home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Книжки, які дуже хотіли

дійти до нас

Ж.-Ф. де Т.: Здається, що ви стежили за деякими книжками, іноді навіть доволі наполегливо. Для того, щоб доповнити серію книжок одного автора, щоби збагатити тематичну колекцію. І все це — з любові до привабливого об’єкта чи тому, що ця книжка могла для вас особисто щось означати. У вас є історії про цю ретельну детективну роботу, якими можна було би поділитися?

Ж.-К.К.: Я розповім вам історію, яка трапилася з десять років тому, про директорку Національного архіву. Варто зауважити: щодня в Національний архів Франції, як і у всіх країнах, де є архіви, вантажівки приїздять по папери, які вирішено знищити. Адже необхідно звільняти місце для щоденних надходжень до архіву. Потрібно знищувати і тут теж, потрібно фільтрувати, так чинять у всьому світі.

Перед тим, як приїздить вантажівка, запускають тих, кого в архіві називають «папірчанами», тобто шанувальників старих паперів, нотаріальних актів, шлюбних угод, які приходять і порпаються в тому, що буде знищене. Директорка розповіла мені історію про те, як одного разу вона прийшла на роботу і вже збиралася увійти в будівлю, але повз неї проїхала вантажівка. Мені завжди подобалася ідея про пристріляне око професіонала. Про око, що вміє бачити, око, що тільки на це й чекає. Отже, директорка відійшла вбік, аби пропустити вантажівку, і тут побачила, що з пакету виглядає кутик жовтуватого паперу. Вона негайно зупинила вантажівку, розв'язала мотузки, розгорнула отой пакет і виявила там одну з рідкісних відомих афіш мольєрівського Illustre-Th'e^atre часів, коли він ще грав у провінції! Як там опинилася та афіша? І чому її спакували для спалення? Скільки цінних документів і рідкісних книжок було знищено тільки з неуважності, необачності, байдужості? Можливо, байдужі завдали більше збитків, ніж ті, що свідомо нищили.

У.Е.: Колекціонер повинен справді мати пристріляне око, як ви і кажете. Декілька місяців тому я був у Гренаді, і після візиту до Альгамбри та інших місць, які треба було побачити, друг відвів мене на моє прохання до місцевої книгарні зі старовинними книжками. Там панував нетиповий безлад, і я не дуже успішно рився у горі книжок іспанською, які зовсім мене не цікавили, аж поки моєї уваги не привернули дві книжки, які на моє прохання дістали. Я натрапив на дві книжки з мнемотехніки іспанською мовою. Одну купив, другу мені подарував продавець. Ви могли б сказати, що мені пощастило і що в цій книгарні могли бути й інші скарби. Але я певен, що ні. Існує щось на кшталт собачого нюху, який веде вас до здобичі.

Ж.-К.К.: Мені траплялося ходити до букіністів разом із моїм другом Жераром Оберле, відомим книгарем і прекрасним письменником. Він заходив у крамничку і повільно мовчки дивився на полиці. І в якусь мить він ішов до саме ТІЄЇ книжки, що на нього чекала. Тільки її він брав до рук і тільки її купував. Останнього разу ішлося про книжку Семюела Беккета про Пруста, оригінальне видання якої годі й знайти. Також я знав на вулиці Університетській пречудового книгаря, який спеціалізувався на наукових книжках і предметах. Коли я був студентом, він дозволяв заходити в свій магазин мені і моїм друзям, хоча і знав, що нічого в нього купити не зможемо. Але він з нами розмовляв і показував прекрасні речі. Він — один із тих, хто сформував мій смак. Жив він на вулиці Бакалярській, з іншого боку бульвару Сен-Жермен. Якось увечері він повертався додому, перейшов бульвар і, ступаючи своєю дорогою, помітив, що з сміттєвого баку стирчить шматок латуні. Тож він зупинився, підняв кришку, попорпався у смітті та дістав звідти одну з дванадцяти обчислювальних машин, виготовлених Паскалем власноруч. Безцінний предмет. Тепер ця машина в Національній консерваторії мистецтв і ремесел. Хто викинув цю річ? І як пощастило, що пристріляне око пройшло саме там, де було треба того вечора!

