на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



Підміна

Глибока, прикра книжкова хвороба заповзає в душу. Яка ганьба — ставати рабом цієї громіздкої купи паперу, задрукованого почуттями вже покійних людей! Чи не краще, шляхетніше й мужніше буде покинути все це сміття як є й вийти у світ — вільним, розкутим, неписьменним суперменом?!

Соломон Іґл. Перевозячи бібліотеку

Цієї ночі спати у своїй кімнаті Меґі не лягла. Щойно стихли кроки Елінор, дівчинка подалася до кімнати Мо.


Розпакувати речі він так і не встиг: сумка, хоч і відкрита, й досі стояла поряд із ліжком. Лише батькові книжки вже лежали на нічному столику, та ще надламана плитка шоколаду. Мо любив шоколад до нестями й не гребував навіть геть засохлим шоколадним Різдвяним дідом, що лишався, бувало, від давно минулого свята. Меґі відломила шматочок від плитки й поклала в рот, але смаку не відчула. Вона відчувала лише гіркоту на душі.

Батькова ковдра, коли Меґі забралася під неї, виявилась холодна, та й подушка ще не встигла ввібрати запах Мо, а пахла лише пральним порошком. Меґі мацнула рукою під подушкою. Так, вона була на місці — не книжка, а фотокартка. Це був знімок її матері — Мо завжди клав його під подушку. Коли Меґі була ще маленька, то гадала, що батько просто взяв і придумав матір, гадаючи, що доньці так того хочеться. Він розповідав про матір дивовижні історії. Потому Меґі щоразу запитувала:

— А вона мене любила?

— Дуже.

— А де вона?

— Коли тобі сповнилося три роки, їй довелося поїхати.

— Чому?

— Довелося, й усе.

— Далеко?

— Дуже далеко.

— Вона померла?

— Ні, звичайно ж, ні!

Меґі звикла до того, що на декотрі її запитання Мо давав дивні відповіді, й уже в десять років вона не вірила в те, що батько вигадував їй про матір, — очевидно, та просто пішла від них. Таке трапляється. І поки Мо був із нею, матері їй не дуже й бракувало.

Та ось не стало і його.

І вона лишилася сам на сам з Елінор і її крижаними очима.

Меґі дістала із сумки батькового светра й увіткнулася в нього обличчям. «У всьому винна книжка, — раз у раз проказувала вона подумки. — Лише ота книжка. Але чому, чому він не віддав її Вогнерукому?» Іноді не завадить поскреготати від люті зубами, якщо не знаєш, як здолати тугу. Та згодом усе ж таки знову наринули сльози, й Меґі заснула з солонуватим присмаком на вустах.

Коли вона прокинулася — раптово, серце аж заходилось, коси мокрі від поту, — все відразу повернулося: оті чужі чоловіки, батьків голос і безлюдна вулиця. «Піду шукати його, — вирішила Меґі. — Так, я його знайду!» Небо за вікном уже зарум’янилося. Ще трохи, й зійде сонце. Краще зникнути звідси, поки не настав ранок.


Батькова куртка висіла на стільці під вікном, так ніби він щойно її скинув. Меґі взяла з неї гаманця: їй, мабуть, знадобляться гроші. Тоді прослизнула до своєї кімнати, щоб прихопити в дорогу речі — лише найнеобхідніші, щось із одягу, а також фотокартку, де вона разом із батьком, щоб, шукаючи його, показувати її людям. Узяти свою скриньку з книжками вона, певна річ, не могла. Спершу хотіла сховати її під ліжком, але потім передумала й вирішила залишити Елінор листа.

«Люба Елінор! — написала Меґі, хоч насправді й не вважала, що тітка заслуговує на таке звертання. Потім замислилась, як до неї звертатися — на „ти“ чи й далі на „ви“ А втім, що там гадати, на тіток зазвичай „тикають“, а крім того, так буде простіше.

— Я маю йти шукати батька, — писала вона далі.

— Не турбуйся… — (А Елінор і так не турбуватиметься!) — І не кажи поліцейським, що я пішла, а то вони запевне повернуть мене назад. У скриньці мої улюблені книжки. На жаль, узяти їх з собою не маю змоги. Будь ласка, наглянь за ними, я заберу їх, як тільки знайду батька. Дякую. Меґі. P.S. Я запам’ятала, скільки книжок у скриньці!»

