home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


5


Коли тебе катапультує в цілком нове життя чи принаймні штовхає в чуже життя настільки щільно, що твоє обличчя немов притискається до їхнього вікна, це змушує тебе переглянути своє розуміння того, хто ти. Чи ким здаєшся іншим людям.

Для моїх батьків за чотири короткі тижні я стала на кілька рівнів цікавішою. Тепер я була провідником в інший світ. Моя мати, зокрема, щодня розпитувала мене про Ґранта-гаус і його побут, мов той зоолог, який докладно вивчає якусь недовідому, нову істоту й середовище її проживання. «Місіс Трейнор використовує лляні серветки під час кожного прийому їжі? — питала вона. — Як думаєш, вони пилосмочать щодня, як і ми? Що вони роблять з картоплею?»

Вона проводжала мене вранці, суворо наказуючи дізнатися, якою маркою туалетного паперу вони користуються або чи використовують простирадла з полікотону. Те, що часто я не могла це згадати, було для неї джерелом великого розчарування. Моя мама була потай переконана, що мажори живуть як свині, відтоді як я, шестирічна, розказала їй про шкільного друга, чия мати не дозволяла нам гратися в їхній залі, мовляв, тому, що ми піднімемо пилюку.

Коли я приходила додому й рапортувала: «Так, собаці справді вільно їсти на кухні» або «Ні, Трейнори не миють передній ґанок щодня», як це робила моя мама, вона складала губи бантиком, скоса поглядала на батька й кивала з тихим задоволенням, немовби я щойно потвердила все, що вона думала про неохайність вищих кіл.

Залежність батьків від мого доходу чи, можливо, їхнє розуміння того, що насправді я не люблю свою роботу, означало наступне: в будинку до мене почали ставитися з повагою. Утім, змінилося не так багато: що стосувалося батька, то він перестав називати мене «товста гузниця», а щодо мами, то тепер, коли я верталась додому, як велося, мене чекала чашка чаю.

Для Патрика й моєї сестриці я не змінилася — як і раніше, була об’єктом для глузувань, обіймів, поцілунків чи причиною подутись. Я теж не відчувала змін. Мій вигляд не змінився, одягалась я й досі, як мовляла Трина, так, немов брала участь у бійцівському герці в благодійній крамниці.

Я не здогадувалася, що думають про мене мешканці Ґранта-гаусу. Вілл був байдужливий, а в Натанових очах, знать з усього, я поставала як остання з довгої вервечки найманих доглядальниць. Він мав зичливу вдачу, але тримався дещо на відстані. Здавалося, він не був певен, що я там надовго. Містер Трейнор ввічливо мені кивав, коли ми перетинались у передпокої, інколи запитував мене, як я добралася й чи добре мені тут працюється. Сумніваюся, що він упізнав би мене, якби його мені представили в інших декораціях.

А для місіс Трейнор, о Боже, для місіс Трейнор, я, схоже, була найдурніша та найбезвідповідальніша людина на всій земній кулі.

Усе почалося з фоторамців. Ніщо в цьому будинку не лишалося непоміченим для місіс Трейнор, і я мала б знати, що розгром рамців кваліфікуватиметься як землетрус. Вона розпитувала мене, на скільки точно часу я покинула Вілла самого, що стало причиною, як швидко я прибрала той безлад. Насправді вона не критикувала мене, бо була занадто шляхетна, щоб навіть підвищити голос, але те, як вона повільно кліпала очицями, слухаючи мої відповіді, та її коротке мугикання під час моєї розповіді сказали мені все, що я хотіла знати. Для мене не стали несподіванкою слова Натана про те, що вона — мировий суддя.

Місіс Трейнор гадала, що краще мені не покидати Вілла самого так довго наступного разу, хоч би якою ніяковою здавалась ситуація, гм… Вона радила мені не ставити речі так близько до краю, коли наступного разу я витиратиму пил, адже їх можна випадково скинути долі, гм… (Схоже, вона воліла вірити, що це був нещасний випадок.) Місіс Трейнор змусила мене почуватися заплішеною дурепою, і, відповідно, я ставала такою, коли та була поруч. Вона завжди заходила саме тоді, коли я щось упускала на підлогу чи боролася з регулятором плитки абощо. А коли я заходила знадвору, несучи дрова, вона стояла в передпокої з дещо роздратованим виглядом, немов мене не було набагато більше часу, ніж насправді.