У.Е.: Я нещодавно сміявся, згадуючи знахідку в книгарні в Гренаді. Просто, якщо бути чесним, я не впевнений, чи там справді не було третьої книжки, що могла би мене захопити так само, як і ті дві. Можливо, ваш друг-книгар тричі проходив повз предмет, який йому підморгував, але не звертав на нього уваги, аж поки таки не помітив обчислювальну машинку Паскаля на четвертий раз.

Ж.-К.К.: Є найперший, написаний каталонською мовою, текст, датований XIII століттям. Цей рукопис, який має лише дві сторінки, давно вже зник, але наявна друкована версія XV століття. Ідеться про дуже рідкісну інкунабулу. Це точно найцінніша інкунабула світу для шанувальників каталонської мови. Так сталося, що я знаю барселонського букініста, який після довгих років пошуку, мовби уважний слідчий, що вишукує затерті стежки, зрештою розкопав цінну інкунабулу. Він купив її та перепродав Бібліотеці Барселони за ціну, яку не розголошує, але вона має бути дуже високою.

Минуло декілька років. Той самий букініст одного дня купує товсте in-folio XVIII століття, обкладинка якого, як це часто трапляється, напхана старим папером. Він робить те, що зазвичай роблять у подібних випадках — акуратно розрізає її лезом, аби почистити. І поміж старих паперів, якими напхана палітурка, він знаходить рукопис XIII століття, що давно вважали втраченим. Той самий рукопис, оригінал. Мій букініст мало не знепритомнів. Справжній скарб. І чекав на нього. Хтось поклав його туди, бо не знав його цінності.

У.Е.: Бернард Кворідж, найбільший книгар-антиквар в Англії і, можливо, в світі, якось зробив виставку і каталог, присвячені винятково рукописам, знайденим у палітурках. І там був навіть дуже детальний опис рукопису, який нібито пережив пожежу в бібліотеці, описану в романі «Ім’я троянди», і який вони самі вигадали, звісно ж. Я це помітив (вистачило звертати увагу на описані розміри рукописів — цей нібито був розміром із сірникову коробку), і так ми з Кворіджем подружилися. Хоча багато хто справді подумав, що ішлося про автентичний об’єкт.

Ж.-К.К.: Як думаєте, досі реально знайти трагедію Софокла?

У.Е.: Нас в Італії нещодавно дуже сколихнула полеміка навколо папірусу Артемідора, який за великі гроші придбала банківська фундація Сан-Паоло в Туріні. Два найбільші італійські фахівці б’ються навколо того, чи вважати автентичним текст, який атрибутують як текст грецького географа Артемідора. Щодня в пресі виходять сенсаційні відкриття щоразу нового спеціаліста, що підтверджує чи спростовує опубліковане напередодні. Все це свідчить про те, що ми продовжуємо бачити, як там і тут виринають більш чи менш багаті залишки минулого. Всього п’ятдесят років тому ми знайшли рукописи біля Мертвого моря. Я думаю, що нині наша здатність віднаходити документи є кращою, адже ми краще будуємо та краще риємо землю. Сьогодні в нас більше шансів знайти рукопис Софокла, ніж за часів Шлімана.

Ж.-Ф. де Т.: Ви як закохані в книжки бібліофіли про що найбільше мрієте? Що би ви мріяли розкопати?

У.Е.: Я егоїстично хотів би тільки для себе знайти ще один примірник Біблії Гутенберга, першої надрукованої книжки. Також я зацікавлений в тому, щоби були знайдені втрачені трагедії, які Арістотель згадує в своїй «Поетиці». А загалом я не бачу, щоби котроїсь із зниклих книжок дуже мені бракувало. Можливо, так сталося тому, як ми вже й казали, що ті книжки зникли, бо не заслуговували порятунку від вогню чи від рук інквізитора.

Ж.-К.К.: Я особисто був би радий віднайти невідомий кодекс майя. Коли я вперше приїхав до Мексики 1964 року, мені розповіли, що існує декілька сотень тисяч відомих пірамід, але що тільки в трьох сотнях з них було проведено розкопки. Декілька років потому я розпитав у археолога, який працював у Паленке, як довго ще триватимуть розкопки. На що він мені відповів: «Близько п’ятисот п’ятдесяти років». Доколумбовий світ — це, без сумніву, найбільш дикий приклад спроби повного винищення будь-чого «писаного», всіх слідів писемності, вираження, літератури, тобто, думки, так, ніби переможені народи не варті жодної пам’яті. Гори книжок згоріли в Юкатані за наказом християнського талібану. Вижило заледве декілька примірників — це стосується і ацтеків, і майя — деякі з них збереглися за дуже дивних обставин. Один кодекс майя був знайдений у Парижі таким от «пристріляним оком» у XIX столітті, поруч із каміном, який ним збиралися розпалити.

