home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



18. Подвір’я відлюдника

Марічка швидко йшла і не озиралася, хоч Юрко й гукав її. Нарешті він схопив її за руку і стояв якийсь час мовчки, лише важко дихав. Говорити вже не міг, так захекався. Марічка спробувала звільнити руку, але хлопчик не відпускав.

— Пусти! — буркнула дівчинка.

— Ну ти й бігаєш! — захоплено промовив Юрко. — І куди ж це ти зібралася? Серед ночі!

— Я сама знаю, куди! Тебе це не стосується!

Але Юрко йшов за нею слід у слід, і нарешті Марічка відповіла:

— У мене дракон є. Я його залишила дядькові, який живе в тому он будинку, — раптом вона схаменулася: — А що, як мій дракон утік від дядька? Адже вдень його там не було! Що ж я тоді робитиму?

— Ну ти вже як дивуєш, то неабияк! Дракон! Хто б міг подумати: дракон!..

— Він ще маленький, на зріст трохи більший за коня. Його звати Кульбабкою, бо він жовтий. Такий гарненький!

Але побачити дракона Юркові не довелося. Все на подвір’ї і в будинку лишалося, як і вдень. І там не знайшлося жодної живої істоти.

— Ти точно не жартуєш? Дійсно лишила цьому типові дракона?

Марічка лише сердито зиркнула на Юрка. Їй вже набридло, що ніхто не вірить її словам.

— Послухай, руда, якщо це правда, то ти, здається, зробила велику помилку. Розповідають про цього дядька різне, але доброго я нічого не чув. Хтозна, звідки він і хто. У нього різні підозрілі ватаги гостюють, люди кажуть, що то злодії, контрабандисти. Ходімо ліпше звідси, вранці повернемося, — Юрко потихеньку виштовхував Марічку з двору. Йому тут не подобалося, було страшно. Час від часу виднілися якісь підозрілі тіні, чулися звуки. Ніби хтось наближався до будинку з темряви. «То все здається мені через численні розповіді про злодіїв», — запевняв себе хлопчик, хоч це й не дуже допомагало.

Нарешті діти знову підійшли до міста. Юрко озирнувся. І хоч поодиноке подвір’я було вже дуже далеко, здалося, десь там, серед пагорбів спалахнув вогонь. Хтось саме підходив до будинку. Хто? Хазяїн? І чому його не було в домі? Та й ті рухливі тіні й дивні звуки… Хтось таки ховався там, у темряві.

Юрко пішов швидше, міцно тримаючи за руку Марічку. Коли вони дісталися його будинку, він запросив дівчинку дочекатися ранку у нього, а не повертатися до готелю. Так і вирішили. Вікно Юркової спальні було невисоко, і діти залізли до кімнати.

Марічці хлопчик запропонував лягти на маленькому дивані. Для неї той диван не був малим, навпаки виявилося дуже зручно, і під м’якою ковдрою Марічка миттю заснула. А Юрко не міг спати. Він все вовтузився на своєму ліжку. Щойно заплющував очі, як перед ним поставало ледь освітлене місяцем подвір’я дядька Олександра. Лише коли надворі вже розвиднялося, сон зморив і Юрка. На щастя, була субота і до школи не потрібно йти. Коли мама зазирнула до спальні, діти ще спали. Мама ледь торкнулася до плеча сина, і він чомусь здригнувся, підхоплюючись, перш ніж усвідомив, де він і хто його будить.

— Ой, мам, все добре? — чомусь запитав він.

Мама приклала пальця до вуст: «тихо» і покликала його до вітальні. Юрко ледве виліз з-під ковдри і поплентався за мамою. У вітальні мама запитала:

— Що це за дівчинка? Її батьки знають, що вона у нас?

— Її батьки, схоже, взагалі не знають, де вона, — промовив Юрко, протираючи очі й позіхаючи. — Вона давно загубилась і не може знайти своє місто. Просто ніхто про нього нічого не знає.

— Щось я не розумію! — відповіла мама. — Ти або не дуже правдиво розповідаєш, або сам заплутався. Не може бути, щоб ніхто не знав того міста. Може, дівчинка просто втекла з дому. Думаю, я мушу з нею поговорити.

