home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Похвала гпупоті

Ж.-Ф. де Т.: Ви обоє, якщо я не помиляюся, залюблені в глупоту.

Ж.-К.К.: Вірні закохані. Глупота може на нас сподіватися. Коли ми почали в 1960-х роках разом із Гі Бештелем роботу над «Словником глупоти», який згодом багато разів перевидавали, то сказали собі: чому би прив'язуватися не лише до історії розуму, шедеврів, великих осяянь розуму? Люба Флоберові глупота нам видавалася набагато поширенішою, це самоочевидно, але також більш плідною, відвертою та, в певному сенсі, правдивою. Ми написали вступ, який назвали «Похвала глупоті». І навіть пропонували давати «уроки глупоти».

Весь ідіотизм, який написано про чорних, євреїв, китайців, жінок, великих митців, нам видається більш відвертим за інтелектуальний аналіз. Коли реакціонер монсеньйор де Келен в часи Реставрації оголошує з кафедри Собору Паризької Богоматері перед авдиторією аристократів-емігрантів, які повернулися до Франції: «Христос був не тільки сином Божим, у нього і по материнській лінії була чудова родина», — то це засвідчує багато чого не лише про нього самого, а це було би відносно цікаво, але і про суспільство та менталітет того часу. Я пам’ятаю перл, який можна знайти у Х’юстона Стюарта Чемберлена, відомого антисеміта: «Ті, що вважають Христоса євреєм, або неуки, або нечестивці».

У.Е.: Я би хотів, щоб ми повернулися до визначень. Для нашої теми це, поза сумнівом, має величезне значення! В одній із моїх книжок я зробив розрізнення поміж дурнем, кретином і тупаком. Кретин нас не цікавить. Це той, хто ложкою попадає в лоба, а не в рота, це той, хто не розуміє, про що до нього говорять. Його випадок відомий. Дурість, у свою чергу, соціальна прикмета, і ви можете навіть називати її інакше — «тупий» і «дурень» є одним і тим самим. Дурень — це той, хто скаже те, чого не мав би казати цієї миті. Він вчиняє промахи несамохіть. Тупак — байдужий, його вада не соціальна, але логічна. На перший погляд може здатися, що він розмірковує правильно. Складно одразу ж виявити, що там не клеїться. І чому він небезпечний.

Мушу навести приклад. Тупак скаже: «Всі мешканці Пірея — афіняни. Всі афіняни — греки. Тож усі греки — мешканці Пірея». У вас виникає підозра, що щось тут не спрацьовує, бо ж ви знаєте, що серед греків є і, скажімо, спартанці. Але ви не можете викрити, де і як він помиляється. Тут потрібно знати всі правила формальної логіки.

Ж.-К.К.: Як на мене, тупак не вдовольняється лише помилкою. Він про неї голосно говорить, проголошує, хоче, щоб усі її почули. Аж дивно, наскільки тупість гучномовна. «Тепер нам відомо з надійних джерел…», і далі йде величезна дурниця.

У.Е.: Ви маєте рацію. Якщо наполегливо повторювати загальновідому банальну істину, вона перетворюється на дурницю.

Ж.-К.К.: Флобер писав, що дурниця — це бажання дійти висновків. Дурень може самостійно дійти безапеляційних готових висновків. Він хоче назавжди закрити питання. Але цю дурість часто сприймають як істину в певних колах, і для нас, з певної історичної дистанції, вона дуже інформативна. Історія краси та розуму, якими ми обмежуємо освіту, чи то пак якими інші обмежили нашу освіту, є лише неповними частинами людської дії, як ми вже говорили. Можливо, варто навіть розглянути — якщо й ви до цього долучитеся — загальну історію помилок та незнання, на додаток до потворності.

У.Е.: Ми говорили про Аеція і про те, як він осмислив роботи досократиків. Немає сумнівів: цей тип був тупим. А щодо глупоти, після всього, що ви про неї сказали, мені здається, вона не тотожна тупості. Це радше манера втілення тупості.

Ж.-К.К.: Виразна і часто сказана вголос.

У.Е.: Можна бути тупим, але не дурним. Принагідно тупим.

Ж.-К.К.: Але тоді це не професія.

У.Е.: З глупоти можна прожити, справді. Наприклад, як ви згадували, казати, що в Христа з боку матері були «чудові родичі», не є, як на мене, абсолютною тупістю. Адже, за екзегезою, це правда. Я думаю, що тут ми точно на боці дурості. Я можу сказати, що хтось — із доброї родини. Я не можу сказати це про Христа, тому що це менш важливо, ніж бути сином Божим. Тож Келен каже правду під кутом зору історії, але не дуже доречно. А от дурень говорить завжди не до ладу.

