2. День перший: Ерік

Відчувши присутність стороннього, Ліза прокинулася. Магда. Всміхнувшись їй, жінка поклала на стілець рюкзак. Лізин здивований погляд трохи її збентежив, тож Магда пояснила:

— Узагалі-то, обшукати вас мали щойно по приїзді, але я просила не завдавати зайвого дискомфорту й зробити це вночі. Ви й без того були налякані, — жінка різко змінила тему: — Ванна кімната — двері за ширмою, каву можете випити на кухні, проте, якщо маєте охоту, поспіть іще, часу вистачає. Комендант чекатиме вас о десятій, зараз восьма.

Ліза пошукала в кімнаті годинник, але не знайшла. Її годинник також зник. Ще з рюкзака конфіскували плеєр та люстерко. Ну й нехай, тут свої порядки, доведеться підкорятися. Дзеркала вона не знайшла й у ванній кімнаті, втім, як і самої ванни, — був лише душ, вмонтований у стелю. Вистачить і цього. Чепуритися довелося напомацки. Магда пообіцяла, коли Лізі буде вкрай необхідно дзеркало, вона ненадовго принесе, але ним доведеться користуватися під наглядом. Ліза посміхнулася. Вона вже збагнула. Дивувало інше — невже вони не здогадуються, що відсутність дзеркала викличе зворотний ефект, — утративши можливість бачити себе зовні, вона сконцентрується на внутрішній сутності, відчуття загостряться, а це може призвести до більш несподіваних наслідків, ніж мандрівка до задзеркалля.

Захотілося кави — добре, хоч цього не позбавили. Спустилася до кухні, налила собі ароматного напою і вмостилася за столом, намагаючись зосередитися на приємних аспектах життя. Майже вдалося. Кава була запашною, їжа смачною, і пам’ять послужливо нагадала їй розмову з чиновником про зручні умови. Тієї ж миті пригадалася власна відповідь. Апетит зник. Шлунок мимоволі стиснувся. Вона остаточно усвідомила, де знаходиться й нащо. Рештки гарного настрою, навіяні ранком, згасли. Вона заціпеніла й, маленькими ковтками наближаючись до дна чашки, намагалася відтягти себе від дна відчаю. Раптом різким рухом повернулася до реальності. Спрацював інстинкт.

Навпроти чоловік. П’є каву. Роздивляється її. У погляді — професійний інтерес лікаря. Огляд пацієнта.

Його погляд. Затримується на її шиї.

Він. Намагається. Роздивитись її горло крізь глухий комір светра. Притьма відсмикує погляд. Але позір щоразу зісковзує.

Вона судомно рахувала та склеювала факти. Результати нехитрої арифметики зіштовхнули її зі скелі.

Це не може бути…

Ніхто інший.

Ні.

Вона не здатна повірити.

Що.

Ця людина з насмішкуватими очима, добрим, майже клоунським обличчям, неначе народжена з посмішкою в заломлених до верху кутиках губів, здатна.

Зробити з нею те. Що.

Записано у вироку.

Почала задихатися.

Він не мав бути.

Не міг бути.

Таким.

Пригадався анекдот: один чоловік на дзвінок відчиняє двері й бачить на порозі дивну дівчинку з розпатланим волоссям, у дивакуватій суконці, з повітряною кулькою в руці. Чоловік питає, хто вона. «Я твоя смерть», — відповідає дівчинка. На що чоловік вжахнувся: «Така безглузда».

Саме безглуздість найдужче розлютила. Нахабно вп’явшись у чоловіка очима, стала поволі знімати светра.

Чоловік розглядав її зацікавлено.

Залишившись у футболці з короткими рукавами, підійшла впритул і, відібравши у нього чашку, поклала його руки собі на шию.

Дивні обійми. Обличчя на небезпечній відстані одне від одного.

Підсиливши прес погляду, мовила:

— Ну ж бо, так це робити зручніше.

Потягнулися важкі секунди, відтак хвилини.

Чоловік не забирав рук, вони безвольно лежали там, куди вона їх поклала, проте й не робив того, чого чекала від нього. Натомість пильно розглядав обличчя. Її шия легко поміщалася в його долонях, під пальцями відчувалися вогонь і вени, в яких скажено пульсувало життя, напружені м’язи і, нарешті, підборіддя, що врізалося в його пальці.

Відчуваючи тепло його долонь, вона не могла повірити, що вони здатні заподіяти комусь біль. І, найдивніше, — не відчувала чужих смертей.

Такі речі водою не змиваються.

Страшно.

Перестає відчувати.

Те, що раніше робила без жодного зусилля. Можливо, дається взнаки накопичена останніми днями втома.

Вона зморилася.

Порив схлинув.

Тепер уже й вона не знала, що робити. Різко скинула чужі руки з горла і, йдучи, рубонула через плече:

— Наступного разу робіть, що повинні, напряму. Не натяками.

О десятій вона стояла в кабінеті коменданта.

Чоловік у строгому костюмі за столом був схожим на військового. Красиві риси. Суворі. Правильні. Аж надто.

Ще одна стіна.

Ще один механізм.

Пряма лінія.

Виправка.

Чому має блакитні очі?

Раптово згадала про небо.

Кілька хвилин він тримав її на прицілі погляду, позначаючи урочистість хвилини.

Уже встигла розгледіти на столі червоний конверт із печаткою. Особливо не розбиралася в символіці офіційних документів Інквізиції, проте відразу ж зрозуміла, що в конверті й чому не запропонували сісти.

Серце скажено калатало. Але, на свій сором, ніяк не могла його вгамувати.

Захотілося прикусити губу.

Щоб стало боляче.

До крові.

Нарешті комендант відчув: необхідну паузу витримано, тож розкрив конверт ножем для паперів. Підвівся, і це розпекло атмосферу до межі. Подумки перечитав документ, подивився на Лізу й запитав:

— Ви готові?

Ліза проковтнула слину.

М’язи напружилися.

Вилиці обкреслилися різкіше.

Погляд сховався за зібрану зусиллям волі байдужість.

Приготувавшись прийняти удар, вимовила:

— Так.

Комендант іще раз глянув на неї:

— Елізабет Маргарет Лайонз, вас передали до рук Інквізиції. Верховний Надзвичайний Трибунал розслідував, розглянув вашу справу й ухвалив вирок. Зачитаю його вам.

