home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


25

Катрина


Відколи Луїза вернулась зі своєї відпустки, вона не виходила з кімнати аж тридцять шість годин. Вона приїхала з аеропорту пізно в неділю, бліда, як привид, навіть незважаючи на засмагу, й сказала, що поговоримо про все в понеділок зранку.

— Мені треба трохи поспати, — сказала вона. Відтак зачинилася в своїй кімнаті й відразу ж лягла спати.

Нам це видалося дещо дивним, проте що нам було відомо? Врешті-решт Лу була дивачкою від самого народження.

Зранку мама віднесла їй чаю, а Лу навіть не глянула на нього. Мама дуже захвилювалася перед вечерею, почала її трусити, перевіряючи, чи жива вона. Мама буває трішки мелодраматичною, проте, будьмо справедливі, вона спекла рибний пиріг і, найпевніше, просто хотіла, щоб Лу скуштувала його. А Лу не їла, не говорила й не спустилася до вечері.

— Мамо, я ще трішки побуду тут, — пробубніла вона собі в подушку.

Урешті мама дала їй спокій.

— Вона сама не своя, — зауважила мама. — Гадаєш, це запізніла реакція на те, що в неї з Патриком?

— Та Патрик їй по цимбалах, — заперечив батько. — Я їй казав, що він телефонував, хотів повідомити про своє сто п’ятдесят сьоме місце на «Вікінгу», та байдужішою я її ще не бачив.

Він відпив трохи чаю.

— Щоб ти знала, я її розумію, досить складно тішитися сто п’ятдесят сьомим місцем.

— Думаєш, вона захворіла? Незважаючи на засмагу, вона страшенно бліда. І те постійне спання. На неї не схоже. Найпевніше, у неї якась страшна тропічна хвороба.

— У неї просто порушився ритм через зміну часового поясу, — припустила я. Сказано це було дуже авторитетно, адже я розуміла, що тато з мамою вважали мене експертом у таких речах, у яких ніхто насправді нічого не тямив.

— Порушення ритму! Якщо ця довга подорож зробила таке з нею, то я краще залишуся з Тенбі. Джозі, ти як гадаєш, кохана?

— Не знаю… хто б подумав, що відпустка може так вплинути на людину? — хитала головою мама.

Я піднялася до неї після вечері. Без стуку в двері (зрештою це все-таки була моя кімната). Повітря було важким і затхлим, я підняла ролети й відчинила вікно, після чого Лу, прикриваючи очі від світла та здіймаючи вихор пилу, визирнула з-під своєї пухової ковдри.

— Скажеш, що сталося? — запитала я, ставлячи чашку чаю на столик біля ліжка.

Вона дивилася на мене порожніми очима.

— Мама думає, що в тебе вірус Еболи. Вона вже попереджає всіх сусідів, хто замовив тур «Клубу Бінґо» до «Порт-Авентури».

На відповідь анітелень.

— Лу.

— Я звільнилась, — промовила вона ледве чутним голосом.

— Чому?

— А ти як думаєш?

Вона зробила спробу сісти рівно, незграбно потягнулася по чай і добряче ковтнула.

Для людини, яка щойно провела майже два тижні на Маврикії, вона мала надзвичайно страхітливий вигляд. Її повіки почервоніли та набрякли, через це очі стали крихітними. А на шкірі не було видно засмаги, вона покрилася плямами. Волосся стирчало. Вигляд у неї був таким, наче вона не спала вже декілька років. Але що найбільше вбирало очі, то це сумний погляд. Я ще ніколи не бачила, щоб моя сестра була така сумна.

— Думаєш, він справді збирається пройти через усе це?

Вона кивнула й важко ковтнула.

— Лайно. Лу, мені так шкода!

Я показала їй жестом відсунутися й забралася до неї в ліжко. Вона ще відпила чаю, після чого схилила голову мені на плече. На ній була моя футболка, а я їй навіть нічого про це не завважила. Ось як мені було її шкода!

— Трин, що робити?

Голосок її був таким тоненьким, як у Томаса, коли він пораниться, але намагається бути хоробрим. Надворі сусідський пес гасав уздовж садового паркану, розганяючи котів з усієї околиці. Раз у раз до нас долинав шквал скаженого гавкоту; голова собаки випиналася через паркан, так хотілося йому пролізти крізь нього, а його очі аж вилазили через таке розчарування.

