home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


6


Сніг зірвався так раптово, що вийшла я з дому під яскравим блакитним небом, а менш як за півгодини вже проходила повз замок, який здавався оздобою для торта, вкритою товстим шаром білої поливи.

Тихою ходою я пленталася по доріжці. Пальці ніг заклякли, і я тремтіла в своєму занадто тонкому шовковому китайському плащику. Вихор великих білих сніжинок з’являвся з металево-сірого безмежжя, майже заступаючи Ґранта-гаус, приглушуючи звуки й неприродно сповільнюючи темп світу. За акуратно підстриженим живоплотом зі знайомою обережністю їхали автомобілі, на тротуарах ковзали та вищали пішоходи. Я натягнула шарф на носа й пошкодувала, що не взула та не вдягла щось більш підхоже, як балетки й коротку оксамитову сукню.

На моє здивовання, двері відчинив не Натан, а Віллів батько.

— Вілл у ліжку, — сказав він, зиркнувши вгору з-під навісу. — Щось йому недобре. Я саме думав викликати лікаря.

— А де Натан?

— Цей ранок у нього вільний. Чом це мало статися сьогодні? Клята медсестра з агенції зайшла лише рівно на шість секунд. Якщо й далі сніжитиме, не знаю, що ми робитимем.

Він стенув плечима, неначе тут нічим уже не зарадиш, і зник у коридорі, либонь, відчуваючи полегшення, що зняв із себе відповідальність.

— Ви ж знаєте, що йому потрібно, еге? — гукнув він через плече.

Я зняла плащ і туфлі, а що знала — місіс Трейнор у суді (вона позначала дати в календарі на Вілловій кухні), то поклала свої мокрі шкарпетки на радіатор, щоб висохли. У кошику з чистою білизною була пара Віллових шкарпеток, і я їх наділа. На мені вони здавались до сміху завеликі, але мати теплі сухі ноги було справжнім раєм. Вілл не відреагував, коли я гукнула його. Я приготувала йому напій, тихо постукала й просунула голову за двері. У тьмяному світлі я розгледіла силует під ковдрою. Вілл міцно спав.

Я ступила крок назад, зачинила за собою двері й заходилась біля своїх повсякденних справ.

Моя мати, здавалося, діставала майже фізичне задоволення від добре впорядкованого будинку. Увесь місяць я щодень пилосмочила й прибирала, та ніяк не розуміла, в чому тут привабливість. Я мала підозру, що в моєму житті так і не настане той час, коли я не прагнутиму перекласти це на когось іншого.

Утім, такого дня, як сьогодні, коли Вілл був прикутий до ліжка й зовнішній світ, здавалося, завмер, я відчула якусь медитативну насолоду, прибираючи кожен закуток флігеля. Витираючи пил і поліруючи меблі, я переносила із собою з кімнати в кімнату радіо, притишивши звук до найменшого, щоб не турбувати Вілла. Від часу до часу я зазирала до нього, щоб переконатися, що він дихав, і лише близько першої години, коли Вілл так і не підвівся, затривожилася.

Я заповнила кошик дровами. Помітила, що снігу намело вже кілька дюймів. Зробила Віллові свіжий напій, а потім постукала. Відтак постукала ще раз, уже голосніше.

— Так, — його голос був прихриплим, немов я тільки-но розбудила його.

— Це я, — і, не почувши відповіді, додала: — Луїза. Можна ввійти?

— Навряд чи я тут танець семи покривал[14] танцюю.

У кімнаті було темно, вікна й досі затуляли штори. Я ввійшла й почекала, поки очі звикнуть. Вілл лежав на боці, зігнувши руку, наче намагався трохи підвестися, як і раніше, коли я заглядала до нього. Іноді якось забувалося, що він не в змозі перевернутися самостійно. Його волосся стирчало в один бік, а пухова ковдра була акуратно підіткнута. Кімнату наповнював запах теплого немитого чоловічого тіла, не відразливий, але таки трохи дивний, як для початку робочого дня.

— Чим я можу допомогти? Дати вам напій?

— Мені треба змінити положення.

Я поставила напій на комод і підійшла до ліжка.

— Що… мені потрібно зробити?

Він обережно ковтнув, наче це було боляче.

— Підніміть і поверніть мене, потім підніміть бильце ліжка. Сюди… — Вілл кивком попрохав мене наблизитися. — Візьміть мене попід руки, з’єднайте їх за спиною та потягніть назад. Притисніть спину до ліжка, щоб не травмувати поперек.