Дивно, але її ставлення дошкуляло мені більше, ніж грубість Вілла. Кілька разів я навіть хотіла запитати її прямо, що не так. «Ви сказали, що наймаєте мене через моє ставлення до життя, а не через професійні навички, — хотіла сказати я. — Ну, от я й веселюся що Божий день. Бадьора, як ви й хотіли. То в чому ж ваш клопіт?»

Але Камілла Трейнор не з тих жінок, яким можна сказати таке. Та й, окрім того, у мене було таке відчуття, що ніхто в цім будинку ніколи нічого в живі очі не говорить.

«Лілі, наша остання дівчина, мала доволі розумну звичку використовувати цю каструлю на два овочі відразу» — означало «Ти створюєш забагато безладу».

«Вілле, може, ти хочеш чаю?» — насправді означало «Не знаю, що тобі й сказати».

«Гадаю, мені треба упорядкувати деякі документи» — означало «Ти грубіяниш, тому я збираюся вийти з кімнати».

Усе це вимовлялося зі злегка болючим виразом, і тонкі пальці перебирали ланцюжок із розп’яттям. Вона була така стримана, така розсудлива. Поруч із місіс Трейнор моя мама скидалась на Емі Вайнгаус. Я ввічливо всміхалася, удавала, що нічого не помітила й виконувала роботу, за яку мені платили.

Або принаймні намагалася.

— Чому, чорт би вас узяв, ви намагаєтеся підсунути мені моркву?

Я подивилась на тарілку. Я спостерігала за телеведучою та розмірковувала, чи не пофарбувати мені волосся в такий самий колір.

— Що? Ні.

— Намагаєтеся. Ви розім’яли її та домішали до соусу. Я бачив на власні очі.

Я почервоніла: так воно й було. Я сиділа й годувала його, тим часом як обойко краєм ока дивилися обідні новини. На обід були ростбіф і картопляне пюре. Місіс Трейнор веліла мені покласти на тарілку три види овочів, хоча Вілл досить чітко сказав, що сьогодні він не хоче овочів. Напевне, вся їжа, яку мені загадали приготувати, була збалансована до найменшої дрібниці.

— Чому ви намагаєтесь запхати в мене моркву?

— Я не намагаюся.

— Отже, моркви тут немає?

Я дивилась на дрібні помаранчеві шматочки.

— Ну, добре… Є.

Він чекав, підвівши брови.

— Гм… Я просто подумала, що овочі будуть вам корисні.

Почасти я робила це з поваги до місіс Трейнор, почасти — через звичку. Я звикла годувати Томаса, переминаючи овочі в пюре та ховаючи його під купами картоплі або в макаронах. Кожен шматочок, який ми впихали в нього, здавався невеличкою перемогою.

— Поговорімо відверто. Ви вважаєте, чайна ложка моркви поліпшить якість мого життя?

В устах Вілла Трейнора це звучало досить нерозумно. Проте я навчилась не здаватися оторопілою, хоч би що Вілл сказав чи зробив.

— Я вас зрозуміла, — спокійно відповіла я. — Більше цього не робитиму.

Коли ж разом ні з цього ні з того Вілл Трейнор розсміявся. Зайшовся сміхом, неначе й сам цього не сподівався.

— На Бога! — Він похитав головою.

Я витріщилась на нього.

— Що, чорт його бери, ви ще понапихували в мої страви? А далі ви проситимете мене відкрити тунель, щоб містер Поїзд доставив трохи перетертої брюссельської капусти на чортову станцію під назвищем Шлунок?

Я обдумувала це десь із хвилину.

— Ні, — сказала я з байдужістю на обличчі. — Я маю справу лише з містером Виделкою. Містер Виделка на поїзд не схожий.

Це кілька місяців до того дуже переконливо довів мені Томас.

— Вас до цього підштовхнула моя мати?

