home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


ХІХ

Перший же будинок, до якого підвіз меткий лейтенант з масними губами, сподобався Марчевському. Затиснутий між таких самих старовинних кам’яниць, чотириповерховий, трохи не втричі вищий, ніж широкий. Унизу колись був стоматологічний кабінет: на вікні залишилася реклама, а дірки біля дверей свідчили, що недавно тут висіла табличка.

Лейтенант Рогоза заторохтів, пояснюючи:

– Помешкання ворогів народу. Обох розстріляно. Сини – активні націоналісти, десь переховуються. Ми за будинком наглядали. Ніби з засідки. Але вони не потикалися. Про всяк випадок непогано б тут попервах жити з охороною, – він натиснув ґудзик електричного дзвінка:

– Прислуга колишніх власників поки що живе тут. Доглядає. Допоможе розібратися, де і що. Хороша дівчина, свідома.

– Іду-іду! Хто там? – почувся з-за дверей голос свідомої прислуги.

За мить вона сама постала перед товаришем майором. Кругловида, рум’яна, у вишиванці й строкатому фартушку. Трохи збентежена й настрашена.

– Добрий день, товаришу Рогоза! – кивнула головою, наче ледь помітно вклонилася. – Я тут поприбирала. Як ви казали. Все на місці. Я – на посту!

– Молодчина! Справжній боєць жіночого фронту! – лейтенант Рогоза підморгнув Марчевському. – Покажи квартиру товаришеві майору, Катерино.

– Проходьте, – Кася метушливо витерла руки об фартух і відступила вбік, пропускаючи панів військових перед собою до крихітної вітальні з диваном, кріслами, маленьким столиком та лакованою дерев’яною вішалкою, а тоді відчинила кімнату праворуч: – Це був кабінет. Тут хворих приймали…

З кабінету війнуло невитравним запахом аптеки. Не заходячи туди, Марчевський оглянув стоматологічне крісло та інше приладдя зубного лікаря:

– Це все давно вже треба було передати в якусь поліклініку.

– Зробимо, – відгукнувся лейтенант. – Скажу їм там, у медсанчастині, щоб забрали.

Катерина мовчки повела їх на другий поверх. Круті дерев’яні сходи сподобалися Григорієві: хоч дуже старі, проте ніякого рипу.

– Тут – їдальня, а там – кухня.

Їдальня була водночас і залою, і вітальнею, з добротними меблями, з піаніно, коминком, радіоприймачем та грамофоном. У кутку стояла книжкова шафа.

Марчевський підійшов до вікна. Навпроти, через нешироку вулицю, височіла ще старіша кам’яниця, ліворуч – кілька двоповерхових будинків, праворуч – величний костел. Унизу проторохкотів трамвай. Дерев не видно. Краєвид прикрашають лише старовинні чавунні ліхтарі та кашпо з квітами – на балкончиках, під вікнами.

– Нагорі три спальні й кабінет, – доповідала тим часом Катерина. – Воно, звісно, тіснувато, але місце тут хороше…

– Хороше місце, – погодився майор. – Мені подобається.

І звернувся до Рогози:

– Нечего тратить драгоценное время. Мне это подходит. Спускайтесь и скажите денщику, чтоб заносил вещи[14].

– Єсть!

– Хвилинку! Ключі?

– Авжеж! – лейтенант поліз до кишені. – Я так і знав, що вам сподобається.

Марчевський усміхнувся. Йому ще й як сподобалося! Він раптом зрозумів, що цей майже чотирьохсотлітній будинок – саме його дім. Тільки тут йому буде добре й затишно. Можливо, служба ще занесе його в різні куточки Радянського Союзу, але зістаріти він хотів би тут і тільки тут.

Увечері він самотньо сидів біля коминка, що його розпалила послужлива Кася. Денщик Павло поки тільки спостерігав, як це робиться.

Поліна потріскували. Вогонь звивався й танцював довкола них. Пахло лісовим багаттям і заразом домашнім теплом. Особливого шарму цій картині надавав шерхіт дощу за вікном.

Поставивши поруч із кріслом великий коньячний келих та кришталеву карафку, Марчевський гортав фотоальбоми колишніх господарів і зрідка сьорбав червоне вино, доливаючи собі потроху. Зазвичай він майже не пив, але цього вечора закортіло розслабитися, відчути насолоду майбутнього пенсійного спокою. От би такого, як у панів та пань на світлинах! Непогано жили польські буржуї! Навіть по фото видно, що костюми й капелюхи дорогі, добротні, про жінок і мови нема – вбрані святково, як у кіно.

І раптом – знову блискавкою – ті самі очі. Тільки веселі й пустотливі. Це вона, саме вона, ота молодиця в жалобі, що її бачив зранку з букетом осінніх хризантем. Навесні… Мабуть, недешеві, оранжерейні. І знімалася вона часто з квітами. З різними. У світлих костюмах і гарних сукнях. В оточенні молодих чоловіків. Та ще штучка!

Марчевський сховав карафку й келих у шафу, де все ще зберігалися чималенькі запаси спиртного, і гукнув Павла.

– Поклич-но сюди Катерину!

– Єсть! Це я миттю!

