home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


ХХІІ

Марчевський працював переважно вночі, і це цілком задовольняло Магду.

Спала вона погано. Григорій радив сходити до лікаря, але чим той лікар зарадить, коли на серці важко не через хворобу? Краще просто взяти книжку й посидіти в тиші.

От вона й сиділа, накинувши на нічну сорочку старого маминого халатика. І почула одного разу, як хтось крадеться до будинку, шарудить надворі й відмикає двері.

Магда похолола й швидко вимкнула світло. Це не Григорій: так тихо він ніколи не ходить!

У темряві пішла вниз і на сходах зіткнулася з запахом бруду, змішаного з кров’ю, – зі страшним запахом тюрми.

Прошепотіла, завмерши й уже здогадуючись:

– Хто тут?

Знайомий ледь чутний голос:

– Це ми, Магдо.

Кинулася назад:

– Швидше сюди!

Відітхнула вже у своїй кімнаті. Щільно зсунула штори, ввімкнула тьмяну настільну лампу й обняла братів.

– Боже, худі які, аж вилиці повипиналися!

– Каська тут? – пошепки спитав Роман.

– Немає. Але на квартирі радянські солдати.

– Де?

– Внизу, в татовій приймальні.

Брати ззирнулися.

– Хай будуть! Передягнемось – і гайда! А якщо… то ми через балкон – і дахами.

Магда радісно торкалася їхніх змарнілих облич:

– Як ви сюди потрапили?

– Просто. Ключ же у звичайній схованці…

– Я не про те. Я думала, що ви в Польщі… У війську.

Вони заторочили стиха, перебиваючи один одного:

– Попалися в полон…

– Хотіли були втекти, та схопили нас.

– Магдо, ти можеш пояснити, що це за майор?

– Звідки ти його знаєш?

– Чому він узявся нас рятувати?

Її ноги підкосились, і вона сіла на ліжко:

– Ви про що?

Марек умостився поруч:

– Майор. У формі енкаведе. Високий, здоровий. Зупинив машину. Нас везли з тюрми.

– Ми гадали: назад до табору чи на страту, – втрутився Роман.

– А він їм тиць посвідку. Доповідайте: хто, чого, куди? І раптом – стріляє в них.

– Пістолет такий тихий, мабуть, з глушником…

– Нас порозв’язував. Каже: дякуйте сестрі…

– …це вона вас урятувала…

– …і тікайте скоріш!

– І хто він такий?

– Ти його знаєш?

– Григорій! – видихнула Магда.

Не могла говорити. Задихалася.

Марек і Роман знову ззирнулися.

– Магдо, опануй себе. Часу нема.

Вона зчепила пальці, як до молитви, і промовила:

– Поможіть нам, Господи і Матінко Божа!.. Григорій Марчевський – наш квартирант. Сватається до мене. Казав, що все для мене зробить… Я не знала, що ви тут. Він сам…

– Закохався в тебе?

– Чекіст?!

– Я ж не винна…

– А Матей?

– Матей помер… Ви не знали? Від сухот… Ще на початку війни…

– А ти? Ти – з цим?

– Я не знаю… Він непоганий… – повернула обличчя до Марека. – Обіцяв твою Ядзю знайти… І дітей…

– Знайти?

– Що з ними?

Магда не встигла відповісти: унизу заревів мотор – і машина зі скрипом загальмувала.

Ґвалт. Тупіт дуже багатьох чобіт. Хтось забігав вулицею туди-сюди.

Вони втрьох завмерли.

У їхні двері калатали:

Открывайте быстро! Милиция![16]

Быстро! А то дверь выломаем![17]

Сходами зачалапав новий денщик Іван, а тоді відповів заспано:

– Хто там ще? Ні вдень, ні вночі спокою нема!

Быстро! Кому говорю![18]

Клацнув замок.

– Хазяїн?

– Хлопці, заспокойтеся, хазяїна вже нема. Тут тепер майор енкаведе прописаний.

– Где он?[19]

– На службі. Самі розумієте…

Документы![20]

– Зараз! Ось!

– Та-а-к…

Дома кто есть?[21] – різкий голос перекрикував шум мотора.

– Я й жінка товариша майора.

Подозрительного кого видели?[22]

– Де?

– Тут!

– Та звідки?!

У нас ориентировка – сыновья хозяина сбежали[23].

