Шукаю човна, який доправить мене на Фреґат. Швидше цікавість, аніж справжній інтерес штовхають мене на цей острів, мій батько думав, що розпізнав його контури на мапі серед паперів, які мають стосунок до скарбу Корсара. Це й справді мапа Фреґата, вона допомогла йому зрозуміти, що мапа Корсара була навмисно зорієнтована на схід-захід і що треба було обернути її на 45°, щоб отримати справжні орієнтири острова.

Чорношкірий рибалка погоджується відвезти мене туди за три-чотири години залежно від сили вітру. Ми вирушаємо одразу, після того як я купив у китайця солоного печива і кілька кокосів, аби тамувати спрагу. Рибалка не поставив мені жодного запитання. У нього з провізії була лише стара баклага з водою. Він підняв вітрило на реї і закріпив його на довгому кормилі, як це роблять індійські рибалки.

Щойно ми перетнули фарватер, як одразу потрапили у потік вітру, і пірога полетіла, пірнаючи носом у бурхливе море. Ми будемо на Фреґаті за три години. Високе сонце в небі означає полудень. Сидячи на табуреті на носі піроги, я дивлюся на море і на чорну масу пагорбів, які віддаляються.

Ми йдемо на схід. На натягнутому, наче нитка, виднокраї я бачу інші острови, гори, блакитні, нереальні. Жоден птах не супроводжує нас. Рибалка стоїть позаду, спершись на довгий штурвал. Близько третьої ми справді опиняємося перед кораловою загатою Фреґата. Острів невеликий, без узвиш. Оточений піщаним берегом з кокосовими пальмами і кількома хижами рибалок. Ми долаємо фарватер і причалюємо до коралової дамби, на якій сидять троє чи четверо рибалок. Діти купаються, бігають голяка на березі. Неподалік, захований серед зелені, стоїть занедбаний дерев’яний будинок з верандою і видніється плантація ванільних ліан. Рибалка каже, що то плантація пана Саві. Це справді прізвище однієї родини, якій належали деякі плани, що їх скопіював батько, острів теж належить їй. Але члени цієї родини живуть на Мае.

Я йду берегом, оточений чорношкірими дітьми, які сміються і розпитують мене, здивовані появою чужинця. Стежкою прямую вздовж володіння родини Саві, перетинаю острів ушир. На іншому боці нема ні пляжу, ні причалу для кораблів. Лише невеликі скелясті бухти. Острів такий вузький, що під час бурі через нього перелітають бризки від хвиль.

Не минає й години, як я повертаюся на дамбу. Тут ніде заночувати, та мені й не хочеться затримуватися. Коли рибалка помічає, що я повернувся, він відв’язує човна, ставить кормило паралельно зі щоглою. Пірога пливе у відкрите море. Хвилі високого припливу накривають дамбу, проходять у дітей між ніг, вони верещать від захвату. Розмахують руками, стрибають у прозору воду.

У своїх нотатках батько каже, що він відкинув можливість знайти Корсарів скарб на Фреґаті через мализну острова, нестачу води, дерева, інших ресурсів. З огляду на те, що я там побачив, батько мав рацію. Тут нема жодної сталої точки відліку, нічого, що б могло прислужитися під час розробки плану. Флібустьєри, які борознили Індійський океан 1730 року, не прийшли б сюди. Вони не знайшли б тут усього того, чого хотіли, тієї природної таємниці, яка б збігалася з їхніми намірами, яка стала б викликом часові.

Однак, поки пірога віддаляється від Фреґата, відхиляється на захід через вітер, я відчуваю, що мені шкода покидати його. А також прозору воду лаґуни, голих дітей, що бігають берегом, і старий дерев’яний будинок, який зникає серед ванільних ліан, тому що він нагадує мені Букан. Цей світ без таємниці, і через це мені трохи шкода його.

Що я знайду на Родриґесі? А якщо там буде так само, якщо там теж нічого нема, лише пісок і дерева? Зараз море мерехтить у косих променях вечірнього сонця. На кормі, спершись на кормило, все ще стоїть рибалка. Його темне обличчя нічого не виражає — ні нетерпіння, ні нудьги. Він просто дивиться на силуети двох пагорбів, що виростають перед нами, двох уже втоплених в ніч охоронців Порт-Вікторії.

Знову Порт-Вікторія. З містка Зети спостерігаю, як прибувають і відпливають піроги, що розвантажують олію. Повітря гаряче, важке, нерухоме. Світло, яке відбивається від дзеркала моря, зачаровує мене, я поринаю у дрімоту. Слухаю віддалений шум порту. Інколи в небі пролетить птах, я здригаюся від його крику. Розпочав листа Лаурі, чи ж відправлю його коли-небудь? Краще було б, якби вона підійшла, прочитала з-за плеча. Сиджу по-турецькому на палубі у розстебнутій сорочці, волосся нечесане, з довгою, білою від соли бородою, наче вигнанець, ось про що я збираюся їй написати. Розповідаю також про Бредмера, про стернового, що ніколи не спить, про Казимира.

Години минають, не залишаючи по собі сліду. Я лежу на палубі у тіні фок-вітрила. Склав канцелярське приладдя у скриню разом з аркушем, на якому написано лише кілька рядків. Пізніше пробуджуюся від того, що сонце пече в повіки. Небо таке ж блакитне, і той самий птах кричить кружляючи. Виймаю аркуш паперу і машинально пишу вірші, які зринули з пам’яті, поки я спав: