home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



ДЕНЬ ДРУГИЙ

«А ІНШИЙ ВМИРАЄ З ДУШЕЮ ЗАСМУЧЕНОЮ...»


Він знову зателефонував. На щастя, я була вдома...

— Я не думав дзвонити... Але зайшов сьогодні в автобус і почув, як дві жінки обговорювали: «Які вони герої? Вони там дітей, жінок убивали... Хіба вони нормальні? А їх до шкіл запрошують, до наших дітей. Їм іще пільги». Вискочив на першій зупинці... Ми були солдатами і виконували наказ. За невиконання наказу в умовах воєнного часу — розстріл! Під трибунал підеш! Звичайно, генерали не розстрілюють жінок і дітей, але вони віддають накази. А тепер ми в усьому винні! Солдати винні! Тепер нас переконують: виконувати злочинний наказ — злочин. А я вірив тим, хто віддавав накази! Вірив! Скільки я себе пам’ятаю, мене весь час учили вірити. Тільки вірити! Ніхто не вчив мене: думай — вірити чи не вірити, стріляти чи не стріляти? Мені торочили: лише міцніше вір! Ми звідси такими поїхали, а не повернулися звідти такими.

— Ми можемо зустрітися... Поговорити...

— Я можу говорити тільки з такими, як я. З тими, хто звідти... Ти розумієш? Так, я вбивав, я весь у крові... Але він лежав... Мій друг, він мені братом був. Окремо голова, окремо руки... Шкіра... Я попросився відразу знову в рейд... Побачив у кишлаку похорон. Було багато людей. Тіло несли в чомусь білому... Я в бінокль за ними спостерігав... І я наказав: «Стріляти!»

— Я думаю, як ти з цим живеш? Як тобі страшно?

— Так, я убивав... Тому що я хотів жити... Хотів повернутися додому. А тепер я заздрю мертвим. Мертвим не боляче...

Розмова знову урвалася.


Автор



— Як уві сні... Ніби я десь це бачив... У якомусь фільмі... Таке тепер відчуття, що я нікого не вбивав...

Сам поїхав. Попросився... Запитайте в мене: заради ідеї чи щоб пізнати, хто я? Звичайно, друге. Хотів випробувати себе, на що я здатен. У мене велике «я». Навчався в інституті, там себе не проявиш, не пізнаєш, хто ти. Хотів стати героєм, шукав випадку стати героєм. Пішов з другого курсу. Кажуть... Я чув... Мовляв, хлопчача війна... Воювали хлопчаки, нещодавні десятикласники. На війні так завжди. І у Велику Вітчизняну було так. Для нас це як гра. Дуже важливим було твоє самолюбство, твоя гордість. Зможу чи не зможу. Він зміг. А я? Цим були зайняті, а не політикою. Я з дитинства готував себе до якихось випробувань. Джек Лондон — мій улюблений письменник. Справжній чоловік має бути сильним. Сильними стають на війні. Моя дівчина відмовляла: «Уяви, якби щось подібне сказав Бунін чи Мандельштам?» Із друзів ніхто мене не зрозумів. Хто одружився, хто східною філософією захопився, хто йогою. Лише я — на війну.

Угорі вицвілі на сонці гори... Внизу дівчинка прикрикує на кіз, жінка вішає білизну... Як у нас на Кавказі... Навіть розчарувався... Уночі — вистріл у наше вогнище: підняв чайник, під чайником куля лежить. Війна!! Під час переходів — спрага, болісна, принизлива. Рот сушить, не можна зібрати слину, щоб проковтнути. Здається, у тебе повний рот піску. Лизали росу, лизали власний піт... Мені жити потрібно. Я жити хочу! Спіймав черепаху. Гострим камінчиком проштрикнув горло. Пив кров черепахи. Інші не могли. Ніхто не міг. Пили свою сечу.

Зрозумів, що здатен убити. У руках зброя... У першому бою бачив, як охоплює шок. Утрачають свідомість. Деякі блюють навіть від згадки про те, як вони вбивали. Після бою висить на дереві вухо... По людському обличчю тече людське око... Я витримував! Був серед нас мисливець, вихвалявся, що до армії убивав зайців, валив диких кабанів. Так ось, він завжди блював. Тварину вбити — одне, людину — зовсім інше. У бою стаєш дерев’яний. Холодний розум. Розрахунок. Мій автомат — моє життя. Автомат приростає до тіла. Ніби ще одна рука...

Точилась партизанська війна, великі бої — рідкість. Завжди: ти і він. Стаєш чутливим, ніби рисенятко. Пустив чергу — він сів. Ждеш. Хто тепер? Ще не почув пострілу, а вже відчуваєш, як пролетіла куля. Від каменя до каменя повзеш... ховаєшся... Женешся за ним, як мисливець. Увесь пружина. Не дихаєш. Ловиш якусь мить... Якби зійшлись, міг би вбити прикладом. Убив — гостра думка, що на цей раз лишився живим. Я знову живий! Радості вбити людину немає. Убиваєш, щоб тебе не вбили. Війна — не тільки смерть, але ще щось. У війни навіть свій запах. Свій звук.

Убиті — різні... Однакових немає. Лежать у воді... У воді щось відбувається з мертвим обличчям, якась посмішка у них у всіх. Після дощу вони лежать чисті. Без води, у пилюці, смерть відвертіша. Форма на ньому новесенька, а замість голови сухий червоний листок... Розплющило, наче ящірку під колесом... Але я ж живий! Сидить біля стіни... Біля будинку. Поряд горіхи налущені. Сидить... Із розплющеними очима... Нікому було заплющити... Після смерті, десять-п’ятнадцять хвилин, можна стулити очі. Потім ні. Очі не стуляються... Але я ж живий! Інший нагнувся... Ширінка розстебнута... Навіть іще... капає... Як жили тої миті, чим займалися, так і лишилися... Іще в цьому світі, але вже там... Уже нагорі... Але я ж живий! Готовий помацати себе, пересвідчитися. Птахи не бояться смерті. Сидять, дивляться. Діти не бояться смерті. Теж сидять, дивляться спокійно, із цікавістю. Як птахи. Я бачив, як орел спостерігав за боєм... Сидів, як маленький сфінкс... В їдальні їси суп, глянеш на сусіда і уявляєш його мертвим. Якийсь час на фотографії близьких не міг дивитися. Повернешся із завдання — дітей, жінок бачити нестерпно. Відвертаєшся. Потім минає. Біжиш уранці на фіззарядку, штангою багато займався. Думав про форму, яким повернуся. Не висипався, правда. Воші, особливо взимку. Матраци дустом обсипали.

Страх смерті я пізнав удома. Повернувся, у мене народився син. Страх: якщо я помру, мій син буде рости без мене. Сім куль своїх запам’ятав.. Могли, як у нас говорили, відправити до «верхніх людей»... Але пролетіли повз... Навіть таке почуття, що недограв... Недовоював.

Провини на мені немає, жахіть не боюся. Завжди обирав чесний двобій — він і я. Коли побачив, як б’ють полоненого...

б’ють удвох, а він зв’язаний... Лежить, мов ганчірка... Я їх розігнав, не дав бити. Таких зневажав. Бере автомат і стріляє в орла... У пику одному заїхав... Птаха — за що?

Рідні питали:

— Як там?

— Гаразд. Вибачте. Потім розповім.

Закінчив інститут, працюю інженером. Я хочу бути просто інженером, а не ветераном афганської війни. Згадувати не люблю. Хоча я не знаю, що буде з нами, з поколінням, яке вижило. Вижило на війні, яка нікому була не потрібна. Нікому!! Ні... Ні... Нарешті виговорився... Як у потязі... Зійшлися незнайомі люди, поговорили і вийшли на різних станціях. Руки тремтять... Чомусь хвилююся... А мені здавалося, що я легко вийшов із гри. Будете писати, мого прізвища не називайте...

Я нічого не боюся, але я не хочу більше в усій цій історії перебувати...


Командир взводу піхоти



— У грудні в мене мало бути весілля... За місяць до весілля... У листопаді я поїхала до Афганістану. Зізналася нареченому — розсміявся: «Захищати південні кордони нашої Батьківщини?» А коли повірив, що не жартую: «Тобі що, тут немає з ким спати?»

Їхала сюди, думала: «Не встигла на БАМ, на цілину, пощастило — є Афган!» Я повірила пісням, які привозили хлопці, цілими днями крутила:

На землях Афгану

За минулі роки чимало

Розгубила на скелях

Росія синочків своїх...

Була книжкова московська дівчинка. Мені здавалося, що справжнє життя десь далеко. І там чоловіки всі сильні, жінки красиві. Багато пригод. Хотілося вирватися зі звичного...

Три ночі добиралася до Кабула, не спала. На митниці вирішили: нанюхалась. Пам’ятаю, зі сльозами комусь доводила:

— Я не наркоманка. Я спати хочу.

Тягну важку валізу — мамине варення, печиво — і ніхто з чоловіків не допоможе. І це не просто чоловіки, це молоді офіцери, красиві, сильні. А за мною завжди упадали хлопчики, обожнювали. Щиро дивувалась:

— Допоможіть хоч хтось?!

Вони так на мене подивилися...

Ще три ночі сиділа на пересилці. Першого ж дня підійшов прапорщик:

— Хочеш лишитися в Кабулі, приходь уночі...

Гладенький, вгодований. Прізвисько — Балон.

Узяли мене в частину машиністкою. Працювали на старих армійських машинках. У перші ж тижні до крові розбила пальці. Друкувала в бинтах — нігті відходили від пальців.

За пару тижнів стукає вночі в кімнату солдат:

— Командир кличе.

— Не піду.

— Чого вимахуєшся? Не знала, куди їхала?

Вранці командир погрожував заслати до Кандагара. Ну і таке інше...

Що таке той Кандагар?

Мухи, «духи» і кошмар...

Боялася в ці дні потрапити під машину... Пострілу в спину... Що поб’ють...

По сусідству в гуртожитку жило двоє дівчат: одна відповідала за електрику, дали їй прізвисько Електричка, друга займалася хімводоочищенням — Хлорка. На все в них було одне пояснення:

— Це життя...

Саме в цей час у «Правде» надрукували нарис «Афганские мадонны». Із Союзу дівчата писали: він усім сподобався, деякі навіть пішли до військкомату проситися в Афганістан. У школах на уроках читали. А ми не могли спокійно пройти повз солдат, ті шкірилися: «бочкарівни», виявляється, ви героїні?! Виконуєте інтернаціональний обов’язок у ліжку!» Що таке «бочкарівна»? У бочках (такі вагончики) живуть великі зірки, не нижче за майора. Жінок, з якими вони... називають «бочкарівни». Хлопці, які тут служать, не приховують: «Якщо я почую, що дівчина була в Афгані, для мене вона зникає...» Ми пережили ті самі хвороби, у всіх дівчат гепатит був, малярія... Нас так само обстрілювали... Але ось ми зустрінемося в Союзі, і я не зможу цьому хлопцеві кинутися на шию. Ми для них усі б... або намахані. Не спати з жінкою — не бруднитися... «А з ким я сплю? А сплю я з автоматом...» Спробуй після цього комусь посміхнися...

Моя мама з гордістю оголошує знайомим: «Моя дочка в Афганістані». Наївна моя мама! Мені хочеться написати їй: «Мамо, мовчи, а то почуєш таке!» Може, повернуся, усе збагну — і відійду, потеплішаю. А зараз у душі все зламано, сплюндровано. Чого я тут навчилася? Хіба тут можна навчитися добра чи милосердя? Або ж радості?

Бачата біжать за машиною:

— Ханум, покажи...

Можуть навіть гроші тицяти. Отже, хтось у них бере.

Була в мене думка, що не доживу, поки додому їхати.

Зараз я це переступила. Два сновидіння в мене тут змінюються і повторюються...

Перший сон.

Заходимо до багатого дукану... На стінах килими, коштовності. І мене наші хлопці продають. Їм приносять мішок із грошима... Вони рахують афошки... А два «духи» намотують собі на руки моє волосся... Дзвонить будильник... З переляку кричу і прокидаюся. Усіх страхіть жодного разу не додивилася.

Другий сон.

Летимо з Ташкента до Кабула у військовому літаку ІЛ-65. З’являються в ілюмінаторі гори, і яскраве світло гасне. Починаємо провалюватися в якусь безодню, нас накриває шаром афганської важкої землі. Рию її, ніби кріт, і не можу вибратися на світло. Задихаюся. І копаю, копаю...

Якщо я себе не спиню, моїй розповіді не буде краю. Тут щодня трапляється щось таке, що трясе і перевертає твою душу. Учора знайомий хлопець отримав листа із Союзу, від своєї дівчини: «Я не хочу з тобою дружити, у тебе руки заплямовані...» Прибіг до мене — я зрозумію.

Про домівку ми всі думаємо, але говоримо мало. Через забобони. Дуже хочеться повернутися. Куди ми повернемось? Про це теж мовчимо. Тільки «травимо» анекдоти:

— Діти, розкажіть, хто ваші татусі?

Усі тягнуть руки догори:

— Мій тато-лікар.

— Мій тато — сантехнік.

— Мій тато... в цирку працює.

Маленький Вова мовчить.

— Вово, ти не знаєш, хто твій тато?

— Раніше він був льотчиком, а тепер працює фашистом в Афганістані.

Удома я любила книжки про війну, тут тягаю із собою Дюма. На війні не хочеться говорити про війну. Читати про війну. Дівчата ходили дивитися на вбитих... Казали: лежать у самих шкарпеточках... Не піду... Не люблю виїжджати в місто, до дуканів за покупками... Там на вулицях багато одноногих чоловіків... діти на саморобних милицях... Я не можу звикнути... У мене була мрія стати журналістом, а тепер не знаю, мені тепер складно у щось вірити. Щось любити.

Повернуся додому, ніколи не поїду на південь. Несила вже бачити гори. Коли я бачу гори, мені здається, що зараз почнеться обстріл. Якось нас обстрілювали, а одна наша дівчинка стояла навколішки, плакала і молилася... Хрестилася... Цікаво, про що вона просила небо? Ми всі тут дещо потайні, ніхто до кінця не відкривається. Кожен пережив якесь розчарування.

А я весь час плачу. Плачу за тією книжною московською дівчинкою...


Службовка



— Що я там зрозумів? Добро ніколи не виграє. Зла у світі не меншає. Людина страшна. А природа красива... І пил. Увесь час повен рот піску. Не можеш говорити...

Прочісуємо кишлак... Ідемо з хлопцем поряд. Він відчиняє ногою двері в дувал — і в нього з кулемета, розстрілюють упритул. Дев’ять куль... Свідомість заливає ненависть... Ми розстріляли всіх, навіть свійських тварин, у тварину, правда, стріляти страшніше. Шкода. Я не дозволяв розстрілювати віслюків... У чому ж вони винні? У них на шиї висіли амулети, такі самі, як у дітей... З іменами... Коли підпалили пшеничне поле, мені стало моторошно, тому що я сільський... Там згадувалося з попереднього життя тільки хороше, велике дитинство, як лежав у траві посеред дзвіночків і ромашок... Як смажили на вогнищі пшеничні колоски та їли...

Навколо було життя, якого ми не розуміли. Чуже. Убивати тому було легше, ніж... (Мовчить.) Ніж якби опинились у знайомих місцях. Схожих на наші... Якщо точно... Сказати про свої почуття... Відраза і гордість — я вбив! Спека стояла така, що залізо лопалося на дахах дуканів. Поле загорялося відразу, вибухало вогнем. Воно пахло хлібом... Вогонь здіймав догори і дитячий запах хліба...

Там ніч не настає, а падає на тебе. Ось був день, і вже — ніч. Світанок красивий... Ось ти був хлопчик, і вже — чоловік. Це робить війна. Там іде дощ, ти його бачиш, але до землі він не долітає. Дивишся через супутник передачі про Союз, згадуєш, що є те, інше, життя, але в тебе воно вже не проникає... Усе це можна розповісти... Усе це можна надрукувати... Але щось образливе для мене відбувається... Не можу передати суті...

Що таке жити з війною, згадувати? Це означає, що ти ніколи не буваєш сам. Завжди вас двоє, ти і вона — війна... У нас невеликий вибір: забути і мовчати або стати божевільним і кричати. Друге... Це нікому не потрібно... Не тільки владі, але й близьким. Рідним людям. Ось ви прийшли... Навіщо ви прийшли? Не людське це... (Нервово закурює.)

