home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Розділ VI СНІДАНОК

Тихий і нерухомий стояв палац Шварцер Форст у місячному світлі. Чорніли закіптюжені бійниці на вежі й діра, вибита снарядом. Виблискували орошені шибки у вітражних вікнах першого поверху, а орел на броні «Рудого» видавався не білим, а срібним. До брами вели через подвір’я темні виразні сліди гусениць.

Велика, вручну кована клямка на дверях головного входу, натискувана зсередини, падала поволі, а потім різко підстрибнула — метал вистрелив гостро й несподівано. Темна щілина розділила одвірок як тріщина.

Хвилину ніхто не виходив. Врешті вузька щілина почала розширюватись, майнула кошлата лана й вологий ніс, блиснули баньки і виглянула вся голова.

Шарик оглядав подвір’я, слухав і принюхувався. Перевіряв, чи, крім чітко обрисованого тінню грузовика і окрім «Рудого», нема чогось нового й чужого.

Тиша. Нічого не чути і нікого не видно. Пес, заспокоєний, вибіг у двір, побіг крутим, тільки собі відомим тропом, зупинився на мить на розі возовні, яка пахла сіном і коровою, біля куща на клумбі, але тільки біля воріт знайшов те, чого шукав — браму вигнуту ударом буфера грузовика, якого вів Григорій, вирвану із завіс танком. Старанно обнюхавши її, Шарик зробив те, що собаки привикли робити у відповідних місцях, що пахнуть, і повернув.

Побіг не прямо до палацу, але під мур. Знайшов корито. Помилився — було порожне. Винюхав вологу під лопухами, але після калюжі залишилося лише висохле болото. Побіг до колодязя, зіп’явся і злизав декілька краплин з чавунної труби. Стрибнув лапами на декоративно викуту ручку — не помогло, не вмів накачати.

Двері палацу захлопнулись під власним тягарем, треба їх було з тяжким трудом відчиняти лапою, щоб увійти в приязну темряву добре вже пізпаної середини, де після важкої боротьби з десантом відпочивав екіпаж.

Чоботи стояли струнко у дружному порядку — офіцерські Янека, могутні Густліка і кавказькі, зморщені на висоті кісточок, Григорія. Їхні власники спали по-своєму, хоч на одній постелі, на сіні, вкритому брезентом з намету. Янек, насуплений від труднощів командування, надував сухі губи. Густлік лежав горілиць з широко розкинутими руками і немов злегка всміхався в періодах тиші між одним похропуванням і другим. Голова й плечі Григорія були на постелі, але спав, витягнувшись уздовж стіни, блокуючи двері до сусідньої кімнати. Усі тримали зброю біля себе, долоні на прикладах або дулах.

На підвіконні з автоматом на колінах сидів вартовий Віхура, тихо посвистуючи з нудьги, і пальцем стукав у шибку до такту.

Шарик обережно, здалека, обнюхав екіпаж і, спершись лапами об клямку, яка не поступалась, намагався заглянути крізь дірку від ключа до спальні колишніх власників палацу. Шкрябнув лапою, тихесенько заскавчав.

— Пішов,— Саакашвілі у півсні відсунув його рукою.

Пес відстрибнув, припав головою до передніх лап, чекав з мордою при землі, чи грузин прокинеться, чи не захоче погратися. Григорій продовжував спати, а вівчарка раптом стала негнучкою, знерухоміла — впіймала якийсь дивний жерстяний шелест під самим паркетом палацового залу. Довгу хвилину чекала, поки звук повторився. Зробила два плавні, тихі кроки і знов завмерла з випрямленим хвостом, з піднесеною передньою лапою. Чекала. Почула виразніше ніж до цього —може, скрип, може, зітхання.

Вибігла з кімнати і обережно, щораз повільніше переносячи тягар тіла з лапи на лапу, зі сходинки на сходинку, підкралася до дубових підвальних дверей, окованих металевими цвяхами. Знизу була щілина. Саме звідти проникав тихий, але виразний шелест.

Пес повернув до кімнати. Глянув на Віхуру, який нерухомо сидів на підвіконні, але не гаркнув. Довгу хвилину задумався, кому довірити своє відкриття, і врешті підійшов до Янека. Ніжно вхопив зубами за руку й потягнув.

Кос розплющив очі, негайно опритомнів. Тримаючи пістолет в руці, глянув навколо, а потім пошепки запитав:

— Хочеш вийти?