— Не певна, що ти зможеш щось урадити. О Боже! Ти стільки для нього зробила! Стільки зусиль!..

— Я йому сказала, що кохаю його, — її голос перейшов у шепіт. — А він одповів, що цього не досить.

Її очі були широко розплющені, але безрадісні.

— І як мені з цим жити?

Я єдина з усієї нашої родини, хто знає все. Я читала більше, ніж будь-хто. Я вчуся в університеті. Я єдина знаю всі відповіді на всі запитання.

Проте я дивилася на свою старшу сестру й хитала головою.

— Не маю ані найменшої гадки, — відповіла я.

Наступного дня вона нарешті вийшла, помилася та вдягнула чистий одяг. Я наказала батькам не говорити ані слова, натякаючи, що в неї проблема з хлопцем. Тато звів брови та зробив такий вираз обличчя, наче це все пояснювало й лише одному Господові відомо, чому ми всі так переполохалися. Мама кинулась телефонувати до «Клубу Бінґо» та говорити, що вона передумала щодо ризиків авіаперельоту.

Лу з’їла шматок тоста (обідати відмовилася), начепила на себе великий крислатий капелюх, і ми всі, разом з Томасом, пішли до замку годувати качок. Не певна, що Лу мала бажання йти гуляти, однак мати наполягла, що нам усім потрібне свіже повітря. У матусиному розумінні це означало, що їй аж свербить провітрити спальню та поміняти постіль. Томас, підстрибуючи, біг поперед нас, міцно стиснувши наповнений сухарями поліетиленовий пакет, а ми, зі звичною нам легкістю, відточеною роками тренувань, обговорювали туристів, які блукали, вчасно відхиляючись від їхніх набитих рюкзаків, обходили пари, що позували перед фотографом, та знову сходилися. Замок пікся на сонці, земля потріскалася, а трава стала такою тонкою, немов останні волосинки на голові людини, яка лисіла. Квіти в горщиках мали понурий вигляд, немов готувалися до осені.

Ми з Лу не багато говорили.

Коли ми проходили повз паркувальні місця туристів, я помітила, як вона крадькома зиркнула з-під капелюха на будинок Трейнорів. Цей елегантний з червоної цегли будинок стояв величаво, приховуючи під своїми високими глухими вікнами ту трагедію, яка розігрувалася там, можливо, навіть саме зараз.

— Ти могла б зайти й побалакати з ним, — запропонувала я. — Я зачекаю тебе.

Вона потупилася, склала руки на грудях і простувала далі.

— Немає сенсу, — була її відповідь.

А я знала ще дещо, те, що вона не промовила вголос. Можливо, його там зараз навіть немає.

Ми повільно обійшли замок, спостерігаючи, як Томас скочується по крутому пагорку, погодували качок, які були настільки вгодовані, що заради простого хліба навіть не хотіли підпливати. Простуючи отак, я спостерігала за сестрою, за її коричневою спиною в топі-американці, за її сутулими плечима. І раптом мені сяйнула думка: що, як вона ще навіть не усвідомлює того, що для неї вже все змінилося. Тут більше вона не залишиться, хоч би що сталося з Віллом Трейнором. У ній було щось нове, нові знання, речі, які вона бачила, місця, у яких вона побувала. Нарешті моїй сестрі відкрилися нові обрії.

— Ой, — згадала я, проходячи через ворота, — тобі надійшов лист. З коледжу, коли тебе не було. Вибач, але я його прочитала. Я думала, що то для мене.

— Ти його прочитала?

— Я сподівалася, то про гроші, які мені могли додати до гранту. Тобі призначили співбесіду.

Вона почала кліпати очима, наче то були новини з якогось аж ген далекого минулого.

— Ага, і що найважливіше — вона взавтра, — додала я. — Оце подумала, може, пройдемося по деяких питаннях, які можуть бути під час співбесіди?

Вона похитала головою.

— Я не можу піти завтра на співбесіду.

— А що ще ти не можеш зробити?

— Трин, не можу, — сумно глянула вона. — Як я тепер можу про щось інше думати?

— Послухай-но, Лу. Вони не роздають запрошень, як булочки на Великдень. Ти розумієш це, дурненька? Це серйозно. Вони знають, що ти вже не юна студентка, що твоя заявка надійшла в не дуже сприятливий момент, але вони все одно хочуть зустрітися з тобою. Годі комизитися.

