Розділ восьмий
Cукня від небіжчиці
Захлинутися від щастя.
Тепер Клим знав, як пояснити прочитаний десь вислів. Пропустив його повз очі, знизавши плечима, бо автор вкрутив фразу в пригодницький роман і, мабуть, хотів виглядати вправнішим у власних очах. Книжка була так собі. Хоча б — через постійні спроби того, хто її написав, без нагальних потреб кучерявити мову. Демонструючи читачам свій вищий, ніж у інших, рівень освіти, словникового запасу та помітно заграючи до жінок: стиль писання нагадував рожеві дамські романи. Чомусь оте «леді, побачивши його без чорної маски, захлинулася від щастя, бо впізнала того, кого давно й палко жадала всім серцем» роздратувало Кошового найбільше.
Тьху, липке рожеве солодке паскудство…
Але зараз, дивлячись на Басю, подумки попросив пробачення в незнайомого йому літератора, котрого облаяв так брутально. Мабуть, ця людина має величезний життєвий досвід, аби так точно, буквально дослівно описати стан молодої жінки, котра дізналася: її приятель — бо «коханець» усе ж не надто пристойне слово, — здався на милість переможця після тривалої облоги. Й погодився вдягнути на театральну прем’єру, в якій задіяна його колєжанка, фрак.
Хай цього разу, вбираючись так уперше в житті, Клим вирішив орендувати його. Нічого, сподобається — і наступного разу вже зніматиме мірку в найкращому модному салоні Львова, в одного з найвідоміших кравців. Бася сама готова була шукати майстра й мужньо ходити на всі примірки. В усякому разі, сьогодні вона сміливо може з’явитися на світському прийнятті під руку з елегантним чоловіком, котрий не виглядає, як конторський службовець середньої руки. Хай у добротному, але все одно — дуже діловому, казенному, не вихідному костюмі.
Ось чому Басі Райській перехопило подих, і вона почала ловити ротом повітря, мов риба, котру викинуло на берег. Кошовий аж злякався: ще задихнеться, та Бася дуже швидко опанувала себе, тепер, навпаки, задихавши голосно й часто. Потім, забувши про умовності, стрибнула Климові на шию з радісним вереском, зацілувала, й зараз йому самому забракло повітря.
Згодом Бася щедро віддячила за те, що він нарешті погодився виглядати належно. Поки після всього збиралася на традиційну вже для них вечірню прогулянку, Кошовий став біля вікна й закурив пахку тонку сигару. За кілька затяжок признався собі: брешуть чи помиляються ті, хто думає — до жіночих ніжок треба кидати міста й країни, звертати заради них гори чи переходити океани набрід, обсипати грошовим чи діамантовим дощами. Насправді для відчуття повного щастя їм треба зовсім небагато: аби з чоловіком, до якого небайдужа, можна було красиво вийти в люди.
За мужчину, з яким ти поруч, не має бути соромно.
…Прем’єра в «Колізеї» сталася через два дні, й потім дирекція відсвяткувала цю нагоду прийняттям. Бася ще не дослужилася до головної ролі, та значилася Барбарою Равлик у програмці, яку охоче підписувала всім бажаючим. Кошовий, стоячи поруч і вкотре роблячи висновок, що той, хто придумав фраки, вигадав їх не для нього, помітив: його подруга була трохи не в міру активною, прагнучи потрапити на очі якомога більшій кількості відомих у Львові людей. Клим не надто помилявся, припускаючи: Бася часом нав’язує себе, буквально змушуючи гостей дати програмку на підпис також їй. Хоча тут, на банкеті, продовжувала виконувати роль, точніше — не виходила з неї. Лиш цього разу грала зірку сцени, котру повинні краще розгледіти ті, хто не зміг цього зробити в залі.
Мусив визнати: Басі вдавалося. Вона справді була талановитою та яскравою акторкою, яка використовувала будь-яку нагоду, аби показати себе в усій красі та майстерності.
Вранці до театру на генеральну репетицію вона вибралася у звичайному, нічим не прикметному одязі. На сцену вийшла в костюмі, котрий відповідав її невеличкій ролі: капризної молодшої сестри головної героїні, яку в фіналі щасливі закохані, так уже й бути, роблять своєю весільною дружкою. Та на прийняття вийшла, вбрана у стилізовані турецькі шальвари й простору туніку, виклично граючи сумішшю помаранчевого та смарагдового кольорів. Голову прикрашав чи то тюрбан, чи то стилізований під нього капелюшок, хоча руде волосся не закривав повністю, й воно ніби доповнювало собою загальну картину. Цією прем’єрою — прем’єрою одягу — був би неабияк задоволений сам Поль Пуаре [31], аби бачив, як львівські кравчині втілюють його ідеї та фантазії.