Це означає, що старовинні мови Америки — не мертві. Вони навіть відроджуються. Науатль, мова ацтеків, претендує на звання національної мови Мексики. «Чекаючи на Ґодо» щойно переклали на науатль. Я вже замовив собі примірник першого видання.

Ж.-Ф. де Т.: Чи можна уявити, що завтра ми розгорнемо книжку, про існування якої не здогадувалися?

Ж.-К.К.: Ось абсолютно неймовірна історія. Її центральний персонаж — Поль Пеліо, французький лінгвіст і молодий дослідник початку XX століття. Надзвичайно обдарований лінгвіст, майже як був Шампольйон у попереднє століття, ще й археолог. Він працював із німецькою командою в Західному Китаї, в регіоні Дунь Хуан, на Шовковому шляху. Від караванників давно було відомо, що в цій місцевості є печери, де сховані статуї Будди та інші речі.

Пеліо з колегами відкрили 1911 року печеру, замуровану з X століття нашої ери. Після перемовин із китайською владою, вченим надали до неї доступ. І в тій печері було знайдено сімдесят тисяч рукописів, усі датовані до X століття! Є ті, що вважають це найбільшою археологічною знахідкою XX століття. Ціла печера невідомих книжок! Уявімо, що ми раптом потрапили в закриту залу Олександрійської бібліотеки, де все збереглося! Пеліо — пристріляне око — мав відчути щось подібне, насичену радість. З якою швидкістю билося його серце? Є фотографія, де він сидить поміж стосами античних текстів, у світлі свічки. Неймовірно щасливий, тут немає підстав для сумнівів.

Він пробув три тижні в печері серед цих скарбів і почав їх класифікувати. Відкрив дві зниклі мови, одна з них — мова пехлеві, середньоперська мова. Також він знайшов єдиний відомий нам текст маніхейців, писаний ними самими — хоча й китайською — а не їхніми противниками, текст, про який моя дружина Нааль написала дисертацію. Мані там називають «Будда світла». І ще багато там було неймовірних документів. Тексти всіх традицій. Пеліо зміг переконати французький уряд, зі згоди китайців, придбати близько двадцяти тисяч із тих манускриптів. Сьогодні вони становлять Фонди Пеліо в Національній бібліотеці. Переклад і вивчення тривають.

Ж.-Ф. де Т.: Ну то ось інше питання: чи можна уявити, що ми відкриємо невідомий шедевр?

У.Е.: Італійський афоризм стверджує, що неможливо бути великим болгарським поетом. Сама по собі ідея видається доволі расистською. Можливо, ідеться про одне з двох, а чи й про обидва факти одночасно (замість Болгарії можна було обрати будь-яку іншу маленьку країну): по-перше, навіть якщо цей великий поет існував, його мова недостатньо відома, тож у нас ніколи не буде можливості з ним перетнутися. Бо якщо «великий» означає знаменитий, то можна бути добрим поетом і не бути знаменитим. Якось я був у Грузії, і там мені розповіли, що їхня національна поема «Витязь у тигровій шкурі» Руставелі — це великий шедевр. Вірю, але він не мав звучання Шекспіра!

По-друге, країну мають перетнути великі історичні події, аби вплинути на свідомість і дозволити говорити про загальнолюдські речі.

Ж.-К.К.: Скільки хемінгуеїв народилось у Парагваї? Можливо, вони від народження мали талант написати дуже оригінальний сильний твір, але не зробили цього. Не змогли цього зробити. Не вміли писати. Або не було видавця, що зацікавився би їхнім твором. Можливо, вони взагалі не знали, що можуть писати і бути «письменниками».

У.Е.: В «Поетиці» Арістотель цитує два десятки трагедій, яких ми більше не знаємо. Отут криється справжня загадка: чому тільки твори Софокла та Евріпіда вижили? Чи були вони найкращими і найдостойнішими, аби пережити минуле? Чи їхні автори плели інтриги, щоб отримати схвалення сучасників і посунути конкурентів, саме тих, кого називає Арістотель, тому що вони були саме тими, чиї імена мали залишитись в історії?

