home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


16


Нікуди не дінешся. Домовленості про спальню просто не працювали. Кожні вихідні, коли Трина приїжджала додому, сім’я Кларк починала довгу нічну гру в «музичні ліжка». У п’ятницю після вечері мама й тато пропонували Трині свою спальню, і вона приймала пропозицію після того, як вони запевняли її, що їх це взагалі не потурбує, та й наскільки краще Томасові спати в знайомій кімнаті. Тобто, за їхніми словами, усі добре виспляться.

Проте, коли мама збиралася спати внизу, їм із татом потрібні були власна ковдра, власні подушки й навіть простирадло, бо мама не могла нормально спати, якщо ліжко їй не подобалося. Тому після вечері вони з Триною змінювали постіль на батьківському ліжку: надівали новий постільний набір і навіть наматрацник, на випадок Томасових «сюрпризів». Батьківську постільну білизну складали й ставили в кутку вітальні, де Томас по ній стрибав і розвішував на стільцях простирадло, перетворюючи його в намет.

Дідусь пропонував свою кімнату, але ніхто не годивсь на неї. Вона пахла пожовклими випусками «Рейсинґ пост» і самокрутками, та й на прибирання кімнати пішли б усі вихідні. Вряди-годи я почувалась винуватою — зрештою, все це була моя вина — й водночас розуміла, що в комірчину не повернусь. Та задушлива маленька кімнатка без вікон стала для мене якимось фантомом. На саму думку про те, що я спатиму там знову, мені стискало груди. Мені двадцять сім років. Я — основний годувальник сім’ї. Я не можу спати в місці, яке фактично було комірчиною.

Одного разу у вихідні я сказала, що спатиму в Патрика, і всі, здається, відчули таємне полегшення. Але поки мене не було, Томас обмацав липкими пальцями усі мої нові жалюзі, а новісіньку підковдру розмалював водостійким маркером, після чого мама й тато вирішили, що краще вже вони спатимуть у моїй кімнаті, а Трина й Томас — у них, де зайвий слід маркера погоди не зробить.

Проте якщо взяти до уваги всі ті додаткові зміни білизни на ліжках і прання, то, як визнавала мама, те, що я в п’ятницю й суботу заночую в Патрика, особливо не допоможе.

Патрик. Він став тепер одержимим. Він їв, пив, одно слово, живився, жив і дихав «Екстрим Вікінгом». Його квартира, як звичайно, скупо вмебльована й бездоганно чиста, тепер була завішана навчальними графіками та рекомендаціями щодо дієти.

У нього з’явився новий легкий велосипед, який стояв у коридорі та який мені не вільно було чіпати, щоб часом не збити його точно збалансовані для перегонів характеристики.

Патрик рідко бував удома, навіть вечорами в п’ятницю чи суботу. Через його тренування та мої робочі години ми, здавалося, звикли проводити менше часу вкупці. Я могла піти з ним на стадіон і дивитися, як він намотує кола, поки не набігає обов’язкову кількість миль, або залишитися вдома й на самоті дивитися телевізор, згорнувшись у кутку його просторого шкіряного дивана. У холодильнику не було їжі, окрім смужок індичої грудинки та огидних енергетичних напоїв з консистенцією жаб’ячої ікри. Якось ми з Триною покуштували один і виплюнули його, награно блюючи, наче діти.

Правду кажучи, мені не подобалась Патрикова квартира. Він купив її рік тому, коли нарешті відчув, що його мати може з усім зарадитись самостійно. Справи в нього йшли гаразд, от він мені й сказав, що комусь із нас уже час купити своє перше житло. Я вважала, що то був крок до розмови про наше спільне життя, але цього чомусь не сталося, і жоден з нас не зачіпав тему, яка змушувала нас почуватися трохи незручно. Отож, хоч ми й зустрічалися багато років, нічого мого в цій квартирі не було. Я ніколи не могла йому признатися, що жилося мені ліпше у своєму домі, з усім його шумом і безладом, ніж у цьому бездушному, безликому парубоцькому лігві з виділеними паркувальними місцями та винятковим видом на замок.