— Ні. Послухайте, Вілле, мені шкода. Я просто… не подумала.

— Неначе це вперше.

— Гаразд, гаразд. Я заберу кляту моркву, якщо вона справді вас так засмучує.

— Мене засмутила не чортова морква, а те, що її підмішує в мою їжу божевільна, яка звертається до столових приборів словами «містер і місіс Виделки».

— Це був жарт. Слухайте, давайте я заберу моркву, і…

Він одвернувся від мене.

— Я більше нічого не хочу. Просто зробіть мені чашку чаю. — І коли я вже вийшла з кімнати, він крикнув навздогінці: — І не намагайтесь підмішати туди чортів кабачок.

Натан увійшов, коли я закінчувала мити посуд.

— Вілл у доброму гуморі, — мовив він, коли я передала йому чашку.

— Справді? — Я їла бутерброди на кухні. Надворі було дуже холодно, і останнім часом будинок не здавався мені таким недружнім, як колись.

— Він сказав, що ти намагаєшся отруїти його. Але говорив це… знаєш… у хорошому сенсі.

Я відчула незвичну радість від цих слів.

— Так… добре… — промовила я, намагаючись приховати свої емоції. — Дай мені час.

— Він навіть трохи розговорився. Бувало, тижнями нічого майже не говорить, а тут протягом останніх кількох днів він, на диво, в настрої перекинутися кількома словами.

Я згадала, як Вілл сказав мені, якщо я не перестану свистіти, він буде змушений переїхати мене візком.

— Думаю, його уявлення про балакучість трохи відрізняється від мого.

— Ну, ми трохи поговорили про крикет. І, маю тобі сказати, — Натан знизив голос, — близько тижня тому Місіс Ті розпитувала мене, чи ти справляєшся. Я сказав, що ти працюєш дуже професійно, хоча знав, вона питала не про те. А вчора вона прийшла й сказала, що чула, як ви сміялися.

Я пригадала вчорашній вечір.

— То він з мене сміявся, — сказала я.

Віллові стало смішно, тому що я не знала, що таке песто. Я сказала йому, що на вечерю — макарони, присмачені зеленим соусом.

— Ой, та їй про це байдуже. Просто він давно вже ні з чого не сміявся.

Це була правда. Вілл і я, здавалося, знайшли легший спосіб бути поруч одне одного. Переважно це відбувалося так. Він говорив мені грубощі, й подеколи я теж відповідала грубістю. Він казав мені, що я чимось не догодила йому, а я відповідала, що він міг би краще попрохати, якби йому було небайдуже. Він кляв мене, називав колькою в гузниці, а я відказувала, най спробує побути без цієї кольки й подивиться, чи надовго його стане. Усе це було трохи вдавано, та, мабуть, нас обох влаштовувало. Іноді навіть здавалося, що Віллові легше від того, що хтось готовий бути з ним грубим, заперечувати йому або сказати, що він жахливо поводиться. Таке було відчуття, що після нещасного випадку всі ходили біля нього навшпиньки, хіба окрім Натана, до якого Вілл, здавалося, автоматично ставився з повагою і хто так чи інакше був нечутливий до будь-яких його гострих зауваг. Натан був броньованою машиною в людській подобі.

— Просто постарайся стати мішенню для його кпинів, добре?

Я поставила свою чашку в зливальницю.

— Навряд чи з цим будуть проблеми.

Іншою великою зміною, крім атмосфери в будинку, було те, що Вілл не прохав мене дати йому спокій так часто, як колись, і кілька разів пополудні навіть пропонував мені залишитися й подивитися з ним фільм. Я не надто заперечувала, коли то був «Термінатор», хоч бачила всі його частини, але коли він показав мені французький фільм із субтитрами, я кинула погляд на обкладинку й сказала, що цього разу я пропущу перегляд.

— Чому?

Я стенула плечима.

— Не люблю фільми з субтитрами.

— Це те саме, якби ви сказали, що вам не до смаку фільми з акторами в них. Не смішіть мене. Що саме вам не подобається? Той факт, що потрібно щось прочитати, а не тільки дивитися?