Ж.-К.К.: Я думаю про іншу цитату: «Я не походжу з доброї родини. А от мої діти натомість — так». Якщо не йдеться про жарт гумориста, то ось слова задоволеного дурня. Та повернімося до пана Келена. Все ж таки він — архієпископ Парижа, мав дуже консервативний розум, але й великий моральний авторитет у тодішній Франції.

У.Е.: Тож виправимо наше визначення. Глупота — це спосіб гордо і статечно нести свою тупість.

Ж.-К.К.: Так, непогано. Відтак ми можемо збагатити наші розмови запозиченими цитатами всіх тих — а їх чимало — що намагалися повалити авторів або митців, яких ми нині вважаємо великими. Образи завжди більш захопливі, ніж похвали. Це варто визнати і зрозуміти. Справжній поет іде своїм шляхом крізь гуркіт грому образ. П’ята симфонія Бетховена була «мішаниною божевілля», «кінцем музики». Зовсім не дивує перелік видатних імен, на шиях яких висять гірлянди нападок — Шекспір, Бальзак, Гюго тощо. І навіть Флобер казав про Бальзака: «Якою б людиною був Бальзак, якби вмів писати».

А ще буває дурість патріотична, мілітаристська, націоналістична, расистська. Ви можете звернутись у «Словнику глупоти» до статті, що присвячена євреям. Наведені цитати свідчать радше про дурість, ніж про ненависть. Про злу дурість. Наприклад: євреї мають вроджену любов до грошей. Доказ: якщо єврейська жінка має складні пологи, достатньо потрусити монетками біля її живота, щоби єврейське немовля вилізло з простягнутими руками. Це написав 1888 року такий собі Фернан Грегуар. Написав і опублікував. Фур'є казав, що євреї — це «чума і холера на тілі суспільства». Сам Прудон у своїх нотатках писав: «Потрібно відправити цю расу до Азії або ж винищити». Це все «істини», що нам подарували люди, які вважали себе науковцями. «Істини», від яких на спині сироти виступають.

У.Е.: Діагностуймо — це тупість чи кретинізм? Один із досконалих досвідів дурості (в тому сенсі, в якому я її розумію) мав Джойс, який переказував свою розмову з містером Скефінгтоном: «Я дізнався, що ваш брат помер», — сказав Скефінгтон, — «Йому було всього десять років», — відповів Джойс, на що Скефінгтон уточнив: «Все одно шкода».

Ж.-К.К.: Глупота часто подібна до помилки. Моя пристрасть до глупоти мене трохи наближає до ваших пошуків фальшивок, підробок, фальсифікацій. Це два шляхи, які ігнорує система освіти. У кожної доби є своя правда, з одного боку, і видатні дурні — з іншого, але це не та правда, яку освіта намагається викласти і передати. Певною мірою, глупоту фільтрують. Є «політкоректність», а є «інтелектуальна коректність». Іншими словами — добрий спосіб мислити. Хочемо ми того чи ні.

У.Е.: Лакмус дозволить визначити, чи ми в середовищі кислому, чи в лужному. Лакмус так само дозволить нам знати в кожному з випадків, чи ми бачимо тупака, чи дурня. Але повернімося до вашого порівняння між глупотою та брехнею: брехня не завжди є вираженням тупості чи дурості. Це може бути і всього-на-всього помилка. Птолемей щиро був переконаний в тому, що Земля — нерухома. Він помилився, бо не мав достатньої наукової інформації. Але, можливо, завтра ми відкриємо, що Земля не обертається навколо Сонця, і віддамо належні почесті прозорливому Птолемею.

Діяти зі злого умислу — це свідомо казати протилежне тому, що вважають правдою. Але помилок ми завжди припускаємося ненавмисно. Помилки пронизують всю історію людства, і це на краще, бо інакше ми були би богами. Поняття «брехні» я вивчав, і воно направду дуже тонке. Є правда, що стає наслідком імітації чогось оригінального, що мало би зберегти, як і першоджерело, досконалу ідентичність. Поміж оригіналом і фальсифікатом є щось невловиме — в тому сенсі, який мав на увазі Ляйбніц. Помилка тут ґрунтується на тому, що прикмету справжнього надали чомусь, що, як ми самі знаємо, є підробним. Також є хибні розмірковування Птолемея, який, щиро кажучи, помилявся. Але тут не йдеться про спробу змусити нас вважати, що Земля нерухома, в той час як ми знаємо, що насправді вона обертається навколо Сонця. Ні, Птолемей справді вважав, що Земля не рухається. Фальсифікація не має нічого спільного з тим, що ми з дистанції часу вважаємо простою помилкою, як це сталось із Птолемеєм.