Іноді мені самому хочеться написати про все, що бачив... Усе... Я — філолог за освітою. У шпиталі... Безрукий, а в нього на ліжку сидить безногий і пише листа матері. Маленька афганська дівчинка... Вона взяла у радянського солдата цукерку. Вранці їй відрубали обидві руки... Написати все як було, і жодних роздумів. Падав дощ... І тільки про це — падав дощ... Жодних роздумів — добре чи погано, що падав дощ. Дощ... Будь-яка вода там не просто вода. З фляжки — майже гаряча вода. Гірка на смак. Ховатися від сонця ніде...

Про що б я ще написав?

Кров... Побачив першу кров, мені стало холодно, дуже холодно. Зимно. Холод серед спеки за сорок градусів... У пеклі...

Привели двох полонених... Одного треба вбити, тому що в гелікоптері немає місця на двох, а один нам потрібен як «язик». І я не міг прийняти рішення: котрого?

У шпиталі... Живі і мертві змінювали одне одного... І я їх уже не розрізняв, якось півгодини розмовляв із мертвим...

Досить!!! (Стукає кулаком по столу. Потім заспокоюється.)

Думав... Мріяв, як уперше буду ночувати вдома. Після всього... Поверталися ми з надією, що вдома на нас чекають із розкритими обіймами. І раптом відкриття: нікому не цікаво, що ми пережили. У дворі стоять знайомі хлопці: «А, прибув? Добре, що прибув». Пішов на зустріч випускників у школу. Вчителі теж ні про що не розпитують. Моя розмова з директором школи:

Я:

— Треба увічнити пам’ять тих, хто загинув, виконуючи інтернаціональний обов’язок.

Вона:

— Це були двієчники, хулігани. Як ми можемо повісити на школі меморіальну табличку на їхню честь?

Мовляв, що ви такого героїчного здійснили? Програли війну? А кому вона потрібна була — Брежнєву і військовим генералам? Фанатикам світової революції... Отже, мої друзі загинули марно... І я міг загинути марно... А моя мама побачила мене з вікна і бігла через усю вулицю, кричала від радості. «Ні, — кажу я собі, — нехай світ перевернеться, але це не перевернеться: герої в землі лежать. Герої!»

В інституті літній викладач мене переконував:

— Ви стали жертвою політичної помилки... Вас зробили співучасниками злочину...

— Мені було тоді вісімнадцять років. А вам скільки? Коли в нас там шкіра тріскалася від спеки — ви мовчали? Коли нас привозили в «чорних тюльпанах» — ви мовчали? Слухали, як гриміли на кладовищах салюти і грали військові оркестри... Коли ми там убивали — ви мовчали? Тепер раптом заговорили: безглузді жертви... помилка...

А я не хочу бути жертвою політичної помилки. І я буду за це битися! Хай світ перевернеться, але це не перевернеться: герої в землі лежать. Герої! Я сам про це колись напишу... (Повторює після того, як посидів і заспокоївся.) Людина страшна... А природа гарна...

Дивно, що запам’яталася краса. Смерть і краса.


Рядовий, гранатометник



— Мені пощастило...

Я повернувся додому з руками, ногами, очима, не обпечений і не божевільний. Ми вже там зрозуміли, що війна — не та, на яку їхали. Вирішили: нумо довоюємо, лишимося живими, повернемося додому і там розберемось...

Ми — не перша заміна тим, хто заходив до Афганістану. У нас не було ідеї, у нас був наказ. Накази не обговорюють, почни обговорювати — це вже не армія. Читайте класиків марксизму-ленінізму: «Солдат має бути, як патрон, увесь час готовий до пострілу». Добре запам’ятав. На війну їдуть убивати. Моя професія — убивати. Я цього вчився. Особистий страх? Іншого можуть убити, а мене ні. Цього вбили, а мене не вб’ють. Свідомість не сприймає власне можливості свого зникнення. А їхав я туди не хлопчиком — тридцять років.

Я там відчув, що таке життя. Ті роки для мене найкращі, — так я вам скажу. Тут наше життя сіреньке, маленьке: служба — дім, дім — служба. Там ми все спробували, пізнали. Випробували істинну чоловічу дружбу. Побачили екзотику: як клубочиться вранішній туман у вузьких ущелинах, ніби димова завіса, бурубахайки — розмальовані, з височенними бортами афганські вантажівки, червоні автобуси, усередині яких їдуть люди впереміш із вівцями й коровами, жовті таксі. Там є місця, схожі на пейзаж Місяця, щось фантастичне, космічне. Самі вічні гори; здається, людини на цій землі немає, тільки камінь живе. І цей камінь у тебе стріляє. Просто відчуваєш ворожість цієї природи, навіть їй ти чужий. Ми висіли між життям і смертю, і в наших руках теж були чиєсь життя і чиясь смерть. Чи є щось сильніше за це почуття? Як там погуляли, ми ніде більше не погуляємо. Як там нас кохали жінки, вони ніде більше так нас не будуть кохати. Усе загострювалося через близькість смерті, ми весь час крутилися, метушилися біля смерті. Багато було різних пригод, мені здається, я знаю запах небезпеки, як вона пахне, коли бачиш свою потилицю третім оком... Розплющується третє око... Я все там перепробував і вийшов сухим із води. Там було чоловіче життя. У мене ностальгія... Афганський синдром...

Справедливе було діло чи несправедливе було діло, ніхто тоді не замислювався. Ми робили те, що нам наказували. Виховання, звичка. Тепер, звичайно, усе переосмислено, зважено часом, пам’яттю, інформацією та правдою, яку нам відкрили. Але це ж майже через десять років! А тоді існував образ ворога, знайомий із книжок, зі школи, із фільмів про басмачів. Кінокартину «Біле сонце пустелі» я разів зо п’ять дивився. І ось він, ворог! І тобі вистачило, перепало... У нас... у всіх... духовний досвід війни, або революції, інших прикладів не вселили.

Ми замінили перших і почали весело забивати кілочки майбутніх казарм, їдалень, армійських клубів. Видали пістолети ТТ-44, часів війни, політруки з ними ходили. Ними тільки застрелитись або продати в дукан. Ходили — як партизани — хто в чому, більшість у спортивних трико, кросівках. Я був схожий на бравого солдата Швейка. П’ятдесят градусів спека, а начальство вимагає краватку і повну форму... Як має бути за уставом від Камчатки до Кабула...

У морзі — мішки з людським м’ясом... Шок! Через півроку... Дивимось кіно... Трассери на екран летять... Продовжуємо дивитися кіно... Граємо у волейбол, починається обстріл... Глянули, куди летять міни, граємо далі... Фільми привозили про війну, про Леніна або як дружина зраджує... Він поїхав — вона з іншим... А всім хотілося комедій... Комедій зовсім не привозили... Узяв би автомат і розрядив би в екран! Екран — три-чотири зшитих між собою простирадла просто неба, глядачі сидять на піску... Раз на тиждень лазнево-склянковий день. Пляшка горілки — тридцять чеків. Золота! Везли із Союзу... За митною інструкцією, одній людині дозволено везти дві пляшки горілки і чотири вина, а пиво в необмеженій кількості. Пиво виливаєш, заливаєш пляшки горілкою. Етикетка «Боржомі», спробуєш — сорок градусів. Закручена банка з варенням, рукою дружини хімічним олівцем написані етикетки «Чорничне», «Полуничне», відкриваєш — сорок градусів. У нас пса звали «Вермут». Червоне око, не жовтіє. Пили «шпагу» — відпрацьований спирт із літаків, антифриз — рідину для автомобільного охолодження. Попереджаєш солдатів:

— Пийте все, але антифриз не пийте.

За день-два після того, як вони прибули, кличуть лікаря:

— Що?

— Новенькі антифризом отруїлись...

Наркотики курив... Ефект різний... То «шубняк» нападав, ходиш заморочений, то будь-яка куля летить, а здається, що в тебе ціляться. На ніч викуриш... Починаються галюцинації... Усю ніч сім’ю бачу, дружину обіймаю... У деяких були кольорові видіння. Наче кіно дивиться... Попервах наркотики нам продавали в дуканах, потім давали безкоштовно:

— Кури, росіянине! На, кури... — Бачата бігають і тицяють солдатам.

Хочеться посміятися... (Посміхається, але очі сумні.) Я не тільки страшне, але й смішне пам’ятаю. Улюблені анекдоти...

— Товаришу підполковнику, як пишеться ваше звання — разом чи окремо?

Звичайно, окремо. Слово для перевірки «під столом».

— Товаришу полковнику, де копати?

— Від паркану і до обіду.

Помирати не хочеться... Незрозуміло і не хочеться... Гиденькі думки... Навіщо пішов до військового училища, а не до будівельного? Щодня з кимсь прощались... Зачепив розтяжку підбором, почув клацання детонатора і, як завжди в цьому разі, не впав, не притиснувся до землі, а здивовано озирнувся на звук і прийняв на себе десятки осколків... Розірвало танк: днище розкрило, як консервну бляшанку, повиривало катки, гусеницю. Механік-водій намагався вибратися через люк, видно було лише руки — далі не зміг, згорів разом із машиною. На ліжко вбитого в казармі ніхто не хотів лягати. З’являвся новенький, по-нашому «замінник»:

— Спи поки тут... На цьому ліжку... Ти все одно його не знав...

Згадували частіше тих, у кого лишилися діти. Сиротами будуть рости. Безбатченки. Ну, а тих, хто нікого не лишив? Дівчата нових женихів знайдуть, а матері нових синів виростять. Усе ще не раз повториться.

За війну нам на диво дешево платили: якихось два оклади, з яких один переводили у двісті сімдесят чеків, із нього вираховували ще внески, передплату на газети, податок тощо. Тоді як звичайному вільнонайманому працівникові на Салангу платили по тисяча п’ятсот чеків. Порівняйте з офіцерським окладом. Військові радники отримували в п’ять-десять разів більше. Нерівність виявлялася на митниці... Коли везли колоніальний товар... У когось магнітофон і пара джинсів, а в когось відеосистема і до неї п’ять-сім чемоданів завдовжки з матрац, називали їх «мрія окупанта», солдати ледь тягнуть. Коліщатка не витримували. Плющилися.

У Ташкенті:

— З Афгану? Дівчинку хочеш... Дівчинка, мов персик, дорогий, — закликають у приватний бардак.

— Ні, дорогий, дякую. Додому хочу. До дружини. Квиток потрібен.

— За квиток бакшиш давай. Італійські окуляри будуть?

— Будуть.

Поки долетів до Свердловська, заплатив сто карбованців і віддав італійські окуляри, японську хустку з люрексом і французький косметичний набір. У черзі навчили:

— Чого стоїш? Сорок чеків у службовий паспорт — і за день удома.

Беру на озброєння:

— Дівчино, мені до Свердловська.

— Квитків немає. Окуляри вдягни і подивися на табло.

Сорок чеків у службовий паспорт...

— Дівчино, мені до Свердловська...

— Зараз перевірю. Як добре, що ви підійшли, тут один відмовився.

Приїжджаєш додому у відпустку — потрапляєш до цілком іншого світу — у сім’ю. Перші дні нікого не чуєш, тільки бачиш. Торкаєшся їх. Як вам розказати, що таке провести рукою по голівці своєї дитини... Уранці на кухні запах кави і млинчиків. Дружина кличе снідати...

За місяць їхати. Куди, навіщо — незрозуміло. Про це не думаєш, про це просто не можна думати. Знаєш одне: їдеш, бо треба. Служба така. Уночі на зубах скрипить афганський пісок, м’який, як пудра чи борошно. Щойно ти лежав у червоній пилюці... Або в сухій глині... Поряд гарчали БМП... Згадав, схопився — ні, ти ще вдома... Їдеш завтра... Батько попросив заколоти порося... Раніше він ріже порося, я не підійду, вуха затискаю, щоб не чути цього виску. Утікав із дому.

Батько:

— Давай допоможи, — і дає ніж.

Я кажу.

— Відійди, я сам... У серце треба, сюди. — Узяв і проколов.

Кожен сам займався своїм порятунком. Сам!

Я пам’ятаю...

Сидять солдати. Унизу йдуть старий і віслючок. Вони з гранатомета: шар-р-рах! Ні старого, ні віслючка.

— Хлопці, ви що, з глузду з’їхали? Старий і віслюк... Що вони вам зробили?

— Учора теж ішли старий і віслючок. Ішов солдат. Старий з віслючком пройшли, солдат лишився лежати...

— А може, це інший старий та інший віслючок?

Не можна проливати першу кров. Увесь час будеш стріляти у вчорашнього старого і вчорашнього віслючка.

Довоювали. Лишились живими, повернулися додому. Тепер розбираємось...


Капітан, артилерист



— Ніколи раніше не молилася, тепер молюся... До церкви на службу ходжу...

Я сиділа біля домовини і питала: «Хто там? Чи ти там, синочку?» Тільки це і повторювала: «Хто там? Відгукнися, синку. Ти в мене виріс великий, а домовина така маленька...»

Минув час. Я хотіла дізнатися, як загинув мій син. Звернулася до військкомату:

— Розкажіть, як загинув мій син? Де? Я не вірю, що його вбили. Мені здається, що я поховала залізний ящик, а син десь живий.

Військком розізлився і навіть прикрикнув:

— Це розголошенню не підлягає. А ви ходите і всім говорите, що у вас загинув син. Наказ — не розголошувати!

...Добу я мучилася, поки народила. Дізналась — син! — біль минув: не дарма мучилася. З перших днів боялася за нього, більше нікого в мене не було. Жили ми в бараці, жили так: у кімнаті стояло моє ліжко і дитячий візок, і ще два стільці. Працювала я на залізниці стрілочницею, зарплата шістдесят карбованців. Повернулася з лікарні — і відразу в нічну зміну. З візочком на роботу їздила. Візьму із собою плитку, нагодую його, він спить, а я потяги зустрічаю і проводжаю. Підріс, почала самого вдома лишати. Прив’яжу за ніжку до ліжка і йду. Він виріс у мене хороший.

Вступив до будівельного училища в Петрозаводську. Я приїхала його навідати, він поцілував мене і кудись побіг. Образилась навіть. Заходить до кімнати, посміхається:

— Зараз дівчата прийдуть.

— Які дівчата?

А це він збігав до дівчат похвалитися, що до нього мама приїхала, щоб вони прийшли й подивилися, яка в нього мама.

Хто мені подарунки дарував? Ніхто. Приїжджає на Восьме березня. Зустрічаю на вокзалі:

— Давай, синку, допоможу.

— Сумка, мамо, важка. Ти візьми мою трубку креслярську. Але неси обережно, там креслення.

Я так і несу, а він перевіряє, як я несу. Що там за креслення?! Удома він роздягається, я швидесенько на кухню: як мої пиріжки? Підводжу голову: стоїть і тримає в руці три червоних тюльпани. Де він їх узяв на півночі? У Карелії? У ганчірочку загорнув і в трубку креслярську, щоб не замерзли. А мені ніхто ніколи квітів не дарував.

Улітку поїхав до будзагону. Повернувся саме перед моїм днем народження:

— Мамо, вибач, що не привітав. Але я тобі привіз... — І показує повідомлення на грошовий переказ.

Читаю:

— Дванадцять карбованців п’ятдесят копійок.

— Ти, мамо, забула великі цифри. Тисяча двісті п’ятдесят карбованців...

— Таких шалених грошей зроду в руках не тримала і не знаю, як їх писати.

Він такий задоволений:

— Тепер ти відпочинеш, а я буду працювати. Буду багато заробляти. Ти пам’ятаєш, коли я був маленький, я обіцяв, що виросту і буду носити тебе на руках?

Правда, таке було. І виріс він метр дев’яносто шість на зріст. Піднімав і носив мене, мов дівчинку. Напевне, тому ми так любили одне одного, що в нас нікого більше не було. Як би я його дружині віддала, не знаю. Не пережила б.

Надіслали повістку йти в армію. Він хотів, щоб його взяли в десантники:

— Мамо, набирають у десантні війська. Але мене, сказали, не візьмуть, тому що я своєю силищею всі стропи пообриваю. А в десантників такі гарні берети...

І все-таки він потрапив до Вітебської десантної дивізії. Приїхала до нього на присягу. Навіть не впізнала: виструнчився, перестав соромитися свого зросту.

— Мамо, чому ти в мене така маленька?

— Тому що я сумую і не росту, — ще пробувала жартувати.

— Мамо, нас відправляють до Афганістану, а мене знову не беруть, тому що я один у тебе. Чому ти не народила ще й дівчинку?

Коли вони приймали присягу, було багато батьків. Чую:

— Мама Журавльова тут? Мамо, ідіть вітати сина.

Я підійшла і хочу його привітати, а він же метр дев’яносто шість, ніяк не дотягнуся до нього.

Командир наказує:

— Рядовий Журавльов, нахиліться, нехай мама вас поцілує.

Він нахилився і поцілував, і хтось нас тієї миті сфотографував. Єдиний армійський знімок, який у мене є.

