на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



Мати і син

Наді мною поширився запах вогкої землі й нової порості — водявий, слизький, із кислуватим, мов у деревної кори, смаком.

Тхнуло молодістю і болем розбитого серця.

Марґарет Етвуд. Сліпий убивця

Змієголов, звичайно, звелів замкнути Віоланту в колишній кімнаті її матері. Він достеменно знав, що саме там вона ще гучніше чутиме всю брехню, яку розповідала їй мати. Такого не може бути. Її мати ніколи не брехала. Мати і батько — вони завжди означали для неї добро і зло, правду і брехню, любов і ненависть. Усе було так просто! Але навіть цю виразну межу батько забрав у неї! Віоланта шукала у себе в душі гордості та сили, що завжди давали їй змогу триматися прямо, але знаходила тільки бридку дівчинку, що сиділа в поросі своїх надій, із розбитим образом матері в серці.

Віоланта зіперлася чолом на взяті на засув двері й намагалася почути Сойчині крики, але чула тільки голоси вартових під дверима. Чому він не погодився? Бо вірив, що вона все-таки ще може захистити його? Хлопчик-мізинчик навчить його чогось кращого. Вона мала б подумати про шпільмана, якого батько звелів четвертувати, бо він співав для її матері, про слугу, що брав у неї книжки, і за те його заморили голодом у клітці під її вікном. Йому давали їсти пергамент. Як вона могла пообіцяти захист Сойці, якщо досі приносила смерть кожному, хто був на її боці?

— Хлопчик-мізинчик повирізає йому ремені зі шкіри! — Голос Якопо навряд чи доходи в до неї. — Кажуть, він такий вправний, що людина не гине? Він натренувався на трупах!

— Помовч! — Їй кортіло вдарити малого по блідому обличчю. Щодня він дедалі більше скидався на Козимо. А проте страшенно хотів бути схожим на свого діда.

— Ти звідси нічого не почуєш. Його поведуть униз, у підвал, у глибокі льохи. Я був там. Там збереглося геть усе, геть іржаве, але ще придатне до вжитку: кайдани, ніж, гвинти, залізні шпичаки…

Віоланта глянула на сина, і він замовк. Підійшла до вікна, але клітка, де вчора замикали Сойку, була порожня. Тільки Вогнерукий мертвий лежав перед нею. Дивно, що його не чіпали ворони. Вони немов боялися його.

Якопо взяв тарілку, яку принесла служниця, і, надувшись, колупався в ній. Скільки йому років? Вона забула. Принаймні він уже не носить бляшаного носа, відколи Свистун висміяв його за це.

— Він подобається тобі.

— Хто?

— Сойка.

— Він кращий за них усіх.

Віоланта знову притулилася вухом до дверей. Чому він не погодився? Можливо, тоді вона ще могла б урятувати його.

— А коли Сойка зробить ще одну книжку, дід уже не смердітиме так огидно? Я вже думав про це. Думаю, коли-небудь він просто впаде і помре. Він уже й тепер скидається на труп. — Як байдуже звучав його голос. А ще кілька місяців тому Якопо обожнював її батька. Невже всі діти такі? Звідки їй знати? Вона має тільки одну дитину. Діти… Віоланта й досі бачила перед очима, як діти вибігають із башти Омбрійського замку в простерті руки матерів. Чи діти варті того, що Сойка гине за них?

— Я більше не хочу дивитися на діда! — Якопо, здригнувшись, затулив очі руками. — Коли він помре, я буду королем, правда? — Холод у його дзвінкому голосі вразив Віоланту — і водночас налякав її.

— Ні, не будеш. Не будеш, бо ж твій батько нападав на нього. Королем стане його син. Королем Сутінкового замку та Омбри.

— Але ж він іще немовля.

— Ну то й що? Замість нього урядує його мати. І Миршавець. — «Крім того, твій дід ще безсмертний, — подумки додала Віоланта, — і тут, здається, ніхто нічого не змінить. Протягом усієї вічності — ні».

Якопо відсунув тарілку й пішов до Бріани. Вона плела шпицями коло картини вершника, підозріло схожого на Козимо, дарма що Бріана пояснила, що це герой давньої казки. Як добре знову мати Бріану коло себе, дарма що вона, відколи жах убив її батька, стала ще мовчазніша, ніж звичайно. Мабуть, усе-таки любила його. Більшість доньок люблять своїх батьків.

— Бріано! — Якопо схопив її за дивовижно гарні коси. — Почитай мені. Ну! Мені нудно!

— Ти й сам умієш читати, і то дуже добре. — Бріана відірвала його пальці від своїх кіс і стояла далі.

