home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


9


Тієї ночі я не спала. Я лежала в комірчині з розплющеними очима, вдивляючись у стелю й ретельно відтворюючи події останніх двох місяців на основі того, що тепер було мені відомо. Усе наче змістилось, розбилось і склалося знову в малюнок, який я ледве могла впізнати.

Я відчувала себе обманутою, недалекою співучасницею, яка не знала, що діється. Мені здавалося, що вони стиха підсміювалися з моїх спроб нагодувати Вілла овочами чи підстригти йому волосся — з дрібниць, які могли поліпшити його стан. Урешті-решт, який у цьому був сенс?

Я знову й знову згадувала розмову, яку почула, намагаючись переконати себе, що все не так зрозуміла. Але «Диґнітас» не місце, куди їдуть трохи відпочити. Я не здужала повірити, що Камілла Трейнор могла вчинити таке зі своїм сином. Так, я вважала її холодною, і справді в них були напружені стосунки. Було важко в’явити, як вона обнімає його так само, як моя мама обнімала нас міцно та радісно, поки ми не виривались з обіймів, прохаючи її припинити. Щиро кажучи, я думала, що вищий клас саме так і поводиться зі своїми дітьми. Бо щойно прочитала роман «Кохання в холодному кліматі», що його дав мені Вілл… Але так завзято й свідомо сприяти смерті власного сина!..

Тепер її поведінка здавалася навіть іще холоднішою, а її дії мали нечесні наміри. Я злилась на неї й на Вілла. Була зла на них за те, що мене перетворили на ширму. Лютувала за всі рази, коли я сиділа й думала про те, як зробити для нього краще, щоб йому було зручно, щоб він був щасливий. Коли я не лютувала, то сумувала. Я згадала ледве помітну паузу в промові місіс Трейнор, коли вона намагалась утішити Джорджину, і мені стало шкода її. Я розуміла, що становище матері було нестерпним.

Проте найчастіше мене переповнював жах. Мене переслідувало те, що я знала. Як можна було проживати день по дню, знаючи, що ти просто збавляєш час до своєї смерті? Як міг чоловік, чию шкіру я відчувала того ранку під своїми пальцями — теплу й живу, зробити вибір знищити себе? Як могло бути так, що із загальної згоди за шість місяців ця сама шкіра гнитиме в землі?

Я нікому не могла про це розповісти. Певно, це було найгірше. Тепер я була співучасницею таємниці Трейнорів. Хвора та стомлена, я зателефонувала Патрикові й сказала, що почуваюся кепсько, тому залишуся вдома. Він не заперечував і сказав, що був якраз на десятикілометровій пробіжці. Він мав затриматися в спортивному клубі десь до десятої. Ми збирались побачитися в суботу. Він здавався якимось розсіяним, ніби його думки були десь далеко, на черговому уявному треку.

Я відмовилась від вечері й лежала в ліжку поти, поки думки мої темні не стали настільки нестерпними, що я схопилась і (то була восьма тридцять) спустилася вниз, умощуючись поруч із дідусем, який єдиний у нашій родині не ставив запитань. Він сидів у своєму улюбленому фотелі й пильно та проникливо дивився крізь окуляри на екран. Я ніколи не знала, чи він справді дивиться телевізор, чи його думки десь ген далеко.

— Ти впевнена, що нічого не хочеш, люба? — запитала мама, з’явившись біля мене з чашкою чаю. У нашій сім’ї вважали, що все можна виправити чашкою чаю.

— Ні. Я не голодна, дякую.

Я бачила, як вона поглянула на тата. І знала, що потім вони будуть по-домашньому бурчати на Трейнорів, які перевантажили мене роботою, мовляв, доглядати за таким інвалідом — річ занадто важка. Я знала, що вони звинувачуватимуть себе в тому, що підтримали мій задум із цією роботою.

Нехай думають, що так і було.


Парадоксально, але назавтра Вілл мався в гарній формі: незвично говіркий, самовпевнений, войовничий. Він балакав більше, ніж попередніми днями. Вілл немов хотів посперечатися зі мною і розчарувався, коли я не підіграла йому.

— То коли ви вже закінчите цю свою недолугу роботу?