Після присяги його відпустили на кілька годин, і ми пішли в парк. Сіли на траву. Зняв він чоботи — ноги стерті до крові. У них був марш-кидок на п’ятдесят кілометрів, а чобіт сорок шостого розміру не було, йому дали сорок четвертий. Не скаржився, а, навпаки:

— Ми бігли з рюкзаками, навантаженими піском. Як ти гадаєш, яким я прибіг?

— Напевно, останнім через ці чоботи.

— Ні, мамо, я був першим. Я зняв чоботи і біг, і пісок не висипав, як інші.

Мені хотілося зробити для нього щось особливе:

— Може, синку, до ресторану підемо? Ми ніколи з тобою не були в ресторані.

— Мамо, купи краще мені кілограм льодяників. Оце буде подарунок!

Перед відбоєм ми розсталися. Він помахав мені услід кульком із льодяниками.

Нас, батьків, розташували на території частини в спортзалі на матах. Але ми тільки під ранок лягли, всю ніч ходили навколо казарми, де спали наші хлопці. Заграв горн, я підхопилася: поведуть на фіззарядку, раптом ще раз побачу його, хоч здалеку. Біжать, усі в смугастих маєчках — пропустила, не вгледіла. Вони ходили строєм до туалету, строєм на фіззарядку, строєм до їдальні. По одному їм не дозволяли, тому що, коли хлопці дізналися, що їх відправляють до Афганістану, один у туалеті повісився, ще двоє собі вени перерізали. Їх стерегли.

Сідали в автобус, я єдина з батьків плакала. Ніби мені щось підказувало, що бачила його востаннє. Незабаром він написав: «Мамо, я бачив ваш автобус, я так біг, щоб побачити тебе ще раз». Коли ми сиділи з ним у парку, по радіо співали: «Як рідна мене мати проводжала». Почую тепер цю пісню... (Ледь стримує сльози.)

Другий лист починався: «Привіт із Кабула...» Прочитала і так почала кричати, що прибігли сусіди. «Де закон? Де захист? — билася головою об стіл. — Він у мене єдиний, навіть за царських часів єдиних годувальників в армію не брали. А тут на війну послали». Уперше після народження Сашка пошкодувала, що не вийшла заміж, що нікому мене захистити. Сашко, траплялося, дражниться:

— Мамо, чому не виходиш заміж?

— Тому що ти мене ревнуєш.

Засміється і промовчить. Ми збиралися жити разом довго-довго.

Ще кілька листів — і мовчання, таке довге мовчання, що я звернулася до командира частини. І Сашко відразу ж написав: «Мамо, не пиши більше командиру частини, знаєш, як мені дісталося? А я не міг тобі написати, руку оса вкусила. Просити когось не хотів, ти злякалася б чужого почерку». Жалів мене, вигадував казки, ніби я не дивилася щодня телевізор і не могла відразу здогадатися, що він був поранений. Тепер, якщо один день не було листа, у мене відмовляли ноги. Він виправдовувався: «Ну, як можуть надходити щодня листи, якщо нам навіть водичку раз на десять днів привозять?» Один лист був радісний: «Ура-ура! Супроводжували колону в Союз. Дійшли до кордону, далі не пустили, але ми хоч здалеку подивилися на Батьківщину. Ніде кращої землі немає». В останньому листі: «Якщо я проживу літо, я повернуся».

Двадцять дев’ятого серпня я вирішила, що літо добігло краю, купила йому костюм, туфлі. Висить у шафі...

Тридцятого серпня... Перед тим як іти на роботу, зняла із себе сережки і перстень. Чомусь не могла носити.

Тридцятого серпня він загинув.

За те, що лишилась жива, я маю дякувати своєму братові. Він тиждень лежав ночами біля мого дивану, як пес. Стеріг мене. А в мене на думці було єдине: добігти до балкона і вистрибнути із сьомого поверху... Пам’ятаю, внесли домовину в кімнату, я лягла на неї та міряю, міряю... Один метр, другий метр... Син у мене майже двометровий був... Руками міряла, чи за зростом домовина... Як навіжена говорила з домовиною: «Хто там? Чи ти там, синочку?» Привезли в закритій домовині: ось, мати, твій син... Віддаємо тобі... Я не могла поцілувати його востаннє. Погладити. Я навіть не бачила, у що він одягнений...

Сказала, що місце на кладовищі сама йому виберу. Зробили мені два уколи, і ми пішли з братом. На головній алеї уже були «афганські» могили.

— І мого синочка сюди. Тут, зі своїми побратимами, йому буде веселіше.

Хто з нами був, не пам’ятаю, якийсь начальник, хитає головою:

— Не дозволено їх ховати поряд. Розкидаємо по всьому кладовищу.

Ой, недобра я стала! Ой, недобра я тепер стала... «Не обізлись, Соню. Ти тільки, Соню, не обізлись», — молив брат. А як мені доброю стати? По телевізору показують їхній Кабул... А я б узяла кулемет і всіх би перестріляла, сяду біля телевізора і «стріляю»... Це вони мого Сашка вбили. А одного разу показали літню жінку, напевно, афганську матір. Вона просто на мене дивилася... Я подумала: «А там же її син, може, його теж убили?» Ось після неї я припинила «стріляти».

Я не божевільна, але я на нього чекаю... Розповідають випадок: привезли матері домовину, вона її поховала. А через рік син повертається... І я чекаю. Я не божевільна.


Мати



— Від самого початку... Я почну з того моменту, коли все для мене завалилося. Усе розсипалося...

Ходили на Джелалабад... Стоїть біля дороги дівчинка, років семи... У неї перебита рука висить, мов у розірваної ганчір’яної ляльки, на якійсь ниточці. Очі-маслини невідривно дивляться на мене... У шоці від болю... Я зриваюся з машини, щоб узяти на руки і віднести до наших медсестер... Вона в дикому жаху, як звірятко, відскакує від мене і кричить, вона втікає і кричить. Рученька бовтається, ось-ось зовсім відпаде... Я теж біжу і кричу... Доганяю, притискаю до себе, гладжу. Вона кусається, дряпається, уся труситься. Ніби її якийсь дикий звір схопив, а не людина. І мене, як громом, вражає думка: вона не вірить, що я хочу її врятувати, вона думає — я хочу її вбити... Росіяни нічого іншого не можуть, вони тільки вбивають...

Повз нас проносять ноші: на них сидить стара афганка і посміхається.

Хтось питає:

— Куди її поранили?

— У серце, — каже медсестра.

А їхав туди, очі, як і у всіх, горіли — я там комусь потрібен. Я міг життя заради цього віддати! Як вона від мене втікала... Як тремтіла! Не забуду...

Там сни про війну не бачив. А тут уночі воюю. Доганяю оте маленьке дівча... Очі-маслини...

— Треба мені до психіатра? — спитав у своїх хлопців.

— Чого?

— Воюю.

— Ми всі воюємо.

Не думайте, що то були супермени... Із сигаретою в зубах сиділи на вбитих і банку тушонки відкривали... Кавуни їли... Маячня! Звичайні хлопці. На нашому місці міг бути хто завгодно — і той, хто сьогодні судить: «Ви там убивали...» Мені врізати в цю пику хочеться! Не був там... Не суди! Ви ніколи не зможете стати з нами поряд. І ніхто не має права нас засуджувати. Хоча б зрозумійте... Спробуйте... Лишили нас із цією війною сам на сам. Самі, мовляв, розгрібайтесь. Ми ходимо винуваті, маємо виправдуватися... Або мовчати... Перед ким виправдовуватися? Нас послали, ми повірили. І з цим там гинули. Не треба ставити поряд тих, хто туди посилав, і тих, хто там був. У мене загинув друг... Майор Сашко Кравець... Скажіть його мамі, що він винен... Скажіть його дружині... Його дітям... «У вас усе нормально», — сказав мені лікар. Які ж ми нормальні?! Ми стільки в собі принесли.

Там зовсім інакше відчувалася Батьківщина. Звали — Союз. Дембелів проводжали:

— Ви вже там поклоніться Союзу.

Здавалося, за нашою спиною щось велике і сильне, і воно нас завжди захистить. Але пам’ятаю: вийшли з бою, із втратами — убиті, тяжкопоранені... Увечері увімкнули телевізор — розвіятись: що там у Союзі? У Сибіру побудовано новий завод-гігант, англійська королева дала обід на честь високого гостя... У Воронежі підлітки зґвалтували двох дівчаток-школярок, від нудьги. В Африці принца вбили... Наші почуття: ми нікому не потрібні, країна живе своїм...

Першим не витримав Сашко Кучинський:

— Вимкни! Або я розстріляю зараз телевізор.

Після бою по рації доповідаєш:

— Запишіть: «трьохсотих» — шість, «нуль — двадцять перших» — чотири.

«Трьохсоті» — поранені, «нуль — двадцять перші» — убиті. Дивишся на вбитого і думаєш про його матір: я ось знаю, що її син загинув, а вона ще ні. Чи передалось їй? Іще гірше — впав у річку чи в прірву, тіло не знайшли. Матері повідомляють: зник безвісти. Чия це була війна? Війна матерів, вони воювали. І до смерті будуть воювати. Виходжувати, вимолювати нас. Наші душі. А весь народ не страждав. Народ не знає. Йому казали, що ми воюємо з «бандами». Стотисячна регулярна армія дев’ять років не може перемогти розрізнені купки «бандитів»? Армія з новітньою технікою... Не дай Боже потрапити під обстріл нашої артилерії, коли ціль обробляють реактивні установки «Град» чи «Ураган»... Телеграфні стовпи летять. Готовий залізти в землю, як дощовий черв’як... А в «бандитів» — кулемети-«максими», які ми тільки в кіно і бачили. «Стингери», японські безвідкатки... Це вже потім у них з’явилися... Приведуть полонених, худі, змучені люди з натрудженими сільськими руками... Які ж це бандити! Це народ!

Ми там зрозуміли: їм це не потрібно... Якщо їм не треба, то навіщо це нам? Проїжджаєш повз покинуті кишлаки... Ще димок від вогнища в’ється, їжею пахне. Іде верблюд і кишки за собою тягне, ніби горби свої розмотує. Треба добивати... А свідомість усе-таки запрограмована на мирне життя — добити не можеш. Рука не відразу підіймається. Інший візьме і вистрілить у верблюда. А просто так! Від хотіння, від дурі. У Союзі б за це посадили, а тут — герой! Бандитам мститься. Чому вісімнадцятирічні-дев’ятнадцятирічні вбивають легше, ніж, наприклад, тридцятирічні? Їм не шкода. Після війни я раптом виявив, які страшні дитячі казки. Весь час у них хтось когось убиває, Баба Яга, взагалі, у пічці людей смажить, а дітям не страшно. Вони плачуть дуже рідко.

Але хотілось лишитися нормальним. Приїхала до нас співачка. Красива жінка, пісні в неї душевні. А там так сумуєш за жінкою, чекаєш на неї, як на близьку людину. Вона вийшла на сцену:

— Коли летіла до вас, мені дали постріляти з кулемету. З якою радістю я стріляла...

Заспівала, а під приспів просить:

— Хлопці, ну ж бо, аплодуйте! Аплодуйте, хлопчики!

Ніхто не аплодує. Мовчать. І вона пішла, концерт зірвався. Супердівчинка приїхала до суперхлопчиків. А в цих хлопчиків у казармах щомісяця вісім-десять порожніх ліжок... Ті, хто на них спав, уже в холодильнику... У морзі... А в казармах тільки листи по діагоналі на ліжках... Від мами, від дівчини: «Лети, привітайся й назад повертайся...»

Вижити на цій війні було головним. Не підірватися на міні, не згоріти в бронетранспортері, не стати мішенню для снайпера. А для деяких — вижити і щось із речей привезти: телевізор, дублянку... Магнітофон крутіший... Ходив жарт, що про війну в Союзі дізнаються в комісійних магазинах. За новим товаром. Узимку їдеш по нашому Смоленську — дівчата в афганських шубах. Мода!

У кожного солдата на шиї висів амулетик.

— Що в тебе? — спитаєш.

— Молитовку мама дала.

Коли я повернувся, мама відкрилася:

— Толю, ти не знаєш, я тебе заговорила, тому ти живий і цілий.

Ішли в рейд: одну записку кладеш у верхню частину одягу, другу — в нижню. Підірвешся — якась частина лишиться: верхня або нижня. Або носили браслети з гравіюванням: прізвище, група крові, резус і особистий номер офіцера. Ніколи не говорили: «Я піду» — «Послали». Не вимовляли слово «останній».

— Зайдемо востаннє...

— Ти що, сказився? Немає такого слова... Крайній... ну, четвертий, п’ятий... А це тут не говорять.

У війни підлі закони: сфотографувався перед тим, як іти на бойові, — вбили, поголився — вбили. Першими гинули ті, хто їхав націлений на героїзм, із блакитними очима. Зустрічав такого: «Буду героєм!» Загинув одразу. На операції — тут же лежимо, тут же, вибачте, оправляємося. Солдатська приказка: краще топтатися у власному гівні, ніж самому стати гівном на мінах. Народився у нас свій жаргон: борт — літак, бронік — бронежилет, «зеленка» — кущі і зарості очерету, «вертушка» — гелікоптер, глюки — видіння після наркотику, підстрибнув на міні — підірвався, замінник — той, хто додому їде. Стільки вигадали, що «афганський» словник можна укладати. А гинули більш за все в перші місяці і в останні. У перші — багато цікавості, в останні — сторожові центри вимикаються, настає отупіння, уночі не можеш зрозуміти: де я, що я, навіщо? Чи зі мною це? Замінники не сплять півтора-два місяці. У них свій відлік: сорок третє березня або п’ятдесят шосте лютого, це означає — мав змінюватися наприкінці березня або наприкінці лютого. Дуже сильно чекаєш. Меню в їдальні: червона риба — кілька в томаті, біла риба — кілька в маслі — дратує, квіткові клумби в центрі гарнізону — дратують, анекдоти, над якими ще недавно надривався від сміху, — не подобаються. Дивно, що іще вчора і позавчора було смішно. А що тут смішне?

Приїхав офіцер до Союзу у відрядження. Зайшов до перукарні. Дівчина посадила його в крісло:

— Як там ситуація в Афганістані?

— Нормалізується...

За кілька хвилин:

— Як ситуація в Афганістані?

— Нормалізується.

Минає якийсь час:

— Як ситуація в Афганістані?

— Нормалізується.

Підстригся, пішов. У перукарні дивуються:

— Нащо людину мучила?

— Як спитаю про Афганістан, у нього волосся дибки стає — легше стригти.

Я анекдоти люблю. Дрібнички всілякі. А задуматися всерйоз страшно.

Радянського льотчика збили над В’єтнамом, можна поміняти — над Афганістаном... Американські «цереушники» показують йому деталі збитого літака: скажи, що за деталь? Ця... І оця... Він мовчить. Його б’ють, він мовчить. А потім відбувся обмін полоненими, він повертається до рідної частини — його питають: «Як там у полоні? Важко?» Відповідає: «Ні, взагалі-то не дуже важко, але матеріальну частину треба вчити. Дуже за це б’ють».

Тягне назад не на війну, а до тих людей. Чекаєш-чекаєш, а їхати в останній день шкода, здається, у всіх би попросив адресу. У всіх!

У Лютика... Так звали Валерку Широкова, тендітний, витончений. Коли-не-коли наспіває хтось: «Руки мов лютики[1]...» А характер залізний, зайвого слова не скаже. Був у нас жмот, усе збирав, купував, міняв. Валерка став перед ним, витягнув зі свого гаманця двісті чеків, показав і тут же, на очах у того, оскаженілого... Розірвав на дрібні шматочки. Мовчки вийшов.

У Сашка Рудика... Ми з ним у рейді зустрічали Новий рік. Ялинка — автомати поставили пірамідою, іграшки — повісили гранати. А на машині-установці «Град» зубною пастою написали: «З Новим роком!!!» Чомусь три знаки оклику. Сашко гарно малював. Я привіз додому простирадло з його пейзажем: собака, дівчинка і клени. Гори він не малював, гори ми там розлюбили. Будь-кого спитай: «За чим сумуєш?» — «У ліс хочу... В річці скупатися... Молока великий кухоль випити...» У Ташкенті в ресторані підходить офіціантка:

— Милесенькі, молоко берете?

— По дві склянки звичайної води. А молоко завтра будемо пити. Тільки приїхали...

Із Союзу кожен віз чемодан варення і березовий віник. Там же евкаліптові продаються — мрія! Ні, везли свої, березові...

