home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


3


— Це флігель, але колись тут були стайні. Ми зрозуміли, що тут Віллові буде краще, ніж у будинку, бо все міститься на одному поверсі. А це — кімната для гостей, щоб у разі потреби Натан міг залишитися. Спершу це було потрібно досить часто.

Не озираючись, місіс Трейнор бадьоро йшла коридором, показуючи то на одні двері, то на інші, її високі підбори вистукували по плитах — певне, вона гадала, що я не відстану.

— Ключі від автомобіля тут. Я занесла вас у наш страховий поліс. Сподіваюся, ви надали достовірну інформацію. Натан має показати вам, як працює пандус. Потрібно лише допомогти Віллові правильно розмістити візок, решту зробить автомат. Хоча… тепер він не надто прагне кудись виходити.

— Тепер надворі холоднувато, — сказала я, та, схоже, місіс Трейнор не дочула мене.

— Ви можете робити собі чай чи каву на кухні. У шафках завжди є все потрібне. Ванна кімната тут.

Вона відчинила двері, і я побачила білий підйомник з металу та пластику, що скоцюрбивсь над ванною. Під душем була відкрита волога ділянка, поруч з якою стояв складений удвоє інвалідний візок. У кутку, в шафці зі скляними дверцятами, лежали акуратні стоси пакетиків у поліетиленовій тарі. Я не могла розгледіти, що то було, та воно виділяло слабкий запах засобу для дезінфекції.

Місіс Трейнор зачинила двері й на мить повернулась обличчям до мене.

— Підкреслю, дуже важливо, щоби з Віллом увесь час хтось був. Попередня доглядальниця зникла на декілька годин, щоб полагодити свій автомобіль, і, коли її не було, Вілл… поранився.

Вона ковтнула (клубок, що раптово підступив до горла, не давав їй дихнути: очевидьки, той спогад і досі болів).

— Я нікуди не піду.

— Певна річ, вам потрібні… перерви на відпочинок… Я просто хочу, щоб ви чітко усвідомили: його не можна покидати довше, ніж на десять, скажімо, чи п’ятнадцять хвилин. Якщо з’явилась якась нагальна справа, то або подзвоніть по внутрішньому телефону, бо вдома може бути мій чоловік Стівен, або зателефонуйте мені на мобільник. Якщо вам знадобиться відгул, то я була б вдячна, якби ви повідомили про це якомога раніше. Не завжди легко напитати заміну.

— Ваша правда.

Місіс Трейнор відчинила шафку в коридорі. Здавалося, вона повторювала добре завчений текст. Я на мить задумалася, скільки ж доглядальниць тут було до мене.

— Якщо Вілл при ділі, ви б дуже допомогли, якби зробили дещо в господарстві. Виперіть постільну білизну, пройдіться тут із пилосмоком абощо. Обладнання прибирати — під зливальницею. Можливо, він не захоче, щоб ви постійно крутилися біля нього. Вам із ним доведеться самостійно вирішити, наскільки тісні у вас будуть взаємини.

Місіс Трейнор подивилася на мій одяг, ніби вперше. На мені була дуже волохата жилетка, у якій я, за словами тата, схожа на ему. Я спробувала всміхнутись, та це було непросто.

— Я сподіваюся, ви… порозумієтеся одне з одним. Було б добре, якби він ставився до вас, як до друга, а не як до оплачуваного спеціаліста.

— Гаразд. А що він любить… робити?

— Він дивиться фільми. Іноді слухає радіо або музику. У нього є така цифрова штука. Якщо покласти її поруч із його рукою, він, зазвичай, керує нею. У Вілла залишилась якась рухливість пальців, хоча йому важко брати предмети в руку.

Мені полегшало. Якщо він любить музику й фільми, то ми напевне знайдемо спільну мову. Я вже в’являла, як ми з цим чоловіком сміємося над якоюсь голлівудською комедією чи він слухає музику, поки я пилосмочу в спальні. Можливо, все буде добре, і ми таки подружимося. Я ніколи не мала друга-інваліда, за винятком глухого Трининого приятеля Девіда, який міг прибити вас, якщо ви хоча б припускали, що він інвалід.

