home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



9. Осінь настає

Гори стали вищими, вже було видно білі снігові шапки на вершинах. Похолоднішало так, що вже не допомагали зігрітися вночі ні ковдри, ні вогнища. А природа навколо просто зачаровувала своєю красою: сосни схиляли лапаті блакитно-зелені гілки, інші дерева вражали буйним різнобарв’ям листя.

Однієї ночі, дивлячись із лісової галявини на хатки, залиті білим місячним сяйвом, Денис відчув таку тугу за рідною домівкою, що йому здалося — серце не витримає болю. До цього часу він не знав такого відчуття, а тепер тяжко зітхав, прихилившись до дерева, і думав про Новий Рік і про Різдво, про рідних, уявляв їх усміхненими, радісними, думав, чи правда, що коли він повернеться, то потрапить у ту ж хвилину чи, принаймні годину, коли вирушив у цю непередбачувану мандрівку. А що, коли він повернеться вже зовсім іншою людиною і в душі більше не буде тим маленьким хлопчаком, яким його звикли сприймати рідні? «У мене було б ще декілька років дитинства, та у таких випробуваннях подорослішати недовго. А я не хочу бути серйозним і нудним, як більшість дорослих, мені лише одинадцять!» — подумав Денис і тяжко зітхнув. Згори почувся знайомий голос:

— Я також нестерпно хочу додому і все частіше уві сні бачу своє повернення. Мама й тато обіймають мене, в домі свято, однокласники поприходили, я почуваюся щасливим, ми сміємося разом з безлічі анекдотів та кумедних шкільних історій. Але згодом я розумію, що мене вже ніхто не помічає, всі спілкуються так, ніби мене й немає поруч. І тоді я хочу щось сказати, та виходить лише нявкання. І з жахом розумію, що я знову — не людина. Мама здивовано озирається у мій бік і вигукує: «Звідки тут чорний кіт? Це погана прикмета!» І всі підхоплюються з місць і женуть мене геть з моєї квартири, нацьковують на мене собак, а я втікаю і не можу пояснити, що я — це я.

Денис підняв голову, Макс сидів над ним на гілці.

— Напевне, тобі ще тяжче, ніж мені. Ти пробач, друже, що ми умовили тебе брати участь у цій пригоді, — мовив Денис.

— Я сам винен! Ніхто мене не примушував, рішення було моє.

Друзі згадали своє шкільне життя, згадали, як весело грались у дворі й нишком лазили через паркан до приватного саду, куди вхід був заборонений. Згадали футбол, мамині пироги і ще багато всього, до чого так хотілося повернутися і що раніше здавалося звичайним, буденним.

А тим часом щодня ставало все зимніше, і коли ще одну ніч довелося спати просто неба, вранці всі прокинулися змерзлі й нездорові.

— Ну все, урвався терпець! Треба хоча б теплий одяг десь узяти! — прошепотів Денис, бо втратив голос і не здатен був говорити гучно.

Оскільки Пашко не квапився з відповіддю, Макс промовив:

— Маємо три варіанти: випросити в когось, як проходитимемо повз людське житло, вкрасти або купити.

Пашко відповів:

— Красти я не збираюся, навіть не сподівайтесь, а щоб купити, у нас вже немає грошей. І харчі закінчуються, треба буде за щось їх придбати. Так що нічого не залишається, треба затриматися десь, аби заробити на їжу та одяг.

— І багато треба працювати, щоб на все це заробити? — сумно поцікавився Макс.

— Не переймайся! Котів на роботу не беруть, — роздратовано прохрипів Денис.

— Ти ж знаєш, що я не роботи боюся, — обурився Максим. — Хіба тобі байдуже, як скоро ми досягнемо нашої мети?

— А ти взагалі розумієш, яка вона, та мета, куди ми йдемо і навіщо? — Денис, хоч мав досить спокійну вдачу, нарешті не витримав і з розпачем і злістю зашепотів, звертаючись до Пашка: — Де воно, твоє Біле Королівство? Ми вже кілька тижнів до нього йдемо. А коли його досягнемо, тоді що? Невже воно відповість на всі наші запитання: де знайти Марічку і як її звільнити, і куди цигани повезли Іринку, і де наші амулети, які повернуть нас додому?