За інших обставин не лише вбрання, а й загалом поведінка Басі могли б викликати мовчазний осуд не лише в старшої, а й навіть у певної частини молодої публіки. Та її, як зрозумів Клим, рятувало те, що вона — акторка. Значить, за визначенням, натура натхненна, котрій варто дозволити в окремих випадках поводитися й одягатися так, як вважатиме за потрібне.
Тим часом Бася не лише влаштувала свій невеличкий бенефіс. Її дуже тішило, коли присутні звертали увагу на доволі помітну своєю строкатістю парочку: світський молодий пан у строгому фраку та з елегантними вусиками під руку з легковажно, хай і за велінням паризької моди, вбраною панною. Вітаючись з гостями, частину яких напевне знала лише в обличчя, вона негайно рекомендувала свого супутника — відомого адвоката пана Кошового. Хоч Клим адвокатом у Львові ще не став, вирішив не заперечувати. Тим більше, що Бася всякий раз досягала потрібного ефекту, чуючи навзаєм: «А-а-а, той самий пан Кошовий?», після чого починався довільний перелік подвигів чи просто діянь, завдяки яким тутешні газети зробили його відомим у певних колах. Басю під час такого перло від гордощів, й вона знову ризикувала захлинутися від щастя.
Вона — в центрі уваги. Її бачать із відомою людиною. Й не забувають при тому: вона — актриса.
Для Клима ж настав момент, коли подібна увага до власної персони почала обтяжувати. Передусім — через Магду Богданович. Вона, звісно, теж була серед запрошених. Тому Кошовий лишався непоміченим недовго, зважаючи ще й на активну діяльність своєї супутниці. Магда зустрілася з ним поглядом, і навіть із такої відстані — через зал, розділені зайнятими собою та загальною атмосферою людьми, Клим не прочитав у ньому нічого доброго для себе. Здається, Магда вважала його тут зайвим, і десь у глибині душі Кошовий був готовий із нею погодитися. Те все ж не пані Богданович тут правила бал, і він, виклично піднісши голову й виставивши вперед підборіддя, демонстративно відвернуся…
Щоб побачити в протилежному боці молоду особу, котра, явно не будучи серед усього чужою, тим не менше трималася дещо відчужено. В очі кидалася передусім сукня: завдяки модному нині крою незнайомка була в ній подібною на квітку. Принаймні, таке складалося перше враження. Жодних прямих ліній, кутів та закінчень, все округле, ніби ось-ось розкриється бутон. Як писали в жіночих журналах, котрі щедро цитувала Бася, сама природа, жодної геометрії. Але все перекреслювала категорична відсутність рюшів і виклична однотонність вбрання. Так молода пані нагадувала швидше не квітку, а комаху, котра шукає, куди б приземлитися. Причому — не таку вже безпечну комаху, сукня кольору пролитого вина, особливо — через звужену талію, робила незнайомку схожою на шершениху.
— Матка Бозка Ченстоховска!
Клим здивовано глянув на Басю. Та вже перехрестилася раз і тепер швидко клала новий хрест, дивлячись при цьому на молоду жінку. Потім повелася ще дивніше: роздратовано сплюнула, що зовсім не віталося в даному добірному товаристві, й полегшено зітхнула:
— Але я дурна, прости мене, Господи.
— Щось сталося? Щось не так?
Клим боковим зором далі стежив за незнайомкою, котра тим часом мило, рівно й зазвичай коротко спілкувалася з присутніми. Всі, до кого говорила, схоже, знали її. Проте не аж так близько, аби витрачати час на тривалі й докладні розмови.
— Злякалася, бо думала — Агнеля воскресла, а ніхто, крім мене, не бачить, — мовила Бася, тут же пожалівшись: — Вона в мені, бач, глибоко засіла, Климе. Такий слід залишила в душі та серці, важко позбутися відбитку.
— Це тобі вперше покійна панна Агнешка привиділася?
— Один раз бачила її уві сні, — призналася Бася. — А зараз — ніби сама постала, в плоті. Все сукня.
