home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Зі стенограми заключного судового засідання 8 грудня 1993 р.


Суддя: І. Н. Жданович; народні засідателі: Т. В. Борисевич, Т. С. Сороко; позивачі: І. С. Галовньова, Т. М. Кецмур; відповідач: С. О. Алексієвич.


Із виступу С. Алексієвич, автора «Цинкових хлопчиків»

(із того, що було сказане і що не дали сказати)

Я до останнього не вірила, що цей суд відбудеться, як до останнього не вірила, що коло Білого дому стрілятимуть... Що ми зможемо стріляти одне в одного... Уже фізично не можу бачити озлоблені розпашілі обличчя. І я б не прийшла на цей суд, якби тут не сиділи матері, хоча я знаю: це не вони зі мною судяться, а судиться зі мною колишній режим. Свідомість — не партквиток, її не здаси до архіву. Змінились наші вулиці, вивіски на крамницях і назви газет, а ми — ті самі. Із соцтабору. З колишнім таборовим мисленням...

Але я прийшла поговорити з матерями. Перепросити в них за те, що неможливо добути істину безболісно. У мене те саме питання, що і в моїй книзі: хто ж — ми? Чому з нами можна робити все, що завгодно? Повернути матері цинкову труну, а потім переконати її позиватися на письменника, котрий написав про те, як вона не змогла навіть поцілувати востаннє свого сина і обмивала травами, гладила цинкову домовину... Хто ж ми?

Нам нав’язали, з дитинства заклали в генах любов до людини зі зброєю. Ми виросли наче на війні, навіть ті, хто народився через кілька десятиліть після неї. І наш зір влаштований так, що досі, навіть після злочинів революційних надзвичайок, сталінських загородзагонів і таборів, після нещодавнього Вільнюса, Баку, Тбілісі, після Кабула і Кандагара, людину зі зброєю ми уявляємо солдатом 45-го, солдатом Перемоги. Так багато написано книг про війну, так багато вироблено людськими ж руками і розумом зброї, що думка про вбивство стала нормальною. Кращі уми з дитячою наполегливістю замислюються над тим, чи має право людина вбивати тварин, а ми, анітрохи не сумніваючись чи нашвидкуруч звівши політичний ідеал, здатні виправдати війну. Увімкніть увечері телевізор, і ви побачите, з яким таємним захватом несемо ми героїв на цвинтар. У Грузії, Абхазії, Таджикистані... І знову споруджуємо над їхніми могилами пам’ятники, а не каплиці...

Неможливо в чоловіків безкарно відібрати цю найулюбленішу... найдорожчу іграшку — війну. Цей міф... Цей давній інстинкт...

Але я ненавиджу війну і власне думку про те, що одна людина має право на життя іншої людини.

Нещодавно мені один священик розповів, як колишній фронтовик, уже літня людина, приніс до церкви свої нагороди. «Так, — сказав він, — я вбивав фашистів. Захищав Батьківщину. Але перед смертю я все одно хочу покаятись за те, що вбивав». І лишив свої нагороди в церкві, а не в музеї. А ми ж виховані у воєнних музеях...

Війна — важка праця й убивство, але з плином часу згадується важка праця, а думка про вбивство відсувається. Хіба можна це вигадати: ці подробиці, почуття? Їхня страшна різноманітність — у моїй книзі.

Дедалі частіше думаю: після Чорнобиля, Афгану, після подій коло Білого дому — ми не відповідаємо тому, що з нами відбувається. Не опрацьовуємо своє минуле, завжди всі — жертви. Може, тому все і повторюється?

Колись, кілька років тому, а точніше чотири роки тому, ми думали однаково: я, багато матерів, які присутні зараз у цьому залі, солдати, котрі повернулися з чужої афганської землі. У моїй книзі «Цинкові хлопчики» материнські розповіді-молитви — найскорботніші сторінки. Матері моляться за своїх загиблих синів...

Чому ж зараз ми сидимо в суді одні супроти інших? Що ж відбулося за цей час?

За цей час зникла з карти світу, з історії країна, комуністична імперія, котра їх туди послала вбивати і помирати. Її немає. Війну спочатку несміливо назвали політичною помилкою, а потім злочином. Усі хочуть забути Афганістан. Забути цих матерів, забути калік... Забуття — це теж форма неправди. Матері лишилися наодинці з могилами своїх хлопчиків. У них навіть немає втіхи, що смерть їхніх дітей не безглузда. Які б образи і лайки я сьогодні не чула, я казала і кажу, що схиляюся перед матерями. Схиляюся й за те, що, коли Батьківщина кинула в безчестя імена їхніх синів, вони стали їхніми захисниками. Сьогодні лише матері захищають загиблих хлопчиків... Інше питання — від кого вони їх захищають?

