Викрадені діти

Сніжило, падали маленькі крижані пластівці, і Меґі запитувала себе, чи й батько у в’язниці бачить, як падає сніг. Ні, відповіла вона собі, омбрійська в’язниця міститься в глибокому підземеллі замку, і думка, що Мо не побачить першого снігу в Чорнильному світі, засмутила її не менше, ніж його ув’язнення.

Вогнерукий захищає його. Чорний Принц уже не раз запевняв її в цьому. Так само й Батист і Роксана раз по раз казали їй про це. Але в Меґі з думки не сходив Свистун і те, якою тендітною та юною видавалася поряд із ним Бридка.

До приїзду Змієголова лишалося два дні. Про це тільки вчора повідомила їй Кропива. Два дні — і все вирішиться.

Два дні.

Здоровань підкликав Меґі до себе й показав рукою між деревами. Дві жінки шукали шляху в засніженій гущавині. Вони привели двох хлопчиків і дівчинку. Відколи Сойка добровільно дав ув’язнити себе, омбрійські діти зникали цілими гуртами. Матері брали їх у поле, прати білизну на річці, збирати хмиз у лісі — і поверталися без них. Було чотири місця, де Принцові люди чекали дітей, чотири точки, про які розповідали від вуст до вуст, від вуха до вуха, і на кожному з тих місць чекав не тільки розбійник, а й жінка, щоб дітям було не так важко розлучатися з матір’ю.

Реза з Батистом і Ґеконом приймала дітей коло притулку, яким керував Болотяник. Роксана зі Страшидлом чекала там, де цілительки збирали дубову кору. Ще дві жінки приймали дітей коло річки, а Меґі з Дорією і Здорованем чекала коло закинутої хатини вугляра, неподалік від шляху, що вів до Омбри.

Діти вагалися, побачивши Здорованя, але матері тягнули їх далі, а коли Дорія зловив кінчиком язика кілька сніжинок, найменша дитина, дівчинка років п’яти, засміялася.

— А що, коли ми тільки розлютимо Свистуна, давши вам змогу заховати дітей? — запитала її мати. — А що, коли він, полонивши Сойку, вже не має наміру забирати дітей? Адже Свистуна цікавить тільки він!

Меґі страшенно кортіло вдарити ту жінку за холод у її голосі.

— Атож, і ось його донька! — проказав Здоровань і, немов захищаючи, обняв Меґі за плечі. — Отож не говори так, ніби тобі байдуже, що станеться з ним! Невже ти забула, що без її батька ти не отримала б назад своєї дитини? Змієголову й далі потрібні діти для копалень, а ваші діти — і досі легка здобич.

— Це його донька? Відьма?

Друга жінка пригорнула своїх дітей до себе, але дівчинка з цікавістю дивилася на Меґі.

— Ти говориш, як люди Змієголова! — Здоровань ще міцніше обняв Меґі за плече, наче міг захистити її таким чином від слів. — І що тепер? Ви хочете знати, що ваші діти в безпеці, чи ні? Що ж, коли хочете, забирайте їх назад до Омбри і сподівайтеся, що Свистун не грюкне у ваші двері.

— А куди ви ведете їх? — запитала молодша жінка зі слізьми на очах.

— Якщо я скажу, ви можете виказати те місце. — Здоровань так легко посадив собі на плече меншого хлопчика, наче той важив не більше за фею.

— А можна й нам піти?

— Ні. Ми не зможемо прогодувати вас усіх. Навіть дітей нам буде досить важко годувати вдосталь.

— І довго ви збираєтесь їх ховати? — запитала одна жінка, і в кожному її слові звучав невимовний розпач.

— Поки Сойка вб’є Змієголова.

Жінки поглянули на Меґі.

— Хіба це можливо? — прошепотіла одна з них.

— Він уб'є його, ось побачите, — відповів Здоровань, і його голос звучав так упевнено, що навіть Меґі на одну неоціненну мить забула про весь свій страх за Мо. Але ця мить минула, і дівчина знову відчула сніг на шкірі, холодний, наче кінець світу.

Дорія взяв дівчинку на плечі та усміхнувся Меґі. Він невтомно намагався розвеселити її. Він носив їй останні ягоди, тверді від морозу, квіти, вкриті інеєм, — останній цвіт цього року, — і змушував її забувати про лихо, розпитуючи про світ, із якого вона прийшла. Якщо його не було десь поблизу, Меґі вже тужила за ним.

Коли жінки пішли, дівчинка заплакала, але Меґі погладила їй коси й розповіла про сніг те, що почула недавно від Батиста: мовляв, деякі сніжинки — це крихітні ельфи, які крижаними вустами цілують людині обличчя, перше ніж розтануть на теплій шкірі. Дитина дивилася вгору на круговерть сніжинок, а Меґі розповідала далі, сама себе втішаючи словами, поки світ навколо неї білішав, і подумки верталася в дні, коли Мо розповідав їй усяку всячину, — ще до того, як сам став частиною сюжету, про який Меґі давно вже не могла сказати, чи й вона належить до нього.

Снігопад ущух, і тільки гарний білий килим укривав холодну землю.

Ще дванадцять жінок привели своїх дітей до покинутої хатини вугляра, на їхніх обличчях відбивалися страх і тривога, а також сумнів, чи слушно вони чинять.

