home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



МАЛИ НАС У ТОРБІ


У 1702 році московський підполковник Левашов проходив з військовим загоном через українське містечко Кишенку. Цей ординарний випадок не зберігся би в документах, якби не одна красномовна деталь: у ньому, як у дзеркалі, відбилася типова вдача «старшого брата».

Підполковник наперед вислав гінців, щоб городяни зустріли його хлібом-сіллю і дали викуп за те, що не буде їх грабувати. Одержавши викуп, розграбував таки містечко, а коли відходив, забрав ще й волів з плугами, хоча вони йому в поході були ні до чого. Відійшовши за сотню верст, дозволив кишенцям викупити (!) воли з плугами. Обурених господарів побив, вигукуючи: «Годі вам, бісові діти, «хохли» у гору підіймати! Вже ви в нашій торбі!»

Що тут характерно? Точнісінько так само свавільно поводилися на нашій землі всі зайди. І в давні часи, і в першу світову війну, і в другу. Чи не так само поводяться вони і тепер, коли в процесі приватизації вимагають викупу за відібрану в нас землю, «за воли і плуги» — сільськогосподарську техніку?

На прикладі історичних відносин українців із «старшим братом» можна скласти науковий кодекс, як закабалювати народ. Ясна річ, спершу треба відібрати у нього землю, ліквідувати збройні сили. Однак народ не кориться, бунтує. Як зробити його покірним? Насамперед прибрати до рук його лідерів — «зачинщиков и подстрекателей»: купити привілеями продажних і вилущити непідкупних, очорнити його героїв і возвеличити запроданців. Від часу Переяславської ради не минуло й двадцяти років, як український гетьман, вихованець Хмельницького Дем'ян Многогрішний перший проторував нашим кращим синам і дочкам дорогу до Сибіру. А останній гетьман Петро Калнишевський — на Соловки. (Скільки цвіту народного за триста літ загинуло в сибірських катівнях — від Дем'яна Многогрішного до Василя Стуса! Мільйони, мільйони...).

А ще краще зробити так, аби такі лідери взагалі не з'явилися. відібрати в народу мову і церкву, унеможливити доступ до влади, вільної торгівлі, промислу, міжнародних зв'язків, сфальсифікувати Історію, спаплюжити його культуру. А натомість на всі лади вихваляти холопські хліборобські щедроти, пастушеські таланти, небачений трудовий героїзм. І народ занидіє, отупіє, впаде на коліна. Тобто, опиниться в «торбі».

Кодекс закабалення готовий. Залишається лише запитати: а яка різниця в дотриманні його між московським царем Олексієм Михайловичем і радянським «царем» Михайлом Сергійовичем?

Велика неправда, що в нас була диктатура пролетаріату чи якесь народовладдя. Була навіть не диктатура партії, а виключно її центрального комітету на чолі з генсеком. Тобто та ж таки царська влада. Тільки з тією різницею, що тепер кожен громадянин був у неї в «торбі» — покірний слуга комуністичної держави, зобов'язаний рабськи виконувати її волю.

Народні ради — секції правлячої партії, радянські інституції бездушні заклади, що лише, як і сто, і двісті років тому, доводять волю центра до периферії, але ніколи не навпаки. Вільна ініціатива як індивідуальна, так і колективна — заборонена. Всі прояви державної активності мали бути проштемпельовані схвальною печаткою партії. Тому політика так званого партійного народовладдя — політика кричущого дворушництва, безпрецедентна в своїй свавільній практиці.

На основі згаданого кодексу до недавнього часу в Союзі все робилося для того, щоб людина національної меншості якнайшвидше забула, хто вона, яка історія її пращурів. Згадаймо період брежнєвсько-сусловської політики так званого «прискореного, добровільного злиття націй і народностей». Залишимо взагалі поза можливостями людського розуму той факт, як можна злити, скажімо, національну неповторність узбека і естонця, молдаванина і таджика. Але де, скажіть, той народ на планеті, який би добровільно, з дебільною радістю зрікся самого себе? В якому марксистському талмуді є така теза? Все було набагато простіше: за цим обманом крилася елементарна русифікація.

Підтвердження — розправа Суслова над Петром Шелестом. Який найбільший злочин був у роботі першого секретаря ЦК України з точки зору «сірого кардинала»: «А взагалі я повинен сказати, що на Україні далеко не все гаразд, — уся Україна говорить українською мовою!»

Так ось у чому була шкідницька підступність українців на шляху до комунізму! Пригадуєте: Ленін обіцяв їм аж дві мови, вірний ленінець Суслов відбирав останню... Ні, прямої заборони не було, — а навіщо так грубо? Але дозвольте нагадати слова О. Довженка: «На Україні вищі школи давно вже переведені на російську мову, що таким чином українська середня школа змушена теж щезнути як непотрібна, безперспективна...»

