home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


24


Немає нічого бентежливішого для перехожих, як благання чоловіка в інвалідному візку до жінки, яка мала б його доглядати. Це, мабуть, не той випадок, коли можна сердитися на свого опіканця з обмеженими можливостями. Надто коли він не може поворушитися й ніжно промовляє: «Кларк. Будь ласка. Просто ходи сюди. Будь ласка».

Але я не могла. Я не могла дивитись на нього. Натан (він був досі нетвердий на ногах після похмілля) упакував усі Віллові речі, і я зустріла їх обох у вестибюлі наступного ранку. Від того моменту, коли ми мали бути в компанії одне одного знову, я відмовилася мати щось спільне із Віллом. Я була розлючена й нещасна. У моїй голові лунав наполегливий розлючений голос, що вимагав бути якнайдалі від Вілла. Поїхати додому! Ніколи його не бачити!

— З тобою все гаразд? — запитав Натан, з’явившись біля мого плеча. Щойно ми прибули в аеропорт, я відразу відійшла від них до стола реєстрації.

— Ні, — відповіла я. — І я не хочу про це говорити.

— Похмілля?

— Ні.

— Це означає те, про що я думаю? — Він раптом спохмурнів.

Я не могла говорити. Я кивнула, я бачила, як його щелепа на мить заклякла. Хоча він був сильніший за мене. Зрештою він був професіонал. За кілька хвилин він повернувся з Віллом, показуючи йому щось побачене в журналі та обговорюючи з ним перспективи якоїсь футбольної команди, відомої їм обом. Дивлячись на них, ви не дізнаєтеся про важливість новини, якою я щойно поділилася.

Я спромоглася знайти справи для себе на весь час очікування на летовищі. Знайшла тисячі маленьких завдань, які треба було виконати, узявшись за багажні етикетки, купівлю кави, перегляд газет, зрештою похід у туалет, кожне з яких означало, що мені не треба було дивитись на нього, не треба було з ним розмовляти. Проте час від часу Натан зникав, і ми залишались наодинці, сидячи одне біля одного. Невелика відстань між нами бриніла невимовленими докорами.

— Кларк, — починав він.

— Не треба, — обривала я його. — Я не хочу з тобою говорити.

Я сама дивувалася, наскільки холодною можу бути. Поза сумнівом, я здивувала стюардес. Я бачила, як вони під час польоту обговорювали проміж себе те, як я вперто відверталася від Вілла, запхавши у вуха навушники чи дивлячись у вікно.

Цього разу він не сердився. І це, мабуть, було найгірше. Він не сердився, не ставав саркастичним, він просто тихішав, аж поки не перестав розмовляти. Бідному Натанові лишилося підтримувати розмову, запитувати про чай-каву або запасні пакети сухого смаженого арахісу й чи ніхто не проти, якщо він пролізе повз нас у туалет. Може, тепер це звучить по-дитячому, однак це не була просто гордість. Я не могла цього стерпіти. Я не могла витримати думки, що його втрачу, його впертості й рішучості, через що він не бачив добра, можливості добра, що він не передумав. Я не могла повірити, що він причепився до тієї єдиної дати, наче вона була висічена на камені. Мільйони тихих аргументів гриміли в моїй голові. Чому тобі цього не досить? Чому тобі не достатньо мене? Чому ти не зміг мені довіритись? Якби ми мали більше часу, це щось змінило б? Вряди-годи я помічала, що дивлюсь на його засмаглі руки, на ті пальці квадратної форми, які були за кілька дюймів від моїх, і тоді пригадувала, як спліталися вони… Його тепло, ілюзія, навіть нерухомість якоїсь сили… І клубок підступав до горла, так, що мені здавалося, наче я ледве дихаю. Я втікала в туалет, де схилялася над умивальником і тихо хлипала під лампою денного світла. Кілька разів, коли я думала про те, що намірився зробити Вілл, мені доводилось боротися з бажанням кричати; я відчувала, що на мене найшов якийсь безум, і думала, що могла би просто сісти в проході й ридати, ридати доти, доки ще хтось не втрутиться. Поки хтось не переконається, що він цього не зробить.

Отож, хоч і поводилась я по-дитячому, хоча здавалася екіпажеві найбезсердечнішою жінкою (бо ж відмовлялася розмовляти з Віллом, дивитися на нього, годувати його), знала, вдавати, що його там немає, — єдиний спосіб пережити години вимушеної близькості. Якби я вірила в те, що Натан зможе впоратися сам, я б чесно відмінила свій політ, можливо, навіть зникла, щоб переконатися, що між нами цілий континент, а не кілька нестерпних дюймів.