Мені було трохи дивно. Я обійняла його: Віллів запах заповнив мої ніздрі, його тепла шкіра торкалась моєї. Ще ближче я могла б бути, лише якби почала покусувати його вухо. Від цієї думки я мало не зайшлася істеричним сміхом, але опанувала себе.

— Що?

— Нічого. — Я вдихнула, з’єднала руки й прилаштовувалася, поки не відчула, що надійно його тримаю. Він був ширшим, ніж я гадала, й трохи важчим. І на рахунок три я потягнула його назад.

— О Боже! — вигукнув він мені в плече.

— Що? — Я мало не впустила його.

— Ваші руки до біса холодні.

— Авжеж. Якби ви потрудилися підвестися з ліжка, то дізналися б, що насправді надворі сніг.

Я жартувала, та раптом усвідомила, що його шкіра під футболкою занадто тепла, сильний жар, здавалося, йшов глибоко зсередини. Він злегка застогнав, поки я поправляла його подушку, і я спробувала рухатися якомога повільніше та ніжніше. Він показав на пристрій дистанційного управління, що піднімав угору його голову та плечі.

— Тільки не занадто, — пробурмотів він. — Трохи паморочиться в голові.

Я ввімкнула світло біля ліжка, щоб глянути на нього, ігноруючи його слабкий протест.

— Вілле, з вами все гаразд? — я двічі повторила, перш ніж він відповів мені:

— Не найкращий мій день.

— Вам потрібні знеболювальні?

— Так… найсильніші.

— Може, дати парацетамол?

Зітхнувши, він одкинувся на прохолодну подушку.

Я дала йому склянку й прослідкувала, щоб він проковтнув ліки.

— Спасибі, — сказав він потому, і я занепокоїлась: Вілл ніколи не дякував мені.

Він заплющив очі, і якийсь час я просто стояла в дверях і дивилась на нього: його груди здіймалися й опускалися під футболкою, рот був злегка розтулений. Його дихання було неглибоке й, можливо, трохи важче, ніж іншими днями. Однак я ніколи не бачила його без візка, тож припускала, що це пов’язано з тиском у лежачому положенні.

— Ідіть, — пробурмотів він.

Я пішла.


Я читала журнал, відриваючись од нього, тільки щоб дивитися, як сніг товстим шаром огортає будинок, лізучи на підвіконня пухнатими пейзажами. О пів на першу мама прислала мені текстове повідомлення про те, що мій батько не зміг виїхати на дорогу. «Перш ніж підеш з роботи, зателефонуй», — наказувала вона. І що це мама надумала робити: відрядить тата із санчатами та сенбернаром?

Я слухала місцеві новини по радіо: затори на автомагістралях, зупинки поїздів і тимчасове зачинення шкіл — усе це принесла із собою несподівана заметіль. Я повернулася у Віллову кімнату й знову глянула на нього. Мені не подобався колір його обличчя. Він був блідий, а на обох щоках горіли яскраві плями.

— Вілле, — тихо покликала я.

Він не ворушився.

— Вілле.

У мені почали кільчитися слабкі паростки паніки. Я покликала його ще двічі, щораз голосніше. Відповіді не було. Нарешті схилилася над ним. Я не бачила й найменшого руху ані на його обличчі, ані на грудях. Його дихання. Я мала б відчути його подих. Я нагнулася ще ближче, намагаючись помітити його дихання. Нічого не завваживши, лагідно торкнулася його обличчя.

Він здригнувся, його очі розплющилися за якихось кілька дюймів від моїх.

— Пробачте, — сказала я, відсахнувшись.

Він закліпав, оглядаючи кімнату, наче був десь далеко від дому.

— Я Лу, — мені здалося, що він мене не впізнав.

На його обличчі виступило легке роздратування.

— Я знаю.

— Хочете супу?

— Ні, дякую. — Він стулив повіки.

— Ще знеболювального?

На вилиці ледь виблискував піт. Я простягнула руку, його ковдра видалася мені гарячою та вогкою від поту. Я почала нервуватись.

— Що я повинна робити? Тобто якщо Натан не зможе дістатись сюди?

— Нічого… Зі мною все гаразд, — пробурмотів він і знову заплющив очі.