— Мені просто не подобаються іноземні фільми.

— Після чортового «Місцевого героя» решта фільмів була іноземна. Чи ви думали, що Голлівуд — передмістя Бірмінгема?

— Смішно.

Він не міг повірити, коли я призналася, що ніколи не бачила фільм із субтитрами. Просто вечорами зазвичай пульт від телевізора привласнювали мої батьки, а в Патрика було таке саме бажання дивитись іноземний фільм, як і записатися на вечірні курси для в’язання гачком. Мультиплекс у найближчому до нас місті показував найновіші бойовики й романтичні комедії, проте був ущерть заповнений підлітками в толстовках із каптурами, тож більшість жителів приміської зони рідко його відвідувала.

— Луїзо, ви повинні подивитися цей фільм. По суті, я наказую вам це зробити. — Вілл від’їхав назад і кивнув у бік м’якого крісла. — Там. Сідайте туди. І не рухайтеся, поки все не скінчиться. Ніколи не дивилася фільм іноземною мовою. Боже-боже, — пробурмотів він.

Це був старий фільм про горбаня, який успадкував будинок у сільській місцевості Франції. Вілл сказав, що фільм знято за знаменитою книжкою, але я навіть ніколи не чула про неї. Перші двадцять хвилин я трохи метушилася, мене дратували субтитри і я думала, чи не розлютиться Вілл, якщо сказати йому, що мені потрібно в туалет.

А потім щось сталося. Я перестала думати про те, як важко слухати й читати одночасно, забула про Віллів прийом таблеток і про те, що місіс Трейнор може подумати, що я байдикую, і стала переживати за горопаху та його сім’ю, яких ошукали недобросовісні сусіди. Ще до того, як горбань помер, я тихо ридала, промокаючи соплі рукавом.

— Отже… — Вілл з’явився поруч і лукаво подививсь на мене. — Вам зовсім не сподобалося.

Я звела очі й здивовано завважила, що надворі вже темно.

— Тепер зловтішатиметесь, еге? — промурмотіла я, потягнувшись до коробки з хустинками.

— Трохи. Я просто вражений, що на такий зрілий вік — скільки там вам?..

— Двадцять шість.

— Двадцять шість років, і ви ніколи не дивилися фільм із субтитрами. — Він спостерігав, як я витирала очі.

Я глянула на хустинку й зрозуміла, що витерла всю туш.

— Не знала, що це обов’язково, — пробурчала я.

— Гаразд. То що, Луїзо Кларк, ви робите у вільний час, якщо не дивитесь фільми?

Я стиснула в руці хустинку.

— Хочете знати, що я роблю поза роботою?

— Це ви наполягали, що нам варто краще пізнати одне одного. Отож розкажіть мені про себе.

З такого його тону ніколи не можна було мати певність, що він не глузує з вас. Я чекала відплати.

— Чому? — запитала я. — Чому це ви раптом зацікавилися?

— О, на Бога! Невже ваше життя — державна таємниця? — Здавалося, він починав дратуватися.

— Не знаю… — сказала я. — Ходжу випити в паб. Трохи дивлюся телевізор. Спостерігаю, як бігає мій бойфренд. Нічого незвичайного.

— Ви спостерігаєте, як ваш бойфренд бігає.

— Так.

— Але не бігаєте сама.

— Ні. Я… — глянула на свої груди, — не створена для цього.

Він усміхнувся.

— Що ще?

— Про що ви?

— Хобі. Подорожі. Місця, у яких ви любите бувати.

Він скидався на мого викладача з професійної підготовки.

Я намагалася думати.

— Немає в мене захоплень. Трохи читаю. Люблю гарний одяг.

— Зручно, — сказав він сухо.

— Ви самі запитали. Справжніх хобі в мене немає, — почала я захищатися. — Нічого такого не роблю, зрозуміло? Я працюю, а потім іду додому.

— Де ви живете?

— По той бік замку. Ренфрю-роуд.

Він спантеличено глянув на мене. Аякже! Між двома сторонами замку ціле провалля!

— Це неподалік шосе з розділювальною смугою. Поруч із Макдональдсом.

