home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


10


Вони були трохи здивовані. Хоча здивовані — це ще м’яко сказано. Місіс Трейнор була просто ошелешена й дещо збентежена. Згодом її обличчя перестало виражати будь-які емоції. Її дочка, згорнувшись поруч із нею на дивані, просто скривилася: коли я так робила, то мама любила казати, що моє обличчя залишиться таким довіку. Їхня відповідь була не зовсім та сповнена ентузіазму відповідь, на яку я сподівалася.

— А що саме ти хочеш зробити?

— Наразі не знаю. Та моя сестра добре знає, де знайти потрібну інформацію. Вона саме намагається з’ясувати, що взагалі підходить для паралізованих. Але я хочу дізнатися, чи ви на таке готові.

Ми були у вітальні. У тій самій кімнаті, що я в ній проходила співбесіду. Однак цього разу місіс Трейнор і її дочка всілися на дивані, а між ними вмостився старий кошлатий пес. Містер Трейнор стояв біля каміна. Я вдягнула джинсовий піджак барви індиго, сукню міні й армійські чоботи. Озираючись у минуле, я зрозуміла, що могла б вибрати краще одіння, щоб пояснити свій план.

— Дайте мені зміркувати… — Камілла Трейнор нахилилася вперед. — Ви хочете вивести Вілла з цього будинку?

— Так.

— І організувати йому серію «пригод».

Вона промовила це так, немовби я запропонувала зробити йому аматорську артроскопічну операцію.

— Так. Як я вже казала, я не певна, що нині це можливо. Але йдеться про те, щоб просто вивести його в світ, розширити межі його повсякденного життя. Спочатку виходячи кудись недалечко, а згодом, сподіваюся, можна буде рухатися далі.

— Ви говорите про поїздку за кордон?

— За кордон? — Я закліпала. — Я думала, може, десь у паб. Або спочатку на якесь шоу.

— За останні два роки він майже не виходив з дому, окрім відвідин лікарні.

— Ну, так. Я гадала, що зможу його переконати.

— І, звичайно, ви скрізь підете з ним, — сказала Джорджина Трейнор.

— Зрозумійте. В цьому немає нічого екстраординарного. Я справді хочу почати з того, щоби просто витягнути його з дому. Пройтися навколо замку чи піти в паб. А якщо ми врешті-решт плаватимемо з дельфінами у Флориді, це буде пречудово. Проте насправді я просто хочу витягнути його з хати, щоби він бодай трохи розвіявся.

Я не сказала, що на саму думку про те, щоб поїхати з Віллом до лікарні без Натана, мене кидає в холодний піт. А повезти його в закордоння для мене так само реально, як пробігти марафон…

— Думаю, це блискуча ідея, — сказав містер Трейнор. — Як на мене, буде чудово, якщо Вілл трохи розвіється. Негоже цілими днями тільки й робити, що сидіти в чотирьох стінах.

— Стівене, ми намагались розворушити його, — заперечила місіс Трейнор. — Хіба ж ми покинули його там загнивати? Я неодноразово намагалася щось змінити.

— Знаю, люба, але все марно, чи не так? Якщо Луїза зможе придумати щось таке, що Вілл буде готовий спробувати, нічого лихого в цьому немає.

— От, власне, ключовою фразою тут є «буде готовий спробувати».

— Це просто задум, — промовила я. І раптом відчула роздратування. Я розуміла, про що вона думає. — Якщо ви не хочете, щоб я це зробила…

— Ви підете? — Вона подивилася мені просто в очі.

Я не відвела погляду. Вона більше не лякала мене. Бо тепер я знала, що вона не краща за мене. Це була жінка, яка може сидіти склавши руки й… дозволити своєму синові померти в неї на очах.

— Так, мабуть, піду.

— Це ж шантаж.

— Джорджино!

— Та годі говорити манівцями, тату.

Я випрямилася.

— Ні, це не шантаж. Це те, до чого я готова. Я не можу просто сидіти й спокійно чекати, поки… Вілл… ну…

У мене пропав голос. Ми всі втупились у свої чашки з чаєм.