Він узяв зі столу папір і гучним голосом почав читати.

Ліза пустила повз вуха колону беззмістовних, закручених фраз про хід слідства й обґрунтування вироку. Вона не збиралася вступати в суперечку або аргументувати свою правоту.

Вона чекала.

Головного.

Нарешті голос став украй безвиразним і комендант зачитав те, що зачитував десятки, а може, й сотні разів:

— Отже, розібравшись із обставинами справи й беручи до уваги все щойно сказане, Високий Трибунал не вважає за можливе далі зберігати Елізабет Маргарет Лайонз життя й засуджує її до найвищої міри покарання, смерті. Він постановляє заарештувати її й передати в розпорядження спеціального відділу Інквізиції, припровадивши до спеціальної установи, де вона перебуватиме до моменту передачі її в руки спеціального співробітника. Він, згідно з вироком, позбавить її життя, у такий спосіб захистивши суспільство від подальшої небезпеки, яку дана особина несе. Ми зберігаємо за нею право впродовж трьох днів спростувати вирок, аргументувавши Високому Трибуналу своє право на збереження життя.

Нарешті комендант поклав папір на стіл і простягнув Лізі документ. Розписавшись у ньому, вона інформувала Трибунал, що її ознайомили з вироком. Відтак поклав перед нею чистий аркуш.

Ліза глянула на нього здивовано.

— Для апеляції, — пояснив він.

Ліза посміхнулася:

— І варто витрачати на це час?

— Мій обов’язок як особи офіційної — запропонувати це, але якщо спитаєте мене як особу приватну, — він дочекався від Лізи кивка на знак згоди, — можу поділитися власними думками.

Підвів її до столика з шахівницею і запросив сісти в одне з розміщених біля нього крісел. Ліза взялася роздивлятися розташування фігур на дошці. Партія перебувала в динаміці. Якби грала, Ліза опинилася б на боці чорних. На дошці — крихка рівновага. Гра майже виходила на нічию. Можливо, чорним і вдалося б поставити супротивникові мат, але їхній ферзь красувався серед захоплених фігур.

Комендант, поспостерігавши за її реакцією, попросив стисло охарактеризувати ситуацію і запропонувати подальшу стратегію. Ліза не замислюючись поділилася своїми міркуваннями:

— Проводитиму пішака у ферзі.

— Якого із них?

Вона вказала на пішака, позиція якого була найвигіднішою для поставленого завдання. Фактично це був єдино можливий варіант.

— Браво! — обличчя коменданта просяяло усмішкою. — Знав, ви виявитеся гідним супротивником. — Він устав і розвернув стіл. — А тепер що робитимете на місці білих?

Ліза спохмурніла. Відповідь була очевидною. Вона підписала капітуляцію:

— Зроблю все, щоб знищити цього пішака.

— От бачите, — він співчутливо знизав плечима, — ще потребуєте цього папірця?

Ліза повернула аркуш. Комендант виглядав втішеним:

— Ви прямолінійна людина. Пробачте. Обмовився. Але називати вас істотою язик не повертається, тому для зручності подеколи обмовлятимусь.

Ліза відповіла вдячним поглядом.

Він мовив:

— Крім того, ви розумні, це було видно ще на слідстві. Правду сказати, наш співробітник трохи хвилювався, боявся — дурниць наробите. Якщо продовжуватимете в тому ж дусі, обіцяю шанобливо ставитися до останнього дня. Скажімо, як до полоненого ворога, воно певною мірою так і є. Визначимо заздалегідь «статус кво». Ви солдат, я також. Кожен грає на своєму боці. Я лише виконую накази. Вам також доведеться їх виконувати, але ніхто не зацікавлений завдавати вам зайвого приниження або болю. Якщо не змусите нас… Це зрозуміло?

Комендант жестом вказав їй повернутись на місце, а сам знову сів за письмовий стіл.

Погляд.

Скам’янілий.

Залізний.

Що пропалює наскрізь.

Лампа в очі.

Що він хоче від неї?

Що їм іще потрібно?

Прес.

Стіна.

Мовчання.

Пауза знову затягнулася.

Нарешті комендант озвався:

— Тепер стосовно правил. Офіційно — ви ув’язнені. Перебуваєте у в’язниці. Прошу не забувати про це. Виконуєте все, що накажуть. Насамперед, низку правил. Ви не повинні намагатися залишити територію цього закладу. Спробуєте втекти — начувайтеся, — тон голосу не змінився, проте Лізина свідомість зачула в словах щось до біса лиховісне. Мимоволі здригнулась.

— Проте, думаю, попереджати зайве. Пересуватися по території можете вільно, головне — не наближайтеся до огорожі. Уночі територія охороняється собаками. Коли вкрай знадобиться подихати вночі повітрям — вийдіть на терасу. Щодня ви зобов’язані відвідувати психоаналітика, що його вам призначили, а також спілкуватися з представником Інквізиції, який провадить вашу справу. Будь-які контакти з зовнішнім світом заборонені. Також — застосування здібностей. Нелюдських. Попереджаю — персонал у нас підготований. Не намагайтеся на них вплинути.

Не витримавши його погляду, опустила очі. Комендант закашлявся, але за мить опанував себе:

— Завдасте комусь шкоди, зокрема спробуєте грубіянити або ображати — вас покарають. Хоча, це я про всяк випадок. Ми тут надивилися різного. Персонал закладу має право звернутися до Трибуналу з проханням про перенесення дня виконання вироку. Таке траплялося неодноразово.

Ліза відчувала, що комендант дивитися на неї, але тепер погляд його став вимогливим, зрозуміла — він хоче бачити її очі. Хоча навіщо йому це? Він і так пречудово відчував ефект, справлений цими його словами. Ліза вирішила зайвий раз не дражнити і виконала те, що від неї очікувалося.