Потім останнє речення Меґі закреслила — воно лише розізлить тітку, і хто знає, що вона тоді зробить із книжками. Чого доброго, ще попродає. Адже Мо оправив їх в надзвичайно гарні палітурки. Шкіряних серед них не було: Меґі не хотілося, читаючи книжку, згадувати про те, що для оправи до неї зняли шкуру з теляти чи свині. На щастя, Мо це розумів. Якось він розповів Меґі, що багато сотень років тому палітурки для особливо коштовних книжок виготовляли зі шкури ненароджених телят. «Charta virginea non nata» — яка милозвучна назва для жахливої речі! «І в тих книжках, — розповідав батько, — так багато й мудро писалося про любов, добро й милосердя».

Збираючи сумку, Меґі намагалася ні про що не замислюватись, бо знала, що будь-які розмірковування приведуть її до запитання: де шукати? Вона знов і знов гнала від себе цю думку, і все ж таки згодом її руки почали рухатися повільніше. І ось нарешті вона стала над повною-повнісінькою сумкою, мимоволі прислухаючись до ледве чутного, проте невблаганного внутрішньому голосу: «Одначе, скажи, Меґі, де ти збираєшся його шукати? У який бік ти повернеш за ворітьми — праворуч чи ліворуч? Бачиш, ти навіть цього не знаєш. А як гадаєш, чи далеко ти зайдеш, поки тебе схопить поліція? Дванадцятирічна дівчинка з величезною сумкою в руках і з безглуздою розповіддю про зниклого батька й про те, що матері, до якої можна було б тебе повернути, немає…»

Меґі затисла долонями вуха. Та хіба це допоможе заглушити голос, що шепоче в самій голові чи десь поруч? Кілька хвилин вона так і стояла. Потім покрутила головою, доки той голос нарешті змовк, і витягла спаковану сумку в коридор. Сумка була важка, дуже важка. Меґі відкрила її й повикидала все назад до кімнати. Лишила тільки светра, книжку (одна — принаймні одна — їй просто необхідна), фотознімка й батькового гаманця. Тепер вона зможе нести сумку, хай там якою далекою виявиться дорога.

Меґі тихенько рушила сходами вниз, тримаючи в одній руці сумку, в другій — записку для Елінор. Вранішнє сонце вже пробивалося крізь щілини у віконницях. Однак у всьому великому будинку стояла така глибока тиша, немовби тут спали навіть книжки на полицях. Тільки з-за тітчиних дверей долинало неголосне похропування. Власне, Меґі мала намір підсунути записку під двері, але та не пролізала. Дівчинка хвилю повагалася, потім натисла на клямку. В спальні Елінор, попри зачинені віконниці, було світло. Поряд з ліжком горіла лампа — мабуть, тітка заснула, читаючи. Вона спала горілиць, трохи розтуливши рота й потішаючи своїм хропінням гіпсових янголів на стелі. До грудей Елінор притискала книжку. Меґі відразу її впізнала.

— Звідки вона в тебе?! — скрикнула вона й спробувала вирвати книжку з тітчиних рук, обважнілих у сні. — Це батькова книжка!

Елінор враз очумалась, так наче Меґі хлюпнула їй в обличчя окропом.

— Ти її вкрала! — вигукнула Меґі, не тямлячи себе від люті. — Це ти покликала тих людей, ти! Ти й отой Каприкорн, ви з ним заодно! Це ти сказала забрати мого батька, і ще хтозна, що ти зробила з бідолашним Вогнеруким! Ти хотіла взяти цю книжку собі, від самого початку! Я бачила, як ти на неї дивилась — як на живу! Вона коштує, мабуть, цілий мільйон, а то й два чи три…

Елінор сиділа в ліжку, розглядала квіточки на своїй нічній сорочці й мовчала. Нарешті, коли дівчинці вже перехопило дух, озвалася:

— Ти все вже сказала? Чи репетуватимеш тут, поки захлинешся? — Голос її лунав, як завжди, різко, але чулося в ньому й щось інше — нечисте сумління.