Я прибирала у вітальні й подивилась на нього, якраз підбиваючи подушки.

— Що?

— Моє волосся. Воно підстрижене лише наполовину. Я гляджуся немов якийсь вікторіянський сирота. Чи… — Він повернув голову, щоб я краще роздивилась. — Хіба що це один із ваших альтернативних стилів.

— Хочете, щоб я підстригла вас іще?

— Ну, мені здалося, вам це було приємно. І мені б не хотілося бути схожим на пацієнта психлікарні.

Я мовчки принесла рушник і ножиці.

— Натан тепер, безперечно, радий, бо я справді став схожим на чоловіка, — мовив Вілл. — Проте він сказав, що, як моє обличчя тепер таке, як було колись, мені потрібно буде голитися щодень.

— Он як, — відповіла я.

— Ви ж не заперечуєте, правда? А на вихідні я просто змирюся з «дизайнерською» щетиною.

Я не могла розмовляти з ним. Мені було тяжко подивитись йому в очі. Це скидалось на стан, коли дізнає'шся про зраду свого коханого. Я почувалася так, ніби він зрадив мене.

— Кларк.

— М-м!

— У вас один із тих нервово-тихих днів? Що подіялося з невиправною щебетухою?

— Вибачте, — сказала я.

— Це через Бігуна? Що він зробив цього разу? Він же ж не пішов чи втік, га?

— Ні.

Я взяла м’яке пасмо Віллового волосся між вказівним та середнім пальцями і розкрила ножиці, щоб підрізати те, що стирчало. Ножиці завмерли в повітрі. Як вони це зроблять? Вколють його? Дадуть таблетки? Чи просто покинуть у кімнаті з лезами?

— У вас стомлений вигляд. Я не збирався цього казати, але вигляд у вас до біса жахливий.

— Та невже?

Як вони допоможуть людині, яка не спроможна ворушити своїми кінцівками? Я подивилась на його зап’ястки, які завжди були закриті під довгими рукавами. Тижнями я вважала, що це через мерзлякуватість — він мерзне більше, ніж ми. Ще одна брехня.

— Кларк.

— Так.

Я була рада, що стояла позаду нього. Мені не хотілось, щоб він бачив моє обличчя.

Він завагався. Там, де його шия раніше була прикрита волоссям, шкіра була особливо бліда. Вона була м’яка, біла й здавалась якоюсь незахищеною.

— Послухайте, вибачте мою сестру. Вона була… була дуже засмучена, але це не дає їй право говорити грубощі іншим. Іноді вона надто прямолінійна. Вона не розуміє, як це дратує людей. — Він зупинився. — Мабуть, саме тому їй подобається Австралія.

— Ви про те, що там вони кажуть одне одному правду?

— Що?

— Нічого. Підніміть голову, будь ласка.

Я швидко обрізувала й причісувала волосся, методично працюючи над його головою, допоки волосинку до волосинки не було підстрижено і все навколо його ніг не було всипане ними.


Надвечір мені стало все зрозуміло. Поки Вілл дивився з батьком телевізор, я взяла аркуш паперу з принтера, ручку зі склянки на вікні в кухні й написала все, що хотіла сказати. Я згорнула аркуш, знайшла конверт і залишила його на кухонному столі, адресуючи матері Вілла.

Коли я виходила, Вілл розмовляв з батьком. Ще й більш від того, він сміявся. Я зупинилася в холі із сумкою на плечі, прислухаючись. Чому він сміється? Що могло його розвеселити, якщо це лише справа кількох тижнів і він піде з життя?

— Я йду, — крикнула я через поріг і пішла.

— Заждіть, Кларк… — почав він, але я вже зачинила за собою двері.

Під час короткої поїздки в автобусі я думала, що скажу батькам. Вони розлютяться, що я покинула, як вони думали, ідеальну та добре оплачувану роботу. Після першого шоку моя мати буде співчувати й захищати мене, стверджуючи, що це було занадто. Батько, мабуть, запитає, чому я не беру приклад із сестри. Він часто питає про це, хоч я не належала до тих, хто зруйнував своє життя вагітністю й вимагав від родини фінансової підтримки та допомоги в догляданні дитини. У нашій хаті не годилося говорити таке, бо моя мати вважала, що це все одно що стверджувати, буцім Томас не був дар від Бога: усі діти — Божий дар, навіть ті, хто вживає слово «недоумок» і чия присутність означає, що половина потенційних годувальників у нашій родині не може знайти собі гідної роботи.

