4. ВИБІРКОВИЙ ТЕРОР

Путінському режиму вдалося створити ілюзію стабільності. Цьому сприяв і дух часу. Чиновники висмоктували з Росії гроші з феноменальною швидкістю, але ціни на енергоносії зростали, й усюди були помітні ознаки нового процвітання. Протягом кількох місяців з’являлися десятки кав’ярень, цілодобових аптек і торгових центрів. У московських магазинах продавалися товари найдорожчих світових марок. Біля будівлі, в якій колись знаходилася Військова колегія Верховного суду СРСР і тисячі людей під час «великого терору» отримували смертні вироки, відкрилися представництва фірм «Бентлі» та «Мазераті», а також модний бутік «Ermenegildo Zegna».

Росіяни, які до того десятиліттями були позбавлені західних товарів, швидко стали їхніми поціновувачами. Жінки в столиці витрачали 12% своєї зарплатні на косметику^[144], а ресторани та кав’ярні були заповнені модно одягненими гультяями. Урядовці купували для своїх коханок приватні літаки та квартири, сприяючи дефіциту житла. Спостерігався бум і в сфері косметології. Ознакою часу був плакат, на якому красуня питає свого приятеля: «У тебе дві нирки, а ти кажеш, що тобі не вистачає грошей на подарунки?»

Проте економічний бум і централізована система управління самі по собі не могли гарантувати довготривалості режиму. Зовнішній спокій теж був наслідком провокацій і терору. Терор мав нагадувати всім, що за фасадом нормального суспільства режим тримає засоби знищення своїх ворогів і в разі загрози не вагатиметься їх застосувати.

Для більшості громадян режим був не таким уже страшним. Терор не застосовувався до всіх без розбору, а був зосереджений на двох цілях: запобіганні будь-яким компромісам щодо Чечні та знищенні тих осіб, що вважалися небезпечними для нової системи.

Для багатьох росіян поразка у першій Чеченській війні стала символом приниження країни за правління Єльцина. Вторгнення до Чечні у вересні 1999 року дозволило створити імідж Путіна як правителя, який відроджує честь держави, й допомогло йому перемогти на президентських виборах. Для збереження репутації Путіна як успішного воїна потрібно було знищити опір чеченців.

Друга Чеченська війна відзначалася ще більшою жорстокістю, ніж перша. Російська авіація бомбардувала Чечню без розбору. Проти населених пунктів росіяни використовували ракети типу «земля — земля» та вибухову речовину для об’ємних вибухів — так звані «вакуумні бомби», які порівнюються з тактичною ядерною зброєю нижчого рівня. Тисячі чеченських чоловіків зникали під час облав і «зачисток». Варварство російської тактики стало причиною міжнародного тиску на країну з метою припинення цієї війни. Але всі ці зусилля виявилися марними через ще дві провокації: захоплення заручників у Театральному центрі на Дубровці в Москві в жовтні 2002 року та в бесланській школі у вересні 2004 року.

Захоплення заручників на Дубровці та в Беслані змінили Росію, але це суспільство усвідомило набагато пізніше. Хоча Росія залишалася відносно вільною країною, ці події легітимізували позицію КДБ-ФСБ щодо верховенства державних інтересів і мізерної цінності людського життя. Під час цих двох подій чеченські терористи захопили тисячу чи більше заручників. В обох випадках російська влада відмовилася від перемовин і визнала за краще вбити терористів, а разом із ними — сотні заручників. В обох випадках були докази того, що уряд певним чином спровокував ці терористичні напади.

Захоплення Театрального центру на Дубровці відбулося під час вистави «Норд-Ост», найпопулярнішого в Росії мюзикла. 23 жовтня, о 21 годині з хвилинами, коли публіка приготувалася дивитися другу дію, сорок озброєних до зубів чеченських терористів — чоловіків і жінок — увійшли до зали й у напівтемряві швидко розійшлися по рядах. Чоловіки були в камуфляжі, з автоматами Калашникова через плече та гранатометами.

Терористи витягли на середину сцени великі мішки й почали виймати з них пакети з вибухівкою, які жінки прикріплювали до своїх поясів. Чоловіки тим часом закладали міни й підвішували до стін вибухові пристрої. Вони встановили три великі бомби — бочки з-під пального, заповнені металевими фрагментами, з детонаторами, зробленими з артилерійських снарядів: одну посередині першого поверху, другу в центрі балкона, а третю посеред сцени. Бомби було розташовано таким чином, що якби вони вибухнули разом, усіх глядачів уразило б градом шрапнелі, а будівля обрушилася б.

Ватажком терористів був нібито Мовсар Бараєв, племінник чеченського викрадача людей Арбі Бараєва, який, за даними військової газети «Красная звезда», брав участь у вбивствах 170 людей. Були, однак, ознаки того, що фактичним керівником був інший терорист — Абубакар (Руслан Ельмурзаєв). Терористи вимагали негайного припинення війни в Чечні. Вони попередили, що в разі знищення будь-кого з них убиватимуть у відповідь десятьох заручників. «Ми прийшли... припинити війну або вмерти за Аллаха, — сказав Бараєв. — Ми прагнемо смерті більше, ніж ви прагнете життя»^[145].

Заручникам дозволили користуватися мобільними телефонами, й ті наказали родичам благати владу вести перемовини з терористами, а не захоплювати театр. У перші години облоги терористи відпустили більше ста заручників: дітей до 12 років, мусульман, іноземців і людей із серйозними захворюваннями. Кілька посередників, зокрема, політики Григорій Явлінський, Ірина Хакамада, Руслан Аушев і журналістка Анна Політковська, спробували поговорити з терористами, але ті спочатку ніяк не могли сформулювати свої вимоги. Врешті-решт вони заявили: якщо Путін оголосить кінець війни й виведе війська з Чечні впродовж 24 годин, заручники будуть звільнені. У відповідь терористам було запропоновано безпечний прохід, якщо вони залишать будівлю, що за цих обставин було досить безглуздою пропозицією.

Протягом 48 годин заручники перебували в стані надзвичайної напруги, відчуваючи то отупіння, то неймовірний страх, не маючи змоги залишити свої місця, крім відвідин оркестрової ями, перетвореної на громадську вбиральню, та надто збуджені, аби заснути. Однак увечері 25 жовтня влада раптом погодилася на перемовини. Було оголошено, що представник Путіна в Південному федеральному окрузі Віктор Казанцев прибуде до театру о 10-й годині наступного ранку, аби почати переговори. Ця новина змінила атмосферу в залі. Бараєв вийшов на сцену й сказав: «Усе йде за планом. Ми не хочемо вас вбивати»^[146]. Кілька терористів зібралися в апаратній, аби подивитися відеозапис захоплення Театрального центру. Заручники почали обмінюватися електронними адресами та телефонами. Кілька жінок витягли дзеркальця й почали зачісуватися, але більшість із них, зморені втомою, спали глибоким сном^[147].

О 5-й годині ранку підрозділи ФСБ через систему вентиляції стали закачувати в приміщення театру газ. Почекавши хвилин 15-ть, поки газ почне діяти, бійці підрозділів «Альфа» та «Вимпел» у бронежилетах, протигазах та зі штурмовим озброєнням ввійшли до будівлі двома групами — з переднього та заднього входів — і почали розстрілювати терористів. Одна з груп знищила велику кількість бойовиків, загнавши їх на сцену. Інша побігла сходами нагору й коридорами до комори, яка слугувала терористам штаб-квартирою, вбиваючи на ходу й не зустрічаючи активного спротиву. Терористи, на яких подіяв газ, у тому числі майже всі жінки-смертниці, були застрелені в непритомному стані.

