home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


19

Натан


Вони думали, ми не розуміємо. Коли нарешті наступного дня десь під обід вони повернулися з весілля, місіс Трейнор так лютувала, що ледве могла говорити.

— Чому ви не зателефонували?! — питала вона.

Вона залишилася вдома, просто щоб переконатися, що вони повернулися без пригод. Я чув, як вона ходила сюди-туди коридором, ще відколи я прийшов о восьмій ранку.

— Я телефонувала, надсилала вам повідомлення — вісімнадцять разів! І тільки коли додзвонилася до Дьюарів і мені сказали, що «чоловік в інвалідному візку» подався до готелю, я впевнилася, що ви не попали в якусь жахливу аварію на автомагістралі.

— «Чоловік в інвалідному візку». Мило, — зауважив Вілл.

Але було видно, що йому байдуже. Він був повністю розслаблений, зносив своє похмілля з гумором, проте, схоже, біль таки відчував. І лише коли його мама почала докоряти Луїзі, він перестав усміхатися, устряг у розмову, заявивши, що як вона бажає щось сказати, то тільки йому, бо це був його намір залишитися на ніч, а Луїза просто супроводжувала його.

— І, правду сказати, мамо, як тридцятип’ятирічний чоловік, я не повинен нікому звітувати, коли надумаю провести ніч у готелі. Навіть своїм батькам.

Вона витріщилася на них обох, пробурмотіла щось про «елементарну ввічливість» і вийшла з кімнати.

Луїза здавалася приголомшеною, але Вілл під’їхав і прошепотів їй щось. Саме тоді я й зрозумів. Вона трохи зарум’янилася й засміялась тим сміхом, коли ви знаєте, що не маєте сміятися. Сміхом, що натякав на змову. І тоді Вілл повернувся до неї та сказав, щоб вона трохи відпочила: пішла додому, перевдягнулася, може, й подрімала.

— Я не можу гуляти довкола замку з тим, хто явно весело вчора провів нічку, — промовив він.

— Весело провели нічку? — Я не зміг стримати здивування.

— Не те, що ти подумав, — сказала Луїза, вдарила мене своїм шарфом і, схопивши пальто, попрямувала до дверей.

— Візьми автомобіль, — крикнув Вілл. — Тобі легше буде повернутися.

Я спостерігав, як Вілл проводжав її поглядом, поки вона не вийшла. Я б запропонував сім до чотирьох тільки на підставі того погляду.

Вілл трохи поник, коли вона пішла. Здавалося, наче він тримався, поки мама та Луїза не покинули флігель. Я уважно його роздивлявся і, коли усмішка зійшла з його обличчя, зрозумів, що мені не подобається його вигляд. На шкірі в нього виступили бліді плями, він двічі скривився, коли думав, що ніхто не бачить, і навіть з відстані я помітив «гусячу шкіру». В моїй голові віддалено, але пронизливо задзвенів тривожний дзвіночок.

— Чи добре почуваєшся, Вілле?

— Зі мною все гаразд. Не метушися.

— Ти скажеш мені, де болить?

Він трохи відступив, бо знав, що я наскрізь його бачу, — ми працювали разом тривалий час.

— Гаразд. Трохи голова болить. І… м-м-м… Мені треба змінити трубки. І хутко.

Я переніс його в ліжко й почав готувати обладнання.

— А коли Лу їх сьогодні змінювала?

— Вона не змінювала. — Він здригнувся, немов відчув себе трохи винуватим. — І вчора ввечері також.

— Що?

Я перевірив його пульс і схопив тонометр. Авжеж, тиск був високий. Коли я поклав руку йому на чоло, вона блищала від поту. Я взяв у аптечці кілька судинорозширювальних препаратів, розтовк їх, розчинив у воді й простежив, щоб він випив усе до краплі. Тоді підпер його, пересунувши його ноги набік, і швидко змінив трубки, невпинно спостерігаючи за ним.

— Дисрефлексія?

— Так. Не надто розумний вчинок, Вілле.

