home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Один замість десяти

Хурделиця не вщухала дві доби.

Місто було геть завалене снігом. Високі тугі кучугури сягали вікон. Будівлі од того здавались приземкуватими, принишклими од снігової лавини, що зринула з небес. До них пролягли глибокі хідники, справжні снігові траншеї, з яких виднілись лише голови перехожих.

На світанні, коли охриплі вітри врешті припинили відчайдушне змагання між собою на силу і спритність, коли запала дзвінка тиша навколо, місто наче воскресло після тривалої облоги — завирувало, загомоніло. Сніг виблискував блакитнавим сяєвом, дерева, занесені аж по нижнє гілля, були схожими на фантастичні створіння, відлиті з плавкого стеарину. Вони наче аж повпирались напруженими вітами в гойдливу білу порохнечу, щоб не пірнути в неї геть з верхівками, а втримавшись на непевній поверхні, тішились з того, що вистояли, що мали змогу тепер дихати терпким морозяним повітрям.

Люди, прокладаючи в тугих заметах мурашині лабіринти своїх щоденних походеньок, перегукувались. Голоси веселі, лункі. Десь надсадно гула автомашина, буксуючи в пухких завалах снігового борошна. Дядько в дебелому довгополому кожусі кричав на бідолашного коня, запряженого в широкі сани, котрий, провалившись у сніжну кришанину аж по груди, силкувався стати дибки, щоб вивільнитись з несподіваного полону. Кінь був вже добряче наморений, він харчав і злякано зиркав нетямущим оком на дядьків батіг, а дядько, стоячи в повен зріст у санях, смачно лаявся і безпорадно роззирався навкруги.

Майор міліції Максименко, прошкуючи сніговим коридором до обласного управління, зупинився біля спантеличеного злою пригодою візника. Рушив до саней, пірнувши в сніг по пояс.

— Розпрягай, дорогий, свого вороного, бо й сам од марної лайки упрієш і коня загубиш, — звернувся до дядька, котрий дивився на нього принаймні як на господнього посланця, що спустився з неба, аби його порятувати. — Стрибай зі свого хазяйського престолу, не бійся, не загубишся… Поможу!

Дядько зняв кожуха, недбало кинувши його на сани, і слухняно скочив у глибокий замет. Заходився розплутувати віжки і посторонки, стиха буркочучи незлі прокльони на лиху погоду і на свого незгарбного одоробла, котрого ліпше було б здати на миловарню, бо все одно з нього ніякого зиску, крім халепи, як оця, і податку, котрий не знати чим й платити при слабосиллі цієї здохлятини… Кінь, чуючи гнівний настрій господаря, сахнувся од нього, а Максименку піддався, і той спритно розгнуздав його.

— Нащо ж тримаєш, коли з ним одна морока? — спитав, погладивши спітнілу шию коня. — Хитруєш, вуйку?

— Най йому трясця, такому хитруванню, — озвався дядько, насторожено зиркнувши на рятівника в міліцейській формі.

— В спадщину дістався ще лошаком… Скільки походив біля нього, покрутився, най його мамі і тату! А прибутку з нього — пальців однієї руки стачить порахувати той дріб'язок…

— Чого ж у колгосп не здаси? В колгоспі ж коні потрібні… Хитруєш, вуйку! — суворо мовив Максименко. — Прибіднюєшся… Безневинну тварину марне гудиш…

— А вже який є, та мій, — примружився дядько на докір.

— Най буде! Куди ж мені тепер з ним? — взяв вороного за вуздечку.

— Сани лишай тут, кому вони потрібні, — мовив Максименко. — А коня прикрий бодай кожухом своїм справним, бач, як упрів… Та пішли зі мною, у нас в конюшні місце знайдеться, перебудеш зі своїм одороблом, як величаєш цього зрештою непоганого коника, доки сніги вляжуться, шлях налагодиться… Відлига, по всьому видно, буде, хоч нині і морозець…

— Еге ж, перебудеш, — розважно мовив дядько. — А за постій з яких грошей платитиму? Коли ще відлига! Намело ж, хай його мамі, світку білого не видно…

— Та вже дам вам безкоштовний притулок, — усміхнувся Максименко. — Ходімо зі мною! А ти здалеку?

— З Крутого, — накинувши на коня ряднину і вдягнувши свого кожуха, рушив дядько слідом. — Хутірець дворів на двадцять… До колгоспної садиби — ходи та ходи… Без коня ніяк не можна…

— Чого ж вирвався за такої негоди?

— Базарювати приїхав, а воно як закрутило хугавицю, то ледь пересидів на базарному дворі… А сьогодні рушив, думав, проб'юся, та де там! — зітхнув дядько. — Оце побазарював! Картопля померзла, здав державі, мо' хоч свиням знадобиться чи на патоку буде придатна — солодка ж… Одні збитки, така лиха година трапила! — сплюнув він.

— Колгосп у вас гарний? — спитав Максименко, аби припинити дядькові теревені про збитки. — Справне господарство?

— Та колгосп, як колгосп, — буркнув дядько. — А без власного господарства скрутно…

— І без власної шкапи? — кивнув Максименко на коня, що понуро йшов за своїм господарем.

— А так, — погодився дядько. — Хоч і нікудишній, а поміч…

— О-о, та ти вже й не гудиш його, — засміявся Максименко. — А бандерівці з вашим хуторцем не знаються? — посуворішав за мить. — Як там наш дільничний, має од вас підтримку? Бо ж один, сам знаєш, у полі не воїн…

— Не чуть у нас нічого лихого, — поспішно відповів дядько. — Воно, може, хтось із хуторських і вештається до лісу, та хтозна… То ж нишком…

— Нишком! — нахмурився Максименко. — Якби ви не мовчали, то й тишком-нишком нічого б не коїлося…

— А що я? Коли б знав будь-що, то не утаїв би… Най їх мамі і тату, тим лісовим привидам, одна тривога та горе лиш од них… Люди бояться їх, то й мовчечки сидять, а я чого ж, коб знав, сказав би, — заторохтів дядько.

— Тебе як величати? — глянув на нього Максименко прискіпливо, намагаючись помітити в його обличчі щирість, та дядько говорив, опустивши долу лице.

— Мусієм величати, — мовив дядько. — Мусій Батюк, а по-вуличному — Цвяшок… І дід, і прадід Цвяшками були… Спитайте на хуторі Батюка, тільки глянуть на вас, а Цвяшка враз покажуть…

— Що ж це ти, товаришу Батюк, — одразу зневаживши вуличне прізвисько дядька, мовив Максименко, ховаючи усміх, — як померзла картопелька, то одразу і про державу згадав… А як добра була, то покупців з гаманцями надивлявся… Виходить, як попав у біду, то виручай рідна держава?

— Може, і є моя вина, — присоромився дядько, — хотів заробити… Бо оті гаманисті не скупляться, як товар потрібен… Ну, а так здав за копійки, не пропадати ж добру… Не мав я злого на думці, товаришу начальник!

— Вірю, вірю, товаришу Батюк, — зупинився Максименко біля високих, кутих воріт управління. — От і прийшли… Запам'ятай: є таке правило у слідчих… Якщо безневинний надто завзято доводить свою безневинність, то не такий вже він безгрішний… Он кінь твій справді безневинний, то й мовчить собі… І дуже вірно робить… Це все, звісно, жарти, товаришу Батюк, але до колгоспу треба ближче горнутись, і до влади теж… Ну, заводь свого сумирного коника…

Вони зайшли на подвір'я управління. Черговий міліціонер козирнув Максименку.

— Ге-ен конюшня, — показав Максименко дядькові будівлю в глибині двору. — Веди і став свого кавалерійського красеня… Скажеш там, що це розпорядження майора Максименка… Я пізніше передзвоню черговому… Там його і доглянуть, і нагодують, все буде, як слід, не сумнівайся…

А сам можеш йти в своїх справах, увечері зайдеш, звелю, раз вже така пригода трапилась, щоб дали тобі місце в гуртожитку… Ну, веселіше, товаришу Батюк! Дякуй долі, ти ще й непогано влаштувався…

— Складаю найсердечнішу подяку, товаришу майор, — чемно вклонився Мусій, дивуючись і справді своєму везінню. — Я що… чим віддячу… Коли будете в Крутому, то гостюйте скільки знадобиться… Будь ласка, хати не жалко… Хоч і дітей маю цілу драбинку, од восьми до року — як щабельки тієї драбиночки, того й доводиться крутитись, як гедзю в ковбані… Але стріну і привітаю, як найдорожчого гостя…

— Ну, добре, добре! — усміхнувся Максименко. — При нагоді скористаюсь запрошенням… Бувай, товаришу Батюк! Розташовуйся.

