на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



25


Дюссандер обережно дибав лікарняним коридором. Він досі не дуже впевнено тримався на ногах. Синій банний халат він накинув на білу лікарняну сорочку на поворозках. Уже був вечір, по восьмій, і медсестри мінялися змінами. Наступні півгодини пануватиме безлад — він помітив, що кожна передача зміни супроводжувалася гармидером. То був час для обміну записками, плітками, кавування на сестринському пості, який був одразу за рогом від фонтанчика з питною водою.

А те, що йому було потрібно, розташовувалось якраз навпроти фонтанчика з питною водою.

У широкому коридорі (о цій годині він нагадував Дюссандеру довге лунке приміщення вокзалу за мить до відходу пасажирського поїзда) його ніхто не помітив. Ходячі хворі неквапом прогулювалися вперед і назад, деякі були в халатах, як і він, інші притримували ззаду розпоріхи на своїх сорочках. З півдюжини транзисторних радіоприймачів у півдюжині палат линула розрізнена музика. Відвідувачі приходили та йшли. У якійсь палаті реготав чоловік, а по коридору навпроти інший чоловік, здавалося, схлипував. Швидким кроком пройшов лікар, не вистромляючи носа з роману в паперовій обкладинці.

Дюссандер підійшов до фонтанчика, напився води, втер рота згорнутою в пригорщу долонею й подивився на скляні двері навпроти. Ті двері завжди були замкнені… принаймні в теорії. На практиці ж він помічав, що часом вони лишалися й незамкнені, і без нагляду. Найчастіше — під час тих хаотичних тридцяти хвилин, коли мінялися зміни й медсестри збиралися за рогом. Усе це Дюссандер помітив тренованим і сторожким оком людини, яка з давніх-давен боїться власної тіні. Шкодував він лише про одне: що не вдалося поспостерігати за дверима без розпізнавальних знаків ще хоча б тиждень-півтора — щоб угледіти небезпечні відхилення від графіка. У нього був лише один шанс. А ще одного тижня не було. Його статус Осілого Верфольфа може ще днів зо два-три не бути відомим широкому загалу. Або це може відбутися завтра. Чекати він не наважувався. Коли все випливе, за ним стежитимуть цілодобово.

Він знову ковтнув води, витер губи й роззирнувся на два боки. А тоді, прибравши буденного виразу обличчя, без найменших спроб прокрастися, перетнув коридор, повернув ручку й зайшов у комірчину, де зберігалися ліки. Якби виявилося, що жінка, яка нею завідує, знову сидить за своїм столом, він би миттю обернувся на короткозорого містера Денкера. Ой, жіночко, пробачте, я думав, це туалет. От я дурко.

Але комірчина з ліками стояла порожня.

Він пробігся поглядом по горішній полиці ліворуч. Нічого, крім крапель для очей і вух. Друга полиця: проносне, супозиторії. На третій полиці він побачив «секонал» і «веронал»[114]. Пляшечка «секонала» легко ковзнула в кишеню халата. Дюссандер пішов назад до дверей і, не роззираючись, переступив через поріг у коридор. На його губах грала збентежена усмішка — і як він міг подумати, що там туалет? Ось же він, туалет, прямісінько біля фонтанчика. От же ж я дурко!

Він перетнув коридор до дверей з табличкою «ЧОЛОВІЧИЙ», зайшов усередину й помив руки. А потім повернувся до двомісної палати, яка тепер, після виписки уславленого містера Гейзеля, стала одномісною. На столику між ліжками стояла склянка й пластмасовий графин із водою. Шкода, що не з бурбоном. Справді, дуже жаль. Але байдуже, чим заливати пігулки — однаково від них він відключиться.

— Твоє здоров’я, Морисе Гейзель, — кволо всміхнувся він і налив собі склянку води. Після стількох років, що їх він провів, шугаючись власної тіні, помічаючи знайомі обличчя на паркових лавках, у ресторанах, на автовокзалах, його зрештою впізнав і здав чоловік, якого він не пам’ятав узагалі. Це було майже кумедно. Він на того Гейзеля заледве двічі глянув, на Гейзеля з його поламаним з Божої волі хребтом. Але так, якщо подумати, то це було не майже кумедно — це було дуже кумедно.