Ж.-К.К.: З такими точностями ми не полегшуємо собі роботу над визначенням: Пікассо визнавав, що міг писати й фальшивки «Пікассо». Він навіть вихвалявся, що робив найкращі підробки Пікассо в світі.

У.Е.: Кіріко також визнавав, що писав фальшивих «Кіріко». Та і сам я мушу сказати правду, що виготовлював фальшивку «Еко». Один італійський сатиричний журнал, щось на кшталт «Charlie Hebdo», підготував спеціальний випуск «Соггіеге della Sera», присвячений прибуттю марсіан на Землю. Звісно, це була неправда. І мене попросили написати статтю-фальшивку як пародію на Умберто Еко.

Ж.-К.К.: Це допомагає відокремитися, віддалитися від себе самого, від тіла, від предмету. Від духу.

У.Е.: Але, перш за все, спосіб критикувати себе, виставити напоказ наші вади, адже саме їх я маю показати «імітуючи Еко». Вправа зі створення фальшивого себе насправді дуже корисна.

Ж.-К.К.: Та ж штука із дослідженням глупоти, що зайняло чимало років. Це був довгий період, протягом якого Бештель і я дуже спрагло читали лише погані книжки. Ми порпались у бібліотечних каталогах і, читаючи деякі книжки, уявляли, які скарби можуть на нас чекати. Коли у вашому списку виявляється книжка назви на кшталт «Про вплив велосипеда на мораль», ви можете напевно сподіватися, що це — золота жила.

У.Е.: Проблема постає, коли божевільне входить у ваше власне життя. Як я вже казав, якось досліджував безумців, яких друкували у «vanity press», і мені було очевидно, що до їхніх ідей я ставлюся з іронією. Але дехто з них іронії не оцінив і надсилав мені листи з подяками за увагу до їхніх думок. Так само було з «Маятником Фуко», який сприйняли буквально шукачі «істини» та виявили щодо книжки неочікуваний ентузіазм. Я досі отримую (або, що ще краще, моя дружина чи секретарка, котрі їх фільтрують) дзвінки від певних Великих Майстрів ордену тамплієрів.

Ж.-К.К.: Наведу приклад, для сміху, листа, який було опубліковано в «Словнику глупоти», і ви зрозумієте чому. Ми знайшли його в «Огляді апостольських місій» (так, є навіть таке). Отець дякує своєму співрозмовнику за надання чарівної води, що вплинула на «хворого» дуже позитивно, але «по-своєму»: «Я поїв його потай протягом дев'яти днів, а він, лишаючись протягом чотирьох років між життям і смертю, опираючись мені з безнадійною впертістю та богохульствами, від яких я аж тремтів, згас на дев’ятий день у почуттях каяття, і це було ще більш утішним тому, що я на це не чекав».

У.Е.: Складність, яку ми маємо при визначенні цього типа як кретина, тупака чи дурня, полягає в тому, що дані категорії є ідеальними, як би їх назвали німецькі філософи, «Idealtypen». Проте, зазвичай ми в одній особі знайдемо суміш усіх трьох ознак. Реальність складніша за типологію.

Ж.-К.К.: До цієї теми я не повертався протягом багатьох років, але вражений тим, як стимулює вивчення глупоти. І не лише тому, що вона повертає сумнів у сакральності книжки, але тому, що вона веде нас до відкриття того, чим був кожен із нас, адже ми спроможні у будь-який час виголосити якусь подібну дурницю. Ми завжди на межі того, щоб сказати дурню. Ось я цитую фразу не чиюсь, а таки Шатобріана. Він говорить про Наполеона, котрого зовсім не любив: «Це справді великий переможець у битвах, але, поза цим, будь-який з генералів уміліший».

Ж.-Ф. де Т.: Ви могли би уточнити, звідки ця пристрасть до того, що дозволяє усвідомити в людині межі та недосконалості? Чи це не приховане вираження співчуття?