Опріч цього, там було трохи самотньо.

— Треба дотримуватись графіка, крихітко, — відповідав він, коли я казала йому про це. — Якщо я пробіжу менше ніж двадцять три милі на даному етапі змагань, я ніколи не вкладусь у графік.

Після подібних розмов він ділився зі мною останніми новинами про болі в гомілці чи просив передати розігрівальний спрей для м’язів.

Коли Патрик не тренувався, він постійно зустрічався з іншими членами команди, щоб перевірити екіпірування та завершити організацію поїздки. Сидіти серед них було наче в групі корейців. Я не мала в’явлення, що все те означало, і не бажала в нього пильно вдаватися.

А мені ж через сім тижнів треба було їхати з ними в Норвегію. І я ще не знала, як сказати Патрикові, що я не балакала з Трейнорами про відпустку. Та й як я могла? Мій контракт мав закінчитися менш ніж за тиждень після того, як відбудеться «Екстрим Вікінг». Гадаю, я по-дитячому відмовлялася щось з усім цим вирішити, утім, правду кажучи, я бачила тільки Вілла та годинник, що цокав. Усе інше майже не помічала.

Найбільшою іронією було те, що я навіть не висипалася в Патриковій квартирі. Не знаю, що то було, але, приходячи звідти на роботу й говорячи, я відчувала, що роблю це ніби крізь слоїк, і гляділася я так, неначе мені підбили обидва ока. Я стала ховати тіні під очима маскувальним косметичним олівцем з таким поспіхом і завзяттям, немов хотіла їх затинькувати.


— Що відбувається, Кларк? — упав у річ Вілл.

Я розплющила очі. Він був поруч зі мною, схиливши набік голову та спостерігаючи за мною, певно, вже якийсь час. Рука автоматично потяглася до рота на випадок, якщо я заслинилася.

Фільм, який я мала б дивитися, перейшов у титри, що повільно рухались на екрані.

— Нічого. Вибач. Просто тут тепло. — Швидко випрямилась я.

— Ти вже вдруге заснула протягом трьох днів. — Вілл розглядав моє обличчя. — Маєш просто жахливий вигляд.

І я розповіла йому. Про свою сестру, домовленості щодо спальні, і як не хочу здіймати галас, бо щоразу, коли дивлюсь на татове обличчя, бачу його ледь прихований відчай, що він не в змозі забезпечити свою сім’ю будинком, у якому ми всі могли б розміститися.

— Він і досі нічого не знайшов?

— Ні. Думаю, вся річ у його віці. Але ми про це не говоримо… — Я знизала плечима. — Це надто незручно для всіх.

Ми почекали кінця фільму, а потім я підійшла до програвача, витягнула диск і поклала його назад у футляр. Я почувалась ніяково, розповівши Віллові за свої проблеми. Як рівняти до його біди, вони здавались надто тривіальними.

— Звикну, — додала я. — Все буде гаразд. Справді.

Увесь полудень Вілл сидів, занурений у роздуми. Я помила посуд, а тоді підійшла та ввімкнула йому комп’ютера. Коли я принесла його напій, Вілл повернув стілець до мене.

— Усе досить просто, — сказав він, наче ми провадили розмову далі. — У вихідні дні ти можеш спати тут. Є вільна кімната, може, й від неї буде якийсь пожиток.

Я завмерла зі склянкою в руці.

— Я не можу цього зробити.

— Чому ні? Я не збираюся доплачувати за додатковий час.

Я поставила склянку в тримач.

— Але що подумає твоя мама?

— І в гадці не маю. — Мабуть, я здавалася стривоженою, бо він додав: — Усе гаразд. Я повністю безпечний.

— Що?

— Якщо ти хвилюєшся, що я маю хитрий секретний план спокусити тебе, просто витягни вилку з розетки.

— Смішно.