— Та дарма. Не можу про це думати.

— Але ж ти…

— Слухай, Трин, дай мені спокій, добре? Не можу я цього зробити.

— Гей! — наполягала я, заступивши їй дорогу. За декілька метрів перед нами Томас воркотав з голубом. — Це, власне, якраз і є слушний момент для того, щоб обдумати все. Це той час, коли, сприймай це як хочеш, тобі потрібно вирішити, що ти робитимеш усе своє життя.

Ми загороджували собою прохід. Тепер туристам доводилося обходити нас, що вони й робили: одні просто опускали голови та йшли, а інші, дещо заінтриговані, все ж таки позирали на сестер, які стояли й сперечалися.

— Не можу.

— Добре, гаразд. Якщо ти забула, то я тобі нагадаю, що в тебе більше немає роботи. І Патрика, який підбирав би за тобою хвости. І якщо ти не підеш на цю співбесіду, то за два дні ти вже будеш у Службі зайнятості, де перед тобою постане вибір — або обчищати тушки курей, або танцювати стриптиз, або заробляти собі на прожиття підтиранням чужих задів. І, повір мені, як тобі вже ось-ось тридцятка, то твою кандидатуру невдовзі навіть не розглядатимуть. І все це, усе, що ти пізнала та вивчила за останні шість місяців, стане нікому не потрібне. Усе це.

Вона вирячилась на мене отим німим гнівливим поглядом, яким вона завжди дивиться, коли знає, що я маю слушність і їй нема чим мені відповісти. Позаду нас виринув Томас і потягнув мене за руку.

— Ма… ти сказала «зад».

Сестра все ще люто свердлила мене поглядом. Проте я розуміла, що вона задумалася.

— Ні, сонечко, — повернулася я до сина, — я сказала «лад». Ми вже йдемо додому, вип’ємо чаю й побачимо, чи бабуся зробила в хаті лад. Еге, Лу? А потім, поки бабця тебе купатиме, я допомагатиму тітці Лу робити її домашнє завдання.


Наступного дня я пішла до книгозбірні, а мама гляділа Томаса. Я провела Лу до автобуса, сповнена певності, що до п’ятої вечора вона не повернеться. Великої надії на співбесіду я не покладала, тому хутко за неї й думати забула.

Може, це дещо егоїстично, однак у навчанні ненавиджу плентатися в хвості. Тому я трохи відпочила від нещасної Лу. Дуже втомлюють чужі проблеми. Вам шкода цих людей, але вам аж свербить їм сказати: «Ану, не рюмсай і опануй себе!» Я запхала сім’ю, сестру та всю цю епопею в уявний файл, засунула шухляду й зосередилась на тому, як звільнитися від сплати ПДВ. У бухгалтерському обліку я була за результатами на другому місці й ні за що в світі не хотіла скотитися вниз лише через примхи системи єдиної ставки Міністерства доходів та митних зборів.

Десь близько чверті на шосту я повернулася додому, поклала свої теки на крісло в коридорі. Усі вже ходили одне поза одним ближче до столу з вечерею, мама накривала на стіл. Томас вискочив на мене й обкрутив ноженята навколо талії, я поцілувала його, вдихаючи чарівний дитячий запах.

— Присядь, присядь, — протягнула мама, — тато щойно прийшов.

— Як справи з твоїми книжками? — запитав він, вішаючи піджак на спинку стільця. Він їх завжди називав «твої книжки». Наче вони жили своїм власним життям і в нас із ними виникали якісь суперечки.

— Добре, дякую. З модуля із бухгалтерського обліку лишилася одна чверть. А вже завтра в мене корпоративне право.

Нарешті я відчепила від себе Томаса та всадила на стілець поруч себе, гладячи однією рукою його м’яке волоссячко.

— Ти це чула, Джозі? Корпоративне право.

Тато поцупив картоплину з миски й запхав собі до рота, поки мама не бачила. Він це промовив так, наче сама лише назва давала йому неземне задоволення. Думаю, так воно й було. Ми трохи поговорили про моє навчання, а потім про татову роботу, переважно про те, як туристи все ламають. Після них усе треба ремонтувати. Навіть дерев’яні стовпчики на воротах паркованки доводиться змінювати що кілька тижнів, бо ті недоумки не вміють проїхати машиною через дванадцятифутовий отвір. Особисто я збільшила б вартість квитка, зважаючи на все це, — утім, це лише моя думка.