Ж.-К.К.: Не забувайте, що з-поміж текстів Софокла чимало втрачено. Втрачені твори були кращими, ніж зниклі? Можливо, ми зберегли ті, яким віддавала перевагу афінська публіка, але вони не обов’язково найцікавіші, принаймні на наш смак. Можливо, сьогодні ми би віддавали перевагу іншим. Хто вирішив зберігати чи не зберігати, перекладати арабською саме цей текст, а не інший? Як багато є великих «авторів», про яких ми нічого не знаємо? Проте без книжки їхня слава також може бути великою. Тут ми віднаходимо ідею фантома. Хто зна? Найбільшим письменником, можливо, є той, кого ми ніколи не читали. І на піку своєї слави він, звісно, приречений на анонімність. Я згадую власні записки про твори Шекспіра чи Мольєра, аби з’ясувати — то було ідіотське розслідування, — хто їх написав. Яке це має значення? Справжній Шекспір зникає в славі Шекспіра. Шекспіра без його доробку ніхто би не знав. Доробок Шекспіра — це доробок Шекспіра і без самого Шекспіра.

У.Е.: Можливо, є відповідь на ці наші питання. Кожна книжка інкрустується інтерпретаціями, що ми їй надавали протягом усього часу її існування. Ми не читаємо Шекспіра так, як він писав. Наш Шекспір — багатший за того, якого читали його сучасники. Щоби шедевр став шедевром, достатньо, щоб він був відомим і щоби всотав у себе всі інтерпретації, які він же й провокує і які допоможуть його перетворити на те, чим він є. Невідомий шедевр не мав достатньо читачів, читань, інтерпретацій. Зрештою, можна сказати, що Талмуд спричинив появу Біблії.

Ж.-К.К.: Кожне читання змінює книжку, звісно ж, як і події, що ми проживаємо. Велика книжка завжди жива, вона росте і старішає разом із нами, ніколи не вмирає. Час запліднює та змінює, тож нецікаві тексти зісковзують з Історії та зникають. Якось декілька років тому я в поїзді взявся перечитувати «Андромаху» Расіна. І раптом натрапив на тираду, де Андромаха розповідає служниці про різанину в Трої: «Думай, думай, Сефізо, про цю жорстоку ніч, / Що для цілого народу принесла вічний сон».[13] Ці рядки після Освенциму читаються інакше. Молодий Расін уже описав геноцид.

У.Е.: Це історія «П’єра Менара» Борхеса. Він уявив автора, котрий спробував переписати «Дон Кіхота», додавши туди історії та культури Іспанії XVII століття. І написав «Дон Кіхота», текст якого є ідентичним роману Сервантеса, але має інше значення, тому що фраза, сказана сьогодні, не має того ж значення, яке мала в ті часи. І ми читаємо її інакше, внаслідок безкінечних прочитань, які вона спровокувала і які стали ніби невід’ємною частиною оригінального тексту. Невідомому шедевру натомість так не пощастило.

Ж.-К.К.: Шедевром не народжуються, а стають. Варто додати, що великі твори через нас впливають один на одного. Ми, поза сумнівом, можемо пояснити, як Сервантес вплинув на Кафку. Але ми також можемо і сказати — Жерар Женетт це довів, — що Кафка вплинув на Сервантеса. Якщо я читаю Кафку до того, як прочитаю Сервантеса, крізь мене і мою свідомість Кафка вплине на читання «Дон Кіхота». Так само наші життєві траєкторії, особистий досвід, час, у який ми живемо, інформація, яку здобуваємо, все, навіть сімейні негаразди чи проблеми дітей, впливає на читання старих текстів.

Мені часом хочеться розгортати книжки навмання. Так, минулого місяця, я розгорнув останній розділ «Дон Кіхота», отой, що його найменше читають. Санчо, повернувшись на свій «острів», зустрічає одного зі своїх друзів на ім’я Рікоте, converso, тобто похрещеного мавра, якого, згідно з королівським наказом (це історичний факт), вирішують відправити назад у Берберію в Африці, в країну, якої він не знає, мовою якої він не говорить, релігію якої не сповідує, бо народився вже в Іспанії, як і його батьки, і вважає себе добрим християнином. Ця сторінка дивує. Вона говорить до нас про нас самих, без посередників: «Ніде не знайшли ми доброго прийняття в притузі нашій», — каже персонаж.[14] Авторитет, знайомість і актуальність великої книжки: ми розгортаємо її, і вона говорить про нас. Тому що ми жили і наша пам’ять додалася до власне книжки.