— Сукня? — перепитав Кошовий, тепер уже відверто не зводячи з незнайомки очей.
— Від панни Агнелі, — кивнула Бася. — З її салону. Не те щоб останній модний зразок, та й не дуже стара річ. Минулий, а точніше — позаминулий сезон. Не ця весна, торішня осінь. Я бачила таку на самій Агнелі, приходила в ній до нас у театр. Теж, пригадую, була прем’єра.
— Може, це одна з її шанувальниць?
Бася гмикнула.
— Для того, аби шанувати панну Агнелю чи, тим більше, вшановувати пам’ять по ній, не конче так убиратися. Я хотіла сказати, що бачила цю саму або подібну сукню на ній самій. Та де, Климе, просто схожа. Ніхто не буде в здоровому глузді вдягати чужу сукню. Тим більше — Дана! Не вкрала ж вона її, чесне слово! Могла замовити собі таку чи схожу, коштів вистачає.
— Дана? Ти знаєш її?
— Особисто — ні. Але її багато хто знає. Помічниця панни Агнелі, ти ж бачив її на похороні!
— А, так, так… — промимрив Клим.
Хоча зовсім не міг пригадати зараз, чи дійсно помітив її там. І взагалі, не запам’ятав майже нікого з численної скорботної публіки, хіба когось знав раніше.
— Дана Лилик. Довірена особа, була наближена до панни Агнешки. Одна з небагатьох, кому та довірялася, — пояснила Бася.
— Чим вона займається зараз? Із чого живе?
— Климе, чим може займатися близька подруга панни Радомської? — вигукнула Бася, наче говорила до дитини. — Не жебрає, так напевне! Агнеля ніколи б не наблизила до себе кого заманеться. Є в Дани якесь приватне життя, про неї небагато говорили. Для чого багато говорити про помічниць та приятельок, коли сама Агнешка — головний предмет?
Отож. Тут важко не погодитися.
Тим часом Бася вже забула про Дану Лилик, бо її закликали пити шампанське. Потягнула за собою і Кошового. Він пообіцяв долучитися за кілька хвилин, давши зрозуміти — треба до чоловічої кімнати. Підморгнувши, Бася змішалася з гостями.
А Клим, видобувши з кишені новенький прямокутник візитки, знайшов у кишені маленький загострений олівчик, котрий завжди тримав при собі для подібних випадків, жестом гукнув офіціанта. Той наблизився, тримаючи срібний підніс у руці.
Посунувши вбік келих, Кошовий швидко написав кілька слів на зворотному боці картки. Поклав її на підніс, кивком указав посильному на Дану. Той кивнув і відійшов. Щойно передав послання, ледь помітним рухом указав, звідки прийшло. Побачивши, що помічений, Клим стримано і, як міг, елегантно кивнув.
Дана затримала офіціанта біля себе. Аж тепер Кошовий звернув увагу на маленьку оксамитову сумочку в неї на руці. Коротка мить — і ось вона вже теж щось пише й кладе на підніс, беручи з нього останній келих на тонкій ніжці. Офіціант же повернувся тим самим маршрутом.
З порожнього підносу Клим узяв інший прямокутник. Цупкий гладенький білий папір, дуже дорогий. Ім’я та прізвище тиснені позолотою. Більше нічого про власницю.
Перевернув.
Теж кілька слів. Дана Лилик дала згоду зустрітися завтра там і тоді, куди він запросив.
Прочитавши, Клим підняв очі.
Нова знайома вже не дивилася в його бік, знову до когось знічев’я говорячи.
Вона спізнилася на двадцять хвилин.
Кошовий чекав у призначеному місці, біля мурованого фонтана з фігурками фавнів у пасажі Міколяша [32]. Сам прийшов вчасно, але від самого початку припускав — дівчина не буде такою ж пунктуальною. Кола, в яких оберталися панна Агнеля та їй подібні, жили за неписаними правилами, котрі, серед іншого, вимагали, аби дама неодмінно змушувала на себе чекати. Особливо якщо планувалася зустріч із незнайомим раніше чоловіком. Бася, натура артистична, напевне бажала наслідувати ці звичаї. Тому в перші місяці знайомства й початку їхнього роману Клим усякий раз мужньо терпів таку поведінку. Навіть зрадів, коли коханка оселилася в нього: відтепер, плануючи спільні виходи, не мусив дурно витрачати на чекання десятки хвилин. Або заїжджав за Басею на Личаківську, або — виходив разом із нею. Звичайно, дама збиралася довше, та в очікуванні Кошовий не нудився: читав, зручно вмостившись у фотелі із сигарою, чи робив дрібну роботу, беручи її з контори до себе.