— У вас є якісь запитання?

— Ні.

— То ходімо, представлю вас… — Вона глянула на годинник. — Натан вже мав би одягнути його.

Ми постояли трохи біля дверей, вагаючись, і місіс Трейнор постукала.

— Ти там, Вілле? Я хочу познайомити тебе з міс Кларк.

На відповідь анітелень.

— Вілле. Натане.

Сильний новозеландський акцент.

— Він готовий, місіс Ті.

Вона штовхнула двері. Вітальня флігеля була оманливо велика, скляними дверима, з яких складалась повністю одна стіна, на моріжок. У кутку тихо тліла дров’яна піч, перед величезним телевізором з пласким екраном стояв низький бежевий диван, укритий вовняним покривалом. Кімната була обставлена затишно, зі смаком — типова парубоцька оселя в скандинавському стилі. Посеред кімнати стояв чорний інвалідний візок, сидіння та спинка якого були встелені смухом. Дебелий чоловік у білій медичній формі без комірця, присівши, поправляв іншому чоловікові ноги на підніжках інвалідного візка. Коли ми увійшли до кімнати, чоловік в інвалідному візку поглянув на нас із-під кошлатої кучми волосся. Наші очі зустрілися, й за мить він застогнав так, що в мене кров застигла в жилах. Потім його рот скривився і він видав іще один неземний крик.

Його мати скам’яніла.

— Вілле, припини!

Він навіть не глянув на неї. З його грудей вирвався ще один первісний звук, пекельний та болісний. Я намагалась не здригнутися. Чоловіка скособочило, голова нахилилась і втислася в плечі, а він усе дивився на мене спотвореним обличчям. Він здавався химерним і трохи злим. Я усвідомила, що тримаю сумку так, що аж кісточки' побіліли.

— Вілле! Будь ласка, — у голосі матері почулися слабкі нотки істерики. — Будь ласка, не роби цього.

«О Боже, — подумала я, — мені цього не знести», — і важко ковтнула.

Чоловік не зводив з мене очей. Здавалося, він чекав чогось від мене.

— Я… Я — Лу, — мій голос, нехарактерно тремкий, повис у тиші. Я завагалася, чи простягнути йому руку, та, згадавши, що він її не потисне, ледве помахала нею. — Скорочено від Луїза.

На подив мені, риси його обличчя розгладились і він випрямив голову.

Вілл Трейнор пильно дивився на мене. На його обличчі майнула ледь помітна усмішка.

— Доброго ранку, міс Кларк, — промовив він. — Я чув, що ви мій останній наглядач.

Натан закінчив регулювати підніжки. Підводячись, він похитав головою.

— Погана ви людина, містере Ті. Дуже погана. — Він усміхнувся й простягнув широку руку, яку я в’яло потисла. Натан випромінював саму незворушність. — Боюся, ви щойно мали змогу побачити Кристі Брауна[9] у Вілловому виконанні. Ви звикнете до цього. Він багато лає, та мало кусає.

Місіс Трейнор витонченими білими пальцями трималася за хрестик на шиї. Вона ковзала ним сюди-туди уздовж тонкого золотого ланцюжка: нервова звичка. Її обличчя було незворушним.

— Маю справи, мушу вас покинути. Якщо потрібна допомога, зателефонуйте мені по інтеркому. Натан розкаже вам про Віллів розклад та обладнання.

— Я тут, мамо. Не треба говорити так, наче мене немає. Мій мозок не паралізований. Поки що.

— Так, але якщо ти збираєшся поводитись негоже, Вілле, думаю, краще тоді міс Кларк говорити безпосередньо з Натаном. — Я помітила, що мати не дивилась на сина, коли говорила, вона розглядала підлогу за десять футів від нього. — Сьогодні, міс Кларк, я працюю з дому. Тож в обід загляну.

— Добре, — у мене прорізався голос.

Місіс Трейнор зникла. Ми мовчали, допоки чулася її чітка хода.

Тоді Натан порушив мовчанку.

— Вілле, ти не заперечуєш, якщо я піду розповім міс Кларк про твої ліки? Ввімкнути телевізор? Чи музику?