Обидва чоловіки спали, і це стало якимось полегшенням — коротким перепочинком від напруження. Я витріщилася на телевізійний екран, і з кожною милею, яка наближала нас до дому, я відчувала, як важчало на душі, як зростала моя тривога. Мені почало спадати на гадку, що мій провал не був лише моїм власним; батьки Вілла будуть шоковані. Вони, мабуть, звинувачуватимуть мене. Сестра Вілла, мабуть, подасть на мене скаргу. Це був також провал і для Вілла. Я не спромоглася переконати його. Я запропонувала йому все, що могла, зосібна й себе, проте нічого з того, що я йому показувала, не переконало Вілла, що треба жити далі.

Можливо, впіймала я себе на такій думці, хтось був гідніший його, ніж я. Хтось розумніший. Хтось такий, як Трина, хто міг би придумати щось краще для виконання. Вона, певно, знайшла б якісь рідкісні медичні дослідження або щось таке, що могло б йому допомогти. Вона напевно змінила б його думку. Той факт, що я мала вікувати свій вік із цим знанням, викликав запаморочення.

— Хочеш спати, Кларк? — Віллів голос увірвався в мої думки.

— Ні. Дякую.

— Мій лікоть не забагато місця забирає?

— Ні. Все добре.

Лише тими останніми кількома годинами в пітьмі я дозволила собі подивитися на нього. Я відвела погляд від сяючого телеекрана й стала потай дивитися на Вілла в тьмяному світлі салону. І коли я дивилась на його обличчя, таке засмагле та гоже, таке спокійне уві сні, одинока сльоза скотилася по моїй щоці. Певно, відчувши мій пильний погляд, Вілл поворухнувсь, але не прокинувсь. І потай від екіпажу та Натана я поволі обгорнула його шию ковдрою, старанно підігнувши її, щоб бути певною, що під кондиціонером Вілл не відчує холоду.


Вони чекали біля виходу із зали прибуття. Я знала, що вони будуть. У мене було якесь слабке хворобливе відчуття, яке наростало, навіть коли ми досить швидко провезли Вілла крізь паспортний контроль, завдяки якомусь добромисному чиновникові, хоч я молилася, щоб нас змусили зачекати, щоб ми застрягли в черзі на кілька годин, а краще днів. Одначе ні, ми перетнули широкий простір лінолеуму, я — штовхаючи візок із багажем, Натан — везучи Вілла, і, коли відчинились скляні двері, там були вони, стоячи біля огорожі поруч, у якійсь рідкісній подобі єдності. Я побачила, як обличчя місіс Трейнор на мить оживилося, коли вона побачила Вілла, і мимохіть подумала: «Звичайно, у нього гарний вигляд». Собі на сором, я наділа окуляри від сонця — не для того, щоб приховати своє виснаження, а для того, щоб вона відразу не побачила з мого вигляду, що я збираюся їй сказати.

— Подивись на себе! — вигукнула вона. — Вілле, маєш чудовий вигляд! Справді.

Батько Вілла нахилився, поплескуючи візок сина та його коліно, його обличчя розпливлося в усмішці.

— Ми не йняли віри, коли Натан казав, що ти відвідував пляж щодня. І плавав! Яка була тоді погода — чудова й тепла? Тут лило, як з відра. Типовий серпень.

Авжеж. Натан писав їм або телефонував. Наче вони дозволили б нам поїхати, не маючи постійного контакту.

— Це… це було досить дивовижне місце, — мовив Натан. Він також принишк був, але тепер намагався всміхатися, здаватися таким, як завжди.

Я заціпеніла, тримаючи паспорт у руках, наче збиралася вирушити ще кудись. Я була змушена нагадати собі, що треба дихати.

— Ми оце подумали, що вам сподобається особлива вечеря, — сказав Віллів батько. — Є дуже гарний ресторан у готелі «Інтерконтиненталь». Шампанське з нас. Що скажете? Ми з мамою подумали, що це може бути хорошим подарунком.

— Авжеж, — мовив Вілл. Він усміхався до мами, а вона дивилась на нього так, наче хотіла зберегти цю усмішку. «Як ти можеш? — Я хотіла кричати на нього. — Як ти можеш на неї так дивитися, коли вже знаєш, що збираєшся зробити з нею?»