Протягом кількох хвилин було вбито 40 терористів. Вони встигли зрозуміти, що зал наповнюється газом, але не стали стріляти по заручниках або кидати в них гранати. Жоден із вибухових пристроїв, якими вони погрожували висадити будівлю в повітря, не був приведений у дію. Пізніше було виявлено, що ті бомби були муляжами, як і пояси шахідок. Атакувальні загони розправилися з терористами швидко та ефективно, й усі члени «Альфи» та «Вимпела» залишилися після цього штурму живими. Але в театральному залі понад 800 непритомних заручників сиділи в своїх кріслах або лежали в проходах — їм було важко дихати.

Евакуація заручників відбувалася хаотично. За відсутності медперсоналу міліція та солдати виносили нерухомі тіла людей на плечах або тягли їх за руки та ноги. Перед входом до театру їх складали один на одного, навіть не намагаючись відокремити живих від мертвих. Хоча органи охорони здоров’я мали кілька днів, аби підготуватися до наслідків облоги, карет «швидкої допомоги» не вистачало, й заручників везли до лікарень автобусами, мікроавтобусами та автівками^[148]. У результаті померло багато людей. Відомий бард Олександр Карпов помер після того, як провів сім годин в автобусі, набитому трупами^[149]. В іншому випадку тридцятьох заручників поклали до військового мікроавтобуса, розрахованого на 12 місць, декого — на підлогу. Тринадцятирічна дівчинка була розчавлена іншими тілами й померла дорогою до лікарні^[150].

Назву газу, що було застосовано, не повідомили рятувальникам, й вони були змушені протягом кількох годин випробовувати антидоти, перш ніж знайшли один ефективний — налоксон, що застосовується при передозуванні героїну^[151]. Але багатьох врятувати не вдалося — було вже запізно. Безлад продовжувався і в шпиталях, куди звозили сотні заручників, уражених невідомим газом, — це перевищувало можливості лікарень. ФСБ (мабуть, усвідомлюючи, що кількість жертв виявиться шокуючою) спочатку навмисно занижувала втрати. У першому повідомленні йшлося про десять загиблих, і росіяни зітхнули з полегшенням. У наступні 24 години ці дані постійно коригувалися, число смертей зростало: від 10 до 30, потім до 67, 90, 100, 118. Остаточна офіційна кількість загиблих від газу склала 129 осіб^[152].

Штурм Театрального центру значно підвищив популярність Путіна. Він подавав цю операцію як рішучу перемогу росіян над терором. Але минали тижні, і в країні почали з’являтися серйозні сумніви щодо дій режиму та побоювання, що весь цей епізод може знову виявитися провокацією. 6 листопада, за 11 днів після нападу, комісія Ковальова, яка розслідувала підриви житлових будинків, почала слідство щодо захоплення Театрального центру на Дубровці^[153]. Один із найзагадковіших аспектів цієї справи полягав у тому, що в той час, коли тривала війна й міліція та громадськість перебували в стані підвищеної пильності, цілій групі терористів вдалося зібратися в Москві й протягом кількох місяців готувати скоординований напад, залишаючись непоміченими.

Підготовка до нападу розпочалася в квітні 2002 року, коли один із бойовиків, пов’язаний із Шамілем Басаєвим, придбав будинок у селі Чорне Московської області, куди почали приїжджати люди та надходити зброя з Північного Кавказу. Ні міліція, ні ФСБ не зреагували на цю вкрай незвичну діяльність. ФСБ не зреагувала й на попередження, які отримувала від джерел у кримінальному світі, про велику групу озброєних чеченських екстремістів, що збиралася в Центральному та Південно-Західному округах Москви. Одне з попереджень надійшло від Михайла Трепашкіна, який більше не працював у ФСБ, але зберігав кримінальні контакти. Він, зокрема, повідомляв про те, що Абубакар живе в Москві й займається захистом двох фірм, які забезпечують грошима чеченських бойовиків. Після нападу, коли Трепашкін дізнався про роль Абубакара, він знову зв’язався з ФСБ й запропонував поділитися інформацією. У відповідь ФСБ спробувала сфабрикувати справу проти нього^[154].

Служба безпеки, мабуть, не просто проігногрувала інформацію про підготовку терактів. Існували ознаки того, що ФСБ і терористи були тісно пов’язані. Одним із відвідувачів будинку у селі Чорне був Арман Менкеєв, відставний майор російської військової розвідки (ГРУ) та фахівець із виготовлення вибухівки. За деякими даними, саме він готував пояси шахідів та інші вибухові пристрої, що використовувалися при захопленні заручників на Дубровці. Менкеєв не брав участі у теракті, але його роль у подіях важко пояснити за умови, якщо влада не сприяла цьому нападу. Співробітники ФСБ, які допитували Менкеєва, дійшли висновку, що він є лояльним до російської державної влади і, крім того, «вміє зберігати військову таємницю»^[155].

Інші терористи до подій в кінотеатрі пройшли російські в’язниці. Мовсара Бараєва арешутвало ГРУ, але його було звільнено, аби він міг зіграти одну з провідних ролей у захопленні заручників^[156]. Принаймні троє з присутніх у театрі шахідок сиділи в тюрмі у вересні, за місяць до всіх подій, але теж були звільнені. Четверта жінка нібито відбувала тривалий термін в одній із російських колоній. Але мати, побачивши її по телевізору під час облоги, за повідомленнями «Новой газеты», не могла зрозуміти, як донька потрапила з тюремної камери до Москви^[157].

За інформацією журналіста-розслідувача Олександра Хінштейна, вісьмом шахідкам вдалося знайти притулок у колишньому військовому містечку на Іловайській вулиці, неподалік Театрального центру, мешканці-нелегали якого давали хабарі міліції і були, судячи з усього, під її захистом^[158].

Багатьом також здалося дивним, що в той час, як суспільство заціпеніло від жаху, спостерігаючи, що сталося з майже тисячею заручників, влада негайно почала здобувати з цієї кризи політичну користь. Попри те, що терористи називали себе ісламістами, влада поклала провину за цей напад на Аслана Масхадова, чеченського президента та лідера сепаратистів-неісламістів. Це означало, що хтось бажав кривавої розв’язки. У зіткненні між ісламістами та державою Масхадов як останній обраний лідер Чечні був, мабуть, єдиною людиною, здатною домовитися про мирне розв’язання цього конфлікту.

Коли терористи захопили театр, Ахмед Закаєв, представник Масхадова за кордоном, сказав, що Масхадов, який переховувався в горах Чечні, засудив напад і закликав до мирного вирішення проблеми. Однак російські ЗМІ наполягали, що наказ віддавав саме Масхадов. На сайті ^newsru.com наводилося відео, показане телеканалом Аль-Джазіра, де Масхадов каже: «Найближчим часом ми здійснимо операцію, яка переверне історію Чеченської війни». ФСБ назвала це доказом причетності до нападу на «Норд-Ост» Масхадова, а речник Путіна заявив, що чеченського президента треба «ліквідувати»^[159].

Проте відео, показане по російському телебаченню, було вирване з контексту. З оригіналу ж було зрозуміло, що цей відеозапис зроблено не напередодні облоги театру, а щонайменше за два місяці до того, наприкінці літа. Це підтверджується і заявою Закаєва про те, що Масхадов говорив не про захоплення заручників, а про заплановану воєнну операцію проти федеральних військ. Коли в інтерв’ю на каналі НТВ терористів спитали, хто їх послав, Бараєв назвав ім’я противника Масхадова, ісламіста Шаміля Басаєва^[160].

У наступні за нападом на «Норд-Ост» місяці родичі загиблих та вцілілі заручники почали вимагати від влади відповідей на свої запитання. Перше з них стосувалося найменування газу. Було повідомлено лише, що цей газ був заспокійливим опіатом, похідним від фенатилу, в аерозольній формі. Точний хімічний склад речовини не уточнювався. За даними з деяких джерел, це був «Колокол-1» — газ-інкапаситант, розроблений в одній із радянських військових лабораторій у 1970-х роках, пов’язаний із високим ризиком смерті^[161].

