home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



34. Дід-рибалка

Одного дня Михась пошепки сказав Денисові, що знайшов діда, який знає, як утекти з Острівної в’язниці. Коли стемніло, Михась із Денисом та з Максом у торбі подалися до діда. То був старий рибалка. Він сидів на обшарпаному стільці з люлькою в руках і говорив повільно:

— Я знаю, як підійти човном до острова непоміченим. Знаю, як потрапити на територію в’язниці і як звідти вибратися. Але мені потрібно, щоб ви витягли не лише того, хто потрібен вам, а ще одну людину.

— Кого? — запитав Денис.

— Мою онуку. Вона молода і не заслуговує на таке покарання.

— А за що вона опинилась у в’язниці? — поцікавився хлопчик.

Михась зиркнув на нього сердито:

— То тебе не стосується!

— За крадіжку, — спокійно відповів старий рибалка.

Чомусь на Михасевому обличчі відобразився подив. Та помітив те лише Макс, котрий, як зазвичай, визирав у дірку в торбі.

— То як нам дістатися того острова? — запитав Денис.

— Ну дістатися не надто велика проблема, — відповів рибалка. — От вирватись із в’язниці важче.

Сивий гіркий дим від люльки висів у повітрі, і Денисові хотілося швидше вийти надвір. А дід не поспішав, він ніби розмірковував:

— На острові є скеля, до якої ніколи не підходять кораблі і навіть малі човни. Вважають, що там погане місце. Хто туди запливав — зникав без вісти. А я знаю таємницю того місця. Там живуть морські русалки — створіння підступні, але і з ними можна домовитися.

Рибалка замовк, випускаючи кільце диму.

Денис не витримав:

— То нам треба плисти до тої скелі? А як з русалками домовитись?

— Домовимось, — спокійно відповів дід. — На острові знайдете свого товариша та мою онуку Арсеніку — і тікайте. Відразу ховайтесь у скелях, я там чекатиму на вас. Там не шукатимуть. Охорона в’язниці боїться русалок. Вони всіх тягнуть на дно, кажуть, що від них неможливо врятуватися. Затямте, не буде з вами Арсеніки — потоплять вас.

— А що як ми не зможемо її знайти? — злякався Денис. — Адже там, напевне, багато ув’язнених.

— Зможете. Її знають. І на ночівлю, кажуть, всіх до одної печери зганяють. Так що зустрінетесь. От тільки чи зможете переконати її піти з вами?

— Ми скажемо, що ви нас прислали, потрібен лише якийсь доказ, щоб вона повірила.

— Е ні! — дід зітхнув. — Не вийде. Був там мій син — її дядько, та не зміг умовити її повернутися до справжнього життя. Я потім ледь відбив його від русалок, весь улов довелося їм віддати (а улов того дня неабиякий був).

— То як же ми зможемо умовити вашу онуку втікати з нами, коли вона й рідного дядька не послухалась. Може, їй тут гірше жилося, ніж у в’язниці?

Рибалка сердито глянув на хлопця:

— Не мели дурниць. От як побачиш ту в’язницю, знатимеш, де гірше, а де ліпше. Скажеш їй, що збираєшся з друзями до Червоного Замку, подругу виручати. Тільки ж дивися, щоб іще хто тих слів не почув!

Денис здивовано поглянув на Михася, мовляв: «Навіщо ти дідові розповів про Червоний Замок? Це ж таємниця!». Михась стояв незворушний. Отже, Денис запитав:

— А коли можна плисти?

— Та хоч завтра. Не можна лише, коли повний місяць, бо в русалок на повний місяць настрій надто неспокійний, забудуть про всі обіцянки, затягнуть під воду. І от ще що: візьміть із собою подарунків для них.

— Подарунків?! Так у нас же немає нічого! — у розпачі зітхнув Денис, але Михась відповів:

— Не хвилюйся, будуть тобі подарунки для русалок.

Старий рибалка запропонував:

— Приходьте завтра на берег. Наважитеся — попливемо.

