home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


18


— У Диснейленді гарно.

— Я казала — жодних парків розваг.

— Я знаю, що ви казали, але це не лише американські гори й каруселі у формі чашок. У Флориді є кіностудії та науковий осередок. Це насправді досить пізнавально.

— Не думаю, що 35-річному колишньому керівникові компанії потрібне навчання.

— Туалети для інвалідів є на кожному розі. І працівники — неймовірно турботливі. Жодних проблем.

— Далі ви розкажете, що є доріжки для людей з обмеженими можливостями, еге?

— Вони йдуть назустріч кожному. Чому б не спробувати Флориду, міс Кларк? Якщо вам не сподобається, ви можете поїхати в парк розваг «Морський світ». І погода гарна.

— Думаю, я знаю, хто вийшов би переможцем у шоу «Вілл проти косатки».

Здавалося, що турагент не слухав мене.

— Це одна з компаній, які мають найвищий рейтинг у роботі з інвалідами. Знаєте, вони багато чого роблять для добродійного фонду «Загадай бажання» для людей, які помирають.

— Він не помирає, — сказала я й, сердита, скинула дзвінок, коли увійшов Вілл. Я перекладала слухавку з однієї руки в другу, а потім поклала її й закрила блокнот.

— Кларк, усе гаразд?

— Так, — жваво всміхнулась я.

— Маєш гарну сукню?

— Що?

— Що ти робиш у суботу?

Він терпляче чекав. Мій мозок усе ще був десь поміж косаткою й турагентом.

— М-м… нічого. Патрика не буде весь день, він — на тренуванні. А що?

Він зачекав декілька хвилин, перш ніж відповідати, немов діставав задоволення від того, що ось-ось мене здивує.

— Ми йдемо на весілля.

Я так і не дізналася, чому Вілл зненацька надумав їхати на весілля Алісії та Руперта. Припускаю, що то була звичайна його впертість — ніхто не чекав, що він піде, та найменше, либонь, Руперт і Алісія. Можливо, вчинив він саме так, щоб нарешті припинились розмови. Утім, гадаю, за останні кілька місяців усе те втрачало силу, щоб завдати йому бодай якогось відчутного болю.

Ми вирішили, що обійдемося без Натанової допомоги. Я зателефонувала дізнатися, чи підходить намет для інвалідного візка Вілла, й коли Алісія збагнула, що ми насправді не відхиляємо запрошення, в її голосі почулося збентеження, і я второпала, що запрошення те було лиш для годиться.

— М-м… ну… є маленька сходинка до намету, проте, здається, люди, які встановлюватимуть намет, казали, що могли б забезпечити й пандус, — мовила вона.

— Це буде люб’язно. Дякую, — відказала я. — Побачимося в день весілля.

Ми зайшли в інтернет і вибрали весільний подарунок. Вілл витратив 120 фунтів на срібну фоторамку, а за вазу, про яку сказав, що вона «зовсім гидка», віддав іще 60 фунтів.


Мене вразило те, що він міг витратити так багато грошей на того, хто насправді йому навіть не подобавсь, але протягом тижнів роботи у Трейнорів я постерегла, що в них інше ставлення до грошей. Вони, не задумуючись, підписували чеки з чотиризначними числами. Якось я бачила виписку з банківського рахунку Вілла, коли її залишили для нього на кухонному столі. Там було зазначено достатню суму, щоб купити вдвічі більший будинок, ніж наш, — і то був лише його поточний рахунок.

Я вирішила вбратися в свою червону сукню — почасти тому, що знала, вона подобається Віллові (а тепер ще й стало очевидно, що йому потрібна буде щонайменша підтримка, яку він може дістати), а також тому, що насправді я не мала інших суконь, які б наважилась одягнути на такий бенкет. Вілл і гадки не мав про страх, який я відчувала на саму думку про відвідини світського весілля в ролі «допомоги». Щоразу, коли я думала про неприємні голоси, оцінювальні погляди в наш бік, я натомість хотіла провести день, дивлячись, як Патрик намотує круги. Воно, може, й нерозумно було з мого боку переживати, але що я могла із собою вдіяти. Думка про гостей, які зверхньо дивитимуться на нас обох, змушувала мене нервуватися.

Я нічого не сказала Віллові, але за нього боялася. Рішення піти на весілля до колишньої скидалося на мазохістський вчинок за будь-яких обставин, а піти на зборище, де буде повно твоїх давніх друзів і колег по роботі, щоб подивитися, як твоя колишня дівчина одружуватиметься з твоїм колишнім другом, — це видавалося мені прямим шляхом до депресії. Я спробувала натякнути йому напередодні події, але він проігнорував мене.

— Якщо я за це не переживаю, Кларк, то й тобі не варт, — мовив він.

Я зателефонувала Трині й розповіла їй.

— Перевір інвалідний візок, — усе, що вона сказала.