— Як я вже казав, — твердо промовив містер Трейнор, — це блискуча ідея. Якщо ви зможете переконати в цьому Вілла, то не бачу тут нічого поганого. Мені до вподоби думка про те, що з ним можна кудись поїхати. Просто… просто дайте нам знати, що нам робити.

— Ось що мені спало на гадку. — Місіс Трейнор поклала руку дочці на плече. — Джорджино, може, ти б могла з ними поїхати.

— То добре, — погодилась я. Я справді не була проти. Тому що мої шанси поїхати кудись із Віллом були приблизно такими самими, як виграти «Перший мільйон».

Джорджина Трейнор заметушилася в кріслі.

— Я не можу. Ти знаєш, за два тижні я йду на нову роботу. Я не зможу приїжджати в Англію, коли почну працювати.

— Ти повертаєшся до Австралії?

— А чому ти така здивована? Я ж казала, що просто приїхала в гостину.

— Я лишень думала, що… враховуючи… враховуючи останні події, ти, можливо, залишишся тут трохи довше.

Камілла Трейнор дивилася так, як вона ніколи не дивилася на Вілла, навіть коли він поводився дуже зухвало.

— Мамо, це справді гарна робота. Це те, чого я прагнула протягом останніх двох років. — Вона зиркнула на батька. — Я не можу зупинити все своє життя тільки через психічний стан Вілла.

Залягла довга мовчанка.

— Це несправедливо. Якби я була в інвалідному візку, ти б попрохала Вілла відмовитися від усіх своїх планів?

Місіс Трейнор не дивилася на дочку. Я глянула свій список і стала читати й перечитувати перший абзац.

— Знаєте, в мене власне життя.

Це звучало як протест.

— Обговорімо це іншим разом! — Містер Трейнор опустив руку дочці на плече й ніжно його стиснув.

— Гаразд, іншим разом… — Місіс Трейнор почала перебирати папери, що лежали перед нею. — Добре. Зробімо так. Я хочу знати все, що ви плануєте, — сказала вона, дивлячись на мене. — Я хочу, щоб ви вирахували вартість, і, якщо це можливо, добре було б знати графік, щоб я могла спробувати знайти час і поїхати з вами. Я маю кілька невикористаних вихідних, отож я можу…

— Ні.

Ми всі повернулися й звели очі на містера Трейнора. Він гладив собаку по голові, його обличчя було м’яким, але голос — твердим.

— Ні, Камілло, не думаю, що тобі варто їхати. Треба ж колись відпустити Вілла самого.

— Стівене, Вілл не може їхати сам. Адже коли Вілл кудись їде, дуже багато чого потрібно врахувати. Це складно. Я не думаю, що ми справді можемо залишити його.

— Ні, люба, — повторив він. — Натан завжди зможе допомогти, і Луїза добре впорається сама.

— Але ж…

— Віллові треба дати відчути себе чоловіком. Це буде неможливо, якщо його мати або сестра, як на те пішлося, завжди буде поруч.

На якусь мить мені стало шкода місіс Трейнор. Вона все ще була зверхньою, однак я бачила, що насправді вона трохи розгублена, наче не зовсім розуміла, що робить її чоловік. Вона почала перебирати пальцями намисто.

— Я подбаю про його безпеку, — сказала я. — І заздалегоди повідомлю вас про все, що ми збиратимемось робити.

Вона так міцно стиснула зуби, що під вилицями аж напнулися м’язи. Цікаво, чи почала вона мене в цей час ненавидіти.

— Я теж хочу, щоб Вілл прагнув жити, — сказала я нарешті.

— Ми це розуміємо, — відповів містер Трейнор. — І ми цінуємо вашу рішучість. І поміркованість. — Цікаво, чи стосувалося це слово Вілла. Може, малося на увазі щось зовсім інше? Потім він підвівся, і я зрозуміла, що це сигнал мені піти. Джорджина з матір’ю досі сиділи на дивані, нічого не кажучи. У мене було таке передчуття, що, тільки-но я вийду з кімнати, вони почнуть говорити про мене.

— Тоді добре, — мовила я. — Я все вам розпишу, щойно продумаю. Найближчим часом. У нас його не так багато…

Містер Трейнор поплескав мене по плечу.

— Так-так. Просто дайте нам знати, що ви придумали, — сказав він.