Це питання було дуже важливим. Багато з тих, хто вижив, серйозно хворіли, й без інформації про специфіку отрути лікарі не знали, як людей лікувати. У квітні 2003 року один із адвокатів, що представляли колишніх заручників, повідомив, що з 26 жовтня 2002 року померло ще близько 40 людей. У жовтні 2003 року газета «Версия» оприлюднила результати власного розслідування: за її даними, на той час померло вже близько 300 осіб^[162].

30 вересня 2003 року, відповідаючи на запитання журналістів, Путін сказав, що цей газ був «нешкідливим», і спростував інформацію про те, що він став причиною смерті заручників. Вони померли від тривалого перебування в нерухомому стані та від хронічних захворювань, сказав він. Однак експерти з Центру медицини катастроф дійшли висновку, що ці смерті були спричинені дією «високої концентрації певної хімічної речовини»^[163].

Одним із уцілілих заручників, що зацікавився можливими зв’язками між терористами та владою, був болгарин Веселін Недков, який у першу ніч облоги помітив, що в театрі з’явився чоловік, одягнений не в камуфляж, а в костюм. Бойовики голосно його вітали. «Усе нормально?» — спитав один із терористів новоприбулого російською мовою. — «Звісно», — відповів той. — «П’ятдесят рублів тут, п’ятдесят рублів там. Нормально пройшов»^[164]. Недков був шокований уже тим фактом, що великій групі терористів із бомбами та гранатометами вдалося захопити театр у центрі Москви, але те, що одному з них вдалося увійти до будівлі навіть після того, як її було оточено міліцією, вразила його ще більше. Влада намагалася вирішити цю проблему, запитував він себе, чи була її частиною?

Під час подій у Театральному центрі на Дубровці я був у Москві і, як і майже всі в місті, молився за безпеку заручників. Я поїхав туди, але, як і решта журналістів, зміг підійти лише до міліцейського кордону. Однак те, що мені вдалося реконструювати з тих подій в наступні місяці, переконало мене, що влада сприяла захопленню Театрального центру.

Усіх терористів було знищено, включно з тими багатьма, кого застрелили в непритомному стані. Це було безглуздо, якщо російська влада сподівалася дізнатися про організацію цього нападу та про якісь плани майбутніх нападів. Але це було логічно, якщо влада хотіла зробити неможливим публічний судовий процес, під час якого могли б з’ясуватися незручні подробиці.

Водночас родичі жертв і вцілілі заручники, які подали позов до уряду Москви, сподіваючись отримати більше інформації про те, що сталося, зіткнулися з бюрократичними перешкодами з боку влади. Вимогу правозахисних груп до прокурора — відкрити розслідування щодо застосування газу — було відхилено. Пропозиція щодо парламентського розслідування цієї події не набрала в Думі достатньої кількості голосів. Сергій Юшенков, голова комісії, яка розслідувала вибухи в житлових будинках, пообіцяв розслідувати й напад на глядачів мюзиклу «Норд-Ост», але 17 квітня 2003 року його було вбито. На прес-конференції з нагоди третіх роковин цих подій Світлана Губарєва, яка під час облоги втратила свого нареченого — американця Сенді Букера — та 13-річну доньку Сашу, сказала: «Складається таке враження, що всі ми — колишні заручники, живі та мертві, родичі заручників — для прокуратури ніхто»^[165].

Перед захопленням театру на російську владу дедалі сильніше тиснули щодо врегулювання ситуації з Чечнею. Населення Росії дедалі більше втомлювалося від війни, що тривала вже три роки. За даними опитування у вересні 2002 року, 56% респондентів віддавали перевагу мирним переговорам з метою припинення чеченського конфлікту й лише 34% — продовженню воєнних дій^[166]. Зростав і міжнародний тиск. 16–19 серпня 2002 року між колишніми спікерами російського парламенту Іваном Рибкіним, Русланом Хасбулатовим і чеченським лідером Ахмедом Закаєвим відбулися переговори під егідою Американського комітету за мир у Чечні, одним із провідних членів якого був Збігнєв Бжезінський. План, запропонований Бжезінським, передбачав визнання чеченцями територіальної цілісності Росії та проведення референдуму, на якому чеченці могли б висловитися за конституційну основу широкого самоврядування. Однак захоплення Театрального центру поклало цим перемовинам край.

Позбувшись тиску щодо мирного врегулювання, режим тепер міг застосувати свою улюблену стратегію: промосковському маріонетковому уряду Чечні на чолі з колишнім бойовиком Рамзаном Кадировим було обіцяно майже повну свободу дій доти, доки він демонструватиме лояльність до Москви. До цього було додано мільярди рублів допомоги. Велику частину цих грошей було вкрадено, але дещо використали для відновлення республіки. Органи безпеки були укомплектовані етнічними чеченцями, які виявилися не менш жорстокими, ніж їхні російські попередники, але діяли більш вибірково. Бунтівникам запропонували амністію та можливість повернутися додому. Викрадені люди тепер не завжди зникали безвісти. Ця тактика та виснаження після майже десяти років війни розкололи лави опору, й боротьба пішла на спад.

Проте вщухання бойових дій у Чечні супроводжувалося посиленням боротьби в сусідніх республіках, зокрема Інгушетії. Мурат Зязиков, ветеран ФСБ, який став президентом Інгушетії завдяки сфальшованим виборам, відповідав на напади миттєвими розправами над сотнями людей, що мало наслідком масовий вступ молоді до лав повстанців. 21 червня 2004 року чеченські та інгуські бойовики під проводом Басаєва здійснили в столиці Інгушетії Назрані масштабну атаку на урядові будівлі, зокрема, на МВС. Росіяни були заскочені зненацька, в результаті було вбито десятки міліціянтів і охоронців.

Улітку 2004 року і чеченський опір, і російська влада обмірковували способи відновлення своїх позицій. Представники радикально-ісламістського крила опору знали: аби примусити росіян вести перемовини щодо Чечні, потрібне щось надзвичайне, й вони хотіли продемонструвати, що війна триває. Росіяни ж намагалися завдати опору рішучого удару й підтвердити успішність своєї політики. Ця ситуація мала наслідком численні змови з обох сторін. Результатом стало захоплення чеченськими терористами школи в місті Беслан у Північній Осетії 1 вересня 2004 року.

Ранок 1 вересня в Беслані був теплим і сонячним. Діти в синьо-білій шкільній формі разом із батьками прийшли до школи № 1 на свято Першого дзвоника. З гучномовців лунала музика, у багатьох дітей були в руках повітряні кульки. На дев’яту годину ранку на шкільному подвір’ї зібралося більше як тисяча осіб.

Урочистості саме мали розпочатися, коли на двір увірвалися десятки терористів у військовому одязі, стріляючи із автоматів у повітря. Багато хто з батьків спочатку не помітив їх і не зрозумів значення цієї стрілянини, але вона тривала, а терористи вигукували «Аллаху Акбар!» і «Всі до школи!», заганяючи батьків, учителів і дітей спочатку до школи, а потім до спортивного залу, що мав розміри приблизно 25 на 10 метрів.

Що більше народу прибувало до залу, то більшими ставали галас і паніка. Коли один із заручників наблизився до терористів, він негайно отримав постріл у голову. Інших чоловіків примусили протягти його тіло за руки через зал, і люди раптом замовкли. Терористи підвісили на дроті над спортивним залом бомби, наповнені металевими кульками та уламками скла, а також позривали дошки підлоги, аби покласти бомби й туди. Найбільш потужні вибухові пристрої вони поклали на стільцях поміж заручниками.

