на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



9. Епілог

Ліза сиділа при столі, обхопивши голову руками. Думати забракло сил, вона скам’яніла. Роберт терпляче чекав, проте зрозумівши, що такий її стан протримається довго, силоміць залив у неї склянку спиртного. Ліза запалила. А коли цигарка дотліла, рушила до дверей. Роберт поспостерігав, як вона виходить, швиденько розрахувався й кинувся навздогін.

Довго йшли по шурхітливому листю, не звертаючи уваги ані один на одного, ані на дорогу — сховалися, наче в оберемок зів’ялого листя, у власні думки. Тільки в центрі міста Роберт наважився порушити мовчання:

— Я не думав, що це вразить тебе настільки.

Ліза не витримала:

— А мене «це» не вразило. Не це вразило.

— Що? — здивувався Роберт.

— Слухай, — Лізу охопив несподіваний напад гніву, — наша історія скінчилася, тому залиш мене поки не пізно. Поки тебе це не завело туди, звідкіля вороття немає.

Роберт узяв її за руку і, пильно дивлячись у вічі, сказав:

— Не хочу повертатися. Нікуди мені повертатися. Одразу зрозумів, ще в день нашої зустрічі — я з тобою, хоч би куди це мене завело.

Ліза стояла немов громом прибита:

— Не можу взяти тебе з собою. Даруй, казочка скінчилася. Туди не пускають таких, як ти. Живи, поки можеш. Споглядай чужу смерть. Це ж весело. Радій. Усе, забирайся.

Й пішла собі геть. Роберт лишився.

Якийсь час безцільно блукала вулицями, не уявляючи, що робити далі, й намагаючись не думати. Проте довго стримувати потік думок не вдалося. Лишалося ще півтора дні. До того, як прийдуть по неї. Далі — невідомість. Утім, чому невідомість? Усе доволі зрозуміло. Така визначеність, аж ноги підгинаються. Вона стала пригадувати, що саме слідчий говорив їй про подальшу її долю. Але розворушити пам’ять не вдавалося. Скільки ще часу? Часу до безпосереднього моменту, коли… Захотілося розсміятися. Не уявляла, що робитиме ці півтора дні свободи, нащо думати про інше? І так надмір часу. Додаткові тортури.

Вирішила востаннє прогулятися містом, відвідати улюблені місця, спробувати зібратися з думками й віднайти сили. Тепер вони їй знадобляться. Вкрай знадобляться.

Усміхнений чоловік. Що зігрівало його останньої миті? Обличчя жінки. Перелякане. Мокре від поту. Червоне від крику.

Два різні фінали. Чи зможе вона всміхатися? Примусить себе не дивитися на страшне лезо, зашморг, абощо, на ката, його помічників? Не кричати від жаху, не вириватися? Врешті-решт, не знепритомніти, не обмочитися від страху?

Може, цей чоловік мав любов чи ідею якусь — те, в що свято вірив, заради чого помирати було не жаль. Вона не мала нічого. Відчула себе оголеною. Абсолютно. Отже, по-зрадницьки тремтітимуть коліна й руки. Отже, кричатиме й вириватиметься, безтямна від страху.

Ну, й нехай. Урешті-решт, природно. Для того й існують охоронці, помічники ката, кат. Щоб дотягнути людину (або не людину) до ешафота, колоди, зашморгу. Допомогти слушної миті. Зрештою, на неї не витріщатиметься жадібний до крику натовп, катові не звикати — не всі дозволяють вбити себе, мов слухняні вівці. Її крику ніхто не чутиме. А ті, хто чутиме, давно звикли. Раптом уявила охоронців, які тягнуть її до шибениці. Вона крутить головою, катові, нарешті, вдається схопити її за волосся, а другою рукою затягти зашморг. Чи зав’яжуть очі? Спитають про останнє бажання? Обіцяли лояльність. Тепер вона добре розуміла слова дрібного інквізитора стосовно кваліфікованого ката. Але ж той кат теж був досвідченим. Він зумисне перемістив зашморг, щоб глядача потішити. А якщо не зашморг? Її силоміць тягнуть до апарату для відрубування голів, кладуть на дошку, опускають ошийник, потім лезо. Напевно, минає вічність.

Доки

воно

впаде.

Лізу другий вид страти чомусь лякав значно більше. Але ж це швидко. Думка про те, що лезо відсікає тобі голову, жахала. Очікування, поки воно впаде, передчуття всієї процедури, гадка, що через хвилину, мить метал розітне спершу тканини шиї, відтак м’язи, хребет, розділяючи тіло на дві частини, була нестерпною. Вже краще зашморг, що ламає хребці, стягує шию. Або щось інше? Способів задосить, хоча насправді не так їх і багато. Знову пригадала дівчину, яка довго задихалася в зашморзі. Хіба вона не надала б перевагу миттєвому відсіканню голови замість усіх цих мук браку повітря, судом, висолопленого язика? Хоча, хіба відрубана голова виглядає естетичніше? Що б обрала вона, якби запропонували вибір? Можливо, милосердя Інквізиції продовжиться до такої міри? Спробувала пожонглювати страшними думками. Все одно не відсікання голови. Адже кат у них кваліфікований, їй обіцяли, а значить, зуміє не подовжувати мук. Та й навіщо це йому? Їй пообіцяли, що з її смерті цирку не влаштовуватимуть.

