Розділ 40

Одного вечора, коли в коридорі не було ополченців, Настя спробувала голосно покликати Вадима, але одразу ж прибігла охорона і наказала замовкнути, ще й пригрозила на ніч зачинити віконце. Ночувати в задушливій камері, де майже не промивався унітаз, при закритому вікні в спеку було чи не найбільшим покаранням, тому вона більше не робила спроби догукатися до чоловіка. Кілька днів поспіль її не турбували, тож Настя намагалася набратися сил, щоб витримати наступний допит. Вона розмірковувала, чому ополченці так хочуть добитися зізнання в тому, що Вадим коригував артилерійські обстріли. Зрештою дійшла висновку, що Філіну не вистачає підвищення, але вона помилилася…

Філін перебував у доброму настрої. Таким задоволеним, якщо так можна схарактеризувати криву посмішку на злобному обличчі, Вадим його бачив вперше. Такі зміни насторожили чоловіка, і він запідозрив щось неладне. Але Філін, схоже, цього разу не мав наміру влаштовувати тортури.

— Ну що, бандерівець, як справи? — Філін дружньо поплескав Вадима по плечах.

— Я — громадянин України.

— А твої діди воювали? — вишкірився сєпаратист.

— Так.

— За фашистів?

— За звільнення від фашизму.

— Бачу, ми говоримо різними мовами.

— Напевно.

— Твої діди воювали, а ти став фашистом.

— Який я фашист?

— Хто за Україну, той і є фашист.

— Дивна логіка, — посміхнувся Вадим.

— Тобі цього не зрозуміти. Ти коригував вогонь по тих, хто захищає землю своїх дідів, — Філін говорив спокійно, без звичної злості, — ти зрадив свого діда, спаплюжив пам’ять. Ставши на бік фашистів, які захопили Україну, ти й сам перетворився на фашиста. А ми — вірні нащадки, без вагань піднялися на захист землі, яку поливали кров’ю наші діди.

— Я не хочу слухати маячню «дєдивоєвалі», остогидло, — сказав Вадим і напружився, очікуючи підлого удару.

Проте Філін лише неприємно вищирився, обійшов навколо стільця, де сидів Вадим, і форкнув смішком.

— Ти розумієш, що нам фашисти не потрібні?

— Я не вважаю себе таким.

— Мені начхати, ким ти себе вважаєш, — прогарчав чоловік, — головне, що ми отримаємо за тебе і твою бабу непогані гроші.

— Я дорого коштую? — зіронізував Вадим.

— Ага! — хихикнув Філін. — За тебе як за коригувальника росіяни готові заплатити двадцять тисяч зелених! Непогано, як гадаєш?

— Я вже казав, що з мене коригувальник, як з корови балерина.

— А мені все одно, хто ти, — розвів руками Філін, — аби заплатили. — Він свиснув, і на порозі одразу ж постав охоронець. — Заводь! — наказав він.

Вадим побачив Настю. У грудях зашаленіло серце, застрибало сполоханою пташкою, й тепла хвиля ніжності обдала його з маківки до п’ят.

— Настя! — Чоловік підхопився з місця, але важка рука Філіна одразу лягла на плече, втиснула в стілець.

— Привіт, любий! — Настя посміхнулася кутиком губ.

Її всадовили на стілець за два метри від Вадима.

— Голубки, мать вашу! — Філін брудно вилаявся.

Настя прикипіла зором до Вадима. Обіймала його поглядом, пестила очима, намагаючись сказати, що любить його безмежно, вірить у те, що все у них буде добре. Вона не зламалася — Вадим бачив це, прочитав у її ніжному погляді, і підморгнув. Ледь помітна посмішка сяйнула на її обличчі, очі запроменилися, і Вадим був вдячний долі за цю мить щастя. Філін люто глипнув на них, звернувся до Насті:

— Кохаєш його?

— Так!

— А за що? Мені цікаво знати. Що в ньому такого? Звичайний чоловік і все.

— Хіба кохають за щось? — стиха промовила Настя. — Кохають за те, що ця людина є у житті.

— Так просто? — скривився Філін і метнув погляд на чоловіка.

Відтак зиркнув на годинник і сів за стіл. За кілька хвилин до кабінету увійшов статний чоловік у камуфляжній формі, привітався з ним за руку і сів поруч. З виправки та розмови російською мовою з характерним «ґ» було зрозуміло, що то російський кадровий офіцер. Чоловік пошепки поговорив з Філіном, переглянув папери. Потім оцінливо роздивився полонених.

— Фамілія, ім’я, отчєство, — звернувся він до Вадима і почав записувати.

Він ставив питання по черзі Вадимові та Насті, щось занотовував, супився від невдоволення, скоса зиркав, коли щось не подобалося. Офіцер розпитував детально, куди і звідки їхали, навіщо, що конкретно везли і кому, де бували раніше, як потрапили в полон. Він справляв враження дещо стомленої, але розумної та адекватної людини. Після години допиту він кивнув, щоб їх вивели. Коли Настя і Вадим були вже за дверима, то почули незадоволений голос росіянина:

— Каво ти хатєл мне падсунуть? Валантьори ани, нікакіє нє корєктіровщікі…

Вадим зрозумів, що Філін цього разу залишиться без двадцяти тисяч доларів, але найбільше непокоїло його те, чи дозволять їм тепер бути в одній камері з Настею. Охоронці зупинилися біля камери № 2, відчинили двері та заштовхнули Вадима всередину, Настю повели далі коридором.