— Будь ласка, радіостанцію Бі-Бі-Сі Чотири, Натане.

— Так-так.

Ми пройшли на кухню.

— Місіс Ті казала, що досвіду роботи з квадриплегіками ти не маєш.

— Так.

— Гаразд. Тоді сьогодні я трохи поясню й розкажу. Ось тека, у якій досить докладно розписано все, що потрібно знати про Віллів розпорядок, і всі номери екстренних служб. Раджу прочитати, коли матимеш вільну хвилину. А ти її, гадаю, матимеш.

Натан відчепив з пояса ключ і відімкнув шафку, переповнену коробочками та невеликими пластиковими баночками з ліками.

— Переважно за це відповідаю я, але ти повинна знати, де все лежить, — про всяк випадок. На стіні висить розклад, тому ти бачитимеш, що й коли він приймає кожного дня. Усе, що ти даси додатково, маєш зазначити отут. — Він вказав пальцем. — Але краще уточнити це в місіс Ті, принаймні поки що.

— Я не знала, що матиму справу з ліками.

— Це не важко. Здебільша Вілл знає, що йому потрібно. Але, можливо, Віллові буде потрібна допомога, щоб прийняти їх. Ми використовуємо цей стаканчик. Або можна подрібнити ліки товкачем у ступці й додати в напій.

Я взяла одну з коробок. Не впевнена, що бачила колись стільки ліків не в аптеці.

— Йдемо далі. Отже, він приймає два види ліків для кров’яного тиску: оце знижує його перед сном, а це піднімає тиск, коли він підводиться з ліжка. Оці ліки потрібні йому досить часто, щоб контролювати м’язові спазми: одну таблетку даси вранці, наступну — пополудні. Йому не важко їх ковтати, бо вони маленькі й з покриттям. А ці — проти спазмів сечового міхура, а це — проти кислотного рефлюксу. Іноді він потребує їх після їжі, якщо стане погано. Ось антигістамінні препарати — приймати зранку, а це назальні спреї, хоча здебільшого я сам їх прискаю перед виходом, тому тобі не варто турбуватись. Якщо йому боляче, можеш дати парацетамол. І ще, подеколи Вілл п’є снодійне, проте, як ведеться, від нього він стає дратівливим удень, тому ми намагаємось обмежити його вживання.

— Це, — Натан підняв іншу пляшечку, — антибіотики. Він приймає їх що два тижні при заміні катетера. Я сам їх даю, та якщо мене не буде, то залишу чіткі інструкції. Вони досить сильні. Отут коробки з гумовими рукавичками, якщо колись доведеться витирати його. Також є крем проти пролежнів, утім, відтоді як з’явився надувний матрац, їх немає.

Натан засунув руку в кишеню й простягнув мені ключа.

— Це запасний, — сказав він. — Нікому більше не давай. Навіть Віллові, добре? Оберігай його, як своє життя.

— Стільки всього запам’ятати! — Я важко ковтнула.

— Усе записано. Сьогодні ти маєш не забути лише про ліки проти спазмів. Он ті. Ось номер мого мобільного, якщо знадобиться зателефонувати. Коли мене тут немає, я на навчанні, тому не дзвони надто часто, проте якщо чогось не певна, не соромся, телефонуй.

Я вп’ялася в теку переді мною. Здавалось, неначе я збиралася скласти іспит, до якого не готувалася.

— А якщо йому потрібно… йти в туалет? — Я подумала про підйомник. — Я не… Знаєш, я не певна, що зможу підняти його. — Я намагалась не панікувати.

Натан похитав головою.

— Нічого цього робити не потрібно. За це відповідає його катетер. Я зайду в обідній час і все поміняю. Ти тут не для фізичного догляду.

— А для чого?

Натан глянув на мене.

— Спробуй підбадьорити його. Він… він трохи «з мухами». Ясна річ, зважаючи… на обставини. Але тебе ніщо не має пройняти, ані дістати. Тим ранішнім шоу він намагався вивести тебе з рівноваги.

— Це тому так добре платять?