— Трибунал жодного разу не проігнорував нашого прохання. Проте наразі не маю приводу побоюватися, що це вас торкнеться. Навпаки, буду радий неодноразово скористатися можливістю спілкуватися з вами. Звичайно, якщо не заперечуватимете. Ця відмова, на противагу відмові спілкуватися з офіційними особами, не карана. Щодо решти, то ви абсолютно вільні й можете розпоряджатися собою. Ось коротко й усе. Якщо забув щось — скажу потім. Так, тортури ми тут не практикуємо, — він, нарешті, дозволив собі пожартувати. Офіційну частину закінчено. Пропоную запитувати про все, що вас хвилює, у вільнішій атмосфері. Підозрюю, цікавить вас чимало.

Він натиснув на кнопку, і за кілька хвилин принесли каву.

Ліза мовчала. Вирок знову був туманним, крапки над «і» так і не було поставлено. Проте питання були надто важкими, особистими, відповіді на них лякали. Але поставити їх було необхідно. Знову здогадуватися, вмирати тисячею уявних смертей, бо не знаєш про ту, визначену, єдину, яка очікує на тебе. Чекати щосекунди, бо не знаєш, коли все трапиться. Та Ліза, якій знову забракло сміливості, поцікавилася тим, що хвилювало її найменше.

— Як до вас звертатися?

Комендант замислився:

— Можете називати мене на ім’я — Пол. Проте в присутності сторонніх я для вас — пан комендант. Якщо помилитеся, доведеться покарати вас, не осудіть. Тепер перейдемо до складних питань, — добре розуміючи Лізин стан, він вирішив проявити милосердя й допомогти їй. — Я можу загорнути непривабливі слова в святкові цукеркові папірці, але від цього вони не стануть менш важкими й гидкими. Це відбудеться наступної неділі. Увечері або вночі. Вам відрубають голову. Це рішення трибуналу.

Опустив очі. Запала тиша. Звична для храмів. Порожніх. Вона дивилася у вікно. Нарешті хтось вимовив це. Щось важке впало з плечей, щось іще важче налягло на них.

— Дякую, — майже пошепки мовила вона, підійшла до коменданта й поцілувала в щоку. Той устав з крісла, лівицею обійняв її, відтак, витримавши паузу, додав:

— Лізо, може, на сьогодні цього буде забагато, але я вам іще всього не сказав.

Підняла до нього обличчя, і він, не випускаючи її з обіймів, а міцніше стиснувши, мовив:

— Знаю, ви вже бачили, як це відбувається в місті, але в нас усе по-іншому. Не використовуємо машин.

У неї всередині все скрижаніло. Вона й справді не готова була до такого. Побачивши, як змінився вираз Лізиного обличчя, комендант вирішив, що з правдою він таки перестарався, і спробував виправити ситуацію.

— Інквізиція вважає — це має бути справою людських рук. Вони сприймають виконання вироку як ритуал. Але боятися нічого. Майстер чудово володіє зброєю.

Ліза подумала, що перше враження не було хибним, цей чоловік дійсно військовий.

Наступну годину Ліза пролежала на ліжку. Спочатку долілиць, відтак лягла на спину, вп’ялася поглядом у стелю й намагалася ні про що не думати. Почуте виявилося заважким навіть для неї.

Хіба комендант повідомив їй щось нове?

Чого не знала?

Не очікувала?

До чого не готувалась?

Яка різниця?

Смерть — є смерть.

Кінець.

Фінал.

Яку назву не вигадай — краще не пахне.

Зрештою, вони ж не пообіцяли розірвати її на шматки, піддати нелюдським тортурам.

Яка різниця?

Від чого їй так паскудно?

Це також швидко…

Ліза стенулась.

Майже завжди швидко.

Ні.

Не треба думати

про це.

Подумає про це потім.

Обхопила руками коліна й скулилась. У такій позі її застала Магда. Ліза чула, як вона навшпиньки ввійшла до кімнати, але якось реагувати на присутність іншого бажання не виникло. Жінка підійшла до ліжка й сіла поряд. Ліза відчувала, Магді інстинктивно хочеться погладити її по голові, якось утішити.

— Та пішли ви зі своєю жалістю! — несподівано навіть для себе закричала Ліза й відчула приплив злості, шалу, презирства. Стало страшно від думки, що може зірватись й заплакати.

— На вас чекає психоаналітик, — сказала Магда, — якщо він також спробує пожаліти вас, можете послати його ще далі, — посміхнулась вона.

Ліза покірно рушила за Магдою, хоча якби їй надали можливість висловити ставлення до такого добровільно-примусового заходу, Магда почула би багато лихих слів. Особливо стосовно того, як Інквізиція виконує свою обіцянку не застосовувати тортур. Але, мабуть, психоаналітичні катування такими у цьому закладі не вважалися.

Психоаналітик чекав на неї в бібліотеці. Магда залишила Лізу біля двостулкових дверей і рушила геть, уважаючи, що заводити ув’язнену до кімнати — не її обов’язок.

Ліза зайшла не відразу. За запізнення покарань не обіцяли, й вона вирішила трохи помучити фахівця з длубань у мозку й комплексах. Стала біля дверей і спробувала уявити собі цю людину. Зморшкуватий старигань в окулярах, з висохлим від чужих проблем тілом. Чи ні, спітнілий черевань середнього віку, роздобрілий на інквізиторських харчах. Нарешті стало цікаво, який із намальованих портретів відповідатиме оригіналу, тож вона нечутно прочинила двері й прослизнула до кімнати.

Бібліотека видалася величезною, вражала кількістю зібраних у ній книг. Ще один глум. Радше бібліотека для тюремників, ніж для в’язнів, яким чи ж вистачить часу бодай на одну? Vita brevis, ars longa,^[4] — пригадався один з улюблених батьківських висловів. Чудова ілюстрація. Жаль, таточку, не бачиш цього — добре, що не бачиш. Пошукала очима господаря кабінету. На терасі, спиною до неї, стояв чоловік, одягнений у діловий костюм. Темне хвилясте волосся. Вона помилилася. Її майбутній мучитель не був ані старим, ані голомозим, ані огрядним. Цікавість діймала її все дужче, проте чоловік і не думав обертатися. «Забагато конфузних ситуації, як для одного дня», — подумала вона й проявила ініціативу:

— Я прийшла, — гукнула щодуху.