— Я приведу сюди жах! — Голос Якопо став пронизливий, як і завжди, коли щось суперечило його бажанням. — Щоб він пожер тебе так само, як і твого батька. Ой, ні, він навіть не зжер його. Він валяється мертвий на подвір'ї, і його клюють ворони!

Бріана навіть не підняла голови, але Віоланта бачила, що її руки тремтять так, що вона аж поколола пальці шпицями.

— Якопо!

Син обернувся до неї, і на мить Віоланті здалося, ніби його очі благають її сказати щось більше. «Поторсай мене! Вдар мене! Покарай мене! — казали вони. — Або візьми мене на руки. Мені страшно. Я ненавиджу цей замок. Я хочу виїхати звідси».

Віоланта не хотіла ніякої дитини. Вона не дуже тямила, як її треба доглядати. Але батько Козимо просив про онука. Що вона мала робити з дитиною? Їй вистачало й того клопоту, що доводилося стримувати власне зболене серце. Якби ж народилася бодай дівчинка. Сойка має доньку. Всі кажуть, що вона його дуже любить. Задля доньки він, мабуть, таки погодився б оправити батькові другу книжку. В разі, якщо Миршавець зловив його доньку. А що потім? Про його дружину вона воліла не думати. Можливо, вона вже загинула. Миршавець дуже жорстокий із тими, кого ловить.

— Почитай! Почитай мені! — знову став перед Бріаною Якопо. Потім брутально видер плетиво з її рук, і вона знову поколола собі пальці.

— Він схожий на мого батька.

— Мовчи! — Бріана швидко глянула на Віоланту.

— Не буду! Чому ти не запитаєш Сойку, чи повернув він його з того світу? Як-от повернув твого батька?

Раніше Бріана вдарила б його, але смерть Козимо зламала щось у ній. Вона стала м’яка, мов молюск у мушлі, м’яка і сповнена болю. І все-таки її товариство було кращим за будь-яке інше, і Віоланта засинала набагато швидше, коли Бріана ввечері співала їй.

За дверима хтось відсунув засув.

«Що це означає? Чи вони прийшли сказати мені, що Свистун уже вбив Сойку? Що Хлопчик-мізинчик уже розтрощив його, як безліч жертв перед ним? І що тоді, Віоланто? — думала вона. — Що я робитиму тоді? Моє серце й так уже розбите».

Та увійшов Чотириокий. Орфей, або Круглолиций, як зневажливо називав його Свистун. Віоланта й досі не могла збагнути, як він так швидко втерся з допомогою лестощів у довіру до її батька. Мабуть, через свій голос. Він майже не менш гарний, ніж Сойчин, але щось у голосі Орфея спонукало її здригатися.

— Ваша високосте! — Відвідувач уклонився так низько, що той рух межував із глумом.

— Отже, Сойка таки дав моєму батькові належну відповідь?

— Ні, на жаль, ні. Але він ще живий, якщо вам раптом цікаво знати про це. — Його очі невинно поблискували за круглими скельцями, скельцями, які вона перейняла в нього, проте її окуляри, на відміну від його, не завжди обманювали її. Інколи їй хотілося бачити світ крізь вуаль.

— Де він?

— Ах, ви бачили порожню клітку. Що ж, я запропонував Змієголову інше приміщення для Сойки. Би знаєте, напевне, про льохи, до яких ваш дід запроторював в’язнів? Я певен, що наш шляхетний розбійник там швидко позбудеться думки про опір бажанням вашого батька. Отак ми підійшли до причини моїх відвідин.

Його сміх був солодкавий, мов сироп. Чого він хоче від неї?

— Ваша високосте! — Його голос гладив Віоланту по шкірі, мов заяча лапка, якими Бальбулюс вигладжував пергамент. — Я, як і ви, дуже люблю книжки. На жаль, я дізнався, що бібліотека цього замку в жахливому стані, але до моїх вух дійшло, що ви маєте з собою кілька книжок. Чи можна було б позичити у вас одну або дві книжки? Я, звичайно, виявляв би вам за це свою вдячність усіма можливими способами.

— А що з моєю книжкою? — Якопо став перед Віолантою, схрестив руки, як полюбляв робити його дід до того, як його набряклі руки були змушені зректися навіть цього жесту, що вже спричиняв біль. — Ти й досі не повернув її мені. Ти винен мені, — він порахував на коротких пальцях, — дванадцять срібних монет.