На засніжених сходах будинку управління він дбайливо обмітав білі повстяні валянки-чобітки. Сніг порипував під ногами. «Правду мовив цей Батюк, — подумав Максименко, — відлига ще не скоро… Позамітало, позаносило дороги…» Він шкодував, що запланована на сьогодні оперативна нарада відтак відбудеться у вузькому колі, бо люди з глибинних районів не зможуть вчасно прибути. Може, хто і відважився подолати снігову навалу, та десь так і застряв по дорозі, як цей недолугий базарянин. Було б лише все гаразд з тими, хто необачно вирвався в дорогу! А нараду проводити треба невідкладно: в міністерстві чекають скорегованого по районах плану знешкодження і ліквідації націоналістичних банд. Вимагають рішучих, дійових заходів. Надто по виявленню розташування окремих бандитських загонів-боївок, так званих схронів. «Що ж, я маю свою задумку, — міркував Максименко. — Але послухаємо, що запропонують інші…»


В його просторому кабінеті зібрались начальники відділів, їх заступники, оперативні працівники, начальники служб. Були і двоє начальників районних відділень держбезпеки — Ляхівців і Ямполя. Вони прибули за день до хуртовини. Останні були відсутні.

— Що ж, товариші, — підвівся майор Максименко, — розпочнемо нараду. Відсутніх докладно проінформуємо про все, що ми тут вирішимо. Шкода, звичайно, що, не маючи доповідей з місць, матимемо доволі уявну картину дійсного становища. Але, гадаю, матеріали, якими ми володіємо, дають нам підстави виробити загальний план боротьби з націоналістичними бандами в області. Пізніше зробимо відповідні уточнення для кожного району зокрема, а сьогодні в принципі вирішим єдині оперативні заходи по виявленню націоналістичних схронів. Спершу заслухаємо Ляхівці і Ямпіль.

Начальник Ляхівцівського відділу держбезпеки, стрункий, чорнявий капітан Стенько, доповідаючи, спершу вибачився, що не погодив дня свого відрядження до області зі своїм колегою, начальником райвідділу міліції старшим лейтенантом Дорошком. А втім це, може, й на краще, бо він, Стенько, тут, а Дорошко десь дома, де понамітало, мабуть, геть по димарі, кляне лиху погоду і чекає, доки гарний путівець проляже до обласного управління.

На цей дотеп присутні не зреагували, і Стенько почав офіційно доповідати про стан справ у районі.

— Націоналістичні банди деградують з кожним днем, — говорив капітан. — Скомпрометувавши своєю злочинною діяльністю власні ж ідеї, націоналістичні гасла, вони виродились у зграї кримінальних злочинців. Грабування кас і крамниць, вбивства з метою залякування населення, обкрадання колгоспних комор — все це конвульсійні стрибки приреченого звіра. Основна мета поки що глибоко законспірованих націоналістичних загонів — вижити, забезпечити собі існування, штучно підтримувати середовище, в якому б злочинна діяльність їх лишалась, хоч деякий час, безкарною. Але це порожні ілюзії бандитів, такого середовища бути не може. Населення не підтримує їхні демагогічні гасла «національного відродження», вбачає в них своїх найзапекліших ворогів.

Тому націоналісти, щоб посіяти страх і непевність в людях, вдаються до політичних вбивств. У районі останнім часом по-катівському вбито родини двох партійних працівників, трьох вчителів, восьми сільських активістів…

Капітан розповів про цілу низку заходів, спрямованих на знешкодження бандитських груп, виявлення місць тимчасових дислокацій націоналістичних загонів, сприяння безпеки місцевого населення. Особливих наслідків цієї послідовної боротьби поки що немає. Піймані і знешкоджені окремі бандити, остаточний розгром банд, на превеликий жаль, досі є справою складною і доволі проблематичною. Капітан сказав, що, прибувши на нараду раніше, мав нагоду зазнайомитися з планом начальника карного розшуку капітана Марчука. План здається йому цікавим своєю конкретністю. Виявлення схронів може бути забезпечене шляхом засилки своїх людей у середовище націоналістів…

«Встиг вже Марчук загітувати його, — подумав Максименко. — Шукає підтримки. Ну, гаразд, послухаєм, що він скаже сам, як буде обстоювати свою „десятку“…»

Начальник Ямпольського райвідділу держбезпеки майор Березовський почав свій виступ з заперечення погляду свого колеги на націоналістичні банди як на розрізнені і вкрай деморалізовані зграї суто кримінальних злочинців.

— Терористичні акції націоналістів саме проти представників Радянської влади, проти активістів, що ціною свого життя захищають основи нашого суспільства, — говорив він глухуватим баском, в якому, одначе, відчувалась велика воля і переконаність, тому присутні дослухалися до кожного його слова, — найбільш промовляють нам, ким є насправді чорні лицарі закривавленого і затаврованого ганьбою тризуба. Це наші найзапекліші ідеологічні вороги насамперед. Інша справа, що своє катівське ремесло вони ще й обтяжують злочинами кримінального гатунку. Але дивитися на них лише як на кримінальних злочинців, забуваючи про їхню класову сутність, було б непоправною помилкою. Не слід говорити про націоналізм абстрактно, забуваючи, що це український буржуазний націоналізм… Буржуазний! Капітан Стенько може зауважити мені, що справа не в термінології. Але неточність у термінології призводить іноді до політичної короткозорості і до невірних рішень і дій. Вбачати в націоналістичній організації, підкреслюю, — організації, до того ж з досить чіткою структурою і глибокою конспірацією, лише кримінальний бандитизм — означає недооцінювати ворога і функції по боротьбі з ним передати лише карному розшуку. Тоді нам з моїм колегою взагалі не лишається, що робити. До речі, сюди на нараду ми запрошені на доволі паритетних началах, як своєрідні «дорадники», що також невірно…

Максименко з цікавістю дивився на майора, якого знав давно і вважав за стриманого, обережного у висловах працівника. Тим більше, що на подібних нарадах він, як звичайно, відмовчувався.

А це, на превеликий подив, розговорився, до того ж явно демонстрував своє бажання не минати гострі кути спільної розмови.

Мовивши останні слова, Березовський з докором глянув на Максименка, на що той м'яко усміхнувся і розвів руками, мовляв, вибачайте, коли так зрозуміли наше запрошення на нараду.

— Я теж знайомився з планом капітана Марчука, — продовжив Березовський. — Раціональне зерно в ньому є… Мусимо лише добре продумати деталі і вирішити доцільність засилки одразу десяти міліцейських оперативних працівників у лігво ворога. Можливо, варто доручити виконання цього відповідального і небезпечного завдання одному, але розвіднику з великим професійним досвідом. Скорегувати наші зусилля, щоб спільність наших дій грала на успіх справи. Цим розвідником може бути або оперативний працівник органів держбезпеки, або здібний, досвідчений працівник органів міліції… Честь мундира в даному випадку визначиться результатом розвідницької роботи. Славою, як мовиться, порахуємось згодом…

Начальник обласного управління держбезпеки підполковник Соколов, котрий спізнився на початок наради, маючи невідкладні справи в обкомі партії, схилився до Максименка і прошепотів: «Подобається?» «Дуже», — відповів Максименко. «Мені теж… Думаю взяти його в апарат… Тямущий працівник». «Я б не радив, — заперечив Максименко. — Ген як він докладно розбирається в становищі по району… У нас виробилась досить хибна тенденція: ледь людина виявить свої здібності — мерщій її в область… В глибинах відтак місця оголяються, починай з нуля…» «Ні, таки заберу, — похитав головою Соколов, — хай на місцях виростають місцеві кадри… А то ж як? Людям треба дати можливість для росту, виявляти свої таланти…»

Коли Березовський скінчив, Максименко надав слово капітану Марчуку:

— Сталося так, що ми вже дискутуємо по плану начальника карного розшуку Марчука, — мовив він, — а самого плану ще не чули. Доповідайте!