Вівчарка також тихо гаркнула і, зробивши два кроки, оглянулась, чи Янек іде за нею. Хлопець розчесав пальцями волосся, встав і підтягнув штани. Ворухнувся Віхура, хотів зійти з вікна, але Кос стримав його жестом.

— Сиди. Я з собакою — сказав, минаючи вартового.— Зараз повернусь.

Босоніж ішов у бік вхідних дверей, але Шарик загородив йому дорогу.

— Що таке?

Пес закопилив губу, показав ікли. Янек посерйознішав, дістав пістолет з-за пояса і підготував електричний ліхтарик. Слідом вівчарки зійшов кілька сходинок, став біля дверей до підвалу. Хвилину прислуховувалися разом. Зашелестіло. Пес глянув на свого хазяїна, немов хотів сказати: «А не говорив? Щось тут не в порядку...»

Кос завагався—варто було б мати прикриття, але якщо розбудить Густліка, а виявиться, що то якась дурниця... Спробував двері — уступили без брязкоту, не скрипнувши. Штовхнув їх босою ногою і притулився до стіни. Дерево глухо стукнуло об стіну. Потім тиша й знов той самий шелест.

— Бери,— прошепотів Янек.

Шарик, що причаївся з другого боку ніші, стрибнув досередини й зник у темряві. Кос якусь мить прислухався, потім, кинувши на сходи засвічений ліхтарик, одним стрибком форсував двері й сховався за купою підвального мотлоху. Напружений, готовий до пострілу, втиснувся спиною в цегляну колону. Кілька хвилин тривала абсолютна тиша, а потім почув хлебтання і у вузькому промені світла, через який сновигали клуби срібної пилюки, побачив собаку, що пив з металевої ринвочки.

— ОблишІ — наказав і підбіг ближче,— Може, це якась погань...

Шарик послушно сів, споглядаючи на Янека, облизував язиком морду,

— Погань або й ні — тихо сказав Кос і розглянувся, чи поблизу нема якогось кухля.

Муровані фундаменти утримували величезну бочку — може, п’ятсот, а може, тисячолітрову. На олов'янім замшілім крані грубіла, набухала краплина. Тягар відірвав її від металу, важко вдарила об намоклий віхоть соломи, зашелестіла й спливла до ринвочки, утворюючи кола на поверхні рідини.

Кос знайшов врешті металевий кухоль і почав відкручувати кран.

— Попробуємо,— сказав до Шарика.

Пес кивнув на згоду головою, а навіть немов заколисав усім тілом — мав ще бажання пити.

— Ти вже, тепер я,— стримав його Янек.

До кухля натекло три чверті холодної прозорої рідини. Кос облизав сухі губи, а потім великими ковтками осушив його одним духом до дна.

— Смачно,— встановив, ще раз налив і випив.

Шарик дивився збоку, боровся з щораз більш неслухняною головою і, нарешті, стрибнувши передніми лапами на коліна Янекові, лизнув свого хазяїна в обличчя.

— Що з тобою? — Кос відсунув його рукою, уважно подивився.— Ей, Шарику, адже ти нализався...

Пес сидів з засоромленою міною, намагався подати лапу на перепросини, але не міг, бо йому вона дуже була потрібна для втримання рівноваги.

— Алкоголь — погана справа,— пояснював Янек.— Особливо на війні, коли мусиш бути тверезим...— Відчуваючи тепло, що розігрівало груди, ширше розіп’яв сорочку під шиєю і повторив: — Мусиш бути тверезим, бо інакше замість одного ворога побачиш двох,— підняв пістолет, дулом показав невеличкий дзбан, що стояв на полиці,— і не знатимеш, в якого стріляти...

Кос обірвав, з жахом дивився, як двоїться йому дзбан. Витер піт з чола, ще раз глянув на полицю, де знов стояв лише один бутель у лозиновій плетінці. Хвилину подумав, потім засунув пістолет за пояс і повернув кран. Старе вино потекло бистрим струменем, розливалось щораз ширше по підвальній глиняній долівці.

Здивований Шарик гавкнув.

— Тихо собачко, тихо... Так треба. Командир це тобі говорить. Якби Єлень цю бочку знайшов або Гжесь пронюхав... Ми б скоро звідси не виїхали...

Пояснюючи вівчарці і підтримуючи її за нашийник, Янек добрів до сходів, витер босі підошви об цегляні сходи. Взявши ліхтарик у руку, посвітив ще раз, зітхнув і погасив світло.

Коли входив до кімнати, Віхура заговорив:

— Ну і як?

— Нормально.