Терористами — майже виключно чеченцями та інгушами — керував Руслан Хучбаров, відомий за прізвиськом «Полковник». У 1998 році він убив двох вірмен, сперечаючись за жінку, після чого став «глибоко релігійним». Заступником Хучбарова був Володимир Ходов — напівукраїнець, напівосетин, навернений в іслам і причетний до згвалтувань у 1998 та 2004 роках, підриву автівки у Владикавказі в березні та сходу з рейок потяга в Ельхотово через два місяці^[167].

Встановивши контроль, терористи передали назовні з однією із заручниць, Ларисою Мамітовою, записку, в якій вимагали, аби до школи прийшли чотири особи: Олександр Дзасохов, президент Північної Осетії, інгуський президент Зязиков, радник Путіна з питань Північного Кавказу Асламбек Аслаханов та педіатр Леонід Рошаль, який, як вважалося, працював із ФСБ під час облоги Театрального центру на Дубровці. У записці також містився номер мобільного телефону для контакту з терористами. Другого заручника випустили з відеозаписом ситуації всередині школи та з ще однією запискою — з вимогою припинити війну в Чечні та звільнити 27 бойовиків, захоплених у полон після червневого набігу на Інгушетію.

Однак, попри ці записки, влада не виявила зацікавленості в перемовинах. Державне телебачення повідомило, що терористи не висунули жодних вимог, і хоча Мамітова переконувала представників влади, що в школі утримують понад тисячу бранців, по телебаченню назвали цифру 120 осіб^[168].

Ця брехня розлютила терористів. Вони сказали заручникам, що на їхньому житті поставили хрест, і заборонили їм пити воду та ходити до вбиральні. Потім вони відокремили від решти молодших чоловіків і завели їх до якоїсь кімнатки, де примусили сісти обличчям до стінки з руками за головою. Після цього терористи-чоловіки вийшли, а жінки-шахідки, які були з ними в кімнаті, привели в дію свої пояси з вибухівкою. Пролунав потужний вибух, який миттєво вбив більшість чоловіків. Інші зазнали жахливих поранень, один з них втратив ноги та нижню частину тулуба, але був іще живий. Після вибуху терористи повернулися й примусили небагатьох уцілілих віднести мертвих і поранених до приміщення на верхньому поверсі, де, як розповідали, поранених забили до смерті, а мертвих викинули з вікна^[169]. У доповіді комісії парламенту Північної Осетії зазначалося, що вбивство молодих заручників чоловічої статі було прямою відповіддю на відмову влади визнати вимоги терористів^[170].

Об 11.30 ранку Дзасохов прибув до Беслана й сформував кризовий комітет, до якого ввійшов також Теймураз Мамсуров, голова парламенту Північної Осетії. Але невдовзі Дзасохов був змушений передати свої повноваження Василю Андреєву, очільнику північно-осетинської ФСБ. З Москви прибули двоє заступників директора ФСБ, Володимир Пронічев і Володимир Анісімов. Вони створили паралельний оперативний штаб, який дуже мало контактував із кризовим комітетом. З цього моменту всі реальні рішення ухвалювалися ФСБ.

Дзасохов оголосив, що готовий увійти до школи, але оперативний штаб попередив, що в разі такої спроби його зупинять^[171]. Номер мобільного телефону, переданий терористами з Мамітовою, був загадковим чином заблокований, а відеозапис, надісланий з другим заручником, нібито виявився «порожнім» (за кілька днів це відео було показано по НТВ)^[172]. Коли терористи побачили, що телефон не спрацьовує, вони послали Мамітову вдруге — з новим номером. На цей момент для розмови з терористами був призначений Віталій Зангіонов, перемовник із північно-осетинської ФСБ, але його пропозиції — шлях відступу, гроші та живий щит — не відповідали вимогам терористів. Якби влада погодилася принаймні на звільнення 27 ув’язнених бойовиків, які брали участь у рейді на Інгушетію, то вони могли б таким чином купити життя багатьох заручників. Але вони цього не зробили.

Між тим ФСБ майже напевно можна звинуватити в усуненні ще одного потенційного перемовника — Анни Політковської. Почувши про захоплення заручників, Політковська о 21-й годині сіла на літак до Ростова, сподіваючись дістатися звідти Беслана автівкою. Чеченці поважали журналістку за її репортажі, й під час подій на Дубровці вона мала більше успіху, ніж інші перемовники. Однак, сівши на літак до Ростова, вона випила чаю й втратила свідомість. Коли літак приземлився, її швидко доправили до шпиталю й піддали інтенсивній терапії. Пізніше вона говорила, що її отруїли.

На другий день облоги по державному телебаченню оголосили, що точна кількість заручників у школі — 354. Насправді їх було 1128. Терористи, які мали доступ до радіо та телебачення, і ті заручники, що сиділи досить близько, аби почути ці повідомлення, були приголомшені тим, як репортери весь час повторюють цю безглуздо занижену цифру^[173].

Облога тривала, й стан заручників погіршувався. Вони були набиті в спортзал у такій кількості, що ледь могли поворухнутися. Був спекотний день, і атмосфера в залі була нестерпною, люди задихалися. Пити їм не давали, й через зневоднення багато хто періодично непритомнів. Терористи принесли відра, аби заручники користувалися ними як туалетом. Невдовзі сморід у приміщенні став запаморочливим. Водночас змучені спрагою люди почали пити сечу.

Незважаючи на цю дедалі страшнішу ситуацію, влада не розмовляла з терористами. Натомість із Владикавказа до Беслана були підтягнуті танки та БТРи. Єдиними справжніми переговорами виявилися ті, що провів 2 вересня Руслан Аушев, колишній президент Інгушетії. Він із власної ініціативи зателефонував терористам, і ті погодилися впустити його до школи. О 15.30 бойовики в масках провели його до «Полковника», й той сказав Аушеву, що терористи діють за наказами Шаміля Басаєва. Аушеву вдалося домовитися про звільнення 11 жінок, 15 немовлят і дітей дошкільного віку^[174]. Йому дали також записку Басаєва до Путіна, в якій Басаєв називав себе «рабом Аллаха» й закликав надати Чечні незалежність в обмін на безпеку для Росії. Якщо Чечня отримає незалежність, писав він, вона не укладатиме жодних воєнних чи політичних угод, спрямованих проти Росії, приєднається до СНД й залишиться в рублевій зоні. На завершення Басаєв додав, що чеченські бойовики не брали участі в підривах житлових будинків 1999 року, але готові взяти на себе відповідальність за них «за певних обставин»^[175]. Це було схоже на пропозицію одного терориста іншому — допомогти приховати справжніх авторів тих терактів.

Протягом 2 вересня представники російської влади давали інтерв’ю, в яких стверджували, що не мають наміру штурмувати школу. О 14-й годині в своєму першому публічному коментарі щодо цих подій Путін сказав, що головне завдання — врятувати життя заручників і що всі дії підпорядковуватимуться цій меті. Голова кризового комітету Андреєв оголосив, що про застосування сили в такій ситуації не може бути мови, що для влади зараз настає період «тривалих та інтенсивних перемовин»^[176].

Тим часом спецназ таємно готувався до штурму, проводячи репетиції в покинутій школі в селі Фарн, менш ніж у кілометрі від Беслана. Видовище озброєних людей, що захоплюють школу, викликало паніку серед мешканців села — вони думали, що це терористи. Коли прибула місцева міліція, то виявила, що це російський спецназ. Чутки про тренування досягли Беслана, і родичі заручників зрозуміли, що попри публічні заяви, влада збирається штурмувати школу. Починаючи з 1 вересня вони утворювали перед школою живий ланцюг, аби запобігти цьому. Їх постійно вмовляли розійтися, але вони відмовлялися.

