home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



6. Що сталося з Іринкою

Іринка прокинулась у кибитці. Сонце вже було високо, пташки щебетали свої полуденні пісні. Дівчинка полежала трохи, дивлячись на промені, що пробивалися крізь дірки старенької кибитки, потім поволі підвелася, спираючись на лікті, огляділася. Циганка зі струнким станом і довгими чорними косами сиділа спиною до Іринки.

— Де я? Не пам’ятаю нічого, — промовила дівчинка, намагаючись зрозуміти хоча б, хто вона сама.

Молода циганка озирнулась і поглянула на Іринку добрими прекрасними очима.

— І тебе не пам’ятаю, — додала дівчинка.

— Ти і не можеш пам’ятати мене. Ми не були знайомі. Мене звати Діана.

— Діано, розкажи мені, хто я і чому я тут?

— Ми зустріли тебе у лісі вчора і забрали з собою. Кажуть, ти була одна і нічого не могла згадати.

— Як? А що як зі мною хтось був, кого ви не побачили?

— Люба моя, у лісі є розбійники, вони могли спіймати тебе і продати работорговцям. А віддати тебе нема кому, залишити ніде, адже ти сама не знаєш, хто ти і звідки.

— Так… але сподіваюся, колись я зустріну когось, кого знала, і все згадаю!

Їхали вже не один день, зупинялися нечасто і ненадовго. Іринка рідко бачила Діану, вони мандрували в різних кибитках. Коли дісталися міста, стара циганка мовила до Іринки:

— Йди танцювати.

— Я не хочу. Не той настрій.

— Так не можна. Ми повинні заробляти гроші, інакше нічого буде їсти.

Дівчинка вийшла, розправила довгу спідницю, розчесала волосся. Щойно вона наблизилася до вогнища, де вже зібрався натовп, люди почали перезиратись і перешіптуватися. Мелодія скрипки підхопила Іринку, і танок ніби народжувався в цих нотах. Усі дивилися захоплено, на обличчях був зачарований подив. Цілий вечір дівчинка літала навколо вогнища і почувалась у своїй стихії. Їй аплодували і просили ще і ще танцювати. Того вечора табір отримав значну винагороду, люди платили щедро і не хотіли розходитися по домівках. Цієї ночі дівчинка заснула, ледь діставшись кибитки.

Розбудив її якийсь гамір. Місяць сховався за хмари, і важко було розрізнити обриси табору, а що там коїлося — годі було зрозуміти. Сонно кліпаючи очима, Іринка висунулася з кибитки і гукнула в темряву:

— Агов, що там сталося?

— Злодія спіймали, спи! — відповів хтось.

Іринка вирішила зранку розвідати докладніше, що ж було цікавого вночі. Та прокинулася вона вже у дорозі.

— Знов їдемо… — зітхнула вона. — Скільки ж можна?

— Так треба. Там уже неспокійно, — відповіла стара циганка.

— Де неспокійно? — здивувалася Іринка. — Хіба злодія не спіймали?

— Отож бо. Ще матимемо з тобою клопіт.

— А я до чого? Не можна й спитати?

Але відповіді вона не отримала.

Щойно табір зупинився на широкій галявині, аби перепочити, дівчинка пішла шукати Діану. Та сиділа над річкою і кидала камінці у воду. Іринка присіла поруч:

— Доброго ранку, Діаночко. Кажуть, уночі злодія спіймали. А що то був за злодій?

— То вони не сказали тобі… Думаю, ти маєш знати. Не відходь від табору, будь обережна, тебе хотіли вкрасти. І це лише перший твій виступ. Коли ти трохи підростеш, то на твою красу і грацію полюватимуть работорговці, багачі, і ще хтозна-скільки небезпек на тебе чекає. Жінки зненавидять тебе, бо ти будеш гарніша за них усіх. Чоловіки обіцятимуть золоті гори, та ти не вір, щастя з того не матимеш. Будь вільна.

Іринці непросто було все зрозуміти, і вона надовго задумалась, а трохи згодом запитала:

— Діано, а чому ти не танцюєш? Щоб тебе не вкрали? Ти ж також дуже гарна.

— Я не можу танцювати, — відповіла дівчина, сумно посміхаючись. — Я не ходжу взагалі. Маю хворі ноги. З дитинства.

— Ой, як шкода, — ледь чутно промовила Іринка і обійняла свою нову старшу подругу. Згодом вона запитала ще:

— Діано, а чому в таборі, окрім скрипаля і тебе, лише старі та діти?

— Років зо два тому на нас напали слуги Чорної Королеви. Всі, хто міг, і чоловіки, й жінки, захищали табір. Вони врятували нас, а самі полягли в тому бою. Лише скрипаль вижив. Тепер він нещасливий, і коли ти чуєш, як плаче скрипка, то плаче скрипалева душа.

— Чому стільки несправедливості в житті? Невже нас завжди переслідуватимуть нещастя?

— Ні, Іринко, я впевнена, що радість ще прийде і ви — діти — будете щасливі. Я не маю права обіцяти тобі, але я вірю в це.


5.  Кого ще можна зустріти на шляху | Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг | 7.  Несподівана дорога