Капітан Марчук, низенький і опасистий, в доладно підігнаній формі, туго підперезаний поясом з портупеєю, що аж порипувала од найменьшого руху його широких плечей, упевнено підійшов до столу, розіклав папери і дзвінким голосом, в якому чулось ледве не школярське похваляння, почав викладати подробиці своєї ідеї, з якою він докучав Максименку вже кілька місяців, діставши врешті дозвіл на втілення її в життя. «Людей готуйте, — сказав йому Максименко тоді. — Спецпідготовка оперативним працівникам ніколи не зашкодить. Далі видно буде…»

— Місяць тому, — доповідав Марчук, — мною відібрано з оперативних працівників десять найбільш здібних, найсміливіших, найсильніших фізично, найстійкіших морально. Здебільшого це учасники війни, люди, які пройшли велику школу випробування в армійській розвідці. Всі вони володіють говіркою нашої області чи західно-українським діалектом, знають побут і звичаї місцевого населення. Група готується для засилки в націоналістичні загони з метою виявлення бандитських схронів, а також з метою ліквідації керівників націоналістичних боївок… Група нині вивчає досконально бойове самбо, дзю-до, вільну боротьбу, снайперську стрільбу, одне слово, кожен з десяти набуває доскональних навиків і майстерності професіонального розвідника. Водночас провадиться теоретична підготовка по вивченню ідеологічних засад націоналістичного руху, аби в середовищі націоналістів вони вільно почувалися, граючи роль фанатичних прибічників ідей «самостійної України»… Програма підготовки розрахована на три місяці, навесні кожен отримає своє завдання в межах району… Кожен з десяти гіден найліпшої похвали. Гадаю, що після їхнього навіть короткого перебування у ворожому стані ми, діставши потрібну інформацію, дуже швидко матимемо повну картину місцерозташування основних націоналістичних загонів. Проблема глибоко законспірованих схронів перестане існувати, можемо приступати до широких операцій по ліквідації банд, тим більше, що переважна більшість з них буде обезголовлена…

Марчук характеризував кожного з відібраної десятки, уточняв район дій кожного, називав ланцюги зв'язкових, перераховував групи сприяння оперативним працівникам. Що й казати, план був детально продуманий начальником карного розшуку. Максименку він з самого початку видавався надто ідеальним, громіздким, з невиправданим розрахунком на обов'язковий легкий успіх кожного розвідника.

Марчук скінчив свою запальну промову. Говорив він так захоплено, наче справу вже було зроблено, залишалось лиш завтра вирушити громити банди по вказаних маршрутах.

— Якщо у кого виникли якісь питання, я готовий уточнити все до найменшої деталі, — сказав Марчук і озирнув присутніх з переможним виглядом.

— Як ви дивитесь на пропозицію майора Березовського доручити виконання завдання по виявленню бандитських схронів одному досвідченому розвіднику замість десяти? — спитав підполковник Соколов.

— Пропозиція не витримує ніякої критики, — швидко відповів Марчук.

— Чому?

— Важко повірити, що існує такий розвідницький талант, котрий дорівнює можливостям десяти професійно підготовлених працівників, — іронічно всміхнувся Марчук.

— Не переконливо, — мовив Соколов. — А якщо існує?

— Дуже великий обсяг роботи, — спохмурнів Марчук, відчувши, що Соколов підтримує свого Березовського заради «честі мундира». — Термін виконання розтягнеться. А потрібна виключна оперативність.

— Теж не переконливо, — сказав Соколов. — Адже можна виробити оптимальний варіант завдання, поставивши суворий термін. Це ж не вільний пошук, а суворе виконання наших з вами інструкцій, товаришу капітан.

— Ще питання будуть? — не зреагував на суворість зауваження підполковника Марчук.

— Будуть, — озвався Максименко. — Ви певні, що підготовка вашої оперативної «десятки» перебуває в умовах потрібної для цього суворої секретності?

— Певен, — не збагнувши, до чого веде Максименко, твердо відповів Марчук.

— А я — ні, не певен, — заперечив Максименко. — Ви оточили свою «десятку» дивним романтичним ореолом виключності. В управлінні останнім часом тільки й розмов, що про вашу таємничу «десятку». Розмови ведуться на різних рівнях, навіть технічні секретарки відділів перешіптуються про якусь героїчну місію десяти, яких посилено готують на небезпечне завдання… Ви певні, що немає жодної шпаринки, крізь яку не просочиться зовні інформація? Адже ворог наш має службу безпеки. Його дії рано, дійсно ще рано, сприймати за конвульсії приреченого звіра… Щодо приреченості — все вірно… А щодо конвульсій — то занадто рано, інакше ми б сьогодні не ламали голови, як виявити лігво цього звіра…

— У мене немає ніяких підстав сумніватися в людях, які працюють в управлінні, — хмуро відповів Марчук. — До речі, націоналісти і без моєї «таємничої», як ви висловились, «десятки» сім раз перевіряють новоприбулих до них… Мої люди пройдуть крізь всі перевірки, я певен…

— Ще питання, — продовжив Максименко. — Ви що ж, товаришу капітан, справді переконані, що усунення керівників боївок приведе до повного розкладу і дезорганізації банд?

— Переконаний по тій простій причині, — не без іронії відповів Марчук, — що обезголовлена гадина таки конає і розкладається.

— А казку про драконів, у яких на місці відсіченої голови одразу виростала нова, ви чули? — спитав Максименко.

— Казочки для дітей писані, а ми люди, здається, дорослі, — буркнув Марчук.

— Не лише для дітей, — заперечив Максименко, усміхнувшись. — «Сказка — ложь, да в ней намек, добрым молодцам урок…» Пушкін нас, добрих молодців, повчає. На місце вбитого керівника боївки одразу знайдеться один чи й два таких самих пройдисвіта… Так що установки на ліквідацію зверхників банд треба виключити з вашого плану… Людей готуйте. Але варто-таки задуматись над пропозицією Березовського про одного замість десяти… Ми не маємо права водночас ризикувати життям десятьох, тоді як виконання завдання під силу одному, якщо ми поєднаємо усі наші дії на підтримку його…

Марчук зрозумів, що над його планом зависла загроза.

— План щодо моєї «десятки» з вашої згоди вже відісланий до міністерства, — ображено мовив Марчук. — Я думав, що на сьогоднішній нараді отримаю дійові рекомендації для його поліпшення. Вислуховую ж лише сумніви і припущення. Зрештою, якщо план далекий од реальності, то «десятку» можна сьогодні ж розформувати, хай люди займаються ділом, а не марнують час на непотрібне навчання… А ми чекатимемо, доки з'явиться між нас Аніка-воїн, а ворог тим часом діятиме…

Максименку не сподобалась реакція начальника карного розшуку на критичні зауваження. Самолюбство капітана йому й раніше впадало в око, нині ж воно було майже демонстративним.

— Амбіція, товаришу капітан, зовсім недоречна, — зауважив Максименко. — Робіть свою справу. Не Аніку-воїна ми чекаємо. Досвідчений розвідник, якому під силу виконання нашого завдання, прибуде сюди днями… Він готуватиметься паралельно з вашою «десяткою»…

Останнє зовсім спантеличило капітана Марчука. Отже, він б'ється над підготовкою групи, дбає про створення умов, в яких група могла б навесні розпочати дії, а тим часом начальник обласного управління має на думці своє. Нащо ж тоді, як мовиться, і тин городити? Нічого незрозуміло. Видно, треба побувати у міністерстві, добитися підтвердження саме його плану, бо марно буде потрачено стільки зусиль… Між іншим, коли той таємничий суперрозвідник, на якого так покладається Максименко, завалиться на перших же кроках, відповідатиме ніхто інший, як Максименко. Може, то буде й на краще. Надто вже самовпевнений цей Максименко… Може, все-таки краще промовчати? Ось коли «стружку зніматимуть» з Максименка, тоді і згадати сьогоднішню нараду..

— Слухаю, товаришу майор! — підкреслено покірно мовив Марчук. — Заняття з «десяткою» продовжуватиму до березня.

Нарада закінчилась після полудня. Марчук, спохмурнілий і вкрай роздосадуваний таким поворотом справи, вискочив з кабінету найпершим.

— Не спрацьовуєтесь? — з усмішкою кивнув на нього підполковник Соколов, відчувши, що в стосунках Максименка і Марчука немає ідеальної злагоди.

— Буває… Надто самолюбивий і запальний, — відповів Максименко.

— Дивись, як міняти задумаєш, можу тобі Березовського позичити, — мовив Соколов. — Хоч ні, самому потрібен…

— Обійдемось… Марчук теж на місці. Оперативний план, бач, як до тонкощів розробив! Для цього треба мати голову на в'язах…

— Гострий розум і хворобливе честолюбство погано вживаються в одній людині, — повчально мовив Соколов. — Дивись, щоб не зажив з ним халепи… Мусиш мати такий апарат, як годинник, в якому — жодного тертя…

— Ти такий маєш? — примружився Максименко.

— За винятком двох-трьох вузлів.