— Я серйозно. Подумай над цим. Можеш розглянути це як запасний варіант. Усе може змінитися швидше, ніж ти думаєш. Може, твоя сестра вирішить, що взагалі не хоче проводити вдома кожні вихідні. Або вона знайде собі бойфренда. Мільйон речей може змінитися.

«І тебе тут не буде за два місяці», — сказала я подумки й відразу ж вилаяла себе за цю гадку.

— Скажи мені дещо, — промовив він, покидаючи кімнату. — Чому Бігун не пропонує тобі своє житло?

— О, він пропонував, — відказала я.

Вілл подививсь на мене так, наче збирався вести розмову далі.

А тоді, певно, передумав.

— Як я й казав, — знизав плечима він, — пропозиція чинна.


Ось те, що Віллові подобалося:

1. Перегляд фільмів, особливо зарубіжних із субтитрами. Його можна було переконати подивитись бойовики чи навіть кіноепопеї, але не романтичну комедію. Якщо я таки ризикувала й брала її в прокаті, усі 120 хвилин він глузливо фуркав або вказував на всі кліше в сюжеті, поки мені не ставало зовсім не до сміху.

2. Прослуховування класичної музики. Він знав про неї до біса багато. Вілл також любив деяку сучасну музику, хоча джаз, за його словами, — претензійна балаканина. Коли він побачив уміст мого MP3-плеєра, то так сильно реготався, що одна з його трубок трохи не випала.

3. Сидіти в саду, тепер, коли надворі тепло. Іноді я стояла біля вікна та спостерігала за ним. Вілл сидів, відкинувши голову назад, і просто насолоджувався сонячним промінням на обличчі. Коли я завважила йому про цю здатність бути непорушним і просто смакувати момент — те, що мені ніяким побитом не вдавалося, — він зазначив, що, як не можеш рухати руками та ногами, вибір невеликий.

4. Змушувати мене читати книжки або журнали та потім обговорювати їх. «Знання — це сила, Кларк», — казав він. Я спершу ненавиділа це, почувалася школяркою, чиї можливості пам’яті перевіряють. Та за певний час я зрозуміла, що неправильних відповідей для Вілла не існувало. Йому просто подобалось, коли я сперечалася з ним. Він розпитував мене, що я думаю про газетні статті, не погоджувався зі мною щодо героїв книжок. Здавалося, в нього була власна думка майже на все: дії уряду, чи варто одному бізнесові купувати інший, чи слід садити когось у в’язницю. Якщо він думав, що мені ліньки чи я повторюю думки моїх батьків або Патрика, то мовляв прямо: «Ні, не досить добре». Якщо я казала, що нічого не знаю про щось, він здавався таким розчарованим.

Я почала випереджати його — і тепер в автобусі по дорозі на роботу читала газети, просто щоб підготуватися. «Слушна заувага, Кларк», — казав Вілл, і я сяяла з радощів. А потім мені стукало в голову, що знов я дозволила Віллові повчати мене.

5. Голитися. Тепер що два дні я намилювала йому підборіддя й надавала Віллові респектабельності. Якщо в нього був гарний день, він відкидався на спинку візка, заплющував очі і на обличчі в нього розпливалося майже фізичне задоволення. Може, це мені здавалося. Імовірно, я просто бачила те, що хотіла побачити, але Вілл був цілком спокійний, поки я обережно водила лезом по його підборіддю й щоках, а коли він розтуляв повіки, вираз його обличчя м’якшав, наче він прокидався з надзвичайно приємного сну. Віллове обличчя посвіжішало, завдяки часові, який ми проводили поза домом, шкіра злегка засмагла. Я тримала бритви на горішній поличці у ванній кімнаті, ховаючи за великий флакон кондиціонеру для волосся.

6. Бути простим парубком. Особливо з Натаном. Уряди-годи перед вечірніми процедурами вони сідали в кінці саду і Натан відкривав кілька бляшанок пива. Іноді я чула, як вони обговорювали регбі або кепкували з якоїсь жінки, яку бачили по телевізору, і це взагалі не було схоже на Вілла. Але я зрозуміла, що це йому потрібно, йому був потрібен хтось, з ким він міг бути простим паруб’ягою й поводитися відповідно. Це був острівець «нормальності» в його дивному ізольованому житті.