Помічниця знаменитої мільйонерової доньки взагалі могла прийти на годину пізніше. Проте Дана затрималася рівно настільки, аби не втомити чоловіка й водночас показати, що своєю згодою робить йому послугу. І коли вже вона прийшла, пан Кошовий має її чимось зацікавити. А Клим, скориставшись паузою, походжав біля фонтана, слухав заспокійливе дзюрчання води й вкотре продумував роль. Він зараз збирався грати обрану роль. Й хоч дотепер не бачив у собі акторських талантів, вирішив — півроку спілкування з Басею саме по собі стало для нього уроком акторської майстерності.
Цього разу Дана Лилик була в простішій, хоч так само стильній сукні в талію, поверх якої накинула болеро. Стримані кольори не кидалися в очі, тут молода жінка губилася серед інших відвідувачів пасажу, а Кошовому цього й було треба. Сам теж вбрався в діловий сухий конторський костюм і, ступивши назустріч Дані, торкнувся рукою краю капелюха, після того вона дозволила легенько прикласти губи до своєї затягнутої в тонку рукавичку руки. Голову самої Дани прикрашав капелюшок із широкими крисами, оздоблений пером, — теж нічого кричущого, лише данина моді.
Розгледівши нову знайому зблизька, Клим зробив деякі неочевидні досі висновки. Найперше: своєю помічницею Агнешка Радомська обрала не витончену, рафіновану, якщо можна так сказати, породисту аристократку. Перед ним стояла звичайна зовні, навіть простувата дівчина. Швидше за все, селянська донька перебралася до Львова кілька років тому. Якимось чином опинилася спершу поруч із вищим товариством, а потім стала його частиною і, що називається, обтесалася.
У поставі Дани прочитувалася шляхетна пані, аристократка з роду-племені. Разом із тим молода особа докладала помітних зусиль, аби за манерами співбесідники не помічали широкої кістки, грубуватих рис обличчя, завеликих рук, здатних дещо поруйнувати образ витонченої панночки. Дана доглядала за собою, регулярно відвідувала перукаря й ретельно добирала парфуми — її супроводжував не вульгарний запах надмірності, а тонкий аромат стриманості. Попри це — кирпа й кумедна розсип ластовиння на лиці, яку дівчина марно намагалася сховати за шаром пудри.
Коли заговорили, Кошовий вловив: уникає просторіччя, ніби намагається здерти з себе корінну сільську породу, і не перейшла на українську, хоч Клим перейшов на рідну для обох мову відразу. Йому здалося — Дану це трошки зачепило. Бо виходить так, що незнайомий раніше чоловік прочитав та розгадав те, від чого вона старанно й вперто відхрещувалася й відмежовувалася.
— Рада знайомству, пане Кошовий.
Голос був низький, трошки хрипуватий, і Клим уловив ледь відчутний носові курця запах дорогих дамських цигарок. Готовий був битися об заклад: навмисне почала курити, аби звучати ось так.
— Дякую, що знайшли для мене час, пані Дано, — відповів галантно. — Запрошую вас на каву, тут, у пасажі, багато зручних затишних місцинок. Може, пані має якісь улюблені?
— Коли вам вигідно будь-де, зайдемо до найближчої.
Вони справді пройшли в найближче місце. Кельнер провів пару за вільний столик, порекомендував до кави фірмові десерти, і Дана спитала в нього:
— Котра тепер година?
— Двадцять пополудні, прошу пані, — відповів той, глянувши на простеньку цибулину годинника, що покоївся в жилетній кишені на ланцюжку.
— Коли так, то можна десерт. У вас завжди добрі.
Клим не пропустив повз увагу, що нова знайома не замовила — дозволила кельнеру вмовити себе на солодке. Коли той пішов, Дана з легкою посмішкою пояснила:
— Маю схильність до повноти, пане Кошовий. Але й маю слабкість до конфітюрів. Через те дозволяю собі частуватися ними до другої години дня. Такі рекомендації дають французькі журнали.
— Читаєте французькою?
— Тут передруковують. Хоч я намагалася вивчити французьку та німецьку, аби не було соромно поруч із наставницею.