— Так. Нам ніщо не дається даремно, еге? — відказав Натан і так ляснув мене по плечу, що я трохи не перекинулась. — Та він нормальна людина. Біля нього не потрібно ходити навшпиньки, — і зам’явся. — Він мені сподобний.

Натан сказав це так, немов був єдиною людиною, якій подобався Вілл.

Я пішла за ним у вітальню. Візок Вілла Трейнора зупинився коло вікна, хлопець сидів спиною до нас і слухав щось по радіо.

— Я звільнився, Вілле. Хочеш чогось, перш ніж я піду?

— Ні. Дякую, Натане.

— Тоді залишаю тебе в надійних руках міс Кларк. Побачимось в обід, друже.

З нестримним відчуттям паніки я спостерігала, як привітний помічник надягає куртку.

— Хай щастить! — Натан підморгнув мені, а потім зник.

Я стояла посеред кімнати, засунувши руки в кишені, й не знала, що робити. Вілл Трейнор і далі дививсь у вікно, наче мене поряд не було.

— Зробити вам чашку чаю? — нарешті запитала я, коли мовчання стало нестерпним.

— Ах, так. Дівчина, яка готує чай, щоб заробити на життя. А я все думаю, скільки часу вам знадобиться, щоб показати свої вміння. Ні, дякую.

— Тоді кави?

— Поки що я не хочу гарячих напоїв, міс Кларк.

— Можете називати мене Лу.

— А що зміниться?

Я закліпала, на мить розтуливши рота. Але одразу ж стулила його. Тато завжди казав, що з роззявленим ротом я здаюся дурнішою, ніж є насправді.

— Добре… може… вам щось потрібно?

Він повернувся й подивився на мене. Його підборіддя вкривала кількатижнева щетина, а очі були непроникними. І знов одвернувся.

— Я… — Я роззирнулася. — Піду гляну, чи потрібно щось прати.

Я вийшла з кімнати, моє серце калатало. На кухні, у безпеці, я дістала мобільника й відправила сестрі повідомлення.


Це жахливо. Він ненавидить мене.


Відповідь надійшла через декілька секунд.


Ти провела там тільки годину — слабачка! М. і Т. справді потрібні гроші. Опануй себе й думай про погодинну ставку. Цілую.


Я закрила мобілку й голосно видихнула. Потому зазирнула в кошик із білизною у ванній кімнаті, завантажила пралку менш ніж на чверть і кілька хвилин перевіряла інструкції. Я не хотіла використати не ту програму прання чи зробити щось не так, щоб Вілл чи місіс Трейнор дивилися на мене, як на дурепу. Я вмикнула пральну машину й стояла там, намагаючись з’ясувати, що ще повноправно можу робити. Відтак витягла пилосмок із шафки в передпокої та пропилосмочила коридор і дві спальні, увесь той час думаючи, що якби мої батьки побачили мене, то зробили б фото на згадку. Спальня для гостей була майже порожня, як готельний номер. З усього знати, Натан не часто там залишався, але я не можу його в цьому звинувачувати.

Біля спальні Вілла Трейнора я завагалась, та зрештою вирішила, що там також потрібно прибрати. Уздовж однієї сторони тягнувся стелаж, на якому стояло близько двох десятків світлин у рамцях.

Пилосмочучи біля ліжка, я швидко поглянула на них. На одній чоловік стрибав із тросом з урвища, розкинувши руки, як статуя Христа. На другій — чоловік (можливо, Вілл) начебто в джунглях у гурті п’яних друзів. Чоловіки в краватках-метеликах і смокінгах обіймали один одного за плечі.

А ось він на лижному схилі, поряд із дівчиною в темних окулярах та з довгим світлим волоссям. Я взяла це фото, щоб краще роздивитись Вілла в гірськолижних окулярах. На світлині він був чисто поголений, на його обличчі був той дорогий блиск, який мають грошовиті люди, що відпочивають по три рази на рік. Його широкі м’язисті плечі видніли навіть через лижну куртку. Я поставила світлину назад і стала пилосмочити за ліжком. Нарешті вимкнула пилосмок і змотала шнур. Коли я нагнулася, щоб витягнути його з розетки, краєм ока помітила якийсь рух і, скрикнувши, підстрибнула. Біля дверей за мною спостерігав Вілл Трейнор.