— А у мене всі працюють чітко, — переконано мовив Максименко. — Ідеальних зразків не існує… Час несе з собою досвід і вміння… І досконалення людей… У цього Марчука є трохи кар'єризму, є трохи заздрощів до успіхів колег, є дійсно хворобливе честолюбство… Але ж він заповзятий в роботі. Може без спочинку працювати кілька діб. Це, погодься, професійна затятість… А особисті якості піддаються ювелірній обробці… За ювеліра в даному разі — саме життя, обставини, владарювати якими може лише морально досконала людина…

— Гай-гай, — відмахнувся Соколов. — Та у тебе ж ціла теорія! А я, невіглас, пнуся ще й в порадники… Дивись лишень, цю теорію не перенось на середовище бандитів, з якими воюємо… Твій ювелір щось мало їх обробляє, не шліфує аж ніяк… Бандит є бандит…

— Ого, куди ти метнувся од нашої розмови, — засміявся Максименко. — Говорили ж про своїх людей… Хоч і серед тих, з ким ми воюємо, не всі остаточно пропащі… Багато поміж них обдурених, засліплених… Тих, хто добровільно здається і розкаюється, сам знаєш, ми милуємо…

— Не всіх і милуємо, — суворо мовив Соколов. — Прийде бандюга, у якого руки геть по лікті в крові, замекає, мов ягня, а ми йому — будь ласка, милий, ось тобі індульгенція, відпущення всіх гріхів, всепрощення наше лиш за те, що сам прийшов… Іди собі, хай життя-ювелір тебе шліфує? Ні, дорогий, я розгадаю в ягнячому смиренні вовчий оскал!..

— Не про те мова, — заперечив Максименко. — Йдеться про профілактичну нашу з тобою роботу… Усіх, хто з залякування, з недоумства, з життєвої безпорадності врешті, потрапив до лабет класових ворогів, мусимо по-людяному збагнути… І коли в своїй діяльності не знайшли вони ще проклятих стежок ворогів, маємо допомогти їм стати на твердий грунт. Цього, до речі, коли ти звернув увагу, немає в плані Марчука. У нього націоналістичне середовище міряне під одну гребінку… Усім — вишка, і край…

— Звернув, звернув, чого ж, — дістав Соколов записник. — Ось тут і записано. Роз'яснити загальну частину плану…

— Чого ж тоді дискутуєш?

— Пізнаю тебе, сумніваючись в собі, — усміхнувся Соколов. — До речі, хто такий твій не Аніка-воїн, про котрого ти сьогодні всім сказав? Може, я тобі порекомендую?

Максименко втішено глянув на нього. Отже, вони, не змовляючись, прийшли до згоди, що замість десяти треба посилати одного…

— Тарас Сокрута. Викликав його з Запоріжжя. В партизанському загоні разом були. Він у мене в загоні командував взводом розвідки. Про виявлення трьох підземних бункерів, де фашисти випробували бактеріологічну зброю, чував? Це ж було в цих краях…

— Чував, аякже… Але виконавця не знав, — зізнався Соколов.

— Розумієш, коли нам поставили термінове завдання виявлення оунівських схронів, я одразу згадав про нього. Він тоді діяв у десятки разів складніших умовах, був один-однісінький… З радисткою лишень… — обличчя Максименка пойнялося печаллю. — Думаю, він прекрасно справиться з завданням в умовах, які ми йому створимо… Треба нам удвох добряче поміркувати, аби будь-яка випадковість була передбачена…

— Засилати його слід неодмінно в самісінький центр, — зауважив Соколов. — Починати з нульового циклу не дозволяє час. В поміч йому можна дати одного-двох своїх…

— Твоїх-моїх, — засміявся Максименко. — Наших! Ось так буде вірно!

— Тоді зійдемось найближчим часом, все погодимо, — діловито мовив Соколов. — Врешті, слово останнє за Києвом…


Десь аж на третій день дмухнув тепловій, сніги осіли, вляглися. Мусій Батюк зайшов попрощатися з Максименком. Черговий попросив зачекати: робочий день ще не розпочався. Мусій незграбно топтався в приймальні, не наважуючись присісти. Раз у раз зиркав на настінний годинник. Коли хрипко вдарило пів на восьму, Мусій затурбувався.

— Мабуть, не дочекаюсь, — сказав він. — Треба рушати в дорогу, а то дивись, ще дорога попливе… Погода непевна. Цієї весни велика вода буде. Передайте товаришу Максименку вдячність мою та нагадайте, що Цвяшок в гості чекає…

— Передам. Щасливої дороги, — козирнув черговий.

Наступного дня Максименку доповіли, що в хуторі Крутому вночі по-звірячому сокирою вбито родину селянина Мусія Батюка. Врятувався лише п'ятирічний син, сховавшись на горищі.

Максименко негайно викликав капітана Марчука, звелів призначити слідство.

— Отже, товаришу капітан, зробимо висновок: ворог не дрімає. Вистежили, коли він йшов зі мною вулицею, ведучи коня. Або ж, коли приходив до управління ночувати, коли порпався на подвір'ї…

— Цілком ймовірно, що він сам теревенив своїм односельцям, що зазнайомився з самим товаришем Максименком, що квартирував у нас… От бандити, аби інші остерігалися контактів з міліцією, і вчинили свою розбійницьку розправу… Яке звірство! Малих дітей не помилували…

— Восьмеро у нього було… Як драбиночка, говорив він мені… Не помилували, бо боялись лишати навіть малолітніх свідків… Ваше припущення, що він сказав комусь з односельців, логічне. Мабуть, так і сталось. Отже, провести опит, з ким він зустрічався, повернувшись з міста. Хутірець невеличкий, дворів двадцять, звіддалений од центральної колгоспної садиби… Хтось є у тому хуторі, що має прямий зв'язок з лісом… Те, що кат здійняв руку і на малечу, свідчить, що його могли добре знати в родині Батюка. Перевірте все добряче…

— Дозвольте самому виїхати?

— Дозволяю.

Лиха звістка прикро вразила Максименка. Він аж наче почував себе винуватим у тому, що надав тимчасовий притулок Батюку. Не зустрінься він з ним — нічого б не трапилось. Господарював би собі дядько, все більш прихиляючись до колгоспу, базарював би собі, дбаючи про свою драбиночку… Один лише щабельочок лишився з неї. Крихітна сиротина, травмована на все життя жахом кривавої ночі… Треба подбати про влаштування малого.

— Шкода його, — зітхнув Максименко, — з очей мені не сходить… Він і кінь його смиренний так і стоять перед очима… Чого ж бо так? Як знаєш людину, то серце німим плачем заходиться при такій звістці… Воно й при абстрактному, так би мовити, прізвищі скорботно… Адже це не стає наших кращих людей, котрих вороги наші карають лиш за те, що вони цураються їхнього чорного світу… У вас, капітане, коли-небудь ридала душа?

— Нам треба не ридати, а діяти, — сухо мовив Марчук. — Відбуваю на дві доби… Думаю, вправлюсь. «Десяткою» на мою відсутність буде займатися мій заступник, — не забув нагадати про свою групу Марчук. Останнім часом він принагідно згадував про свою роботу з «десяткою», щоб підкреслити явну перевантаженість і заклопотаність справами.

— Телефонуй звідти, коли натрапиш на щось надзвичайне. Хлопчика Батюкового привези, влаштуємо в дитбудинок. Бідолашний п'ятий щабельочок, — натомлено потер Максименко очі.

— А у вас, товаришу майор, нерви підупали, — зауважив Марчук. — Добре відпочити пора… Нам емоціями жити не рекомендується. Так, чого доброго, скоро сльози будем проливать над донесеннями з району…

— Нічого ти не розумієш, капітане, — Максименку на мить стало незручно. — Ми ж не манекени в мундирах, а живі люди… — помовчав, думаючи щось своє. — Їдь, капітане, і з'ясовуй все до дрібниць… Повернувшись, одразу ж доповіси.

— Товаришу майор! — з'явився на порозі черговий. — Прибув капітан Сокрута…

— Запрошуй! — підвівся з-за столу Максименко.

За мить до кабінету зайшов ставний, атлетичної статури капітан. Виструнчився і чітко доповів:

— Товаришу майор! Згідно з вашим викликом прибув у ваше розпорядження.

Максименко пішов йому назустріч, обійняв прибулого. Марчук скоса зиркав на цю зустріч. Здогадався, що це, певне, і є той «суперрозвідник», якого так чекав Максименко. Прикипів до нього ревнивим поглядом. «Нічого собі. Міцний, одразу почувається воля і сила. Красень… Очі, як у писаної кралі, палахкотять синявою… Йому б на сцену, а не в міліцію…» — подумав Марчук. Козирнувши, він вийшов.

— Чого ж не попередив? — з докором глянув на прибулого Максименко. — Я б тебе зустрів, як годиться… А ти анітрохи не змінився, час над тобою не владен, Тарасе… Радий, дуже радий, що ти одгукнувся на моє запрошення…

— Офіційний виклик, — уточнив Тарас Сокрута. — Чого не попередив? Так я ж супроводжуваний вельми почесним ескортом…

— Яким? — не зрозумів Максименко.