У.Е.: Так із «Джокондою». Да Вінчі створив і прекрасніші, як на мій смак, витвори — наприклад, «Мадонну в скелях» чи «Пані з горностаєм». Але «Джоконда» отримала найбільше інтерпретацій, які, немов шари осадових порід, наклалися на полотно і його змінили. Еліот уже все це сказав у своєму есеї про «Гамлета». «Гамлет» — це не шедевр, а невпорядкована трагедія, де не вдалося гармонізувати різні джерела. З цієї причини вона стала загадковою, і всі продовжують себе запитувати про її сюжет. «Гамлет» не шедевр за своїми літературними якостями; він став шедевром, тому що опирається нашим інтерпретаціям. Іноді достатньо сказати божевільні слова, щоби подолати минуле.

Ж.-К.К.: А ще є відкриття забутого. Твір долає час і ніби чекає на нагоду потрапити на світло. Якось на телебаченні в мене запитали, чи я хотів би поставити «Батечка Горіо». Цей роман я читав щонайменше тридцять років тому. І одного вечора я сів, аби його погортати. Не зміг облишити, поки дочитав до кінця, що сталося о третій або четвертій годині ранку. Я відчував таке биття на цих сторінках, таку енергію письма, що не міг відвести очі ні на мить. Як так могло статися, що неодружений бездітний Бальзак написав цю книжку у віці тридцяти двох років, жорстоко, точно і правильно на кісточки розібравши стосунки старого батька з доньками? Він, наприклад, розповідає Растіньяку, із яким живе в одному пансіоні, що піде подивитися, як доньки проїжджатимуть Єлисейськими полями. Це він оплатив їм карети, лакеїв і все, що може їх ощасливити. І він, звісно, збіднів, навіть розорився. Йому страшно соромити їх своєю присутністю, тож він не показується, не робить у їх бік ані жесту. Задовольняється захопленими коментарями тих, хто їх роздивляється, і каже Растіньяку: «Я хотів би бути собачкою в них на колінах». Знайти таке! Час до часу трапляються ще й колективні відкриття, але особистісні відкриття дуже цінні, і кожен може їх сягнути, ввечері взявши з полиці забуту книжку.

У.Е.: Я пам’ятаю, як у юності відкрив Жоржа де Натура, в якого я просто залюбився, подумки запитуючи, чому його не вважають генієм рівня Караваджіо. Десятиліття потому Латур був перевідкритий та належно оцінений. І він став дуже популярним. Іноді досить зробити одну виставку (чи перевидати книжку), щоби викликати несподівану й шалену пристрасть.

Ж.-К.К.: Ми можемо заодно порушити тему протистояння деяких книжок знищенню. Ми вже говорили про те, як іспанці повели себе з американськими народами. З їхніх мов і літератур ми зберегли лише три кодекси майя і чотири кодекси ацтеків. Два з них було знайдено дивом. Один — майя — в Парижі, другий — ацтеків — у Флоренції, тому його називають codex florentino. Чи справді існують хитрі та вперті книжки, що хочуть вижити та потрапити нам на очі одного дня?

Ж.-Ф. де Т.: Можливо, привласнення рукописів і цінних книжок є спокусою для тих, хто точно розуміє їхню цінність. Зберігача Національної бібліотеки в Парижі нещодавно було звинувачено в крадіжці рукопису з фондів юдаїки, якими він опікувався.

У.Е.: Є книжки, що вижили завдяки крадіям. Ваше питання нагадало мені історію флорентійського графа Джіроламо Лібрі, який жив у XIX столітті, був великим математиком і став громадянином Франції. Як великий і дуже поважний вчений він був обраний надзвичайним комісаром з порятунку рукописів, що належали до національного надбання. Він об’їздив усю Францію, обійшов усі монастирі та міські бібліотеки, звідки забрав дуже цінні документи та велику кількість коштовних книг. Його роботу схвалює країна, яка його прийняла, аж до дня, коли стає відомо, що він забрав у власне використання тисячі безцінних документів і книжок. Йому загрожував суд. Але вся французька культура — від Гізо до Меріме — підписала маніфест на порятунок бідолашного Джіроламо Лібрі, пристрасно говорячи про його чесність. Італійські інтелектуали також постали на його захист. На підтримку безпідставно звинуваченого нещасливця розгортається безупинна кампанія. І триває навіть після того, як у нього вдома було знайдено тисячі документів, у викраденні яких його й звинувачували. Можливо, він чинив подібно до європейців у Єгипті, що знаходили речі, які вважали природним забрати собі додому. Можливо, ті книжки він тримав у себе, щоби їх класифікувати згодом. Аби уникнути суду, Джіроламо Лібрі їде у вигнання до Англії, де живе, маючи заплямовану великим скандалом репутацію. Але з того часу жодна знахідка не дала нам можливості зрозуміти, чи був він винним, чи ні.