Бачите, як тонко зроблено, і без скандальних валуєвських указів. Досить було на мову «міжнаціонального спілкування» перевести державне, партійне, господарське діловодство, як навіть сільський житель відразу відчув, що його мова, — другого сорту, що нею можна говорити хіба що з коровами на фермі та кіньми в полі...

Сучасні валуєви знахабніли до того, що просто у вічі заявляють нам, нібито українською мовою неможливо навчити говорити комп'ютер, така вона відстала. І це говориться про мову, яка на міжнародному конкурсі мов у Парижі в 1934 році здобула третє місце за виразністю, чіткістю, мелодійністю після французької та іранської, залишивши позаду інші європейські мови (на яких, до речі, комп'ютери прекрасно розмовляють).

Щоб надійно, назавжди посадити народ «у торбу», досить налагодити безперервний процес манкуртизації його дітей у школі. То найстрашніший злочин проти «молодшого брата». Школа — колиска нації. А в нас століттями було нормою, звучало ніби афоризм: «У школі кажуть одне, вдома інше». Що ж то за колиска, коли дитина з перших кроків не знає, де правда, де брехня. Їі намовляли ненавидіти своє, національне, а любити чуже, проклинати Мазепу, Петлюру, Бандеру і славити Павлика Морозова, Корчагіна та інших «героїв», які з точки зору права мало чим відрізняються від карних злочинців.

Пригадай, читачу, чи були і чи могли бути в твоїй школі вчителі, які казали дітям правду. Чому, наприклад, декларуючи лозунг «Вся влада Радам!», її все ж таки не хочуть віддати, а лозунг «Все для людини» не хочуть виконувати? Хто такі Сахаров, Солженіцин, Стус — друзі чи вороги народу? Ах, вони порушували закон? Ну, а Кармелюк, Довбуш діяли на основі права? І чи не закликають Деякі вчителі і зараз до «вічної дружби», до відродження більшовицької партії на чолі з Ніною Андреєвою, до нового розгрому дрібних власників, у яких знову треба все відібрати і розділити. Що доброго можуть виховати такі вчителі?

Час дати принципову оцінку й такому дурману. Не секрет, що На схід від Збруча і аж до Сахаліна нас хто поза очі, а хто просто у вічі Досі називає «бандерами». Ніби ми ще й тепер носимо за халявами ножі, а за пазухами — обрізи. Якби ті люди хоч трохи поцікавилися історією нашого краю, вони знали б, що населення Галичини ніколи не відзначалося бунтарством і бандитизмом. Воно дуже кволо підтримало визвольну війну Богдана Хмельницького, не мало ні свого Кармелюка, ні Залізняка, з однаковим недовір'ям ставилося до Пілсудського, Сталіна і Гітлера.

І нині, коли в багатьох селах насипають стрілецькі могили, гірко читати спогади очевидців, що ЗУНР активно, зі зброєю в руках підтримав ледве один процент населення, решта ж байдуже вичікувала, що з того вийде. І коли вже це населення спромоглося на бандерівський рух, то мусило мати надто серйозні причини.

Не завадить і пильніше придивитися до тих, хто звинувачує нас у бандитських намірах. Передусім вихідці з тих країв, де, за історичними даними, під час громадянської війни «гуляло» понад сорок тисяч банд. Коли такі люди вішають мені ярлик «бандери», завжди запитую: «По собі міряєте, шановний?»

Ще гірше, коли таку демагогічну зашореність виказують мої краяни. Учитель-ветеран М. Сивобородько запевняє нас в одній західноукраїнській обласній газеті: «Коли полічити в кожному селі, то їх (радянських активістів) від рук націоналістів загинуло більше, ніж на фронтах Великої Вітчизняної війни». Отакої! А я чомусь думав і думаю, та ще й статистичні дані маю під рукою, що навпаки, від рук «активістів» загинуло в десять разів більше «націоналістів» — і не бандитів, а законних патріотів своєї землі.

Звідки в учителя такі дані? Хто порахував жертви? І з якою метою безапеляційно підтасовуються факти? Посудіть самі. В багатьох наших селах на обелісках загиблих фронтовиків викарбувано по 40–50 прізвищ. Тепер на тих же обелісках викарбовують по стільки ж прізвищ загиблих «націоналістів». Але назвіть мені хоч одне село, де б від рук «проклятих націоналістів» загинуло 50 «активістів». Хоча б п'ятнадцять. Бандерівці ж загинули майже всі. Але така вже наша українська вдача: почути щось страшне і невиразне — й одразу гала-гала...

Користуючись нагодою, звертаюся до сільських осередків Руху: підіть, люди добрі, в селах від хати до хати, позбирайте імена всіх, хто загинув за бандерівщину, не повернувся з берпвських катівень, з сибірських концтаборів і хто впав як «активіст». Чесно, по-християнськи, по-європейськи, врешті-решт, складіть офіційні списки їх хоча б для того, аби нас більше не дурили і не ображали!




ХТО ВБИВ ЄСЕНІНА? | Третя руїна. Роздуми над недолею | БАТИЙ БУВ ГУМАННІШИЙ