— Дружина і син, — поспішив пояснити Тарас. — Вони лишилися на вокзалі в кімнаті відпочинку, доки я влаштуюсь… Як не вмовляв Зіну лишитись дома, нічого не подіяло. Довідалась, що відрядження тривале… «З тобою!» — і край.

— Та-ак, — замислився Максименко. — Непередбачене ускладнення… Ми тобі кімнатку приготували, гадали, що ти сам-один… Тепер треба думати про квартиру…

— Нічого не треба думати. Кімнатка нас влаштовує. Вони у мене не привередливі…

— То ти, значить, одкозакував? — сумовито усміхнувся Максименко. — Давно?

— Кіму вже чотири роки. Бідовий хлопець росте!

— А я все козакую…

— Чого ж так?

— Все ніколи, не до залицянь, — усміхнувся Максименко. — Парубок я, сам бачиш, вже підтоптаний… Та й Ксеню забути не можу… Пам'ятаєш її?

— Ще б пак! — посуворішав Тарас. — Я нічого не забув з тої пори…

— І я не забув, — мовив Максименко. — Тому і згадав про тебе… У міністерстві довідався, де ти і що ти… Викликав, бо дуже ти мені потрібний. Ти ж Чорний ліс ще з війни знаєш… Доведеться знову помандрувати. Як, готовий?

— Готовий! — виструнчився Тарас. — А що за завдання, товаришу майор?

— Стривай! — зупинив його Максименко. — Не поспішай одразу в пекло… Ти що ж, моє ім'я вже забув? Щось дуже офіційно розмовляємо, друже…

— Не забув, Іване… — тепло дивлячись на давнього товариша, мовив Тарас. — Але ж, служба, Іване… Васильовичу, — додав він.

— Служба розпочнеться пізніше, Тарасе, — заперечив Максименко. — А зараз підготовка, вивчення деталей операції… До весни… Завдання дуже небезпечне… Схоже на те, яке ти виконував у час війни… Але одразу ж домовимось: міліцейську форму знімаєш сьогодні ж. Треба, щоб у місті ніхто тебе не бачив в ній… Твоєю підготовкою та й контролем за проведенням операції займатимусь я особисто… Зараз поїдемо за твоїми на вокзал, влаштовуйтесь, увечері заїду, погостюєте в мене. Перший і останній раз. Не можна, щоб нас бачили разом. Здається, що хтось пильно стежить за всіма, хто зі мною контактує…

Максименко розповів Тарасу про трагедійну смерть родини Мусія Батюка.

— Твій Марчук має рацію, — мовив Тарас, вислухавши розповідь. — Дядько сам розповів у селі про все… От бандити і помстилися.

— А як не розповів? А як тут вистежили?

— Хай так. Але ж не можна, щоб начальник обласного відділення конспірувався в місті… Ще чого не вистачало! Може, ще й зустрічатися на конспіративній квартирі?

— З тобою — так! Йдеш на відповідальне завдання, а я відповідаю за тебе головою… Та справа не лише у відповідальності… Дорогий ти мені, друже! Навіть і не уявляю, як житиму, коли «розкусять» тебе ті головорізи… Ось сьогодні Марчук сказав, що у мене зайвина емоцій, нерви розладналися, бо сльозину в моїх очах запомітив… А справа ж не в нервах, Тарасе. Душу живу маю…

— Можеш покластися на мене, — поспішив запевнити його Тарас, помітивши особливу розчуленість товариша. — Зроблю все можливе і неможливе навіть, аби все було гаразд.

— Вірю в твій розвідницький талант, — сказав Максименко. — Дружину з сином одправиш додому одразу, як отримаєш розпорядження вирушати до лісу.

— Спробую! 3 твоєю допомогою, звичайно, — усміхнувся Сокрута.


Час непомітно спливав у споминах. Кім, набавившись плюшевим ведмедиком, дарованим Максименком, тихенько заснув на канапі, обійнявши іграшку. Дорослі ж сиділи за столом, не наважуючись розійтись, хоч була вже доволі пізня година. За пляшкою старого угорського вина, яку роздобув Максименко, неквапно текла розмова. Друзям було що згадати. Зіна з м'якою усмішкою слухала їх обох. Згадували найбільше Тарасову глибоку розвідку, коли він з радисткою Ксенею Костецькою пройшов мало не всі нетрі Чорного лісу в пошуках фашистських підземних лабораторій, де за донесенням з центру велись якісь біологічні дослідження над в'язнями концтаборів. Тарас нині вкотре пригадував подробиці тих небезпечних мандрів. Розповів, як Ксеня, ця ясноока, худенька дівчина, порятувала його, коли він, провалившись у болотяну твань по груди, вже, було, втратив всякі надії на порятунок.

— Стирчу я в тій гливкій, смердючій драглистій купелі, чую, як поволі засмоктує мене той чорний холодець, — розповідає Тарас. — А вона, бідолашна, метушиться на крихітному острівцеві, де росли два-три дерева та ще чагарі колючі стирчали. «Не ворушись, милий, — гукає, — прошу тебе лише, не ворушись, бо зовсім затягне…» А як тут не будеш ворушитись, як поволі поглинає тебе та клята трясовина, з кожним порухом і справді все глибше та глибше? Чую, як поволі йду в саму чортову хлипанину, болото сопе, схлипує, мов плямкає, вже смакуючи мною… Грузну вже по саму шию, і руки мені судомить… А бачу, як Ксеня почепиться то на одну гілку, то на іншу, а гілля лиш пригинається під нею — легесенька ж була, та й сил їй бракувало — не піддається жодна гілка. Бачу її марні зусилля, чую її благання: «Тільки не ворушись, миленький». І така смертельна туга мене охопила. Голову одкинув назад, щоб легше дихати було, бачу небо, низьке, сіре, похмуре, а таким звабним воно мені видалось. Якась болотняна пташка вгорі пролітала, як я їй заздрив! «Ну, — думаю, — годі борсатись, зараз рвонусь востаннє, хай поглинає…» «Прощай, Ксеню, — кричу, — вибирайся звідси і вертай до загону…» Ще ж нічого тоді не розвідали ми, завдання не виконали… Отак по-дурному мушу згинути… А вона ледь не плаче, гойдається на тих гілках… Вже багнина мені по саме підборіддя сягає…

— Який жах! — здригається Зіна, бо їй стає моторошно від уяви такого страхіття. — Ти ніколи мені не розповідав про це…

— Зараз же розповідаю, — усміхнувся Тарас. — Колись і Кіму розповім… Так от, чую, прийшла моя остання хвилина… Коли це чую — хрясь! Вломилась врешті гілляка… Вже не бачу яка — мала, велика… Ніяк мені стежити… Чув тільки важкий удар тіла об землю… Ксеня, виявляється, до чого додумалась… Бачить, що не піддаються гілки її вазі, то вона видерлась на саму верхівку дерева, та й стрибнула на нижню гілку, та і вломилась… Ксеня ногу підвернула, але не зважала на біль, мерщій за гілку і до мене… Півтори години вивільняла мене з болотяного полону. Неохоче відпускало мене болото — по міліметру, спочатку навіть зовсім не вивільнявся я, лиш тримався за гілляку… А Ксеня, тримаючи рятівну опору, стояла, напружившись вся, зуби зціпивши… Уявляю, який біль вона перемагала! Коли врешті виповз я з твані, геть задубілий, зуб на зуб не попадав, — адже це в листопаді вже було, болото світаннями вкривалося вже легкою памороззю, — Ксеня глянула на мене таким просвітленим, щасливим поглядом і впала непритомна… Больовий шок… Вона віддала всі свої крихітні сили на мій порятунок… Відхекався я двома-трьома видихами і до неї… Скроні тру їй, на обличчя каламутну водицю хлюпаю… Одкриває очі. «Живий?» — питає і знову поринає в непам'ять… Я її, бідолашну, торсаю щосили… «Не вмирай!» — заклинально кричу, бо здалося мені, що вмирає вона в мене на руках… Коли це розплющила свої волошкові очі, дивиться на мене, мов на новонародженого… Ти, Іване, не повіриш, але відчув я себе і справді малим дитям при ній… Заплакав я, мов те дитятко, замурзюканим лобом в руки її ледь теплі тичусь… А вона, зовсім квола і безпорадна, погладжує мене по голові, волосся моє куйовдить… «Живий, — шепоче втішно, — живий…» Підвів я її, а вона на ногу не може стати… Вивих… Нога розбухла… Оддихався я трохи, звалив її на плечі, рацію і наші клумаки — все на себе згріб і почвалав, сторожко ступаючи, бодай вже вдвох не пірнути в те проклятуще болото… Йшов кілька годин, доки не відчув твердий грунт під ногами… Відпочив з півгодини — і далі… Двадцять кілометрів до найближчого хуторця… Прийшов поночі, стукаю в віконце крайньої хати, порушуючи всяку конспірацію… Одкриває тітка… «Мерщій, — благаю, — фельдшера чи знахаря, чи дідька рогатого, аби вивих моїй жінці ліквідував»… Порядна селянка попалася, одразу нас в хату пустила… Мені — кухоль молока теплого, а над Ксенею чаклувати стала… Роздягла її і зойкнула… «Нога, — каже, — у твоєї жінки аж синя, побіжу за бабою…» Якось там її назвала, вже забув… Приходять незабаром обоє, задихані, мабуть, бігли… Бабуся, знахарка хутірська, очевидно, древня, згорблена, аж руки їй вже тремтять…