— Ви про панну… покійну панну Агнелю?
— Так. Я для неї була помічницею. Вона ж для мене — справді наставницею в житті. Прикладом для наслідування.
— Ви наслідували її в усьому?
— Це неможливо. Ми ж різні. Наприклад, панна Агнеля була худою. І мала досить цікаву властивість — ніколи не від чого не грубшала. Могла їсти ті ж тістечка о будь-якій порі, не відчуваючи від того жодного дискомфорту. Але вона ніколи, чи майже ніколи не носила сукні, здатні підкреслити фігуру. Вважала свою статуру не надто вдалою, тож завжди обирала одяг більший, ніж треба.
— Набагато?
— Номер чи два. Часом я тішила себе думкою, що вона в глибині душі заздрить мені. Я ж бо така пампушка.
— Ви суворі до себе, пані Дано. Повірте, ви чудово виглядаєте. Жодних пампух чи вареників я перед собою не бачу.
Намагаючись у такий спосіб пожартувати, Кошовий разом із тим зовсім не кривив душею. Дівчина не була повнявою, лише широкою, точніше — міцною в кості. Не виглядала тростиною, котру дуже просто зламати. Й напевне статура таки впливала на характер. У великому місті дівчині з глибокої провінції треба бути сильною. Час того вимагає.
— Гаразд, облишмо це. Зайвий раз нагадую, яка це особиста трагедія для мене — нагла смерть панни Агнелі. Тож маєте зважати на мої почуття, пане Кошовий.
— Перепрошую, пані Дано, але чому ви вирішили, що я на них не зважатиму?
— Бо навряд чи я зацікавила вас учора сама по собі. Вас цікавить моя покійна партнерка.
Сказано було м’яко, без докору чи звинувачення. Та все одно прозвучало, ніби грубо відрізане. Поки Клим шукав відповідь, принесли каву з десертом. Дана додала в каву молока, і, поки розмішувала цукор срібною ложечкою, Кошовий знайшовся.
— Почасти ви маєте рацію, пані Дано. Але — лише почасти.
— Що це значить?
— Мене так само цікавите ви. Як особа, наближена до загиблої.
— Вбитої, — сухо сказала Дана.
— Прошу?
— Називайте речі своїми іменами. Панна Агнеля завжди робила тільки так. Не любила подвійних смислів, недомовок тощо. Звісно, могла сказати про справжній стан речей вголос та в лице, бо високий статус дозволяв не мати потім проблем через надмірну різкість. Та правда чесніша за цноту, пане Кошовий. І правда в тому, що панну Агнелю вбили. Задушили у власному автомобілі, біля власного будинку. Хтось бажав їй зла і тієї ночі втілив темні бажання.
Віко сіпнулося.
— Зрозуміло. Дякую за пояснення, все стало на свої місця. Так само не буду надміру делікатним.
— Якщо говоритимете по-діловому, відразу про справи, вважатиму це виявом поваги до себе як особистості, — зазначила Дана. — Ви ж запросили мене з доброго дива на каву з тістечками. Тим більше, не сукні обговорювати. Чомусь я переконана: ви не великий знавець європейської жіночої моди, пане Кошовий.
Клим посміхнувся:
— Отут можемо посперечатися, пані Дано. Та не варто. Мені потрібна допомога, вірніше — порада. Й надати її може лише особа, котра була близька з Агнешкою Радомською. Здається, ви з таких.
— Вам не здається, — мовила вона, зробивши ковток кави. — Так і є. Панна Агнеля погано сходилася з людьми. Тобто, — тут же виправилася, клацнула пальцями, ніби підштовхуючи в такий спосіб думки у вірному напрямку, — вона постійно була серед людей, у вирі життя, не ховалася у мушлях. Проте розуміла й не раз казала мені: не будь тато мільйонером, коло тих, хто називає себе друзями, звузилося б до тебе однієї, Дано.
Цитуючи, Дана непомітно зробила щось із своїм голосом. Змінила, не докладаючи для того спеціальних зусиль. У неї все вийшло природно, немов відтворювала інтонації та манеру Агнелі вже багато разів. Зникла навіть природна Данина хрипкуватість. Ніколи не чувши раніше, як говорила вбита за життя, Кошовий готовий був погодитися: це звучало саме так. Ну добре, дуже близько до оригіналу.
— Невже її не могли полюбити такою, яка була?