У Сашка Лащука... Хлопець чистий. Часто писав додому. «У мене батьки старенькі. Вони не знають, що я тут. Я їм вигадую про Монголію». Приїхав з гітарою і поїхав з гітарою. Там різні люди були. Не уявляйте нас однаковими. Ато спочатку про нас мовчали, потім почали уявляти усіх героями, тепер розвінчують, щоб далі забути. Там же один міг лягти ривком на міну і врятувати навіть незнайомих йому хлопців, другий підійти до тебе і спитати: «Хочете, прати вам буду, тільки не відправляйте на бойові».

Ідуть КамАЗи, і на козирках великими літерами: Кострома, Дубна, Ленінград, Набережні Челни... Або «Хочу до Алма-Ати!». Ленінградець знаходив ленінградця, костромський — костромського... Обіймалися, як брати. І в Союзі ми як брати. Ну, хто ще з молодих може сьогодні йти вулицею з костуром і новесеньким орденом? Тільки свій. Мій брат... Наш брат... Обіймемося, іншого разу тільки на лавці посидимо й викуримо по сигареті, а ніби проговорили весь день. У нас у всіх дистрофія... Там це було невідповідністю ваги до зросту... Тут — невідповідність почуттів до можливості вилитися, виплеснутися у словах, у вчинках. Ми — дистрофіки в цьому житті.

Їхали вже з аеропорту в готель. Перші години вдома. Мовчимо, принишкли. За одну мить у всіх нерви не витримали, і разом видихнули водієві:

— Колія! Колія! Тримай колію!

Потім сміх. Потім — щастя: так ми ж у Союзі! Можемо по узбіччю їхати... По колії... По всій землі... П’янієш від цієї думки...

Через кілька днів з’ясували:

— Хлопці!!! Ми всі сутулі.

Не могли ходити прямо, розучилися. Я себе півроку на ніч до ліжка прив’язував, щоб розправитися.

Зустріч у Будинку офіцерів. Питання: «Розкажіть про романтику служби в Афганістані», «Чи вбивали ви особисто?» Особливо дівчаткам подобаються кровожерні запитання. Лоскочуть собі нерви. Питають: «А ви могли не поїхати до Афганістану?» Я? Я... У нас відмовився тільки один — командир батареї, майор Бондаренко:

— Батьківщину піду захищати. До Афганістану не поїду.

Одразу суд офіцерської часті — презирство за боягузтво! Як це було для чоловічого самолюбства? Петля на шию, пістолет — до скроні? Одразу ж його понизили на посаді, як ми говоримо, розсипали зірку: з майора став капітаном. І до будбату... Через це пройти? Вигнали з партії. І через це? Вигнали з армії, і через це? Ще страшніше, ніж на війну потрапити. Сорок п’ять років... З них тридцять п’ять в армії: суворівське училище, військова академія... Що йому робити в мирному житті? З нуля починати?

— Що ти можеш? — питають в офіцера.

— Можу командувати ротою. Можу командувати взводом і батареєю.

— Що ще можеш?

— Можу копати.

— Що ще?

— Можу не копати...

На митниці в мене розмагнітили касети з концертом Розенбаума.

— Хлопці, пісні класні!

— А в нас, — показують мені, — є список, які пісні можна везти, а які ні.

Приїхав до Смоленська: з вікон усіх студентських гуртожитків лунає Розенбаум...

А зараз — треба рекетирів налякати, приходить міліція:

— Нумо, хлопці, допоможіть.

Неформалів розігнати:

— Покличмо «афганців».

Тобто «афганцеві» звично, йому все дарма: міцні кулаки, слабка голова. Усі бояться. Усі не люблять.

Коли у вас болить рука, ви не відтинаєте собі руку. Ви її колишете, щоб вилікувати. Ви її лікуєте.

Чому ми збираємось? Рятуємося разом... Але додому повертаєшся сам...


Майор, пропагандист артполку



— Щоночі... Я бачу один і той самий сон, усе прокручується заново. Усі стріляють, і я стріляю. Усі біжать, і я біжу. Падаю, прокидаюся.

Я — на шпитальному ліжку... Я прокидаюся... Ривком хочу скинути себе з ліжка, щоб вийти в коридор покурити. І тут згадую: ніг немає... Тут повертаюся в дійсність...

Я не хочу чути про політичну помилку! Не хочу знати! Якщо це помилка, то поверніть мені мої ноги... (У розпачі жбурляє від себе милиці.)

— Перепрошую... Вибачте... (Посидів мовчки і охолов.)

Ви? Діставали хоч колись із кишені вбитого невідправлені листи: «Дорогенька...», «Любі...», «Кохана...» Ви бачили солдата, простріленого одночасно кремнієвою пищаллю і китайським автоматом?

Нас туди відправили, ми виконували наказ. В армії ти спочатку маєш виконати наказ, а потім можеш його оскаржити.

Тобі сказали: вперед! Отже, уперед. А ні — партквиток віддай. Звання віддай. Присягав?! Присягав! Пізно пити боржомі, коли нирки вже відпали. «Ми вас не відправляли туди». — «А хто відправляв?»

Там у мене був товариш. Я ішов у бій, він зі мною прощався. Я приходив, він обіймав мене — живий! Такого друга в мене тут не буде...

На вулицю я рідко виходжу. Іще соромлюсь...

Ви колись пристібали чи бачили зблизька наші протези? На них ходиш і боїшся шию зламати. Кажуть, в інших країнах «протезники» на гірських лижах катаються, грають у теніс, танцюють. Купіть їх на валюту замість французької косметики... Замість кубинського цукру... Марокканських апельсинів та італійських меблів...

Мені двадцять два роки, усе життя попереду. Треба дружину шукати. Була дівчина. Сказав їй: «Я тебе ненавиджу», — щоб вона мене покинула. Жаліла. Хочу, щоб кохала.

Мариться ночами рідний дім,

Горобиною узлісся запалало.

Тридцять, дев’яносто, сто і сім...

Щедро ж ти, зозулько, накувала...

Із наших пісень... Улюблена... А іноді навіть день несила прожити...

Але навіть тепер мрію: хоч краєчком ока глянути на той шмат землі. Біблейської пустелі... Нас усіх тягне туди... Так тягне, коли стоїш біля прірви чи високо над водою. Так тягне, що голова обертом...

Війна скінчилася... Тепер намагатимуться нас забути, заховати кудись подалі. Засунути. Так уже було у фінську... Скільки книжок було написано про Велику Вітчизняну — і нічого про фінську... Ніхто не любить згадувати програну війну. І я через десять років звикну, мені буде начхати.

Чи вбивав я там? Убивав!! А ви що хочете, щоб ми там лишилися янголами? Ви чекали — ангели повернуться...


Старший лейтенант,

командир мінометного взводу



— Служив на Далекому Сході...

Викликали до командира частини. Черговий телефоніст приніс телеграму: «Направити старшого лейтенанта Іванова до штабу армії для розгляду питання про переведення його в Туркестанський військовий округ для подальшого проходження служби». Дата і час. Очікував, що пошлють на Кубу, тому що, коли проходив медкомісію, ішлося про країну зі спекотним кліматом.

Спитали:

— Не заперечуєте, якщо ми вас пошлемо у відрядження за кордон?

— Ні, не заперечую.

— Поїдете до Афганістану.

— Так точно.

— Ви знаєте: там стріляють, убивають...

— Так точно...

У Союзі в саперів яке життя? Копають лопатою, довбуть киркою. А хотілося застосувати те, чого навчали в училищі. Сапери на війні завжди потрібні. Я їхав учитися воювати.

Із усіх, кого викликали, відмовився один. Його викликали тричі:

— Не заперечуєте, якщо ми вас відправимо за кордон у відрядження?

— Заперечую.

Йому не позаздриш. Тут же отримав догану, його офіцерське ім’я тепер заплямовано, і просування по службі не буде. Відмовлявся він через стан здоров’я, у нього чи то гастрит був, чи то виразкова хвороба. Але на це не зважали: спекот-ний клімат чи ні, запропонували — маєш їхати. Уже друкували списки.

Із Хабаровська шість днів до Москви їхав потягом. Через усю Росію, через сибірські річки, берегом Байкалу. За добу в провідниці закінчилася заварка, другої доби зламався титан. Рідні зустріли. Поплакали. Але як треба, то треба.

...Відчинився люк — синє-синє небо, у нас тільки над річкою буває таке синє небо, як там. Шум, гам, але всі свої. Хто зустрічає замінника, хто друзів, хто передачу від рідних із Союзу чекає. Засмаглі всі, веселі. Уже не вірилось, що десь є тридцять п’ять градусів морозу, броня замерзає. Першого афганця побачив на пересилці через паркан із колючого дроту. Окрім цікавості, жодних інших почуттів не було. Звичайна людина.

Отримав папери до Баграма на посаду командира інженерно-дорожнього взводу в саперному батальйоні...

Прокидалися рано-вранці і вирушали як на роботу: танк із тралом, група снайперів, собака мінно-розшукова і дві беемпешки для бойового прикриття. Перші кілометри їхали на броні. Звідти гарно видно сліди: дорога запилюжена, пилюка лежить пудрою, наче сніг. Птах сяде — знак лишається. Якщо вчора пройшов танк, пильнуй: у слід від гусениці трактора можуть міну закопати. Пальцями домалюють гусеницю, а сліди свої заметуть мішком або чалмою. Дорога звивалася повз два мертвих кишлаки, людей там не було, сама обгоріла глина. Чудове укриття! Завжди будь напоготові. Лишилися кишлаки позаду, злізаємо з броні. Тепер так: попереду собака біжить, вихляє туди-сюди, і за ним ідуть сапери зі щупом. Ідуть і проколюють землю. Тут уже з тобою Бог, твоя інтуїція, твій досвід, чуття. Там гілка зламана, там залізяка якась лежить, вчора її не було, там камінь. Вони ж і для себе знаки лишали, щоб самим не підірватися.

Одна залізяка, друга... Якийсь болт... Ніби все в пилюці валяється... А під землею батарейки... Дротик до бомби або до ящика з тротилом... Протитанкова міна людини не відчуває... Вона спрацьовує від навантаження двісті п’ятдесят-триста кілограмів. Перший підрив... Я єдиний лишився сидіти на танку, моє місце було коло дула, башта захистила, решту хвилею знесло. Відразу обмацав себе, перевірив: голова на місці? Руки, ноги на місці? На місці — поїхали далі.

Попереду ще один підрив... Легкий броньований тягач напоровся на потужний фугас... Тягач розколовся навпіл, вирва три метри завдовжки, а глибина — у людський зріст. Тягач віз міни, близько двохсот мін для міномета... Міни в кущах, на узбіччі... Віялом лежать... Їхали п’ятеро солдатів і старший лейтенант, ми з ним кілька разів увечері вдвох сиділи, курили, розмовляли. Нікого в живих не лишилося.

Дуже допомагали собаки, вони — мов люди. Обдаровані і безталанні, з інтуїцією і без. Вартовий засне, а пес ніколи. Я любив Арса. До наших солдатів лащився, а на афганських гавкав. У них форма була зеленіша, ніж наша, жовтувата. Але як він розрізняв? Міни чув за кілька кроків... Упреться в землю, хвіст трубою: не підходь! Мінні пастки різні... Найнебезпечніші — саморобні міни, вони не повторювалися, у них не можна було спіймати закономірність. Технічний закон! Стоїть іржавий чайник, у ньому вибухівка... У магнітофоні, у годиннику... У консервній бляшанці... Тих, хто йшов без саперів, називали смертниками. На дорозі міни, на стежці в горах міни, у будинку міни... Сапери йдуть першими, як розвідники...

Товклися в окопчику... Уже підрив у ньому був, уже пограбували, уже два дні товклися всі... А я зістрибнув зверху — вибух! Свідомість не втрачав... На небо подивився... Небо світиться... У саперів у разі підриву завжди перша реакція: подивитися на небо. Чи цілі очі? На прикладі автомату носив джгут, цим джгутом мене перев’язали. Вище від колін... А я вже знав: де джгут накладають, там потім і відрізають три-п’ять сантиметрів вище від відриву.

— Куди ти джгут кладеш? — кричу солдатові.

— У вас до коліна, товаришу старший лейтенанте.

П’ятнадцять кілометрів мене ще везли до медсанбату.

Півтори години минуло. Там промили, зробили новокаїнову блокаду. Першого дня ногу різали, пилка задзижчала, як циркулярка, — знепритомнів. Наступного дня очі оперували. Під час підриву полум’я вдарило в обличчя. Очі, можна сказати, зіштопали, двадцять два шви було. Знімали по два-три на день, щоб очне яблуко не розсипалося. Підійдуть, ліхтариком посвітять ліворуч, праворуч: чи є світловідчуття, на місці сітківка?

Колір у ліхтарика червоний... Має бути найсильніший колір...

Я міг би написати оповідання, як офіцер перетворюється в надомника. Збираю електропатрони, електророзетки... Сто штук на день. Шнурки заклепую. Які? Червоні, чорні, білі — не знаю... Не бачу... Майже сліпий. Не тотально, але більше здогадуюсь, метикую, ніж бачу. Сітки в’яжу. Коробочки клею. Раніше думав, що тільки божевільні цим займаються... Тринадцять сіток на день... Уже норму виконую...

У саперів було мало шансів повернутися цілими або взагалі повернутися, особливо з рот розмінування, спецрозмінування. Або поранений, або убитий. Ідемо на операцію — не прощаємося за руку. У день підриву новий командир роти потиснув мені руку. Він від душі, його іще ніхто не попередив. І я злетів... Хочеш вір, хочеш не вір... Існувало повір’я: сам напросився до Афганістану — добром це не скінчиться, послали — служба, може, і пронесе. Повернешся.

Що мені тепер сниться? Довжелезне мінне поле... Складаю формуляр: кількість мін, креслення рядів і орієнтири, за якими їх можна знайти. І цей формуляр у мене загубився, у нас часто вони губилися... Або береш формуляр, там орієнтир — дерево, а воно згоріло... Або купа каміння, а його вже підірвали... Ніхто не ходив не перевіряв. Боялися. Самі могли підірватися на своїх мінах. Я бачу уві сні, що біля мого мінного поля бігають діти... Вони не знають, що там міни... Мені треба крикнути: «Там міни! Не йдіть!..» Мені треба їх випередити. Я біжу. У мене знову дві ноги... І я бачу...

Але це тільки вночі, тільки уві сні...


Старший лейтенант, сапер



— У мене не виходить як у всіх... Таке життя в мене не виходить...

Це, мабуть, безглуздо... Із цією війною... Але я людина романтична, я думаю, що насправді я ще не жила і не живу, я завжди мрію про життя. Вигадую його, уявляю. Першого ж дня, як я туди прибула, мене викликав начальник шпиталю: «Що вас змусило сюди приїхати?» Він не розумів... Чоловік...

Я мала розказати йому все своє життя. Чужому, незнайомому чоловікові... військовому... Як на майдані... Ось у цьому найболісніше, найпринизливіше для мене там. Нічого таємного, інтимного, усе витягується назовні. Ви дивилися фільм «Позамежжя»? Про життя зеків у колонії. Ми жили за тими самими законами. Той самий колючий дріт, той самий клаптик землі.

Моє оточення — дівчата-офіціантки, кухарі. Розмови: про карбованці, про чеки, про м’ясо з кістками і без кісток, про сирокопчену ковбасу, болгарське печиво. У моїй же уяві це була самопожертва, жіночий обов’язок — захищати наших хлопчиків, рятувати! Я піднесено все уявляла. Люди сходять кров’ю, я даю свою кров. Уже на пересилці в Ташкенті зрозуміла: їду не туди. Сідаю в літак — плачу, не можу спинитися. Там те саме, що і тут, від чого втікала, від чого хотіла відвернутися. На пересилці горілка лилася рікою. «І сниться нам трава на космодромі... Зеленая-зеленая трава...» Як у космос відлітала... Тут, у Союзі, у кожного свій дім, своя фортеця. А там... Нас у кімнаті четверо. Та дівчинка, що кухарем працювала, приносила з їдальні м’ясо і запихала його під ліжко...

— Помий долівку, — каже вона.

— Я вчора мила, сьогодні твоя черга.

— Помий, дам сто карбованців...

Я мовчу.

— М’яса дам.

Мовчу. Вона бере відро води і виливає мені на ліжко.

— Ха-ха-ха-ха... — Усі сміються.

Інша дівчинка. Офіціантка. Матюкалася і любила Цвєтаєву. Після зміни сідає і розкладає пасьянс:

— Буде — не буде... Буде — не буде...

— Що буде — не буде?

— Кохання, що ж іще.

А весілля там були... Справжні весілля! І кохання. Але рідко. Кохання було до Ташкента: звідти — він ліворуч, вона праворуч. Як у пісні «Їй у інший бік».