Посутеніло й стало холодно. Вирішила повернутися додому. Все рівно вона вже не відчувала міста, не могла прощатися з ним, та й бажання не мала. Місто було чимось матеріальним, а матеріальне почало втрачати для неї значущість. Надто впадало в око, надто било контрастом. У неї відберуть тіло, віднімуть матеріальність, яке їй тепер діло до цього?

Крик. Ворона. Поклик. Голос зве. Чужий. Де вона? Стара частина міста. Як вона опинилася тут? Адже йшла додому. Це зовсім в інший бік. Додому? Хіба вона має дім?

Поклик.

Дім мертвих. Це десь тут. Голос кликав. Вона не могла опиратися.

Ворота. Десь тут. Дорога. Церква. Зовсім поряд.

Інші ворота.

Напис. «Мир тобі». Нікого. Могили. Будинок мертвих. Нагробки. Ангели, скрізь ангели. Над кожним. Пальці ковзають по мармуру. Імена. Дати. Квіти. Дім. Мають дім. Вічний. Щасливі. Вона не матиме. Навіщо вони жили, куди йшли, щоб прийти сюди?

Підходила до кожної могили. Камені. Скам’яніле життя.

Навіщо ви жили?

Мовчання.

Очі ангелів.

Навіщо ви жили?

Очі демонів.

Кров.

Про що плачете?

Криваві лінії на обличчях.

Надгробків.

Каміння.

Ні.

Рух.

Пір’я.

Тремтіння пальців.

Статуї почали злітати, їхні величезні крила піднімалися до неба й снігом падали на землю.

Запах зів’ялих квітів, що перетворюються на попіл.

Шепіт.

Знайди їх.

Біжи.

Від них.

Куди?

Знайди їх.

Лізо.

Біжи.

Від них не втекти.

Доріжки.

Сходяться в центрі. Початок — де кінець.

Вхід — де вихід.

Сховатися.

Урятуй їх.

Доріжки.

Де захід?

Я не можу.

Де схід?

Я нічого не значу.

Де південь?

Я не здатна.

Де північ?

Ні.

Не так.

Ворота зачинено.

Знову біг.

Крила.

Хльостають по обличчю.

Крила.

Впала на землю й поповзла.

Руки

терзають її.

Розривають

на тисячі шматків.

Хто я?

Залиште мене

У спокої.

Лізо.

Знайди їх.

Урятуй їх.

Пізно.

Ворота.

Це не ті ворота.

Це не важливо.

Сховатися.

Склеп.

Двері зачинилися.

Темрява.

Нарешті перевела дух. Тиша. Черево. Човен. Обтрусила обличчя й одяг.

Поклик.

Знову.

Крик ворона.

Малесенький вогник спалахнув у глибині темряви.

Світло.

Почало танцювати по стінах, оголюючи написи.

Імена.

Тисячі імен.

Наче кислотою, пропалюють пам’ять.

По стінах стікають тонесенькі цівки крові, замальовують імена, перекреслюють їх. Вона не встигала запам’ятовувати, імена ту ж мить зникали з пам’яті, залишаючи лише червоні пасмуги в’язкої субстанції.

І раптом в осередді переплетінь ліній і букв побачила його. Він гукав її з глибин нелюдської природи. Ворон кликав її. Вона знала — він єдиний може відкрити ворота й випустити її.

І вона пообіцяла йому…


Розплющила очі. Темне небо осені висіло над нею. Де вона? Встала й роззирнулася. Вона у дворі свого будинку. Спробувала пригадати, як втрапила додому, але пам’ять вперто відмовлялася видати інформацію. Жахіття минуло, от і добре. Стала підніматися сходами нагору.

На останній сходинці, майже перед її квартирою, — чоловік. Подумала, за нею пришли завчасно. Стрепенулася.

Чоловік озвався, й вона впізнала Роберта. Спробувала втекти, проте він різко встав і схопив її руку. Потягнув до себе, міцно обійняв. У неї потекли сльози. Став незграбно витирати їх — спершу долонею, потім рукавом куртки.

— Чому відразу не розповіла? — стиха спитав, коли вони палили, вмостившись на сходах.

Спробувала всміхнутися:

— Мала балакуха побоялася прийти?