Я переглянула теку, намагаючись з’ясувати, чи не забула чогось. Відчинила шафку з ліками, коробками гумових рукавичок і марлевих пов’язок і зрозуміла, що не маю в’явлення, що з усім цим робити. Я скористалася була інтеркомом, щоб поговорити з Вілловим батьком, але дзвінок загубився в порожньому будинку. Чути було його відгомін за дверима флігеля.

Я вже збиралася зателефонувати місіс Трейнор, коли відчинилися задні двері й в хату, закутаний в шари об’ємного одягу, ввійшов Натан. З-під вовняного шарфа й шапки ледве проглядала його голова. Разом з ним усередину зі свистом увірвалися холодне повітря й легкий сніговий вихор.

— Здорова була! — промовив він, струшуючи сніг з черевиків.

Будинок неначе раптом прокинувся з дрімоти.

— Слава Богу, що ти прийшов, — сказала я. — Віллові зле. Він проспав мало не весь ранок і майже нічого не пив. Я не знаю, чим зарадити.

Натан зняв пальто.

— Довелося всю дорогу йти пішки. Автобуси не ходять.

Я взялася робити йому чай, а Натан пішов глянути, чи все гаразд із Віллом.

Він повернувся, перш ніж закипів чайник.

— Вілл горить. Як довго це триває?

— Увесь ранок. Я й подумала, що він надто гарячий, але Вілл сказав, що просто хотів спати.

— О Боже! Весь ранок? Хіба ти не знаєш? Він не може регулювати власну температуру. — Натан проштовхнувся повз мене й став ритися в аптечці. — Антибіотики. Сильні. — Він узяв пляшечку, висипав її вміст у ступку й заходивсь несамовито розтирати ліки товкачиком.

Я крутилася біля нього.

— Я дала йому парацетамол.

— Могла би ще й іриску йому запропонувати.

— Я не знала. Ніхто не казав. Я його добре вкрила.

— Усе написано в тій клятій теці. Слухай. Вілл не пітніє так, як ми. Насправді він узагалі не пітніє від місця травми й донизу. Тобто якщо він хоч трохи застудиться, його температурний датчик виходить з ладу. Іди знайди вентилятор. Поставимо коло Вілла, поки він не охолоне. І вологий рушник — покладемо` на потилицю. Ми не повеземо` його до лікаря, поки не вщухне сніговиця. Чортова медсестра з агентства. Вона мала помітити це зранку.

Таким злим я Натана ще не бачила. Він навіть зі мною більше не говорив.

Я побігла по вентилятор.

Минуло майже сорок хвилин, поки температура Вілла повернулась на прийнятний рівень. Сподіваючись помічної дії надсильних ліків проти лихоманки, я приклала один рушник до лоба, а другим, як звелів Натан, обмотала шию. Ми роздягнули Вілла, накрили груди тонким бавовняним простирадлом і поставили вентилятор, щоб дув на нього. Без рукавів було чітко видно шрами на його руках. Ми обоє вдавали, що я їх не бачу.

Вілл майже мовчки зносив увесь цей догляд, відповідаючи на Натанові запитання лише «так» або «ні», й настільки нерозбірливо, що я іноді не була певна, чи він розумів, що говорить. Тепер я побачила, що Вілл справді серйозно хворий, тож почувалася жахливо, що не змогла цього зрозуміти. Я вибачалась, поки Натан не сказав, що його це вже дратує.

— Так, — сказав він, — подивися, що я роблю. Можливо, пізніше тобі потрібно буде зробити це самій.

Я не намагалася протестувати, але мені було важко стримувати нудоту, коли Натан приспустив нижче за талію піжамні штани Вілла, відкриваючи бліду смугу голого живота, обережно забрав марлеву пов’язку, що була довкола маленької трубки в животі, старанно почистив трубку та замінив пов’язку. Він показав мені, як змінити пакет на ліжку, пояснив, чому він завжди має бути нижче, ніж тіло Вілла, й мене здивувало, наскільки прозаїчно я вийшла з кімнати з пакетом теплої рідини. Я раділа, що Вілл зараз не дивився на мене — не тому, що він міг би в’їдливо коментувати, а тому, що його б надто збентежило, що я стала свідком частини цієї інтимної процедури.

— Усе, — сказав Натан. Нарешті, через годину, Вілл лежав у напівдрімоті на свіжих бавовняних простирадлах і здавався хоча й не здоровим, але й не страшенно хворим. — Хай поспить. Розбуди його за кілька годин і змусь випити більшу частину рідини в склянці. А ще ліки проти лихоманки о п’ятій, добре? Його температура, ймовірно, ще підвищиться, але до п’ятої більш нічого не давай.