Трина хукала на руки, мимоволі рухаючи ногами, немов маршувала на місці. На ній був мій темно-зелений берет, який личив їй чомусь більше (і це мене дратувало), ніж мені. Вона витягла з кишені якийсь аркуш і, вказуючи на список, простягнула мені.

— Тобі, мабуть, доведеться викреслити пункт три або принаймні зачекати, поки не потеплішає.

Я продивилася список.

— Баскетбол для квадриплегіків? Я навіть не певна, чи він любить баскетбол.

— Не в тому річ… Ох тут і холодно! — Вона натягнула берет на вуха. — Суть у тому, що це дозволить йому зрозуміти свої можливості. Він зможе побачити, що є інші люди, теж із проблемами, як і він, але які не полишають спорт.

— Я не певна. Він навіть склянку підняти не здужає. Я думаю, ці люди — параплегіки. Не розумію, як можна кинути м’яча, не використовуючи рук.

— Ти не розумієш суті. Він не має нічого робити, йдеться про розширення обріїв, правильно? Ми маємо показати йому, що роблять інші люди з обмеженими можливостями.

— Ну, якщо ти так кажеш…

Натовп загудів. Удалині з’явились бігуни. Якби я встала навшпиньки, то розгледіла б їх, мабуть, за дві милі звідси, в долині. Вони були мов невеличкі білі цятки, що рухалися вздовж мокрої сірої дороги. Я подивилась на годинник. Ми стояли тут, на верхівці Вітряного пагорба (хтось влучно його назвав) протягом майже сорока хвилин, і я вже не чула своїх ніг.

— Я подивилася, що цікавого відбуватиметься поблизу, якщо ви не схочете їхати кудись дуже далеко. У спортивному центрі за кілька тижнів буде матч. Він міг би, навіть зможе, зробити ставку на результат.

— Ставку?

— Таким чином, він візьме в цьому участь, не граючи… О, поглянь, ось вони. Думаєш, за скільки вони добіжать сюди?

Ми стояли біля фінішу. Над нашими головами шурхотів на холодному вітрі брезентовий банер із написом «Фініш весняного тріатлону».

— Не знаю. Двадцять хвилин? Чи довше? Я маю чудодійний батончик «Марс», якщо хочеш. — Я полізла в кишеню, тримаючи однією рукою аркуш, який лопотів на вітрі. — То що ще ти придумала?

— Ти казала, що хотіла б виїхати кудись далі, еге? — Вона вказала на мої пальці. — Ти взяла собі більший шматок.

— То візьми його собі. Думаю, що його сім’я вважає мене любителькою халяви.

— І тому ти хочеш витягнути його кудись на кілька днів? О Господи. Вони повинні бути вдячні, що хоч хтось щось робить. А їм це невтямки.

Трина взяла другу половину батончика.

— Отже, думаю, номер п’ять — це те, що треба. Це комп’ютерний курс, він міг би його пройти. На голову надівають якусь штуковину з паличкою, і треба просто кивати головою, щоб торкнутися клавіатури. В інтернеті є безліч груп для квадриплегіків. Він міг би там завести багато нових друзів. Я про те, що йому не конче треба завжди виходити з дому. Я навіть говорила з кількома в чаті. Вони видались мені милими. Досить… — вона стенула плечима, — …нормальними.

Ми мовчки з’їли наші половинки батончика й спостерігали, як наблизилася група жалюгідних на вигляд бігунів. Я не бачила Патрика. Я ніколи не могла його розгледіти. Його обличчя мало здатність миттєво розчинятися в натовпі.

Вона тицьнула на клаптик паперу.

— Хай там як, тепер поговорімо про культурне. Є концерт спеціально для людей з обмеженими можливостями. Ти кажеш, що він інтелігентний, еге? Отже, він міг би просто сісти й перенестися в світ музики. Тобто вийти за власні межі, хіба ні? Дерек, той вусань з моєї роботи, розповів мені про це. Він казав, може бути шумно через справді хворих людей, які кричать, але я переконана, що йому в будь-якому разі сподобається.

— Не знаю, Трино. — Я скривилася.