Чоловік обернувся. На його обличчі грала хитра, трохи зніяковіла усмішка. Лізі здалося, що хтось щосили заїхав їй чи то по обличчю, чи то між ноги. Від нападу реготу її зігнуло навпіл. Перед нею стояв чоловік, якого вона так хоробро присоромила цього ранку на кухні. Коли веселощі минулися, Ліза не знала, де очі подіти від сорому. Ну й абсурдна ситуація склалася вранці. Вона напала на майже безвинну людину, яка, напевно, досі не розібралася в ситуації і думає, що допомогти їй, Лізі, не зможе, оскільки вона потребує допомоги психіатра. Провела рукою по губах, стираючи залишки сміху, і задля виправлення скоєного почала захисну промову:

— Тепер, певно, мушу просити у вас прощення за огидний ранковий інцидент.

Чоловік, продовжуючи всміхатися, уважно вислухав початок промови, але закінчити не дозволив:

— Лізо, я можу вас так називати? Я ознайомлений з вашим вироком. Не пригадую, щоб там згадувалося публічне покаяння у гріхах. Сьогодні я безцеремонно втрутився у ваше життя, порушив усамітнення. Гірше за те, налякав вас, бо пішов на поводі у своєї цікавості й бажання познайомиться з вами в неофіційній обстановці. Якби мене так нахабно розглядали, відреагував би гірше — дав би по пиці, й не раз. Я розглядав ваше обличчя, і мій погляд затримався на вашій шиї. Можете вдарити мене за це, опору не чинитиму, — він зробив паузу, залишаючи Лізі час для нанесення удару. Коли мовчання затягнулося й він зрозумів, що вона не збирається нічого робити, усміхнувшись, подякував. — Більшість, не замислюючись, скористалася б запрошенням.

— Більшість узагалі не матиме шансу когось ударити. Ніколи. Як це називається? «Усунення небезпеки». Якщо пам’ятаю текст правильно, — відповіла вона й подумала: зрештою всі в цьому закладі так чи інак — кати. Навіть цей чоловік, який так щедро надає їй право на удар у відповідь. Скільки прихованої пихи. Може дозволити собі розкіш так витончено знущатися. Право сильного. Того, хто житиме.

Чоловік, спостерігши зміну виразу Лізиного обличчя, спохмурнів:

— Лізо, ви замовчуєте власні думки. Скажіть це вголос. Хочу, аби між нами було якомога менше болю. Можу сказати це замість вас. Хоч би як вам хотілося вірити в протилежне, я тут задля того, щоб допомогти вам, а не Інквізиції.

— А Інквізиції про це відомо? За що вони вам платять в такому разі?

— Один нуль. Я тут не заради Інквізиції, але Інквізиція надає мені цю можливість, виходячи з власних міркувань. У цьому пункті мої цілі, цілі Інквізиції й ваші інтереси збігаються. Ви теж співпрацюєте з Інквізицією. Інакше вас би тут не було.

Ліза вирішила змінити тему. Вона процитувала:

— І в цьому місці плани Божества і нашого приниження тортури настільки абсолютно співпадають…^[5]

ІІсихоаналітик несподівано продовжив:

— …тож залишається позаду ніч, смердючий звір і люд, що тріумфує, доми, вогні…

Він зупинився, але Ліза вирішила, що крапку поставить вона:

— …і Вакх на пустирі у сутінках цілує Аріадну.

Вони сторопіло помовчали, тоді психоаналітик розвів руками й посміхнувся:

— Сюрприз-сюрприз. Здивований не менше за вас.

Підійшовши до однієї з полиць, видобув звідтіля книгу:

— Якщо матимете бажання перечитати…

— Цікаво! І багато заборонених книжок у вас тут? — поцікавилася Ліза.

— Ви б не демонстрували, що знаєте про табу на книгу, яку не побоялися процитувати, — посміхнувся він.

— А мені варто ще чогось остерігатися? Попередьте мене. Ви теж не побоялися. Чи вам дозволено? І чому ця книга стоїть тут, якщо вона заборонена? Отже, ви не боїтеся, що її прочитає хтось із в’язнів.

— Повернімося до попередньої теми.

Ліза мовчала. Тим часом її співрозмовник влаштувався на зручному дивані й терпляче чекав, коли вона приєднається до нього й заговорить, проте зрозумів — чекатиме до судного дня.

— Лізо, ви ставите мене у скрутне становище. Мені не випадає сидіти, коли ви стоїте. Змушений буду встати, й до вечора навстоячки гратимемо у мовчанку. Я б, на вашому місці, поберіг сили для вечірнього допиту — на вас чекає серйозна битва, а ви марнуєте дух на мене. Просто поговорімо. Якщо не маєте бажання відповідати на попереднє питання, не треба. Яким чином зможу допомогти вам, якщо пручатиметесь? Ваша впертість перешкоджатиме нам співпрацювати, а отже, діяти продуктивно. Поки хтось дивиться на іншого, як на ворога, — співпраця неможлива. Це непотрібна війна. Я — частина Інквізиції. Але, повірте, як зі мною, не поговорите ні з ким більше. Для всіх будете чимось визначеним. Я ж не хочу вас визначати. І не збираюся влазити в душу. Лише пропоную своє товариство. Можемо також мовчки сидіти один навпроти одного. Але від того важче буде вам.

Ліза, нарешті, сіла на диван, проте якнайдалі від чоловіка. Він не зробив спроби наблизитися, а чекав на своєму боці, коли вона припинить кусати губи.

— Називайте мене Ерік, — знову почав він розмову.

Ліза всміхнулася:

— А як мені називати вас у присутності сторонніх, щоб не довелося мене карати? — поцікавилася вона.

— Оце так штука. Він дозволив вам називати себе на ім’я? Відразу? — спитав.

— А що, нікому з попередніх в’язнів ніколи цього не дозволяв? — здивувалася Ліза.

— Мені він це дозволив після багатьох років знайомства. Мене можете називати на ім’я завжди.

Ліза знову всміхнулася.

— Для мене це надто довге слово, Еріку. Чи закоротке?

— Спробуйте реагувати на реальність менш хворобливо. Я розумію, Лізо, як вам боляче. Розумію настільки, наскільки здатна це усвідомити людина, якій ніколи не доводилося чути сказаного вам кілька годин тому. Є шанс, що ви так і не зможете мені пробачити. Маєте на це право. Але намагатимуся не використовувати своїх знань вам на шкоду. Адже це вас непокоїть? Розумію, як вам страшно. Тому все, що я зміг зробити, — опинитися поряд і простягнути руку. Навіть якщо наша співпраця потрібна Інквізиції, не варто все сприймати вороже. Скажіть, мені здалося, чи у вас теж виникла симпатія до Пола?