Катерина боязко зайшла і стала біля дверей.

– Катерино, ти довго тут служила? У цих господарів? – цього разу Григорій намагався говорити правильною українською мовою.

– Понад два роки…

– Та ти підходь сюди. Сідай. Це тобі не за панів. У нас інші звичаї.

Присіла поруч на краєчок крісла:

– Дякую, товаришу майоре!

– Що за люди були твої хазяї?

– Свідзинські? Та ті ще… експлуататори, звісно ж.

– А точніше?

– Ну, пані Зося, хазяйка, була завзята полька, до костелу ходила. Шляхтянка! Все їй щоб по-панському, не догодиш. А пан Станіслав маскувався під українського інтелігента.

– Буржуазний націоналіст? – підказав майор.

– Еге ж, саме буржуазний і був!

– Стоматолог?

– Атож! Гроші лопатою горнув! Клієнти – з ранку до ночі. Ні тиші, ні відпочинку!

– Добрий спеціаліст?

– Не знаю. Люди йшли. Лікував.

– Це він? – розгорнув навмання альбом і вказав на франтуватого вусаня в білому капелюсі.

– Ні, то нібито пана Станіслава вуйко – Кароль. Він часто сюди приїздив. Багатий. А тоді помер, на початку тридцять дев’ятого. І нашим панам усе перейшло.

– Що саме?

– Маєток якийсь. Десь коло Бучача. Мені вони не дуже розповідали.

– А до тебе, Катю, вони як ставилися?

– Та так. Ніби й непогано. Але експлуатували люто! Я сама за трьох працювала. Мусила. Я й кухарка, я й прибери, я й на базар… І після клієнтів стільки бруду! Та ще й усе не так!

– Платили мало?

Кася зітхнула. Насправді їй гріх було нарікати на платню. Разом із подарунками одержувала вона майже як колійники. Але, подумавши про це, сказала:

– Не поважали вони мене. Навіть ім’я перекрутили на польський лад – Кася. Яка я їм Кася?

– А розкажи, хто тут зображений? – він підсунув Касі альбом. Зі світлин на них дивилися всміхнені люди – білозубі, безтурботні.

– Так. Оце Свідзинські, пан і пані. Тут вони з лікаревою двоюрідною сестрою (вона приїздила двічі). Її син у монахи подався, до василіян… Це він сам. Тут він з лікарями. А це їхні сини і дочка.

Вона!

– Де вони тепер?

– Хлопці? Вчились у Кракові, а як оце радянська влада прийшла, то про них і не чути. Мабуть, там і залишилися.

– За кордоном, значить?

– Тепер за кордоном… – Касю все ще дивувало нове життя.

– Студенти?

– Так. І Магда вчилася, поки заміж не вихопилася.

– Магда?

– Оця, дочка їхня.

– Вихопилася заміж?

– Еге ж! Ще й проти батьківської волі! Такого галасу наробила!

– Живе з чоловіком?

– Ні, помер він. Сухотник був. Тому батько й не пускав за нього.

– І де вона тепер?

– Та там і живе, в їхній квартирі. Біля старого ринку. Високо, на горищі.

– Адресу знаєш?

– Звісно. Хто ж їй гроші носив! Батько ж сам не йшов, сердився, бо й на похорон не запросила. А вони з матір’ю про неї дбали. Навіть мене посилали до неї, щоб передала то се, то те.

– Адресу отут запиши, – Марчевський витяг блокнота й розгорнув на чистій сторінці.

Кася явно злякалася, знітилася, зіщулилася. Трохи подумала, ніби пригадуючи, і аж тоді написала адресу акуратним, школярським почерком, а під нею зазначила – Магда Бацевич, у дужках – Свідзинська.

Майор схвально кивнув.

– Де вона навчалася?

– У консерваторії. На роялі грала.

– А ти що тепер робитимеш?

– Хочу влаштуватися в крамницю. Прибирати. А поки що пан… е-е… товариш лейтенант сказав тут прибирати.

– Вчитися хочеш?

– Як? Я ж грошей не маю…

Він розсміявся:

– Це тобі не старі панські часи! Студенти одержують стипендії. Ти нібито дівчина грамотна, свідома, походження робітничого…

– Селянського…

– Ще краще! Нам треба створювати свою – радянську – сільську інтелігенцію. Товариш Ленін казав: «Учитися, учитися й учитися!» Ти згодна?

Кася захоплено кивнула й прошепотіла:

– Так…

– А яка спеціальність подобається?

– Не знаю… Мені в крамницях подобається. Щоб торгувати.

– Так і вирішуємо! Вчитимешся торгувати! – він підвівся, наче крапку в розмові поставив.

Назавтра перед обідом Кася дістала призначення до кооперативного технікуму в Києві та квиток на потяг. Мала виїхати негайно. Насилу встигла зібратися. Трохи не забула віддати ключі, тож верталася майже квартал, щоб вручити їх Павлові й передати з ним ще раз подяку товаришеві майору.

Тепер вам не панська Польща! Товариш Сталін он як дбає про людей праці! Тож і вона в люди вийде!

І бідна Катерина стрімголов побігла «в люди».


XVIII | Роман з містом | cледующая глава







Loading...