home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



10. Подвір’я власника крамниці

Хлопці наблизилися до червоних воріт, зайшли на подвір’я. Люди тут, здавалося, ніколи не зупинялись. Біля хати чоловіки будували лазню, жінки несли овочі з городу, годували худобу, і взагалі, робітників було тут чимало, як на одне господарство.

— Гей, чоловіче, нам потрібен господар! — гукнув Пашко до одного з будівельників, що саме проходив неподалік, несучи на плечах дошки.

— А навіщо він вам? — непривітно озвався той.

— Роботу шукаємо. Ми мандруємо на північ, потрібні їжа та одяг теплий. Корчмар порадив нам сюди навідатися.

— То, кажеш, ви — мандрівники… Ну то господар в отому сарайчику, зайдіть, побалакайте з ним, — чоловік кивнув на невисоку будівлю, що стояла осторонь від інших.

Хлопці перезирнулись і подалися у вказаному напрямку. Денис забарився біля входу в сарай, та робітник промовив до нього:

— Там господар, за перегородкою, заходь, чого на подвір’ї стовбичити?

Денис ступив до будівлі, Макс нишком вистрибнув з торби і придивився до всього своїми котячими очима. Щось йому тут не сподобалося, чуття підказувало, що в сараї не знайдеться жодної живої душі. А ось і Пашко вже прямував до виходу.

— Немає там нікого. Ледве роздивився в цій темряві. Думав, може, господар на сіні спить, або глухуватий і не почув мене, та, схоже, з нас тут вирішили покепкувати.

Хлопці ступили до дверей, та не встигли вийти, бо той самий робітник підскочив до виходу, розмахуючи смолоскипом. Навколо зібралося ще декілька чоловіків і всі чомусь із вогнем.

— Так, мандрівники, ніяких зайвих рухів, якщо не хочете підсмажитися, — гаркнув хтось.

— Скидайте з себе одяг. Валізу — додолу. І без фокусів! — додав інший.

— Нас що, хочуть пограбувати? — безпорадно поглянув Денис на Пашка і звернувся до натовпу зі смолоскипами: — У нас немає чого забрати. Що може коштувати це лахміття?

Та на нього дивилися похмурі обличчя, без натяку на співчуття в очах.

— Чого ви хочете? — твердим голосом гучно запитав Пашко.

— Перевірити вас, хлопці. Якщо ви звичайні люди, вибачайте, відпустимо вас із миром, та коли ні, то начувайтеся! Чого чекаєте — роздягайтесь!

— Добре, ми роздягаємось, — погодився Пашко.

Денис, розгублено озираючись, також виконав наказ.

— Ти, той, що вищий, шию покажи, де волосся прикриває! — гукнув хтось із робітників.

Пашко покірно підібрав кучері.

— Здається, звичайні хлопці, — заговорив один з натовпу.

— Так, схоже, дійсно прості мандрівники, — погодився інший. — Одягайтеся, хлопці, перевірку закінчено.

Пашко з Денисом мовчки вдяглися. Коли той самий будівельник проводив їх до крамниці, де насправді на той час перебував господар, колишній розбійник розпитав його, що ж то була за перевірка.

— А ви що, хлопці, самі не здогадалися? Видно, ви здалеку. По всіх навколишніх селах вже рознеслася звістка, що з Гір Скаженого Дракона знову посунули слуги Чорної Королеви. Коли настають сутінки, вони вилазять із розщілин і підземних печер і розбрідаються по світу.

— Так, зрозуміло, — прокоментував Пашко. — Власне кажучи, я здогадався, що нас перевіряють на наявність «Мітки смерті». В інших селах, які ми проїжджали, ще, напевне, не розійшлася звістка про посланців Чорної Відьми.

— Ти обережніше зі словами! Шпигуни можуть бути поруч, — озираючись, прошепотів селянин. Він, схоже, навіть здригнувся, коли великий рябий птах з блискучими чорними лапами зірвався з гілки і низько-низько пролетів над головами супутників.

— А що то за «Мітка смерті»? — запитав Денис. Макс відчував, що друг дрібно тремтить, та й у самого чомусь шерсть дибки стала.

— Смуга на тілі, яка буває у слуг Чорної Королеви. Коли котрийсь із них до людини торкається — людина помирає, — відповів Пашко. Будівельник сторожко зиркнув на хлопця і вже мовчав аж до самої крамниці.

