home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



17

Перевтілення

Спочатку Ігор не зрозумів, де він є.

Притомність поверталася обережними кроками: так переходять бурхливу річку, ступаючи по вузенькій кладці без перил, або рухаються тонким льодом, уважно дослухаючись до хрускоту під ногами. Отже, насамперед Князевич, не розплющуючи очей, пробився крізь каламуть і зрозумів – він не в себе вдома, не в Києві, не в квартирі на Солом’янці, на звичному дивані. Під ним зараз теж був диван – але пахло не квартирою: Ігор, навіть нечасто буваючи по селах, розумів, як пахнуть хати. Саме запахи наблизили відповідь на друге питання: у кімнатці при школі, де він спав учора, нічим, окрім старого лінолеуму, гостро не відгонило. До того ж там койка з панцирною сіткою, тут – канапа, тверда й досить зручна.

Рвучко скинувши з себе важку вибиту ковдру, Ігор сів – та відразу ж зі стогоном завалився назад. Тупий біль пронизав голову, кімната гойднулася, здалося навіть – вона стала дибки. Полежавши на спині та спробувавши хоч якось прийти до тями, Князевич підвівся, тепер уже обережніше. Біль нікуди не зник, до нього додалося відчуття гидотної сухості в роті. Палило так, що Ігор навіть почав задихатися. Довелося роззявити широко рота й ловити ним повітря. Кілька глибоких вдихів – він закашлявся.

– Прокинулися?

Вікна забрані завісами, ранкове світло до середини проникало не сильно. Марію Романів упізнав з голосу, роздивитися молоду жінку в дверях не дозволяв півморок, та ще й очі широко не відкривалися – голова від цього боліла сильніше.

– Як спалося?

– А як… – Князевич не знаходив потрібних слів, хоча напевне мусив щось сказати. – Ви…

– Довести вас до школи я не змогла. – Марія говорила спокійно, наче маруда з п’яними, до того ж малознайомими чоловіками входила до її щоденних обов’язків. – Саме поверталася від сусідки.

– На танці я ходив, – видушив із себе Ігор, дивлячись просто перед собою та спираючись руками об край канапи.

– Потанцювали? – В запитанні – жодної іронії, але й жодного осуду чи співчуття.

– З місцевими познайомився.

– Обережніше треба.

– Вибачте.

– Нічого. З ким не буває. У нас тут до таких танців ставляться нормально, звична справа.

– Пробачте, – повторив Князевич. – Я, мабуть, піду.

– Куди, цікаво?

– До себе… До школи тобто…

– І як ви підете? Ви хоч бачили свій одяг? Чого це я – звісно, не бачили. Хочете чи не хочете, але все довелося замочити. Плаща шкода, може не відіпратися.

Лише тепер Ігор зрозумів: сидить у самих трусах, смугастих, до середини стегна, та сірій майці. Поворушив пальцями на ногах: шкарпетки, спав у них. Потягнув на себе ковдру, спочатку накинув на плечі, враз передумав – швидко прикрив нижню частину тіла.

– Штани – теж?

– Штани, плащ, навіть джемпер.

– А його…

– Коли ми з мамою вас роздягали, ви почали блювати. Загидили так, що, боюся, не скоро відкисне.

Князевич затулив долонею очі.

– Чорт. Мабуть, ви не повірите, Маріє, але мені соромно.

– Чого ж, повірю. Тільки відразу домовимося: ви доросла людина, я теж не маленька: я вас не виховую, ви публічно не каєтеся. Усе цілком природно, нікого ви тут не злякали й не здивували.

– Мама…

– Що мама? У нас люди не лишають інших валятися в багнюці під дощем, навіть якщо людина незнайома й нетвереза. До того ж вчора, коли ми говорили, мені здалося – вас щось мучить. Ви не знаходили собі місця в нас, так?

– Бачте, знайшов. – Князевич забрав руку. – Перед мамою тим більше незручно. Старша жінка. Я перепрошую, де…

– Захочете – перепросите. Тільки вони з татом рано до церкви пішли. Неділя сьогодні, свято.

– Та церква, що у Величаві?

– Ближче нема.

– Ви чому не пішли?