Він кивнув, хоча я не була впевнена, що він насправді мене розумів.

— А відпустки?

— Я була в Іспанії. З Патриком. Моїм бойфрендом, — додала я. — У дитинстві ми їздили тільки в Дорсет. Або в Тенбі. Моя тітка живе в Тенбі.

— А що ви хочете?

— Що я хочу?

— Від життя.

Я закліпала.

— Це вже особисте.

— Мені байдуже до подробиць. Не варто вдаватись до психоаналізу. Я просто запитую, що ви хочете. Одружитися? Народити карапузів? Мрієте про кар’єру? Хочете подорожувати світом?

Настала довга пауза.

Думаю, я знала, що моя відповідь розчарує його, ще до того, як промовила:

— Не знаю. Я ніколи не думала про це.


У п’ятницю ми поїхали в лікарню. Я рада, що не знала про Віллів візит до лікаря раніше, бо провела б безсонну ніч, переживаючи, як відвезти його. Я вмію кермувати, так. Але десь так само, як і балакати французькою. Еге ж, я здала відповідний іспит. Однак по тому не використовувала цю навичку частіше, ніж раз на рік. Думка про те, що потрібно посадити Вілла з його візком у пристосований до цього мікроавтобус і успішно доставити його в сусіднє місто, жахала мене.

Декілька тижнів я прагнула вирватися з цього будинку під час робочого дня. А теперечки я зробила б усе, аби не виходити надвір. Його лікарняну картку я знайшла серед тек з матеріалами про його здоров’я: великих товстих швидкозшивачів із назвиськами «Транспорт», «Страхування», «Життя з інвалідністю» та «Візити до лікарів». Я схопила картку й перевірила, чи справді там сьогоднішня дата. Я досі сподівалася, що Вілл помилився.

— Ваша мама також поїде?

— Ні. Вона не їздить зі мною в лікарню.

Я не могла приховати своє здивовання. Гадала, вона контролює всі аспекти синового лікування.

— Колись їздила, — додав Вілл. — Та ми домовились.

— А Натан їде?

Я стояла перед ним навколішки. Я так нервувалася, що впустила частину обіду йому на коліна й тепер марно намагалася витерти це. Добра частина його штанів промокла наскрізь. Вілл нічого не сказав, лише попрохав, щоб я перестала вибачатись, але це не допомогло, я й далі дуже нервувалася.

— Чому питаєте?

— Так, просто. — Я не хотіла, щоб він знав, як мені було боязко. Майже весь ранок — звичайно о цій порі я прибираю — я провела, читаючи та перечитуючи інструкцію з експлуатації підйомника, але досі боялась тієї миті, коли візьму на себе відповідальність підняти Вілла на два фути в повітря.

— Годі, Кларк. У чому клопіт?

— Гаразд. Я просто… просто подумала, що було б легше, якби першого разу тут був хтось, хто в цьому добре тямить.

— На відміну від мене, — сказав він.

— Я не це мала на увазі.

— Бо навряд чи я щось знаю про власне здоров’я?

— Ви вмієте керувати підйомником? — відкрито запитала я. — Ви зможете сказати мені, що саме я маю робити?

Вілл не зводив з мене очей. Якщо він і хотів дошкулити мені, то, здавалося, передумав.

— Слушна заувага. Так, він їде. Зайва пара рук не завадить. Та й до всього, як він буде поруч, ви так не нервуватиметеся.

— А я й не нервуюсь.

— Я бачу. — Він глянув на свої коліна, які я й досі терла шматком тканини. Соусу до макаронів я позбулася, але штани промокли. — Тепер скажуть, що в мене нетримання сечі.

— Я не закінчила. — Я вмикнула фен і напрямила насадку йому нижче від живота.

Коли гаряче повітря вдарило його брюки, від здивування він звів брови.

— Гаразд, — сказала я. — Я теж не планувала так проводити полудень п’ятниці.

— Ви напружені?

Я відчувала, як він вивчає мене.

— О, розслабтеся, Кларк. Це ж на моє природження спрямовано струмінь гарячого повітря.