— Я розкажу все поліції! — видихнула Меґі. — Розкажу, що ти вкрала книжку, і нехай вони запитають у тебе, де мій батько.

— Я… врятувала… тебе… і… цю… книжку!

Елінор спустила ноги з ліжка, ступила до вікна й розчахнула віконниці.

— Он як?! А що буде з Мо? — Голос у Меґі знов набрав сили. — Що станеться, коли вони зрозуміють, що він дав їм не ту книжку? Ти будеш винна, якщо вони йому щось зроблять! Вогнерукий так і сказав: «Якщо Мо не віддасть Каприкорнові книжку, той його вб’є». Чуєш, він його вб’є!

Елінор вистромила голову з вікна й набрала повні легені повітря. Потому обернулася й роздратовано кинула:

— Дурниці! Ти надто прислухаєшся до того, що каже цей сірникоїд. І надто багато начиталася поганеньких пригодницьких книжок, це одразу видно. Убити твого батька?! Господи, та він же не таємний агент чи хтось такий, щоб його боялися. Він реставрує давні книжки! Ця робота не конче пов’язана із загрозою для життя. Просто я хотіла роздивитися книжку без поспіху. Тільки задля цього й підмінила її. Хіба я знала, що серед ночі тут з’являться якісь темні типи й заберуть твого батька разом із книжкою?! Адже мені він розповідав лише те, що через цю книжку якийсь божевільний колекціонер уже кілька років не дає йому жити. Звідки мені було знати, що той колекціонер не спиниться ні перед пограбуванням зі зломом, ні перед викраденням людей? Таке не спало б на думку навіть мені. Ну, хіба що, може, задля двох-трьох книжок на світі.

— Але ж так сказав Вогнерукий. Каприкорн, казав, уб’є його! — Меґі міцно обхопила книжку руками, немовби лише так могла запобігти ще одній біді. Їй раптом здалося, ніби вона знову чує голос Вогнерукого. — А вереск і судомне дриґання немовляти, — прошепотіла вона, — для нього солодші від меду.

— Що? Про кого це ти знов? — Елінор сіла скраю на ліжко й посадила Меґі поруч. — А тепер розказуй усе, що ти про це знаєш. Ну ж бо!

Меґі розгорнула книжку й заходилася шукати сторінку з отією великою «К», на якій сиділа тваринка, така схожа на Ґвіна.

— Меґі! Гей! Я розмовляю з тобою! — Елінор грубо потермосила її за плечі. — Про кого ти щойно казала?

— Про Каприкорна…

Меґі вимовила це ім’я лише пошепки. Здавалося, в кожній його літері зачаїлася небезпека.

— Про Каприкорна? І що далі? Це ім’я я чула від тебе вже кілька разів. Але хто це в дідька такий?

Меґі згорнула книжку, провела долонею по палітурці й оглянула її з усіх боків.

— А назви немає, — промурмотіла вона.

— Немає. Ні на палітурці, ні всередині. — Елінор підвелася й ступила до шафи з одягом. — Є багато книжок, назву яких знайдеш не відразу. Зрештою, друкувати назву на палітурці — звичай досить новомодний. Коли книжки оправляли ще так, що корінець западав усередину, назва стояла у найкращому разі збоку, на зрізі сторінок, а частіше про неї довідувалися тільки тоді, як розгортали книжку. Аж коли палітурники навчилися робити випуклі корінці, назва перекочувала на них.

— Так, я знаю, — нетерпляче промовила Меґі. — Але це книжка не давня. Я знаю, який вигляд мають давні книжки.

Елінор кинула на неї іронічний погляд.

— О, даруй! Я й забула, що ти справжній експерт. Одначе маєш рацію: книжка не дуже давня. Її видали всього-на-всього тридцять вісім років тому. Для книжки це вік просто-таки сміховинний! — Вона зникла за відчиненими дверцятами шафи. — Але назву вона, певна річ, усе ж таки має: «Чорнильне серце». Гадаю, твій батько зумисне оправив її так, щоб із палітурки не було видно, що це за книжка. Навіть усередині, на першій сторінці, ти не знайдеш назви, а якщо придивишся пильніше, то зрозумієш: цю сторінку він просто викинув.