Думаю, чим вона допоможе… Аж ні, заметушилася стара, щось там собі мудруючи, далі почув я дикий скрик Ксені, аж кинувся їй на поміч… Але стара кістлявою рукою на мене свариться… Все гаразд, мовляв… «Легше вже твоїй дівчині», — каже. «Можна йти? — питаю, бо боюсь, що хутірцем вже розголос пішов про несподіваних гостей. — Нам треба далі…» «Який швидкий, — зиркнула на мене бабусенція, — до світання перечекаєш… Німців близько немає і наших пройдисвітів — це вона так про бандерівців — не водиться… Так що спокійненько спочивай собі, дівчині полежати треба…» «Дружині моїй,» — кажу… «Бабці своїй розкажеш, — буркнула стара, — буде колись тобі за жінку, як сподобає собі такого…» Ксені ногу ганчір'ям туго сповила, щось пошепотіла, глянула на мене таким якимось жалісливим поглядом та й пішла собі… На світанні, ледь півні кукурікнули, білий туман за вікнами стояв, густий-прегустий, розбудила мене Ксеня. Стоїть зі своїм спорядженням за плечима, в торбині ж у неї рація, а це чималенька вага… Свіжа, бадьора… «Пора в дорогу! — каже. — Не турбуйся, з господинею я перемовилась… Ні ми її не бачили, ні вона нас…» Отака була пригода…

— І мені ніколи не розповідав, — з докором мовив Максименко. — Чого ж так, Тарасе? — Очі Максименку заволожились, журба світилась в його погляді.

— Чи багато ми про неї говорили з тобою? — запитав Тарас. — Мовчав, бо душу ятрити тобі не хотів. Бачив, як ти горе своє переживаєш важко…

— Ти знаєш, Тарасе, — після тривалої мовчанки озвався Максименко, — фашисти, втікаючи, не встигли вивезти свої архіви… Порпався я в них… Якоїсь документальної звістки про партизанку Костецьку шукав… Жодного сліду…

— Загинула вона, — опечалено озвався Тарас. — Взяти живцем фашисти її не могли… Не з таких вона, щоб здатися в полон… Вип'ємо світлої її пам'яті, раз у нас такий вже поминальний вечір випав…

— Не віриться досі, що її немає, — сказав Максименко, підіймаючи виповнений келишок. — Здається, не сьогодні-завтра одгукнеться звідкілясь… Отак, в такому неймовірному сподіванні і минають мої парубоцькі літа, — невесело посміхнувся він.

— Не одгукнеться! — гірко мовив Тарас. — У нашій пам'яті лиш одгукуватиметься…

Мовчки випили терпкого вина. Зіна сиділа зажурена, тиха. Максименко, якому вона чимось нагадувала Ксеню, завів з нею розмову про Запоріжжя. «Одразу ж заходився виконувати обіцяне — загітувати її повернутись додому… Хоче викликати у неї мікроностальгію — журбу за домівкою…» — подумав Тарас.

Він не дослухався, про що вони гомоніли. Спомини розхвилювали його уяву. Запалив цигарку і сидів незрушно, вдивляючись в невиразні видіння того далекого дня, коли загинула Ксеня…

…Вони виконали завдання. Підземна лабораторія, де фашисти провадили злочинні дослідження над в'язнями концтаборів, була виявлена. Німецький фельдшер, якого полонив Тарас, коли той надто далеко зайшов у ліс, збираючи гриби, розповів усе, що знав. Німець був ні переляканий, ні отетерілий несподіваною зустріччю з партизаном. Він одразу заявив, що є антифашистом, що увесь час шукав можливих контактів з росіянами, аби розповісти про таємницю досліджень, бо вважає це антигуманним, злочином перед людством. Тому і заходив поглибше в лісові хащі, сподіваючись на випадкову зустріч з місцевим населенням, хоч виходити за межі табору суворо заборонялось. Але доктор Кранге, який керує дослідженнями, великий любитель грибів. Він випрохав у коменданта табору дозвіл для свого підлеглого час від часу виходити в ліс на грибне полювання.

Той з великим незадоволенням погодився, обмеживши радіус пошуків у півкілометра. Комендант не йняв віри, що в цьому ведмежому кутку фельдшер може натрапити на кого-небудь, крім дикого звіра. Адже найближче людське мешкання розташоване за сотні кілометрів, навколо — болота і непролазні хащі…

Говорив німець ламаною російською мовою. Він страшенно хвилювався, що йому не повірять. Кілька разів по-ротфронтівськи підніс стиснений кулак над головою. А втім, мовив німець, він смерті не боїться. Він медик і знає ціну життя і смерті, тим більше, надивившись на ті жахи, що творяться в підземеллі, він втратив всілякий смак до життя. Руський партизан може його розстріляти. Але він не радить цього робити. Бо його зникнення викличе страшенну паніку. Якщо він не повернеться за півгодини до табору, навкіл гестапівці перериють на десятки кілометрів все догори дном. Вирватися партизанам не вдасться.

Німець сказав, що в лабораторії ведуться дослідження над в'язнями концтаборів, котрих привозять групами в п'ятдесят чоловік щотижня. Їм прищеплюють епідемічні захворювання. Після інкубаційного періоду хворих вивозять до крематоріїв, натомісць привозять інших. Незабаром мають прибути дитячі групи…

Табір охороняється посиленим гестапівським гарнізоном. Охоронці живуть десь неподалік, ізольовано од табору. Усім зроблено необхідні прищеплення але Кранге зажадав, щоб була виключена найменша можливість контакту охоронців з людьми, на яких велись досліди. Адже доктор вирощує невідомі культури вірусів і бактерій… Це жахливо. Це не наука, а найстрашніший злочин!.. Німець сказав, що подумував кінчити своє життя самогубством, чи самому заразитися однією з тих страшних хвороб, щоб у такий спосіб висловити свою солідарність з бідолашними в'язнями… Лабораторія діє вже майже півроку. Будували її теж в'язні. Усі вони були розстріляні…

Розповівши все це, німець знову підніс кулак над головою. «Гітлер капут!» — сказав він. «Капут, — відповів Тарас, потираючи долонями скроні, бо йому аж забракло повітря од такої інформації і гострим поколюванням в скронях озвалась недавня контузія, — і вашому Кранге теж капут… І всій вашій мерзенній лабораторії… Знищать її партизани, в'язнів звільнять, а хворих будете лікувати… Ясно? Оце інформація! Спасибі, спасибі… Як же тебе звати… товаришу?» — спромігся Тарас на таке несподіване звертання. «Отто, — назвався німець. — Отто Розенкранц…» Тарас міцно потис йому руку. Вперше з початку війни він торкнувся німця, не відчувши до нього ворожості.

Порадив скоріше вертатися до табору, бо ще кинуться за ним…

Вирішив негайно повідомити Максименка про все, що довідався, і вказати координати страшного підземелля.

Пройшовши з Ксенею з п'ять кілометрів лісовими нетрями, недалечко од лісової річки, що вливалась в болото, спинились спочити. Тарас звелів Ксені налагодити рацію і вийти в ефір. Ксеня двічі передала донесення, яке він їй надиктовував. Обом було важко на душі од страшної правди, яку щойно взнали, але разом з тим почували і радість од усвідомлення виконаного завдання.

Зранку сіявся дрібний осінній дощ, ліс був мокрий і незатишний. Гострий вітер налітав на тремкі дерева, і на падалишнє листя час від часу скрапували дощові краплі. Од того крапотіння здавалось, що дощ і не припинявся. Тарас відчував, що його ватянка промокла наскрізь. Ксеня теж скаржилась, що промокла до нитки. Знайшли невеликий ярок, де було трохи затишніше, сіли на вологий падолист спина до спини, щоб принаймні так зігрітися.