Ліза замислилася. Цій людині хотілося вірити, але чи не зашкодить у якийсь спосіб її відповідь комендантові? Психоаналітик може донести про «нестатутні взаємини». А якщо комендант також грає? Вона зовсім заплуталася. Часом відрізнити лицемірство від щирості неможливо. Вона вже бачила, наскільки віртуозно вдавалися до брехні певні істоти, виголошуючи найпрекрасніші слова, за якими не було нічого, окрім найстрашніших речей. Не має підстав довіряти будь-кому зі співробітників Інквізиції. Не повинна їм довіряти. Але прожити останній тиждень у стані війни, тамуючи всі почуття, було нестерпним. Він має слушність — сили знадобляться на інше. Та й що їй втрачати?

— Так, виникла, — відповіла вона.

— А він триматиме вас тут. А потім передасть до рук того, з ким ви мене сплутали сьогодні вранці. До речі, він не прийде дивитися на вас. Не приглядайтеся до кожного чоловіка в будинку. Крім того, якщо ви зробите щось не так, наприклад, просто переплутаєте, коли його називати Пол, а коли пан комендант, він вас покарає. Має за обов'язок. Проте ви йому симпатизуєте. Незважаючи на те, що він — частина Інквізиції. І водночас засуджуєте мене й не довіряєте. Це принаймні нелогічно. Не прошу вас змінювати свою думку одразу, але подумайте про це згодом. А тепер можу вас відпустити. Час, який мусите відбути зі мною сьогодні, ще не минув, але я беру на себе відповідальність і відпускаю вас. Аби не затягувати психологічних тортур, як ви, готовий посперечатися, подумки охрестили наші щоденні зустрічі. Можете йти.

Ліза дійшла до дверей, проте відчинивши їх, як і під час першої їхньої зустрічі, озирнулася:

— Еріку, зробіть мені ласку — наступного разу одягніть щось людське, тим більше, цей безглуздий костюм не личить вам, — і вона поспішила зачинити за собою двері, побоюючись, що він пожбурить у неї книжкою.

Ліза повернулася до кімнати, лягла на ліжко й спробувала, розібравши розмову з психоаналітиком, оцінити ситуацію. Якщо не брати до уваги остаточне майбутнє, все не вкрай погано. Поки ніхто з мешканців будинку огиди у неї не викликав. Звичайні люди. Стерпні. Якщо не зважати на функції, що на них покладено. Їй, здається, не дуже набрехали, обіцяючи лояльність. Вони їй подобались. І це лякало. Особливо сподобався психоаналітик. Гуморист. Виявляється він тут задля того, щоб допомагати вбогим та скривдженим. Навіть гірше — таким виродкам, як вона. Як чудово. Допомогти їй хоче. Підсобляв би ти мені десь у іншому місці. Вилупок. Затишний. Затишний виродок, м’який, наче шкіряний диван, там — у бібліотеці. Які всі добрі — плакати хочеться, які добрі. Гарні. Пухнасті. Суцільний фонд милосердя, комітет благочинності. Ну, для людей так воно й є. Чого людям боятися? Про них турбуються. Захищають. Тоді чому він так їй подобається? Вона ж нічого не знає про нього. Чим встиг її підкупити? Йому хотілось вірити. Хотілось вірити, що він тут заради неї. Аякже, а до тебе заради усіх, кого вони вбивали. Вони теж йому вірили? Для чого він тут?

Світ, де всі брешуть один одному. Навіть перед смертю обман. І найстрашніше — вона теж воліла цієї брехні. Не тієї страшної реальності, де її ненавиділи, намагалися навіть тепер використати, добитися від неї чогось, але хотілося тієї неправди, де її хтось іще потребує. Хотілось, щоб хтось був тут заради неї, а не Інквізиції. Бути диким вовком, зацькованим, який гарчить на весь світ, ті кілька днів, які лишились, — подібна думка доводила до божевілля. Він подобався їй. І не тільки він. Їй хотілося довіряти їм усім, навіть якщо для цього доведеться себе дурити.

У двері обережно постукали.

— Магдо, облиште ідіотську делікатність. Ще не чула, щоб у тюремну камеру було заведено стукати.

Магда пустила Лізине зауваження повз вуха.

— Приїхала лікарка. Повинна оглянути вас. У цьому немає нічого страшного.

— Магдо, просила ж, геть делікатність, я не мала дитина.

— Добре, це доволі неприємна процедура. Задоволені?

— Цілком. Дякую. Думаю, на мене чекатиме ще багато неприємних процедур. Значно неприємніших, ніж огляд лікаря. Ви, здається, казали, ніби транквілізатори тут популярністю не користуються. Не потребую, щоб мене годували знеболювальним.

Вони спустилися на перший поверх і підійшли до дверей майже в кінці коридору. Кімната за дверима нічим не відрізнялася від звичайного лікарського кабінету. Низькоросла немолода жінка в білому халаті кивнула Магді, й та пішла.

Ліза несподівано заплющила очі.

Запах.

Різкий.

Неприємний.

Нудотливий.

Запах.

Формаліну.

Звідки їй знайомий цей запах?

Ліза розплющила очі.

Від жінки пахло парфумами.

Гарними дорогими парфумами.

Лікар поклала Лізу на кушетку й почала розпитувати. Спершу запитала, як вона почувається, чи не паморочиться в голові, чи втрачала колись свідомість і наскільки сильний страх відчуває. Коли питання почали стосуватися інтимного життя, Ліза зрозуміла, до чого хилить лікарка.

— Хочете запитати, чи не вагітна я часом? Ні, не хвилюйтеся. Це неможливо.

— Тобі сказали, що ти не здатна мати дітей? — уточнила лікарка.

— Не казали, але щоб завагітніти, треба бути з чоловіком.

Лікар продовжила розпитування:

— І давно не мала сексу?

Ліза вирішила не подовжувати сумнівного задоволення:

— Я взагалі не мала сексу з чоловіками, — відтак, вхопивши двозначність фрази, додала: — з жінками теж. Розумієте, до чого я веду?