Мама нарешті накрила на стіл, і ми всі посідали. Томас їв руками, думаючи, що ніхто не помічає цього, тихенько промовляв «зад», таємниче всміхаючись. Дідусь їв, закинувши голову в стелю, наче обдумував щось екстраглобальне. Я зиркала на Лу. Вона механічно копирсалася в своїй тарілці, перевертаючи шматок печеної курки то на один, то на другий бік. «От біда», — подумала я.

— Ти не голодна, люба? — запитала мама, слідкуючи за моїм поглядом.

— Не дуже, — відказала вона.

— Загаряча для курятини, — визнала мама. — Просто я хотіла тебе трохи підбадьорити.

— Ну… то ти розкажеш нам, як пройшла твоя співбесіда?

Татова виделка не дійшла до рота.

— А, співбесіда… — розсіяно прогугнила вона, наче згадала якісь справи п’ятирічної давнини.

— Так, співбесіда.

Вона наколола на виделку крихітний шматок курки.

— Нормально.

Тато зиркнув на мене.

Я легенько стенула плечима.

— Нормально й усе? Вони ж, напевно, дали тобі зрозуміти, як все пройшло.

— Дали.

— І?..

Вона не переставала визиратись на свою тарілку. Я перестала жувати.

— Вони сказали, що шукали саме таку людину, як я. За рік я повинна пройти підготовчий курс, а потім мені його зарахують.

Тато відкинувся на спинку стільця.

— Це ж чудові новини!

Мама перехилилася через весь стіл і поплескала її по плечу.

— Молодчинка! Це прекрасно!

— Не зовсім. Не думаю, що витягну чотири роки навчання.

— Не думай про це зараз. Справді. Дивись, як добре Трина дає собі раду. Гей! — Тато легенько штовхнув її ліктем. — Ми щось вигадаємо. Ми завжди викручуємось, еге? — Він привітно всміхнувся до нас. — Думаю, дівчатка, нам нарешті поталанило. Хороші часи настануть для нашої родини.

І тут ні з сього ні з того Луїза ридма заридала. Заплакала так, як Томас, із завиванням, слізьми та шмарклями. І байдуже, нехай усі чують і бачать. Її плач ножем різав тишу маленької кімнати.

Томас дививсь на неї з роззявленим ротом. Мені довелося взяти його до себе на коліна й забавляти чимось, щоб він також не плакав. Поки я жонглювала картоплинами та імітувала дурнуваті голоси горошин, Лу розповіла їм. Розповіла все: про Вілла, про шестимісячний контракт, про те, що сталося на Маврикії. Мамині руки злетіли до рота. Дідусь був дуже сумним. Курка вистигла, підливка задубіла на своїй тарелі.

Тато хитав головою, не ймучи віри тому всьому. А коли сестра почала детально розповідати, як вона летіла з Індійського океану, то перейшла на шепіт, переповідаючи свої останні слова до місіс Трейнор. Отоді тато відкинув стілець і рвучко піднявся, повільно обійшов стіл та обійняв її, як колись, коли ми були малими. Стояв, ніжно, дуже ніжно обіймаючи.

— О Боже, бідолашний хлопець. Бідолашна Лу. О Боже!

Не певна, що коли-небудь бачила тата таким шокованим.

— Який жах!

— І ти це все пережила? Нічого не сказавши нам? І все, що ми мали, це поштівка про підводне плавання? — Мама не вірила своїм вухам. — Ми ж думали, що в тебе найкраща відпустка в житті.

— Я була не одна. Трина знала, — промовила Лу, дивлячись на мене. — Вона мене дуже підтримала.

— Нічого я не зробила, — сказала я, обіймаючи Томаса. Йому вже стало не цікаво нас слухати, бо мама поставила перед ним розкриту коробку з шоколадними цукерками. — Я лише слухала. Це ти багато зробила. Це в тебе виникло багато задумок.

— І що з тих задумок? — запитала вона спустошено, прихиляючись до тата.

Тато повернув її лице до себе.

— Але ж ти зробила все, що могла.

— І в мене не вийшло.