Дехто з дітей не озирався на матерів, коли ті верталися до міста, дехто біг за ними, а двоє так ревно плакали, що їхня мати знову забрала їх назад, до Омбри, де Свистун чекав на них, немов срібний павук. Коли споночіло, між засніжених дерев стояли дев’ятнадцятеро дітей, збившись докупи, мов виводок гусенят. Здоровань, що видавався велетнем поряд із дітьми, кивнув, щоб вони йшли за ним. Дорія, коли хтось із них починав плакати, виймав їм жолуді з носиків і вибирав монетки з волосся. Здоровань показував дітям, як він розмовляє з птахами, і ніс на плечах одразу трьох дітей.

А Меґі, коли навколо опустилася пітьма, розказувала їм оповідки, які так часто розповідав їй Мо, тож при кожному слові, яке злітало з її вуст, їй здавалося, ніби вона чує батьків голос. Коли вони дійшли до табору розбійників, усі страшенно втомилися. Поміж деревами аж кишіло дітьми. Меґі спробувала порахувати їх, але швидко відмовилася від цієї спроби. Як розбійники прогодують так багато ротів, коли Чорний Принц насилу спромагається наситити своїх людей?

Те, про що від самого початку говорили Хапало і Ґекон, тепер виразно проступало на кожному обличчі. «Няньки! — шепотіли в таборі. — Хіба для цього нас привели до лісу?» Хапало, Ґекон, Страшидло, Дерев’янка, Волоцюга, Чорнобородий… Чимало їх шепотілося. А хто отой худенький чоловік із лагідним обличчям, що стоїть коло Хапала й озирається так, наче ще ніколи не бачив усього навколишнього? Він схожий на… Ні, такого не може бути.

Меґі протерла рукою очі. Вочевидь від утоми їй уже ввижається всяке. Але раптом дві могутні руки обняли її і здушили так сильно, що їй забракло повітря і вона шарпнулася, щоб вивільнитись.

— Ти диви! Ти вже майже така сама на зріст, як і я, ти, безсоромне дівчисько!

Меґі обернулася.

Елінор.

Що сталося? Може, вона з’їхала з глузду? А що, як це все було тільки сном, а тепер вона прокинулася? Може, наступної миті щезнуть дерева і зникне все — розбійники, діти, а Мо стоятиме коло її ліжка й запитуватиме, чи вона хоче проспати сніданок?

Меґі пригорнулась обличчям до оксамитової сукні Елінор, що скидалася на театральний костюм. «Атож, я сплю. Тут навіть годі сумніватися. Але що в такому разі реальне? Прокидайся, Меґі! — думала вона. — Ану мерщій! Прокидайся!»

Худий незнайомець, що стояв коло Хапала, несміливо всміхнувся їй, тримаючи перед очима розбиті окуляри, — атож, то таки Даріус!

Елінор ще раз пригорнула її до себе, і Меґі заплакала. В химерну сукню Елінор вона виплакала всі сльози, які стримувала, відколи Мо заїхав до Омбрійського замку.

— Так-так, я знаю! Який жах! — проказала Елінор, безпорадно гладячи її по голові. — Бідолашна дівчинка. Я вже висловила свою думку тому писареві. Він — неосвічений старий дурень! Але побачиш, твій батько скоро провчить того срібноносого цигикала!

— То Свистун. — Меґі мимоволі засміялася, хоча по її обличчю й далі бігли сльози. — Свистун, Елінор!

— Ну, як і завжди! Як можна запам’ятати ці всі дивні імена? — Елінор озирнулася. — Того Феноліо треба четвертувати за все, що тут діється, але він бачить це геть по-іншому. Мене тішить тільки те, що тепер ми зможемо трохи розкрити йому очі. А він просто не хотів пускати Мінерву саму, мабуть, лише тому, що не міг змиритися з думкою, що якийсь час вона не готуватиме йому їсти й не церуватиме шкарпеток!

— Феноліо теж тут? — Меґі стерла сльози з обличчя.

— Так. А де твоя мати? Я ніде не знайшла її!

Обличчя Меґі, здається, свідчило, що вона й досі недоброї думки про Резу, але перше ніж Елінор устигла щось запитати, між ними став Батист.

— Сойчина донько, ти представиш мені свою вкрай ошатну подругу? — вклонився він Елінор. — До якого цеху шпільманів належите ви, ясновельможна пані? Дозвольте мені вгадати. Ви — комедіантка. Ваш голос безперечно виповнить кожну ринкову площу!

Елінор дивилася на нього так приголомшено, що Меґі мерщій прийшла їй на допомогу:

— Батисте, це Елінор, тітка моєї матері.

— Ох, Сойчина родичка! — ще нижче вклонився Батист. — Ця інформація, напевне, перешкодить Хапалу скрутити вам в’язи. Він якраз намагається переконати Чорного Принца, що ви і той чужинець, — він показав на Даріуса, що, несміливо всміхаючись, підходив до них, — Свистунові шпигуни.

Елінор обернулась так раптово, що ліктем штовхнула Даріуса в живіт:

— Чорний Принц? — Вона зашарілася, мов дівчинка, побачивши, що він зі своїм ведмедем стоїть коло Хапала. — Ох, який розкішний! — зітхнула вона. — І навіть ведмідь точнісінько такий, як я уявляла собі! Ох, тут усе таке дивовижне, незбагненно дивовижне!

Меґі відчула, як її сльози висохли. Вона страшенно зраділа, що Елінор тут. Неймовірно зраділа.