Роберт посміхнувся з Лізиної здогадливості:

— Просив «малу балакуху» залишитися вдома, хоча маєш рацію, вона не горіла бажанням іти зі мною. Так і сказала: «Ліза тепер мене вб’є».

— Нічого з нею не трапиться, може, навіть грамоту подаруємо на знак подяки, мені б сил забракло зізнатися тобі. Ти ж розумієш, твоє запитання позбавлене глузду. Пізніше подзвонимо їй. До речі, ти мене здивував.

— Чим це?

— Ти, виявляється, сміливий.

Він перепитав:

— Про що це ти?

— Мері тобі не казала? Вона така ж, як і я…

— Казала.

— Також смілива. Це ж треба. Не злякалася. Підсумуємо. Зграя проклятих вполювала у свої тенета наївного хлопця, збила з пантелику, зачарувала й збирається лихе з ним вчинити. Ця історія тобі нічого не нагадує? Ну я, біс із ним, мені особливо втрачати нічого, в найгіршому разі світській владі віддадуть, хай йому чорт, зрештою, один кінець, а собі вона нащо життя вкорочує? Її ж під Трибунал…

— Це ще на якій підставі? — поцікавився Роберт.

— На підставі твоїх свідчень.

— Не збираюся ні про що свідчити, — знизив голос до шепоту Роберт.

Десь рипнули двері.

— Тепер не збираєшся, але невдовзі бажання виникне, особливо, як допоможуть… Піти не хочеш? Поки не запізно.

— Ні.

— Зовсім не відчуваєш страху?

— Ні.

— Чому це? Ти ж нас усіх так боявся, так ненавидів. Ми — вовки, яких треба перестріляти. Ми — зло. Біжи, поки не пізно. Доки горлянку не перегризла.

— Лізо, я заплутався. Допоможи мені. Ти — інше. Ти не така, як усі вони.

— Я така сама, як вони.

— Ти не здатна…

— Здатна, ще й як здатна. Ти не мав щастя мене пізнати.

— Я знаю тебе.

— Усе це ілюзія. Ілюзії завжди схожі на реальність.

— Неправда.

— Правда. Я це знаю краще, ніж хто. Бо крізь це пройшла. Біда в тому, що ми завжди є співучасниками ілюзії. Тобі хочеться, аби щось було таким, яким прагнеш його бачити. Прагнемо вірити в те, що видають за реальність. Наприклад, ти повірив, ніби прокляті, яких вбивали на наших очах, винні у якихось химерних злочинах, вони заслужили смерть і платять. Ти хотів вірити, що ти, який прийшов насолодитися їх смертю, кращий за них, чесніший, безвинний. Я — така сама, як вони. Це означає, що й я винна.

— Ти — інше.

— Я справді — інше, більш точне визначення придумати годі, — усміхнулась Ліза.

— Я не те мав на увазі. Не знаю чому, але відчуваю: я знаю тебе. Знайомі зовсім мало часу, але встиг відчути, зрозуміти тебе. Навіть не відаю, як пояснити. Відчуваю, ти не скоїла нічого «такого»…

— Я теж відчуваю, що не скоїла нічого «такого», тоді за що Трибунал судитиме мене? Навіть не судитиме, просто вирішить мою долю. Навіть не вирішуватиме, вже все вирішили, просто підпишуть присуд, якщо досі не підписали. А відтак виконають його. Все просто. Ось так. Тож усе це не безпідставно. А ти піти не хочеш.

— Не хочу. Не жени мене, будь ласка…

— Для тебе все це — гра. Життя для тебе — гра. Усі ці походеньки… Ти ж і в життя граєшся. Складається враження, ніби всі ви граєтесь у одну велику гру. Тільки для нас це не гра. Ми життям платимо. Власним.

— Я більше не граю. Якоїсь миті я злякався, й не зрозумів від чого, досі не зрозумів… Не знаю, чому зустрів тебе, але певен — такі речі не трапляються неумисне. Я ж не зовсім пропащий. Часом ненавиджу тебе. Мав чудове життя. Все було добре. А відтак ти з’явилася і усе зіпсувала…

— Так добре тобі було, — посміхнулась Ліза, — що нічого вже не розважало, окрім чужої смерті?

— Останнім часом навіть і це вже не розважало. А потім з’явилася ти. Розумієш, з тобою ж весело. Має бути сумно. Цьому бракує логіки. Тобі-бо тепер ой як невесело, і я тебе іншою не знав, коли було добре… Не розумію.

— Добре, пішли до господи.

Умостилися на просторій кухні, під м’яким світлом абажура. Роберт дістав з куртки пляшку вина й з дитячою урочистістю наповнив келихи. Запитання, мов рій ґедзів, жалили його нутрощі, та він не знав, як почати розмову. Пауза затягнулася. Вони стояли один проти одного, келихи безглуздо зависли в повітрі. Треба було виголосити перший тост, та жоден не наважувався. Нарешті чоловік узяв ініціативу на себе й видихнув:

— Хай би там як, за тебе… — і простягнув келих до Лізиного. Вона свого різко відсмикнула. На білій скатертині розтеклася червона калюжка. Ліза одним духом, мов би побоюючись, що він устигне договорити тост, випила вино.

