7

Ніч упала на Суронж. Місто занурилось у пітьму, яку силкувалися розігнати мерехтливі вогники з людських вікон. Втім, мигтіли вони боязко, ніби розуміючи: якщо прийшла ніч, має бути темно. Ніч — Чорнобожий час, час мороку, час зла. Вночі не варто ходити вулицями.

Повіяв холодний вітер. Його морозний подих майнув вулицями і попрямував до замку Великого Князя. Якщо на шляху траплялося світло, він гасив його, лишаючи по собі доріжку з мороку.

Цієї ночі мешканці Суронжу чули щось схоже на дитячий крик. «Це вітер завиває!» — думали вони, перевертались на інший бік і засинали.

Цієї ночі Великий Князь не спав. Сидів перед вогнем, загорнувшись по шию у теплу ведмежу шкуру, й намагався не думати про те, що було й що буде. «Нічого не змінити», — думав він, цідячи червоне вино. Кілька багряних плям проступило на рукавах його білої сорочки.

Цієї ночі над Суронжем зійшов місяць і холодним світлом вдарив по морокові. Той не відступив, лише зачаївся у шпаринах, закутках, подвір’ях, клітях, якими багате кожне велике місто. Мабуть, саме тому у великих містах завжди багато лиха: є місця для морокового схрону.

Цієї ночі місяць вирвав із мороку постать, яка йшла слідом за вітром, ховаючись у темряві. Вона наближалась до замку.

Вільно ввійшла, і ніхто не зупинив її, бо зупиняти було нікому. Два згустки чорноти зібралися біля однієї зі стін. Коли б та мара наблизилася, то побачила б у згустках поснулих людей. А коли б вона посвітила на них, то побачила б на їхніх спинах по чорній плямі. У місячному світлі кров завжди видається чорною.

Постать прослизнула внутрішнім двором і так само вільно увійшла до центральної зали. Там було порожньо: нічні челядники мирно спали у своїх кімнатах, і охорона, як на диво, теж мирно спала. Вічним сном.

Піднялася сходами нагору, пройшла довгим безлюдним коридором, і зупинилася перед порожньою стіною. Коридором пройшовся морозний вітер, загасивши світло. В одній з кімнат почувся шурхіт: то хтось із челядників вирішив вийти надвір. Постать завмерла. Вітер миттю проник крізь шпаринки у дверях і своїм диханням пробрав челядника до самих кісток так, що у того зникло бажання кудись іти.

Мара тим часом розвела руки, а потім виставила їх поперед себе. Прошепотіла ледь чутні слова — і стіна розтанула, немов її й не було. За стіною донизу вели сходи. Постать впевнено ступила на них, однак далі вона йшла вже не так певно: зупинялася через крок, прислухалася, тоді знову рушала вниз.

На останній сходинці вона зупинилась: попереду розпочинався ще один довгий коридор. У ньому через кожні два метри, лицем до лиця, у глупій темряві стояли відьмаки. Вони не рухались, і лише кліпання очей свідчило, що вони живі. Постать скочила зі сходинки, щосили викинула руки вперед, а потім розвела їх у боки.

Відьмаки не встигли оком змигнути, як їх учавило в стіну. Жодного зойку — лише хрускіт поламаних кісток і скрипіння розірваних м’язів. Мара, переконавшись, що коридор вільний, рушила вздовж тіл.

Перед дверима зупинилася ще раз. Торкнувшись їх, постать напружилась, а потім, ніби через силу прошепотіла-просичала:

У дверях щось хрупнуло, і вони повільно прочинились у невелику круглу залу. У центрі, на кам’яній брилі, розмістилося прозоре кришталеве яйце завбільшки з людський тулуб. У нього всередині пульсувало червоне світло.

Постать наблизилася, обійшла навкруги і простягла було руку… та щось зупинило її. Вона відсахнулася від вівтаря, підлетіла до дверей і проскоромовила:

Нічого не сталося, але постать заспокоїлась і підійшла до кришталевого яйця. Знову обійшла його кілька разів, зупинилась, і потім, ніби щось обміркувавши, промовила ще раз:

Тієї ж миті яйце перестало світитись, але кімната не занурилася у темряву! З однієї стіни пробився промінчик такого ж червоного світла. Він ширився і вже скоро перетворився на вогняну пляму.

Постать наблизилась до стіни, піднесла руку до плями і торкнулась її. Нічого не сталося. Тоді рука занурилась у пляму глибше, немов у відчинене вікно, зробила кілька рухів, ніби щось намацувала. Потім примара різко вийняла руку зі стіни, щось міцно стискаючи.

Яр все ще сидів перед жевривом. Він судомно напружив пальці — і келих з недопитим вином тріснув. Скалки боляче увіп’ялися в руку; на підлогу, поруч з краплями вина, полилася тоненькою цівкою кров. Болю князь не відчув — він заплющив очі, закутався у тепле ведмедно і нарешті заснув.

Від власного крику прокинувся Добровін. Йому наснився страшний сон: ніби якась химерна постать викрала оберіг Суронжу. А допомагав їй холодний Кулла, злостивий вітер, що колись утік від Стрибога. А коли Добровін прокинувся остаточно, то зрозумів, це був не сон. Оберіг Суронжу викрадено…