— Без татових статків, модного салону, журналу, кам’яниці на Пекарській та власного автомобіля? Дуже смішно, пане Кошовий. Хтозна, за інших обставин — так. Але ж ми не припускаємо інших обставин.
— Гаразд, запитаю інакше: якщо в панни Агнелі було мало щирих, справжніх друзів, вона напевне мала багато ворогів?
Дана похитала головою.
— Не мати великого кола колєг та колєжанок зовсім не означає, що мусить бути велике коло ворогів. Я б швидше говорила про заздрісників, — вона взяла двома пальцями срібну ложечку, замислено покрутила її, з демонстративною акуратністю поклала на тарілку поруч із недоїденим солодким. — Ви вважаєте, її вбили через заздрість?
— Чому ви взагалі вирішили, що мене переймають мотиви вбивства вашої партнерки?
Вона знову похитала головою.
— Ай-ай-ай. Ви кепський актор, пане Кошовий. Ходите весь час колами, хоч я чудово розумію — вас цікавлять саме обставини Агнеліної смерті. Обіцяли ж говорити прямо, то кажіть, я вас слухаю.
Туше. [33]
Клим витримав це, бо чекав на щось подібне. Не те щоби навмисне підводив розмову до такої межі. Та саме після таких слів зрозумів: якщо його погані акторські здібності очевидні, час перевірити, чи є вони в нього хоча б якісь. Врешті-решт, його коханка — актриса, мусив же він від неї щось та й перейняти, бодай ази. Не збирався морочити голову Дані, але припустив: якщо зараз трошки зіграє, дівчина повірить швидше. Адже щойно, як сама думає, загнала чоловіка на слизьке. Тож доведеться припинити прикидатися й грати вар’ята.
— Від вас нічого не приховаєш, пані Дано, — визнав покірно. — Ви дуже уважна, навіть прозорлива. Так, перепрошую, що весь цей час ходжу поруч, не починаю відвертої розмови, заради якої вас запросив. Але повинен дещо пояснити.
Дана уважно слухала, не маючи наміру переривати. Ваш вихід, акторе Кошовий.
— Мій інтерес до цієї історії неофіційний, — почав він обережно. — Бо я справді приватна особа. Є лише тим, хто указаний на візитівці: нотарем із маленької контори «Штефко і партнери». Проте зацікавленість і не зовсім уже особиста. З панною Агнелею знайомий не був, життя нас не зводило, ми, як ви вірно зазначили, люди з різних кіл. Стороння особа, як не крути. Це й потрібно поліції.
— Поліції? — перепитала Дана, схиливши голову набік. — Чому поліції? Газети писали — вбивцю заарештовано.
— За ґратами сидить особа, яку підозрюють у скоєнні злочину. Таємний коханець убитої.
— Не такий уже й таємний, пане Кошовий. Я про нього знала.
— Думаю, не лише про нього. Бачте, самі визнаєте: знали всі чи майже всі секрети панни. Запідозрити пана Сілезького поліції дозволяє передусім його репутація. І такий кандидат влаштовує всіх, передусім — пана Радомського, котрий прагне негайного торжества правосуддя. Ось чому комісар кримінальної поліції, мій давній товариш, попросив мене потай дізнатися, чи мала панна Агнеля інших ворогів. Чию провину довести значно простіше, ніж причетність Сілезького.
Очі Дани зробилися круглими.
Подалася трохи вперед. Стишила голос.
— Ви… пане Кошовий… ви маєте таємне завдання від комісара поліції? — далі вона перейшла на шепіт. — Ви — таємний поліцейський агент?
— Не постійно, — визнав Клим. — Так склалося. Хотів би триматися від усього цього подалі. Але дечим зобов’язаний панові комісару. Вважайте, виконую його приватне прохання.
— Чому поліція не може робити так сама, власними силами?
— Я вже пояснив, пані Дано. Леон Радомський — людина досить потужна. Є підходящий кандидат на вбивцю. Це — доньчин коханець і разом з тим особа, знайомством з якою в пристойних товариствах не хваляться. Але Сілезький ще не на лаві підсудних. Хоча в уявленні пана Леона той мав би вже бути покараний. Ось чому він злиться: це суперечить його поглядам на життя. Поліція ж не має доказів, адже Сілезького затримали, бо зв’язок його з жертвою дійсно був таємним та небажаним. Сказати більше — непристойним. Згодні, що так виглядає?