Господар, червонощокий чоловік зі «скрижанілою» посмішкою, дещо напружено запитав, що робить тут його будівельник.

— Ці двоє хлопців — мандрівники. Шукають роботу, — відповів той.

Посмішка кудись зникла з обличчя власника крамниці, він швидко кинув погляд на будівельника, той зрозумів і відповів:

— Перевірені.

— Нам потрібні гроші на їжу і теплий одяг, ми йдемо туди, де сніг, — мовив Пашко.

— Ну що ж, хлопці, я міг би відмовити вам, і в своєму селі трудяг досить, — повільно заговорив хазяїн, надаючи власному голосу поблажливого тону і начіпляючи ту ж неприємну посмішку. — Але як не допомогти таким молодим мандрівникам? Коли добре працюватимете, то за місяць заробите собі й на кожушину, і на харчі.

— За місяць? — із розпачем перепитав Денис.

— А тобі здається, це довго? — з осудом у голосі спитав хазяїн. — Може, ти — не роботящий хлопець? То знай, що такі тут не затримуються, а відповідно — і грошей не мають. За місяць, звичайно, на нові кожухи не заробите, але й ношений на дорозі не валяється.

Пашка поставили до праці на будівництві, а Денис робив усе, що скажуть, у кухні, на подвір’ї та в конюшні: рубав дрова, хоч як погано це у нього виходило, носив казанки з гарячими стравами і мив посуд, доглядав коней, годував худобу і не зупинявся ні на мить. Мало не кожен намагався перекинути на хлопчину щось із власних обов’язків. Під кінець першого дня бідолаха спав на сіні, стогнучи уві сні.

Зранку все тіло боліло, однак треба було починати працювати. Пашко не страждав так, як його молодший друг, щоденна буденна праця і тренування не минули дарма.

Максим почувався трохи ніяково, що Денис працює, як волик, а йому — роби що хочеш цілодобово. «Але я й так натерпівся немало. Один я з усіх на кота перетворився, має ж у цьому бути хоч щось добре», — заспокоював себе Макс-кошеня.

А якось він почув розмову двох хлопчаків — помічників кухаря. Один казав:

— Ти віриш, що ці мандрівники безпечні? Може, вони насправді все-таки з Чорної Країни? Хто знає, чи на всіх «чорних» має бути Мітка, чи лише на окремих?

— То що ж тепер, боятися всіх, хто не з нашого села? — іронічно пирхнув другий.

— Я тобі не про всіх, а саме про цих кажу. Ти бачив, у них чорний кіт? Не люблю я таких тварин.

— От-от! Якби ти не ляпав язиком про те, чого не знаєш! Відомо ж, що «чорні» також не люблять котів і собак, тримаються від них якнайдалі.

— Що, правда? — здивувався хлопчак, котрий почав розмову. — А я і не чув такого.

— Ти як у лісі живеш, ні про що ти не чув. Зараз усі заводять котів і собак.

— Ну, заводити я не збираюся, а що ти думаєш, може, подружитися з цим Денисом, а заодно і з його котом?

— А ти чув, що цей кіт ще й балакучий? — широко посміхаючись, додав другий хлопчик.

— Як це? Тобто хлопці щось казали, що чули, як Денис із котом розмовляв, та я думав, це все дивацтва малого чужоземця.

— Та які там дивацтва! Кіт уміє розмовляти, кажу тобі! Василю, — мовив він, підморгуючи третьому хлопцеві, що саме проходив поруч, — скажи — ось Петько не вірить, — що чорний кіт нашого чужоземця вміє розмовляти.

— Атож! — не вагаючись, відповів Василько і з посмішкою пішов далі.

Макс спочатку сам посміявся, розмова потішила його. Він зрозумів, що жоден із хлопчаків не вірить, що кіт — насправді розумна істота, наділена даром людського мовлення. «Однак слід бути обережнішим», — вирішив Макс і пішов грітися на сонечку, тим часом як Денис і Пашко працювали, не зважаючи на втому, біль у всьому тілі і бажання добре поїсти. Врешті-решт має ж бути хоч якась радість у тому, що ти — кіт.


9.  Осінь настає | Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг | 11.  Дві частинки магічного сонця