Ж.-Ф. де Т.: Книжки, про існування яких ми знаємо, але яких ніхто не бачив і не читав. Невідомі шедеври, що так і залишаться невідомими. Вкрадені рукописи або ж такі, що на дні печери зберігаються вже тисячу років. Але що сказати про твори, що несподівано втрачають свого автора, тому що їх атрибутували комусь іншому. Шекспір написав твори Шекспіра? Гомер написав твори Гомера?

Ж.-К.К.: Маю спогад про Шекспіра. Я був у Пекіні, одразу після Культурної революції. Я снідав у готелі, читаючи «China Today» англійською. Того дня з семи стовпців тексту на першій сторінці п’ять були присвячені сенсаційній події: експерти в Англії щойно відкрили, що деякі твори Шекспіра були написані не ним. Я поспішив прочитати статтю та виявив, що насправді ішлося про декілька малоцікавих поезій, які були розсіяні в кількох його п’єсах.

Того ж вечора я вечеряв з двома сінологами та поділився моїм здивуванням. Як не-новина про Шекспіра могла займати майже всю першу шпальту «China Today»? Один із сінологів мені відповів: «Не забувайте, що тут ви в краю мандаринів, де письмо вже давно пов’язане з владою. Коли щось відбувається з одним із найбільших письменників Заходу, а можливо, і світу, це варте п'яти стовпців із семи на першій сторінці».

У.Е.: Праці, присвячені доказам автентичності творів Шекспіра — незліченні. Я маю добру колекцію найвідоміших з них. Триває дискусія навколо «Shakespeare-Bacon controversy». Якось я написав текст-розіграш, де ішлося про те, що якби справді всі твори Шекспіра були б написані Беконом, то Бекон ніколи не мав би достатньо часу, аби писати свої власні праці, тож їх, імовірно, написав, у свою чергу, Шекспір.

Ж.-К.К.: У нас у Франції такі ж проблеми з Корнелем і Мольєром. Хто автор творів Мольєра? Хто, якщо не Мольєр? В час, коли я здобував класичну освіту, наш викладач чотири місяці присвятив вивченню «гомерівського питання». Висновок був таким: «Ми тепер знаємо, що поеми Гомера були, імовірно, написані не Гомером, а його онуком, якого так само звали Гомером». Стан речей з того часу змінився, і тепер фахівці згодні, що «Іліаду» та «Одіссею» написав точно не один і той самий автор. Тож ідею про онука Гомера, здається, облишили.

В будь-якому разі, тема співавторства Корнеля та Мольєра дозволяє уявити собі різноманітні сценарії. Мольєр керував театром з найнятими працівниками, управителем, акторами, людьми, в яких він постійно був на очах. Існували списки, де всі його дії було записано — як рецепти. Це дозволяє припускати, що головне було прихованим, що загорнутий у довгий чорний плащ Корнель вночі приносив тексти. Дивовижно, що ніхто з їхніх сучасників про це не здогадався. Але довірливість робить цю версію цілком вірогідною. І от знову ми потрапляємо в поле теорії змови. Для деяких людей неможливо прийняти світ таким, яким він є. Оскільки світ переробити неможливо, вони прагнуть із усіх сил його переписати.

У.Е.: З актом творення обов’язково має бути пов'язана таємниця. Цього вимагає публіка. Якби було інакше, то в який спосіб Ден Браун заробляв би собі на хліб? З часів Шарко ми дуже добре знаємо, чому в істериків на тілі з’являються стигмати, але ми досі обожнюємо Святого Піо. Банально було би, якби Корнель був просто Корнелем. Натомість цікавість подвоюється, якщо Корнель буде не лише Корнелем, але й Мольєром.