– Шукайте вітра в полі! Хазяїна ще восени розстріляли! Чого вони сюди попруться?

Мало ли…[24]

Ладно, ребята! Давай тогда на Подвальную![25]

Несподівані гості повсідалися в машину, і Магда взяла Марека за руку:

– Не бійся, Ядзі там давно немає…

Шум від машини стих за рогом, а на сходах бурмотів, повертаючись до свого помешкання, денщик Іван:

– О-ой! Де ви взялися на наші голови? Коли я вже висплюся?.. Магдо Станіславівно, ви не спите?!

Вона підійшла до дверей, притисла їх рукою й голосно відповіла:

– Ще не сплю!

– Злякалися?

– Так! Дуже!

– Не бійтеся, то не до нас.

– Дякую!

– Помилилися вони.

– Слава Богу! Лягаймо вже.

– На добраніч!

– І вам!

Роман насилу дочекався, поки за денщиком стихнуть кроки, і, схопивши Магду за плечі, страшно просичав:

– Що він кричав? Про хазяїна? Кого розстріляли?

Марек відтіснив його:

– Де Ядзя?

Магда заплакала:

– Батька… Ще в жовтні… І маму… розстріляли… А Ядзю з малим – до Сибіру. Вона мала народити якраз. Пані Філіпович теж повезли. Григорій казав, що, може, до Казахстану… Він розшукає… Він зможе…

– За що?!

– Польські пани, українські націоналісти…

– А ти чому тут? Повернулася?

– Матей… помер… саме у вересні… коли… це все…

Брати поспускали очі додолу. Раптом Марек визвірився:

– Слухай, цей твій майор… Може, це він батька?.. І Матея?..

– Ні! – злякалася вона. – Ні! Він не міг! Він приїхав пізніше! А Матей сам помер. Він же… хворів… – Магді знову перехопило дух, але вона вела далі: – Він узагалі… у відділі зовнішньої розвідки… служить… Правда, про це… не можна говорити…

– Гаразд, неси одяг. Треба тікати. Не дай Боже, ті повернуться… Тоді й тобі капут.

Магда потихеньку принесла одяг, зібрала їжу, дала кілька золотих монет з батькового скарбу, і вони почали прощатися. З’ясувалося, що Марчевський наказав їм тікати. Краще – за кордон, через Румунію.

– Доведеться переходити на нелегальне становище.

– На нелегальне?

– Не хвилюйся. Нас багато таких.

– А як же?..

– Коли щось – знайдемо, з ким вісточку передати.

– А коли тобі щось треба, то передай з отцем Славомиром. З отим францисканцем. Пам’ятаєш?

– Це той, що з залисинами?

– Він! Скажеш, ніби на сповідь прийшла…

– Їх нікого вже нема…

– Що?!

– Католицьких священиків. Кого вигнали, кого…

– О-о-о! Сволота!

– Ромку, ми в таборі відстали від життя.

– Згодом щось придумаємо…

Вони вислизнули нечутно, ще вдосвіта. Ключа повернули до старої схованки – за ліпним картушем. Магду це заспокоїло. Ще повернуться.

До ранку не спала. Але Марчевського на порозі першим зустрів денщик:

– Товаришу майоре, дозвольте звернутися!

– Чого так офіційно?

З голосу було чути, що товариш майор стомився.

– Уночі був переполох: приходили з міліції, шукали хазяйських синів.

– І що, знайшли?

– Та звідки!

– Справді, що їм тут робити? Дурні вони, чи що?

– Отак і я їм сказав.

– Ну й правильно, – похвалив Марчевський і зазирнув до Магдиної кімнати: – Що тут було вночі? Злякали?

Вона глянула йому в очі, підійшла м’яко, вперше обняла й цнотливо поцілувала в щоку. А тоді прошепотіла:

– Дякую!

Григорій сторопів:

– За що?

– За братів.

Він розсердився:

– Вони були тут?

Магда кивнула.

– А тепер де?

– Відразу пішли.

– От придурки! Я ж їм сказав! – випалив Григорій і замислився. – Іван бачив?

– Ні. Здається, ні. Ми потихеньку. Швидко.

– Будемо сподіватися, – Марчевський обняв її, і вперше вона відчула до нього щиру приязнь.

Саме приязнь, а не кохання.


* * * | Роман з містом | ХХІІІ







Loading...