Я не могла сказати батькам правду. Хоч я й не була нічого винна ні Віллові, ані його родині, а проте не хотіла, щоб їх тривожили допитливі сусіди.

Усі ці думки метушилися в моїй голові, коли я вийшла з автобуса й пішла пагорбом униз. Дійшовши до рогу нашої вулиці, я почула крики, відчула слабку вібрацію в повітрі й нараз про все забула.

Невеликий натовп зібравсь навколо нашого будинку. Я поквапилась, побоюючись, чи не сталося чогось, але потім уздріла моїх батьків на ґанку й зрозуміла, що це був не наш будинок. То була остання з довгої серії маленьких воєн, що характеризували подружнє життя наших сусідів.

Ричард Гришем не був найвірніший чоловік, і це не було новиною для сусідів. Та, беручи до уваги сцену в саду, це було новиною для його дружини.

— Ти думав, що я дурна?! Вона була в твоїй футболці! У тій, що я замовила тобі на день народження!

— Дитинко… Димпно… це не те, що ти думаєш.

— Я зайшла по твої кляті яйця по-шотландському. А там вона, у футболці! Безсоромна! Я ж навіть не люблю яйця по-шотландському!

Я вповільнила ходу, пробираючись крізь невеликий натовп до наших воріт і спостерігаючи, як Ричард ухиляється від dvd-програвача. Слідом за ним полетіла пара черевиків.

— І давно вони так?

Моя мама в охайно зав’язаному фартуху розняла руки, складені на грудях, і подивилась на годинник.

— Добрих три чверті години. Бернарде, як думаєш, це добрих три чверті години?

— Це вже як рахувати. Від того часу, як вона викидала одяг, чи з моменту, коли він вернувся й застав це?

— Я б сказала, відтоді як вона повернулась.

Батько взяв це до уваги.

— Тоді насправді близько півгодини. Вона викинула доволі багато речей протягом перших п’ятнадцяти хвилин.

— Твій тато каже, що цього разу вона його прожене, він побореться за Ричардові електроінструменти «Блек-енд-Декер».

Натовп збільшився, а Димпна Гришем показала, що не збирається складати зброю. Навпаки, знать з усього, її підбадьорювало збільшення кількості глядачів.

— Можеш забрати для неї свої брудні журнали! — кричала вона, викинувши стіс журналів з вікна.

Це викликало пожвавлення в натовпі.

— Побачимо, чи їй сподобаються твої недільні посиденьки з ними у вбиральні на піввечора! — Вона зникла, а потім знову з’явилась і висипала брудний одяг з кошика на газон. — І твої брудні труси. Побачимо, чи вважатиме вона тебе й далі — як там?.. гарячим жеребцем, коли їй доведеться прати їх для тебе щодня!

Ричард марно збирав докупи свої речі, коли вони падали на газон. Він викрикував щось, але серед загального галасу та свисту важко було зрозуміти, що саме. Ненадовго визнавши свою поразку, він пробрався крізь натовп, відчинив автівку, кинув свої речі на заднє сидіння й, штовхнувши, зачинив дверцята. Дивно, що нікого не цікавила його брудна білизна, а от колекція дисків та відеоігор мала попит.

Бах! На стежку впав стереоприймач. На якусь мить залягла тиша.

Він приголомшено подивився вниз, а потім угору.

— Ти — божевільна сучка!

— Ти спав з цією сифілітичною косоокою, схожою на троля лахудрою з гаража, а мене називаєш божевільною сучкою?!

— Бернарде, хочеш чаю? Ніби холоднішає, — поцікавилась моя мати, повернувшись до батька.

— Гарна ідея, кохана. Дякую, — відповів мій батько, не зводячи очей із сусідніх дверей.

Коли моя мати зайшла в будинок, я помітила автомобіль. Це було так несподівано, що я спершу не впізнала його: «мерседес» місіс Трейнор, темно-синій, компактний, з низькою посадкою. Жінка пригальмувала, визираючись на сцену на тротуарі, й завагалася на мить, перш ніж вийти з автомобіля. Потому стала роздивлятися будинки, мабуть, перевіряючи номери. Коли ж побачила мене.