І їхнє горе — перевищить будь-яку правду. Кажуть, що молитва матері і з дна моря дістає. У моїй книзі вона дістає їх із небуття. Вони — жертви на вівтарі нашого важкого прозріння. Вони — не герої, вони мученики. Ніхто не сміє кинути в них камінь. Ми всі винні, ми всі причетні до тієї брехні — про це моя книга. Чим небезпечний будь-який тоталітаризм? Він усіх робить співучасниками своїх злочинів. Добрих і злих, наївних і прагматичних... Молитися потрібно за цих хлопчиків, а не за ідею, жертвами якої вони стали. Я хочу матерям сказати: не хлопчиків своїх ви тут захищаєте. Ви захищаєте страшну ідею. Ідею-вбивцю. Це я хочу сказати і колишнім солдатам-афганцям, що прийшли сьогодні до суду.

За спинами матерів я бачу генеральські погони. Генерали поверталися з війни із Зірками Героїв і з величезними валізами лахміття, одна з матерів — вона теж зараз сидить у залі — розповіла мені, як їй повернули цинкову домовину і маленький чорний саквояж, у якому лежала зубна щітка і плавки сина. Усе, що їй лишилось. Усе, що він привіз із війни. То від кого ви мусили б захищати своїх синів? Від правди? Правда в тому, як помирали ваші хлопчики від ран, тому що не було спирту і ліків, їх продавали до дуканів, як годували хлопців іржавими консервами п’ятдесятих років, як навіть ховали їх у старому, часів Вітчизняної, обмундируванні. Навіть на цьому економили. Я не хотіла б вам казати це біля могил... Але доводиться...

Ви чуєте: скрізь стріляють, знову кров. Яке ж виправдання крові ви шукаєте? Чи допомагаєте шукати?

Тоді, п’ять років тому, коли ще правила компартія, КДБ — я, щоб уберегти героїв своєї книги від розправи, іноді міняла імена, прізвища. Я захищала їх від режиму. А сьогодні вимушена захищатися від тих, кого нещодавно захищала.

Що я мушу відстоювати? Своє письменницьке право бачити світ таким, як я його бачу. І те, що я ненавиджу війну. Чи я повинна доводити, що є правда і подоба правди, що документ у мистецтві — це не довідка з військкомату і трамвайний квиток. Ті книги, що я пишу, це і документ і водночас мій образ часу. Я збираю подробиці, почуття не лише з окремого людського життя, але й зі всього повітря часу, його простору, його голосів. Я не вигадую, не домислюю, а збираю книгу із самої дійсності. Документ — це і те, що мені розповідають, документ, частина його — це і я як художник зі своїм світоглядом, відчуттям.

Я пишу, записую сучасну, плинну історію. Живі голоси, живі долі. Перш ніж стати історією, вони — ще чийсь біль, чийсь крик, чиясь жертва чи злочин. Незліченну кількість разів я ставлю собі питання: як пройти серед зла, не збільшуючи у світі зла, особливо тепер, коли зло набирає якихось космічних розмірів? Перед кожною новою книгою я питаюся про це. Це вже мій тягар. І моя доля.

Письменництво — доля і професія, у нашій нещасний країні це навіть більше доля, ніж професія. Чому суд двічі відхиляє клопотання про літературну експертизу? Тому що відразу б стало зрозуміло — тут немає предмета суду. Судять книгу, судять літературу, припускаючи, що оскільки це документальна література, то її можна щоразу переписати заново в догоду нагальним потребам. Не дай Боже, щоб документальні книги виправляли упереджені сучасники. Нам би залишились лише відгомони політичного борсання і забобонів замість живої історії. Поза законами літератури, поза законами жанру твориться примітивна політична розправа, що зведена вже до рівня побутового, я б навіть сказала, до комунального рівня. Слухаючи цей зал, я часто ловила себе на думці: хто ж наважується нині кликати натовп на вулицю, натовп, що не вірить уже нікому — ні священикам, ні письменникам, ні політикам? Він хоче лише розправи і крові... І підвладний лише людині зі зброєю... Людина з пером, точніше, з авторучкою, а не автоматом Калашникова, його дратує. Мене навчали тут, як потрібно писати книги.

Ті, хто покликав мене до суду, відмовляються від того, що говорили кілька років тому. У їхній свідомості помінявся шифрувальний ключ, і вони вже читають попередній текст інакше або зовсім його не визнають. Чому? Та тому, що їм не потрібна свобода... Вони не знають, що з нею робити...

Я добре пам’ятаю, якою була Інна Сергіївна Галовньова, коли ми зустрілися, я полюбила її. За біль, за правду. За змучене серце. А нині — це вже політик, офіційна особа, голова клубу матерів загиблих солдат. Це вже інша людина, від колишньої — у неї лише власне ім’я та ім’я загиблого сина, якого вона вдруге принесла в жертву. Обрядове жертвоприношення. Ми — раби, ми — романтики рабства.