«Ще три доби мандрівки, відтепер не манівцями, — і будемо у своїх», — сказав Тарас. «Еге ж, у своїх… Тепер ми знаємо все… Нині наше донесення вже передають до Москви, — втішено мовила Ксеня. — Максименко, певне, вже засів з штабом розробляти операцію… Як я знудьгувалась за всіма нашими! А ти, Тарасе?» «Авжеж, — здивувався він її запитанню. — Адже вже місяць блукаємо… Скільки надивились, натерпілись… Але усьому буває край… Вже скоро наші мандри нам здаватимуться лише сном, Ксеню…» Помовчали. «Ти знаєш, Тарасе, що я люблю Максименка?» — несподівано запитала Ксеня якимось дивним, притишеним голосом. Тарас закам'янів. «Дорога моя, мила, — защеміло йому в душі, — нащо це ти говориш мені? Здогадалась, що я люблю тебе, і вирішила отак просто лишити найменших сподівань на взаємність?» «Авжеж, знаю!» — буркнув він. «А як ти думаєш, він здогадується?» — спитала дівчина. «Мабуть, ні, — зумисне жорстоко відповів Тарас, — інакше він не послав би тебе на таке небезпечне завдання».

Пізніше він, переповідаючи Максименку цю розмову, збагнув, що вона була викликана якимось несвідомим передбаченням дівчини того лихого, що відбудеться годиною пізніше. Певне, вона передчувала близьку небезпеку і поспішала хоч так освідчитись в своїй першій любові…

По тривалій мовчанці Ксеня, зібгавшись у клубочок, принишкла. Вона, здається, задрімала, і Тарас боявся ворухнутись, щоб не сполохати її короткого забуття. Отямився, почувши звіддалений шум. Долинув гавкіт собак. Рвучко схопився на ноги. «Що трапилось?» — підхопилась і Ксеня. «Німці! — тривожно озирався навколо Тарас. — Прочісують ліс. Мабуть, запеленгували рацію… Ось що: розходимось у різні боки… Ти біжиш до річки, я спробую трохи затримати їх…» «Я з тобою!» — заперечила Ксеня. «Виконуй наказ! — суворо глянув на неї Тарас. — Рацію втопи… Ну, мерщій… Прощавай, Ксеню!» Він торкнувся шерхлими губами її щоки. «Якщо пощастить вирватись, розкажеш у загоні все до найменших подробиць… Прощавай!» Він метнувся вперед, у густі чагарі. Колюче гілля боляче шмагало його по обличчю. Та він не зважав на це, намагався відійти якнайдалі вбік. Заліг на пагорбі, напружено вдивляючись в гущавину. Собачий гвалт посилився. Врешті він побачив фашистів. Вони йшли врозсип, між стовбурами дерев миготіли їхні бруднозелені постаті. «Достобіса проклятих! — лайнувся Тарас, — не вирватись…» Тривожно озирнувся назад: чи встигла Ксеня добігти до річки? Там очерети, можна причаїтись… Якби вона вміла скористатись очеретиною… Шкода, не встиг розказати, як це робиться…

Біля річки раптом розляглися лункі автоматні черги. Тарас з відчаєм глянув туди, де Ксеня в самотності мала боронитись од ворогів. Оточені! Нащо відіслав її? Бодай би разом розділили долю, хоч загинули б разом… Застогнавши од безсилої люті, прицілився в найближчу ворожу постать, вистрілив. Фашист упав, мов скошений. Кулі задзижчали над Тарасовою головою. Фашисти залягли і плазом посунули до його схованки. Пси здійняли скажений лемент. Раптом почулось страшне ревище. Тарас побачив розлюченого здоровенного ведмедя, котрий, переполоханий стріляниною, видерся з чагарів і могутніми стрибками метнувся назустріч німецьким автоматникам. Фашисти посхоплювались, пси зайшлися біснуватим виттям. Здійнялася люта стрілянина. Такого гвалту Тарасу ще не доводилося чути. Скориставшись замішанням, котре спричинила несподівана поява ведмедя, Тарас залишив свою схованку і перебіг у глибокий, геть зарослий чагарями яр. Скоріше до річки, на допомогу Ксені! Біг, роздираючи в кров обличчя, шматуючи об густе гілля ватянку. Врешті видерся на крутий схил, звідки проглядувалась низина біля річки. Побачив фашистів, що біля самих очеретів збилися в гурт. Зрозумів, що то значило. Вони вбили Ксеню! І тепер оточили її тіло, певне дивуючись, що переслідували дівчиська. Що ж діяти? Вискочити їм назустріч? У нього ще п'ять патронів в обоймі та ще граната… Помститись вбивцям, останню кулю для себе? Він з ненавистю дивився на звіддалену юрму фашистів, розтираючи по щоках пекучі сльози… Ні, він не має права марно гинути, треба спробувати порятуватись, дістатись до своїх… А цим звірам мститиме, доки буде живий… Скотився на дно яру, побіг найгустішими заростями. Метрів за сто раптом надибав печеру, вириту в підніжжі крутого глиняного схилу. Отвір був завалений сушняком. Розгріб, з отвору дихнуло тяжким звіриним духом… Ведмежий барліг! Спробувати? Він проліз в глиб печери, упав в смердюче багно за купою хмизу. Причаївся. За кілька хвилин біля печери почувся собачий лемент. Зрозумів, що фашисти зупинились, не наважуючись протиснутись у смердючі нутрощі барлоги… Пси, чуючи запах звіра, скаженіли. Фашисти голосно перемовлялись… Врешті почувся тріск сухого гілляччя… Фашист вліз до печери. Кілька разів прошив автоматними чергами купи хмизу. Тарас відчув удар в праве плече. Куля пройшла навиліт. Стікаючи кров'ю, Тарас поволі втрачав свідомість. Останнє, що зафіксувала його пам'ять, було жарке дихання вівчарки просто в обличчя. Пес, обнюхавши його, заскіглив і метнувся до виходу…

Опритомнів Тарас од холоду і дикого болю в плечі. Скільки минуло часу, не знав. Виповз з барлоги. Була ніч. Густий туман вистелив яругу. Роздерши спідню сорочку, Тарас спробував перебинтувати плече. Сповиток вийшов благенький, але хоч трішки вгамувався біль. Він, певне, втратив дуже багато крові. В очах пливли райдужні кола, мерехкотіли барвисті метелики. Плазом видерся з яру. Прислухався. Мертва тиша залягла навколо. Десь в хащі ухкала сова. Спробував підвестись, але ноги підкосились, і він впав знеможено. Лежав горілиць, чуючи, як холод вповзає в тіло. Якщо не рухатиметься, задубне… Перемагаючи кволість, поповз у лісову хащу. Кілька діб повз отак чагарями, то втрачаючи свідомість, то приходячи до пам'яті… Уночі підповз до хутірського обійстя, глухого, омертвілого… Ледь вистачило сили перекинутись через паркан. Там і знайшла його на світанні тітка. Коли розплющив очі, з подивом упізнав господиню, в якої був з Ксенею після болотяного полону. «Щось ти ніяк од мого двору не одіб'єшся, — скупо усміхнулась тітка. — Де ж дівчину подів?» «Забили її, — глухо мовив Тарас. — Фашисти…» Тітка перехрестилася. Вона обмила йому рану, намастила якоюсь маззю, туго перебинтувала. Два тижні пролежав Тарас у ліжку, перш ніж зміг звестися на ноги. Сумно розмірковував увесь час, як розповість Максименку про Ксенину смерть… І про ту коротку розмову, в якій Ксеня зізналася в своїй любові…

— Дарма я її одіслав до річки, — сказав Тарас, заново переживши давноминуле.

— Про що ти? — здивовано глянула на нього Зіна.

— Про Ксеню, — пояснив Максименко, одразу зрозумівши його. — Дарма караєшся, Тарасе… Не твоя вина…

— Ой, засиділись ми, — зиркнула на годинник Зіна, — Кім розіспався, як вдома… Шкода і будити його..

— А залишайтесь, — запропонував Максименко. — Місця вистачить.

— Ні — заперечив Тарас. — Завтра сусіди запомітять, що в начальника міліції гості настирливі і неспокійні ночами товчуться…

— Тоді я одвезу вас, — підвівся Максименко.

— Теж не варто, — зупинив його Тарас. — Знову ж таки допитливі сусіди подивуються, що новий помешканець катається на міліцейській машині…

— Ми зупинимось за два квартали од вашого помешкання, — усміхнувся Максименко Тарасовій обачливості, хоч був вельми нею втішений: Сокрута вже відчував себе виконавцем важливого завдання.


Капітан Марчук повернувся з Крутого. Доповідав Максименку з відчуттям успішно проведеного розслідування.