– Комсомолка, вчителька. – Марія помовчала. – Ловити на собі цікаві погляди я можу й не ходячи до служби. Ви себе як чуєте?

– Раз ви тут усе знаєте та до всього звичні, напевне, розумієте мій стан.

– Можу запропонувати води, молока. Свіже молоко, воно для шлунка добре. Тільки… Вам, Ігоре, в такому стані краще до баби Галі. Це наша місцева… ну, як би вам так пояснити, аби не налякати… Агітатори називають таких відьмами.

Князевич порився в шухлядах пам’яті. Щось пов’язане з якоюсь бабою Галею він запланував собі зробити, лише ніяк не міг згадати… Стоп: Галина Дорош! Точно, Дорош Галина Таназіївна. Жінка, котра знайшла в лісовому урочищі тіло Юрія Боровчука.

Маріїного кривдника.

– Чому відьмами?

– А ви не знаєте? Є інше визначення її заняттям – цілительство. Народна медицина, займається травами, ягодами, грибами, лікує замовляннями, знімає пристріти. Хіба в Києві нема таких жінок?

– Мабуть, є. Ви в це вірите?

– Люди вірять, – відказала Марія. – Не про мене мова, я тут узагалі ні до чого.

– Гаразд, чому ж мені треба зараз саме до неї?

– Бо до нашої баби Галі жінки возять своїх чоловіків і синів не лише з сусідніх сіл. Беріть вище: з району, навіть із Тернополя доїжджали. Якщо застосовувати медичну термінологію, то вона може зняти похмільний синдром. Привести до тями як мінімум.

– А є ще максимум?

– Лікування алкоголізму.

– І це лікується?

– Принаймні краще та швидше, ніж в отих закладах, як вони – лікувально-трудові профілакторії?

– ЛТП, – підтвердив Князевич, чомусь додав: – Туди часто направляють через суд, за вироком.

– Пити й напиватися в нашій країні – не кримінальний злочин, – відрубала Марія, чим дуже здивувала Ігоря: нечасто почуєш такі судження від жінки, до того ж молодої й освіченої. Як правило, переважна більшість жіноцтва, включно з його колишньою дружиною, ставиться різко негативно навіть до випитої поза робочим часом або у законний вихідний пляшки пива.

– А що злочин?

– Ви в міліції працюєте. Вам краще знати, – сказала вона, та все ж таки не змогла зупинитися: – Якби пияцтво лишилося тим єдиним видом злочину, що в нас коїться, тоді я згодна: хай судять. Та лікують за вироком. У нас є за що судити й карати.

Попри все ще тяжкий стан Князевич відчув – розмова поволі набуває небезпечного звучання. Тож поспішив змінити тему:

– Та ваша баба Галя – не прожене мене?

– Чому вона має вас прогнати?

– Не знаю. – Він знизав плечима. – Прийшла людина, чужа…

– Вона не боїться чужих. Кажу ж вам – до неї багато ходять та їздять, у тому числі нетутешні. Так що йдіть сміливо. Якщо, звісно, не маєте іншого способу привести себе до тями.

– Є ще якийсь спосіб?

– Хоч до Василівни, на пиво.

– Чайну? Може, там чай є? – Ігор спробував пожартувати, тут же зрозумівши – невдало, йому самому було не до гумору.

– Повірите – ніколи там не була, – легко відповіла Марія, їй самій напевне сподобалося його бажання зійти зі слизького. – У нас у хаті, до речі, пити якось так не прийнято. Тобто тато може, там, на свято чи з гостями…Та до Василівни не завертає, каже, йому там нудно, з пиворізами. Ну, й ось так до хати його ще не приносили жодного разу.

– Камінець у мій город?

– Навіть не подумала про вас, Ігоре. Це особливий випадок. Можна сказати – нещасний. Правда, горілка в хаті все одно є. Теж, до речі, випробуваний спосіб. Налити вам?