7. Коментувати мій гардероб. Певніше, дивуватися моєму гардеробові. За винятком чорно-жовтих колготок. Я двічі їх одягала, і він нічого не казав, а просто кивав головою, мовляв, хоч щось у цьому світі гаразд.


— Ти нещодавно бачила в місті мого тата.

— А. Так.

Я розвішувала на шворці білизну. Сама шворка була прихована в місці, яке місіс Трейнор називала городом. Гадаю, вона не хотіла, щоби щось таке повсякденне, як прання, поганило вигляд її квіткових бордюрів. Моя ж мама розвішувала свою білизну майже з гордістю. Це було схоже на виклик сусідкам: «Ану, хто мене переплюне?» Тато ледве відрадив її виставити ще одну сушарку для одягу перед входом.

— Він запитав мене, чи ти згадувала це в розмові.

— А! — Я намагалася нічого не виказати обличчям. Але, здавалося, він чекав на відповідь. — Певне, що ні.

— Він був не сам?

Я поклала останню прищіпку в мішечок, згорнула його й поклала в порожній кошик на білизну. Тоді повернулась до нього.

— Так.

— З жінкою?

— Так.

— Рудою?

— Так.

Вілл на хвилину замислився.

— Пробач, якщо повинна була розповісти тобі про це, — мовила я. — Просто вважала… не моє тут мелеться.

— І про це не просто завести розмову.

— Так.

— Якщо тебе це втішить, Кларк, це не вперше, — сказав він і попрямував у будинок.


Дейдре Беллоуз двічі повторила моє ім’я, перш ніж я звела очі. Я занотовувала в записник назви місць зі знаками питання, їхні переваги та хиби, і зовсім забула, що в автобусі. Я намагалася придумати спосіб вивезти Вілла в театр. Поблизу, за дві години їзди, був лиш один, і в ньому показували мюзикл «Оклахома!» Уявити собі, як Вілл киває в такт мелодії «Oh What A Beautiful Morning», було важко, та всі серйозні театри містилися в Лондоні. А Лондон і досі здавався нездійсненною мрією.

Загалом беручи, тепер я могла витягти Вілла з хати, однак ми вже об’їхали всі доступні місця в радіусі години їзди, і я й гадки не мала, як змусити його поїхати далі.

— Десь у своєму маленькому світі Луїза?

— Ох. Здоровенька, Дейдре! — Я посунулася, щоб звільнити для неї місце.

Дейдре з мамою були подруги ще з юності. Вона володіла крамницею оббивних тканин і була тричі розлучена. Дейдре мала настільки товсте волосся, що здавалося: вона носить перуку. З виразу її м’ясистого сумовитого обличчя знати було, що вона досі з тугою мріє про лицаря в білому, який прийде й забере її із собою.

— Зазвичай я не їжджу автобусом, але моє авто нині в ремонті. Як ведеться? Мама розповіла мені про твою роботу. Звучить дуже цікаво.

Отак доростають літ у маленькому містечку. Твоє життя в усіх перед очима. Нічого не сховати: ні того випадку, коли мене, чотирнадцятирічну, спіймали на автостоянці приміського супермаркету з сигаретою в зубах, ані того факту, що мій батько змінив плитку в туалеті на першому поверсі. Дрібниці повсякдення — валюта для таких жінок, як Дейдре.

— Усе добре.

— І добре платять?

— Еге ж.

— Я так зраділа за тебе після тієї історії з «Булочкою з маслом». Як шкода, що кав’ярня закрилася. У цьому місті всі потрібні крамниці закриваються. Я пам’ятаю час, коли в нас був бакалійник, пекар і м’ясник на центральній вулиці. Лише виробника свічок бракувало![24]

— М-м-м… — Я побачила, як вона зиркнула на мій список, і згорнула записник. — А таки ми хоч штори можемо купити. Як там ваша крамниця?

— А, добре… так… Що це було? Щось пов’язане з роботою?

