home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


VI

Хоч весняне сонце ще не дуже прогріло повітря, а після дощу було занадто вогко, товариство розмістилося на відкритій терасі кафе. Гогенцоллерн сів навпроти Магди й дивився на неї очима побитого собаки. Нещасний барон нутром відчував, що відбулося щось жахливе, але на рівні свідомості сподівався, що все владнається, що Магда, як і кожна вродлива дівчина, витребенькує, бо нормальні панни від такої партії, як він, просто так не відмовляються.

Брати вмостилися коло Магди: Роман – ліворуч, Марек – праворуч. Це було принизливо для дівчини, але вони пообіцяли батькам не спускати з неї очей. Інші на вигнутих віденських стільцях сіли двома півколами від Магди до Штаубе, щоб спостерігати комедію його розпачу, і сподівалися від нього якихось дурниць. У такій ситуації, коли кохану викрадають з-під носа, будь-хто може стати смішним і непрогнозованим.

Після скромного весілля Марека і Ядвіги мало що змінилося в житті Свідзинських. Хіба тільки, приїжджаючи з Кракова, брат ночував тепер у молодої дружини, а вона часом навідувалася до них або розважалася в їхній компанії деінде. Тихенька, мовчазна Ядзя… Вона ніколи нікому не заважала.

Чисто протерті філіжанки тьмяно виблискували в несміливих променях призахідного сонця. Білі хмаринки поважно пересувалися над дахами, а «великий хімік» Матей вів дискусію з Мареком. Вони зчепилися ще на прогулянці. Тепер Матей небавом повідав, наче з кафедри:

– Не треба бути великим мистецтвознавцем, щоб вирішити, що краще. У дитини спитайте, що їй більше до вподоби – «Венера» Ботічеллі чи «Чорний квадрат» Малевича.

– Звичайно, Венера! У неї ж такі форми! – під загальний сміх, що вибухнув на всю терасу, втрутився Роман, наче підмінив гострого на язик брата.

Їхня невістка, вагітна Ядзя, лише всміхнулася вузенькими губками.

Коли всі досхочу насміялися, Матей повів далі:

– Діти мають природжене почуття краси й гармонії. Гармонії в усьому. Вони – як лакмусовий папірець. Дисгармонія їх руйнує. Гаразд, дітей тут немає. Запитаємо в Магди.

Новий вибух реготу.

– Я не мав на увазі, що панна Магда – дитина. Цей ваш сміх свідчить, що ви ще трохи обмежені. Жінки мають інтуїцію й підсвідомі естетичні почуття. Тут вони чоловіків, безумовно, перевершують.

– Панно Магдо, у нашій суперечці ваша думка багато важить. Вам подобається «Чорний квадрат»?

На неї дивилися нещасні очі Гогенцоллерна, глузливі – Марекові, зацікавлені – Романові, сповнені любові – Матеєві, веселі – Даринині, уважні – Шандорові, доброзичливі – Дорині, байдужі – Ядвіжині. І не лише про Малевича всі вони думали.

– Ні, не подобається. Але його скрізь так вихваляють…

Знову вибух сміху.

– Бачите. Жінка інтуїтивно відчуває те, про що наважуються писати лише найкращі люди, чесні й відверті не тільки з собою. Так, Мареку, той, кого я поважаю і хто добре тямить у цій царині, – Бенуа.

– Пішли казки… – незадоволено пробурмотів Роман.

А Матей відрубав:

– «Чорний квадрат» – це шлях до пекла.

– Ото маєш! – сплеснув руками Шандор. – Відразу до пекла! Мені здається, ви забагато уваги приділяєте одному нещасному малюнкові.

– Цей нещасний малюнок став прапором – естетичною декларацією цілої мистецької течії. Це взагалі в дусі нашої епохи: одна людина може зруйнувати своїми ідеями світ, друга – врятувати його, – Матей важко зітхнув і гостро закінчив:

– Коли чорний квадрат нас накриє, то це буде кінець. І тоді пізно щось робити.

Марек виразно подивився на нього, перевів очі на Магду, на Штаубе. Тоді махнув рукою, неначе бовкнув зайвого:

– Я не митець, не мистецтвознавець, проте згоден на сто відсотків: «Чорний квадрат» – страшний симптом. Але до чого тут митець? У чому його провина? Що він відчув катастрофу й попередив про неї? Таж не він її створив!

– Симптом не хвороба. Треба шукати нових форм. Усе таке мінливе. От ми, сидимо разом, п’ємо каву, сміємось. А де будемо за рік? – Роман обвів поглядом товариство. – Барон поїде робити військову кар’єру в Австрії. Я матиму практику в якомусь Богом забутому кутку. Брат ще вчитиметься. Пані Ядвіга бавитиме дитину. Шандор до Будапешта повернеться й малюватиме там. Хіба тільки дівчата – якщо вступлять – навчатимуться тут, у консерваторії. І Матей викладатиме в університеті. Друзі, мені з вами сумно розставатися.

Роман казав ніби й жартома, але ніхто вже не сміявся, і промову він закінчив пропозицією:

– Тож випиймо цю каву не просто так, а за нашу дружбу!

– Кава з тостом! – засміялася Дора.

– Ні, з тістом! Тобто з тістечками!

– А «Чорний квадрат» можна замалювати.

– Або просто забути про нього…

– Змінімо тему.

– Пані Ядвіго, а ви про що хотіли б поговорити?

Кравчиня трохи розгубилася. Її біле обличчя прикрасили червоні плями рум’янцю:

– Не знаю… Про кіно… Чи про танці…

– То який фільм вас так захопив?

Ядзя опустила очі й знітилася:

– «Волоцюги»[9]

– О!

– Неперевершено!

– Ха-ха! – розвеселилася компанія.

А Роман тихенько заспівав куплети, що звучали в цьому фільмі:

Niech inni se jada gdzie moga, gdzie chca —

Do Wiednia, Paryza, Londynu…

A ja sie ze Lwowa nie rusze za pr'og!

Za skarby? Ta skarz mnie B'og![10]

Веселу мелодію підхопили Магда й Матей:

Bo gdzie jeszcze ludziom tak dobrze jak tu?

Tylko we Lwowie!

Gdzie 'spiewem cie tula i budza ze snu?

Tylko we Lwowie![11]

Перехожі всміхнулися. Здавалось, і їхні кроки, і нечутний плескіт підземної Полтви додають простенькій мелодії мудрості та елегантності.

Вечоріло. Післядощові хмари розійшлися напрочуд швидко. Місто було залите соковитим світлом кольору перезрілого персика. Промені наскрізь просвічували старовинний собор з високими вузькими вікнами. Пахло м’ятною свіжістю. З листя, з вигинів металевих візерунків, з кам’яних виступів звисали і все ще не спадали останні краплі, виблискуючи прозоро-персиково.


предыдущая глава | Роман з містом | cледующая глава







Loading...