Автономна дисрефлексія була наш найгірший кошмар. Це була обширна гіперреакція Віллового тіла на біль, дискомфорт або, скажімо, не спорожнений катетер — марна та хибна спроба пошкодженої нервової системи контролювати процеси. Вона виникала ні з сього ні з того, відправляючи тіло Вілла в криз. Він був блідий і важко дихав.

— Як твоя шкіра?

— Трохи поколює.

— Зір.

— У нормі.

— Ой, друже… Як думаєш, нам знадобиться допомога?

— Натане, дай мені десять хвилин. Гадаю, ти зробив усе, що потрібно. Дай мені десять хвилин.

Вілл стулив очі. Я знову виміряв йому тиск, міркуючи, скільки ще можна почекати перед тим, як викликати швидку допомогу. Дисрефлексія неабияк лякала мене, ніколи ж бо не знаєш, як усе повернеться. З Віллом це вже ставалося, коли я тільки почав працювати з ним, тоді він на два дні попав у лікарню.

— Слухай, Натане. Я скажу тобі, коли відчую, що є проблеми.

Вілл зітхнув. Я допоміг йому лягти, прихиливши його спиною до узголів’я.

Вілл розповів, що Луїза була настільки п’яна, що він не хотів ризикувати, доручаючи їй обладнання.

— Бозна-куди вона могла їх припасувати, — він ледь засміявся, кажучи це. З Віллових слів, тільки щоб перенести його з візка у ліжко, Луїза загаяла майже півгодини. Вони обоє двічі опинялися долі.

— На щастя, ми були такі п’яні, що, схоже, нічого не відчули.

Притомність духу спонукала її подзвонити в приймальню, звідки прислали швейцара допомогти підняти Вілла.

— Добрий хлоп’яга. Неясно пам’ятаю, як наполягав, щоб Луїза дала йому п’ятдесят фунтів чайових. Вона добряче хильнула, бо погодилась.

Коли Луїза нарешті вийшла з кімнати, Вілл боявся, що вона просто не дійде до власної. Він усе в’являв її згорнутою на сходах у маленький червоний м’ячик.

Я слухав ту розповідь — і моя приязнь до Луїзи Кларк зникала.

— Вілле, друже, може, наступного разу ти трохи більше подбаєш про себе?

— Усе гаразд, Натане. Зі мною все добре. Я почуваюся вже краще.

Перевіряючи пульс, я відчув на собі його погляд.

— Вона справді не винна.

Його кров’яний тиск знизився. Колір шкіри ставав природнішим на моїх очах. Я видихнув, перед тим навіть не помітивши, що затамував дихання.

Чекаючи, поки Вілл повернеться в норму, ми трохи обговорили вчорашні події. Здавалося, його анітрохи не хвилювала колишня. Вілл небагато говорив, утім, дарма що виснажений, він добре тримався.

Я відпустив його зап’ясток.

— До речі, гарне тату.

Він скоса глянув на мене.

— Переконайся, що не дійдеш до «Вжити до:».

Незважаючи на піт, біль та інфекцію, Вілл, здавалося, мав іще дещо на гадці, окрім того, що повсякчас живило його. Я все думав, що, якби місіс Трейнор знала це, вона, можливо, не так розсердилася б.


Ми не розповіли Луїзі нічого з того, що сталося в обідній час (Вілл узяв з мене обіцянку), та коли вона пізніше, того самого дня, повернулася, то була досить тиха, бліда, а стягнувши на потилиці у вузол своє вимите волосся, вона немов намагалася надати собі розумного вигляду. Я, мабуть, здогадувавсь, як вона почувається: іноді, коли добряче вночі наберешся, зранку почуваєшся дуже добре, однак насправді то лиш через те, що ти все ще трохи п’яний. Давнє добре похмілля просто грається з вами, чигаючи, коли прихопити. Я гадав, що її прихопило десь під обідню пору.

Проте згодом стало ясно, що не тільки похмілля турбує її.

Вілл наполегливо розпитував Луїзу, чому вона так принишкла, поки та не сказала:

— Гаразд, я переконалася, що не ночувати вдома — не є найрозумніше рішення, коли щойно перебираєшся до свого хлопця.

Вона всміхалась, але то була удавана усмішка, і Вілл, і я знали, що там сталося щось серйозне.

Та й хлопця того звинувачувати я не міг. Бо також не хотів би, щоб моя благовірна всю ніч гуляла з якимось чоловіком, хай і квадриплегіком. А він не бачив, як Вілл на неї дивиться. Пополудні ми зробили небагато. Луїза спорожнила Віллів нараменник, витягнувши усі безкоштовні шампуні, кондиціонери, міні-набори до шиття та шапочки для душу, що потрапили їй під руку в готелі («Не смійся, — сказала вона. — За таких цін Вілл міг купити завод із виробництва шампуню»). Ми дивились якийсь японський мультфільм, що, на думку Вілла, чудово підходив для перегляду при похміллі, я крутився неподалік: почасти тому, що контролював його кров’яний тиск, а почасти тому, що тоді, відверто кажучи, я мислив трохи підступно. Хотів бачити Віллову реакцію, коли скажу, що складу їм компанію.

— Справді? — спитав Вілл. — Ти любиш Міядзакі?

А далі наче похопився й сказав, що, поза сумнівом, мені має сподобатись… бо фільм відмінний і так далі, й таке інше. Але там це було. Я був радий, для нього, на одному рівні. Надто довго він думав лише про одне.

Так от, ми дивилися фільм. Опустили жалюзі, зняли слухавку й дивилися цей дивний мультфільм про дівчинку, яка потрапила в паралельний всесвіт, де жили оті дивні істоти, про половину з яких і не скажеш напевне, добрі вони чи погані. Лу сиділа впритул до Вілла, подавала йому його напій, а одного разу навіть витерла йому око, коли туди щось попало. І це було досить ніжно, хоч я мимоволі запитував себе, що з цього всього вийде.

По перегляді Луїза підняла жалюзі й зробила нам чаю. Вони переглянулись, як люди, які вирішують, чи можна довірити вам таємницю, і розказали мені про поїздку. На десять днів. Ще не вирішили куди, проте шлях буде довгий і буде цікаво. Чи зміг би я поїхати й допомогти?

Ще б пак.

Мушу зняти капелюха перед цією дівчиною. Якби чотири місяці тому хтось сказав мені, що ми з Віллом поїдемо в далеку відпустку, трясця, ба навіть, що ми витягнем його з цього будинку, я б подумав, що той явно сплив із розуму. До речі, перед поїздкою треба побалакати з нею про медичну допомогу Віллові наодинці. Не можна знову схибити, якщо ми застрягнемо в якійсь глушині.

Вони навіть сказали про це місіс Tі, коли та заглянула саме перед Луїзиним виходом. Вілл сказав це так буденно, немов поїздка нічим не відрізняється від прогулянки навколо замку.

Маю сказати, я дуже зрадів. Той клятий сайт для гри в онлайн-покер з’їв усі мої гроші, тож я навіть не планував цього року відпустку. Я навіть пробачив Луїзі ту дурість, коли вона послухала Вілла й не замінила йому трубки, а був же страшенно злий, повірте мені. Так от, усе здавалося чудовим, і я аж присвистував, коли вдягав пальто, уже з нетерпінням сподіваючись на білий пісок та блакитне море. Я навіть намагався обмізкувати, чи зможу поєднати це з коротким візитом додому в Окленд.

А потім я побачив їх: місіс Трейнор стояла надворі біля задніх дверей, а Лу якраз збиралася йти. Я не знаю, про що вони гомоніли, однак обидві були похмурі.

Розчув лишень останню фразу, проте й цього було досить.

— Луїзо, я сподіваюся, ви знаєте, що робите.


предыдущая глава | До зустрічі з тобою | cледующая глава







Loading...