— Я просто роздумую, що б сподобалося Віллові.

— Це твій інвалід?

— Так. Мій бос.

— Твій бос. Гарно сказано. — Вона злегка штовхнула мене під бік. — А як там твоя сестра-розумниця, справляється в університеті?

— Добре. І Томас теж.

— Сестра… От побачиш, вона ще країною керуватиме. Хоча, маю сказати, Луїзо, я й досі дивуюся, чому ти не поїхала першою. Ми завжди вважали тебе розумницею. Справді, ми й досі так вважаємо.

Я ввічливо всміхнулась. Не знала, що ще можна зробити.

— Та все ж хтось мусив залишитися, еге? І мамі добре, що хтось із вас радий бути поруч.

Я хотіла заперечити, але, подумавши, зміркувала, що я нічогісінько не зробила протягом останніх семи років, щоб переконати когось, що я мала амбіції чи бажання переїхати хоча б за межі своєї вулиці. Я сиділа там, під нами гарчав та вібрував старий натомлений автобусний двигун, коли ж разом я відчула швидкоплинність часу, втрату цілих його шматків під час моїх маленьких прогулянок сюди-туди тим самим маршрутом. Довкола замку. Споглядання Патрика на стадіоні. Ті самі дрібні проблеми. Той самий розпорядок дня.

— Ну, добре. Ось моя зупинка. — Дейдре ледве підвелася, закинула свою лаковану сумочку через плече. — Переказуй вітання мамі. Скажеш, я завтра зайду.

Я, кліпаючи, глянула на неї.

— Я зробила татуювання, — раптом мовила я. — Бджолу.

Вона зам’ялася, тримаючись збоку за сидіння.

— На стегні. Справжнє тату. Постійне, — додала я.

Дейдре подивилася на дверцята автобуса. Здавалося, вона була трохи спантеличена, та потім усміхнулася, гадаю, обнадійливо.

— Дуже добре, Луїзо. Як я вже казала, мамі — вітання: я взавтра зайду.


Кожнісінького дня, в той час як Вілл дивився телевізор чи робив щось інше, я сиділа перед його комп’ютером і старалася натрапити якусь чарівну подію, що зробила б Вілла щасливим. Проте час минав, і я виявила, що список речей, яких ми не можемо зробити, місць, куди ми не можемо піти, значно перевищив те, що ми могли.

Коли перший список перевищив другий уперше, я звернулась по пораду на форуми.

— Ха! — написав Ричі. — Ласкаво просимо в наш світ, Бджілко.

Із дальших розмов я дізналася, що пиятика в інвалідному візку має свої ризики: проблеми з катетером, падіння з бордюрів і навіть доставляння іншими п’яничками до чужого будинку. Я дізналася, що немає жодного місця, де квадриплегікам більш-менш допомагають, разом з тим Париж виокремили як найнедружелюбніше до людей у візках місце на Землі. Це мене розчарувало, бо якась маленька оптимістична частина мене все ще сподівалася, що ми туди поїдемо.

Я почала складати новий список — того, чого не можна робити з квадриплегіком.

1. Їхати в метро (більшість станцій метро не мала ліфтів), що унеможливлювало вилазки до значної половини місць Лондона, якщо не замовляти таксі.

2. Плавати без допомоги або якщо температура води не досить тепла, щоб зупинити мимовільне тремтіння, що виникає через декілька хвилин після занурення. Навіть від роздягалень для інвалідів було не багато пожитку без підйомника для басейну. Та Вілл і не сів би в такий підйомник.

3. Піти в кіно, якщо не гарантовано місце попереду або якщо у Вілла були слабкі судоми того дня. Я провела принаймні двадцять хвилин фільму «Вікно у двір», рачкуючи й підбираючи попкорн, який Вілл порозсипав, раптово смикнувши коліном.

4. Йти на пляж, якщо на візку немає товстих коліс. У Вілла не було.

5. Літати авіатранспортом, де місця для інвалідів уже зайняті.