Таня Бетеер (висока, велика) любила сидіти і допізна розмовляти. Спирт пила тільки чистий.

— Як ти можеш?

— Та що ти, горілка слабка, горілка мене не бере.

Із собою повезла п’ятсот чи шістсот листівок із кіноакторами. Вони дорогі в дуканах, вона хизувалася: «На мистецтво грошей не шкода».

Вірочку Харькову запам’ятала, як вона сидить перед дзеркалом із розтуленим ротом і висолопленим язиком. Вона боялася черевного тифу. Хтось їй сказав, що потрібно щоранку дивитися в дзеркало: у разі черевного тифу на язику лишаються сліди від зубних різців.

Вони мене не визнавали. Мовляв, якась дурепа, носить пробірки з мікробами. Я працювала лікарем-бактеріологом в інфекційному шпиталі. У мене на язиці було одне: черевнячок, гепатит, паратиф. Поранені не відразу потрапляли до шпиталю. П’ять-десять годин, а то і добу, і дві вони лежали в горах, у піску. Рани запліднювалися мікробами, те, що зветься рановою інфекцією. Поранений у реанімації, а я в нього знаходжу черевний тиф.

Помирали мовчки. Одного разу тільки бачила, як розплакався офіцер. Молдаванин. До нього підійшов хірург, теж молдаванин, спитав у нього по-молдавськи:

— Батечку, на що скаржитесь? Що болить?

І той розплакався:

— Врятуйте мене. Я маю жити. У мене кохана дружина і люба донечка. Я маю повернутися...

Він помер би мовчки, але розплакався, бо почув рідну мову.

До моргу не могла зайти... Там привозили людське м’ясо, перетерте із землею. І під ліжком у дівчат м’ясо... Поставлять на стіл сковорідки: «Руба! Руба!» — афганською це означало «вперед». Спека... Піт скрапує в сковорідки... Я бачила тільки поранених і мала справу тільки з мікробами. Не піду ж я мікроби продавати... У воєнторзі на чеки можна було купити карамельок. Моя мрія! «Афганістан, яка ж принада!» — співали там таку пісню. Я всього боялася, якщо чесно зізнатися... Я не смілива... Приїхала туди й навіть не розрізняла зірочки на погонах, звання. Усім говорила «ви». Не пам’ятаю вже хто, але хтось дав мені на кухні два сирих яйця. Тому що лікарі ходили напівголодні. «Сиділи» на картопляному клейстері, замороженому м’ясі, яке з незапам’ятних часів зберігалося на військових складах. Зі старих запасів... Деревина... Без запаху і кольору... Я схопила ті два яйця, загорнула в серветку: ну, вдома із цибулькою поїм. Увесь день уявляла, як буду вечеряти. Тут везуть на каталці хлопця, евакуюють до Ташкента. Що там під простирадлом, не видно, сама красива голова на подушці качається. Звів на мене очі:

— Їсточки хочеться.

Саме перед обідом, іще бачки не привезли. А його забирають. І коли це ще він прилетить до Ташкента, коли його нагодують.

— На, — і даю йому ті два яйця. Повернулася і пішла, не спитала: руки, ноги в нього є? Я йому на подушку поклала. Не розбила, не погодувала. Раптом рук немає?

Іншого разу їхала дві години на машині, а поряд трупи... Чотири трупи... Вони лежали в спортивних костюмах...

Додому повернулася... Не могла слухати музику, розмовляти на вулиці, у тролейбусі. Зачинила б двері до кімнати, щоб телевізор — і я сама. За день до відльоту в Союз застрелився начмед нашого шпиталю Юрій Юхимович Жибков... Чому? Що в нього на душі коїлося. Комусь незрозуміло... А мені... Я розумію, навіть знаю. Там це завжди близько... Оця темнота... В Афганістані у когось із офіцерів переписала: «Іноземець, якому доведеться потрапити до Афганістану, буде під особливим заступництвом неба, якщо він вийде звідти здоровим, неушкодженим і з головою на плечах...» Француз Фур’є. Уціліти потрібно було не лише фізично... Людина — істота зі складною начинкою... Листковий пиріжок, як говорили мої дівчата. Філософувати потроху почали під кінець війни. Перед домом...

Зустрічаю на вулиці молодого чоловіка... Щось рідне: «Це, мабуть, “афганець”?» Але я його не гукаю, щоб не здатися смішною. Я не смілива... У мене м’яка натура... Я лякалась, коли ловила себе на думці, що можу перетворитися на агресивну, жорстоку істоту. Людина ж залежна... Вона навіть не знає достоту, як вона залежить від своїх учинків, від того, що з нею було. Вона боїться... Готуємо хлопців до виписки... Вони ховаються на горищах, у підвалах шпиталю, не хочуть виписуватися в частину. Ми їх ловимо, витягуємо... На пересилці молоді дівчата вчили мене, кому треба дати пляшку горілки, щоб потрапити в хороше місце... Вони вчили мене... Їм по вісімнадцять-двадцять років, а мені сорок п’ять.

На митниці, коли поверталася, змусили зняти все до бюстгальтера.

— Хто ви?

— Лікар-бактеріолог.

— Покажіть документи. — Узяли документи. — Розкривайте валізи. Будемо шмонати.

Я тягла із собою назад стареньке пальто, ковдру, покривало, шпильки, виделки... Все, що з дому брала. Витягли все на стіл:

— Ви що, божевільна? Вірші, мабуть, пишете?

Мені тут несила. Тут страшніше, ніж там. Там повернувся із Союзу, хто що привіз — сідаємо за один стіл. Третій тост. Мовчки. За тих, хто загинув. Сидимо за столом, а мишки прогулюються, у туфлі залазять. О четвертій годині завивання... Уперше схопилася: «Дівчата, вовки». Дівчата сміються: «Молитву мулла читає». Я вдома довго-довго о четвертій ранку прокидалася.

Хотілось продовження... Просилася в Нікарагуа... Кудись, де війна іде. Тут... Я вже не вмію тут жити...


Лікар-бактеріолог



— Я його першою вибрала...

Стоїть високий, красивий хлопець. «Дівчата, — кажу, — мій». Підійшла і запросила на дамський вальс, це коли дівчата запрошують кавалерів. А я — долю...

Дуже хотіла сина. Домовилися: якщо народиться дівчинка, дам ім’я їй я. Буде Оленька. Народиться син, дасть ім’я він. Буде Артем чи Денис. Народилася Оленька.

— А синочок буде?

— Буде. Хай лиш Оленька підросте.

Я народила б йому і сина.

— Любонько, не лякайся. Молоко зникне... — Я малятко груддю годувала. — Посилають до Афганістану...

— Чому ти? У тебе маленька дитина.

— Не я, комусь іншому випаде. Партія веліла — комсомол відповів: так.

Він був вірною армії людиною. «Накази, — повторював, — не обговорюються». У них у родині в матері дуже сильний характер, і він звик слухатися, коритися. В армії йому було легко.

Як проводжали? Чоловіки курили. Мати мовчала. Я плакала: кому потрібна ця війна? Донечка спала в люльці.

Зустріла на вулиці дурочку, убогу, вона часто з’являлася в нашому військовому містечку на базарі чи в магазині. Казали люди, що замолоду її зґвалтували, і відтоді вона навіть матір не впізнає. Зупинилася біля мене:

— Ось привезуть тобі чоловіка в ящику, — засміялася і втекла.

Я не знала, що станеться, але знала: щось станеться.

Чекала на нього, як у Симонова: «Жди мене, я повернусь»... За день могла написати по три, по чотири листи й надіслати. Мені здавалося, що, коли я думаю про нього, сумую за ним, я його бережу. А він писав, що тут, на війні, кожен виконує свою роботу. Виконує наказ. І кому яка доля. Не хвилюйся і чекай.

Коли я бувала в його батьків, про Афганістан ніхто не згадував. Ані слова. Ні мати, ні батько. Домовленості такої не було, але всі боялися цього слова.

...Вдягла дівчинку, щоб нести до дитячого садочка. Поцілувала. Відчиняю двері: стоять військові, і в одного в руках валіза мого чоловіка, невеличка, коричнева, я ТІ складала. Зі мною щось сталося... Якщо я їх пущу, вони принесуть додому щось страшне... Не впущу — усе лишиться на своїх місцях. Вони двері до себе — хочуть увійти, а я до себе — не пускаю.

— Поранений? — У мене ще ця надія була, що поранений.

Військком увійшов перший:

— Людмило Йосипівно, з глибокою скорботою маємо повідомити, що ваш чоловік...

Сліз не було. Я кричала. Побачила його товариша. Кинулась до нього:

— Толіку, якщо ти скажеш, я повірю. Чого ти мовчиш?

Він підводить до мене прапорщика, який супроводжував домовину:

— Скажи їй...

А того трясе, він теж мовчить.

Підходять до мене якісь жіночки, цілують.

— Заспокойся. Давай телефони рідних.

Я сіла і тут же випалила всі адреси й телефони, десятки адрес і телефонів, які я не пам’ятала. Перевірили потім за записником — усе точно.

Квартира в нас маленька, однокімнатна. Домовину поставили в клубі частини. Я обіймала домовину і кричала:

— За що? Що ти кому поганого зробив?

Коли приходила до тями, я дивилася на оцей ящик: «Привезуть тобі чоловіка в ящику...» І знову кричала:

— Я не вірю, що тут мій чоловік. Доведіть мені, що тут він. Тут навіть віконечка немає. Що ви привезли? Кого ви мені привезли?

Покликали його товариша.

— Толіку, — кажу, — присягнися, що тут мій чоловік.

— Я своєю дочкою присягаюся, що там твій чоловік. Він помер одразу, не мучився. Більше нічого тобі не скажу.

Здійснилося його: «Якщо доведеться померти, то так, щоб не мучитися». А ми лишилися...

Висить на стіні його великий портрет:

— Зніми мені тата, — просить дочка. — Я буду з татом бавитись.

Обкладе портрет іграшками, розмовляє з ними. Уночі вкладаю її спати:

— А куди стріляли в тата? Чому вони вибрали саме нашого тата?

Приведу її в садочок. Увечері треба забирати додому — ревіння.

— Не піду із садочка, поки за мною не прийде тато. Де мій тато?

Я не знаю, що їй відповідати. Як пояснити? Мені самій лише двадцять один рік... Цього літа відвезла її до мами в село. Може, там його забуде... Мені несила плакати щодня... І щохвилини. Побачу, як ідуть разом чоловік, дружина і дитина з ними, — плачу. Моя душа кричить, моє тіло кричить. Я раніше любила голою влітку спати, тепер ніколи гола не сплю. Я все згадую... Кохання згадую... Вибачте за відвертість... Тільки вам можу довіритися. Чужій людині. Своїй важко. «Встав би хоч на одну хвилиночку... Глянув би, якою виросла донечка! Для тебе ця незрозуміла війна скінчилася, — кажу йому вночі. — Для мене — ні. А для нашої дочки? Наші діти найнещасніші, вони будуть відповідати за все. Ти мене чуєш...»

Кому я кричу? Хто почує?


Дружина



— Колись я мріяла — народжу сина... Сама собі народжу чоловіка, якого буду любити і який мене буде любити...

З чоловіком ми розійшлися. Він пішов від мене, пішов до молодої, вона йому народила відразу після школи. Я його кохала, мабуть, тому іншого і не було. Не шукала.

Сина ростили з мамою, дві жінки, а він — хлопчисько. Встану тихенько і стежу за ним із під’їзду: з ким він, що в нього за компанія?

— Мамо, — повернеться додому, — я вже дорослий, а ти мене пасеш.

Маленький був, як дівчинка. Біленький, тендітний, він у мене восьмимісячним народився, штучник. Наше покоління не могло дати здорових дітей, росли ми у війну — бомбардування, обстріли, голод... Страх... Грався він увесь час із дівчатками, дівчатка його приймали, він не бився. Любив кішок, зав’язував їм бантики.

— Купи, мамочко, хом’ячка, у нього шкурка тепленька, ніби мокренька.

Купувався і хом’як. І акваріум. І рибки. Підемо на базар: «Купи мені живу курочку... Рябочку...»

І ось я думаю: невже він там стріляв? Мій домашній хлопчик... Не для війни він був. Ми його дуже любили, пестили...

Приїхала до нього в Ашхабад у навчальну роту:

— Андрійку, я хочу піти поговорити з начальником. Ти в мене один... Тут кордон близько...

— Не смій, мамо. Наді мною сміятимуться, що я мамин мазунчик. І так кажуть: «Тонкий, дзвінкий і прозорий».

— Як тобі тут?

— Лейтенант у нас хороший, він з нами як із рівними. А капітан і по обличчю може вдарити.

— Як?! Ми тебе з бабусею ніколи не били, навіть маленького.

— Тут чоловіче життя, мамо. Краще вам з бабусею не розповідати...

Тільки маленький він був мій. Відмиєш його у ванній, із калюж мов чортеня вилазив, загорнеш у простирадлечко, обіймеш. Думалось, ніхто й ніколи його в мене не забере. Нікому не віддам. Потім його в мене забрали...

Я сама після восьми класів умовила його піти до будівельного училища. Думала, із цією спеціальністю йому буде легше в армії. А відслужить — вступить до інституту. Він хотів стати лісником. У лісі завжди радів. Птахів пізнавав за голосами, показував, де які квіти. Цим нагадував свого батька. Той, сибіряк, любив природу так, що у дворі не давав косити траву. Нехай росте все! Подобалась Андрійкові форма лісника, кашкет: «Мамо, він на військовий схожий...»

І ось я думаю: невже він там стріляв?

Із Ашхабада часто писав нам із бабусею. Один лист напам’ять вивчила, тримала його в руках тисячі разів:

«Здрастуйте, мої рідні мамо і бабусю! Ось уже понад три місяці служу в армії. Служба моя іде добре. З усіма дорученими мені завданнями я поки що справляюся і зауважень з боку командування не маю. Нещодавно наша рота їздила до навчально-польового центру, це вісімдесят кілометрів від Ашхабада, він розташований у горах. Там усі займалися два тижні гірською підготовкою, тактикою і стрільбою зі стрілецької зброї. Я ж і ще троє людей до табору не їздили, перебували в розташуванні частини. Нас лишили, тому що ось уже три тижні ми працюємо на меблевій фабриці, будуємо цех. А за це нашій роті фабрика зробить столи. Ми кладемо там цеглу, штукатуримо.

Мамо, ти питаєш про свого листа, я його отримав. Отримав також посилку і десять карбованців, які ви вклали. На ці гроші ми кілька разів їли в буфеті і купували з другом цукерки...»

Я себе тішила надією: якщо він займається штукатурними роботами і цегельною кладкою, отже, потрібен як будівельник. І нехай будує їм власні дачі, власні гаражі, тільки б не відправили нікуди далі. Він потім написав, що в якогось генерала за містом працював...

Був вісімдесят перший рік... Ходили чутки... Але що в Афганістані м’ясорубка, бійня, знало дуже мало людей. По телевізору ми бачили братання радянських і афганських солдатів, квіти на наших бронетранспортерах, селян, які цілують подаровану землю... Одне мене змусило злякатися... Коли їздила до нього в Ашхабад, зустріла жінку... Спочатку в готелі заявили:

— Місць немає.

— Буду ночувати долі. Я приїхала здалеку, до сина-солдата. І нікуди звідси не поїду.

— Ну, добре, пустимо вас у чотиримісний номер. Там уже живе одна мати, теж сина навідує.

Від цієї жінки я вперше почула, що готується новий набір до Афганістану, і вона привезла великі гроші, щоб урятувати сина. Їхала вона задоволена, а зі мною на прощання поділилася: «Не будь наївною ідіоткою...» Коли я розповіла мамі, вона заплакала:

— Чому ти не впала їм у ноги?! Не просила? Зняла б і віддала свої сережки.

Це була найдорожча річ у нашому домі, мої копійчані сережки. Вони ж не з діамантами! Мамі, яка все життя жила більш ніж скромно, вони здавалися багатством. Господи! Що з нами творять? Не він, так хтось інший поїхав би. У нього теж мати...

Те, що він потрапив у десантно-штурмовий батальйон і летить до Афганістану, для нього самого було несподіванкою. Його розпирала хлоп’яча пиха. Він не приховував.