— Це вперше я буду з ним на певній відстані від дому, і це буде страшенна катастрофа.

— Можливо, він просто хоче нагадати собі, що є речі гірші за смерть.

— Смішно.

Трина неуважно слухала нашу телефонну розмову. Вона готувалася до тижневого навчального курсу із наданням місця проживання «майбутнім потенційним бізнес-лідерам» і відчувала потребу в мамі та мені, щоб доглянути Томаса. Подія та, як вона казала, мала бути фантастичною. Мало прийти кілька відомих людей. Її керівник посприяв тому, щоб вона, єдина людина з усієї групи, не оплачувала внески. Коли Трина зі мною розмовляла, то також щось робила на комп’ютері. Чути було стукіт її пальців по клавіатурі.

— Добре тобі, — сказала я.

— Це в якомусь коледжі в Оксфорді. Навіть не в колишньому політеху. Справжній Оксфорд із «замріяними шпилями».

— Чудово.

На хвильку вона завагалась.

— Він не схильний до самогубства?

— Вілл? Не більш як звичайно.

— Ну, це щось, — почувся звук, який повідомив про надходження листа на електронну пошту.

— Я краще піду, Трин.

— Гаразд. Гарно провести час. О, не вдягай тієї червоної сукні. У ній надто велике декольте.



Світанок у день весілля випав яскравий та ароматний, я й знала, що так буде. Такі дівчата, як Алісія, завсіди мають те, що хочуть. Хтось, мабуть, замовив слівце у богів погоди.

— Не прискіпуйся, — сказав Вілл, коли я йому це розповіла.

— Я навчалася в найкращого.

Натан прийшов рано. Він мав підготувати Вілла, щоб ми могли вийти до дев’ятої. Добиратися треба було дві години. Я додала зупинки для відпочинку, уважно плануючи наш маршрут, так, щоб ми мали всі наявні виго`ди. Збираючись у ванній, я натягала панчохи на свої наново поголені ноги, накладала макіяж і знов його витирала, щоб вишукані гості не подумали, буцім я схожа на дівчину на виклик. Я насмілилась не обмотувати шию шарфом, але принесла накидку, яку могла б використати як шаль, якби почувалася надто оголеною.

— Непогано, еге? — Натан відступив назад, появивши моєму зорові Вілла в темному костюмі та волошковій сорочці з краваткою. Він був чисто поголений, з легкою засмагою на обличчі. Сорочка робила його очі особливо яскравими. Несподівано здалося, що вони містять у собі блиск сонця.

— Непогано, — сказала я. Як не дивно, я не хотіла говорити, який в нього насправді гарний вигляд. — У будь-якім разі вона напевно пошкодує, що одружується з тим крикливим шматком сала.

Вілл звів очі до неба.

— Натане, ми все маємо в сумці?

— Так, усе на місці, можна вирушати. — Він повернувсь до Вілла. — Так, отже, ніяких поцілунків з подружками нареченої.

— Якби він тільки захотів, — сказала я. — Вони будуть одягнені в сукні й пахнутимуть кіньми.

Віллові батьки вийшли, щоб провести його. Мені здалося, що вони допіру посварилися, інакше місіс Трейнор не стояла б далеко від чоловіка, так наче вони були з різних графств чи ворожих таборів.

Вона не розімкнула рук навіть тоді, коли, сидячи за кермом, я здала назад, щоб Вілл міг сісти.

Жодного разу вона не глянула на мене.

— Не дайте йому напитися, Луїзо, — промовила вона, змітаючи уявну ворсинку з Віллового плеча.

— Чому? — запитав Вілл. — Я не за кермом.

— Ти повністю маєш рацію, Вілле, — сказав його батько. — Мені завжди треба було випити чарку, або й дві, щоб пережити весілля.

— Навіть своє власне, — пробурмотіла місіс Трейнор і голосно додала: — Ти вельми ошатний, синку. — Вона опустилася на коліно, поправляючи канти Віллових штанів. — Справді, дуже ошатно.

— Ви також! — Містер Трейнор схвально на мене глянув, коли я встала з водійського сидіння. — Дуже ефектно. Ану, Луїзо, покрутіться.

Вілл розвернув свій візок.

— Тату, вона не має часу. Вирушаймо, Кларк. Гадаю, негоже їхати у візку позаду нареченої.

Я закріпила візок Вілла позаду й акуратно повісила його нарядний піджак над пасажирським сидінням так, щоб він не зім’явся. Відтак, відчувши полегшення, сіла в машину, й ми рушили.


Я могла сказати, яким буде будинок батьків Алісії, навіть іще не бачивши його. Фактично моя уява непомильно виплодила побачене далі. Коли пригальмовувала, Вілл запитав мене, чому я сміюся. Великий, у григоріянському стилі, будинок священика, високі вікна якого були частково затемнені безліччю блідих гліциній, а в’їзна алея брукована дрібним світло-коричневим гравієм, був ідеальною домівкою для полковника. Я вже могла в’явити собі, як вона тут росла: з двома охайно заплетеними світлими косами, верхи на своєму власному першому товстому поні, який стоїть на газоні.

