home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



2

Делон

Вікна його однокімнатної квартири виходили на продуктовий магазин.

Саме цей краєвид став вирішальним, коли Князевичі після розлучення та розміну двокімнатної, отриманої Ігорем на службі саме з нагоди весілля, тобто – три роки тому, визначалися, хто де буде жити. Колишня хотіла бачити з вікон дерева, тож обрала собі Дарницю, де вікна такої самої «хрущовки» – іншого їм ніхто навіть не пропонував за двокімнатну в «спальнику» за дві зупинки від метро – виходили на зелений сквер. Солом’янка ближче до центру, але жінка не хотіла щоранку бачити з вікна гастроном і алкашів біля нього.

Такого видовища, вколола вона Ігоря, їй і вдома вистачало.

Дві кімнати в новому будинку на Оболоні вдалось обміняти досить швидко, лише підключивши його зв’язки. Князевич не приховував, що певною мірою зловживає службовою інформацією, хоча зв’язків із чорними маклерами не афішував. Одна справа, коли користуєшся їхніми послугами тихцем, і зовсім інша – коли контакти офіцера міліції з фактичними порушниками закону обговорюють колеги та просто знайомі.

Загалом Ігор Князевич визнав: розлучення дало йому більше користі, ніж подружнє життя.

Невдале сімейне життя несподівано поставило під сумнів його кандидатство в члени партії, і начальство відчепилося на якийсь час. До того його постійно довбали – працівник міліційного Главку, якщо хоче зростати над собою і сам претендувати на керівні посади, мусить мати партквиток і бути комуністом. Якось Князевич пожартував на свою голову: ось загину від бандитської кулі – тоді прошу вважати мене комуністом. Підполковник Бурков, його безпосередній начальник, на коротку мить замовк, немов перетравлюючи почуте, пожував губами, потім мовив, як відрубав: «Нікому ніколи так більше не кажи».

Згодом він намагався повернутися до цієї розмови. З іншого боку тиснула молода дружина, котрій було не досить того, що Ігоря Князевича вважали одним із найкращих молодих сищиків Главку МВС Української РСР і на нього навіть облизувалися в Москві – засидить, мовляв, у провінційному Києві, втратить кваліфікацію, тут же нема куди далі рости. Та Князевичу чомусь не хотілося переїжджати зі знайомого буквально до кожної зачовганої вулиці Києва в непривітну, величезну та чужу Москву, хай вона і столиця з більшими перспективами. Втім, кандидатом у члени Комуністичної партії він усе ж таки стати міг, навіть серйозно збирався – не так через делікатні підштовхування керівництва, як роблячи чергову поступку жінці, котра пиляла його за брак здорових амбіцій що далі, то сильніше.

Усе вирішив випадок. Найбанальніший у світі, нецікавий та прісний, як бородатий анекдот про чоловіка, котрий повернувся додому раніше, ніж треба. Лише чотири дні тому вони з колегою з МУРу пили горілку в нього вдома, і ось цей самий колега прийшов сюди, коли господаря, як він точно знав, бути вдома не повинно. Але в Князевича змінилися плани, плюс дружина явно зацікавилася перспективнішим за Ігоря москвичем…

Словом, спочатку могло обійтися без мордобою.

Це вже потім, коли москвич пішов, чомусь застібаючи штани на ходу, дружина виступила соло: от уже й мужик, це ж так себе не поважати, за руку з молочним братом попрощався. Цього разу навіть знайшла, чим замінити непристойне слово, хоча ніколи не червоніла від матюків. Навпаки – сама могла загнути в тему та доречно, що попервах приваблювало в ній Князевича.

Вдарив він жінку тоді лише раз. І то – демонструючи самоповагу. Не їй, звісна річ, – собі, коханому. Але синець у неї залишився добрячий.

Наступного дня побігла жінка до його начальства, показала синець, поскаржилася в партійну організацію. Та власне парторг покарати Ігоря Князевича не міг ніяк: по партійній лінії безпартійного продерти неможливо. Хіба віддалити термін його кандидатства в комуністи, від чого перспектива отримати партквиток у найближчому майбутньому ставала нереальною. Виходить, Князевич навіть пляшку мусив поставити і московському міліцейському майорові, і навіть дружині своїй, колишній правда. Як же, вони дали його занудному начальству формальний привід відчепитися від нього з членством у партії.

Чи надовго – ніхто не знає.

Мабуть, у світлі останніх подій – таки надовго.

Стоячи біля вікна та прочинивши кватирку, Ігор дивився на ранню осінь і докурював другу на сьогодні сигарету. Давненько перейшовши на болгарські «Родопі», котрі після цьогорічного подорожчання коштували вже п’ятдесят копійок за пачку, він усе одно тримав на підвіконні червону упаковку «Прими». Народні цигарки набагато нижчого класу, ніж вироблені в братській Болгарії, мусили нагадувати йому про тлінність усього сущого. Заодно – про те, що в разі як нинішня ситуація не розкрутиться хоча б із нульовим для нього рахунком, йому доведеться працювати на іншій посаді, одержувати іншу платню і, відповідно, курити «Приму» та «Ватру».