Я не відповіла. Його голос перекривав гудіння фена.

— Та облиште ви, що гірше може статися, хіба опинюся в інвалідному візку?

Можливо, це звучить нерозумно, але я не могла не розсміятися. «Невже насправді Вілл намагається мене трохи підбадьорити?»


Зовні автомобіль здавався звичайним, але коли задні пасажирські дверцята відчинялися, долі опускався пандус. Під Натановим наглядом я скерувала Віллів зовнішній візок (він мав окремий візок для подорожей) прямо на пандус, перевірила електричне фіксоване гальмо та запрограмувала візок на повільний підйом у автомобіль. Натан ковзнув на друге пасажирське сидіння, пристебнув Вілла й зафіксував колеса. Намагаючись стримати тремтіння рук, я зняла авто з ручного гальма й поволі рушила до лікарні.

Від’їхавши вже далеко від дому, я глянула на Вілла. Він якось принишк, напружив підборіддя й неначе скулився. Надворі було холодно, тож ми з Натаном старанно закутали його шарфом і вдягнули в тепле пальто, та, схоже було, почувався він усе одно не дуже комфортно. Щоразу, дивлячись у дзеркало заднього виду (а це траплялося частенько), я боялася, що візок може зірватися з кріплень, хоч поряд і був Натан, він дививсь у вікно з непроникним виразом обличчя. Навіть коли я зупинялась чи різко пригальмовувала, що було кілька разів, він просто злегка кривився й чекав, поки я розберуся з усім.

Коли ми під’їхали до лікарні, я вся була вкрита тонким шаром поту. З переляку я тричі об’їхала автопаркованку лікарні, шукаючи якнайбільше паркувальне місце, поки не відчула, що чоловікам уривається терпець. Лише тоді я опустила пандус і Натан допоміг Віллові виїхати на асфальт.

— Гарна робота. — Натан вийшов з автомобіля й поплескав мене по спині, щоправда, мені важко було повірити в його слова.

Є речі, яких ви не помітите, поки не супроводжуватимете когось в інвалідному візку. Наприклад, страшні тротуари, що рябіють погано полатаними ви'боями чи просто нерівні. Повільно йдучи поруч із Віллом, який їхав самостійно, я помічала, як кожна крива плитка змушувала його здригатися від болю або як часто він намагавсь обережно керувати біля якоїсь потенційної перешкоди. Натан удав, що не помічає цього, але я бачила, що він також спостерігав. Вілл похмуро, але вперто рухався вперед.

Інша річ, наскільки безцеремонна більшість водіїв. Вони припарковувались біля виїздів на тротуар або так близько, що на інвалідному візку ніяк не переїдеш дорогу. Шокована, я кілька разів навіть хотіла залишити грубу записку за склоочисником, одначе Натан і Вілл, здавалося, звикли до цього. Натан показав підхоже місце, і ми, ставши нарешті обабіч Вілла, перейшли дорогу.

Вілл не промовив жодного слова, відтоді як вийшов із дому.

Сама лікарня була невисока блискуча будівля, а бездоганний вестибюль більше скидався на модерновий готель, можливо, завдяки приватному страхуванню. Я затрималась позаду, поки Вілл називав адміністраторові своє ім’я, а потім пішла за ним і Натаном по довгому коридору. Натан ніс величезний нараменник, у якому помістилося все, що Віллові могло придатися під час його короткого візиту, від склянок до запасного одягу. Того ранку він упакував його при мені, докладно розповідаючи про всі можливі непередбачені випадки.

— Ще добре, що ми не надто часто це робимо, — сказав він тоді, помітивши подив на моєму обличчі.

До лікаря з Віллом я не пішла. Ми з Натаном сиділи на стільцях біля кабінету консультанта. Лікарнею тут не пахло, а на вікні у вазі стояли свіжі квіти. Не якісь звичайні квітки. Величезні екзотичні рослини, назви яких я не знала, були майстерно зібрані в лаконічні букети.

— Що вони там роблять? — запитала я, коли минуло десь із півгодини.

Натан відірвав очі від книжки.

— Це просто його черговий піврічний огляд.