Коли Аушев домовлявся пройти до школи, він разом із Дзасоховим також зв’язувався телефоном із Закаєвим у Лондоні. Вони попросили його поговорити з Масхадовим, і з міркувань безпеки Закаєв мав чекати на дзвінок Масхадова. Закаєв зателефонував до Чеченської служби Радіо «Свобода» та розповів про свої розмови з Аушевим і Дзасоховим. Коли новину було оприлюднено, Масхадов почув її у своїй таємній штаб-квартирі в горах і негайно подзвонив Закаєву, він заявив, що готовий приїхати в Беслан без попередніх умов, якщо йому гарантують безпечний проїзд^[177]. Також він зробив заяву, в якій закликав терористів відпустити дітей.

На другу ніч облоги відчай і пригніченість заручників тільки зростали. У когось почалася істерика. Інші, особливо маленькі діти, були немовби паралізовані й майже втратили свідомість.

Вранці 3 вересня Аушев и Дзасохов знову зателефонували Закаєву, який розповів їм про реакцію Масхадова. Дзасохов відповів: «Я нічого іншого й не очікував від Аслана Алієвича», і додав, що йому потрібно дві години на вирішення питання безпечного проїзду, яке він має обговорити з «першим» (Путіним)^[178]. Однак невдовзі до кризового комітету прийшла людина зі штабу ФСБ і сказала Дзасохову, що оперативному відділу відомо про його контакти із Закаєвим і Масхадовим і родичі заручників хочуть із ним поговорити.

Дзасохов попрямував до клубу поблизу, де на нього чекали численні родичі заручників. Коли вони дізналися, що Дзасохов розмовляв з Масхадовим, то залишили свій пост перед школою, де збиралися своїми тілами загородити шлях російським військовим і запобігти штурму. Дзасохов сказав цим людям, що ситуація серйозна, але втручання Масхадова дає підстави для надії, і що для безпечного прибуття Масхадова до Беслана вживаються заходи. Через кілька хвилин загони спецназу розпочали штурм школи.

Штурм почався з двох вибухів. За даними Юрія Савельєва, члена парламентської комісії, призначеної для розслідування масової загибелі людей, перший вибух був результатом дії термобаричної гранати, кинутої чи то вогнеметом, чи то гранатометом із п’ятиповерхівки по Шкільному провулку, 37, о 13.03. Другий вибух, 22 секундами пізніше, був спричинений осколковою гранатою з вибуховою силою 6,1 кг у тротиловому еквіваленті, випущеною гранатометом із п’ятиповерхівки по Шкільному провулку, 41^[179].

Унаслідок першого вибуху на горищі школи почалася пожежа, другий пробив діру в стіні спортзалу. Ці вибухи, приписані державним ТБ терористам, були сигналом до початку штурму силами російського спецназу. Серед безладу деяким заручникам вдалося втекти. Інших терористи перегнали зі спортзалу до їдальні, актового залу та південного флігеля. Але сотні людей лишалися в пастці спортзалу, де крокви стелі горіли й падали на них. О 13.30 російські військові почали стріляти по школі з танків, гранатометів і вогнеметів. Дах школи запалав і впав на заручників.

В їдальні терористи поставили жінок і дітей у вікнах, але росіяни стріляли й по вікнах, вбиваючи їх. Потім вони, як розповідали заручники, відкрили автоматний вогонь по місцю розташування їдальні.

Над школою здійнялися три грибоподібні хмари — дві білих і одна чорна. З відеозапису видно, що о 15.08 школа все ще перебувала під потужним вогнем із гранатометів и вогнеметів. Танки з 58-ї армії теж стріляли по школі. Загалом відеозапис зафіксував 13 вибухів. Лише о 15.10 керівник спецназу генерал Олександр Тихонов віддав наказ починати гасити пожежу. До того, протягом більш ніж двох годин Тихонов забороняв усім гасити вогонь. На момент початку ліквідації пожежі, о 15.28, заживо згоріло понад 160 заручників. При розтинах виявилося, що причиною смерті був термічний шок, що означало, що у жертв обгоріло майже 100% шкіри, кульових чи осколкових поранень у них не було^[180].

Коли вогонь ущух, мертвими були 318 заручників, зокрема, 186 дітей. Десятьох російських спецпризначенців теж було вбито, як і двох рятувальників^[181]. Серед терористів загинуло 32 людини, решта (кількість невідома) втекла^[182].

Путін прибув до Беслана о 5-й годині ранку. Він поїхав прямо до районної лікарні, де протягом 30 хвилин відвідував у палатах постраждалих. Потім попрямував до оперативного штабу ФСБ, де зустрівся зі співробітниками і зробив заяву для телебачення. Не було жодного наміру застосовувати силу, але події розвивалися «швидко та несподівано», сказав Путін і похвалив спецслужби за «особливу мужність». Потім він повернувся до Москви, не зустрівшись із родичами жертв і, наскільки відомо, не відвідавши спаленої школи^[183]. Пізніше Путін з’явився на телебаченні зі зверненням до народу. «Сталася жахлива трагедія, — сказав він. — Ми живемо в умовах, що склалися після розпаду величезної, великої держави... Ми виявили слабкість. А слабких б’ють»^[184]. І він оголосив про низку заходів, начебто призначених посилити єдність країни. Одним із них було скасування загальних виборів губернаторів — пряме порушення російської Конституції.

Поки тривали події довкола бесланської школи, вони привертали увагу всього світу. Коли ж усе завершилося, подальший розвиток ситуації уже мало кого цікавив. Наступного дня після штурму, 4 вересня 2004 року, руїни школи, разом із дитячими зошитами та частинами тіл жертв, було зібрано екскаватором, покладено у вантажівки й вивезено на звалище за містом. Це знищення доказів унеможливило встановлення всієї послідовності подій.

Однак ті, хто вижив, прагнули справедливості, тому пережили справжній емоційний шок, почувши версію подій, висунуту російською владою, яка звинувачувала терористів, знімала з посадовців підозру в будь-яких незаконних діях (багатьох було потім підвищено по службі) і відмовлялася слухати розповіді вцілілих заручників про те, що вони бачили та пережили.

Дехто з батьків у відчаї звертався до релігії, інші починали власне розслідування. До них приєдналися дві журналістки — редактор сайту ^{pravdabeslana.ru} Марина Литвинович і репортер із «Новой газеты» Олена Мілашина. Парламент Північної Осетії сформував слідчу комісію, а Юрій Савельєв, хоч і входив до її складу, розпочав ще й незалежні пошуки справедливості.

Попри те, що влада всю провину за напад на школу поклала на чеченських терористів, а Путін також натякнув на те, що терористи користувалися підтримкою Заходу, факти свідчать про те, що події в Беслані, як і захоплення заручників під час спектаклю «Норд-Ост», були результатом російської провокації.

У серпні 2004 року, як свідчать міліцейські документи, отримані «Новой газетой», попередження владі про загрозу терористичного нападу в Північній Осетії почали надходити з моторошною регулярністю. Останнє надійшло 1 вересня. О 5-й годині ранку чеченська міліція повідомила російське МВС, що арештований Арсаміков повідомив, що терористи цього дня планують захопити школу в Беслані. У влади було чотири години, аби запобігти цьому. Але не лише не було вжито жодного заходу, а й усі КПП на шляху до школи загадковим чином зникли, забезпечивши терористам безперешкодний проїзд^[185].

Із 18 терористів, які скоїли напад, більшість раніше арештовувалися. Ходов, який перебував у федеральному розшуку як учасник двох терактів 2004 року у Владикавказі та Ельхотові, відкрито жив в Ельхотові й кожного дня молився в місцевій мечеті. Про це повідомлялося північно-осетинському управлінню ФСБ і відділу міліції з боротьби з організованою злочинністю, але його не заарештували^[186].

В ході офіційного розслідування по Беслану навіть не розглядалося питання, чому міліція не зреагувала на попередження й чому терористам дозволили вільно пересуватися. Пояснення надійшло від організатора Бесланської трагедії, Шаміля Басаєва. У листі під назвою «Ми маємо багато чого розповісти про Беслан...», опублікованому 31 серпня 2005 року на сепаратистському сайті ^{kavkazcenter.net}, Басаєв писав, що захоплення школи почалося з плану російських служб безпеки спровокувати чеченських бойовиків на захоплення будівель парламенту та уряду Північної Осетії.