— Тобі не вистачає терпіння, — відповів Пашко. — Раніше жодному з вас, напевне, не доводилося потрапляти у справжні неприємності.

— Чому ж? — заперечив Денис. — Мене колись часто били старші хлопці, а потім я подружився з Максимом, а він — найкращий у своїй групі з бойового гопака… А ще одного разу мене мало не вигнали зі школи, батьків викликали. Була там історія. Одначе все те зараз здається мені дрібницями у порівнянні з халепою, до якої ми втрапили.

Денис раптом подумав, що то були беззмістовні балачки, адже змінити щось вони не могли. Все, що лишалося, — йти. І згодом гори стали знову пологими, потім зменшилися до пагорбів, і ось перед мандрівниками розгорнувся степ. Вітер колисав пожовклі трави, і ними йшли хвилі, неначе морем.

— Гей, Пашко, ти бачив коли-небудь море? — запитав Максим.

— Ні, не доводилося.

— Тобі обов’язково слід побачити його. Щойно з’явиться можливість, все облиш і їдь до моря. Це така краса!

Юнак нічого не відповів. А можливо, мовчання і було відповіддю.

Ну ось нарешті село! А край села — стара корчма. Жаль, грошей вистачило лише на шматок хліба. А їсти хотілося, з припасів майже нічого не залишилось.

— Розділіть на двох, я не голодний, — промовив Макс, щоб супутники не витрачали на нього і без того малий сніданок. — Я тепер раз поїм — і надовго вистачає. Скільки там котові треба!

Він не хотів зізнаватися, що вже почав полювати на мишей і спіймав двох цієї ночі в степу. Сидячи за порожнім столом, голодний, бо один шматочок хліба мало зарадив, Денис зітхнув:

— Уявляєте, зараз з’являється якийсь добрий незнайомець і пригощає нас сніданком, а потім ми б швидко знайшли роботу! На ситий шлунок будь-яка справа швидше робиться.

Він лише мріяв і не думав, що таке насправді може статися, а от Макс зацікавився відразу, щойно побачив чоловіка, який стрімко зайшов до корчми. Обличчя його, рожеве чи то від вранішнього холоду, чи від швидкої ходи, осяювала особлива посмішка. Така буває лише у хвилини справжнього щастя.

— Їжі й вина — всім присутнім! За мій рахунок! — гукнув він до корчмаря, тоді поглянув у зал, де за столиками всі загомоніли, почувши таку щедру пропозицію, й оголосив із сяючими очима: — Син у мене народився!

Денис зрадів, здавалося, більше за всіх інших:

— Ви бачите? Світ не без добрих людей! Це ж треба! Хто б міг подумати!

Пашко здивовано поглянув на хлопця. Однак промовчав.

А після смачного снідання підійшов до корчмаря і неголосно запитав, чи не знайдеться тут якоїсь роботи. Той підозріло поглянув на молодого мандрівника. Посмішка сповзла з його гладкого обличчя, очі звузилися і стали схожими на дві щілинки:

— Тут немає роботи!

Хлопець кілька секунд не відводив погляду, ніби демонструючи недовіру або чекання на продовження розмови, тоді кивнув головою і вже збирався йти геть, коли корчмар додав:

— Зайдіть до власника крамниці. Це тут недалеко, великий будинок за червоними ворітьми.

Пашко подякував, вийшов із корчми, відв’язав коня і, подавши йому хліба, промовив:

— Зачекай трохи, Вороне, розживемося для тебе вівса.

А як відійшли від корчми, звернувся до супутників:

— Є там робота. Нас не хотіли брати. Напевне, остерігаються мати справу з незнайомцями.

— А чому ти так вирішив? — запитав Денис.

— Коли ми приїхали, молодик на подвір’ї дрова рубав. Я його запитав, чи не може хтось коня доглянути, а він відповів, що конюх у місто переїхав, а нового ніяк не можуть знайти. Село невелике, кожен своїми справами займається, до того ж, заробітки тут малі.


8.  Про Пашка | Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг | 10.  Подвір’я власника крамниці