— Хто каже, що в тебе не вийшло? — Тато відкинув їй волосся з лиця. Його обличчя світилося ніжністю. — Я думаю про те, а що ж я знаю про Вілла Трейнора, що я взагалі знаю про таких чоловіків, як він? І ось що я тобі скажу: не впевнений, що знайдеться бодай одна людина в світі, яка змогла б переконати його в зворотному, раз він уже все вирішив. Він той, хто він є. Неможливо змінити людей.

— Але ж його батьки! Вони ж не можуть допустити, щоб він себе вбив! — викрикнула мама. — Що вони за люди такі!

— Нормальні люди, мамо. Місіс Трейнор просто не в’являє, що ще можна зробити.

— Хоча б не везти в ту кляту клініку, — сердилася мама. Її вилиці покрилися плямами. — Я боролася б за вас обох, за Томаса до свого останнього подиху.

— Навіть якщо він вже намагався себе вбити? — запитала я. — Дуже безжалісним способом.

— Він хворий, Катрино. У нього депресія. Таким чутливим людям не слід давати можливість зробити те, про що вони… — від своєї німої злості мама аж завмерла, не в змозі говорити далі, й почала витирати очі серветкою. — Та жінка — бездушна. Бездушна! Подумати лишень, що вони втягнули в це все Луїзу! Вона ж суддя! Судді мали б знати, що правильно, а що — ні. Краще за нас усіх. Як я хочу зараз помчатися туди й привезти його назад.

— Це все дуже складно, мамо.

— Ні, не складно. Він вразливий, і вона не має допускати навіть думки такої. Я шокована. Бідний він, бідний. Бідолаха. — Місіс Кларк піднялася з-за столу, прибираючи залишки курки й величаво попрямувала до кухні.

Луїза приголомшено дивилась, як вона йде. Мама ніколи не сердилася. Гадаю, востаннє ми чули, як вона підвищувала голос, іще 1993 року.

Тато з блукальним поглядом хитав головою.

— Не дивина, що я не бачив містера Трейнора. Мені було цікаво, де він. Припускав, що всі вони поїхали кудись у відпустку.

— Вони… вони поїхали?

— Ну, останні два дні його не було.

Лу важко опустилася на стілець.

— Чорт, — вирвалося в мене, і я похопилася, затуляючи руками вуха Томаса.

— Це завтра.

Лу глянула на мене, а я — на календар на стіні.

— Тринадцяте серпня. Це завтра.


Того останнього дня Лу нічого не робила. Вона прокинулась раніше за мене й нерухомо дивилась у вікно на кухні. Падав дощ, потім перестав, а потім знову падав. Спочатку вона лежала поруч із дідусем на дивані, пила чай, що зготувала мама, а потім щопівгодини її безмовний погляд звертався до каміна та годинника на ньому. На це неможливо було дивитися. Ми з Томасом пішли плавати, кликали із собою Лу. Зваблювала її походом по крамницях, поки мама догляне дитину. Обіцяла сходити з нею до паба, щоб лише я й вона, однак Луїза відкидала будь-яку пропозицію.

— А що, як я зробила помилку, Трин? — вона так тихо запитала, що лише мені одній було її чутно.

Я глянула на дідуся, але його увага була повністю захоплена перегонами. Думаю, тато й досі нишком робить за нього ставки. Хоча перед мамою він це завжди заперечує.

— Що ти маєш на оці?

— Може, мені слід було поїхати з ним?

— Але ж… ти казала, що не можеш.

Небо було сіре. Вона дивилася на похмурий пейзаж крізь наші бездоганно чисті вікна.

— Я пам’ятаю, що я казала. Але нестерпно не знати, що відбувається. — Її обличчя покривилося. — Нестерпно не знати про те, як він почувається. Нестерпним є й те, що я навіть не попрощалася з ним.

— А ти зараз не можеш полетіти? Може, спробувати пошукати якийсь рейс?

— Запізно, — зітхнула вона. Потім заплющила очі. — Я вже не встигну. Лишилося дві години до… до зупинки. Я перевірила. По інтернету.

Я чекала.

— Вони не… роблять… цього… після о пів на шосту. — Глибоко схвильована, вона мотляла головою. — Це якось позв’язано зі швейцарськими чиновниками, які мають бути присутні. Вони не люблять… засвідчувати… таке не в робочий час.