Лікар мала збентежений вигляд. Примусила Лізу влягтися на крісло й переконалася у правдивості її слів.

— Чому ви мені не повірили? — запитала Ліза.

— Знала б ти скільки брехні чую, — посміхнулася вона.

— Брешуть протилежне. А якби я була вагітною? Страту б відклали?

Губи лікарки пересмикнулися.

— Ні. Зробили б аборт, — сказала вона твердо.

Ліза здригнулася від подиву.

— Тоді чи не байдуже?

— Хіба ми можемо піддавати такому безневинну дитину?

— А вбивати її можете? У чому вона й справді винна?

Лікар замислилася:

— Маєш слушність. Але ми тут не для обговорення подібних питань. Погано, що ти не мала чоловіка. У нас, правду сказати, такого не траплялося.

— Чому погано? — вдруге здивувалася Ліза. — Не цнотливих голови легше позбавити? Мають тоншу шию? — не втрималася вона від сарказму.

— Не розповідатиму тобі цього. А шию маєш і без того доволі тонку, щоправда закоротку.

— Іншої немає, — відрізала Ліза. У неї промайнув здогад.

— Ви, певно, бачите тіла опісля? Не важко на таке дивитися?

Лікарку її питання не збентежили, хоча відчувалося, що Лізина відвертість її зачепила:

— Звикла. Приємного мало.

Ліза задумалася:

— Дивитеся на людину, розмовляєте з нею, а тоді бачите те, що лишилося від її тіла. Кілька годин по тому. Страшні сни не мучать часом?

— Не бачу снів, — вдалася до брехні лікарка, — а тіло оглядаю в ліпшому разі наступного дня.

— На що це схоже? — запитала Ліза.

— Цікаво знати, як виглядатимеш? Не сподівайся на особливу привабливість, — вона замислилася. — У нього завжди надзвичайно точний удар. Майже завжди. Головне — не напружуйся. Тоді це буде маленька рівна смужка на шиї, посередині. — Вона тильним боком долоні провела по Лізиній шиї, наче промальовуючи лінію, Ліза здригнулася і важко ковтнула слину.

— Бачиш, — посміхнулася вона, — не така ти й смілива. Добре, заспокойся. Послухаймо, як твоє серце поводиться. Зніми футболку.

Вона одягла стетоскоп і приклала його кінчик до Лізиних грудей. Ліза ледве витримувала дотики холодних старечих пальців. Пальці жили окремо. Звичніше їм було торкатися мертвого тіла, аніж живого. Торкалися до живого, як до мертвого. Ліза відчула себе трупом. Цей вирок був невідворотнішим, ніж той, на папері. Пальці знали — Лізине тіло десь уже лежить остигле, неживе, розділене, вени спорожніли від крові.

Її відвели назад до кімнати.

Вляглася на ліжко. Хотілось сміятися. От як усе просто. Бути просто тілом. Для них вона — тіло. Скільки таких вони бачили? Звикаєш. Звичайно ж, не відразу. З часом. Скільки разів? Вони бачили це? Може, й вона звикне? Якщо встигне. Певно, не встигне. Раптом стало страшно. Невимовно. Пальці ковзають по стінах. Стіни стискаються. Це страшніше від смерті. Ось так. Бути мертвим. Викресленим із життя. Іншим. Хотілося кричати. Не треба. Не треба так зі мною. Хай тиждень, але не вважайте мертвою цей тиждень.

Вона вибігла з кімнати. Коридор. Стіни. Бігти.

Куди втечеш?

Бігти. Стіни. Коридор.

Сіла на підлогу. Сперлася об стіну. Обхопила голову руками.

— Не хочу бути мертвою, не хочу, — виривалося з її нерівного дихання.

— Тоді будьте живою, — почула вже знайомий голос.

Підвела голову й побачила над собою усміхнене обличчя Еріка.

— Знущаєтеся? Приємно отак збиткуватись? Може, до воріт проведете?

— Легко. А от відпустити, на жаль, не зможу. Ви ж на це натякаєте? Але я годен допомогти вам прожити цей тиждень. Ви ж це мали на увазі, коли говорили, що не хочете бути мертвою? Пропоную два варіанти: один — я вас проводжаю до вашої кімнати й залишаю на самоті. Другий — разом ідемо до бібліотеки й продовжуємо розмову на болючі теми. Адже жити — означає іноді: відчувати біль і страх. Це також життя, навіть коли це єдине, що робить нас живими.

— Знову два варіанти. Які ви всі однакові. Вигадали б щось для різноманітності. Щоб відрізнятися чимось один від одного.

Психоаналітик знову всміхнувся.

— Щоб чимось вирізнятися, пропоную вам вигадати мені третій варіант, за тієї умови, що він не поширюватиметься поза межі цього будинку.

Ліза спробувала підвестися, та ноги не слухалися. Ерік простяг їй руку, й вона зуміла підвестись.

— Допоможіть мені дійти до бібліотеки, — попросила вона.

Ліза почувалася майже затишно серед нескінченних полиць з книжками, до яких стала звикати. Як швидко призвичаюєшся, навіть до тюрми. Вона глянула на Еріка — він усівся на протилежному боці дивана з чашкою чаю у руках. Де північ, де південь, де схід, де захід — може, так правильно? — чомусь виринуло з надр підсвідомості і здалося, наче весь сенс її життя вмістився у чотирьох коротеньких питаннях. Ерік чекав, поки Ліза заговорить, і вона несподівано зрозуміла, що від відповіді на них залежить щось надзвичайно важливе й цей чоловік здатен дати їй пояснення на всі чотири питання, які вона ніколи не наважиться йому задати. Обіцянка. Питання були якось пов’язані з обіцянкою, яку вона дала Ворону. Обіцянка? Про що йшлося? Як вона могла комусь щось обіцяти? Він чекав. Хто він?