— Опитав майже всіх, — говорив він, порпаючись у своїх записах. — Моє передбачення ствердилось: Батюк після повернення з міста одразу пішов до дільничного міліціонера, вітання од майора Максименка передати… Пізніше бачили його біля магазину в гурті, де він похвалявся своїм знайомством з начальником обласного управління міліції, говорив, що чекає його в гості… Звісно, це не сподобалось ворогам… Там у них взагалі погані справи з реєстрацією прибулих, на порубці лісу працюють люди, про яких дільничний міліціонер взагалі нічого не відає: хто вони, звідки… Після вбивства з хутора зникло двоє: двадцятилітній Степан Яцків, працював на порубці, і місцевий Грицько Стецюк, родини не має, жив у приймах в однієї молодиці, вона про нього не може сказати нічого певного… Оголосив розшук цих двох… Не сумніваюсь, що вони і є вбивцями… Підлими, потайними, оскаженілими од люті, вбивцями…

— Малого привіз? — спитав Максименко.

— Нема потреби, — відповів Марчук. — Його забрала тітка, рідна сестра Мусія Батюка… Дільничного треба викликати і всипати по саму зав'язку: він взагалі там наче грає в піжмурки, з зав'язаними очима блукає… Люди важкі: «не чув, не бачив, не знаю» — ось їхні відповіді… Схоже на кругову поруку…

— Ну це ти вже занадто, — заперечив Максименко. — Бояться люди, то й мовчать… Треба розуміти їхню психологію: після такого жорстокого вбивства не кожен наважиться бути говірким…

Після обіду принесли пошту, і Максименко знову викликав капітана. Дільничний з Крутого Сизонов надіслав на ім'я начальника управління доповідну записку, в якій він висловлював свої сумніви щодо методів розслідування, які застосовував на хуторі начальник карного розшуку. Він ображав людей безпідставними підозрами і звинуваченнями, кричав на старого і малого, погрожував виселкою, хапався за зброю, привселюдно лаяв за вайлуватість в роботі дільничного, тим самим принижуючи його гідність і підриваючи його авторитет.

Сизонов просив про переведення його на іншу дільницю, бо після всього йому важко знайти спільну мову з людьми, вони з ним просто не рахуються…

— Як це зрозуміти? — суворо спитав Максименко, подаючи капітану лист.

Марчук швидко пробіг очима написане, обличчя йому налилося кров'ю, очі звузились, в погляді засклилось стримуване роздратування.

— Швидкий на писанину, — зневажливо відкинув папірець. — Вигороджується, хіба не видно? Проситься про переведення в інше місце… Тут натворив справ, то подайте йому місце позатишніше… Гнати таких треба, а не переводити…

— Стривайте! — зупинив його Максименко. — Відповідайте по суті: ви дійсно діяли там на місці саме так, як пише міліціонер Сизонов?

— Ну, може, трохи переборщив з суворістю, — відповів непевно Марчук, ухиляючись од прямої відповіді. — А що робити, коли всі як у рот води понабирали? В ноги їм кланятись? Як на мою думку, то там слід ще більш рішучіше повестись… Не виключено, що серед тих, котрих я опитував, є приховані бандити або співчуваючі націоналістам…

— Ви знаєте, що ви накоїли, капітане Марчук? — ледь стримуючи гнів, запитав Максименко. — Ви своїми діями свідомо чи несвідомо, але підірвали віру населення в органи Радянської влади… Якими очима вони дивляться тепер на нас, ви про це подумали? Бандити вночі погрожують їм сокирами, а приїздить той, хто має їх захищати, і розмахує вдень пістолетом… Пишіть негайно пояснення… Про ваші дії я негайно рапортую до міністерства… Буду просити про переведення вас в іншу область…

— Я давно помітив, що ви цього бажаєте, — сухо відповів Марчук. — Ви піддали критиці мій план, ви викликали якогось «суперрозвідника»… Перед Радянською владою я чистий, все роблю заради користі справи… В міністерстві є люди, які не сумніваються в моєму сумлінні…

— Я подам рапорт, — не дивлячись на знервованого капітана, мовив Максименко. — Сизонову оголошу подяку… Він має вірний погляд на методи і способи, якими ми мусимо керуватись у своїй діяльності…

— Вам видніше, чи треба заохочувати підлеглих до писання кляуз, — уїдливо зауважив Марчук. — 3 того Сизонова згодом, думаю, непоганий наклепник вийде… Адже не прохолов за мною слід, а він вже сигналізує… Чи ти ба! Капітан Марчук поперелякував місцевих жителів, а його, бідолашного, дискредитував… А своєю бездіяльністю він сам себе не поставив у сміхотворне становище? Адже похихикують у нього за спиною вбивці: шукай вітра в полі, товаришу міліціонере!

— Неприязнь вашу до Сизонова зрозуміти неважко, — мовив Максименко. — Бо ж він засумнівався у вашій професійній порядності, а ви доволі честолюбивий, капітане…

— Ні, товаришу майор, — Марчук виструнчився. — Не подобається він мені за те, що проморгав злодійство на своїй дільниці, прогавив, щось собі мудруючи про свій авторитет, зграю бандитів, котра звила собі кубло у нього під носом… В чому ж тоді його професійна порядність? В писанні кляузних листів? Я, товаришу майор, так ненавиджу націоналістичних вбивць, що у мене кров закипає в жилах з кожним їхнім безкарним злочином… І тих, хто в роботі виявляє нехлюйство, вшановувати не можу… Пояснення, яке ви вимагаєте, я подам через годину.

— Тільки без гучних загальних фраз, — попередив Максименко. — Бо потрібен документ, а не ваші емоційні сповідання… Маю завтра ж виїхати в Крутий, побесідувать з людьми… Треба якось згладити враження од ваших бесід..


Майже непомітно сплинули два місяці підготовки капітана Сокрути до виконання відповідального завдання. Він досконально вивчив паролі і явки, ланцюг зв'язківців, топографічну карту Чорного лісу, котрий мав пройти, не покладаючись на сторонню допомогу. Звикав і до нового свого прізвища та імені. Симон Колиба. Віднині це його псевдонім.

— Був такий? — поцікавився Тарас, коли Максименко запропонував йому скористатися цим ім'ям.

— Був. Заарештований в тридцять дев'ятому. Один з фанатиків ідей «самостійності».

— Можливі зустрічі з тими, що знали колись цього Колибу?

— Один на сто шансів… Він з Тернопільщини, а в націоналістичних бандах переміщення, сам знаєш, рідкісні… Не виключено, звичайно, що хтось і завіявся з тих країв… Але ж минуло вже стільки часу та й Колиба був з рядових, особливим нічим не відзначився… Родичі його — брат і сестра, проживають у Східній Україні, батьки померли в час війни…

— Розумію, — кивнув Тарас. — Дійсна його біографія краще будь-якої вигадки.

— На небезпечну справу тебе посилаю, друже, — підійшов до нього Максименко. — Боюсь за тебе… І разом з тим живе в мені велика віра, що все буде гаразд. Ось така інтуїтивна переконаність. Інакше не послав би.

— Вирушати коли?

— Сьогодні вночі. На прощальну розмову викликав тебе.

Вони міцно обійнялися. Тарасу мимоволі пригадались такі ж прощавальні обійми в партизанському загоні. Тільки тоді поруч нього стояла і радистка Ксеня Костецька. Тепер рушав сам. Один замість десяти.

Додому він повернувся пізнім вечором. Кім не спав, і Тарас довго бавився з ним, доки малий і не заснув у нього на колінах. Переніс сина до ліжечка, обережно розцілував у зашарілі щоки.

Зіна з тривогою стежила за ним. Здогадалась, що він скаже їй щось вельми важливе.

— Сьогодні вирушаю, Зіно, — сказав Тарас, пригорнувши дружину. — Обіцяй мені, що завтра вранці ти поїдеш з Кімом додому. У Запоріжжя я вже повідомив про твій приїзд. Тебе зустрінуть, влаштують на роботу, допоможуть у всьому…

— Надовго? — спитала Зіна, мов і не чула його прохання.

— Не знаю…

— Це дуже небезпечно, Тарасе?

— Йду далеко з відповідальним завданням, — ухилився Тарас од відповіді. — Завтра тобі дещо пояснить Максименко, якщо знайде за потрібне надто розтлумачувать тобі деталі… Обіцяєш завтра виїхати? Квитки я замовив… Зрозумій, що мені буде значно важче, коли я буду знати, що ви не гарантовані од небезпеки…

— Якої небезпеки? — здивувалась Зіна. — Навколо свої люди…

— Не всі свої! Ти не знаєш ворожої підступності… Давай домовимось так: я уступив тобі, коли взяв вас сюди з собою, тепер ти уступи мені… Завтра додому… Домовились?

— Ні, не поїду я звідси! — твердо відповіла Зіна.


Степан Рев\якін Поєдинок у Чорному лісі | Поєдинок у Чорному лісі | Неспокійна Гончарівка