Два чоловіки у світловідбивальних жилетах скеровували транспорт на поле між будинком та церквою, що містилася позаду нього.

Я опустила вікно.

— А чи є паркованка біля церкви?

— Гості сюди, мадам.

— У нас інвалідний візок, і тут він застрягне в траві, — сказала я. — Нам треба бути відразу біля церкви. Дивіться, я заїду он туди.

Вони глянули один на одного й щось проміж себе пробурмотіли. Перш ніж вони змогли щось сказати, я під’їхала та припаркувалась у відокремленому місці біля церкви. «І тут усе починається», — подумала, впіймавши Віллів погляд у дзеркалі, коли глушила двигун.

— Заспокойся, Кларк. Усе буде добре, — промовив він.

— Я цілком розслаблена. Чому ти думаєш інакше?

— Ти геть передбачувана. До того ж ти відгризла чотири нігті, поки їхала.

Я припаркувалася, вийшла з машини, обгорнулася накидкою і натиснула на пульт, щоб опустити пандус.

— Добре, — сказала я, коли колеса Вілла торкнулися землі.

У полі через дорогу від нас люди виходили з великих німецьких автівок. Жінки у рожевих сукнях бурмотіли щось до чоловіків, коли їхні підбори застрягали в траві. Вони всі були довгоногі та елегантні в блідих, приглушених барвах. Я поправила волосся, роздумуючи, чи не наклала забагато рум’ян. Підозрювала, що мала вигляд одного з тих пластикових помідорів, з якого видушують кетчуп.

— Отже… як ми сьогодні граємо?

Вілл ледь видимо всміхнувся куточками вуст.

— Щиро?

— Так. Мені треба знати. І, будь ласка, не кажи «Шок і Трепет». Ти плануєш щось жахливе?

Очі Вілла зустрілися з моїми. Бездонно сині. Хмарка метеликів знялася в моєму животі.

— Ми збираємося поводитися надзвичайно добре, Кларк.

Крильця метеликів шалено затріпотіли в мені, неначе вони були в пастці грудної клітки. Я почала говорити, але він мене перебив.

— Слухай, ми будемо робити лише так, щоб було весело, — сказав він.

Весело. Наче виправа на весілля до колишньої могла бути менш болючою за операцію з видалення зубного нерва. Утім, це був вибір Вілла. Віллів день. Я зітхнула, намагаючись опанувати себе.

— Лише одне «але», — сказала я, укотре поправляючи накидку.

— Що?

— Ти не гратимеш Кристі Брауна. Якщо ти будеш удавати Кристі Брауна, я покину тебе з цими розумниками й поїду додому.

Коли Вілл розвернувся й покотив до церкви, я почула, як він пробурмотів: «Зануда».

Ми відсиділи церемонію без пригод. Алісія, як я й думала, була надзвичайно красива: її шкіру вкривала бліда карамель, сукня з косим надрізом з не зовсім білого шовку ковзала по стрункій фігурі, наче вона не посміла б там зупинитися без дозволу. Я пильно дивилася на неї, коли вона проплила проходом, роздумуючи, як то воно бути високою та цибатою й мати такий вигляд, який більшість із нас бачила хіба на відретушованих плакатах. Мені було цікаво, чи робила її зачіску та макіяж команда професіоналів. Чи були на ній стяжні труси. Авжеж, ні. Вона б одягнула блідий шматок чогось мереживного — білизну для жінок, яким насправді не треба нічого підтримувати, білизну, яка коштує більше, ніж моя тижнева зарплатня.

Тоді як священик щось бубнів, а маленькі, взуті у балетки подружки нареченої човгалися на лавках, я роздивлялася інших гостей.

Там практично не було жодної жінки, яка б не могла з’явитися на сторінках глянсового журналу. Їхнє взуття, яке пасувало до їхніх нарядів точно в тон, здавалося, ніколи не носили. Молодші жінки елегантно стояли на чотири-чи п’ятидюймових шпильках, з ідеальним педикюром. Старші жінки, на невисоких тонких підборах, були одягнені в структуровані костюми з рівними плечиками й шовковою підкладкою в контрастних барвах, на них були капелюхи, на які, здавалося, не діє закон гравітації.

За чоловіками не було так цікаво спостерігати, проте майже всі вони мали ту ауру, яку я деколи помічала у Вілла, — ауру багатства та права, відчуття, що життя навколо влаштується відповідно. Я думала про компанії, якими вони порядкують, світ, у якому вони живуть. Мені було цікаво, чи помічають вони таких людей, як я, які няньчать їхніх дітей чи обслуговують їх у ресторані. «Або танцюють стриптиз для їхніх колег по бізнесу», — подумала я, пригадавши співбесіду в Службі зайнятості.