Організм потребував негайного втручання ззовні. Головний біль повільно й упевнено перетікав на все тіло. Князевичу було страшенно соромно перед молодою вчителькою. Це відчуття перетягувало сором перед самим собою: він завжди виникав у Ігоря через визнання власної слабкості перед наслідками бурхливо проведеного вечора. Та слабкість усе одно перемагала силу й долала пекучий сором. Опустивши очі, мужчина кивнув. Марія відреагувала на диво спокійно, бо сама запропонувала, – вийшла, швидко повернулася з пляшкою з-під мінеральної води і стограмовим гранчаком, налила його повний, простягнула Ігореві. Йому дуже хотілося попросити молоду жінку відвернутися, та забракло снаги: зрештою, всю його ганьбу, весь рівень його падіння Марія на власні очі бачила досить, отож ховатися сенсу нема.

Заплющив очі.

Випив.

Закашлявся – обпекло горло. Відразу перехопило дух, шлунок відреагував спазмом, довелося кілька разів глибоко вдихнути, щоб випите не повернулося назад. Ігор почувався готовим до спроби самогубства, якщо просто тут і зараз знову почне блювати.

Обійшлося. Світ гойднувся, та біль поволі почав відпускати. Марія стояла навпроти і дивилася на нього, схрестивши руки на грудях.

– Дякую, – вичавив із себе Князевич. – Тільки мені все одно, я так розумію, до баби Галі треба. Це – аби дійти, розумієте?

Молода жінка мовчки кивнула.

– Як я піду, не знаєте? Без штанів…

– Справді. – Марія ніби лише тепер зрозуміла, що її випадковий гість не має чистого й сухого одягу. – То нічого, ми вирішимо. Ви, Богу дякувати, нічого особливого.

– В смислі?

– Не леґінь, не людина-гора, не курдупель. – Тепер вона всміхалася щиро. – Стандартний зріст, середній розмір. Будьте тут, я зараз.

Вона пішла, лишивши пляшку на столі – чи навмисне, чи просто не надала цьому значення. Князевич відчув непереборне бажання продовжити «лікування», та, зціпивши зуби, стукнув себе кулаком по лобі. Досить, так можна далеко зайти, товаришу капітане! Для чогось полічив подумки до ста, потім – іще до ста. Господиня повернулася.

– Ось. Татові штани, сорочка, вона прана. На вас має налізти.

Кинувши це все поруч із гостем на канапу, Марія вийшла, цього разу прихопивши пляшку з собою: чи то навмисне, чи просто машинально.

Сірі мішкуваті штани з теплою підкладкою виявилися трошки заширокі в поясі. Проте в Ігоревих брюках лишився ремінь, отож він не переживав. Синя картата сорочка, навпаки, ледь тиснула в плечах, але, враховуючи обставини, то не виглядало аж такою значною проблемою. Заправивши її, Князевич вийшов із кімнати, притримуючи штани. Марія глянула, оцінила.

– Годиться. Черевики ваші, правда, я теж помила, мокрі всередині. Є татові чоботи, розмір у вас наче один.

Кирзові чоботи, видані гостеві, виявилися на розмір більшими. Вирішили просто: Марія принесла шкарпетки домашнього плетіння, Ігор натягнув їх поверх своїх, тепер взуття трималося. На довершення образу він отримав легку зелену брезентову куртку і повстяного картуза. У кімнаті, яку Марія назвала парадовою, стояло трюмо, але пройти туди узутим Князевич не наважився – бачив, як господиня заходить туди, скинувши навіть капці. Тож він не міг роздивитися себе на повний зріст та оцінити власне перевтілення. Ігореві здалося: він прокинувся людиною, котра тепер практично не відрізняється від решти гайворонців, злилася з ними, зрослася повністю.

– Далеко йти? Де та ваша баба Галя живе?

– У нас тут усе недалеко.

– Зрозумів уже. Мабуть, краще, як хтось проведе.

– На мене натякаєте? Хай так, – легко погодилася Марія. – Раз уже взялася вас опікати й сама порадила, мушу завести куди слід.

– У такому разі пропоную йти через магазин.

– Ми повз нього й так пройдемо.

– Ви не зрозуміли – зайдемо в магазин. Я вас морозивом пригощу. Казали, морозиво десь повинні були завезти.

– А, ви про це… Хотіла відмовитися – але давайте. Коли ще київський гість запросить на морозиво…


16 Самогон | Таємне джерело | 18 Відьма