Я жінка, суто штатська людина. Можливо, чогось не розумію. Але хай мені пояснять, чому мій син займався штукатурними роботами і цегляною кладкою тоді, як йому треба було готуватися до боїв? Вони ж знали, куди їх відправляють. У газетах друкували світлини моджахедів... Чоловіки, по тридцять-сорок років... На своїй землі... Поряд сім’ї, діти... І як, скажіть, за тиждень до вильоту із загальновійськової частини він опинився в десантно-штурмовому батальйоні? Навіть я знаю, що таке десантні війська, які там дужі хлопці потрібні. Їх спеціально треба готувати. Потім мені командир навчальної школи відповів, що, мовляв, ваш син був відмінником бойової та політичної підготовки. Коли він ним став? Де? На меблевій фабриці? У генерала на дачі? Кому я віддала свого сина? Кому доручила? Вони з нього навіть солдата не зробили...

З Афганістану був лише один лист: «Не хвилюйтеся, тут гарно і спокійно. Багато квітів, яких у нас немає, квітнуть дерева, співають птахи. Багато риби». Райські кущі, а не війна. Заспокоював нас, а то не дай же Боже почнемо клопотатися, щоб його звідти вирвати. Необстріляні хлопчики. Майже діти. Їх кидали у вогонь, а вони це сприймали за честь. Ми їх так виховали.

Він загинув першого ж місяця... Мій хлопчик... Моя кровиночка... Який він там лежав? Ніколи не дізнаюся.

Його привезли через десять днів. Усі ці десять днів уві сні я щось губила і не могла знайти. Усі ці дні завивав на кухні чайник. Поставиш кип’ятити чай, він співає на різні голоси. Я люблю кімнатні квіти, у мене їх багато на підвіконнях, на шафі, на книжкових полицях. Щоранку, коли я їх поливала, упускала горшки. Вони вислизали з моїх рук і розбивалися. У хаті пахло сирою землею...

...Зупинились біля будинку машини: два військових «газики» і «швидка допомога». Миттєво здогадалася — це до нас, до моєї домівки. Іще сама дійшла до дверей, відчинила:

— Не кажіть! Не кажіть мені нічого! Ненавиджу вас! Віддайте мені тільки тіло мого сина... Я буду його ховати по-своєму. Сама. Не треба ніяких військових почестей...

Напишіть! Надрукуйте правду! Усю правду! Я вже нічого не боюся... Досить, я все життя боялася...


Мати



— Правду? Усю правду вам розкаже тільки відчайдух. Цілковитий відчайдух розкаже вам усе...

Ніхто не знає правди. Окрім нас... Правда занадто страшна, правди не буде. Ніхто не захоче бути першим, ніхто не наважиться. Хто розповість, як перевозили наркотики в домовинах? Шуби... Замість убитих... Хто покаже вам низочку засушених людських вух? Уже чули чи нова інформація? Бойові трофеї... Зберігали в сірникових коробках... Вони скручувалися в маленькі листочки... Не може бути? Незручно слухати таке про славних радянських хлопців? Отже, може. Було! І це теж правда, від якої нікуди не дінешся, не замажеш дешевою срібною фарбою. А ви думали: поставимо пам’ятники і все? Роздамо медалі...

Я не їхав убивати, я був нормальною людиною. Нам утовкмачили, що воюють бандити, а ми будемо герої, нам усім скажуть спасибі. Добре запам’ятав плакат: «Воїни, будемо зміцнювати південні рубежі нашої Батьківщини». «Не посоромимо честі з’єднання», «Квітни, батьківщино Лєніна!», «Слава КПРС!» А повернувся звідти... Там же весь час було маленьке дзеркало, а тут велике. Глянув — і не впізнав себе. Хтось дивився на мене... З новими очима, з новим обличчям. Навіть зовні я змінився...

Служив я в Чехословаччині. Поголоска: мене посилають до Афганістану.

— Чому я?

— Ти холостяк.

Збирався — як у відрядження. Що брати з собою? Ніхто не знав. «Афганців» у нас іще не було. Хтось порадив узяти гумові чоботи, за два роки вони мені жодного разу так і не знадобилися. У Кабулі лишив. Із Ташкента летіли на ящиках із патронами. Приземлилися в Шинданді. Царандой, їхня міліція, з автоматами нашими часів Великої Вітчизняної війни, наші та їхні солдати — брудні, вилинялі, як із окопів вилізли. Різкий контраст із тим, до чого звик у Чехословаччині. Вантажать поранених, у одного в животі осколок. «Цей не жилець, дорогою помре», — почув від вертолітників, які привезли їх із застав. Приголомшив спокій, із якими говорили про смерть.

Це, можливо, найнезбагненніше там — ставлення до смерті. Ось знову, якщо всю правду... Це неможливо... Те, що тут немислиме, там буденне. Убивати страшно і неприємно. Але незабаром починаєш думати, що впритул убивати страшно і неприємно, а гуртом, у масі — азартно, іноді — я бачив — навіть весело. За мирного часу зброя стоїть у піраміді, кожна піраміда на окремому замку, зброярня на звуковій сигналізації. А тут зброя постійно при собі, до неї звикаєш. Увечері з ліжка стріляли з пістолета в лампочку: ліньки було підводитись, світло вимкнути. Одурілі в спеку, розряджали автомат у повітря, хоч кудись. Оточуємо караван, караван чинить опір, січе з кулеметів. Наказ: караван знищити... Переходимо до знищення... Над землею стоїть дике ревіння поранених верблюдів... За це, чи що, нам вручали ордени від вдячного афганського народу?!

Війна — це війна, треба вбивати. Нам що, бойову зброю вручали — у «Зірницю» грати з братами по класу? Трактори, сіялки там хіба ремонтувати? Нас убивали, і ми вбивали. Убивали, де могли. Убивали, де хотіли. Але це не та війна, яку ми знали за книгами і фільмами: лінія фронту, нейтральна смуга, передова... Киризна війна... Киризи — підземні ходи, зроблені колись для зрошення... Люди виникають із них удень і вночі, мов привиди... З автоматом, із каменюкою в руці. Не виключено, що недавно з тим привидом торгувався в дукані, а тут він уже за межею твого співчуття. Щойно він убив твого друга... Замість друга... Лежить... Уже не людина... Пів-людини... Останні його слова: «Не пишіть про це моїй матері, заклинаю вас, щоб вона нічого не дізналася...» А ти, шураві, ти, радянський, за межею його, «духа», співчуття. Твоя артилерія розлініяла його кишлак, і він майже нічого не знайшов — ні від матері, ні від жінки, ні від дітей. І він, попадеш до нього, із тебе котлету зробить. Фарш. Сучасна зброя збільшує наші злочини. Ножем я міг би вбити одну людину, дві... Бомбою — десятки... Але я військова людина, моя професія — убивати. Як там у казці? Я — раб чарівної лампи Аладдіна... Так я — раб Міністерства оборони. Куди накажуть, туди я й стрілятиму. Моя професія — стріляти.

Але я не їхав туди вбивати, не хотів. Як це сталося? Чому афганський народ прийняв нас не за тих, ким ми були насправді? Бачата стоять у гумових калошах на босу ногу на морозі, і наші хлопці віддають їм свої сухпаї. Я це бачив на власні очі. Підбігає до машини обірване хлопчисько, він нічого не просить, як решта, він тільки дивиться. У мене було в кишені двадцять афгані, я їх йому віддав. Він як став навколішки в пісок, так і не підвівся, поки ми не сіли в бетеер, не від’їхали. А поряд інше... У хлопчаків-водоносів наші патрулі відбирали гроші. Що там за гроші? Копійки. Ні, я туди навіть туристом не хочу. Ніколи не поїду. Я ж вам сказав: правда надто страшна, правди не буде. Вона нікому не потрібна. Ані вам, хто тут залишався. Ані нам, хто там був. Зазначте, вас більше. Діти наші виростуть і будуть приховувати, що батьки їхні там воювали.

Зустрічав самозванців: я, мовляв, з Афгану, та ми там, я там...

— Де служив?

— У Кабулі...

— Яка частина?

— Та я — спецназ...

На Колимі, у бараках, де тримали божевільних, кричали: «Я — Сталін! Я — Сталін!» А тепер нормальні хлопці заявляють: «Я — з Афгану». Навіжені... У божевільню таких!

Я згадую сам... Вип’ю. Посиджу. Люблю пісні «афганські» послухати. Але сам. Це було... ці сторіночки... Хоч вони і заплямовані, але нікуди від них не дітися... Збираються разом молоді... Вони розлючені і ошукані. Їм важко себе знайти, віднайти знову якісь моральні цінності. Один мені зізнався: «Якби я знав, що мені нічого не буде, міг би людину вбити. Просто так. Ні за що. Мені не шкода». Був Афганістан, тепер його немає. Не будеш усе життя молитися і каятися... Я одружитися хочу... Сина хочу... Чим швидше ми замовкнемо, тим краще для всіх. Кому ця правда потрібна? Обивателю! Щоб він плюнув нам у душу: «Ох, наволоч, там убивали, грабували, і тут їм пільги?» І ми самі лишимося винні. Усе, що пережили, коту під хвіст. Хоча б для себе зберегти.

Навіщось же все це було? Навіщо?

У Москві на вокзалі пішов до туалету. Дивлюся: туалет кооперативний. Сидить хлопець, розраховує. Над головою в нього вивіска: «Для дітей до семи років, інвалідів і учасників Великої Вітчизняної війни, воїнів-інтернаціоналістів — вхід безкоштовний».

Я остовпів:

— Це ти сам додумався?

Він із гордістю:

— Так, сам. Покажи документи і проходь.

— У мене батько всю війну пройшов, і я два роки чужий пісок ковтав, щоб у тебе помочитися безкоштовно?

Такої ненависті, як до цього хлопця, у мене в Афгані ні до кого не було. Вирішив нам віддячити...


Старший лейтенант,

начальник артобслуги



— Прилетіла до Союзу у відпустку... Пішла в лазню... Люди стогнуть на полицях від задоволення, мені здалося — стогони поранених...

Удома сумувала за друзями з Афганістану. А в Кабулі вже за кілька днів мріяла про дім. Родом я із Сімферополя. Закінчила музичне училище. Щасливі сюди не їдуть. Тут усі жінки самотні, ображені. Спробуйте прожити на сто двадцять карбованців на місяць — моя зарплата, коли і одягтися хочеться, і відпочити цікаво під час відпустки. Кажуть: за женихами, мовляв, приїхали? А що? Правда... Ну так, правда. Мені тридцять два роки, я сама...

Тут дізналася, що найстрашніша міна — «італійка». Людину після неї у відро збирають. Прийшов до мене парубок і розказує, розказує... Я думала, він ніколи не спиниться. Я злякалася. Він тоді: «Я перепрошую, я пішов...» Незнайомий хлопець... Це нормально. Побачив жінку, захотів поділитися. У нього на очах від хлопців лишилося... півчобота цілих... Від кулеметної обслуги... Знайомі хлопці. Я думала, він не спиниться. До кого він далі пішов?

У нас тут два жіночих гуртожитки: один назвали «Кицин дім» — там живуть ті, хто два-три роки в Афганістані, інший «Ромашка», там новенькі, іще ніби чистенькі: любить, не любить, плюне, поцілує, до серця притисне, до біса пошле. У суботу — солдатська лазня, у неділю — жіноча. В офіцерську лазню жінок не пускають, тому що жінки брудні... І ці ж офіцери звертаються до нас... За одним... За цим самим... Стукають уночі з пляшкою вина. У гаманці фотографії дітей, дружин, вони нам їх показують. Це нормально...

Починається обстріл... Снаряд летить, цей свист... Усередині щось обривається... Болить усередині... Пішли на завдання два солдати і пес. Пес повернувся, а їх немає... (Завмовкла.) Починається обстріл... Ми біжимо ховатися в щілини. А афганські діти танцюють на дахах від радості. Везуть нашого вбитого... Діти сміються, у долоні плескають. А ми їм подарунки в кишлаки привозимо: борошно, матраци, плюшеві іграшки... Ведмедики, зайчики... А вони танцюють... (Мовчить.) Починається обстріл... Вони щасливі...

Перше питання в Союзі: заміж вийшла? Які вам пільги дадуть? Єдина наша пільга (для службовців): якщо вб’ють — тисяча карбованців родині. Привезуть до воєнторгу товари, чоловіки попереду: «Ви — хто? А нам дружинам потрібно подарунки купити». Уночі стукають до нас... Це нормально... Тут так... Виконують «інтернаціональний обов’язок» і роблять гроші. Існує цінник: банка сухого молока — п’ятдесят афошок, військова шапка-кашкет — чотириста афошок... Дзеркало з автомобіля — тисяча, колесо з КамАЗа — вісімнадцять-двадцять тисяч, пістолет Макарова — тридцять тисяч, автомат Калашникова — сто тисяч, машина сміття з військового містечка (залежно від того, яке сміття, чи є там залізні банки, скільки їх) — від семисот до двох тисяч афошок... Це нормально... Із жінок краще за всіх живуть ті, хто спить із прапорщиками. Хто вище від прапорщика? Тільки старший прапорщик. А на заставах хлопці на цингу хворіють... Капустою гнилою харчуються...

Медсестри розповідають, що в палаті безногих говорять про що завгодно, тільки не про майбутнє. Тут ніхто не любить говорити про майбутнє. І про кохання не говорять. Щасливим помирати, напевно, страшно. Страшніше. А мені маму шкода.

Кішка між убитими крадеться... Шукає поїсти, боїться. Хлопці лежать... Ніби живі... Кішка, мабуть, не знає: живі вони чи мертві?

Зупиніть мене самі... Я буду розповідати й розповідати. А я нікого не вбила...


Службовка



— Іноді замислююсь... А якщо б я не потрапив на цю війну?

Я був би щасливим... Я ніколи б не розчарувався в собі і нічого б про себе не дізнався з того, чого краще про себе не знати. Як сказав Заратустра, не тільки ти зазираєш у прірву, але й вона дивиться тобі в душу...

Навчався на другому курсі радіотехнічного інституту, але тягнуло до музики, до книг про мистецтво. Це був ближчий для мене світ. Почав метушитися, і ось у цю паузу — повістка до військкомату. А я людина безвольна, намагаюся не вплутуватися у свою долю. Якщо вплутуватися, то все одно програєш, а так, що б не трапилось, ти не винен. Звичайно, до армії не був готовий. Зненацька... Вона мене заскочила зненацька...

Прямо не говорили, але було зрозуміло: їдемо до Афганістану. Я у свою долю не втручався... Вишикували на плацу, зачитали наказ, що ми воїни-інтернаціоналісти... Усе сприймалося дуже спокійно, не скажеш: «Я боюся! Я не хочу!» Їдемо виконувати інтернаціональний обов’язок, усе розкладено по поличках. А на пересилці в Гардезі почалося... Старі служаки відбирали все цінне — чоботи, тільники, берети. Усе коштувало грошей: берет — десять чеків; набір значків, їх у десантника має бути п’ять: гвардійський, «Відмінник Військово-Повітряних сил», значок парашутиста, значок за класність і — ми його називали «бігунок» — значок воїна-спортсмена, — цей набір оцінювався у двадцять п’ять чеків. Відбирали парадні сорочки, їх міняли у афганців на наркотики. Підійде кілька «дідів»: «Де твій речмішок»? Покопирсаються, що сподобається, заберуть — і все. У роті зняли з усіх нове обмундирування, взамін дали старе. Кличуть до комірчини: «Тобі тут нащо нове? А хлопці до Союзу повертаються». Додому писав: яке хороше небо в Монголії — годують добре, сонце сяє. А це вже була війна...

Виїхали вперше до кишлаку... Командир батальйону навчав, як поводитися з місцевим населенням:

— Усі афганці, незалежно від віку, бача. Зрозуміли? Решту покажу.

Зустріли дорогою старого. Команда:

— Спинити машину. Усе оглянути!

Комбат підійшов до старого, скинув чалму, покопирсався в бороді:

— Ну, іди-іди, бача.

Це було несподівано.

У кишлаку кидали дітям перлову кашу в брикетах. Вони втікали, думали, що кидаємо гранати.

Перший бойовий виїзд — супровід колони... У мені збудження, цікавість: війна поряд! У руках, на поясі — зброя, гранати, які раніше тільки на плакатах бачив. На підході до зеленої зони... Я, як оператор-навідник, дуже уважно дивився в приціл... З’являється якась чалма...

— Серього, — кричу тому, хто сидить біля гармати, — бачу чалму. Що робити?

— Стріляти.

— Так просто стріляти?

— А ти думав. — Стріляє.

— Іще бачу чалму... Біла чалма... Що робити?

— Стріляти!!!

Випустили половину боєкомплекту машини. Стріляли з гармати, із кулемета.

— Де ти бачив білу чалму? Це кучугура.

— Серього, а твоя кучугура бігає... Твій сніговик з автоматом...

Зіскочили з машини, палили з автоматів.