— Тоді ходімо. Моя машина на паркованці для інвалідів. Це за декілька хвилин їзди звідси. Я мав певність, що ви всі будете трохи втомлені після перельоту. Натане, хочеш, візьму якісь торби?

Мій голос втрутився в розмову.

— Думаю, — сказала я, витягуючи з візка свій багаж, — краще я піду. В будь-якому разі дякую.

Я зосередилася на своїй сумці, умисно не дивлячись на них, але навіть крізь гомін летовища я помітила коротку тишу, що її спровокували мої слова.

Першим її порушив голос містера Трейнора.

— Ходімо, Луїзо. Посвяткуймо трошки. Ми хочемо почути все про ваші пригоди. Я бажаю дізнатися все про острів. І я обіцяю, що вам не потрібно буде розповідати все, — він майже засміявся.

— Так, — місіс Трейнор мляво підтримала його. — Таки ходіть, Луїзо.

— Ні. — Я ковтнула слину, намагаючись увічливо всміхнутися. Окуляри були моїм захистом. — Дякую. Я краще повернуся.

— Куди? — запитав Вілл.

Я зрозуміла, про що він говорить. Я справді не мала, куди повертатися.

— Я поїду в будинок батьків. Це буде добре.

— Їдьмо з нами, — сказав він. Його голос був ніжним. — Не йди, Кларк. Будь ласка.

Тоді я хотіла плакати. Одначе знала цілком певно, що не можу бути поруч із ним.

— Ні. Дякую. Сподіваюсь, у вас буде чудовий сніданок! — Я закинула сумку через плече й, не чекаючи, поки хтось щось скаже, пішла від них, поволі зникаючи серед людського натовпу в терміналі.


Я була майже на зупинці, коли почула її. Камілла Трейнор, стукаючи підборами по тротуару, чи то бігла, чи то йшла до мене.

— Зупиніться, Луїзо. Будь ласка, зупиніться.

Я обернулася й побачила, як вона проштовхується крізь дітей з автобусної екскурсії, розсуваючи підлітків у сторони, подібно до того, як Мойсей розсував хвилі. Яскраві вогні аеропорту на її волоссі надавали йому мідного забарвлення. На ній був красивий сірий пашміновий шарф, закинутий майстерно на одне плече. Я пригадую, що думала про те, якою гарною вона мала бути декілька років тому.

— Будь ласка. Будь ласка, зупиніться.

Я зупинилася, дивлячись позад себе на дорогу, бажаючи, щоб автобус з’явився вже, щоб він загріб мене й забрав ізвідси. Тоді могло б статися будь-що. Маленький землетрус, можливо.

— Луїзо.

— Він гарно провів час, — мій голос звучав надірвано. Дивно, як і її — зловила себе на думці.

— Має справді гарний вигляд. Просто чудовий. — Вона пильно дивилась на мене, стоячи на тротуарі. Вона раптом завмерла, не зважаючи на море людей навколо неї.

Ми мовчали.

І тоді я сказала:

— Місіс Трейнор, я хотіла б подати заяву про звільнення. Я не можу… я не можу працювати ці останні кілька днів. Я втрачаю право на будь-які гроші, заборговані мені. Фактично я не хочу грошей за цей місяць. Я нічого не хочу. Я лише…

Вона зблідла. Я бачила, як барва зникла з її обличчя, як вона трохи захиталася в ранковому світлі. Я бачила містера Трейнора, що наближавсь, жваво йдучи й міцно тримаючи однією рукою панаму на голові. Бурмочучи вибачення, він проштовхувався крізь натовп, зосереджуючи погляд на мені та дружині, тоді як ми стояли непорушно на відстані кількох футів.

— Ви… ви казали, що думаєте, що він щасливий. Ви казали, що це могло б змінити його думку, — вона говорила в розпачі, наче благаючи мене сказати ще щось, дати їй інший результат.

Я не могла говорити. Я пильно дивилась на неї, і найбільше, що я спромоглася зробити, це трошки похитати головою.

— Вибачте, — прошепотіла я, так тихо, що вона не могла мене почути.

Він був уже там, коли вона впала. Її ноги наче підломилися, і містер Трейнор упіймав її лівицею, коли вона падала, розтуливши рота.

Його панама злетіла на тротуар. Він глянув на мене, збентежений, ще не розуміючи, що сталося.

А я не могла дивитись. Я обернулася, онімівши, й почала йти, крок за кроком, подалі від летовища, ще до того, як усвідомила, що роблю. Я йшла, навіть не знаючи куди.


предыдущая глава | До зустрічі з тобою | 25 Катрина







Loading...