Я мало не засміялася. Проте не знала, що їй сказати. Не могла собі в’явити, як то — чекати, як вона чекала, та знати про те, що саме має статися, ще й так далеко від неї. Ніколи я не кохала чоловіка так сильно, як Лу кохала Вілла. Ясна річ, мені подобалися чоловіки, я люблю спати з ними, та деколи я дивуюся сама собі: може, в мене відпав якийсь чип чуттєвості? Я не могла собі навіть уявити, щоб я так побивалася за будь-ким з моїх колишніх. Єдиним рівноцінним порівнянням міг бути мій Томас, якби він отак помирав у чужій країні. Щойно така думка спадала мені на гадку, я починала божеволіти, ставало моторошно. І я запхала цю думку десь далеко в свою уявну теку, у шухляду з написом «Не думати».

Я присіла біля сестри на диван, і ми мовчки дивилися верхогони «Мейден Стейкс», які починаються о пів на четверту, а потім перегони з гандикапом на чотири, потім іще на чотири заїзди. Дивилися так напружено, наче поставили всі світові гроші на переможця.

А потім подзвонили у двері.

За секунду Луїза була вже біля дверей. Відчинила їх. Те, як вона смикнула двері, змусило навіть моє серце стиснутись.

Та не Вілл був у дверях. Це була молодиця, з густим та ідеально накладеним макіяжем, волосся коротко стрижене, каре трохи нижче від підборіддя. Вона склала свою парасольку та всміхнулася, потягнувшись до своєї великої сумки на плечі. На якусь мить мені здалося, що це сестра Вілла Трейнора.

— Луїза Кларк?

— Так.

— Я з «Ґлоуб». Ми можемо поговорити?

— «Ґлоуб?»

У голосі Лу було відчутне зніяковіння.

— З газети? — Я стояла за спиною Лу. Аж потім помітила в руці у жінки блокнот.

— Дозволите мені ввійти? Я б хотіла трохи поговорити з вами про Вілла Трейнора. Ви ж працюєте на нього, так?

— Без коментарів, — відрубала я. І ще до того, як жінка встигла промовити слово, бахнула дверима перед її носом.

Сестра приголомшено завмерла біля дверей. Вона здригнулася, коли знову задзвонив дзвоник.

— Не відчиняй, — прошипіла я.

— Але як?

Я почала підштовхувати її вгору сходами. О Боже, вона така неповоротка! Таке враження, наче напівпритомна.

— Дідусю, не відчиняй дверей! — заволала я. — Кому ти говорила? — почала я випитувати, коли ми нарешті дісталися до майданчика. — Однозначно, хтось їм розповів. Хто знає?

— Міс Кларк, — проривався голос через шпарину в поштовій скриньці, — лише десять хвилин… ми ж розуміємо, що це не проста для вас тема. Ми б хотіли почути вашу версію всієї цієї історії…

— Це що значить? Що він помер? — Її очі наповнилися слізьми.

— Ні, це значить, що якийсь виродок намагається заробити на цьому, — відповіла я, подумавши хвилину.

— Хто то був, дівчата? — через сходовий марш пролунав мамин голос.

— Ніхто, мам. Просто не відчиняй дверей.

Я перегнулася через перила. Мама тримала кухонний рушничок та пильно вдивлялася в силует через скляні панелі вхідних дверей.

— Не відчиняти дверей?

Я взяла сестру за лікоть.

— Лу… ти ж нічого не говорила Патрикові, еге?

Їй навіть не потрібно було щось говорити. Вираз її стражденного лиця все пояснив.

— Добре. Не рухай! Просто не підходь до дверей. Не піднімай телефон. Жодного слова, добре?

Мама не здивувалася. Вона навіть не здивувалася, коли почав дзвонити телефон. Після п’ятого дзвінка ми увімкнули автовідповідач. Проте нам довелося слухати всі повідомлення, всі ті голоси вдиралися до нас у дім. Їх було чотири чи п’ять, усі про одне й те саме. Усі пропонували Лу висвітлити свою сторону «історії», так вони це називали. Наче Вілл Трейнор був якимось бездушним предметом, за яким усі вони дерлися. Телефон дзвонив безперестанку, і дзвонили в двері. Ми сиділи з опущеними шторами, гул репортерів було чути просто за нашими ворітьми. Вони щось базікали одне з одним та багато розмовляли по телефону. Нас немов підстерігала засідка. Мама заламувала руки та кричала їм через шпаринку в поштовій скриньці, щоб вони забиралися під три чорти, тільки-но хтось із них важився пройти у ворота.