За словами Басаєва, теракти, здійснені Ходовим у 2004 році, виконувалися за підтримки ФСБ, з метою завоювати довіру Басаєва. Після цього Ходов запропонував план захоплення урядових будівель Північної Осетії. Але коли він зізнався, що працює на ФСБ, Басаєв переконав його стати подвійним агентом, таким чином Ходов змусив росіян повірити в реальність плану захоплення, нібито призначеного на 6 вересня — річницю незалежності Чечні. Сили ФСБ, писав Басаєв, «збиралися (6 вересня) зустріти нас на в’їзді до Владикавказа та знищити. 3 31 серпня вони відкрили нам коридор для активного збирання розвідданих, але ми скористалися ним для заходу в Беслан (і захоплення школи), “переплутавши” час і об’єкт нападу»^[187].

Басаєва не можна вважати цілком надійним джерелом, але його розповідь є єдиним логічним поясненням того факту, що цьому нападу не запобігли, чому напад на школу відбувся. Крім того, неісламська опозиція Масхадова провела власне розслідування й дійшла висновку, що пояснення Басаєва правдиве. Захоплення урядових будівель у Північній Осетії замислювалося як виправдання скасування прямих виборів губернаторів — заходу, давно запланованого для зміцнення влади Путіна.

Роль влади в бесланській кризі нікого не обурювала більше, ніж самих бесланців. Родичі загиблих організувалися в групу під назвою «Матері Беслана» (пізніше — «Голос Беслана»), аби дізнатися, навіщо знадобилося атакувати спортзал, набитий безпорадними заручниками, після досягнутої на переговорах угоди, яка могла покласти край цій трагедії без подальшої втрати людських життів. Влада наполягала на тому, що спецназ був змушений штурмувати будівлю після того, як терористи підірвали бомби. Але люди, які вижили після облоги, запевняли, що всередині школи не було жодних вибухів, а штурм почався після її обстрілу з вогнеметів і гранатометів ззовні. Коли представники влади почали заперечувати використання російськими військовими вогнеметів, родичі жертв як доказ розшукали поблизу школи використані тубуси від вогнеметів і продемонстрували їх журналістам.

У травні 2005 року родичі загиблих написали Путіну, що мають детальну інформацію про цю трагедію й готові прибути до Москви (навіть пішки, якщо треба), аби про все розказати. Відповіді вони не отримали^[188]. 1 серпня вони зробили заяву, що все ще бажають зустрітися з Путіним у Москві, але в Беслані 1 вересня, у річницю нападу, Путін не буде бажаним гостем. У відповідь Путін запропонував їм зустрітися 2 вересня, під час урочистих заходів, присвячених роковині трагедії^[189].

Ця пропозиція внесла розкол поміж родичів: дехто вважав, що її треба проігнорувати. Однак врешті-решт троє матерів залишили урочистості в Беслані й поїхали до Москви, де мали тригодинну зустріч із Путіним. Він сказав, що зволікав із зустріччю, аби дати час зібрати інформацію^[190]. Але коли матері запитали його, як терористам вдалося непоміченими приїхати в Беслан, чому не спробували домовитися з ними й чому було знищено місце злочину, Путін відповів, що не знає. Він пообіцяв ретельне розслідування^[191]. Результати розслідування, оголошені в грудні, знімали будь-яку відповідальність за цю трагедію з міліції та інших силовиків.

Захоплення школи чеченськими бойовиками-ісламістами мало наслідком рішуче ототожнення всіх чеченців із тероризмом. Але кривава розв’язка була на совісті й російської влади, яка байдуже поставилася до життів сотень заручників, що стали бранцями внаслідок її некомпетентності та авантюризму.

Попри те, що втручання Масхадова було єдиною надією уникнути масової загибелі людей, росіяни звинуватили його в захопленні школи й оголосили винагороду за його голову. 8 березня 2005 року Масхадова було вбито у перестрілці в чеченському селищі Толстой-Юрт. За російським законом тіла «терористів» не повертаються родинам, тому його останки зникли^[192].

Після Бесланської трагедії в Росії порушувалися питання щодо можливої співучасті в ній російських спецслужб, але десять років конфлікту притупили в суспільстві відчуття правильного та неправильного стосовно Чечні. За винятком кількох людей у Москві та родичів загиблих у Беслані, бажання з’ясувати, що ж насправді трапилося, у громадськості майже зникло.

Захоплення заручників у Театральному центрі на Дубровці та Беслані надзвичайно допомогло Путіну в його намаганнях виставити себе ворогом тероризму й легітимізувати війну в Чечні в очах як росіян, так і Заходу. У самій Чечні Кадиров правив, викрадаючи людей і застосовуючи до них тортури, але проблема Чечні поступово зникала з інформаційного простору світу. Уявлення про те, що Путін наводить там лад, дедалі поширювалося.

Окрім знищення сепаратистського руху в Чечні, путінський режим зміцнював свою владу ще одним методом: убивствами відомих політичних діячів. Росіяни могли висловлюватися вільно, й у незалежній пресі існувала широка дискусія. Пересічні громадяни не боялися загинути від рук влади з політичних мотивів. Але вибіркові вбивства дали всім зрозуміти, що опозицію в Росії терплять лише до певної межі. Якщо хтось перетинав цю невидиму лінію (яка могла зазнавати змін), він ризикував власним життям.

Потенційними жертвами були дві категорії людей: опоненти режиму та його незручні друзі. Коли вбивали опонентів, мотив був зазвичай зрозумілий. Коли жертвами ставали друзі, що перетворилися на проблему, здогадатися про причини було важче.

Мабуть, найвідомішим убивством політичного опонента було вбивство Олександра Литвиненка, у минулому втікача-агента ФСБ, автора книжок про підриви житлових будинків і зв’язки ФСБ з організованою злочинністю. Литвиненко публікував також статті на сайтах чеченських повстанців, де знущався з ФСБ та особисто Путіна. Його смерть 23 листопада 2006 року стала першим у світі випадком радіаційного отруєння, а щодо мотивів цього висувалися різні версії. Багато хто припускав, що причиною стали його книжки та статті. Проте більш імовірно, що проблема полягала не в тому, що писав Литвиненко, а в тому, ким він був. Від агентів ФСБ очікується цілковита лояльність до режиму. Не повинно взагалі виникати ситуацій, коли вони переходять в опозицію. Литвиненко ж своїм прикладом показав, що навіть агенти ФСБ можуть думати й діяти самостійно. За режиму, де панує ФСБ, це був виклик, яким не можна було знехтувати.

Литвиненко захворів 1 листопада, після чаювання з Андрієм Луговим, власником однієї з московських охоронних фірм, і його діловим партнером Дмитром Ковтуном у барі «Pine» готелю «Міленіум» у Лондоні. Два наступних дні він страждав від блювоти та діареї. У нього почало випадати волосся, а в крові різко знизився рівень лейкоцитів. Лікарі запідозрили радіаційне отруєння, але крізь шкіру можуть проникати лише гамма- та бета-частки, а в крові Литвиненка не було гамма- чи бета-радіації. 20 листопада його перевели до відділення інтенсивної терапії, куди вдалося проникнути одному фотографу, який зняв його — виснаженого, безволосого, з очима, що дивляться в камеру. Ця світлина з’явилася на перших шпальтах газет усього світу^[193]. 22 листопада його стан погіршився, й серце двічі зупинялося. Наступного вечора було оголошено про його смерть.

Друг Литвиненка Олександр Гольдфарб прочитав зроблену Литвиненком заяву, в якій той звинувачував Путіна в своєму вбивстві. «Ви можете змусити замовчати одну людину, — йшлося в заяві, — але протест усього світу лунатиме у ваших вухах, пане Путін, усю решту вашого життя»^[194].