— Цілком, — кивнула Дана.
— Комісар опинився в делікатному становищі. Випускати на волю Сілезького не ладен. Доказів для передачі справи до суду не має. Шукати інших кандидатів — визнати, що цей сидить помилково.
— Помилки трапляються.
— Так, постійно. Їх роблять усі. Але вони неприпустимі, коли над тобою висить брила в особі нафтового магната Леона Радомського. Ось чому, пані Дано, я перед вами. — Клим картинно розвів руками.
— Поліція винайняла приватну особу для з’ясування додаткових обставин цієї прикрої справи? — перепитала Дана.
— Залучила. Особисте прохання пана комісара. Без жодних фінансових чи інших зобов’язань із поліцейської сторони.
Дана Лилик знову клацнула пальцями. Вочевидь, їй під такий супровід краще думалося.
— Цікавий хід, — мовила нарешті. — Проте на правду доволі схоже.
Повірила.
— Не бачу нікого, крім вас, пані Дано, хто б міг мені помогти виконати цю направду невдячну з усіх точок зору місію.
— Тобто я стану поліцейським агентом? — Голос дівчини здригнувся від раптового збудження.
— Якщо вам так зручніше — хай буде. Хоч мені більше подобається вважати вас своєю добровільною помічницею.
— Не важливо, як це назвати. Якщо допоможе покарати вбивцю панни Агнешки — буду тільки рада. Отже, — Дана знову перейшла на діловитий тон, — чим я можу посприяти?
Питання Клим приготував давно.
— Ваша партнерка… можу я називати так панну Агнешку?
— Звісно.
— Так ось, ваша партнерка напевне вела таємне життя. Не те, про яке знало її широке оточення. Зв’язок із Сілезьким підтверджує мої припущення. І щось підказує — то не поодинокий факт. Я правий?
Дана відповіла не одразу. Побовтала замислено ложечкою вистиглу каву, колупнула недоїдений десерт, нарешті сказала, дивлячись Кошовому просто в очі:
— Ви праві. Я була посвячена в її інакше життя. Воно жодним чином не було злочинним, кримінальним тощо. Втім, подробиці дізнавайтеся самі. Підкажу лиш, де шукати відповіді.
Клим напружився.
— Я весь увага, пані Дано.
– Є вілла на Зеленій [34]. Коли зовсім точно, в глибині, до неї можна потрапити і з боку вулиці Замойського. Будинок невеличкий, дуже затишний, ховається там у невеликому садочку. Я орендувала її минулої осені, в листопаді, за дорученням панни Агнелі. Власник не знає, хто справжній орендар. І не має знати. Термін спливає за півтора місяця й, звісно, що продовжуватися не буде. Ви впізнаєте, там жінки на фронтонах.
— Впізнаю. Що я можу там знайти?
Дана знизала плечима:
— Напевне, відповіді. Не всі, хоча б частину. Аби не ламали двері, ось, — дівчина попорпалася в сумочці, видобула ключик, поклала перед Климом на стіл. — Маю запасний, хоч майже ніколи не користувалася. Панна Агнеля веліла зробити копію, тримати в себе. Від тих дверей є кілька ключів. У кого — не знаю. Все це, як ви розумієте, й називається іншим життям моєї партнерки. Далі робіть, як знаєте, пане Кошовий, — вона підвелася. — Найкраще завітати туди вдень. Зручний час — десь друга пополудні. Але дуже прошу, поверніть мені цей ключ, коли він уже не буде вам потрібен. І загалом інформуйте, як просувається справа.
— Неодмінно, пані Дано! — Клим теж підхопився. — Та ви ж не можете ось так піти! Ваша допомога потрібна й надалі, ви ж самі погодилися.
— Не відмовляюся. Чим зможу.
— Де мені вас шукати? Скажіть хоч адресу, де мешкаєте, посилатиму телеграми чи посильних із записками.
Дана заперечливо гойднула головою.
— Повідомлення для мене можете сміливо лишати в «Модній Агнелі». Я навідуюсь туди щодня, у різний час. Чужих конвертів там не прийнято відкривати.
Кошовий стояв і проводжав її поглядом, доки дівчина не змішалася з відвідувачами пасажу й не розчинилася в них.
Потім сів. Замовив ще кави. Узяв зі столу ключ.
Підкинув на долоні.
Цікаво, які двері ним можна відчинити й що там, за тими дверима.