Нічна сорочка Елінор упала на килим, і Меґі побачила, як голі тітчині ноги поважно влізають у колготи.

— Треба буде ще раз піти до поліції, — сказала дівчинка.

— Навіщо? — Елінор кинула светра на дверцята шафи. — Що ти хочеш там розказати? Невже ти не помітила, як ті двоє вчора на нас витріщалися? — Вона заходилася перекривляти голоси поліцейських: — «Ну, тоді ще раз: то як воно все було, пані Лоредан? Хтось прокрався до вашого будинку після того, як ви зробили ласку й відімкнули сигналізацію? А тоді ті грабіжники — от уже спритники! — взяли та й украли одну-однісіньку книжку, хоч у вашій бібліотеці стоять книжки, які коштують кілька мільйонів? І забрали з собою батька цієї дівчинки, хоч він і сам запропонував їм поїхати з ними? Так, так. Дуже цікаво. І ті люди працювали нібито на чоловіка, якого звати Каприкорн. Здається, це ім’я означає „Козеріг“? Господи, але дівчинка…»

Елінор вийшла з-за дверцят шафи. На ній була якась жахлива картата спідниця й карамельного кольору светр, що в ньому вона здавалася блідою, мов дріжджове тісто.

— Усі, хто живе біля цього озера, вважають, що в мене не всі вдома, і якщо ми ще раз звернемося до поліції з цією історією, то піде чутка, буцімто Елінор Лоредан врешті зовсім з глузду з’їхала. А це, мовляв, — ще один доказ того, що пристрасть до книжок — штука ох яка нездорова!

— Ти одягаєшся, як стара баба, — кинула Меґі.

Елінор оглянула себе з голови до ніг і сказала:

— Красненько дякую. Але коментувати мій вигляд я нікого не просила. А крім того, я б могла бути твоєї бабусею. Якби доклала трохи зусиль.

— Ти коли-небудь була заміжня?

— Ні. І ніколи не розуміла, навіщо це. Слухай, чи тобі не набридло розпитувати про моє особисте життя? Хіба батько тобі не казав, що робити так негарно?

Меґі мовчала. Вона й сама не знала, навіщо про це розпитувала.

— А книжка дуже цінна, еге? — нарешті поцікавилась вона.

— «Чорнильне серце»? — Елінор узяла книжку з рук Меґі, провела долонею по палітурці й повернула книжку дівчинці. — Гадаю, що так. Хоча ні в каталогах, ні в списках рідкісних книжок згадки про наявність бодай одного примірника не знайдеш. А тим часом я про цю книжку дещо довідалася. Дехто з колекціонерів запропонував би твоєму батькові цілу купу грошей, якби пішла чутка про те, що він має, можливо, єдиний примірник. Зрештою, книжка, мабуть, не лише рідкісна, а й цікава. Щодо цього сказати нічого не можу, бо вночі не здолала й десятка сторінок. Заснула, щойно там з’явилася перша фея. Я взагалі ніколи аж так не любила історій про всіляких там фей, гномів і таке інше. Хоча не проти була б, якби кілька таких історійок трапилося в моєму парку.

Елінор ще раз зайшла за дверцята шафи — мабуть, щоб поглянути на себе в дзеркало. Зауваження Меґі щодо її одягу, певно, все ж таки зачепило її за живе.

— Так, книжка, гадаю, дуже цінна, — замислено проказала вона ще раз. — Щоправда, з часом про неї майже забули. Схоже, ніхто вже й не пригадує, про що в ній ідеться, та й узагалі, навряд чи її хто-небудь читав. Книжку не знайдеш навіть у бібліотеках. Але й досі час від часу з’являється чутка, нібито всі примірники хтось повикрадав. Мабуть, це просто нісенітниці. Адже зникають тварини й рослини. З книжками це теж трапляється. І, на жаль, не так уже й рідко. Книжками, які зникли навіки, можна під самий дах наповнити, певно, добру сотню таких, як оцей, будинків. — Елінор причинила шафу й нервовим рухом поправила коси. — Наскільки я знаю, автор іще живий, але досі й пальцем не поворухнув, щоб перевидати книжку… І це викликає в мене подив. Зрештою, книжки пишуться для того, щоб люди їх читали, чи не так? А може, ця історія перестала подобатися вже і йому самому. Або ж книжка просто так погано продавалась, що не знайшлося жодного видавництва, яке взялося б надрукувати її ще раз. Звідки мені знати?