— Мам, ти їй однак не повіриш, — Юрко вирішив не приховувати правди. — Вона каже, що родом із Реальності. Ну з прасвіту. Пам’ятаєш, тато нам розповідав? До речі, ніхто не стверджує, що тої Реальності не існує, про неї пишуть у серйозних книгах, то чому дівчинка не може бути дійсно звідти?

Марічка зайшла до вітальні.

— Це правда. Мій дім знаходиться на окраїні Києва. Тільки чомусь тут ніхто і не чув про Київ.

— Це місто, напевне, десь далеко розташоване. І невелике?

Якщо на перше запитання Марічка лише кивнула, то на друге вона відповіла вже нетерплячим тоном:

— Ну от і всі тут так! «Мабуть, це якесь зовсім маленьке місто!» Та це ж столиця! Столиця України!

— Мам, ну бачиш! — втрутився Юрко. — Батько зустрічав ці назви в одній дуже рідкісній книзі в бібліотеці Білого Міста. Він законспектував там дещо, тому я також знаю. А звідки знала б Марічка?

Мама здвигнула плечима:

— Все це дуже дивно…

— Що тут ви обговорюєте таке дивне? — поцікавився тато, з’являючись у вітальні. — Впевнений, що нічого дивнішого за те, що я сьогодні бачив, ви мені не повідомите.

— І що ж ти такого бачив? — запитала мама.

— Е ні, ви перші розповідайте!

Марічці довелося все переказувати знову: про те, як вона потрапила до цього світу, як жила у Червоного Короля і як давно вже шукає шлях додому. Лише дуже обережно говорила про свою мандрівку, щоб не назвати її втечею. Адже дізнавшись, що вона залишила замок Короля проти його волі, навряд чи хтось наважиться підтримати її.

Юрків батько слухав дедалі серйозніше. Схоже, він повірив.

— Я бачив твого дракона, — нарешті промовив він. — Коли сидів сьогодні на березі озера, рибалив, почув дивний такий звук. Ну не знаю, з чим і порівняти…

— Так пароплав гудить! — підказала Марічка.

— Пароплав? А ти бачила коли-небудь пароплав?

— Ну звісно ж, бачила! У нас на Дніпрі багато пароплавів. А як же мій дракон?

— Я вірю цій дівчинці! — урочисто проголосив Юрків батько. — Ну от, дракона я побачив лише здалеку. Він злетів над соснами, покружляв трохи і полетів геть.

— Ходімо хутчіше! Може, він уже повернувся. Я лишила його у дядька Олександра, — нетерпляче промовила Марічка і підхопилася.

— У якого це дядька? — перепитав Юрків тато.

— У відлюдника, — похмуро відповів Юрко, — він пообіцяв їй доглянути дракона.

— А ось це вже мені не подобається, — промовив тато. — Я піду з вами.


Тепер сонце освітлювало подвір’я відлюдника, і Юрко з батьком відразу побачили те, на що Марічка не звернула уваги, коли приходила сюди вчора удень. Трава була геть витоптаною. Після недовгого огляду з’ясувалося, що тут учора було багато людей, та ще й коні. А окрім того, дракона витягли з сараю силоміць. Можливо, він був непритомний, інакше як би це комусь вдалося?

— Непритомний? — тремтячим голосом перепитала Марічка.

— Розумієш, — почав пояснювати Юрків тато, — щоб витягти дракона з сараю, ті злодії мали докласти неабиякої сили. Напевне, його зв’язали і тягли кіньми, люди не зрушили б його з місця. Але як, скажи мені, хтось може зв’язати дракона? Він не дозволив би з себе знущатися. Та й гудів би так, що було б чутно аж у місті! Отже, я думаю, дракон випив води з якоюсь наркотичною речовиною, щось таке, від чого заснув. Це найімовірніше. А потім його поцупили кудись.

Марічка слухала, і серце її стискалося від болю: адже вона сама віддала Кульбабку до рук того страшного чоловіка!

— Думаю, дядько Олександр, як ти його називаєш, вирішив продати комусь чудо-звіра, — продовжував розмірковувати Юрків батько. — За дракона можна отримати такі гроші, що на все життя вистачить. Особливо за юного дракона, бо дорослого вже практично неможливо примусити підкорятися новому хазяїну. А молодий звикне.

— Я мушу знайти його, визволити! — вигукнула Марічка.