Ж.-К.К.: В певний момент мого життя, коли мені було близько тридцяти років, коли я саме закінчив навчання у вищій школі та закінчив класичний гуманітарний курс, у мені щось наче клацнуло. Я був солдатом на Алжирській війні 1959-1960-х років… І там несподівано відкрив повну непотрібність, я б навіть сказав марність усього того, чого мене навчили. На той час я прочитав тексти про колонізацію, тексти такі дурні і такі жорстокі, що раніше й уявити собі не міг, які ніхто раніше мені не показував. Так я почав казати собі, що було би цікаво зійти з битої стежки та відкрити для себе манівці, невторовані дороги, нетрі та навіть болота. Гі Бештель, у свою чергу, пройшов подібний шлях, що й я. Ми познайомилися на підготовчих класах після ліцею.

У.Е.: Я думаю, що в різний спосіб, але ми на одній хвилі. Я написав у тексті, який ви в мене попросили для підсумку енциклопедії «Смерть і Безсмертя»,[17] що для можливості прийняти ідею свого кінця потрібно переконати себе в одному: після вашої смерті залишаться тільки дурні, і на них більше не варто витрачати часу. Такий парадоксальний спосіб просунути думку, що ми протягом усього нашого життя розвивали великі чесноти людства. Людина — надзвичайна істота. Винайшла вогонь, збудувала міста, написала блискучі поезії, дала пояснення світові, вигадала міфічні образи тощо. Але водночас вона не припинила воювати із собі подібними, помилятися, руйнувати довкілля тощо. Баланс між високими інтелектуальними чеснотами і низькими дурощами дає більш-менш нейтральний результат. Тож, вирішивши говорити про глупоту, ми в певному сенсі віддаємо почесті цій наполовину геніальній, наполовину дурній істоті. І відколи ми починаємо наближатися до смерті — а це властиво нам обом, — то нам починає здаватися, що дурість є найсерйознішою вадою. І це точно найліпший спосіб утішитися. Якщо сантехнік приходить до мене додому полагодити кран, який у ванні протікає, бере з мене багато грошей за роботу, а після його візиту ми виявляємо, що крани і далі течуть, я заспокоюся, сказавши дружині: «Це кретин, бо інакше він би не займався ремонтом кранів. Він стане професором семіології в університеті Болоньї».

Ж.-К.К.: Найперше, що відкриваєш, вивчаючи глупоту, це те, що ти й сам — дурень. Звичайно. Не можна безкарно вважати інших дурнями, не усвідомлюючи, що глупота — це дзеркало, яке ті інші нам простягають. Це дзеркало постійно тут, воно точне і не криве.

У.Е.: Тут ми натрапляємо на парадокс Епіменіда, який каже, що всі критяни — брехуни. Оскільки Епіменід — критянець, то він — брехун. Якщо дурень каже вам, що всі інші — дурні, то факт, що він дурень, не означає, що він не має рації. А якщо він додає, що всі інші — дурні, «як і він», то це свідчить про його розум. Тож він не дурень. Бо інші ціле життя проживають, забувши, хто вони такі.

Є також ризик натрапити на інший парадокс, описаний Овеном. Всі люди дурні, окрім вас і мене. Проте і ви, десь у глибині, якщо подумати…

Ж.-К.К.: Наш дух марить. Всі книжки, що їх ми колекціонуємо, свідчать про карколомні виміри нашої уяви. Особливо складно розрізнити, з одного боку, блукання думки, безумство та, з іншого боку, глупоту.

У.Е.: Інший приклад тупості, який мені спадає на думку, стосується Нехауса, автора памфлету про розенкрейцерів, написаний 1623 року, коли у Франції міркували, чи є вони насправді. «Уже той факт, що вони від нас ховаються, приховуючи своє існування, демонстрація того, що вони існують», — стверджує цей автор. Доказом існування є заперечення існування.

Ж.-К.К.: Це аргумент, який я готовий прийняти.

Ж.-Ф. де Т.: Можливо — це припущення — ми можемо дивитися на глупоту як на старе зло, із яким усі доступні нові технології допомагають боротися? Чи могли би ви підтвердити позитивну динаміку?

Ж.-К.К.: Я опираюся тому, щоби дивитися на нашу епоху песимістично. Це надто легко, всі так чинять. Проте… Процитую відповідь Мішеля Серра на запитання журналіста — вже не знаю, який там був контекст — про рішення збудувати Асуанський гідровузол, яке поставило під загрозу зникнення багатьох археологічних пам’яток. Мішель Серра дивувався, що для будівництва тієї греблі було створено комітет, де зібрали інженерів з гідравліки, спеціалістів із різних матеріалів, бетонувальників, можливо, навіть екологів, але там не було ані філософа, ані єгиптолога. Журналіста здивувало, що це здивувало його співрозмовника. «Чим би міг допомогти філософ у роботі такого комітету?» — запитав він. «А він помітив би відсутність єгиптолога», — відповів Мішель Серра.