Весілля, на які ходила я, зазвичай мали розділяти сім’ї нареченої та нареченого через побоювання, що хтось порушить умови обіцянок.

Вілл і я розташувалися в задній частині церкви. Візок Вілла був якраз із правого краю моєї лавки. Він одважно дививсь, як Алісія йшла проходом, проте обличчя його нічого не виражало. Сорок вісім хористів (я порахувала) співали щось латиною. Руперт спітнів у своєму смокінгу й підвів брову, неначе почувався задоволеним і воднораз трохи божевільним. Ніхто не плескав і не веселився, коли їх оголосили чоловіком і дружиною. Руперт трохи зніяковів, схилився до своєї нареченої, так, наче хотів вийняти ротом яблуко з води, й трохи не влучив у її рот. Мені було цікаво, чи вважав вищий клас, що зациклюватися біля вівтаря — це трохи занадто.

І потім усе закінчилося. Вілл попрямував до виходу. Я дивилася на його потилицю, підняту вгору й незвичайно поважну, та хотіла запитати, чи не було помилкою приїхати сюди. Я хотіла запитати, чи він досі має почуття до неї. Я хотіла сказати, що він був занадто гарний для цієї дурненької, карамельної жінки, байдуже що міг запропонувати вигляд і що… Я не знаю, що хотіла ще сказати.

Я просто хотіла зробити краще.

— З тобою все гаразд? — запитала я, наздогнавши його.

По суті, нареченим мав бути Вілл.

Він декілька разів кліпнув.

— Чудово, — відказав він і, немов затримавши на мить повітря, видихнув його. Тоді глянув на мене. — Ходімо візьмемо щось випити.

Великий намет стояв у саду, оточеному стіною з кованою брамою, яку умаювали гірлянди з блідо-рожевих квітів. Бар, розміщений у дальньому кінці, повнився людьми, тому я запропонувала Віллові зачекати мене зовні, поки піду й принесу випити. Я кружляла поміж столів, накритих білими лляними скатертинами, на яких було стільки столових приборів і скляного посуду, скільки я зроду-віку не бачила. Стільці мали позолочені спинки, такі, які можна бачити на показах мод, а білі ліхтарики висіли над кожною вазою з фрезіями та ліліями. Повітря настільки виповнював запах квітів, що мені важко було дихати.

— «Піммз»[25]? — запитав бармен, коли я дісталася до місця.

— М-м… — Я озирнулася й побачила, що це був єдиний наявний напій. — О, добре. Два, будь ласка.

Він усміхнувсь до мене.

— Певно, інші напої з’являться пізніше. Міс Девар хотіла, щоб усі гості розпочали з «Піммз». — Бармен по-змовницькому глянув на мене. Злегка зведена брова виказувала його думку про це.

Я пильно глянула на рожевий трунок з лимонадом. Мій тато казав, що найп’янішими завжди були найбагатші люди, тож я була здивована, що вони навіть не починають весілля з алкоголю.

— Мабуть, так має бути, — мовила я і взяла в нього склянки.

Коли я знайшла Вілла, з ним розмовляв якийсь чоловік. Молодий, в окулярах, він трохи схилився, поклавши одну руку на візок Вілла. Сонце вже підбилося високо, й мені треба було мружитися, щоб їх побачити. Я збагнула сенс усіх тих крислатих капелюхів.

— Так до біса приємно знов побачити тебе, Вілле, — казав чоловік. — Офіс без тебе не той. Не сказав би, що аж дуже… але не той. Просто не той.

Він був схожий на молодого бухгалтера — той тип чоловіка, якому насправді зручно лише в костюмі.

— Дуже ґречно з твого боку.

— Це було якось так дивно. Наче ти впав зі скелі. Сьогодні ти на місці, порядкуєш усім, а назавтра нам зоставалось лише в’являти…

Він глянув угору, помітивши, що я стою біля них.

— О, — сказав молодик, і я відчула, як його очі зупинилися на моїх грудях. — Здорові!

— Луїзо Кларк, познайомтеся з Фредді Дервентом.

Я поставила Віллову склянку на підставку й потисла чоловікові руку.

Він поправив окуляри.

— О, — сказав він знову. — А…

— Я — Віллова подруга, — мовила я й несвідомо поклала легенько руку Віллові на плече.

— Тоді життя не таке вже й погане, — сказав Фредді Дервент зі сміхом, який був трохи схожий на кашель. Він почервонів під час розмови. — У всякому разі… мушу спілкуватися. Ви знаєте ці речі, ми маємо розглядати їх як можливість налагодити зв’язки та знайомства. З усім тим, Вілле, радий був зустріти вас. Справді. І… і вас, міс Кларк.

— Він ґречний, — мовила я, коли молодик відійшов. Я забрала руку з Віллового плеча й добряче ковтнула свого «Піммза». Насправді він був смачнішим, ніж здавався. Мене тільки стривожила трохи наявність огірка.