— Куршевель. Два з половиною роки тому.

Я зашарілась.

— Пробачте. Я просто…

— Ви просто розглядали мої світлини, думаючи, як це жахливо після такого життя стати калікою.

— Ні! — Я розчервонілася ще дужче.

— Решта моїх фотографій у нижній шухляді, якщо ви знов не здолієте власну цікавість, — промовив він.

Потому візок захуркотів, повернув праворуч і зник.


Здавалося, ранок тривав уже декілька років. Я не могла згадати, коли востаннє хвилини та години були такими безмежними. Я намагалася знайти будь-яку роботу й заходила у вітальню якомога рідше, бо знала, що я боягузка, хоч і не переймалася цим.

Об одинадцятій, як і прохав Натан, я принесла Віллові Трейнору стаканчик води і його антиспазматичні ліки. Поклала таблетки на язик, а тоді запропонувала йому запити, усе за Натановою інструкцією. Стакан був з блідого непрозорого пластику, такий самий, як у Томаса, але без зображення Боба-будівника. Вілл проковтнув з деяким зусиллям, а потім на мигах показав, щоб я залишила його самого.

Я протерла пил на кількох полицях, хоч особливої потреби в тому не було, а далі задумала помити вікна. У флігелі було тихо, за винятком приглушеного хуркоту телевізора у вітальні, де сидів Вілл. Я не наважувалася ввімкнути музичну радіостанцію на кухні. Мені здавалося, що Вілл неодмінно скаже щось різке про мій вибір музики.

О пів на першу прийшов Натан, принісши з собою холодне повітря знадвору, й, піднявши брову, запитав:

— Усе гаразд?

Я рідко в житті була така щаслива бачити когось.

— Так.

— Чудово. Маєш півгодини перерви. У нас із містером Ті є дещо, чому треба приділити увагу.

Я не планувала йти на обід, але щойно зачула про перерву, майже побігла до вішалки по пальто. Вийшовши з того будинку, я мало не зомліла від полегші. Підняла комір, повісила на плече сумочку й вирушила на прогулянку по алеї, неначе й справді хотіла кудись іти. Майже півгодини блукала навколишніми вулицями, видихаючи гарячі клуби пари у свій щільно загорнутий шалик. У цьому кінці міста не було жодної кав’ярні, з того часу як «Булочку з маслом» закрито. Замок спорожнів. Найближче місце поїсти був гастропаб, але я навряд чи дозволила б собі там чогось випити, не кажучи вже про те, щоб підобідати. Усі автомобілі на стоянці були здоровезні й дорогі, з новими номерними табличками.

Я зупинилась на стоянці замку й, допевнившись, що мене не видно з Ґранта-гаусу, набрала номер сестри.

— Здорова.

— Ти ж знаєш, що я не можу говорити в робочий час. Ти не кинула роботу?

— Ні. Просто хотіла почути дружній голос.

— Невже він аж настільки страшний?

— Трино, він мене ненавидить. Дивиться на мене, немов на якесь сміття. І він навіть не п’є чай. Я від нього ховаюся.

— Не можу повірити, що чую це.

— Що?

— Отака ловися! Та ти просто побалакай із ним. Ясна річ, він нещасний. Застряг у клятому інвалідному візку. А з тебе, ймовірно, ніякої користі. Просто поговори з ним. Краще пізнай його. Що станеться в найгіршому разі?

— Не знаю… Я не знаю, як це витримати.

— Я не казатиму мамі, що ти кидаєш роботу, не пропрацювавши й півдня. Лу, тобі навіть допомоги з безробіття не дадуть. Ти не можеш це зробити. Ми не можемо дозволити тобі зробити це.

Вона мала слушність. Я зрозуміла, що ненавиджу свою сестру.

Настала коротка пауза. А далі Тринин голос став незвично примирливим. Це означало, що вона зрозуміла: у мене справді найгірша в світі робота.