Ж.-К.К.: Що стосується Шекспіра, то варто згадати, що мало його п’єс було опубліковано прижиттєво. Після його смерті група англійських ерудитів об’єдналася, щоби укласти перше повне видання його творів, — сталося це 1623 року, і перше видання вважається оригінальним, його називають «Folio». Скарб зі скарбів, це точно. Чи десь залишилися ще примірники цього видання?

У.Е.: Я три примірники бачив у Folger Library у Вашингтоні. Вони є, але переважно на антикварному ринку. Я розповідаю історію про книгаря та «Folio» 1623 року в романі «Дивовижний вогонь королеви Лоани». Історію про мрію будь-якого колекціонера. Мрію торкнутися Біблії Гутенберга чи «Folio» 1623 року. Але на ринку більше немає Біблії Гутенберга, ми про це вже говорили — всі вони зберігаються у великих бібліотеках. Дві я бачив у Нью-Йорку в «Pierpont Morgan Library», і обидві були, проте, неповні. Однієї з них я торкався — на пергаменті з кольоровими вручну розписаними буквицями — в Бібліотеці Ватикану. Ватикан — це не Італія, тобто в Італії немає жодної Біблії Гутенберга. Останній примірник у світі було продано двадцять років тому японському банку за, якщо я не помиляюся, три чи чотири мільйони доларів. Якби раптом на ринку з'явився ще один такий, нікому б не вдалося спрогнозувати, за яку ціну його продавали б. Всі колекціонери мріють знайти десь якусь бабцю, в якої б у старій шафі стояла би Біблія Гутенберга. Мріють, що та вісімдесятип’ятирічна бабця хвора. І що колекціонер їй пропонує за цю книжку двісті тисяч євро. Для бабці це величезні гроші, що дозволять приємно дожити життя. І тут виникає запитання: от принесете ви цю Біблію додому, і що далі з нею робити? Або ви нікому не скажете — і це буде подібне до усамітненого перегляду кінокомедії. Або скажете, і це активізує всіх крадіїв світу. Від безвиході ви віддасте її мерії міста. Книжку поставлять у надійному місці, і у вас із друзями буде можливість дивитися на неї так часто, як захочете. Але ви не зможете підхопитися посеред ночі та розгорнути її, торкнутися її, пестити її. То яка різниця — мати чи не мати Біблію Гутенберга?

Ж.-К.К.: А й справді. Яка різниця? В мене є інша мрія, чи то пак видіння. Ніби я — крадій, проникаю в будинок, де спочиває неймовірна колекція старовинних книжок, але я взяв із собою торбу, куди влазить тільки десяток книжок. Ну і ще дві чи три в кишені. Тож мені потрібно зробити вибір. Я відчиняю бібліотеку. І в мене є тільки десять чи дванадцять хвилин, потім увімкнеться сигналізація, приїде поліція… Я дуже люблю цю сцену. Порушити закритий захищений простір, багатого, як я уявляю, колекціонера, але парадоксального неука та дуже несимпатичного. Настільки несимпатичного, що він, бувало, розрізав дуже рідкісні книжки на окремі сторінки, аби продавати їх частинами. В мене є друг, який так купив собі сторінку Біблії Гутенберга.

У.Е.: Якби я порозрізав і повбивав деякі з моїх книжок із гравюрами, то заробив би в сто разів більше, ніж за них заплатив.

Ж.-К.К.: Людей, які розрізають книжки в такий спосіб для перепродажу гравюр, називають «патрачами». Це неприховані вороги бібліофілів.

У.Е.: Я знав одного книгаря в Нью-Йорку, який продавав старовинні видання тільки в такий спосіб. «Я займаюся демократичним вандалізмом, — казав він мені. — Я купую неповні примірники та ріжу їх. Ви б ніколи не змогли собі дозволити „Нюрнберзьку хроніку“, правда? А я вам продаю її сторінку за десять доларів». Але чи правда, що він патрав тільки неповні примірники? Ми ніколи цього не знатимемо точно, та й книгар той уже помер. Поміж колекціонерами була запропонована неписана угода не купувати окремі сторінки, тож книгарі відмовлялися від їх продажу. Але є гравюри, вилучені з книжок (уже зниклих) сто-двісті років тому. Як втриматися від спокуси красивої картинки в рамці? У мене є кольорова карта роботи Коронеллі, дуже пишна. Яке її походження? Я не знаю.


Кожна видана нині книжка — це пост-інкунабула | Не сподівайтеся позбутися книжок | Нашим знанням про минуле завдячуємо кретинам, дурням і супротивникам