— Так, чолов’яга нівроку.

— Не надто незграбний.

— Ні. — Вілл глянув мені в очі. — Ні, Кларк, зовсім не незграбний.

Немов підохочені прикладом Фредді Дервента, протягом наступної години ще декілька людей підійшло до Вілла привітатися. Дехто стояв трохи віддалік, наче це звільняло їх від конечної потреби ручкатися, тоді як інші підтягували штани та присідали біля його ніг. Я стояла поруч і мало говорила. Видно було, як Вілл трохи заціпенів, коли наблизилися двійко з них.

Один — дебелий прямолінійний чоловік із сигарою, — ставши навпроти Вілла, схоже, не знав, що сказати й бовкнув: «У біса гарне весілля, еге? Думаю, наречена мала чудовий вигляд». — Певно, він не знав романтичної історії Алісії.

Другий, схожий на ділового конкурента Вілла, повівся дипломатичніше, проте в його прямому погляді, у його прямолінійному запитанні про стан здоров’я було щось таке, що, я бачила це, змусило Вілла напружитися. Вони були як ті собаки, що, кружляючи один побіля одного, ось-ось вишкірять зуби.

— Новий гендиректор моєї колишньої компанії, — мовив Вілл, коли чоловік нарешті відійшов, махнувши рукою. — Думаю, він лише хотів переконатись, чи я не спробую влаштувати переворот.

Сонце почало пражити, сад перетворивсь на пахучу яму, і люди шукали захистку під поцяткованими деревами. Я відвезла Вілла в намет, переживаючи через його температуру. Всередині були ввімкнені великі вентилятори, які ліниво дзижчали над нашими головами. Удалині під накриттям альтанки грав струнний квартет, і все було схоже на сцену із фільму.

Плинучи по саду, Алісія, мов неземне видиво, посилала всім повітряні поцілунки й радісно вигукувала, але до нас не наближалася.

Я дивилась, як Вілл висушив дві склянки «Піммза», і таємно раділа.


Обід подали о четвертій. Досить дивний час для обіду, та, як завважив Вілл, на те воно й весілля. Здавалося, час розтягнувся й став безцільним, у будь-якому разі його протікання було розмите нескінченними напоями та безладними розмовами. Не знаю, чи то через спеку, чи, мо’, обстанову, але, поки ми дістались до нашого столу, я почувалася майже п’яною. Коли завважила, як щось недоладно лепечу до старшого чоловіка ліворуч від себе, я зрозуміла, що це насправді можливо.

— Чи є якийсь алкоголь у цій суміші «Піммз»? — запитала я Вілла після того, як перевернула вміст сільнички собі на коліна.

— Так само, як у вині.

Нажахана, я вирячилась на нього. Певніше казавши, на обидвох з них.

— Жартуєш? У ньому були фрукти. Я думала, це означає, що напій безалкогольний. Як я відвезу тебе додому?

— От так нянька, — промовив Вілл, звівши брову. — Цікаво, яка ціна буде моєму мовчанню перед мамою?

Мене приголомшила Віллова поведінка протягом усього дня. Я думала, що матиму мовчазного Вілла, саркастичного Вілла. Щонайменше тихого Вілла. Однак він був чарівний з усіма. Навіть подача супу на обід не потурбувала його. Він лише ввічливо запитав, чи хотів би хтось обміняти його суп на свій хліб, і дві дівчини з дальньої сторони столу, визнавши, що не терплять пшениці, майже кинули свої булочки на нього.

Що більше я переживала, як мені протверезіти, то оптимістичнішим та безтурботнішим ставав Вілл. Старша жінка у праву руч від нього виявилася колишнім членом парламенту, яка боролася за права інвалідів. Вона була однією з тих кількох людей, які говорили з Віллом без найменшого дискомфорту. Якоїйсь миті я побачила, що вона годує його шматком рулету. Коли жінка на деякий час підвелася й вийшла з-за столу, Вілл сказав, що вона колись сходила на Кіліманджаро.

— Люблю бувалих у бувальцях, таких, як ця, — мовив він. — Лишень уяви її з мулом і пакетом бутербродів. Міцна, як старі черевики.

Мені пощастило менше з чоловіком, який сидів ліворуч. Він витратив лише близько чотирьох хвилин, ставлячи найкоротші запитання про те, хто я, де живу, кого я там знаю, щоб збагнути, буцім я нічого не скажу такого, що його може зацікавити. Він обернувся до жінки ліворуч, покинувши мене мовчки справлятися із залишками мого обіду. Я зніяковіла, коли ж чую, Віллова рука зсувається з візка поруч мене, і долоня його лягає на мою руку. Гляну вгору — він мені підморгує. Узявши його руку, я потисла її, вдячно вдивляючись Віллові в очі. І тоді він від’їхав візком на шість дюймів і прилучив мене до розмови з Мері Ролінсон.