Убити людину чи не вбити — так питання не стояло. Увесь час хотілося їсти і спати, увесь час одне бажання — скоріше б це закінчилось. Припинити стріляти, іти... А їхати на розпеченій броні? Дихати ядучим сухим піском... Кулі свистять над головою, а ми спимо... Убити чи не вбити — це повоєнні питання, психологія власне війни простіша. Бачити у ворогові людину там не можна. Не змогли б убивати. Блокуємо душманський кишлак... Стоїмо добу, дві... Звірієш від спеки, від утоми... І ми ставали жорстокішими за «зелених»... Ті все-таки свої, вони в тих кишлаках зростали. А ми не замислювалися. Чуже життя... Нам простіше було кинути гранату...

Одного разу повертаємось — семеро хлопців поранені, двоє контужені. Кишлаки вздовж дороги вимерли: хто в гори пішов, хто у своєму дувалі відсиджується. Раптом вискакує стара афганка, плаче, кричить, з кулаками кидається на броню. У неї вбили сина. Вона нас проклинає... У всіх вона викликала одне почуття: чому це вона кричить, погрожує — прибрати з дороги! Ми її не вбили, а могли вбити. Зіштовхнули в пилюку і поїхали далі. Веземо сімох своїх поранених...

Ми мало знали... Ми були солдати, ми воювали... Наше солдатське життя від афганців відокремлене, їм заборонялося з’являтися на території частини. Нам було відомо лиш те, що вони нас убивають. А всім хотілося жити. Я припускав, що мене можуть поранити, навіть хотів бути легко пораненим, щоб полежати, відіспатися. Але помирати ніхто не хотів. Коли троє наших солдатів зайшли до дукану, перестріляли родину дуканника, пограбували, почався розбір. Спочатку в частині відмовлялися, мовляв, не ми, не наші. Нам принесли наші кулі, які дістали з убитих. Почали шукати: хто? Знайшли трьох: офіцера, прапорщика і солдата. Але пам’ятаю, коли в роті тривав обшук, викрадені гроші, речі шукали, було почуття приниження: як це через них, через якихось убитих афганців, обшукують? Відбувся трибунал. Двох засудили до розстрілу — прапорщика і солдата. Усі їх жаліли. Через дурість загинули. Називали це дурістю, а не злочином. Убитої родини дуканника ніби й не існувало. Усе розкладене по поличках — вони і ми. Друг і ворог. Тільки тепер замислився, коли розсипався стереотип... А я ж ніколи не міг без сліз читати «Му-му» Тургенєва!

На війні з людиною щось відбувається, там людина та і вже не та. Хіба нас учили: не убий? До школи, до інституту приходили учасники війни і розповідали, як вони вбивали. В усіх були пришпилені до святкових костюмів орденські планки. Я жодного разу не чув, що на війні вбивати не можна. Судять тільки тих, хто вбиває в мирний час, вони — вбивці, а на війні це називається інакше: «синівський обов’язок перед Батьківщиною», «праведна чоловіча справа», «захист Батьківщини». Нам пояснювали, що ми повторюємо подвиг солдатів Великої Вітчизняної. Як я міг вагатися? Нам завжди повторювали: ми найкращі. Якщо ми найкращі, навіщо мені самому думати, адже в нас усе правильно. Потім я багато розмірковував... Шукав співрозмовника... Друзі говорили: «Ти або зійшов з глузду, або хочеш зійти з глузду». А я... Мене виховувала мама, людина сильна, авторитарна... Ніколи не хотів утручатися в долю...

В «учебці» розвідники зі спецназу розповідали захопливі історії. Жорстокі і красиві. Хотілося бути сильним, як вони. Нічого не боятися. Напевно, я живу з комплексом неповноцінності: люблю музику, книжки, а теж хотів би увірватися в кишлак, перерізати всім горло і легко хвалитися після. Але я пам’ятаю інше... Як відчув панічний страх... Їхали... Почався обстріл. Машини спинилися. Команда: «Зайняти оборону!» Почали зістрибувати. Я підвівся... А на моє місце посунувся інший... Граната просто в нього... Відчуваю, лечу з машини плазом... Повільно опускаюся, як у мультику. А шматки чужого тіла швидше за мене падають... Я лечу чомусь повільніше... Свідомість усе це фіксує, ось що дивно. Так, мабуть, можна і свою смерть запам’ятати, простежити. Дивно. Упав... Як каракатиця сповзаю в арик... Ліг і підвів догори поранену руку, потім з’ясувалося, що поранення було легким. Але я тримав руку і не рухався.

Ні, сильної людини з мене не вийшло... Такої, щоб увірватися в кишлак, перерізати комусь горло... За рік я потрапив до шпиталю. Через дистрофію. З усього взводу тільки я «молодий», десятеро «дідів» і я один «молодий». Спав по три години на добу. За всіх мив посуд, заготовляв дрова, прибирав територію. Носив воду. Метрів двадцять до річки... Іду вранці, відчуваю: не треба йти — там міна! Але боявся, що мене знову поб’ють. Прокинуться: води немає, умитися нічим... І я пішов і підірвався. Але підірвався, слава Богу, на сигнальній міні. Ракета здійнялася, освітила... Упав, посидів... Поповз далі... Хоча б відро води. Навіть зуби почистити нічим... Розбиратися не будуть, будуть бити. За рік із нормального хлопця перетворився на дистрофіка, не міг без медсестри пройти через палату, обливався потом. Повернувся в частину, знову почали бити. Так били, що пошкодили ногу, довелося робити операцію. У шпиталі провідав мене комбат:

— Хто бив?

Били вночі, але я все одно знав, хто бив. А зізнатися не можна, стану стукачем. Це був закон, який не можна порушувати.

— Чого мовчиш? Скажи хто, під трибунал цю наволоч відправлю.

Я мовчав. Влада ззовні була безсилою перед владою зсередини солдатського життя, саме ці внутрішні закони вирішували мою долю. Ті, хто намагався їм протидіяти, завжди зазнавали поразки. Я це бачив. Я у свою долю не втручався... Наприкінці служби сам намагався когось бити. У мене не виходило... «Дідівщина» не залежить від людини, її диктують стадні почуття. Спочатку тебе б’ють, потім ти маєш бити. Від дембелів я приховував, що не можу бити. Мене б зневажали — і ті, кого б’ють, і ті, хто б’є. Приїхав додому, прийшов до військкомату, а туди цинкову домовину привезли... Це був наш старший лейтенант... У похоронці написано: «Загинув під час виконання інтернаціонального обов’язку». А я тієї хвилини згадав, як він нап’ється, іде по коридору і розбиває днювальним щелепи. Раз на тиждень так розважався... Не сховаєшся — зубами плюватимешся... Людського в людині грам і крапля — ось, що я зрозумів на війні. Нічого їсти — вона жорстока, їй зле — вона жорстока. Так скільки ж у ній людини? Лише раз сходив на цвинтар... На плитах: «Загинув як герой», «Проявив мужність і відвагу», «Виконав військовий обов’язок». Були, звісно, герої, якщо слово «герой» розглядати у вузькому значенні, наприклад в умовах бою затулив собою товариша, виніс пораненого командира в безпечне місце... Але я знаю, що один у нас наркотиками отруївся, іншого застрелив вартовий, коли він ліз до складу з харчуванням... Ми всі лазили на склад. Мрія — згущонка з печивом. Але ж ви про це не напишете... Ніхто не скаже, що там, під землею, лежить, яка правда. Живим — ордени, мертвим — легенди, — усім добре.

Війна — як тутешнє життя... Усе те саме, тільки смертей більше... Слава Богу, у мене тепер інший світ, і він затулив той. Це світ книжок, музики, він мене порятував. Не там, а тут почав розбиратися: де я був, що зі мною і в мені відбувалося? Але думаю про це сам, не ходжу до «афганських» клубів. Не уявляю, щоб я пішов до школи і розказував про війну, про те, як із мене, ще не сформованої людини, ліпили вбивцю та ще щось таке, що хотіло тільки їсти і спати. Я ненавиджу «афганців». Їхні клуби схожі на армію. Ті самі армійські штучки: нам металісти не подобаються — ходімо, хлопці, натовчемо їм пику! Гомиків віддухопелимо! Це той шматок мого життя, від якого хочу відокремитися, а не злитися з ним. У нас жорстоке суспільство... Живе воно за жорстокими законами... Раніше я цього не помічав.

Якось у шпиталі ми накрали феназепаму... Його застосовують для лікування душевнохворих... Доза — одна-дві таблетки... Хто з’їв десять, хто — двадцять... О третій годині ночі одні пішли на кухню посуд мити. А він був чистий. Інші сиділи і похмуро грали в карти... А ще один оправлявся просто на подушку... Повний абсурд! Медсестра перелякана втекла. Викликала караул.

Такою ця війна лишилася в моїй пам’яті. З одного боку, повний абсурд... (Мовчить.) А з іншого — ми робили там те, після чого не потрапиш до раю...


Рядовий,

оператор-навідник



— Народила двійню, два хлопчики... Але він у мене один із тієї двійні лишився...

До вісімнадцяти років, до повноліття, поки не надійшла повістка в армію, ми з ним стояли на обліку в Інституті охорони материнства. Хіба таких солдатів потрібно було до Афганістану посилати? Правильно мені сусідка дорікала: «Не могла зібрати пару тисяч і дати хабара?» Хтось дав і врятував сина. А мого замість нього відправили. А я не розуміла, що грошима треба рятувати сина, я його душею рятувала.

Приїхала до нього на присягу. Бачу: не готовий він до війни, розгублений. Ми з ним завжди були відверті:

— Ти не готовий, Колю. Буду просити за тебе.

— Мамо, не клопочись і не принижуйся. Ти гадаєш, це когось зворушить, що я не готовий? Хто тут на ці речі зважає?

Усе ж домоглася прийому в командира батальйону. Почала просити:

— Син у мене єдиний... Якщо щось трапиться, я не зможу жити. А він не готовий. Бачу: не готовий.

Він співчутливо поставився:

— Зверніться до свого військкомату. Якщо мені надішлють офіційні папери, я його до Союзу розподілю.

Літак прилетів уночі, а о дев’ятій ранку я вже прибігла до військкомату. Військком у нас товариш Гарячев. Він сидить, розмовляє по телефону. Я стою.

— Що у вас?

Розповідаю. Тут дзвінок. Він бере слухавку, а мені:

— Жодних паперів писати не буду.

Молю його, на коліна стаю. Готова руки йому цілувати:

— Він же в мене єдиний...

Навіть із-за столу не підвівся. Іду і все одно прошу:

— Запишіть моє прізвище...

У мене все одно надія: може, він подумає, може, він перегляне справу сина, не кам’яний же?

Минуло чотири місяці. У них там пришвидшені тримісячні курси, і син уже пише з Афганістану. Якихось чотири місяці... Усього одне літо...

Вранці йду на роботу... Я спускаюся сходами вниз, а вони мені назустріч... Троє військових і жінка. Військові йдуть попереду, і кашкет кожен на лівій напівзігнутій руці несе. Звідкись я знала, що то траур. Знак жалоби... Я тоді не вниз, а нагору побігла. І вони, мабуть, зрозуміли, що то мати. Вони теж нагору... А я тоді — в ліфт і вниз... Мені треба вискочити на вулицю, втекти! Врятуватися! Нічого не чути. Нічого! Поки я доїхала до першого поверху — ліфт зупинявся, заходили люди, — вони вже там стоять і чекають на мене. Натискаю кнопку і нагору... На свій поверх. Чую, як вони заходять... Ховаюся в спальні. Вони — за мною... Кашкети на руках...

І один із них — військком Гарячев... Поки в мене стало сил, я, наче кішка, на нього кидалася і кричала:

— Ви увесь у крові мого сина! Ви увесь у крові мого сина!

Він, правда, мовчав, я його навіть ударити хотіла. Він мовчав. А потім уже нічого не пам’ятаю...

До людей мене потягнуло за рік. А до цього сама та й сама, мов прокажена. Я помилялася: люди не винні. Але мені тоді здавалося, що всі вони винні в смерті мого сина: і знайома продавчиня в булочній, і незнайомий таксист, і військком Гарячев — усі винні. Тягло мене не до цих людей, а до таких, як я. Ми на кладовищі знайомилися, біля могилок. Надвечір, після роботи, одна мати з автобуса поспішає, інша вже сидить біля свого каменя, плаче, третя огорожу фарбує. Розмови в нас про одне... Про дітей... Тільки про них і говоримо, ніби вони живі. Я ці розмови всі напам’ять знаю...

— Вийшла на балкон: стоять два офіцери і лікар. Зайшли до під’їзду. Дивлюся у вічко — куди підуть? Зупинилися на нашому майданчику. Повертають праворуч... До сусідів? У них теж син в армії... Дзвінок... Відчиняю двері: «Що, син загинув?» — «Тримайся, мати...»

— А мені зразу: «Домовина, мамо, біля під’їзду. Де вам її поставити?» Ми на роботу з чоловіком збиралися... Яєчня на плиті смажилася. Чайник кипів.

— Забрали, постригли. І через п’ять місяців домовину привезли.

— І мого через п’ять...

— Мого через дев’ять...

— Питаю в того, хто супроводжував домовину: «Є там що-небудь?» — «Я бачив, як його в домовину клали. Він там». Дивлюся на нього, дивлюся, він голову вниз хилить: «Щось там є...»

— А запах був? У нас був...

— І в нас був. Навіть черви біленькі додолу падали...

— А в мене ніякого запаху. Тільки свіже дерево. Сирі дошки...

— Якщо вертоліт згорів, то їх частинами збирають. Руку знайдуть, ногу... За годинником упізнають... За шкарпетками...

— А в нас у дворі домовина годину простояла. Син два метри на зріст, десантник. Привезли саркофаг — дерев’яна домовина і друга, цинкова... З ним у наших під’їздах не розвернешся. Семеро чоловіків ледь підняли...

— Мого вісімнадцять днів везли... Їх назбирають цілий літак... «Чорний тюльпан»... Спочатку на Урал доправили, потім до Ленінграда... А після до Мінська...

— Жодної речі не повернули. Ну хай би хоч якась пам’ять... Він курив, хоча б запальничка лишилася.

— Добре, що не розкривають домовину... Ми й не бачили, що зробили з нашими синами. Він у мене завжди живий перед очима. Цілісінький.

Так і сидимо, поки й сонце зайде. Нам там добре, тому що дітей згадуємо.

Скільки ми проживемо? З таким болем у душі довго не живуть. І з такими образами.

У райвиконкомі пообіцяли:

— Дамо вам нову квартиру. Виберете будь-який будинок у нашому районі.

Знайшла: цегла, а не панелі, планування нове і до цвинтаря зручно добиратися. Без пересадок. Називаю адресу.

— Ви що, збожеволіли? То цеківський будинок, для партійної еліти.

— То кров мого сина така дешева?

Секретар парткому в нашому інституті — хороша людина, чесна. Не знаю, як він потрапив до ЦК, він за мене пішов просити. Він мені тільки сказав:

— Ти б чула, що вони мені говорили. Мовляв, вона горем убита, а ти що? Мало з партії не вигнали.

Треба було самій сходити. Що б вони мені відповіли? Буду сьогодні в синочка... Подруг зустріну. Чоловіки на війні воюють, а жінки після... Ми після війни воюємо...


Мати



— Я був дурень... Вісімнадцять років... Що я розумів? (Наспівує.)

Від Тамбова і до Відня,

Від Бордо й до Костроми

Люблять жіночки військових...

Пісня гусара... Я собі подобався у військовій формі, мені пасує. Чоловік у військовій формі завжди подобається жінкам. Так було сто років тому, двісті... І сьогодні так.

Показували війну по телевізору, я не відходив. Мене збуджували постріли, збуджувала смерть, збуджували, так. Збуджували — і все тут. Я потрапив на війну і перші місяці хотів, щоб на моїх очах відбулося вбивство і я міг би про це написати товаришу. Я був дурень... Вісімнадцять років...

Із військової присяги:

«...Я завжди готовий за наказом Радянської влади виступити на захист моєї Батьківщини — Союзу Радянських Соціалістичних Республік, і, як воїн Збройних Сил СРСР, я клянуся захищати її мужньо і сміливо, з гідністю і честю, не шкодуючи своєї крові і власного життя для здобуття цілковитої перемоги над ворогами...»