— Вином ніби пахло.

— Хотів би,— буркнув Янек.— Звідки тут вино? За п’ятнадцять хвилин нехай тебе Томаш змінить.

Злегка захитався над постелею і сперся на Шарика. Прилягли, глянули один на одного. Кос легенько вдарив пса по кошлатій, розбійницькій морді і відразу після цього обох зморив сон.

Віхура потягнув носом, бо все ще здавалося йому, що відчуває запах вина. Знизав плечима, бо справді, звідки б тут мало бути вино через місяць після переходу фронту? Посидів з опущеною на груди головою, з автоматом упоперек колін. Послухав, як дихають сплячі, позіхнув. З бляшанки від консервів, підготованій на підвіконні, напився води. Хвилину випростовував суглоби, витягував і згинав руки. Потім відчинив вікно, різким перекиненням зістрибнув на подвір’я і зробив кілька присідань, викидаючи автомат, який тримав в обох руках, перед грудьми.

Закінчивши ранкову фіззарядку, заглянув крізь лаз механіка до середини танка, де фосфорним блиском світив круг годинника — доходила третя година. Повернув до палацу нормальною дорогою, дверима, і, смикнувши за плече, розбудив Томаша.

— Твоя черга.

Черешняк мовчки сів на постелі, старанно загорнув онучі, одяг чоботи. Легко притупнув підбором, щоб лівий вліз до кінця, підтягнув халяви і пригадав:

— Пане капрале, ви сказали, що як побачите, то гармошки не будете мені боронити.

Віхура мов не чув. Підійшов до вікна й здавав пост новому вартовому, показуючи рукою об’єкти.

— Автомашина, танк, люди... А якщо заснеш, то краще, щоб тебе батько на коня не міняв.

— Не засну. Я б гармошку...

— Сказав: дам, коли побачу, що ти солдат, а ти втік, у воду з переляку заліз.

— Зі страхом заліз,— кивнув головою Томаш,— але річку переплив і ті електричні дроти, що міст був замінований...

— Фі-і-і! — свиснув крізь зуби капрал.— Дав тобі бог гарні сни. Малоземельним будеш такі казочки розповідати, як у село повернемся. Не мені... Почекай,— стримав Черешняка, який хотів йому відповісти.

Обидва прислуховувались до відлуння черги, яке долітало з межі чутності. Ще один клубок пострілів — далекий, але виразний. Над лісовим обрієм блиснуло, не згасло. Під ясним плюмажем диму повільно починало розжеврюватися сяйво.

— Палять, гади. Знають, що це вже їм не повернеться.— Капрал описав півколо рукою.— Мабуть, ті, що там утекли... Якщо почнуть ближче стріляти, розбуди.

Віхура ще якусь хвилину дивився на пожежу, позіхнув і попрямував до постелі, на якій спав екіпаж. Двері до спальні кортіли його однак дуже. Уповільнив хід, зупинився, спробував клямку, яка не хотіла уступити. Нахилився, щоб заглянути крізь дірку від ключа, але Саакашвілі півсонно махнув рукою: »

— Йди геть.

Шофер відхилився, знизав плечима і сів на вільній смужці між Густліком і грузином. Хвилину дивився, як Янек блаженно крізь сон усміхається і гладить по голові Шарика. Стягуючи чоботи, капрал промимрив щось до себе зі злістю і крихіткою суму:

— Що мені, хай йому грець, нічого не присниться, крім солдатського пайка...

Вліз на постіль, вмостився на правому боці, щоб вигідніше. Засунувши руку під голову, ще раз тужно глянув на зачинені двері, зітхнув і заснув.

Далека пожежа тим часом зростала, й її неспокійне світло доповзло на долоні опертого об нішу Черешняка, який сидів у вікні. Червоний півень, правда, оминав студзянківські будівлі, поки Томаш гуси, а потім і корови пас, але зате у вересні, коли йому сповнилося п’ятнадцять років, прийшли німці і спалили відразу багато хат у найближчій околиці.

Пробував навіть рахувати, і вийшло в нього понад сто. А рахував, бо хотів знати, навіщо, і не міг зрозуміти. Розумів, що коней забрали, що корови, свині та зерно — нормально, як бандити грабували, щоб мати більше для себе. Але навіщо хати палити?..

Від тої вогненної осені вже не було місяця без пожежі. Усі п’ять років Томашевого життя полум’я освітлювало ночами. Потім уже знав багато про війну, може, навіть забагато, бо одне говорив пан управляючий Вейсс у фільварку, друге лісничий, який обіцяв прихід англійців на кожну паску й різдво, третє — батько, а ще інше — лісові, яким дав зброю...