— То, Вілл каже, ви за нього відповідаєте, — мовила вона. Її пронизливі блакитні очі та зморшки говорили про життя, у якому не було часу для процедур із догляду за шкірою.

— Намагаюся, — відказала я, зиркнувши на нього.

— І ви завжди працювали в цій галузі?

— Ні, я раніше… працювала в кав’ярні, — не певна, що сказала б іще комусь на весіллі таке, але Мері Ролінсон схвально кивнула.

— Я завжди думала, що це має бути досить цікава робота. Якщо тобі подобаються люди й ти вельми допитлива… я саме така.

Вона радісно всміхалася.

Вілл забрав руку назад на візок.

— Я намагаюсь заохотити Луїзу робити ще щось, щоб трохи розширити її круговид.

— Що ви плануєте? — запитала вона мене.

— Вона не знає, — мовив Вілл. — Луїза — одна з найрозумніших людей, яких знаю, проте я не можу змусити її побачити власні можливості.

Мері Ролінсон зиркнула на нього.

— Не опікуйся нею, любий. Вона цілком спроможна відповідати за себе.

Я кліпнула.

— Певніше, я думаю, з-поміж усіх людей саме ти мав би знати це передусім, — додала вона.

Вілл наче збирався щось сказати, але передумав. Він пильно глянув на стіл і злегка похитав головою, але всміхався.

— Гадаю, Луїзо, що ваша робота нині забирає страшенно багато розумової енергії. Не думаю, що цей юнак — один з найлегших клієнтів.

— Цілком згідна.

— Але Вілл має рацію щодо передбачення можливостей. Ось моя візитівка. Я член правління добродійної організації, яка заохочує на перекваліфікацію. Можливо, в майбутньому ви захотіли б обдумати щось інше.

— Я дуже щаслива працювати з Віллом, дякую.

Я взяла візитівку, яку вона простягнула, не зважаючи на мою відповідь, трохи приголомшена тим, що ця жінка проявила найменшу цікавість до того, що я робила у своєму житті. Але, навіть узявши її, я почувалася самозванкою. Не було ніякого шансу покинути роботу, навіть якби я знала, чого хочу навчитись. Я не була певна, що я саме та людина, якій підійде перекваліфікація. А проте основним моїм завданням було підтримувати у Віллі життя, не дати йому померти. Я настільки заглибилась у власні думки, що на деякий час перестала слухати співрозмовників.

— …це дуже добре, що ви подолали основні труднощі, скажімо так. Знаю, що дуже важко різко перебудувати життя навколо нових сподівань.

Я пильно дивилася на залишки лосося-пашот. Ніколи не чула, щоби хтось так розмовляв із Віллом.

Нахмурившись, він дивився на стіл, а тоді знов обернувся до неї.

— Я не впевнений, що основні труднощі позаду, — проказав він тихо.

Якусь мить вона дивилась на нього, а тоді глянула на мене.

Я подумала: «Чи не зрадило мене часом моє обличчя?»

— Усе потребує часу, Вілле, — сказала вона, торкнувшись його руки. — І саме до цього ваше покоління важко пристосовується. Ви всі виросли у сподіванні, що все буде відбуватись за вашими умовами майже миттєво. Ви всі гадаєте, що проживете те життя, яке обрали. Особливо такий успішний чоловік, як ти. Але на все потрібен час.

— Місіс Ролінсон, Мері, я не сподіваюсь одужати, — сказав він.

— Я не говорю про фізичне, — мовила вона. — Я говорю про навчання користуватися новим життям.

І саме тоді, коли я чекала, що відповість Вілл, почувся голосний стукіт ложки об склянку. Кімната затихла у сподіванні тостів.

Я ледве чула, що вони говорили. Один за одним чоловіки у смокінгах наче зверталися до людей і місць, яких я не знала, викликаючи ввічливий сміх. Я сиділа, наминаючи трюфелі з чорного шоколаду, які подали на стіл у срібних кошиках, випила три чашки кави уряд, отож до відчуття сп’яніння додалися знервованість і збудження. Зате Вілл був уособленням тиші. Він сидів і дививсь, як гості аплодують його колишній дівчині, й слухав, що гудів Руперт про те, яка вона надзвичайно чудова. Ніхто не помітив його. Не знаю, може, тому, що вони не хотіли ранити почуття Вілла, а мо’, через те, що його присутність там насправді викликала деяке збентеження. Лише зрідка Мері Ролінсон схилялася й шепотіла щось йому на вухо, а він злегка кивав, наче погоджувавсь.

Коли нарешті вщухли промови, з’явилася маса працівників, які стали звільняти осереддя кімнати для танців. Вілл нахилився до мене.

— Мері нагадала, що по дорозі є дуже гарний готель. Зателефонуй їм і дізнайся, чи можемо ми там зупинитися.

— Що?