— Слухай, — мовила вона. — Це ж лише півроку. Пропрацюєш півроку, з’явиться корисний запис у резюме, і зможеш дістати роботу, яка тобі подобається. І, до речі, подивись на це з іншого боку — принаймні ти не працюєш на птахофабриці в нічну зміну.

— Нічні зміни на птахофабриці здаються відпусткою супроти…

— Я йду, Лу. Почуємось пізніше.


— Може, ви хочете кудись поїхати пополудні? Ми можемо взяти автомобіль.

Натан пішов майже півгодини тому. Я розтягнула миття чайних чашок, наскільки це було можливо, й подумала: як проведу іще годину в цьому тихому будинку, здурію.

Він повернув голову в мій бік.

— І куди ви пропонуєте?

— Не знаю. Можна просто покататись за містом.

Я намагалася поводитись так, як би це робила за таких обставин Трина. Вона завжди цілком спокійна та компетентна, і як результат ніхто її не підштрикує. Мені здавалось, я говорю по-професійному — з розумінням, оптимістично.

— За містом, — проказав він, наче роздумуючи. — І що б ми там побачили? Дерева? Небо?

— Не знаю. А що ви звичайно робите?

— Я нічого не роблю, міс Кларк. Я не можу нічого робити. Сиджу. Просто існую.

— Ну, — промовила я, — мені сказали, що у вас є автомобіль, пристосований для використання інвалідних візків.

— І ви турбуєтеся, що він не працюватиме, якщо ним не користуватися щодня?

— Ні, але я…

— Ви пропонуєте мені вийти й погуляти?

— Я просто подумала…

— Ви подумали, що мені корисно прокататися? Ковтнути свіжого повітря?

— Я просто намагаюся…

— Міс Кларк, моє життя не надто покращиться від прогулянки Стортфолдівськими путівцями.

Він одвернувся.

Його голова вгрузла в плечі, і я подумала, чи зручно йому так. Утім, скидалося, зараз не варто було питати про це. Ми сиділи в тиші.

— Може, принести вам комп’ютера?

— Навіщо? Ви згадали про групи підтримки квадриплегіків, до яких я можу приєднатися? «Ми — квадриплегіки»? «Клуб оли'в’яних коліс»?

Я зробила глибокий вдих і, намагаючись звучати впевнено, проказала:

— Гаразд… добре… Як ми проводитимем багато часу разом, могли б дізнатися одне про одного більше…

Щось у його обличчі змусило мене запнутися. Він дививсь на стіну перед собою, і його підборіддя тіпалося.

— Просто… це справді довго. Увесь день, — провадила я далі. — Може, якщо ви розповісте мені трохи про те, що ви робите, що вам подобається, то я зможу… зробити все так, як ви любите.

Цього разу тиша була болюча. Вона повільно проковтнула мій голос, і я не знала, що робити з руками. Трина та її компетентна манера випарувалися. Урешті візок захурчав, а Вілл спрокво`лу повернувсь до мене обличчям.

— Ось що я знаю про вас, міс Кларк. Мати каже, що ви балакуча. — Він сказав це так, неначе говорив про ваду. — Ми можемо укласти угоду: біля мене ви станете не надто говірка?

Я насилу ковтнула, відчуваючи, як горить моє обличчя.

— Гаразд, — мовила я, коли знову змогла говорити. — Я буду на кухні. Коли щось захочете, просто покличте.


— Ти ж не можеш усе отак кинути.

Я лежала поперек ліжка, задерши ноги на стіну, як робила ще підлітком. Я повернулась у свою кімнату після вечері, що на мене не було схоже. Коли народився Томас, вони з Триною переїхали у велику кімнату, а я перебралася в комірчину, таку малу, що, просидівши в ній понад півгодини, можна було відчути напад клаустрофобії. Одначе я не воліла сидіти внизу з мамою та дідусем, бо мама й далі дивилася на мене занепокоєно й повторювала: «Усе зміниться на краще, люба» або «Жодна робота не видається чудовою першого дня», неначе вона працювала останні двадцять років. Я почувалась винуватою, хоча ще навіть нічого не зробила.

— Я не казала, що кидаю її.