Погляд, яким Орфей зміряв Якопо, не був ані теплим, ані солодким. Та його голос і далі був солоденький:

— Авжеж! Добре, що ви, принце, нагадали мені про це. Зайдіть до моєї кімнати, і я віддам вам і монетки, і книжку. Але дозвольте мені поговорити з вашою матір’ю, га? — Він засміявся, немов вибачаючись, і обернувся до Віоланти. — Тож як воно? — запитав він довірливо стишеним голосом. — Чи позичите ви їх мені, ваша високосте? Я чув справжні дива про ваші книжки, і, повірте, найретельніше дбатиму про них.

— Вона має з собою тільки дві. — Якопо показав на скриню біля ліжка. — І вони обидві про С…

Віоланта затисла йому рот рукою, але Орфей уже ступив один крок до скрині.

— Мені дуже жаль, — проказала вона й заступила йому шлях, — я надто люблю ці книжки, щоб давати їх кому-небудь. І ви, напевне, вже чули, що мій батько подбав, щоб Бальбулюс уже не створив мені жодної нової книжки.

Орфей, здається, навряд чи й слухав її. Він дивився на скриню, мов приворожений.

— А можу я принаймні глянути на них одним оком?

— Не давайте йому!

Орфей вочевидь не помітив Бріани. Його обличчя застигло, коли він почув позаду її голос, а пухляві пальці стислися в кулак.

Бріана випросталася і спокійно відповіла на його неприязний погляд.

— Він робить дивні речі з книжками, — повідомила вона. — З книжками і словами в них. І ненавидить Сойку. Мій батько розповідав, що він хотів продати його Смерті.

— Божевільна! — пробурмотів Орфей і вочевидь нервово поправив окуляри. — Вона була моєю служницею, як ви, напевне, знаєте, і я піймав її на крадіжці. Можливо, тому вона каже такі речі про мене.

Бріана зашарілася, наче він ошпарив її окропом, але Віоланта, мов захищаючи, підступила до неї:

— Бріана ніколи б не украла. А тепер ідіть. Я не можу дати вам книжки.

— Ох, вона б ніколи не вкрала? — Орфей вочевидь доклав зусиль, щоб надати своєму голосові колишнього оксамитового звучання. — Ну, як я знаю, вона й у вас украла вашого чоловіка, еге ж?

— Ось! — Перше ніж Віоланта встигла ворухнутись, Якопо стояв перед Орфеєм з її книжками в руках. — Яку ти хочеш? Оцю грубшу вона найбільше любить читати. Але тепер ти мусиш заплатити мені більше, ніж за мою книжку!

Віоланта спробували видерти книжки йому з рук, але Якопо був напрочуд дужий, а Орфей квапливо відчинив двері.

— Мерщій! Візьми ці книжки під охорону! — наказав він солдатові, що вартував під дверима.

Солдат легесенько забрав у Якопо книжки. Орфей розгорнув їх, прочитав кілька рядків спершу в одній, потім у другій, і тріумфально посміхнувся, глянувши на Віоланту.

— Так. Це саме той матеріал для читання, якого я потребую, — проказав він. — Ви отримаєте книжки назад, тільки-но вони виконають своє завдання. Але ці, — прошепотів він Якопо, грубо ткнувши його в щоку, — я отримую безкоштовно, ви, жадібний нащадок мертвого князя. А про оплату за твою книжку нам краще забути, чи, може, ви хочете познайомитися з моїм жахом? Ви, певне, вже чули про нього?

Якопо тільки дивився на нього з сумішшю страху і ненависті на дрібному личку.

А Орфей, уклонившись, пропхався у двері.

— Не знаю, як і дякувати вам, ваша високосте, — кинув він на прощання. — Ви не повірите, яким щасливим роблять мене ці книжки. Тепер Сойка вже безперечно дасть вашому батькові належну відповідь.

Якопо гарячково кусав собі губи, коли вартові знову взяли двері на засув, кусав, як і завжди, коли щось виходило всупереч його волі. Віоланта так сильно ляснула його по обличчю, що він відлетів до її ліжка і впав. Малий безгучно заплакав, дивлячись на неї, мов побитий собака.

Бріана допомогла йому звестися на ноги і сукнею витерла йому сльози.

— Що Чотириокий наміряється робити з книжками? — запитала, тремтячи, Віоланта. Адже нею аж тіпало. Вона нажила собі нового ворога.

— Не знаю, — відповіла Бріана. — Я тільки знаю, що мій батько вкрав у нього одну книжку, бо він робив завдяки їй багато зла.

Багато зла.

«Тепер Сойка вже безперечно дасть вашому батькові належну відповідь».


Сойчині янголи | Чорнильна смерть | Скинутий одяг