Він поклав до рота три пігулки, запив їх водою, поклав ще три, а тоді ще три. У палаті на іншому боці коридору він бачив двох старих чоловіків, які, згорбившись над тумбочкою, грали в понуру гру — крибедж. Дюссандер знав, що в одного з них грижа. А що в іншого? Камені в жовчному? У нирках? Пухлина? Простата? Жахіття похилого віку. Їх цілий легіон.

Він знову наповнив склянку, однак одразу класти до рота пігулки не став. Якщо прийняти забагато, це може завадити на шляху до мети. Він може їх виблювати, і вони потягнуть за собою решту зі шлунка, а отже, він виживе — щоб зазнати всіх тих принижень, які зможуть намудрувати для нього американці та ізраїльтяни. А він не мав жодного наміру так по-дурному, як hausfrau[115] в істериці, відбирати собі життя. Коли він відчує, що засинає, то вип’є ще кілька. Цього має вистачити.

До його вух долинув дрижачий голос одного з гравців у крибедж, тонкий й урочисто-переможний:

— Чотири карти однієї масті на десять… п’ятнадцять на вісімнадцять… і валет у масть на дев’ятнадцять. Як тобі такий фінт вухами?

— Не хвилюйся, — упевнено відповів йому старий із грижею. — Я більше очок набрав. Я веду в грі.

«Веду в грі, — подумав Дюссандер, уже відчуваючи бажання спати, — доволі підхожий вислів. Але американці схиблені на мовних зворотах. «Гівна собачого варте. Пристосовуйся чи звалюй. Запхай собі туди, де сонце не світить. Гроші відчиняють усі двері». Чудовий мовний зворот».

Вони думали, що ніде він від них уже не дінеться, але він вів у грі й збирався вийти з неї в них на очах.

Він зловив себе на тому, що з усіх абсурдних бажань у ньому бере гору одне — залишити записку для хлопця. Застерегти його, щоб був обережний. Послухався старого, котрий зрештою зайшов занадто далеко. Він шкодував, що не може сказати хлопцеві, що врешті-решт він, Дюссандер, почав його поважати, хай навіть і не симпатизувати, і що вести розмови з ним було краще, ніж слухати власні думки. Але будь-яка записка, навіть найневинніша, могла збурити підозри й кинути тінь на хлопця, а цього Дюссандеру не хотілося. О, звісно, попереду в нього кілька важких місяців, поки він чекатиме, коли в двері його будинку постукає урядовий агент і почне ставити йому запитання про певний документ, знайдений у певній банківській скриньці, орендованій на ім’я Курт Дюссандер, він же Артур Денкер… але мине якийсь час, і хлопець повірить, що він, Дюссандер, сказав йому правду. Усе це не повинно було зачепити хлопця, якщо, звісно, він зберігатиме спокій і витримку.

Дюссандер простягнув руку (здавалося, вона тягнеться на цілі милі вперед), узяв склянку з водою і вкинув до рота ще три пігулки. Поставив склянку на тумбочку, заплющив очі й вмостив голову зручніше на своїй м’якій-м’якій подушці. Ще ніколи в житті йому так не хотілося спати, і цей сон буде довгим. Він дасть йому спочинок.

Якщо не снитимуться сни.

Ця думка його шокувала. «Сни. О Господи, тільки не це, будь ласка. Тільки не ті сни. Коли попереду вічність, коли не буде жодної змоги прокинутися. Не…»

Охоплений раптовим жахом, він спробував виборсатися з дрімоти. Йому вже здавалося, що з ліжка тягнуться пожадливі руки, щоб його схопити. Тонкі руки з голодними пальцями.

(!НІ!)

Його думки перервав крутий вихор темряви, і він ковзнув його спіраллю вниз, немов по змащеній гірці, і все кружляв та кружляв униз, до тих снів, що могли там чекати.


Його передозування виявили о першій тридцять п’ять ночі, а вже за чверть години оголосили мертвим. Молоденька чергова медсестра перебувала під впливом злегка іронічної чемності містера Денкера, тож не стримала сліз. Ця католичка ніяк не могла втямити, чому такий приємний літній чоловік, що вже потроху одужував, вирішив таке скоїти й приректи свою безсмертну душу на вічні муки в пеклі.


предыдущая глава | Чотири сезони | cледующая глава