Томас спостерігав за цим усім крізь вікно ванної кімнати на другому поверсі. Йому було цікаво, чому ж це було стільки людей на нашому подвір’ї. Подзвонило четверо сусідів, вони ж бо не знали, що сталося. Тато припаркував машину на Айві-стрит та пробрався додому через задній двір. У нас була серйозна розмова про замки та киплячу олію.

Пізніше, поміркувавши трішки, я подзвонила Патрикові та запитала, скільки він одержав за своє мерзенне наведення. Легенька запинка перед його запереченнями виказала все, що мені треба було знати.

— Ти — гівнюк! — верещала я. — Я переламаю тобі всі твої марафонні ноги! Ти будеш думати, що 157-ме місце — це суперрезультат!

А Лу сиділа на кухні та плакала. Вона не ридала, просто німі сльози котилися по щоках, і вона витирала їх долонею.

Що їй сказати? Мені нічого не спадало на думку. І це було добре. Я стільки мала всього сказати отій решті! І я сказала. Окрім одного, до о пів на восьму не було вже жодного репортера. Чи то вони відмовилися від свого задуму, чи то їм набридло вибирати Томасові кубики леґо з поштової скриньки у відповідь на свої записки. Я попрохала Луїзу покупати Томаса. Хотіла якось виманити її з кухні, адже це був єдиний спосіб перевірити повідомлення на автовідповідачі та видалити ті, що від репортерів. 26! 26 негідників. І всі такі люб’язні, такі розумні! Дехто навіть пропонував гроші.

Геть-чисто всі повідомлення було видалено. Навіть із пропозиціями грошей. Хоча, визнаю, була велика спокуса дізнатися, скільки ж вони пропонували. З ванної було чути голос Лу, яка розмовляла з Томасом, його ниття та плескіт води — він бомбив шестидюймову піну своїм бетмобілем. Оце те, що ви не знаєте про дітей, поки не маєте своїх, — купання, леґо та рибні палички не дадуть вам довго думати про якісь свої страждання.

І нарешті останнє повідомлення.

— Луїзо. Це Камілла Трейнор. Перетелефонуйте мені, щойно зможете.

Я вирячилася на автовідповідач. Перемотала та ввімкнула ще раз. Потім помчала до ванної й так різко витягла Томаса звідти, що дитя навіть не зрозуміло, що то таке було. Він стояв, обкутаний рушником, наче тугою пов’язкою. Лу ж, спантеличена та ошелешена, вже збігала сходами, а я підштовхувала її в плечі.

— А якщо вона мене ненавидить?

— З голосу не скажеш, що вона ненавидить тебе.

— А якщо преса вже їх оточила? А якщо вони вважають мене винною в цьому всьому? — Очі її були широко розплющеними та нажаханими. — Ану ж як вона дзвонить мені сказати, що він це зробив.

— На Бога, Лу. Хоча б раз у житті — опануй себе. Поки не зателефонуєш, нічого не знатимеш. Дзвони їй. Просто зателефонуй. У тебе немає вибору, бодай йому всячина.

Я побігла назад у ванну, щоб розкутати Томаса. Заштовхнула його в піжаму, пообіцяла, що бабуся дасть йому печиво, якщо він швидесенько прибіжить на кухню. Тоді я визирнула з дверей ванної, перевірити, чи сестра дзвонить. Вона стояла спиною до мене, пригладжуючи рукою волосся на потилиці. Потім схопилася рукою, щоб не впасти.

— Так, — казала вона, — розумію.

А потім:

— Добре, — і після паузи: — Так.

Добрячу хвилину вона дивилася на свої ступні, аж після цього поклала слухавку.

— Ну? — запитала я.

Вона подивилася так, наче побачила мене вперше, й затрусила головою.

— Це не про газети, — відповіла задерев’янілим від шоку голосом. — Вона прохає мене, благає мене приїхати до Швейцарії. Уже замовила квиток на останній рейс. Вечірній.


предыдущая глава | До зустрічі з тобою | cледующая глава







Loading...