А й справді, де може пригодитися філософ? Хіба ота відповідь пов’язана чудесним чином із темою нашої розмови — глупотою? У якому віці та в який спосіб ми маємо зустрітись із тупістю, вульгарністю, ідіотською та злою впертістю, властивими нашому щоденному життю, з якими ми маємо миритися? У Франції відбувається своєрідна дискусія — тут про все дискутують — про вік, у якому варто починати вивчення філософії. Сьогодні діти відкривають її для себе у випускних класах старшої школи. Але чому так пізно? Чому би так само не почати вивчення антропології, що є дверима до культурного релятивізму?

У.Е.: Неймовірно, що у найбільш філософській країні світу — Німеччині — в старшій школі не викладають філософію. В Італії, натомість, під впливом ідеалістичного німецького історицизму, вступ до історії філософії триває три роки, що дуже відрізняється від того, що пропонують у Франції як вступ до філософічної активності. Я певен: корисно було би знати щось про те, що думали філософи, — від досократиків і до наших днів. Найбільший ризик для наївних студентів — це думати, що хто останній, за тим і правда. Але я не знаю, як впливає на молодь вивчення філософії в той спосіб, в який її викладають у Франції.

Ж.-К.К.: Від цьогорічної програми я почуваюся повністю розгубленим. Програму було розділено на багато частин: загальна філософія, психологія, логіка та мораль. Але як можна скласти підручник із філософії? Особливо для культур, які не знали філософії в тому сенсі, в якому знали її ми? Це ж зауваження я озвучував нещодавно і стосовно антропології. Наприклад, поняття «філософського концепту» є цілковито західним. Спробуйте пояснити, що таке «концепт», індусу, нехай і дуже рафінованому, або поняття «трансцендентність» — китайцю! Розширимо наше питання про освіту, без претензій щось виправити. З часів так званої реформи Жуля Феррі навчання у французьких школах — безкоштовне, але й обов'язкове для всіх. Це означає, що Республіка зобов'язалася навчити одного й того ж усіх громадян, без обмежень, але й знаючи, що більшість учнів зійдуть із дистанції, а метою було бажання шляхом добору сформувати еліти, що керуватимуть країною. Цією системою я чудово скористався: без Жюля Феррі з вами тут не розмовляв би. Я був би старим бідним селянином на півдні Франції. Хто знає, ким ще я міг би бути?

Вся освітня система обов’язково є відбитком суспільства, що її породило, розробило, зробило обов’язковою. Проте в часи Жюля Феррі французьке та італійське суспільства дуже відрізнялися від того, яким вони є сьогодні. У часи III Республіки 75 % французів були селянами, робітники становили близько 10–15 %, а ті, що ми називаємо елітами, були ще нечисленнішими. Замість цих 75 % сьогодні залишилося всього 3–4%, але освітній принцип не змінився. В часи Жюля Феррі ті, кому не вдавалося щось плідне зробити зі своїм шкільним навчанням, знаходили собі роботу в сільському господарстві, ставали робітниками, ішли працювати як прислуга. Всі ці професії поступово зникли, натомість з’явилася робота в сфері послуг та на керівних посадах, а ті, хто не зміг скласти іспити на отримання атестату про середню освіту, перебувають у вільному падінні. Немає нічого, щоб їх прийняло та амортизувало падіння. Наше суспільство зазнало метаморфоз, а освітня система залишається загалом незмінною, принаймні за своїми засадами.

Додайте сюди також той факт, що нині набагато більше жінок здобувають вищу освіту та претендують на низку посад, що їх раніше обіймали тільки чоловіки, за обставин, що кількість традиційно бажаних посад не змінилася. Водночас ремісничі спеціальності більше не надихають маси, вони продовжують хіба пробуджувати в когось покликання. Декілька років тому я був членом журі, що вручало премії найкращим творцям у сфері декоративно-ужиткового мистецтва, які досягли вершин ремісництва. Я був здивований тим, що за матеріали і техніки використовують ці люди, вражений їхнім талантом. В цій галузі, принаймні, нічого не втрачено.