Я записала все у блокнот. Боялася, щось зрозумію неправильно.

— Увечері треба буде все це повторити. Впораєшся? — Натан закутався, як інуїт, і попрямував у сніг. — Просто перечитай цю теку. І не панікуй. Будуть проблеми — просто зателефонуй мені. Я все тобі поясню. Якщо буде справді потрібно, я повернуся.


Коли Натан пішов, я залишилась у Вілловій кімнаті. Я боялася піти звідти. У кутку стояв старий шкіряний фотель із лампою для читання, може ще з минулого життя Вілла. Я згорнулася на нім калачиком із книжкою оповідань, яку витягнула з шафи.

У кімнаті було на диво спокійно. Крізь шпарини у шторах я бачила навколишній світ, красивий і непорушний під білою ковдрою. Всередині було тепло й тихо, лишень дивний стукіт і шипіння центрального опалення переривали мої думки. Я читала, від часу до часу перериваючись, щоб глянути, як мирно спить Вілл, і я збагнула, що в моєму житті не було такого моменту, коли я просто сиділа в тиші й нічого не робила. У нашому будинку з його нескінченним гудінням пилосмока, ревінням та вищанням телевізора я виросла незвиклою до тиші й безгоміння. У рідкісні миті, коли телевізор відпочивав, тато вмикав старі записи Елвіса й слухав їх на повен звук. Та й кав’ярня рідко відпочивала од шуму та галасу.

Тут я могла прислухатися до власних думок. Я майже відчувала своє серцебиття. Як не дивно, мені це сподобалося.

О п’ятій на мій мобільник надійшло повідомлення. Вілл зарухавсь, і я схопилася, щоб добігти до телефону, перш ніж він розбудить Вілла.


Немає поїздів. Ви змогли б залишитися в нас на ніч? Натан не може.

Камілла Трейнор


Не встигнувши й подумати, я відписала:


Авжеж.


Я зателефонувала батькам і сказала, що залишаюся на ніч. Моя мама наче відчула полегшу. А коли я сказала їй, що мені за це заплатять, вона дуже втішилась.

— Знаєш що, Бернарде? — сказала вона, трохи прикривши телефон рукою. — Їй вже платять за те, що вона спить.

Я почула, як батько вигукнув:

— Дяка Богові, вона знайшла роботу своєї мрії!

Я надіслала текстове повідомлення Патрикові:


Мене попрохали залишитись на роботі, я передзвоню пізніше.


Відповідь надійшла за декілька секунд.


Сьогодні в мене крос по снігу. Добра практика перед Норвегією!

Цілую. П.


Я здивувалась, як можна так радіти думці про біг за мінусових температур у майці й спортивних штанях.

Вілл спав. Я приготувала собі їжу й розморозила суп на випадок, якщо він пізніше захоче поїсти. Розпалила вогнище — ану як Віллові покращає й він переміститься у вітальню. Я прочитала ще одне оповідання й задумалась, скільки часу минуло, відтоді як я востаннє купляла собі книжку. В дитинстві я любила читати, але потім я не читала нічого, крім журналів. Трина — ось хто любив читати. Тому, беручи до рук книжку, я відчувала, що вдираюсь на її територію. Я думала про те, що вони з Томасом поїдуть в університет, і зрозуміла, що й досі не знаю, почуваюся від цього щасливою чи сумую… або й складніше, десь між тим і тим.

Натан зателефонував о сьомій. Здавалося, він радий, що я залишуся.

— Я не можу додзвонитися до містера Трейнора. Я навіть зателефонувала на міський номер, але мене перемикнуло на автовідповідач.

— Так. Ну… Його й не буде.

— Не буде?

Раптом я інстинктивно запанікувала, подумавши, що в будинку всю ніч будемо лише ми з Віллом. Я боялася знову зробити серйозну помилку, ставлячи під загрозу Віллове здоров’я.

— Може, тоді я зателефоную місіс Трейнор?

На другому кінці — коротка пауза.

— Ні. Краще не треба.

— Але…

— Послухай, Лу, він часто… він часто кудись ходить, коли місіс Ті ночує за містом.

Лише за хвилину-дві я зрозуміла, на що він натякає.

— А…

— Добре, що ти там, і край на тому. Якщо ти певна, що Віллові краще, то я прийду рано-вранці.



предыдущая глава | До зустрічі з тобою | cледующая глава







Loading...