Мері подала мені назву й номер телефона, нашкрябані на серветці.

— Усе нормально, Кларк, — сказав він тихо, так, щоб вона не почула. — Я заплачу. Іди, і тоді зможеш перестати хвилюватись про те, скільки випила. Витягни мою кредитку з сумки. Вони, певно, захочуть одержати номер.

Я витягла кредитку, взяла свій мобільний телефон і пішла далеко в сад. У них було дві кімнати — одно-й двомісна на першому поверсі. Так, малися виго`ди для інвалідів. «Чудово», — сказала я й трохи не крикнула, коли мені назвали ціну. Я дала їм номер кредитної картки Вілла, відчуваючи напад слабкості.

— Ну? — запитав він, коли я повернулася.

— Зробила, але… — затнулась я й додала, скільки коштують дві кімнати.

— Добре, — сказав він. — Тепер подзвони своєму чувакові й скажи, що залишаєшся на ніч, а тоді випий ще склянку. Мені б то вже напевно припало до сподоби, якби ти напилася за рахунок батька Алісії.


І я так і вчинила.

Щось сталося того вечора. Світло потьмяніло, так, що наш маленький стіл став менш помітним, вечірній бриз пом’якшив отой приголомшливий аромат квітів, а музика, вино й танці означали, що в найнесподіваніших місцях ми насправді почали діставати насолоду. Вілл був найрозслабленішим за весь час нашого знайомства. Затиснутий поміж мною та Мері, він розмовляв із нею та всміхався, і було щось таке в тому короткому щасті, що відштовхувало тих людей, які в іншому випадку могли б позирнути на нього жалісливим оком або скоса.

Вілл змусив мене позбутися накидки й сидіти рівно. Я зняла його піджак і послабила краватку. Ми обойко намагались не хихотіти, дивлячись на танці. Годі передати, наскільки краще я почувалася, коли побачила, як танцює еліта. Чоловіків, здавалося, вдарило струмом, а жінки наставляли мізинчики до зірок і гляділися страшенно сором’язливими, навіть коли крутилися.

Мері Ролінсон декілька разів пробурмотіла:

— Боже мій, — вона глянула на мене. Її мова ставала дедалі солодшою з кожним випитим келихом. — Луїзо, ви не хочете піти показати, на що здатні?

— Боже, ні.

— Дуже розумно з вашого боку. Я бачила кращі танці в клятому «Диско-клубі юних фермерів».

О дев’ятій я одержала повідомлення від Натана.


Усе нормально?


Пречудово! Хочеш — вір, хочеш — ні. Вілл добряче проводить час.


А воно так і було. Я дивилась, як він сильно сміявся, коли Мері йому щось сказала, і в мені росло щось дивне й напружене. Я побачила, що це може діяти. Він міг бути щасливим, якби його оточували правильні люди, якби йому дозволили бути Віллом, а не Людиною в Інвалідному Візку зі списком симптомів і об’єктом для жалощів.

А потім о 10 годині вечора почалися повільні танці. Ми дивились, як Руперт кружляв з Алісією по танцмайданчику, їх супроводжували оплески глядачів. Її волосся почало спадати, й вона обвила руками його шию, наче потребувала підтримки. Рупертові руки обхопили її й зімкнулись на спині.

Хоч вона й була вродлива та багата, я відчувала жаль до неї. Я думала, що вона зрозуміє, що втратила, вже тоді, коли буде запізно. Посеред пісні до молодят приєдналися інші пари, тож самих наречених вже не було видко, та й розмова Мері про пільги доглядача мене відвернула, коли зводжу очі, бачу, якраз перед нами стоїть вона, супермодель у своїй білій шовковій сукні. Мені стало страшно.

Алісія кивком поздоровкалася з Мері й трохи пригнулася, так, щоб Вілл міг почути її крізь музику.

Її обличчя було трохи напружене, начебто вона готувалася, перш ніж підійти.

— Дякую, Вілле, що прийшов. Справді. — Вона скоса подивилася на мене, але нічого не сказала.

— Мені дуже приємно, — відповів Вілл одразу. — Ти маєш чарівний вигляд, Алісіє. Це був чудовий день.

На її обличчі промайнув подив. А потім ледь помітна туга.

— Справді? Ти справді так думаєш? Я таки думаю… маю на увазі, я так багато хочу сказати…

— Та годі тобі, Алісіє, — мовив Вілл, — немає потреби. Пам’ятаєш Луїзу?

— Так.

Запала коротка мовчанка.

Я бачила, як Руперт крутився в тіні, насторожено всіх нас роздивляючись. Вона озирнулась на нього й ледве помахала рукою.

— У будь-якому разі дякую, Вілле. Молодець, що прийшов. І дякую за…

— Дзеркало.

— Так. Мені, безумовно, сподобалось воно. — Вона звелася й пішла назад до свого чоловіка, який стиснув їй руку та відвернувся.