Я зійшла з ґанку й попростувала стежкою вниз, перш ніж тато встиг запитати, куди я йду. Місіс Трейнор стояла поруч із натовпом і дивилась на цей хаос, немов Марія-Антуанетта — на бунтівних селян.

— Сімейна сварка, — сказала я.

Вона відвела погляд убік, ніби засоромилась, що її помітили під час споглядання чогось неподобного.

— Я бачу.

— Досить конструктивна за їхніми стандартами: вони ходять до сімейного консультанта.

Її вишуканий вовняний костюм, перли та дорога зачіска вирізняли її посеред людей, які були вдягнені у спортивні штани та яскравий дешевий одяг з мережевих крамниць. Місіс Трейнор здавалася навіть суворішою, ніж того ранку, коли заскочила мене сонну у Вілловій кімнаті. Я завважила десь на споді душі, що не сумуватиму за Каміллою Трейнор.

— Я подумала, чи не могли б ми з вами декілька хвилин побалакати? — Вона підвищила голос, щоб було чутно крізь вигуки натовпу.

Місіс Гришем тепер викидала Ричардові маркові вина. Кожне розбивання пляшки супроводжувалось веселими викриками та ненастанними благаннями містера Гришема. Річка червоного вина текла під ногами людей у стічну канаву.

Я подивилась на натовп, а потім на будинок позаду мене. Я не могла в’явити, як місіс Трейнор увійде в передню кімнату з неприбраними іграшковими поїздами, дідусем, що тихо хропить перед телевізором, мамою, яка розпилює освіжувач повітря, щоб приховати запах батькових шкарпеток, і Томасом, що вискакує та бурмоче «недоумок» до нового гостя.

— Зараз не найкращий час.

— Можливо, ми могли б поговорити в моїй машині? Лише п’ять хвилин, Луїзо. Без сумніву, ви мусите знайти їх для нас.

Декілька наших сусідів зиркнули в мій бік, коли я сідала в машину. Я раділа, що сім’я Гришемів була темою того вечора, інакше приводом для обговорення могла стати я. На нашій вулиці, якщо ти сідала в дорогу машину, це означало, що або ти підчепила футболіста, або тебе арештували поліціянти.

Дверцята замкнулися з приглушеним звуком, і враз запанувала тиша. Машина пахла шкірою, і в ній не було нічого зайвого, лише ми з місіс Трейнор. Жодних обгорток від цукерок, бруду, загублених іграшок чи ароматизаторів, що приховують запах молока, яке пролили тут три місяці тому.

— Я гадала, ви добре розумієтеся з Віллом… — Вона говорила так, ніби зверталась до когось просто перед собою. Коли я не відповіла, вона провадила далі: — Проблема в грошах?

— Ні.

— Вам потрібна довша перерва на обід? Я знаю, що вона досить коротка. Я могла б попрохати Натана, щоб він…

— Річ не в робочих годинах. Чи грошах.

— Тоді в чому?

— Я не хочу…

— Послухайте, ви не можете отак покинути роботу й навіть не дозволити мені поцікавитись, у чому ж причина.

Я глибоко вдихнула й сказала:

— Я підслухала розмову. Вашу з дочкою. Минулої ночі. І я не хочу… я не хочу бути частиною цього.

— Он воно що.

Ми сиділи мовчки. Містер Гришем тепер намагався вибити вхідні двері, а місіс Гришем щосили жбурляла по ньому через вікно всім, чим могла. Вибір метальних знарядь був таким: рулон туалетного паперу, коробка тампонів, щітка для зливальниці, пляшечки з шампунем — певно, вона була у ванній кімнаті.

— Будь ласка, не йдіть, — тихо промовила місіс Трейнор. — Віллові добре з вами. Більше, ніж будь-коли за останній час. І буде геть непросто повторити це з кимось іншим.

— Але ви… ви збираєтеся відвезти його туди, де люди збавляють собі віку. У «Диґнітас».

— Ні. Я збираюся зробити все, на що спроможна, щоб запобігти цьому.