— Ти просто злякалась, бо я сказала «культура». Тобі треба буде просто сидіти з ним. І не шурхотіти пакетом з-під чипсів. Чи ти хочеш чогось пікантнішого? — Вона всміхнулася. — Ну, ще є стрипклуб. Для цього можна поїхати з ним у Лондон.

— Звозити мого роботодавця подивитися на стриптизерку?

— Ти ж кажеш, що робиш для нього все: прибираєш, готуєш і таке інше. Не розумію, чому ти не можеш просто посидіти біля нього, поки він кайфуватиме?

— Трино!

— Йому ж однозначно цього бракує. Ти можеш навіть замовити для нього приватний танець.

Кілька людей з натовпу повернулись до нас. А сестра сміялася. Вона могла без комплексів говорити про секс. Наче це був своєрідний відпочинок. Ніби це не мало жодного значення.

— А з іншого боку, є далекі поїздки. Не знаю, чи тобі сподобається, але ви могли б поїхати до Луари на дегустацію вин… це не надто далеко для початку.

— А квадриплегік може напитися?

— Не знаю. Спитай у нього.

Я втупилася в список.

— Отже… Я повернуся й скажу Трейнорам, що збираюся напоїти їхнього суїцидально настроєного паралізованого сина, витратити їхні гроші на стриптизерок і приватні танці, а потім записати його на участь у Паралімпійських іграх.

Трина вихопила в мене список.

— Щось не видно, щоб ти придумала щось значно цікавіше.

— Я просто подумала, що… Я не знаю. — Я почухала носа. — Як по щирості, я трохи боюся. Я навіть не можу вмовити його вийти в сад.

— Ну, що за настрій? О, дивись. Ось вони. Нам краще всміхатися.

Ми пропхалися вперед і почали кричати. Було досить важко видавати якісь підбадьорливі вигуки, бо від холоду ми ледве рухали губами.

Я бачила Патрика, він опустив голову серед моря напружених тіл, його обличчя блищало від поту, жили на шиї витягнулися, і обличчя перекосилось, неначе від сильних тортур. За мить, щойно він перетне фінішну пряму, те саме обличчя сяятиме, ніби він спроможен досягти висот, лише коли осягне власну глибину. Він мене не бачив.

— Біжи, Патрику! — Я ледве крикнула.

І він промайнув уперед, до фінішу.

Після того як я не проявила потрібного ентузіазму до її «списку завдань», Трина два дні зо мною не балакала. Батьки цього не помітили; вони просто не тямилися з радощів, коли дізналися, що я вирішила не кидати роботи. Батькове керівництво запланувало на кінець того тижня низку зустрічей на меблевій фабриці, й тато був переконаний, що він опиниться поміж тих, кого звільнять. Доти нікого старшого за сорок років там не залишали.

— Ти забезпечуєш нас, і ми тобі дуже за це вдячні, люба, — мама повторювала це так часто, що я почувалася трохи незручно.

Це був кумедний тиждень. Трина почала збиратися на навчання, і щодня я продиралася нагору через мішки вже спакованих речей, щоб побачити, що з мого добра вона планує взяти із собою. Більшість мого одягу була в безпеці, але я знайшла там фен, мої сонцезахисні окуляри (підробку «Прада») й мою улюблену косметичку з лимонами. Та якби я щось їй сказала, то на відповідь вона просто б знизала плечима й промовила: «Ну, ти ніколи цим не користуєшся», так ніби проблема полягала саме в тому.

У цьому була вся Трина. Вона відчувала, що має на це право. Навіть коли народився Томас, Трина ніколи цілковито не втрачала відчуття наймолодшої дитини в сім’ї — це вкорінене відчуття, що весь світ обертається лише навколо тебе. Коли ми були маленькими, в неї починалась істерика, бо вона хотіла щось моє, мама ж прохала мене: «Просто дай їй це», лише ради спокою в хаті. Майже двадцять років по тому нічого не змінилося. Ми повинні були няньчити Томаса, щоби Трина мала можливість кудись вийти. Годувати його, щоби Трина цим не переймалася. Купувати їй на день народження та Різдво дуже гарні подарунки, «бо через Томаса вона часто себе в усьому обмежує»… А проте вона могла поїхати без моєї клятої косметички з лимонами! Я почепила на своїх дверях записку: «Мої речі — це мої речі! Забирайся!» Трина зірвала її й сказала мамі, що я найбільша дитина, яку вона будь-коли бачила, й що навіть мізинець Томасів доросліший за мене.