Дорогою до табору Денис розпитував Михася:

— А звідки дід із русалками знайомий? Рибалки з ними дружать?

— Аякже, дружать, — промовив Михась. — Скількох вже молодих хлопців ці дівки потопили… Дід не дружбу з ними водить, а має захист від них. Арсеніка подбала, щоб діда не чіпали. Вони її слухають, бо батько в неї — водяник. Він, хоча взагалі-то — істота мерзенна, та тут допоміг, не відмовив.

Макс озвався з торби:

— Все це звучить так переконливо, що мені вже розхотілося виходити в море з цим дідом.

Михась відповів, навіть не повертаючи голови до кота:

— У тебе є інші пропозиції?

— Поки що немає.

— І не буде. З Острівної в’язниці неможливо втекти ніяким іншим шляхом.

До розмови, що вже більше скидалася на суперечку, знову приєднався Денис:

— Чуєш, Михасю, ти казав, будуть нам подарунки для русалок. Та де ж їх взяти?

— А ти в Іринки попроси. У неї купа різного непотребу коштовного. Нехай віддасть, що не жаль.

— І навіщо русалкам коштовності? — промовив Денис сам до себе.

— А Іринці вони нащо? — відповів на те Михась.

Виявилося, що Іринка не поділяла Михасевої думки. Вона так звикла до ролі Променя Сонця, що тепер не уявляла свого життя без розкішних суконь і прикрас. Вона ходила туди-сюди перед розгубленим Денисом і голосно сварилася:

— Ні, це нечувано! Вони вирішили, що мені не потрібні мої коштовності! Може, я сама вирішуватиму, що мені потрібно, а що — ні?

— Вибач, ми думали, у тебе багато всього, а нам необхідно щось дати русалкам… — Денис говорив ледь чутно.

— Ну то дайте їм щось інше, чому саме мої особисті речі?

Макс, хоч досі сидів мовчки і слухав, нарешті не витримав:

— Знаєш, Іринко, ти таки дуже змінилася.

— Невже? — різко поглянула на нього дівчина. — А ти думаєш, легко бути Променем Сонця?

— Я думаю, нелегко бути людиною. Спробуй згадати, що це таке.

Іринка спалахнула. Її щоки стали червоними, вона стисла руки в кулачки й хапала повітря, намагаючись щось сказати, але навіть не могла знайти слів. Нарешті промовила тремтячим голосом:

— А ти вважаєш, я вже — не людина?

Вона раптом схлипнула, впала на ліжко і гірко розридалася. Макс мовчав. Денис не витримав, підійшов, сів біля дівчини, хотів погладити її волосся, та не наважився.

— Ну не плач, Іринко, Макс не хотів тебе образити. Просто він мав на увазі, що треба бути чуйними, людяними, розумієш?

Іринка заплакала ще гіркіше, а потім підвелася з ліжка, швидко підійшла до скрині, дістала звідти купу намист, браслетів і віддала Денисові. Він взяв їх незграбно, невпевнено і з великою вдячністю.

Наступного вечора Денис і Макс у супроводі Михася чекали біля моря на старого рибалку. Його човен підплив тихо, майже нечутно.

— Ну що, готові, не передумали? — запитав дід.

— Не передумали, — відповів Денис.

— А де ж твій супутник?

Денис закусив губу. Він багато разів уявляв, як пояснюватиме ситуацію.

— Розумієте, — промовив він невпевнено. — Мій товариш — не проста людина, а кіт, тобто не кіт, а хлопець, перетворений на кота. Але він дуже розумний і спритний!

Дід усміхнувся:

— Ну то де ж він? У торбі, чи що?

Виявляється, Михась уже встиг все пояснити рибалці.

— Тут я! — визирнув із торби Макс.

— А й справді — дивина, — нахиляючись, щоб ліпше роздивитися кота, промовив дід. — Хоч у мене онука й чаклунка, такого я ще не бачив.

— Що далі, то веселіше, — пробурмотів Макс так тихо, щоб його не почули. — Сподіваюся, вона хоч безпечна!


33.  Чорні коти заборонені | Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг | 35.  Морські русалки