— За мертвих не цокаються, — мовила майже докірливо.

Роберт сторопів:

— Лізо, ти поки жива. Усяке може трапитися. Ти ж нічого поганого не зробила. Захисти себе!

— А ти вважаєш, злочини тих, чию смерть ми спостерігали, були серйознішими за мої?

— Божевільна. Як могла дивитися, знаючи, що тебе чекає подібне? Скільки сил на таке треба? — дивився на неї, й очі його тієї хвилини були очима божевільного, який раптом прозрів. Лізу це пройняло.

— Це не з хоробрості, це з відчаю, — відповіла вона.

— Я почуваюся покидьком…

— Але ж ти не зупинишся, не кинеш ходити туди.

Він опустив очі:

— Обіцяти не можу, збрехати боюся. Я й сам до кінця не тямлю, нащо це роблю. Життя нудне… Коли все має трапитися?

Ліза замислилася:

— Не знаю. Вони приїдуть по мене завтра ввечері. Що відбуватиметься далі — гадки не маю. Мене передали до рук Інквізиції. Насправді, ще ніхто офіційно ні до чого не засудив. Але це лише евфемізм.

— От бачиш, звідки ж знаєш, що вони зроблять з тобою? Може, запропонують співпрацю й відпустять? — оптимізм Роберта ніяк не хотів згасати.

Ліза знову всміхнулася:

— Робе, та ніхто мене не дурив, мені все розповіли, запропонували вибір. Від мене не приховують, не буде жодної домовленості. Тож альтернатив не маю.

Проте її слова Роберта не вгамували. Він щиро не хотів втрачати надію:

— Але ж можеш рятуватися втечею, тебе не тримають у в’язниці. Я допоможу, Мері допоможе.

Лізу Робертові слова зворушили, дотепер вона не уявляла, як сильно хлопець до неї прив’язався. Отже, вона щось значила для нього, щось він у ній розгледів, якщо навіть гіпотетично припускав можливість допомоги їй у подібній ситуації.

— Бобі, остигни. Твої слова стають небезпечними. По-перше, це абсурд. Невже не розумієш, мене б не лишили на свободі, якби не були цілковито певними, що я не зможу втекти. Їм необов’язково тримати мене у в’язниці, оскільки це місто, ця країна вже самі по собі в’язниця, принаймні для таких, як я. А знаєш, чого нам коштуватиме однісінький необережний крок? І я не знаю, та навіть подумати боюся. Тому випиймо ще й будьмо реалістами.

Вони засвітили свічки і проговорили ще півночі. Мері так і не подзвонили, сама ж вона не зважилася. Роберт силувався виявити максимум делікатності, Ліза поцінувала його старання, але мотивація Робертової поведінки зайвий раз нагадувала про речі, які вона намагалася забути. Сам же Роберт, здається, до кінця й не повірив у реальність її «перспектив». Проте була йому вдячною, що порятував її від страшної самотності й зосередженості на тому, на чому зосередитися було вкрай необхідно, але не хотілося. Вперше за довгий час Ліза провалилася в сон без кошмарів. Цього разу Роберт уранці терпляче дочекався її пробудження, яке тієї ж миті повернуло їй усвідомлення того, що має відбутися цього дня. Настала хвилина, коли з Робертом треба було прощатися. Мала ще багато справ. Попросила його піти за Мері, а сама сіла писати листи. Спершу написала кілька батькові, один з яких слід буде передати йому в крайньому разі, якщо правда випливе. У інших писала, що закохалася й хоче надовго поїхати. Відсутність дзвінків пояснювала бажанням нарешті подорослішати, а також тим, що її обранець навряд чи буде йому до душі. Боялася одного — Мері, як і у випадку з Робертом, при першому ж натиску розпатякає все. Проте сподівалася, що Роберт утримає її від хибного кроку. Решта листів призначалася нечисленним друзям.

Розмова з Мері виявилася нелюдськи важкою. У дівчини почалася страшна істерика, і Роберту довелося силоміць вивести її на вулицю. Тому Ліза так і не змогла як слід із ним попрощатися. Втім, за неї це зробить лист, який він знайде серед інших. Там Ліза не пошкодувала слів, яких не зуміла сказати йому в очі. Вона знала, спочатку Роберту буде важко, але потім залишиться тільки світло. Він був її надією, що й серед людей, з усіма їхніми недоліками, є ті, хто, врешті-решт, простягне руку союзу проклятих. А це маленький, але шанс.


8.  Акт II | Елізіум | 1.  Переїзд