Можна, звісно, кинути палити і при цій зарплаті. Але такого розвитку подій Князевич навіть не припускав. Так само як не думав одного разу почати рідше випивати чи, крий Боже, зав’язати з цим ділом узагалі. Міцні напої вже другий тиждень тримали його нервову систему та психіку врівноваженою після останніх подій. Хоча вже котрий ранок Князевич, закурюючи першу після вчорашнього сигарету, подумував – пора як не зупинитися зовсім, то принаймні трошки пригальмувати.

Тим більше – сьогодні, після несподіваного дзвінка підполковника Буркова.

Але в той самий час Ігор із усією відповідальністю міг сказати: в такому стані, як зараз, він до жодної серйозної розмови не готовий. Тож гастроном із невибагливою назвою «Продукти № 117» тягнув магнітом.

Докуривши до фільтра й вистріливши недопалком за кватирку, Князевич вирішив таки поголитися.

Коли глянув на себе в дзеркало після розмови з Бурковим, подумав – а отак, із триденною неголеністю, заявитися до начальства в кабінет у його становищі непогано. Зрештою, в нього відпустка, нехай навіть позапланова. Може робити що схоче. І на службу його поки що ніхто терміново не викликає. Навпаки – капітана Князевича, слідчого карного розшуку Головного управління внутрішніх справ, дуже швидко зафутболили у відпустку, згадавши: відгулів набралося на два тижні плюс торік не догуляв, укупі – чистий місяць, краще відсидітися вдома, бажано носа не витикати. Як кажуть, від гріха подалі. Нехай усе, що він накоїв, уляжеться за цей час саме собою. У такому розв’язанні проблеми зацікавлені навіть у будинку на Орджонікідзе [1]. Ну, а як не розсмокчеться – хто знає, куди переведуть працювати капітана міліції Князевича. Добре, якщо до київського Главку. Гірше – коли затасують у районний відділок. Чи взагалі кудись у Бровари чи Білу Церкву.

Щоправда, що довше Ігор чекав, поки верхи вирішать його долю, то гостріше кортіло, аби справді перевели куди подалі. Попри свої тридцять три він уже встиг заморитися від усього цього: непомірні кар’єрні апетити колишньої, робота, де останнім часом частіше спускають вказівки ловити тільки «правильних» злочинців, тобто – жодним боком не пов’язаних із партійним та радянським керівництвом, країна, про невидиме життя якої знав більше, ніж треба знати пересічному радянському трудівникові…

І все ж таки Князевич вирішив поголитися. Правда, вдягнеться не як офіцер, викликаний керівництвом на напевне важливу розмову, а як вільний відпускник, якому не важить, що про нього подумає високе начальство. Ігореві вдалося цього разу навіть не порізатися, хоча руки зрадницьки гуляли. Щедро освіживши лице одеколоном «Саша», він витяг із шафи чисту, але пожмакану сорочку з великим коміром, критично оглянув її, рішуче повернув її на поличку, взяв сіру водолазку – давненько не прана, але ще досить чиста. З-поміж брюк, які треба було ще прасувати, та куплених у перекупників джинсів, зроблених у Чернігові під фірм'y, Ігор вибрав останні. Туфлі тернув щіткою, щедро наваксувавши її, і тісний передпокій відразу сповнився запахом мастики.

Свого зоряного часу на вішаку чекав іще один предмет одягу – піджак із натуральної м’якої шкіри, дуже дорогий, подарований колишньою дружиною на його тридцять перший день народження, коли вона ще виношувала стосовно новоспеченого чоловіка перспективні плани. Та вирішив без піжонства, накинув легкий темно-синій плащ, підняв комір, вкотре спробувавши зробити себе схожим на Алена Делона, яким він його бачив у фільмі «Тегеран-43». Власне, Ігор Князевич не був схожим на жодного з акторів ані французького, ані американського, ані польського, ані радянського кіно. Він узагалі не вирізнявся оригінальною зовнішністю, вважаючи себе подібним до сотень тисяч перехожих і, за великим рахунком, тішачись із цього: гадав, що людина його професії повинна зливатися з натовпом, вирізняючись зовсім іншими, професійними, якостями. Та все ж таки Ігор не хотів мати надто безбарвний вигляд, отож стежив за модою, дивлячись іноземні фільми. Хоча погоджувався: всі вони доходили до Союзу зі значним запізненням, тож на момент, коли той же киянин купував квиток, на батьківщині стрічки це все вже давно проїхали.

А проте, Ігореві Князевичу просто подобалося, як кіношний Ален Делон носив довгий плащ.

По волоссю він пройшовся не гребінцем, а вологою п’ятірнею. Стригся зовсім недавно, тож цього виявилося досить, аби дати зачісці відносний лад. Живіт вкотре за ранок нагадав про себе голодним бурчанням, і Князевич поквапився в «Продукти»: там поєднає приємне з корисним.

А перед зустріччю з начальством упорядкувати своє загальне здоров’я набагато корисніше, ніж кинути до шлунка кілька сосисок.


1 Грибна пора | Таємне джерело | 3 «Продукти» і Рейган