Знову далеко в лісі гримнуло кілька пострілів, потім прибуло над деревами світла, ширше почервоніло низом і густіше задиміло. Черешняк уважно дивився і вгадував, що запалало щось нове — так немов спочатку стодола, а тепер дерев’яний будинок, добре висушений сонцем.

Капрал говорив, що коли самі німці так палять, то, значить, правда, що ця земля вже до них не повернеться. Адже ж своє ощаджували б. Розумно говорив, а не розуміє, що дроти самі не розрізались, тільки треба їх було зірвати. Не хоче вірити, але ж своїх я нізащо б не обдурив.

Лісові також спочатку не вірили, коли їм сказав, що як хотять, то можуть дістати від нього купу зброї. Сміялися, один запитав, чи в нього є кулемет, а потім ще більш сміялися, коли підтвердив.

Ні, то ні. Минуло кілька місяців, поки вдруге нагадав, і тоді вже пішли, щоб перевірити, і забрали куле-мет, вісім гвинтівок, ящики з гранатами. Забрали все те, що Томек по полях і по просіках визбирав, сховав під порубом, у старий толь добре загорнувши. Дякували дуже, а потім і на завдання щораз частіше брали.

Тепер також так буде — не вірять, а потім повірять, проникнуться довір’ям, так як Шарик, який лежачи біля командира, дрімає, а час від часу злегка підносить морду, рухає хвостом, щоб висловити свою симпатію і готовність до допомоги. Тільки що терпеливості потрібно, бо пес швидше розпізнає людину, ніж люди.

Так думав собі рядовий Томаш Черешняк, наглядаючи за сном екіпажу, а за його правим плечем блідло й блакитніло небо, маліли й гасли зірки. Ясніло щораз більше, а над далеким лісовим обрієм тим чорнішим і вужчим ставав плюмаж диму.

Півень заспівав побудку. «Рудий» позеленів і трава посивіла від роси, але вартовий продовжував сидіти нерухомо і тільки незначними поворотами голови перевіряв: автомашина, танк, люди.

З-за вікна день приносив нові звуки: щебетання птахів, гудіння далекого літака, шелестіння вітру. Усе це однак було спокійне, трипланове по відношенню до тиші. Навіть тужне ревіння корови було приглушеним, здавалося, ледве чутним, але Черешняк вирішив саме у цей момент, що час будити.

Одним рухом долоні стер з обличчя задуму й сум. Глянув ще раз на догасаючу в далині пожежу, на щораз вище над обрієм сонце, на сплячих. Допив решту води з консервної жерстянки і кинув її на підлогу. Голосно задзеленькотіла, але тільки Шарик звернув на це увагу: відкрив одне око й заплющив. Решта продовжувала спати сном праведних. Томаш насупив брови, знизав плечима.

— Нехай,— буркнув.— Напрацювались добре. Попильнуй, Шарику, поки що.

Пес негайно послухав наказу, виповз з лігва і коли Томаш стрибнув крізь вікно на подвір’я, вівчарка зайняла його місце. З караульного поста дивилася вслід за солдатом, який широким кроком йшов через подвір’я.

Черешняк вивів корову з возовні, напоїв її, накачуючи воду до корита. Потім прив’язав однорогу до грузовика, вкинув до кабіни шофера сіно і взявся доїти.

Коли молоко з жерстяним звуком бризнуло до пустої го відра, Шарик вирішив, що небезпека разом з сутінками минула і відмовився від вартування у вікні. Серед посуду на столі вибрав собі миску, держачи її в зубах, вийшов крізь похилені двері з палацу.

Екіпаж продовжував спати. Янек похмурий, Густлік усміхнений, з розкинутими в боки руками. Григорій, який далі блокував вхід до Лідчиної спальні. Віхура крізь сон рухав рукою, немов повертав руль, босі ступні тремтіли йому в ритмі видавлювання зчепу й гальма. Загудів клаксон, капрал усміхнувся, але не прокинувся і тільки сильніше захропів.

— Ей, ти! — гукнув Томаш і плеснув корову по заду. Вона махнула хвостом, всунула голову крізь вікно до кабіни, в якій Черешняк влаштував ясла. Хвилину спокійно жувала, а потім сягнула за новою порцією, і, натиснувши мордою, знов їла.

— Не чіпай,— стримав Шарика.— Хай собі наїдається.