— Еріку, чому я не почуваюся живою? Справа навіть не в тому, що інші вважають, ніби мене вже немає. Їм так зручно. Решта — формальності. Чому ми викреслюємо мертвих зі свого життя? Навіть іще до того, як вони встигають померти. Адже насправді не існує грані між живими та мертвими. Тепер мені здається, що я все життя прикидалась кимсь іншим. Може, мені просто набридло це місто і лише у такий спосіб можу з нього поїхати? Я більше не знаю, хто я. І найстрашніше, я ніколи не була тим, чим повинна бути. І це насправді не мій вирок. Не моя смерть. Усе це належить тому, чим я так і не встигла стати. Це наче чужі речі. Хоча, насправді належать саме тобі. Ось такий парадокс. Мій злочин полягає зовсім не в тому, що вони написали у вироку. Моя справжня провина в іншому — я не була собою. А тепер, на жаль, на це лишилося надто мало часу.

— А що, як ви помиляєтесь, Лізо? — несподівано втрутився у монолог Ерік, — я зненацька подумав про вагітну жінку. Ми здатні так само виношувати власну сутність. Хіба справедливо звинувачувати себе у тому, що марно витрачаємо час, відпущений на виношування дитини?

— Дитини, якій не дозволять жити? Бачите, я зовсім вас заплутала. Мені щойно спало на думку — так хочеться лишитися у комусь. Нехай навіть відбитком у сонячному сплетінні. Я тільки тепер усвідомила, що відбувалось там, тоді… Ви, напевно, знаєте, я ходила дивитися… На те, як ви вбиваєте таких, як я. Несподівано зрозуміла, що вони робили тоді… навіщо дивились на мене. Зрозуміла, що мене обпікало. Це настільки важливо — віддати те, чим став, комусь, здатному зрозуміти це і прийняти. Не кату. Не натовпу. Не таким спадкоємцям. Це жорстоко, я знаю. Чи є у нас право лишати у іншому такий відбиток? Відтак мучити цю людину багато життів наперед. Людський егоїзм не знає меж, я тепер розумію, що вони робили тоді, але прихисток вони знайшли нетривкий. Напевно, не знали…

— А знали б, чи змінилося б щось? Можливо, все значно простіше і вони хотіли жити у вашій душі, нехай навіть тиждень-два, але жити. Бо подеколи якість, а не кількість життя є ціннісною. Спробую навчити вас цього. Важливим є не напрям руху, а бажання рухатися, пошук виходу. Не важливо, Лізо, крізь яку сторону світу ти виходиш вгору, це лише якось забарвлює шлях.

Вона була вражена. Ось воно. Щоправда, не зрозуміло нащо їй тепер відповідь на дивну дитячу лічилочку. Для Еріка ці слова — лише красиві метафори. Для неї, схоже, також.

Увечері на Лізу чекала ще одна малоприємна зустріч зі співробітником Інквізиції, про яку попереджав психоаналітик. Тепер Ліза ладна була підписатися під кожним його словом. Новий персонаж симпатій не викликав і, на противагу психоаналітику, навіть не претендував на це.

Лізу привели до нього під конвоєм. Кабінет був саме таким, аби викликати клаустрофобію. Білі стіни. Стіл із лампою. Крісло. Жорсткий стілець — для неї. Ліза відчула, що вона втратила, погодившись співпрацювати з Інквізицією. Для більшого ефекту за спиною в неї всадовили стенографістку. Голомозий чоловічок дивився на неї щурячим поглядом, оцінюючи супротивника, обираючи правильну стратегію. Нарешті заговорив.

— Отже, Елізабет Лайонз, почнімо. До мене слід звертатися «пане слідчий». Питання переважно ставлю я. Це зрозуміло?

— Так, пане слідчий, — підіграла йому вона, потішаючись, що Інквізиція під кінець не втрималася від драматичних ефектів.

— Вас, мабуть, дивує, що слідство у вашій справі ведеться вже після процесу й винесення трибуналом вироку, чи не так?

Ліза дозволила собі посміхнутися:

— Чи так.

— Засуджена, припиніть блазнювати, ви не в театрі, залиште це для вашого психоаналітика, у нього, на відміну від мене, таке сходить із рук. Дозволите собі ще один жарт, накажу навчити вас гарних манер. Це зрозуміло?

— Так, пане слідчий, — Ліза змінила тактику й занурилася в себе.

— Отже, Інквізиція доручила мені провести з вами низку бесід із метою вивчення вашого виду. Тому слідство не намагатиметься звинуватити вас у чомусь або добитися визнання провини. Я ставитиму питання, які нас цікавлять, ви — відповідатимете. Відповіді мають бути відвертими і якомога детальнішими. Це зрозуміло?

Ліза витримала паузу, відтак вичавила з себе:

— Так, пане слідчий. Це зрозуміло.

Слідчий устав з-за столу й підійшов до Лізи збоку. Повернув стілець так, щоб вона опинилася до нього обличчям. Став пильно дивитися в очі. Її погляд став абсолютно бездумним. Слідчий навідліт закотив їй ляпас. У Лізи хлинула носом кров, на очі навернулися сльози. Він погукав охоронців, які чатували за дверима, кивнув. Лізі зупинили кров і, підхопивши під руки, потягнули в інший кінець коридору.

Спустившись сходами вниз на підвальний поверх, вони завели її в фанеровану кахлями кімнату, посеред якої стояла велика дубова лава. Охоронці стягнули з неї одяг і зав’язали очі. Намагалася захищатися, проте охоронці не звертали на супротив жодної уваги. Вони вклали її на лаву ниць, припнули шкіряними ременями. Тихо ковтаючи сльози, Ліза приготувалася до ударів, проте болю не відчула. Вона чекала. Охоронці пішли кудись.

Очікування затягувалося й було тяжчим за біль. Нарешті пролунали кроки. Заціпеніла в очікуванні. Хвиля крижаної води обпалила тіло. Перехопило дух. За цим — пауза. Процедура повторилася двічі. Її відв’язали й витерли. Дозволили одягнутися. Відтак відвели назад, всадовили на стілець. Перш ніж піти, охоронці, скоряючись кивку слідчого, зв’язали їй за спиною руки.

— Я попередив, а ви виявились нетямущою. Мав на увазі всі без виключення жарти. Не послухалися. Наступного разу буде гірше. Я давно вже попереджав керівництво, тут надто поблажливо ставляться до ув’язнених, проте мене не слухають. Але на своїй території можу робити те, що вважаю за потрібне. Так от, ви на 150 % будете присутні й співпрацюватимете, інакше потрапите до такого пекла, що нетерпляче чекатимете дня страти. Питання перше — коли у вас уперше проявилися надприродні здібності?