6. Ходити по крамницях, якщо там немає пандусів, передбачених законом. У багатьох крамницях, посилаючись на їхній статус пам’ятки архітектури, казали, що не можуть встановити пандус. У деяких і справді не могли.

7. Ходити туди, де занадто жарко або занадто холодно (проблема з температурою).

8. Спонтанно кудись піти (потрібно спакувати сумки й ще раз перевірити маршрути на доступність).

9. Піти поїсти, якщо почуваєтеся ніяково, коли вас годують, або, залежно від ситуації з катетером, якщо туалет ресторану вниз по сходах.

10. Вирушати в довгу подорож поїздом (виснажливо й надто складно підняти на поїзд важкий моторизований візок без сторонньої допомоги).

11. Стригтись, якщо перед цим ішов дощ (волосся налипало на колеса Віллового візка; дивно, але нас обох від цього нудило).

12. Навідати друзів, якщо в їхніх будинках немає пандусів. Більшість будинків має сходи. У більшості будинків немає пандусів. Наш був рідкісним винятком. Вілл сказав, що в будь-якому разі він нікого не хоче бачити.

13. Спускатися схилом із замку в сильний дощ (гальма не завжди безпечні, а візок занадто важкий, щоб я його втримала).

14. Іти кудись, де можна зустріти п’яниць. Вілл був для них наче магніт. Вони присідали, дихали випарами алкоголю й дивилися на нього великими співчутливими очима. Іноді вони навіть намагалися везти його кудись.

15. Іти туди, де може бути натовп. Це означало, що влітку, коли навколо замку водили екскурсії, від половини місць, куди ми могли б піти, — ярмарків, відкритого театру, концертів — треба було відмовлятися.


Коли, шукаючись ідей, я запитала квадриплегіків онлайн, що б вони бажали зробити над усе в світі, мені майже завжди відповідали «зайнятися сексом». Щодо цього мені розповіли про досить багато непотрібних деталей.

З усім тим, по суті, складання такого списку мені не надто помогло. Лишалося вісім тижнів, а в мене закінчились ідеї.


Через кілька днів після нашої дискусії під шнурком для білизни я повернулася додому й зустріла в передпокої тата. Це було незвично саме по собі (останні кілька тижнів він, здавалося, день при дні лежав на дивані, нібито щоб підтримати компанію дідусеві), але він був зодягнутий у випрасувану сорочку, поголився, і коридор виповнював аромат «Олд Спайс». Я певна, що та пляшка лосьйону в нього ще з 1974 року.

— От і ти.

Я зачинила за собою двері.

— От і я.

Я почувалася втомленою та роздратованою. Усю дорогу додому я розмовляла в автобусі по мобільному телефону з працівником туристичної агенції про місця, куди можна поїхати Віллові, але ми обоє зайшли в глухий кут. Я хотіла відвезти його подалі від дому, але в радіусі п’яти миль від замку не було жодного місця, де б він насправді хотів побувати.

— Ти не проти сьогодні повечеряти на самоті?

— Та ні. Потім я можу приєднатися до Патрика в пабі. А чому питаєш? — Я повісила пальто на вільний кілочок.

Без усього Трининого й Томасового верхнього одягу вішалка стала майже пустою.

— Я запросив твою маму в ресторан.

Я швидко порахувала в голові.

— Я пропустила її день народження?

— Ні-ні. Ми святкуємо, — він знизив голос, наче це була якась таємниця. — Я дістав роботу.

— Не може бути! — Тепер я це побачила: усе його тіло світилося. Він став стрункішим, його обличчя розпливлося в усмішці. Він здавався набагато молодшим.

— Тату, це фантастично.

— Я знаю. Твоя мати на сьомому небі з радощів. Тяжко їй дійшлося останні кілька місяців через Тринин від’їзд, дідуся та все інше. Тому сьогодні ввечері я хочу запросити її кудись, трохи пригостити.

— А що за робота?

— Начальник служби техобслуговування. У самому замку.

Я закліпала.