— Щоб побачити, чи йому кращає?

Натан відклав книжку.

— Йому не кращає. Це пошкодження спинного мозку.

— Але ти проходиш із ним фізіотерапію й таке інше.

— Я намагаюся підтримувати його фізичний стан, щоб не атрофувалися м’язи, не вимивався кальцій з кісток, а в ногах не застоювалася кров тощо.

Коли він знову заговорив, його голос був лагідним, наче він боявся розчарувати мене.

— Він не ходитиме, Луїзо. Це відбувається тільки в голлівудських фільмах. Ми просто намагаємося зняти біль і підтримувати ті рухи, на які він іще здатний.

— І Вілл робить усе те? Оту фізіотерапію. Здається, він не хоче робити нічого з того, що я пропоную.

Натан скривився.

— Робить, але, думаю, серце його на це вже не пристає. Коли я з ним познайомився, він був досить рішуче настроєний. Вілл багато досягнув у реабілітаційному осередку, але коли минув рік без поліпшення, думаю, йому стало важко вірити, що в цьому є сенс.

— Як думаєш, варто йому старатися?

Натан дивився в підлогу.

— Щиро сказати? У нього квадриплегія С 5/6. Тобто нічого не працює нижче від цього місця… — Він поклав руку на верхню частину грудей. — Спинний мозок і досі не навчилися відновлювати.

Я втупилась у двері, пригадуючи Віллове обличчя, коли ми їхали при зимовому сонячному світлі, та сяюче обличчя чоловіка на лижному відпочинку.

— Але ж постійно стаються медичні відкриття, так? Я про те, що… може… десь і над цим працюють.

— Це дуже хороший шпиталь, — рівно промовив він.

— Є життя, є надія, еге?

Натан подивився на мене, потім на книжку.

— Авжеж, — сказав він.


О третій за чверть Натан переконав мене піти по каву. Він сказав, що візит може забрати ще трохи часу й що він триматиме оборону, поки я не повернусь. Я трохи забарилася в приймальні, погортала журнали в газетному кіоску, помилувала на шоколадні батончики.

Як і можна було сподіватися, намагаючись знайти дорогу назад, я заблукала й кілька разів розпитувалася в медсестер, дві з яких нічим мені навіть не могли зарадити. Коли я повернулася з кавою, що вже вистигала, коридор був порожній. Наблизившись, побачила, що двері консультанта прочинені. Я завагалась, але знову згадала місіс Трейнор, голос якої постійно лунав у моїх вухах, дорікаючи мені, що покинула Вілла, а я знову це зробила.

— Отже, побачимося за три місяці, містере Трейнор, — сказав хтось. — Я змінив дозування цих антиспазматичних ліків і простежу, щоб вам передзвонили з результатами аналізів. Напевно, в понеділок.

— А ці я можу купити в аптеці внизу? — почувся голос Вілла.

— Так. Ось. І оці теж можете докупити тут, — промовила жінка. — Забрати цю теку?

Вони збирались виходити. Я постукала, й мені дозволили увійти. Дві пари очей повернулися в мій бік.

— Перепрошую, — сказав консультант, підхоплюючись зі стільця. — Я думав, це фізіотерапевт.

— Я Віллова… помічниця, — промовила я, зупинившись біля дверей. Нахиливши Вілла вперед, Натан одягав його в сорочку. — Пробачте, я подумала, ви вже закінчили.

— Дайте нам ще хвилину, добре, Луїзо? — пролунав у кабінеті різкий голос Вілла.

Бурмочучи свої вибачення, я позадкувала червоніючи.

Мене вразив не вигляд голого Віллового тіла, худого і в шрамах. Не роздратований дещо погляд консультанта — так само місіс Трейнор дивилася щодня на мене, щоб я відчувала, що я й досі та сама незграбна ідіотка, навіть якщо й заробляю найвищу погодинну ставку. Ні, мене вразили багряно-червоні лінії на зап’ястках Вілла: довгі, криві шрами, які не можна було приховати, хоч би як швидко Натан опускав Віллові рукави.


предыдущая глава | До зустрічі з тобою | cледующая глава







Loading...