— Що саме — молитись?

Вона кинула на мене погляд, який моя мама назвала б «старомодним».

— Ви маєте знати, що коли Вілл вирішить нікого не підпускати до себе, мало хто може змінити це.

— Я все зрозуміла, — сказала я. — Я тут для того, щоб він не схитрував і не заподіяв собі смерть іще до закінчення піврічного терміну. Правда?

— Ні. Це не так.

— Саме тому вас не цікавила моя кваліфікація.

— Я думала, що ви яскрава та весела, що ви — інша. Ви не були схожі на доглядальницю. Ви поводились не так… як решта. Я думала… думала, що ви зможете його розвеселити. І вам це вдається, ви підбадьорюєте його, Луїзо. Побачивши його без тієї жахної бороди вчора, я… мені здалося, що ви серед тих небагатьох людей, кому він відкрився.

З вікна випала постільна білизна. Вона кулею полетіла донизу, а простирадла граційно розлетілися, перш ніж упасти на землю. Двійко дітей підібрали одне з них і, натягнувши його на голови, почали бігати по садку.

— Ви вважаєте, що було чесно не сказати, що я практично мала пильнувати, аби він не наклав на себе руки?

Камілла Трейнор зробила такий вдих, неначе ввічливо намагалася щось пояснити недоумкові. Цікаво, чи знала вона, що її слова змушують співрозмовника почуватися ідіотом? Чи цілеспрямовано вона розвивала в собі таку навичку? Я, мабуть, не зможу навчитися ставити себе вище від інших людей.

— Можливо, коли ми вперше вас зустріли… так і було, але я впевнена, що Вілл додержить слова. Він пообіцяв мені шість місяців, і це те, що в мене є. Нам потрібен цей час, Луїзо. Нам потрібен цей час, щоб показати йому, що є ще шанс. Я сподівалася вселити йому думку, що життям можна насолоджуватися, навіть якщо він планував собі його зовсім не так.

— Але це все брехня. Ви брехали мені й брешете одне одному.

Здавалось, вона мене не чує. Місіс Трейнор повернулася, дивлячись на мене, й дістала чекову книжку зі своєї сумочки, тримаючи в руці ручку напоготові.

— Послухайте, чого ви хочете? Я подвоюю платню. Скажіть, скільки.

— Я не хочу ваших грошей.

— Автомобіль. Компенсації. Бонуси.

— Ні…

— Тоді… що я можу зробити, щоб ви передумали?

— Вибачте. Я просто не…

Я спробувала вийти з машини. Вона схопила мене за п’ясток. Її рука була чужа, агресивна. Ми обидві дивились на неї.

— Ви підписали контракт, міс Кларк, — мовила вона. — Ви підписали контракт, у якому зобов’язуєтесь працювати в нас шість місяців. За моїми підрахунками ви пропрацювали тільки два з них. Я лише вимагаю виконати умови угоди.

Її голос почав тремтіти. Я глянула на руку місіс Трейнор і побачила, що вона дрижить.

— Будь ласка! — Вона важко ковтнула.

Мої батьки спостерігали за всім із ґанку. Я бачила їх із чашка`ми в руках, вони були єдині, хто не спостерігав за виставою поряд. Вони ніяково відвернулися, коли завважили, що я їх помітила. Я вздріла, що тато був у картатих хатніх капцях із плямами від фарби.

Я натиснула ручку на дверцятах.

— Місіс Трейнор, воно й справді, не змога моя сидіти й спостерігати… це, щонайменше, дивно. Я не хочу бути замішана в це.

— Обміркуйте все. Завтра Страсна п’ятниця. Я скажу Віллові, що у вас родинне свято, якщо вам справді потрібен час. Візьміть вихідний — усе обдумайте. Але, будь ласка, повертайтесь. Вертайтеся й допоможіть йому.

Я пішла назад у будинок, не обертаючись. Сіла у вітальні й дивилась телевізор, поки мої батьки не увійшли слідом, переглядаючись і вдаючи, що нічого не помітили.

Минуло майже десять хвилин, коли я почула, як місіс Трейнор завела автомобіль і поїхала.

Додому прийшла моя сестра й за п’ять хвилин, гримаючи сходами, увірвалася в мою кімнату.