— Але це…

— Містер Трейнор. Правильно. Він зателефонував мені, бо шукав людину. Твій знайомий, Вілл, сказав йому, що я вільний. Сьогодні пополудні зустрічався з ним і показав йому, що вмію. Тепер у мене випробувальний термін. Починаю в суботу.

— Ти працюватимеш на Віллового тата?

— Ну, він сказав, що має бути місячний випробувальний термін, щоб дотриматися встановлених процедур, а проте він не знає якихось причин, чому я не дістану ту роботу.

— Це… це чудово, — промовила я. Ця новина вивела мене з рівноваги. — Я навіть не знала, що в замку є вакансія.

— Я також. І це чудово. Цей чоловік, Лу, розуміється на якості. Я балакав із ним про зелений дуб, і він показав мені деякі роботи, що виконав попередній працівник. Ти не повіриш — просто жах. Він сказав, що приємно вражений моєю роботою.

Тато був набагато жвавіший, ніж останні декілька місяців.

Поруч з’явилася мама. Вона підмалювала губи й була на шпильках.

— І фургон. Йому дають фургон. І платять добре, Лу. Навіть трохи більше, ніж тато одержував на меблевій фабриці.

Мама дивилася на нього, як на всепереможного героя. Повернувшись до мене, вона поглядом дала на розум, що я повинна зробити те саме. Обличчя моєї мами могло відображати мільйон повідомлень, і зараз воно говорило мені, що тато має насолодитися цим моментом.

— Це чудово, тату. Справді! — Я підійшла й міцно його обійняла.

— Ну, це Віллові потрібно дякувати. Добрий хлопчина. Я до біса вдячний, що він згадав про мене.


Чути було, як вони виходять з будинку: мама метушилася біля дзеркала в коридорі, тато без угаву запевняв, що в неї чудовий вигляд, що вона й так красуня. Я чула, як він поплескав себе по кишенях, шукаючись ключів, гаманця, дрібних грошей, а потім зареготав. Грюкнули двері, я почула, як від’їхав автомобіль, і тоді зостався лише далекий звук телевізора в кімнаті дідуся. Я сіла на сходи. А тоді витягнула телефона й подзвонила Віллові.

Згодом він відповів. Я уявила, як він прямує до пристрою, що керується голосом, і натискає кнопку великим пальцем.

— Здорова!

— Це твоїх рук справа?

Невелика пауза.

— Кларк, це ти?

— Це ти допоміг татові з роботою?

Здавалося, він трохи задихався. Я розсіяно подумала, чи зручно йому сидіти.

— Я гадав, ти зрадієш.

— Мені приємно. Просто… Не знаю. Я дивно почуваюся.

— А не варто. Твоєму батькові потрібна робота. Моєму — кваліфікований майстер.

— Справді? — Я не могла приховати скептицизму в голосі.

— Що?

— І це не має нічого спільного з тим, про що ти недавно запитав мене? Про нього та іншу жінку?

Настала довга пауза. Я навіть бачила, як він сидить там, у своїй кімнаті, й дивиться крізь панорамні вікна.

Потім він обережно почав:

— Ти думаєш, що я шантажував свого батька, щоб він дав твоєму роботу?

Висловлене так питання звучало надумано.

Я знову сіла.

— Пробач. Не знаю. Просто дивно. Час. Усе так збіглося.

— То радій, Кларк. Це гарна новина. Твій тато справиться. І це значить… — Він вагався.

— Що це значить?

— …що однієї пречудовної днини ти зможеш випростати свої крила та полетіти, не турбуючись про те, як там дають собі раду твої батьки.

Здалося, наче він ударив мене. Я відчувала, як повітря витиснулося з моїх легень.

— Лу.

— Так.

— Щось ти принишкла.

— Я… — Я ковтнула. — Пробач. — Я відвернулась. — Мене кличе дідусь. Але так. Спасибі за… те, що замовив слівце.

Я мала завершити розмову. Десь у горлі з’явився здоровецький клубок, і я не була певна, що зможу ще щось сказати.



предыдущая глава | До зустрічі з тобою | cледующая глава







Loading...