У.Е.: Так, у наших суспільствах, де перед усіма стоїть проблема працевлаштування, молоді люди знову відкривають для себе ремісничі спеціальності. Це вже визнаний факт в Італії та, без сумніву, у Франції чи інших західних країнах також. Коли мені траплялося зустрічати нових ремісників, які помічали на кредитці моє ім’я, то виявлялося, що вони часто читали деякі мої книжки. Ті ж ремісники п’ятдесят років тому, оскільки вони не закінчили повного шкільного курсу, навряд чи б читали ці книжки. Нові ж ремісники здобули вищу освіту до того, як почати займатися такою ужитковою спеціальністю.

Якось друг розповів мені історію про те, як йому разом із приятелем-філософом трапилося зловити таксі біля Прінстонського університету в Нью-Йорку. Шофер, за версією мого друга, був схожий на ведмедя, його обличчя ледь проглядало з-за розпатланого волосся. Він почав із ними розмову, щоби розпитати, хто вони. Вони пояснили, що викладають у Прінстоні. Але шофер хотів більше подробиць. Колега, трохи роздратований, сказав, що займається трансцендентальною редукцією та епохе… і тут шофер його перебив і перепитав: «You mean Husserl, isn’t it?»

Це був, очевидно, студент філософії, що підробляв таксистом, аби платити за навчання. Але в ті часи таксист, який знав про Гусерля, був рідкісним видом. Сьогодні вам може трапитися водій, який поставить вам класичну музику та розпитає про вашу останню працю з семіотики. І зовсім навіть не сюрреально.

Ж.-К.К.: На загал це добрі новини, хіба ні? Мені здається, що екологічні небезпеки, зовсім не вигадані, можуть загострити наш розум і вберегти нас від надто тривалого і надто глибокого сну.

У.Е.: Ми можемо наполягати, що прогрес культури очевидний і стосується тих категорій суспільства, які раніше з нього були традиційно усунуті. Але водночас глупоти все стільки ж. І так сталося не тому, що раніше селяни мовчали, бо були дурні. Освічена істота — не обов'язково розумна. Зовсім ні. Але сьогодні всі ці люди хочуть, аби їх почули, і фатальним чином стається так, що вони вибалакують всього-на-всього власну глупоту. Тож скажімо, що раніше глупота не виставлялася напоказ, про неї можна було не знати, натомість нині вона кричить про себе.

Водночас дуже обережно треба говорити про межу між розумом і дурістю. Коли мені потрібно замінити лампочку, я стаю повним кретином. У вас у Франції є жарт про те, «скільки потрібно…, аби замінити лампочку?» Ні? У нас в Італії є велика серія таких жартів. Раніше головними героями ставали мешканці Кунео, міста в П’ємонті. «Скільки треба жителів Кунео, щоби замінити лампочку?» Правильна відповідь — п’ять: один тримає лампочку, інші крутять стіл під ним. Але подібна історія є і в США: «Скільки треба каліфорнійців, щоби замінити лампочку? — П'ятнадцять: один міняє лампочку, чотирнадцять запозичують його досвід».

Ж.-К.К.: Ви сказали про мешканців Кунео. Кунео — на півночі Італії. У мене враження, що у кожного народу дурніші люди — на Півночі.

У.Е.: Звичайно. Саме на Півночі люди більше хворіють на зоб, саме на Півночі є гори, що символізують ізоляцію, саме на Півночі ще виникали варвари, що стирали наші міста з лиця землі. Це помста людей з Півдня, у яких менше грошей і які технічно менш розвинуті. Коли Боссі, голова расистського руху Ліга Півночі, вперше приїхав до Риму, аби виголосити там промову, то люди на вулиці розмахували плакатами з такими словами: «Коли ви ще жили на деревах, ми вже базікали».

Люди з Півдня завжди закидали людям з Півночі брак культурності. Культура іноді стає останньою пружиною технологічної фрустрації. Зверніть увагу, що з часом мешканців Кунео в італійських анекдотах замінили на поліцейських — carabinieri. Але наші жандарми геніально грають у ту репутацію, що в них є. Що, в певному сенсі, свідчить про їхній розум. Після жандармів настала черга футболіста Франческо Тотті, який дав початок справжньому феєрверку. Тотті зреагував публікацією всіх анекдотів про себе, книжка добре продавалася, а зароблені гроші було витрачено на благодійність. Джерело саме собою пересохло, і кожен змінив свою думку про нього.


Ніщо не зупинить марнославство | Не сподівайтеся позбутися книжок | Інтернет, або неможливість damnatio memoriae