— Ну дракона визволяти вже не потрібно! — усміхнувся Юрків тато. — Кажу ж, бачив я його сьогодні. Злетів над лісом, покружляв та й подався кудись!

— А тобі б зараз не про Кульбабку свого хвилюватися, — додав Юрко, — а про власну долю подбати. Спробую з Русланом розібратися, а потім…

Марічка не дала йому договорити:

— Як ти можеш розібратися з Русланом? Він тебе відлупцює і слухати не стане!

— А що з Русланом? — поцікавився батько. Юрко розповів, у чім річ, але попросив не втручатися. Батько не погоджувався, адже справа була серйозна. Вони сперечалися досить довго, навіть не звернули уваги, як Марічка пішла з двору. Їй хотілося роздивитися сліди, побачити, куди ж тягнули нещасного Кульбабку. Схаменулися, лише коли почули зойк. Наступної миті на подвір’я влетіла Марічка, геть налякана. Вони побігли туди, звідки дівчинка щойно з’явилась, і незабаром зрозуміли, що її так вжахнуло. В кущах лежав, стогнучи, дядько Олександр. Його обличчя і руки були в опіках, до того ж, щось трапилося з ногами. Побачивши дорослого чоловіка, він сіпнувся, але втекти не міг. Тоді злодій благально простягнув до Юркового батька обпечені руки. Марічка не розуміла, чому вони мають допомагати цій підлій, нечесній людині, але Юрко з батьком зробили ноші й потягнули злодія до міста. Йому потрібно було потрапити до лікаря.

— Розумієш, необхідно бути милосердними навіть до своїх ворогів, — дорогою пошепки пояснював Марічці Юрко, — інакше одного дня ти прокинешся з жорстоким, злим серцем, яке не здатне буде на співчуття навіть до близьких.

Лікар оглянув дядька Олександра. Одна нога виявилася зламаною, друга — ні, отже, мала відносно скоро загоїтися. «Щоправда, від опіків можуть залишитись шрами», — повідомив лікар. Злодій не хотів розповідати, звідки пошкодження, але боявся потрапити до в’язниці за спробу викрасти дракона. Лише Юрків батько зумів переконати його пояснити хоч щось, та й то лише наодинці.

— Ця тварюка дихнула на мене полум’ям, а потім хвостом ноги перебила! — процідив він крізь зуби, уникаючи погляду чоловіка, який його врятував.

Коли Юрків тато розповів про те дітям, Марічка здивувалася:

— Але ж Кульбабка не вмів дихати полум’ям! Він ще малий.

— Біда навчила! — тоном старого філософа промовив Юрко.

Марічка знову сумно зітхнула. Юрко легенько смикнув її за руду косичку:

— Ну що ти, не сумуй! Адже тепер Кульбабка вільний!

— А біда через кого трапилася? Через мене, — дівчинка дуже любила свого дракона і її мучило сумління.

Згодом усі ті хвилювання майже минулися. Ще б пак! Юрко з батьком вивчали все, що стосувалося Реальності. Вони принесли в дім купу книг, де дуже кумедно змальовувався її, Маріччин, рідний світ. Проте ці пошуки давали справжню надію.

З Русланом не довелося навіть нічого з’ясовувати. Він сам прийшов до Юрка додому.

— Мама мені сказала, що бачила тебе з Марічкою вночі. Вона у тебе?

— Марічка? Так, — відповів Юрко. — Ти взяв у неї дещо.

— Я приніс це, але віддам лише їй особисто, — промовив Руслан. Дівчинка якраз вийшла на ґанок, і він швидко простягнув їй персня.

— Забирай, він мені не потрібен, то був просто жарт. Ти можеш повернутися до готелю зараз або коли захочеш.

Руслан промовив це похмуро, ховаючи погляд, а потім швидко пішов геть. Він не хотів розмовляти, схоже, йому було соромно. Та і мати, напевне, довідалася про його «жарти».

— Руслане, зачекай! — гукнула Марічка, наздогнала його і віддала кулон, який він назвав учора «Скіфським сонцем». — Дурні в тебе жарти! — додала вона і повернулася на ґанок. Батьки Юрка запросили Марічку пожити у них.


17.  «Шлях у Реальність, відчинися!» | Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг | 19.  Нові пошуки і знахідки