home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



11. Дві частинки магічного сонця

Ватажок розбійників їхав верхи лісом, усміхаючись і наспівуючи стару непристойну пісеньку. Власне, у нього був привід для радості, все складалося якнайкраще; що довше він обмізковував ситуацію, то більше схилявся до цієї думки. «Що з того, що один молодий бовдур утік з банди, прихопивши з собою полоненого і його кота? Їх спіймають вірні старші розбійники — ці не підводять. А чому? А просто у них вже немає іншого шляху в житті — або ти розбійник, або ніхто. У світі „чесних людей“ на них хтось чекає? Звичайно ж, чекає! Шибениця! Ха-ха-ха!» А якщо і не знайдуть утікачів, усе ж отаман свого не проґавить. У нього вже є дві частинки магічного «сонця», сховані в надійному зачарованому місці, саме в цьому ліску, а третій сектор вже майже знайдений. Відьма на ім’я Рита — старша сестра ватажка розбійників — доповіла йому, що напала на слід останньої частини амулета. Розповіла, що його носить на шиї дівчинка, яка подорожує з циганами. Усіх вражає її дивовижна краса і граційність, і слава про неї дійшла вже аж до Білої Столиці. «Що ж, мені це подобається, — розмірковував отаман. — Отже, треба докласти зусиль, і в моїх руках буде не лише третій сектор амулета, а й та, що носить його. Таку пташку варто спіймати, а там розберуся».

Стежки тут не було, але чагарники росли не надто густо, отаман їхав ярком між невисокими схилами. З кожним подихом вітру його засипало яскравим жовтим листям, але він не помічав живої краси навколо, листопад навіть дратував його. У ярку, там де з чотирьох боків підступали однакові пагорби, ватажок розбійників спішився і почав шукати те саме місце, де ховався вхід до печери. Його так не побачиш, треба знати достеменно. Протоптавшись по схилах з півгодини, отаман спочатку подумки, а потім вже й уголос лаяв свою сестру, яка порадила йому сховати медальйони в цьому місці. «Може, вона обдурила мене і я ніколи не знайду ту кляту печеру? Напевне, відьма вирішила, що амулет потрібен їй самій і давно поцупила його!» — аж кипів зі злості розбійник, коли раптом почув скрегіт. Виявляється, він і не помітив, як наступив на прихований пристрій для відчинення печери. Отаман знервовано засміявся, тоді зазирнув у темний земляний коридор, запалив смолоскипа і, схилившись у три погибелі, ступив у печеру. Так, тепер, щоб медальйони з’явилися, треба промовити заклинання. Розбійник відкашлявся, визирнув з печери, потім сторожко, напівпошепки промовив кумедні незрозумілі буквосполучення. Ніяких змін. Отаман вилаявся і повторив те саме вже гучніше. І нічого… Розбійник із сердитим пихтінням почав розпаковувати торбину, де на шматку шкіри було надряпане потрібне заклинання. Сестра не дозволяла йому записувати магічні слова, але хто ж її слухатиме! «Ну звичайно ж! Дві букви переплутав, і вже нічого не виходить. А не записав би, тоді що — повертатися, щоб перепитати? І який паразит вигадав такі заклинання? Язика можна зламати!» — за цими думками розбійник промовив записане звукосполучення, воно за секунду подіяло і перед отаманом невідомо-звідки впали два сектори «Скіфського сонця». «Звісно ж, Рита знала, де заховати так, щоб ніхто не знайшов», — подумав розбійник, підняв із землі медальйони і пішов з печери. Не дійшовши до виходу, він зойкнув і кинув додолу сектори амулета, бо вони враз розжарилися, аж почервоніли, і обпекли руки. «Це, напевне, те, про що попереджала Рита: хтось не зумів дістати амулети, але йому (чи їй) вдалося накласти на них заклинання на відстані», — подумки висловив здогад розбійник. Проти цього у нього був засіб — чародійська речовина в пляшці. Також сестра приготувала. Отаман відкоркував пляшку і хлюпнув із неї на медальйони, вони зашипіли, він хлюпнув ще трохи, а потім вилив на дорогоцінний амулет усе, підняв свій скарб, що ще лишався теплим, загорнув ретельно у шматок грубої шкіри та й кинув у торбу.

Отаман вважав, що найбільші неприємності позаду і ніхто вже не відбере в нього амулета. Він покликав коня, збирався їхати шукати циган. Та раптом просто з-під кінських копит вирвалося червоне полум’я, змусивши налякану тварину втекти. Отаман трохи походив лісом, погукав. Та тікати довелося й самому: коло власних ніг він побачив низенький вогонь і відчув, що то справжнє полум’я, пекуче та небезпечне в осінньому лісі. Притоптати його не вдавалося. Воно наступало, але не поширювалося по галявині, незважаючи на килими сухого листя, а лише тремтіло коло ніг ватажка, наче намагалося пропалити йому взуття. Чоловік відступав спочатку помалу, потім швидко вирушив у бік річки, час від часу поглядаючи на полум’я, що йшло за ним неквапно, однак не відставало. Побачивши воду, розбійник щодуху рвонув до річки і відчув, як вогонь спалахнув навздогін.

Уже по коліна в воді, отаман розбійників озирнувся і побачив, як вогненна стежина осіла і згасла.


10.  Подвір’я власника крамниці | Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг | 12.  Той, хто чекав на дереві