Як завжди, Трина увірвалася до мене, не постукавши, натомість я незмінно повинна була тихенько стукати в її двері, мовляв, ану ж як Томас спить.

— А якби я була гола? Могла б принаймні крикнути, перш ніж увійти.

— Я бачила й гірше. Мама думає, що ти хочеш звільнитися.

Я спустила ноги зі стіни й різко сіла.

— О Боже, Трино. Це гірше, ніж я думала. Він такий нещасний.

— Він не може рухатися. Авжеж, нещасний.

— Він саркастичний та в’їдливий. Щоразу, коли я щось говорю чи пропоную, він дивиться на мене, як на дурепу, або каже щось таке, від чого я почуваюся дворічною.

— Ти, мабуть, і говориш усякі дурниці. Вам просто потрібно звикнути одне до одного.

— Та ні. Я така обережна. Я майже нічого не казала, окрім «Хочете кудись вийти?» чи «Хочете чаю?»

— Ну, може, він попервах такий з усіма, поки не зрозуміє, що ти там затримаєшся. Б’юся об заклад, у них багато доглядальниць змінилося.

— Він навіть не хоче, щоб я була з ним в одній кімнаті. Не думаю, Катрино, що я там затримаюсь. Справді-бо, якби ти була там, то зрозуміла б.

Трина мовчала і якийсь час просто дивилась на мене. Вона підвелася й виглянула в двері, неначе перевіряючи, чи є хтось у коридорі.

— Я думаю повертатися в коледж, — сказала вона нарешті.

Щоб усвідомити цей поворот, мені знадобилося кілька секунд.

— Боже мій, — промовила я. — Але…

— Я маю намір узяти кредит, щоб заплатити за навчання. З усім тим, я можу мати через Томаса особливі умови. Університет пропонує мені пільговий тариф, бо… — Вона схвильовано знизала плечима. — Там уважають, що я можу досягти успіху. Хтось покинув курс економіки та управління, тому мене можуть прийняти на це місце від початку наступного семестру.

— А що з Томасом?

— На території студмістечка є дитсадок. Ми можемо жити в пільговій квартирі в гуртожитку й повертатись сюди майже щотижня по вихідних.

— Ого.

Я відчувала її погляд, але не знала, що робити з виразом свого обличчя.

— Я відчайдушно хочу знову використовувати свій мозок. Укладання букетів вбиває мене. Я хочу вчитися. Я хочу вдосконалюватись. І мені набридло, що мої руки завжди холодні від води.

Ми обидві втупилися в її руки, які мали рожевий відтінок, навіть у тропічному теплі нашого будинку.

— Але…

— Так, Лу, я не буду працювати. Я не зможу нічого дати мамі. Може… Може, й мені знадобиться невеличка допомога.

Трина зніяковіла. Вона дивилась на мене, майже перепрошуючи.

Унизу мама сміялася з чогось у телевізорі. Ми чули, як вона голосно промовляла щось до дідуся. Вона часто пояснювала йому сюжет шоу, хоч ми й не раз казали їй, що це не потрібно… Я не здужала говорити. Зміст сестриних слів поволі, але невблаганно доходив до мене. Я відчувала себе жертвою мафії, що спостерігала, як довкола її кісточок тужавіє бетон.

— Я справді мушу, Лу. Я хочу для Томаса більшого, більшого для нас обох. Єдиний спосіб це зробити — повернутися в коледж. У мене немає Патрика. І не певна, що колись буде, зважаючи на те, що ніхто навіть близько не зацікавився мною, коли з’явився Томас. Я мушу зробити все, що можу, сама.

Я мовчала, тоді вона додала:

— Заради мене й Томаса.

Я кивнула.

— Лу. Будь ласка.

Зроду не бачила мою сестру такою раніше. Я почувалася вкрай ніяково. Я підняла голову й постаралася всміхнутися. А коли заговорила, то не впізнала свого голосу.

— Отже, як ти й кажеш. Просто потрібно звикнути до нього. Першими днями кількома має бути важко, правда?


предыдущая глава | До зустрічі з тобою | cледующая глава







Loading...