— Так, заходь, — відповіла я. Я лежала на ліжку, випроставши ноги на стіну та вдивляючись у стелю. На мені були колготки й сині в блискітках шорти, що в такому положенні непривабливо висіли на моїх стегнах.

— Це правда? — поцікавилась Катрина, стоячи біля дверей.

— Що Димпна Гришем таки прогнала свого нікчемного брехуна й волоцюгу чоловіка?

— Не смішно. Я про твою роботу.

Я водила великим пальцем ноги по малюнку на шпалерах.

— Так, я повідомила, що звільняюся. Так, я знаю, що мама й тато не дуже зраділи цьому. Так, так, так, хоч би що ти сказала мені.

Вона обережно зачинила за собою двері, потім усілась на краю ліжка та вилаялася:

— Я, в біса, не вірю тобі!

Вона відсунула мої ноги, і я сповзла по стіні на ліжко. Я сіла, випрямившись.

— Ой.

Її обличчя було багряно-червоного відтінку.

— Я не вірю тобі. Мама в розпачі. Тато вдає, що все гаразд, але він теж у розпачі. Де їм узяти гроші? Ти ж знаєш, що тато вже панікує через це. Чому, в біса, ти йдеш з такої справді добрячої роботи?

— Не повчай мене, Трино.

— Хтось мусить! Ти ніде не заробиш стільки, скільки платять там. І як це позначиться на твоєму резюме?

— О, вдавай, що ти особисто в цьому не зацікавлена.

— Що?

— Тобі все одно, що я роблю, поки ти можеш поїхати й поновити свою надзвичайно успішну кар’єру. Я потрібна лише для того, щоб забезпечувати сім’ю грошима й бути чортовою нянькою. Тобі начхати на інших! — Я знала, що підла й огидна в той момент, але не могла стримуватись. Усе-таки життєва ситуація моєї сестриці спричинилась до такого хаосу в нас. Невдоволення, що накопичувалось роками, почало виливатися з мене. — Ми всі повинні виконувати ненависну роботу, щоб маленька Катрина могла реалізувати свої чортові амбіції.

— Зараз не про мене йдеться.

— Невже?

— Ні, це ти не можеш втриматися на жодній нормальній роботі, яку тобі пропонували за ці місяці!

— Ти нічого не знаєш про мою роботу, зрозуміла?!

— Я знаю, що платня за неї набагато більша від мінімального заробітку. Ось усе, що мені потрібно знати.

— Не все в житті вирішують тільки гроші, ти знаєш.

— Справді? Зійди вниз і скажи це мамі й татові.

— Як ти смієш вичитувати мені чортову нотацію про гроші, коли сама роками нічогісінько не платила за цей дім.

— Ти знаєш, що я не можу собі багато дозволити через Томаса.

Я почала виштовхувати сестру за двері. Не пригадую, коли я востаннє била її, але зараз я дуже хотіла когось вдарити і боялася, що буде, коли вона залишиться тут зі мною.

— Забирайся геть, Трино, зрозуміла? Просто йди й залиш мене саму.

Я гримнула дверима перед її обличчям. І коли почула, як вона повільно спускається вниз по сходах, то вирішила не думати, що вона скаже моїм батькам, не перейматися тим, що вони сприймуть це як доказ мого катастрофічного невміння робити щось корисне. Я воліла не згадувати про Саїда зі Служби зайнятості й не думати про те, як я поясню причини звільнення з цієї найоплачуванішої роботи для некваліфікованих працівників. Я не бажала думати про птахоферму й про те, як десь у її глибоких закутках, мабуть, і досі лежать поліетиленовий комбінезон і гігієнічна шапочка з моїм іменем.

Я лежала й думала про Вілла, про його гнів та смуток. Про те, що сказала його мати, — що я була одна з небагатьох, хто зумів достукатись до нього. Я згадувала про те, як він намагавсь не розсміятися, слухаючи пісню «Мавпокрай» тієї ночі, коли за вікном крутився золотавий сніг. Я думала про теплу шкіру, м’яке волосся й руки живої людини, яка була набагато розумнішою й дотепнішою за мене, проте не бачила для себе кращого майбутнього, окрім як знищити себе. Зрештою моя голова впала на подушку і я розревлась, бо життя раптом видалось мені набагато похмурішим і складнішим, ніж я думала. Я хотіла повернутись назад у часи, коли моїм найбільшим клопотом було те, чи ми з Френком замовили доволі булочок з родзинками.