Ми дивилися, як вони перетнули танцювальний майданчик.

— Ти не купував їй дзеркало.

— Я знаю.

Вони все ще розмовляли, і Руперт зиркав на нас. Схоже, він не йняв віри, що Вілл був просто люб’язний. Завважте, я теж.

— Чи це турбує… турбувало тебе? — запитала я його.

Він одвернувся від них.

— Ні, — усміхнувся до мене Вілл. Його усмішка вийшла трохи однобока через випите, а очі були сумні й воднораз задумливі.

І тоді, коли танцмайданчик на якусь мить спорожнів перед наступним танцем, я чомусь запитала:

— Вілле, що скажеш? Покрутиш мене?

— Що?

— А ну ж бо. Даймо цим негідникам тему для розмов.

— Гарно, — сказала Мері, піднявши склянку. — В біса круто.

— Ходім. Поки музика повільна. Бо не думаю, що ти зможеш вистрибувати на цій штуці.

Я не дала йому вибору. Обережно сіла Віллові на коліна, обхопивши руками його шию, щоб утриматися на місці. Він з хвилину дививсь мені в очі, наче роздумував, чи може мені відмовити. Тоді, все-таки несподівано, викотив нас на майданчик і почав кататися маленькими колами під блискучим світлом дзеркальних куль.

Я одночасно почувалася дуже сором’язливо й трохи істерично. Я сиділа під кутом, і це означало, що моя сукня задерлася до середини стегон.

— Облиш її, — прошепотів Вілл мені на вухо.

— Це…

— Давай, Кларк. Не відпускай мене тепер.

Я заплющила очі та обвила руками його шию, притулившись щокою до його щоки, вдихаючи цитрусовий запах Віллового лосьйону після гоління. Чути було, як він мугикав під музику.

— Вони все ще приголомшені? — запитав він. Я розтулила одне око й подивилась у тьмяне світло.

Кілька людей схвально усміхались, але більшість, здавалося, не знала, що з цим робити. Мері підняла келих. А потім я побачила, як на нас дивилась Алісія з пониклим обличчям. Коли вона побачила, що я дивлюся, то відвернулася й щось промовила до Руперта. Він похитав головою, немов ми вчиняли щось ганебне.

Я відчула, як грайлива усмішка з’являється на моєму обличчі.

— О так, — мовила я.

— Ха, підсунься ближче. Ти пахнеш фантастично.

— І ти. Проте якщо й далі вернутимеш ліворуч, я можу впасти.

Вілл змінив напрямок. Мої руки ще тісніше обвили його шию, я трошки відхилилася, щоб подивитися на нього, більше не соромлячись. Він дивився на мої груди. Та що я сиділа, то, щиро казавши, він не мав більше куди дивитися. Відвівши погляд від упадини між грудьми, він підвів брову.

— Думаю, панно Кларк, ви б ніколи не допустили, щоб ваші перса були так близько до мене, якби я не був в інвалідному візку, — сказав він.

Я пильно на нього подивилася.

— А ви, пане Вілл, ніколи б не визиралися на мої груди, якби не були в інвалідному візку.

— Що? Авжеж, визирався б.

— Ні. Ви були б надто заклопотані спогляданням високих білявок з безконечно цибатими ногами й пишним волоссям, тих, які вчувають запах грошей за сорок кроків. І в будь-якому разі мене б тут не було. Я б подавала напої он там. Одна з невидимок.

Він закліпав очима.

— То що? Правду кажу?

Вілл глянув на бар, а тоді знов на мене.

— Так. Але на свій захист, Кларк, я можу відповісти, що був телепнем.

Я вибухнула сміхом, таким голосним, що ще більше людей подивилося в наш бік.

Я спробувала посерйознішати на обличчі.

— Вибач, — пробурмотіла я. — Схоже, я стаю істеричною.

— Знаєш, що?

Я могла б дивитися на його обличчя всю ніч. На його зморшки в кутиках очей. На місце, де шия переходить у плечі.

— Що?

— Деколи, Кларк, ти єдина змушуєш мене хотіти вставати вранці.

— Тоді поїдьмо кудись, — слова вилетіли швидше, ніж я зрозуміла, що хочу сказати.

— Що?

— Поїдьмо кудись. Проведімо десь із тиждень там, де нам буде просто весело. Ти і я. Жодного з цих…

Він чекав.

— Телепнів?

— …телепнів. Скажи так, Вілле. Ну ж бо.

Він не відводив від мене очей.

Я не знаю, що говорила йому. Не знаю, звідки це все з’являлося. Я тільки знала, якщо не змушу його сказати «так» цього зоряного вечора, з фрезіями, зі сміхом і Мері, тоді я вже не матиму зовсім шансу.

— Будь ласка.

Секунди перед тим, як він відповів, видалися мені вічністю.

— Добре, — сказав він.


предыдущая глава | До зустрічі з тобою | 19 Натан







Loading...