— І все ж її вкрали, думаю, не тільки через те, що вона цінна, — промурмотіла Меґі.

— Не тільки через те? — Елінор засміялася. — Господи, ти таки справжня донька свого батька. Мортимер теж не міг уявити собі, що хтось може піти на ганебний вчинок задля грошей. Не міг уявити тільки тому, що для нього самого гроші ніякої цінності не становлять. Ти бодай уявляєш собі, скільки взагалі може коштувати книжка?

Меґі сердито глипнула на тітку.

— Уявляю. І все ж таки мені здається, що причина тут інша.

— А я думаю, саме ця. І так само подумав би й Шерлок Голмс. Чи випадало тобі читати книжки про нього? Це так чудово! Особливо в дощові дні. — Елінор узулася в черевики. (Як на таку дебелу жінку, ноги вона мала навдивовижу маленькі.)

— Мабуть, у ній схована якась таємниця, — пробурмотіла Меґі, замислено проводячи рукою по сторінці, густо всіяній літерами.

— A-а, ти маєш на увазі щось на зразок невидимого послання, написаного цитриновим соком, або карти закопаного скарбу, замаскованої під одну з картинок!

У голосі Елінор лунала така насмішка, що цієї миті Меґі залюбки скрутила б тітці її короткі в’язи.

— А чом би й ні? — Дівчинка згорнула книжку й узяла її під пахву. — А то навіщо ж вони забрали з собою Мо? Вистачило б і самої книжки.

Елінор стенула плечима.

«Ну, звісно, адже вона не зізнається, що такого навіть не припускала, — зневажливо подумала Меґі. — Просто вона хоче, щоб правда завжди була на її боці».

Елінор подивилася на неї так, немовби почула її думки, й сказала:

— Знаєш що? А прочитай-но цю книжку сама. Може, знайдеш у ній щось таке, що самої історії не стосується. Тут кілька зайвих слів, там кілька непотрібних літер… І ось уже й маєш таємне послання. Підказка, де знайти скарб. Хто знає, коли повернеться твій батько, а тобі ж однак доведеться якось гаяти час.

Відповісти Меґі не встигла: Елінор саме нахилилася, щоб узяти з килима біля ліжка якийсь папірець. То був прощальний лист Меґі — певно, вона впустила його, коли побачила в тітчиних руках книжку.

— Це що таке?! — запитала Елінор, прочитавши листа й поморщивши лоба. — Надумала шукати батька? І де саме, скажи на ласку? Ніколи б не подумала, що ти така божевільна!

Меґі притисла до себе «Чорнильне серце» й відповіла:

— А хто ж його шукатиме, як не я? — Губи в неї тремтіли.

— Ну, коли так, тоді шукатимемо разом! — різко кинула Елінор. — Тільки спершу трохи зачекаємо: він, може, скоро повернеться й сам. Чи ти гадаєш, батько дуже зрадіє, коли прийде сюди, а тебе немає — зникла, подалася шукати його в цьому величезному, безмежному світі?

Меґі похитала головою. Килим поплив у неї перед очима, по щоці покотилася сльоза.

— Ну, тоді домовилися, — пробурмотіла тітка, подаючи Меґі носову хустинку. — Утри носа й підемо нарешті снідати.

Тітка не випускала Меґі з дому, поки та не запхала в себе бутерброда й не випила склянку молока.

— Сніданок важливіший за обід і вечерю, — заявила Елінор, намащуючи собі вже третього бутерброда. — А крім того, я не хочу, щоб ти, як повернеться батько, сказала йому, буцімто я морила тебе голодом. Як оту козу в казці, пригадуєш?

Меґі проковтнула відповідь, що так і крутилася в неї на язиці, разом з останнім шматком бутерброда й, схопивши книжку, подалася надвір.


предыдущая глава | Чорнильне серце | Лігвище лева