Литвиненко помер, так і не довідавшись, хто саме його вбив, але напередодні смерті зразки його сечі було надіслано до Центру досліджень ядерної зброї (AWE), який контролює британський ядерний арсенал. Там їх перевірили на альфа-випромінювальні елементи, які, на відміну від бета-часток, не можуть проходити крізь шкіру, але є смертельними, коли потрапляють усередину організму. Перевірка показала наявність полонію-210 — альфа-випромінювача. Якби Литвиненко помер раніше, причину смерті, можливо, так і не визначили б^[195].

Після виявлення полонію британська поліція почала ретельно перевіряти пересування Литвиненка. Сліди полонію було знайдено в барі «Pine», в суші-барі, де Литвиненко обідав із Луговим і Ковтуном 16 жовтня, та на кріслі літака «Британських авіаліній», яким Луговий летів з Москви до Лондона 25 жовтня^[196].

На прес-конференції в Гельсінкі, яка відбувалася наступного дня після смерті Литвиненка, але до того, як було виявлено полоній, Путін сказав, що ознак насильницької смерті тут немає й ця справа використовується в політичних цілях. Віце-прем’єр Сергій Іванов заявив, що Литвиненко мав «низький рівень інтелекту» і був схильний до провокацій. «Для нас, — сказав він, — Литвиненко — ніхто»^[197].

Британія відрядила до Москви слідчих і звернулася з проханням про допит Лугового, Ковтуна та інших росіян. У відповідь Кремль сказав, що проводить власне розслідування й попросив дозволу допитати із сотню людей у Лондоні, включно з Борисом Березовським. Через півроку після смерті Литвиненка британський прокурор офіційно зажадав екстрадиції Лугового. Путін відмовив, сказавши, що Конституція Росії забороняє видавати громадян за кордон для суду, хоча Росія й підписала Європейську конвенцію про екстрадицію в 2001 році. Британці, сказав Путін, мають передати свої докази московським прокурорам і дозволити вирішити цю судову справу російській судовій системі. У грудні 2007 року Луговий, який у Росії вважався героєм, був обраний до Держдуми від Ліберально-демократичної партії. Він наполягав на тому, що МІ-5 (британська військова розвідка) сфабрикувала проти нього справу. В інтерв’ю газеті «Известия», відповідаючи на запитання про вимоги щодо його поїздки в Лондон на допити, Луговий сказав: «Чому я маю кидати все і мчати до Англії?»^[198].

Іншою відомою жертвою була Анна Політковська, яка стала для світу найважливішим джерелом інформації про жорстокі злочини російського та чеченського урядів у Чечні. 7 жовтня 2006 року її було вбито чотирма пострілами в будинку, де вона мешкала, при виході з ліфта.

Потім Путін намагався применшити важливість зробленого Політковською: її смерть була «трагедією, звичайно», але її «вплив на політичне життя країни був мінімальним»^[199]. Випереджаючи припущення щодо причетності влади до смерті журналістки, Путін сказав, що її вбивство «зашкодило владі набагато більше, ніж її репортажі»^[200].

Протягом десяти місяців не було жодної інформації про цю справу, але в серпні 2007 року генпрокурор Росії Юрій Чайка оголосив, що заарештовано десятьох людей, які скоро постануть перед судом. Він сказав, що кілерами були чеченські злочинці, але замовляли цей злочин люди за межами Росії, аби дискредитувати російських лідерів^[201]. Путін натякнув, що замовником був Березовський^[202].

Коли в листопаді 2008 року розпочався судовий процес, число обвинувачених скоротилося до трьох — двох братів-чеченців, Ібрагіма та Джабраїла Махмудових, і Сергія Хаджикурбанова, колишнього майора міліції, члена організованого злочинного угруповання. Четвертого — Павла Рягузова, колишнього підполковника ФСБ — підозрювали в керівництві цією змовою, але через брак доказів йому не висунули звинувачення за цією справою, засудивши за інший злочин. Третій із братів Махмудових, Рустам, утік за кордон.

Суд тривав три місяці й завершився 19 лютого 2009 року виправдальним вироком для всіх підсудних. Багато хто вважав, що ФСБ саботувала кримінальне переслідування, зробивши вкидання інформації про особи підозрюваних, що дало можливість втекти фактичному вбивці, та не дозволивши слідчим вилучити комп’ютер з офісу Рягузова. За даними «Новой газеты», ФСБ почала стежити за Політковською влітку 2006 року, але відмовилася повідомити, що було виявлено^[203].

Існували докази того, що за Політковською стежила ще одна «команда». У день загибелі журналістка робила покупки в супермаркеті «Рамстор» на Фрунзенській набережній. Прихована відеокамера зафіксувала чоловіка в джинсах і светрі та світловолосу жінку в чорному, які ходили за Політковською між полицями. Слідчі ані ідентифікували цю пару, ані пояснили, яка була її роль у цьому вбивстві^[204].

Виявилося також, що зв’язки між вбивцями, ФСБ та міліцією були набагато щільнішими, аніж здавалося спочатку. Заступник редактора «Новой газеты» Сергій Соколов, який проводив власне розслідування, стверджував, що Джабраїл Махмудов був агентом ФСБ. Його з братами завербував їхній дядько, Ломі-Алі Гайтукаєв, теж агент ФСБ, який підпорядковувався Рягузову й сидів у в’язниці за замах на одного українського бізнесмена^[205]. Рустаму Махмудову вдалося втекти з країни, сказав Соколов, бо ФСБ забезпечила його фальшивими документами^[206].

У червні 2009 року виправдальний вирок для підсудних було скасовано Верховним судом Росії, який послався на процедурні помилки. З датою нового суду були зволікання, але «Новая газета» знайшла докази того, що Дмитро Павлюченков, очільник відділу зовнішнього спостереження Московської міліції і свідок на першому суді, був найнятий Гайтукаєвим для стеження за Політковською. Він дав убивцям її адресу та зброю і кулі, які були використані для вбивства^[207].

У серпні 2011 року Павлюченкова було заарештовано й звинувачено у вбивстві Політковської. Зі стороною обвинувачення він уклав угоду: в обмін на те, що він назве замовника, йому обіцяли перекваліфікувати обвинувачення з організації вбивства на участь у ньому. Але Павлюченков так і не дав свідчень щодо замовника або того, хто заплатив за цей злочин. Володимир Маркін, речник Слідчого комітету, сказав, що «Павлюченков... засвідчив, що Гайтукаєв йому сказав, нібито замовниками... були Березовський і Закаєв»^[208]. Замість пожиттєвого ув’язнення Павлюченков отримав 11 років.

Угода Павлюченкова зі стороною обвинувачення дозволила приховати слід, що вів до замовника. Даних на підтвердження офіційної версії — нібито за цим злочином стояв Березовський — немає. 20 червня 2014 року було оголошено вирок п’ятьом особам. Гайтукаєв, який наймав банду, та його племінник Рустам Махмудов, кілер, отримали довічне ув’язнення; Ібрагім і Джабраїл Махмудови — відповідно 12 і 14 років за стеження за Політковською в день убивства; Хаджикурбанов — 20 років як співучасник. Жоден із них, найімовірніше, не знав замовника вбивства.