У нас свої уявлення про героїв і мучеників. Якби тут мова йшла про честь і гідність, то ми підвелися б і мовчали перед пам’яттю майже двох мільйонів загиблих афганців... Загиблих там, на своїй землі...

Скільки можна ставити це вічне запитання: хто винен? Ми винні — ти, я, вони. Проблема в іншому — у виборі, котрий є в кожного з нас: стріляти чи не стріляти, мовчати чи не мовчати, йти чи не йти? Запитувати потрібно в себе. Кожен хай спитає в себе... Але ж немає досвіду ввійти в себе, усередину себе... Знайти відповіді самому... Звичніше бігти на вулицю під знайомі червоні прапори. Не вміємо жити без ненависті. Не навчилися ще.

Тарас Кецмур, один із моїх героїв... Але не той, якого ви бачите зараз у залі суду, а той, інший, яким він повернувся з війни, так мені про це розповідав... Я зачитаю вам із книги?

«Неначе я сплю і бачу море людей... Усі біля нашого будинку... Я озираюся, мені затісно, але я чомусь я не можу підвестися. Тут до мене доходить, що я лежу в домовині... Домовина дерев’яна, цинкової обгортки на ній немає. Пам’ятаю це добре... Але я живий, пам’ятаю, що я живий, але лежу в домовині. Відчиняють ворота, усі виходять на дорогу, і мене виносять на дорогу. Величезний натовп, у всіх на обличчях горе і ще якийсь захват таємний... Мені незрозумілий... Що сталося? Чому я в домовині? Раптом процесія зупинилася, я почув, як хтось сказав: “Дайте молоток”. Тут промайнула думка: я бачу сон... Знову хтось повторює: “Дайте молоток”... Воно наче наяву і наче уві сні... І втретє хтось сказав: “Подайте молоток”. Я почув, як грюкнуло віко, застукав молоток, і один цвях улучив мені в палець. Я почав бити головою у віко, ногами. Раз — і віко зірвалося, упало. Люди дивляться — я випростовуюсь, підвівся до пояса. Мені хочеться закричати: боляче, навіщо ви мене забиваєте цвяхами, мені там нічим дихати. Вони плачуть, але мені нічого не кажуть. Усі мов німі... На обличчях захват, захоплення таємне... Невидиме... І я його бачу... Про нього здогадуюсь... І я не знаю, як мені заговорити з ними так, щоб вони почули. Мені здається, що я кричу, а губи мої стулені, не можу їх розтулити. Тоді я ліг назад у домовину. Лежу і думаю: вони хочуть, щоб я помер, може, я і справді помер, і треба мовчати. Хтось знову каже: “Дайте мені молоток...”».

І цього він не заперечив. І це захистить його честь і гідність на суді Історії. І мене теж.


Із розмов у залі суду

— Ви кажете, що це комуністи... Генерали... Закулісні режисери... А вони? А вони самі? Ошукані й охочі бути ошуканими. Хтось винен, а не вони. Психологія жертви. А жертві завжди потрібен той, кого вона могла б звинувачувати. У нас іще не стріляють, але в усіх роздуваються ніздрі, наче від запаху крові.

— У неї мільйони і два «мерседеси»... По закордонах їздить...

— Письменник пише книгу два-три роки, а отримує за неї стільки, скільки хлопчисько, водій тролейбуса, за два місяці. Звідки ви взяли ці «мерседеси»?

— По закордонах їздить...

— А твій особистий гріх? Ти міг стріляти і міг не стріляти. Що? Мовчиш...

— Народ принижений, народ бідує. А зовсім нещодавно були великою державою. Може, ми такими і не були, але самі вважали себе великою державою за кількістю ракет і танків, атомних бомб. І вірили, що живемо в найкращій, найсправедливішій країні. А ви нам говорите, що ми жили в іншій країні — страшній і кривавій. Хто вам це пробачить? Ви наступили на найболючіше... На найсокровенніше...

— Ми всі були до цього обману причетними. Усі.

— Ви робили те саме, що і фашисти! А хочете бути героями... На додачу ще холодильник і меблевий гарнітур поза чергою отримати...

— Вони — мурахи, вони не знають, що є бджоли і птахи. І вони хочуть усіх зробити мурахами. Різний рівень свідомості...

— А чого ви хочете по всьому?

— По чому?

— Після крові... Я маю на увазі нашу історію. Після крові люди можуть цінувати лише хліб. Решта для них не має ціни. Свідомість зруйновано.

— Молитись потрібно. Молитись за катів своїх. За мучителів.

— Їй долари заплатили. І вона поливає нас брудом. Наших дітей.

— Не розберемося з минулим — воно відгукнеться в майбутньому. І буде новий обман, і нова кров. Минуле ще попереду.




Із пошти суду | Цинкові хлопчики | Із рішення суду