Афган видався мені раєм... Раніше я бачив таке лише в «Клубі кіноподорожей»... по телеку... Глинобитні будинки, чужі птахи. Гірлянди гір. Гір я ніколи не бачив. І верблюдів... Побачив, як ростуть апельсини... Що міни підвішують на деревах, як апельсини (зачепиться антена за гілку — вибух), я дізнався пізніше. Здіймається вітер — «афганець», на відстані витягнутої руки морок, темрява, ти сліпий. Принесуть кашу, у казанку половина піску... За кілька годин — сонечко, вершини гір видно. Кулеметна черга або вистріл із гранатомету, клацання снайпера. Двох немає. Постояли, постріляли. Зрушили далі. І знову — сонечко, гори. Блиск зниклої в пісках змії. Риб’ячий блиск... (Замислюється.) Зазвичай я говорю погано. Недорікувато... Сьогодні стараюся... У школі я не був відмінником, а на війні не був героєм. Звичайний міський хлопчисько. Виріс у дворі, батькам ніколи було займатися нашим вихованням. Зростали в школі й у дворі. Я не знаю, як відповідати на ваші запитання. Не вмію... Я, людина пересічна, ніколи не замислювався над великими речами. Одне пам’ятаю... Навіть якщо поряд свистять кулі, що таке смерть, ти ще не уявляєш. Лежить у піску людина, а ти її гукаєш... Ти ще не зрозумів, що смерть... Ось вона яка... Мене поранили в ногу, не надто сильно... Подумав: «Я, здається, поранений». З подивом подумав. Відсторонено. Нога болить, але ще не віриться, що це вже і зі мною сталося. Ще новенький, ще хочеться постріляти. Хлопці взяли ніж, розрізали халяву чобота — мені вену перебило. Наклали джгут. Боляче, але показати, що боляче, я не міг, не поважав би себе як чоловіка. Терпів. Біг від танка до танка — відкрита мішень, метрів сто. Там обстріл, там каміння кришиться, але я не можу сказати, що я не побіжу чи не поповзу. Я б себе не поважав... Перехрестився — і побіг. Пошкандибав. У чоботях кров, скрізь кров. Бій ще тривав понад годину. Виїхали ми о четвертій ранку, а бій закінчився о четвертій дня, і ми нічого за цей час не їли. У мене руки були у власній крові, мені це не заважало, їв білий хліб цими руками. Потім мені переказали, що мій друг помер у шпиталі, йому куля влучила в голову. Я уявляв: якщо він загинув, то через кілька днів на вечірній повірці, хтось, можливо, за нього відповість: «Дашко Ігор, загинув під час виконання інтернаціонального обов’язку». Він тихий був, як і я, не герой, уперед не ліз, але все одно його не повинні були відразу забути, викреслити зі списків. Але ніхто, окрім мене, його вже не пам’ятав... Я вирішив попрощатися з ним... Він лежав у домовині... Я довго дивився, вдивлявся, щоб потім згадувати.

У Ташкенті... У касах квитків немає. Увечері домовилися в потязі з провідниками: дали їм по п’ятдесят карбованців, сіли й поїхали. Нас було всього четверо у вагоні і два провідники, кожен отримав по сто карбованців. Бізнес люди робили. А нам було наплювати! Ми сміялися без причини, клекотіло всередині: «Живі! Живі!»

Удома відчинив двері... Узяв відро і пішов по воду через увесь двір. Через свій двір!

Військову нагороду — медаль — вручили в інституті. Потім стаття в газеті з’явилася: «Нагорода знайшла героя». Мені смішно, ніби мене шукали червоні слідопити і сорок років по війні минуло. І не говорив я, що ми поїхали туди в ім’я того, щоб на афганській землі запалала зоря Квітневої революції. А написали...

До армії полюбляв полювання. Була мрія: відслужу, поїду в Сибір і буду там мисливцем, єгерем. Я був дурень... Вісімнадцять років... А тепер? Пішли з товаришем на полювання, він застрелив гусака, а потім ми побачили підранка. Я біг за ним... Товариш стріляв. А я біг, щоб спіймати живого. Я не хотів убивати...

Я був... хлопчисько... Що я розумів? Я читав багато воєнних книжок, там гарно написано. А мені розказати нічого...

(Я збираюся вже йти. Несподівано він відчиняє холодильник, дістає пляшку горілки, наливає півсклянки і залпом випиває.)

До йобаної матері це життя! Цю війну! Жінка сказала: «Ти — фашист!» — і пішла. Дочку забрала. Усе, що я тут вам плів, — пшик! Казка! Я — не знавець жінок і світобудови... На війні думав: «Прийду — і одружусь». Приїхав і одружився. (Наливає собі ще горілки.) Горілка... Книжки і горілка. Тут закопана таємниця російської душі, шукайте тут основу російського патріотизму. Ми віримо словам, цим закорючкам на папері... «Ти — фашист!» — і пішла. Будьте прокляті кремлівські мумії!! Їм потрібна була світова революція... А в мене життя одне... Одне життя! Я пам’ятаю очі пса, який сидів біля вбитого солдата... Е-е-е... Чортові мумії! Учора бачив сон... Люди бігали зі швидкістю снарядів і діяли, як снаряди. Падали бомби... Я не знаю, що то за бомби — усі люди мертві, а автобус і речі цілі... Абсолютно! Е-е-е... Кохаю! Я її кохаю... Інших жінок не знав... Плювати мені на війну! Герої? Герої такі ж люди, як і решта: брехливі, скупі, п’янички. Не вигадуйте героїв. Не видумуйте... Про кохання краще напишіть... Чим пахне війна? Е-е-е... Це запах убивства, а не смерті. Смерть інакше пахне... (Іще наливає горілки.) Горілки дамі не пропоную, а вина, блін, не маю, вино не вживаю. За любов! Самі афганці не боялися смерті... Якщо люди не бояться смерті, навіщо їх убивати? Який сенс? Хлопчики з Рязані, з глухих сибірських сіл... Ми вирішили, якщо в них немає в домі туалетів і туалетного паперу (камінчиками підтираються), то вони нижчі за нас. Усе це ми собі придумали, щоб нам було легше їх убивати.

Я їй усе розказував... Може, дарма? Звісно, дарма... Треба було в героя грати... А я розказував, що людину вбити так само просто, як качку на полюванні. Береш на мушку, виводиш ціль і натискаєш на спусковий гачок. Попервах, стріляючи, я заплющував очі, а потім дивився. П’яний я вже... Можу... Е-е-е... Скажу... Хотілося увесь час жінку... Непередбачувано, блін... Людина на війні поводиться непередбачувано... Якби я повернувся героєм, жінка б від мене не пішла. Війну програли. Країна розвалилася. За що жінкам поважати чоловіків?! Блін! Я сп’янів... Пардон, мадам письменнице. Хотіли правду? Ось вам правда... Померти легко, жити важко. Ну, в сенсі... Ну, як... Лежить убитий, а з кишені випала купа чеків. На життя збирав, на красиве життя. Я дурень був... Дурень... А війна... Там багато красивого... Вогонь — це красиво... Кишлак горить — згорів, люди втікали і відв’язали, випустили всіх тварин. Повернулися... Житла немає... Вибігають із глиняних руйновищтварини, і люди їх обіймають, плачуть, кличуть на ім’я: «Ти жива! Ти живий!» (Намагається поставити склянку на стіл, вона падає.) Відставити! Стояти! Твою мать, стояти! Пардон, мадам... Я п’ю, ви самі бачите — п’ю. Буду пити поки не забуду... Війну не забуду... Дружину... Я з тих, хто мало п’є... П’є, а йому все мало... Ось вона і пішла... П’ять років терпіла... Я приносив їй квіти, у кожній кишені по букету підсніжників. Найперших! Я п’яний! Е-е-е... Домовини були збиті зі щілинами, як ящики з фруктами... У казармі... На стіні плакат про непорушність радянсько-афганської дружби... Так!!! А може, дружина повернеться? Я кину пити... (Бере до рук пляшку.) Книжки і горілка... Дві російські таємниці... Зараз я багато читаю. Коли живеш без кохання, з’являється багато часу. А телевізор я не дивлюся... Брехня! Пишіть, мадам... Пишіть... А чому баби про війну пишуть, а де ж чоловіки? Твою мать! Треба знати війну... Це знання не з книжок, не з того, що я бачив, воно ще раніше в мені було. Звідкись...

А про кохання нічого не розумію, для мене жінка незрозуміліша за війну. Страшніше за кохання нічого немає.


Рядовий, танкіст



— Хто вам сказав, що люди не люблять війну? Хто вам це сказав...

Поїхав я до Афганістану не сам... Зі своїм собакою Марою... Крикнеш: «Помри!» — і він падає. «Затули очі», — і він лапами затуляє морду й очі. Якщо мене щось непокоїть, дуже засмучений, він сідав поряд і плакав. Перші дні я німів від захвату, що я там. З дитинства тяжко хворів, до армії мене не брали. Але як це? Хлопець — і не служив в армії? Соромно.

— Ти там здохнеш за два дні, — лякали мене.

— Ні, я маю бути там. — Я хотів довести, що я такий же, як і всі.

Від батьків приховав, де служу. З дванадцяти років у мене запалення лімфовузлів, і вони, звісно, скликали б усіх лікарів. Написав, що посилають до НДР. Повідомив лише номер польової пошти, мовляв, секретна частина, місто називати не можна.

Привіз із собою собаку й гітару. В особовому відділі спитали:

— Як сюди потрапив?

— А ось так... — розповідаю, скільки рапортів подав.

— Не може бути, щоб сам. Ти що, божевільний?

Ніколи не курив. Захотілося закурити.

Побачив перших убитих: ноги відрізано по самий пах, діра в голові... Відійшов і впав... Ну, так... Герой! Навколо пісок і пісок. Нічого не росте, окрім верблюжих колючок. Попервах згадував про домівку й маму, а потім думки тільки про воду. П’ятдесят градусів вище від нуля, шкіра плавиться на автоматі. Я ходив із червоними, обпеченими руками. Улюблений спогад... Мана... Як ходили в Союзі у звільнення і до оніміння в горлі насолоджувалися вершковим морозивом. Після бою запах смаженого... Ось кажуть: «Душа! Душа!» На війні душа — щось відсторонене, там людина переводиться в інший стан. Сни важкі... Прокидався весь час від дикого реготу. Іноді навіть хтось покличе мене на ім’я... Розплющу очі і згадую: війна! Я — на війні! Ранок... Хлопці миються, голяться... Жарти, примовки і приколи: налити комусь у штани води... Якщо в поході, то сон короткий — дві-три години, найкраще потрапити в наряд на початку ночі, оскільки вранці сон найміцніший. Вранішня зміна іще мусить закип’ятити чай. У поході їжу готували на вогнищі. Похідна пайка: дві двохсотграмові бляшанки каші з м’ясом, маленька баночка з паштетом, сухарі чи галети, два пакуночки цукру (як у потязі) і два пакетики чаю. Іноді видавали тушонку, із розрахунку одна банка на кількох людей. Із кимось потоваришуєш — у його казанку розігріваємо кашу на двох, у моєму — кип’ятимо чай.

Уночі хтось поцупив автомат убитого... Знайшли. Наш солдат. Продав до дукану за вісімдесят тисяч афгані. Покупки показав: два магнітофони, джинсове шмаття. Ми самі його вбили б, розірвали, але він був заарештований. На суді сидів, мовчав. Плакав. У газетах писали про «подвиги». Ми обурювалися. Але загадка: повернувся додому, минуло два роки, я читаю газету, шукаю про «подвиги» — і вірю.

Там здавалося: повернуся додому — усе перероблю у своєму житті. Зміню. Багато хто повертається, розлучається, заново одружується, їде кудись. Хто в Сибір будувати нафтопроводи, хто в пожежники. Туди, де ризик. Уже не можна задовільнитися існуванням замість життя. Я там бачив обпечених хлопців... Спочатку вони жовті, лише очі блищать, а шкіра злізає — вони рожеві... А сходження в гори? Це так: автомат — зрозуміло, подвійний боєкомплект — кілограмів десять патронів, гранат стільки-то кілограмів, до того ж кожному по міні — це ще кілограмів десять, бронежилет, сухпайок, — загалом, зусібіч на тобі навішано кілограмів сорок, якщо не більше. У мене на очах людина ставала мокрою від поту, ніби її зливою вперіщило. Я бачив жовтогарячу скоринку на застиглому обличчі вбитого... Чомусь жовтогарячу... Бачив дружбу, боягузтво... Ницість... Але ви, будь ласка, не бийте навідліг... Обережно із цим... Багато нині... Брехні багато. Але чому ніхто не поклав партквитка? Ніхто кулю в лоба собі не пустив, коли ми там були? А ви? Що робили ви, відома письменниця, коли ми були там? (Хоче закінчити розмову, але потім передумує.) Ви книжку писали... Так? І дивилися телевізор...

Повернувся... Мати, як маленького, роздягла, усього обмацала: «Цілесенький, ріднесенький». Зверху цілий, а всередині палає. Усе мені погано: яскраве сонце — погано, весела пісня — погано, чийсь сміх — погано. Боявся лишатися вдома сам, спав із напіврозплющеними очима. У моїй кімнаті ті самі книжки, світлини, магнітофон, гітара. Лише мене того... Немає... Через парк пройти не можу — озираюся. У кав’ярні офіціант стане за спиною: «Замовляйте». А я ладен схопитися і втекти, не можу, щоб у мене хтось за спиною стояв. Побачиш негідника — єдина думка: «Розстріляти його!» Там же я міг підійти до будь-кого і зарубати, як курку... І війна все спише. Там доводилося робити просто протилежне тому, що потрібно в мирному житті. А тут треба забути всі навички, набуті на війні. Я стріляю відмінно, прицільно кидаю гранати. Кому це тут потрібно? Там нам здавалося, що є що захищати. Ми захищали нашу Батьківщину, наше життя. А тут — друг не може позичити трояка: дружина не дозволяє. Що це за друг?

Я зрозумів: удома ми не потрібні. Не потрібне те, що ми пережили. Це зайве, незручне. І ми зайві, незручні. Відразу після Афгану працював слюсарем з ремонту автомобілів, інструктором у райкомі комсомолу. Пішов. Скрізь багно. Люди зайняті заробітками, дачами, машинами, сирокопченою ковбасою. До нас усім байдуже. Якби ми самі не захищали своїх прав, то це була б невідома війна. Якщо б нас не було так багато, сотні тисяч, нас замовчали б, як замовчали свого часу В’єтнам, Єгипет... Там ми всі разом ненавиділи «духів». Кого ж мені тепер ненавидіти, щоб у мене були друзі?

Ходив до військкомату, просився кудись у «гарячу точку»... А там таких, як я, повно — у кого мозок вивернутий війною.

Уранці прокидаєшся і радієш, якщо не пам’ятаєш снів. Я нікому своїх снів не переповідаю, але вони до мене повертаються... Одні й ті самі сни...

Ось нібито я сплю і бачу море людей... Усі біля нашого будинку... Я озираюся, мені затісно, але чомусь я не можу підвестися. Тут до мене доходить, що я лежу в домовині... Домовина дерев’яна, цинкової обгортки на ній немає. Пам’ятаю це добре... Але я живий, пам’ятаю, що я живий, але я лежу в домовині. Відчиняють ворота, усі виходять на дорогу, і мене виносять на дорогу. Величезний натовп, у всіх на обличчях горе і ще якийсь захват таємний... Мені незрозумілий... Що сталося? Чому я в домовині? Раптом процесія зупинилася, я почув, як хтось сказав: «Дайте молоток». Тут промайнула думка: я бачу сон... Знову хтось повторює: «Дайте молоток»... Воно наче наяву і наче уві сні... І втретє хтось сказав: «Подайте молоток». Я почув, як грюкнуло віко, застукав молоток, і один цвях улучив мені в палець. Я почав бити головою у віко, ногами. Раз — і віко зірвалося, упало. Люди дивляться — я випростовуюсь, підвівся до пояса. Мені хочеться закричати: боляче, навіщо ви мене забиваєте цвяхами, мені там нічим дихати. Вони плачуть, але мені нічого не кажуть. Усі мов німі... На обличчях захват, захоплення таємне... Невидиме... І я його бачу... Про нього здогадуюсь... І я не знаю, як мені з ними заговорити так, щоб вони почули. Мені здається, що я кричу, а губи мої стиснені, не можу їх розтулити. Тоді я ліг назад у домовину. Лежу і думаю: вони хочуть, щоб я помер, може, я справді помер, і треба мовчати. Хтось знову каже: «Дайте мені молоток...»


Рядовий, зв’язківець





ДЕНЬ ПЕРШИЙ «БО БАГАТО ПРИЙДЕ ПІД ІМЕНЕМ МОЇМ...» | Цинкові хлопчики | ДЕНЬ ТРЕТІЙ «НЕ ЗВЕРТАЙТЕСЬ ДО ДУХІВ ПОМЕРЛИХ ТА ДО ВОРОЖБИТІВ, І НЕ ДОВОДЬТЕ СЕБЕ ДО ОПОГАНЕННЯ НИМИ»