Окрім Литвиненка та Політковської, були вбиті й інші відомі політичні опоненти Путіна. Сергій Юшенков розслідував підриви житлових будинків, збирався розслідувати справу «Норд-Оста», а також був співголовою «Ліберальної Росії» — нової політичної партії, яка, схоже, мала шанс стати головною опозиційною до Путіна демократичною партією. Юшенкова застрелили біля будинку, де він мешкав, 17 квітня 2003 року, лише за кілька годин після отримання реєстраційних документів, необхідних для участі партії у грудневих виборах до Думи. Михайла Коданьова, другого лідера «Ліберальної Росії», судили й дали 20 років ув’язнення за замовлення вбивства Юшенкова. Коданьов наполягав на своїй невинуватості й був засуджений лише на підставі свідчень іншого підозрюваного, Олександра Винника, який зробив кілька суперечливих заяв^[209]. Через два роки репортер газети «Moscow News» Ігор Корольков дізнався, що відеокамера біля будинку, де було вбито Юшенкова, зафіксувала двох людей, що біжать від будинку відразу після вбивства. Міліція вилучила цей відеозапис, але до матеріалів справи Коданьова його так і не було додано^[210].

У липні 2003 року Юрій Щекочихін, ще один депутат Думи, який розслідував вибухи в житлових будинках, помер від невідомої хвороби. Як журналіст «Новой газеты» він розслідував також справу меблевих магазинів «Гранд» і «Три кити», заснованих батьком одного високопосадовця з ФСБ: власники підозрювалися в ухилянні від сплати імпортних мит на мільйони доларів. Щекочихін захворів, повернувшись до Москви з відрядження до Рязані. Хвороба катастрофічно прогресувала — від лущення шкіри до набряків дихальної системи і мозку та, зрештою, смерті. Родичам відмовили в наданні офіційного медичного висновку про причину захворювання й заборонили брати зразки тканин. Під час похорону нікому не дозволяли наближатися до тіла. І все ж таки журналістам із «Новой газеты» вдалося отримати зразок тканини й надіслати його для перевірки за кордон, але він виявився надто малим, аби отримати переконливий результат.

Ще однією жертвою стала Наталія Естемірова, яка працювала разом із Політковською й після її смерті була фактично єдиним живим джерелом інформації про тортури та вбивства, що здійснювалися спецслужбами в Чечні за Кадирова. Естемірову викрали на вулиці Грозного 15 липня 2009 року, вивезли до лісистої місцевості в Інгушетії і застрелили. Під час її останньої зустрічі з Кадировим той фактично передрік їй смерть. Коли Естемірова критично висловилася щодо примусу молодих дівчат у Чечні до носіння хіджаба, Кадиров відповів: «У мене руки по лікоть у крові, але я цього не соромлюсь. Я вбивав і вбиватиму поганих людей. Ми боремось із ворогами республіки»^[211].

Жертвами політичних убивств були зазвичай росіяни, але однією з них став американець — Пол Хлебніков, редактор російської редакції журналу «Форбс». Хлебніков написав критичну біографію Березовського, використавши інформацію, надану генералом ФСБ Олександром Коржаковим, начальником охорони Єльцина. На момент своєї смерті Хлебніков, як вважалося, розслідував розподіл власності в Москві родиною Лужкова та перерозподіл власності в сфері телекомунікацій. Його було застрелено на вулиці 9 липня 2004 року^[212].

Російська влада звинуватила в цьому злочині групу чеченців, і в 2006 році в одному з московських судів відбувся судовий процес. Прокурор сказав, що це вбивство замовив чеченський високопосадовець Хож-Ахмед Нухаєв, якому не сподобалося, як його зобразили в книжці Хлебнікова. Це пояснення мало кого переконало — не лише тому, що таке вбивство виглядає абсурдно надмірною реакцією, а й тому, що назагал Нухаєв описаний у книжці доброзичливо^[213]. Нухаєв перед убивством зник, але двох чеченців — Мусу Вахаєва та Казбека Дукузова — звинуватили в здійсненні цього злочину за його наказом. Несподіваного повороту справі надав Сергій Соколов, який розслідував убивство Політковської. Він сказав, що Дукузов пов’язаний із Гайтукаєвим — агентом ФСБ, який наймав кілерів Політковської^[214]. Дукузова та Вахаєва виправдали, але Верховний суд скасував цей вердикт і призначив новий судовий процес. Тим часом зник Дукузов. Сьогодні справа Хлебнікова більше не є предметом активного розслідування^[215].

Зазвичай режим не застосовував терористичних методів проти своїх друзів, але якщо друг ставав незручним, його теж могли ліквідувати — хоча б для того, щоб він не заговорив. Двома такими друзями були наставник Путіна, колишній мер Петербурга Анатолій Собчак, і той, хто вважався посередником між Путіним та організованою злочинністю, — Роман Цепов.

Собчак був найвідомішим із колег Путіна, що померли за загадкових обставин. Путін був заступником Собчака, і Собчаку був відомий масштаб путінської корумпованості в перші роки правління Єльцина. У 2000 році, коли тривала кампанія обрання Путіна президентом, Собчак відверто зізнався, що очікує призначення на дуже високу посаду після перемоги на виборах свого протеже^[216]. 17 лютого він у рамках виборчої кампанії разом із двома помічниками поїхав до Калінінградської області, а 19 лютого, трохи випивши на вечірці, повернувся до свого номеру в готелі та помер. Офіційне пояснення — серцевий напад^[217]. Проте зроблений у Калінінграді розтин давав підстави припускати вбивство, тому було проведено повторний розтин, цього разу у військовому шпиталі в Петербурзі. За його результатами було підтверджено, що в Собчака був серцевий напад. Попри цей другий розтин, прокурор у Калінінграді почав розслідування в справі «навмисного вбивства за обтяжуючих обставин». Через три місяці справу було закрито без жодних висновків^[218].

Аркадій Ваксберг, журналіст-розслідувач, який знав Собчака й зустрічався з ним у Парижі під час його дворічного перебування в еміграції, розпочав власне розслідування й дізнався, що два охоронця, які супроводжували Собчака, після його смерті лікувалися від легкого отруєння. У серпні 1995 року отрута, нанесена на телефон Івана Ківеліді, голови президіуму об’єднання «Круглий стіл бізнесу Росії», вбила не лише Ківеліді, а і його секретарку, яка користувалася тим самим телефоном. Ваксберг, який мав чималий досвід журналіста-криміналіста, після того, як підтвердилося отруєння особистих охоронців Собчака, висловив припущення, що Собчака вбили шляхом випаровування отрути, нанесеної на лампочку нічника біля його ліжка. Такі отрути розроблялися в спеціальних лабораторіях СРСР у 1930-х роках. За кілька місяців після публікації книжки Ваксберга вибухнула його автівка в Москві, тоді у ній нікого не було^[219].

Не менш загадковою була смерть Романа Цепова, співзасновника одного з петербурзьких охоронних підприємств. Коли Путін був заступником мера Петербурга, Цепов урегульовував стосунки між мерією та петербурзьким злочинним світом^[220]. Він захворів 11 вересня 2004 року, випивши чаю в штаб-квартирі петербурзької ФСБ. Спочатку у нього була сильна блювота та діарея, а також різке зниження рівня лейкоцитів у крові, потім почала злазити шкіра з язика та губ. Невдовзі він став схожим на хворого на лейкемію, підданого хіміотерапії. Коли Цепов помер 24 вересня, рівень радіації у його тілі перевищував норму в мільйон разів^[221].

На похороні Цепова були присутні високі чини з ФСБ і МВС, а також його давній бізнес-партнер Володимир Барсуков-Кумарін — за припущенням, голова Тамбовського кримінального угруповання. На цвинтарі зібралися лише близькі друзі та родичі, й серед них Барсуков-Кумарін. Міліцейський загін вшанував пам’ять Цепова салютом.

Місцеві прокурори порушили у зв’язку зі смертю Цепова кримінальну справу, але її швидко закрили через «відсутність підозрюваних». Насправді ж було чимало людей, які могли бажати Цепову смерті. «Самовпевненість Цепова та кількість інформації, якою він володів, набули небезпечних масштабів, — писав Ваксберг, який теж досліджував цю справу. — Усі розуміли також, що його вбивці були присутні на церемонії поховання своєї жертви»^[222].