home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


II

Пан Зулевич приїхав до Львова в нагальній справі, печальній і воднораз трохи приємній: померлий вуйко залишив частину спадку і йому. Заповіт був складений завчасно, завірений у нотаріуса, тому сварок між родичами не виникало – лише старанно прихована ворожість, бо кожен вважав, що його покривджено.

Представники великої сім’ї сиділи набурмосені й гостро дивилися одне на одного. Але не Ілько Зулевич. Бо сума з п’ятьма нулями перепливла саме до його кишені. Виявилося, що старий Зенек найбільше любив саме небожа, який ураз обернувся на заможного чоловіка. І вирішив того ж дня розпочати заможне, статечне життя.

– Дякую, любий вуйку, старий буркуне… – розчулено думав пан Ілько, замовляючи в пристойній ресторації[2] коньяк і наїдки до нього.

Наприкінці тридцятих років львівські кнайпи[3] набули справжнього варшавського шарму, проте не втратили й колишнього австрійського шику. Догідливо шаркнувши ніжкою, одягнений у бордову маринарку[4] офіціант буквально побіг виконувати замовлення, а Зулевич озирнувся довкола – і око зупинилося на самотній юній панянці, подібній не до квітки, а до ще не розвинутого бутона, який тільки-но збирається прикрасити собою світ і життя заможного чоловіка. Сиділа боком до нього й пестила пальчиком келих. В око впадали малесенький капелюшок із сітчастою вуалькою, волосся кольору темного меду та сукня дивовижного зеленавого відтінку.

Придивившись уважніше, пан Зулевич зрозумів, що ця юнка вже прикрашає життя багатьох: занадто яскрава помада та глибочезне декольте, в якому потонув або втопив свої гроші, мабуть, не один чоловік, без сорому натякали на найдавнішу професію. Навіть скромно опущений погляд не міг збити з пантелику.

Людей у ресторації було мало: майже всі столики – вільні. Тільки коло вікна чемно й тихо розмовляла компанія молодиків у модних дорогих шевйотових костюмах з двобортними піджаками і штанями з закотами.

Пан Зулевич неодмінно придбає собі такого ж костюма! Негайно! Уже завтра!

Ілько, впевненості якому додали коньяк і чималенький спадок, не вагаючись, устав і підійшов до панни:

– Здається, файна дівчина нудьгує? Дозвольте приєднатися до вас.

Вона повернулася.

О, пан Зулевич навіть уявити не міг, що на світі є такі очі! Небесно-зелені! Та вона відразу ж сховала їх за віями.

– Приєднатися? Щоб нудьгувати вдвох?

– Перепрошую, щоб розважити панну.

Тихо відповіла:

– Якщо бажаєте…

Пан Ілько бажав. Ще й як!

А потім…

Потім він замовив вина й шампанського, хотів, щоб воно лилося річкою!

Напрочуд вчасно на естраді з’явився маленький оркестрик і заграв модний фокстрот. Зулевич запросив дівчину до танцю. Він хотів бути ближчим до неї, жадав володіти нею – хай навіть за гроші. Таке життя… Можна й так володіти жінкою. Має право.

Під музику його гарячі долоні почали свій окремий безумний танок на спині партнерки, спускалися все нижче – до пояса, до сідниць. В очах потемніло, у голові запаморочилося.

Хтось схопив його безсоромні руки ззаду, а крижаний голос промовив:

– Шановний добродію, ви ображаєте нашу сестру. Так поводитися з пристойною панною не годиться. Ми вимагаємо сатисфакції[5]!

«Сутенери», – промайнуло в голові Зулевича. Не обертаючись, але відпустивши панну, він поліз до лівої кишені по гаманець:

– Я заплач'y…

Однак той самий голос, сповнившись неймовірної злоби, відрубав:

– Цією пропозицією ви ще більше поглиблюєте провину! Таку образу лише кров’ю змити можна!

– Розплачуйтеся. Ходімо поговоримо, – похмуро додав другий молодик.

Тремтливою рукою пан Зулевич кинув офіціантові гроші й, блідий, на ватяних ногах, приречено посунув до виходу в оточенні кремезних хлопців. Попереду йшла панна-спокусниця, весело озираючись. Плечі покрила легеньким боа. Ніби вже й не повія, а просто якась недоросла бешкетниця… Страшна халепа!

Зулевичу хотілося кричати, кликати на допомогу. Мабуть, рот сам розтулився, бо один зі зловісного ескорту погрозливо прошепотів у самісіньке вухо:

– Тільки пискни!

«Грабіжники», – здогадався пан Ілько. То нічого, грошей із собою не так уже й багато. Але навіщо вся ця комедія?

Крізь вузьку арку його провели до маленького двору, оточеного старими чотириповерховими будинками, і там один з батярів[6], той самий, із крижаним голосом, повторив:

– Ви образили нашу сестру.

– Я готовий залагодити… Я… відшкодую… Тобто провину… Що маю робити?

Обличчя молодика пом’якшало, і він сказав:

– Що з вами робити? Гаразд. Запросіть нас на вечерю в «Парадиз».

– Або в «Атляс», – додав інший.

Пан Ілько чув, що «Парадиз» – найдорожча ресторація в місті, але швидко закивав, тільки й пробурмотівши:

– В «Атляс» краще…

Компанія радо загомоніла. Їхній ватажок уже не крижаним, а приємним голосом звернувся до іншого хлопця:

– Мареку, твоя черга вести Магду додому. Але довго не барися. Здається, цей пан – чоловік розумний та щедрий.

Ілько зрозумів, що батяри ошукали його, як найпослідущого невдаху, але куди дінешся? Та й гроші тепер є. Багато грошей. Треба звикати до заможного життя. «Атляс» – лише перший крок.


предыдущая глава | Роман з містом | * * *







Loading...