У двері постукали.

Я висякалась.

— Катрино, йди геть.

— Пробач.

Я втупилась у двері.

Її голос був приглушений, неначе губи притулились до замкової шпарини.

— Я з вином. Упусти мене, заради Бога, бо мама почує. У мене під светром два келихи, а ти знаєш, що вона думає про наші пиятики в кімнаті.

Я підвелася з ліжка й відчинила двері. Вона подивилася на моє заплакане обличчя й хутко зачинила за собою двері спальні.

— Добре, — мовила вона, викрутивши корок і наливши мені в келих вина, — що там сталося?

Я серйозно подивилася на сестру.

— Не кажи нікому те, що я тобі розповім. Навіть татові. А надто мамі.

Тоді я розповіла їй.

Я мала розказати комусь.


Я не любила сестру з багатьох причин. Кілька років тому я показала б вам цілі списки, які нашкребла на цю тему. Я ненавиділа її за те, що в неї довге пряме волосся, тоді як моє доростає лише до плечей. Я ненавиділа її за те, що вона все вже знає, хоч би що їй сказала. Я ненавиділа той факт, що всі мої шкільні вчителі намагалися розказати мені пошепки, яка вона була розумниця, немов її розум не означав того, що я постійно жила в її тіні. Я ненавиділа її за те, що у віці двадцяти шести років жила в комірчині дуплекса, щоб її позашлюбний син жив разом з нею у великій спальні. Проте час від часу я раділа, що вона моя сестра.

Бо Катрина не кричала від жаху. Вона не здавалася враженою, не наполягала, щоб я розказала мамі й татові. Вона жодного разу не сказала мені, що я хибно вчинила, покинувши роботу.

Вона відпила добрий ковток вина.

— Боже мій.

— Отож.

— Усе законно. Вони не можуть зупинити його.

— Я знаю.

— Чорт. Мені це в голові не вкладається.

Ми допили до денця, поки я розповідала. І я відчувала, як займаються мої щоки.

— Мені гидко думати, що покинула його, але я, Трино, не можу бути частиною цього. Не можу…

— М-м-м. — Вона думала. Моя сестриця вміє зробити «задумане обличчя». Це змушує людей почекати, перш ніж говорити з нею далі. Тато каже, що коли я роблю «задумане обличчя», то здається, наче я хочу в туалет.

— Не знаю, що діяти, — сказала я.

Вона подивилася на мене, її обличчя раптом заяснилося.

— Усе просто.

— Просто…

Вона налила нам іще по разу.

— О!.. Цю ми вже допили. Так. Просто. У них є гроші, правильно?

— Мені не потрібні їхні гроші. Вона запропонувала мені підвищити зарплату. Річ не в цьому.

— Замовкни. Не для тебе, ідіотко. Вони мають власні гроші. І він, очевидно, одержав до біса грошей за страховим полісом від нещасного випадку. То скажи їм, що тобі потрібен бюджет, а потім використовуй ці гроші… Скільки там ще? Чотири місяці, які в тебе лишилися. І ти зміниш погляди Вілла Трейнора.

— Що?

— Ти можеш його змінити. Ти казала, що він проводить значну частину свого часу в приміщенні, так? Ну, то почни з чогось маленького, а коли витягуватимеш його на прогулянки, подумай про всі дивовижні речі, які ти могла б зробити для нього, все, що може змусити його захотіти жити: пригоди, закордонні поїздки, плавання з дельфінами й таке інше. І тоді ви це зробите. Я можу тобі допомогти. Я пошукаю матеріали в інтернеті, в бібліотеці. Б’юся об заклад, ми зможемо придумати для нього щось надзвичайне. Те, що зробить його щасливим.

Я витріщилась на неї.

— Катрино…

— Так. Я знаю. — Вона вишкірила зуби, коли я почала всміхатися. — Я геній, не взяв би мене кат.


8 Камілла | До зустрічі з тобою | cледующая глава







Loading...