Та хай там що, це змусило мене замислитись. Одного вечора, коли Трина поїхала на нічні заняття, я сиділа на кухні, а мама складала татові сорочки, щоб попрасувати.

— Мамо…

— Так, люба.

— Як думаєш, я могла б перебратися в Тринину кімнату, коли вона поїде?

Мама завмерла, тримаючи в руках наполовину складену сорочку.

— Не знаю. Я про це не думала.

— Річ ось у чому, якщо Трини й Томаса тут не буде, це ж справедливо, що в мене має бути більша спальня. Нерозумно ж бо, що вона порожнітиме, коли вони поїдуть у коледж.

Мама кивнула й обережно поклала сорочку в кошик на білизну.

— Думаю, це справедливо.

— І кімната по праву має бути моя, бо я старша. Трина дістала її тільки через Томаса.

Вона бачила в цьому сенс.

— Твоя правда. Я побалакаю з Триною про це, — пообіцяла мама.

Тепер, я вважала, було б непогано, заднім числом, поговорити про це із сестрою.

Три години по тому вона увірвалася до вітальні, зла як громовиця.

— Ти могла б не танцювати на моїй могилі так швидко?

Дідусь у фотелі прокинувся, його рука рефлекторно притислася до грудей.

Я відірвалася від телевізора.

— Ти про що?

— А де ми з Томасом будемо на вихідні? Ми не помістимося в комірчині. Там мало місця для двох ліжок.

— Справді. А я застрягла там на п’ять років.

Я усвідомлювала, що маю слушність, тому сказала це дошкульнішим тоном, аніж планувала.

— Ти не можеш забрати мою кімнату. Це несправедливо.

— Тебе там навіть не буде!

— Але вона мені потрібна! Ми з Томасом не помістимося в комірчині. Тату, скажи їй!

Тато низько опустив голову й схрестив руки на грудях. Він ненавидів, коли ми сварилися, й зазвичай залишав це на маму.

— Заспокойтесь, дівчатка, — сказав він.

Дідусь похитав головою, неначе це все було йому незрозуміле. Цими днями він страшенно часто хитав головою.

— Я тобі не вірю. Не дивина, що ти так завзято допомагала мені зібратися.

— Що? А ти благала мене не кидати роботу, аби я допомагала вам фінансово, — і тепер це частина мого лиховісного плану?

— Ти така двоєдушна.

— Катрино, заспокойся. — У дверях з’явилася мама, з її гумових рукавичок на килим у вітальні скрапувала вода з піною. — Ми можемо поговорити про це спокійно. Негоже турбувати дідуся.

На Катрининому обличчі проступили плями, так само було, коли вона в дитинстві не діставала того, що хотіла.

— Вона насправді хоче, щоб я зникла. Ось у чому річ. Не може дочекатись, коли я поїду, бо заздрить, що я хоч щось роблю зі своїм життям. Таким чином, вона просто хоче, щоб мені було важко повертатись додому.

— Та немає жодної гарантії, що ти навіть збираєшся приїжджати додому на вихідні! — вражено вигукнула я. — Мені просто потрібна спальня, а не шафа, а в тебе була краща кімната тільки тому, що тобі вистачило дурості залетіти.

— Луїзо! — вигукнула мама.

— А ти, якби не була така тупа, давно б мала нормальну роботу. Ти могла б уже мешкати у власній оселі. Бо ж доволі доросла. Чи в чому тут річ? Ти нарешті дібрала глузду, що Патрик ніколи не посватається до тебе?

— Годі! — гаркнув тато. — З мене досить! Трино, йди на кухню. Лу, сядь і запхайся. У моїм житті було достатньо стресу й без ваших сварок і вереску.

— Якщо ти думаєш, що я допоможу тобі з тим дурним списком, то подумай ще раз, — просичала Трина, коли мама витягувала її за двері.

— Гаразд. Не треба мені твоєї допомоги, дармоїдко, — мовила я й пригнулася, бо тато пожбурив у мене газетою.



предыдущая глава | До зустрічі з тобою | cледующая глава







Loading...