Помандрували обидва до курника, повернули з решетом повним яєць. Томаш забрав надоєне відро і пішов до палацу. Корова оглянулася за ними і приязно заму-кала, працьовито жуючи перістою мордою.

Німці вчора нанесли чимало сухих дров, жар ще тлів під попелом на коминку, і неважко його було роздути, поки минуло п’ятнадцять хвилин, величезна сковорода стояла на розжарених полінах, шкварчав жир, а Томаш у блискавичному темпі розбивав шкаралупки об вістря прусської шпаги, підтримуваної колінами, і кидав вміст до горщика. Раз і другий розбите яйце помандрувало до собачої миски, з якої їв Шарик і, штовхаючи лапою, нагадував ще деякий час про свою присутність.

Черешняк розбив і вилив яйця на жир, цією ж шпагою перемішав і, побачивши, що яєчня готова, поставив сковороду на столі.

— Сніданок,— голосно заявив, але це не справило враження на сплячих.

— Побудка, побудка, встати, коням води дати...— заспівав.

Бачачи, що результат такий же самий як і раніше, узяв з кутка німецьку гранату з дерев’яною ручкою, важив її хвилину в руці і, вирвавши запал, кинув з розмаху через вікно. Після трьох секунд на городі за плотом бризнув угору клуб диму й пилюки, прокотився грім вибуху.

Григорій, Віхура й Густлік неохоче розплющили очі, присунули ближче зброю. Розбуджений Янек сів на постелі й запитав:

— Десант?

— Яєчня,— відповів Черешняк.

— Ага! — позіхнув сержант, витер долонями з обличчя рештки сну й скомандував: — Екіпаж, за мною.

Зірвався, плигнув через лавку, дав стрибок у вікно, а за ним Григорій, Густлік і в кінці, менш охочий до гімнастичних вправ, поліз через підвіконник Віхура. Томаш виглянув і хвилину дивився, як, відклавши зброю і стягнувши сорочки, лили собі воду на голови під насосом, бризкали один на одного.

— Панночко,— делікатно постукав.— Час встати, сніданок готовий.

Чуючи, що її кличуть, Лідка з надією глянула у бік дверей, але клямка навіть не здригнулася. Мовчки взялася чесати своє пухнасте волосся і, дивлячись у дзеркало застановилася, чому Кос не її вибрав, а Марусю. Невже справді віддавав перевагу рудим? І чому Саакашвілі не пробував хоча б заглянути до неї? Якби перевернув скирту мотлоху, який нагромадила під дверима, і наробив шуму, то, може, Янек приревнував би. Буває так, що людина лише тоді помічає яблуко найбільш рум’яне, коли інший простягне руку до гілляки.

Тим часом у вестибюлі палацу, за столом на дві дюжини гостей і над сковородою величиною кола від воза, нахилилися чотири голови, чотири руки ретельно працювали ложками. Лише Черешняк п’ятим сидів дещо збоку і рідше сягав своїм шпателем. Закусували грубо порізаним хлібом, запивали молоком.

— Як було вночі? — між кусками запитав Янек.

— Ти вставав, то знаєш,—відповів Віхура,—Тиша. Черешняк мені навіть сни розповідав,— закепкував і значуще моргнув.

— Що тут так пахне? — потягнув носом Густлік.

— Мені також здавалося...— почав шофер, але Кос перебив його.

— Яєчня,— знизав плечима і заговорив, щоб змінити тему: — Цікаво, чи вахмістр Калита наздогнав і подушив парашутистів.

— Невідомо. Але самі йому дорогу освітлювали. Пожежа була й трохи пострілів.

— Ще димить,— показав Томаш.— Потім уже не стріляли.

— Нам також у той бік.— Янек кивнув головою й, відкладаючи ложку, додав: — Залишіть трохи, ненажери, радіотелеграфістці.

— Не треба, я досмажу.

— Лідко, йди-бо врешті! — гукнув Кос.— Південь близько.

— Треба було визначити, коли встати,— пробурмотів Єлень, згортаючи в купу те, що мало залишитися для дівчини,— а не тепер людей підганяти. Не з’їж, то й робити не будеш.

За дверима спальні щось раптом гримнуло і з гуркотом упало на підлогу. Григорій і Віхура зірвалися, підбігли до дверей.

— Що це?

