home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


ХХІІІ

Цього разу з консерваторії Магда поверталася розгублена й засмучена. Фальш вона відчувала за версту.

Того разу, коли Григорій привів її під руку й відрекомендував як дружину, усі були занадто здивовані, щоб прикидатися.

– Поновити навчання? Звісно, жодних проблем! Ви тепер Марчевська? То нічого, принесіть лише довідки – і всі документи оформимо за кілька днів. Так, ми розуміємо. Радянська влада підтримує мистецтво.

А тепер, коли зайшла обговорити розклад уроків, зрозуміла, що пані… тобто вже товаришка Левицька докорінно змінила ставлення до неї. Зовні колишня викладачка, як і перше, була спокійна й привітна, але за кожною фразою, за кожним поглядом Магда відчувала прихований, неприязний контекст.

– Давно не грала? Розумію, було не до музики… – промовила Левицька, ніби Магда сама винна, що було не до музики. – Що ж, доведеться багато працювати. Сподіваюся, часу вистачить.

На останньому слові пані-товаришка зробила притиск і додала:

– Обов’язково підійди до секретаря: тобі призначили стипендію.

Казала в’їдливо, єхидно, неначе це тільки дружинам радянських офіцерів нині стипендії дають…

Магда йшла, перебираючи в пам’яті ці прикрі моменти, а її очі ширяли по дахах, будинках, вікнах. За минулу ніч на деревах з’явилось яскраво-жовте й червоне листя. Теплий, але сильний вітер щохвилини то затуляв сонце хмарами, то знову появляв його світові. Через це вулиці чарівно мінилися. Ось промінчик осяяв над дверима картуш – вершника з мечем, а онде згори глянув мармуровий янгол. Вони такі ж самі, як і колись. Дивишся на них – і відразу тепліє на серці. І твердішою робиться хода…

Ще здалеку вона помітила, що на площі зібрався величезний натовп. Навіть у сусідні вулички розтікся. Знову якийсь мітинг. Вирішила обійти вузьким провулком. Аж раптом:

– Панно Магдо? Невже це ви?

Чоловік середніх літ, у куценькій темній курточці й потертій шкіряній кепці.

Усміхнулася чемно:

– Пробачте, я вас не пам’ятаю.

Похитав головою:

– Справді, важко впізнати… Ми зустрічалися давно, ще перед цими подіями… У ресторації «Корона». Ви були з братами.

– Пан Зулевич?!

Він злякано приклав пальця до губ:

– Тихше!

– Пане Зулевичу, – радісно прошепотіла вона, – я не впізнала вас одразу…

Це був ще один промінчик з минулого.

– Не дивно, панно Магдо, не дивно.

– Тоді ви були таким… статечним…

– Так, шикарний був час…

– Авжеж. Тепер усе інакше…

І на підтвердження цієї думки з боку площі потужний хор заревів:

Повстаньте, гнані і голодні

Робітники усіх країв!..

Обоє, ніби змовившись, зітхнули.

– А ви анітрохи не змінилися.

– Справді? – Зулевич розбудив у ній колишнє кокетство.

– Така ж чарівна! Хіба що трохи зблідли…

– Такий час…

– Такий час…

Чуєш: сурми заграли,

Час розплати настав.

B Інтернаціоналі

Здобудем людських прав!

– Це я тепер гнаний і голодний. Нічого не залишилось. Усе націоналізовано. Винарню в Струсові, крамницю в Бучачі… – він змовк, помітивши двох дівчат у строкатих хустинах, які, перемовляючись на ходу, поспішали в бік площі.

А над дахами виразно лунало:

Не ждіть рятунку ні від кого:

Ні від богів, ні від царів!

Позбудеться ярма тяжкого

Сама сім’я пролетарів.

– Як живете?

– Між небом і землею… Був людиною першої руки, а тепер… Шукаю, де голову прихилити. Якоїсь квартири… Оселі недорогої.

Магда спочутливо покивала головою:

– Невесело… Ми з покійним чоловіком наймали маленьку квартирку – там, за старим замком. Неподалік жінка здавала в найми кімнати. Може, ще є хоч одна вільна… Хазяйка дуже привітна, удова…

Розмова про побутові справи здавалася недоречною на тлі потужного хору:

Широкий світ, а всюди, всюди

Безсильне право, сильний гніт…

– Може, проведете до неї?

– Ні, на жаль, не можу. Поспішаю. Але адресу дам.

Вона нашвидку написала адресу в своєму блокнотику, вирвала аркуш і простягла Зулевичу. Його очі раптом стали вологими. Магда знітилася й продріботіла:

– Вітайте господиню і скажіть, що від мене.

– Скидаймо ж гніт, ганьбу і маску… – пролунало поруч.

Це радянський солдат, ідучи вулицею, підспівував хорові:

Вже промінь щастя нам засяв.

Не треба прав без обов’язку

І обов’язку, що без прав!

Вони глянули йому вслід.

– Бувайте, – сказала Магда й утиснула в долоню Зулевичу кілька купюр. – Хай щастить!

Він рвучко поцілував її руку:

– Дякую! Дякую! З Богом!

Магда кивнула і швидко пішла, цокаючи підборами в такт гімну:

Тоді, як грім під час негоди,

Впаде на голову катів,

Нам сонце правди і свободи

Засяє в тисячах огнів.

Як живі, згадалися брати. Ресторація «Корона». Не такий обшарпаний, а шикарний .і самовпевнений пан Зулевич. Пристрасні мелодії Богдана Весоловського[26].

Золотий час… Сльози мимоволі навернулися на очі через жаль за тим часом, за тим життям, за тим містом, ще не змордованим, радісним, вільним…


предыдущая глава | Роман з містом | * * *







Loading...