Ліза замислилася. Дихання ще не врівноважилось, і вона не могла зосередитися.

— Не пам’ятаю, напевно, в дитинстві.

— Не хочу чути «напевно», «ніби».

— Я не можу пригадати, не можу сконцентруватися, думати не можу нормально, — спалахнула вона.

Погляд слідчого скрижанів:

— Вам допомогти?

У Лізи знову почалася кровотеча. Кров заливала одяг, а вона не могла ані зупинити, ані витерти її. Почула, що двері відчиняються, і стрепенулася, здогадуючись, що слідчий виконує обіцянку. У неї вирвалося:

— Не треба, будь ласка, не треба.

Інстинктивно заплющила очі. Їй закинули голову, й стали обережно витирати носовичком кров. Відчувши дотики пальців до свого обличчя, Ліза впізнала руки й розплющила очі. Ерік. Коли кров вдалося зупинити, він став розв’язувати їй руки. Слідчому ввірвався терпець:

— Пане Старку, залиште, будь ласка, мій кабінет. Я чиню допит, не заважайте мені виконувати мої обов’язки. Завтра на столі Магістра лежатиме доповідна про вашу непрофесійну поведінку.

— Лежатиме, жодного сумніву не маю, пане інквізиторе дев’ятого рангу, — Ерік посміхнувся, — і лежатиме вона поряд з детальним звітом інквізитора вищого рангу, що аргументуватиме необхідність відсторонення вас від посади, підкріплена рекомендаціями п'яти-шести членів вищої ради Інквізиції. Ви мене знаєте, для вас ця історія взагалі може скінчитися засланням. Доручаючи вам цю справу, Магістр сподівався на прояв геть інших граней вашого таланту. Я від початку заперечував проти вашого призначення, знаючи про вас маловідомі решті факти, тому й вирішив проконтролювати особисто. Не чекав, що ви зайдете аж так далеко. А тепер, як вищий за званням, наказую вам залишити приміщення. Я продовжу допит власноруч, — і він звернувся до охоронців: — Проведіть пана інквізитора до його машини.

Слідчий нарешті підкорився. Ліза не знала, як реагувати. Стала масажувати зап'ястки, намагаючись повернути їм чутливість, і поступово приходила до тями. Все це могло бути старанно розіграним спектаклем, Deus ех machyna,^[6] проте могло виявитися й правдою. Головне — кошмар припинився. І зрештою, навіщо їм так усе ускладнювати, якщо вона вже пішла з Еріком на контакт? Рано чи пізно Ліза все одно б розкрилася, Ерік не міг цього не розуміти. Вона подивилася на нього й спитала:

— Що розповісти пану слідчому?

Ліза спостерегла, як напруга змінює вираз Ерікового обличчя. Коротким поглядом він відіслав стенографістку й охоронців. Відтак звернувся до неї:

— Ходімо до кімнати. Вам треба відпочити. На сьогодні допит закінчено. На жаль, тільки на сьогодні. Я, знову ж таки, на жаль, не зможу вас від цього захистити. Але обіцяю, подібного більше не трапиться.

Ліза всміхнулася:

— У цьому вам допоможе пан інквізитор вищого рангу?

Напруга на Еріковому обличчі зросла:

— Не хотілося вам говорити, Лізо, але доведеться. Інквізитор вищого рангу — це не мій знайомий, я мав на увазі себе. Сподіваюся, цей факт не зіпсує наших стосунків остаточно.

Лізу обпалив здогад:

— Ви не психоаналітик, чи не так? Але на психології та теорії психоаналізу ви знаєтеся…

— Ні, Лізо, я й справді працюю тут психоаналітиком.

— Але навіщо тримати на цій посаді інквізитора вищого рангу?

Ерік усміхнувся:

— А мене тут ніхто не тримає. Просив призначити мене сюди. Ходімо.

Ерік допоміг Лізі дійти до її кімнати і дочекався, поки вона висушить мокре волосся та, перевдягнувшись в піжаму, ляже в ліжко. Потім приніс їй гарячого чаю з м’ятою, а сам присів на краєчок ліжка.

— Я навмисне лишився, бо мав проконтролювати ситуацію. Мене відволікли, й я не встиг їм перешкодити. Коли Магда мене покликала, було вже запізно.

— Чому таку людину призначено для слідства? Я ж не чинила опору, нормальним ставленням вони б досягли значно більшого. Навіщо?

Ерік подивився їй у вічі:

— Це моя провина, Лізо. Розумієте, зазвичай цю людину призначають, коли справи йдуть украй кепсько.

— Як це? — не зрозуміла вона.

— Лізо, чи часто ви спілкувалися з собі подібними?

Ліза задумалася:

— Напевно, не дуже, але розумію, до чого ви ведете.

— Часом, коли ситуація заходила в безвихідь, застосовували силу — навіть я в цих випадках не бачив альтернативи. Сила у відповідь. Йому вдавалося вирішити багато проблем. І всі заплющували очі на те, якими методами він добивався результату. Вас настільки боялися, що вирішили віддати йому відразу. Щоб напевно. Я їх майже відрадив. Магістр контролює судові справи вкрай рідко, в особливих випадках, вашу справу він контролює особисто й ні на мить не випускає з поля зору. Я навіть не був здивований, коли ранком він зателефонував мені. Мабуть, я був недостатньо обережним і він зрозумів, що ви не йдете на контакт. Спілкуючись із ним, навіть я не завжди можу захиститися, так він уміє повести розмову й витягти потрібну інформацію. Він ухвалив рішення вдатися до крайніх заходів й прислав цю погань. Пробачте мені, Лізо, я не хотів, щоб вам завдали болю.

Тамуючи надію, вона подивилася на Еріка:

— Але чому ви думаєте, що тепер вам вдасться його переконати?

— Тепер — вдасться. Та він і сам зрозуміє, що така тактика нікому не буде корисною. Потребують інформації, а не ваших страждань.

— Еріку, єдиного не можу втямити. Чому Магістр займається моєю справою особисто? Чому ви сказали, що вони мене бояться? Що я їм можу заподіяти?

Ерік подивився на неї похмурим поглядом:

— Я не можу вам цього сказати. Добраніч.