— Нічого, вже йду,— почули голос Лідки, яка вмита, одягнена й причесана демонструвала нічні, надаремні укріплення. Карниз, яким були підперті двері, упав і наробив шуму. Щоб ще відштовхнути комодик, крісло, сундук і можна буде відчинити. Навпроти дівчини стояли Григорій і Віхура, невпевнено всміхалися на привітання і здивовано оглядали відсунуті меблі, перекинутий карниз.

— Ай, ай, чому слову не віриш? — Грузин похитав головою.— Я сказав, спи спокійно, буду біля дверей...

— Вона має рацію. Слово словом, а як крісло під клямку засунути, то певніше.

— Думаєш, що моє слово гірше від клямки? — розгнівався Саакашвілі, зашарівся і вже схопив шофера за мундир під шиєю.

— Спокійно. Пусти! — наказав Янек.

— Дайте пройти.— Лідка розштовхала їх і сіла поруч з Єленем біля стола, на якому Томаш ставив щойно підсмажену порцію яєць, які ще шкварчали.— Дякую,— кивнула головою, піднімаючи першу ложку до рота.

— Поспіши,— наказав Янек.

Знічена, опустила руку.

— Їж, Лідко, не поспішай, щоб не подавилася.— Густлік подав їй хліб і погладив по голові.

Усі замовкли. Янек, надутий, відвернувся від Єленя і побачив грузина, який з-під лоба дивився на Віхуру, який шарпнув до себе гармошку, забираючи її Томашу з-під руки.

— Я сьогодні на танк не сідаю,— кинув у повітря водій.

— Ні я на замурзаний грузовик у полатаних капцях,— гнівно пирхнув Григорій.

— Кожен на своє місце,— вирішив Кос.— І разом будемо їхати. Ніяких стрибків уперед ані відставання ззаду.

— Ясно,— сказав грузин.

Устав з лавки і, знявши зі стіни піхву, причепив її собі до пояса. Розглянувся за шпагою, знайшов біля коминка й обурений крикнув:

— Хто зброю в яєчні вимазав? Який дідько...

— Не базікай, Грицю,— заспокоїв його Густлік і підступно запитав: — Яку ти вчора пісеньку співав?

— То не пісенька, а пісня,— поправив Саакашвілі.— Пісня тих, що йдуть на смерть. «Картвело тхелі хмальс ікар...»

— А як по-вашому: пусти цей меч...

Григорій махнув рукою і відвернувся спиною.

— Кинь це, облиш. Адже не сідатимеш у танк зі шпагою,— пояснював Кос підвищеним, нетерплячим голосом.

Дивився на своїх підлеглих, думаючи, як нелегко бути командиром. Вчора вранці у якнайкращій згоді вирушили з Гданська, й заледве минула доба, а вже важко двох таких знайти, щоб не гарчали один на одного. Поки жив поручик... Може, краще було б, якби до «Рудого» прийшов хтось цілком чужий, якийсь офіцер, якого в школі підпрапорщиків навчили, що, коли і як треба робити.

— Янеку, маєш ту записну книжку? — запитав Густлік.

— Маю,— живо відповів сержант і усміхнувся, що нарешті до нього хтось приязно заговорив.

— То запиши, що командир не лягає, як не скаже, коли розбудити.

Сержант насупився. Ще хвилину сидів за столом, зиркав на дівчину, яка закінчувала сніданок, а потім насунув на голову шапку, встав і вийшов на подвір’я, залишаючи відчинені двері. Перший за ним пішов Шарик і Томаш, після короткої перерви Григорій, неохоче відстібаючи шпагу. Віхура з гармошкою в руці.

Густлік, який чекав, поки Лідка вип’є молоко з кухля, закрутився по кімнаті, раз і другий потягнув носом, а потім попрямував у бік погреба. Довго там не був. Вибіг, притискаючи до грудей замшілий, оплетений лозиною невеличкий дзбан, ударом ноги відчинив собі двері у двір і волав:

— Хлопці! Ціла бочка вина пропала. Розлили, чорти, по землі. Лише ця одна сирітка залишилася.

У їдальні палацу стояв не прибраний посуд на столі, рештки вчорашньої вечері та сьогоднішнього сніданку. З темного кутка вийшов чорний кіт. Стрибнув на лавку, почав нюхати сковороду після яєчні. Коли за вікном загарчав заведений мотор, підняв вусату мордочку, наїжився і з огидою пирхнув якийсь дивний котячий прокльон на адресу від’їжджаючого Шарика.


Розділ V П\ЯТНАДЦЯТЬ ПО НЕПАРНІЙ | Чотири танкісти і пес | Розділ VII АДОЛЬФ