~ 24 ~

Я стояв, скам’янілий, із зошитом у руці, аж раптом почув у себе за спиною якийсь рух. Я обернувся: ручка дверей повільно поверталася.

Кинувши зошит на столі, я похапцем заховався за штору, думаючи, що все пропало і мене викрили. Тканина була щільною, але крізь переплетення ниток цілком можна було розгледіти, що відбувається в кімнаті. Двері прочинилися, і в щілину, пильно вдивляючись у напівтемряву, просунулося чиєсь обличчя.

Та сама жінка. У мене знову стислося серце. Те, що вона побачила в кімнаті, мабуть, відповідало її очікуванням, тому що вона рішуче штовхнула двері й увійшла. Як була, голяка, потопаючи в м’якому килимі маленькими, витонченими ступнями, вона йшла просто на мене. Я затамував подих. Але вона зупинилася біля столу — і я зітхнув наполовину полегшено, наполовину розчаровано. Очі її поблискували в напівтемряві, вона явно щось шукала. Я стояв менш ніж за півметра від неї. Вона нахилилася над столом, простягнувши руку до зошита, і її груди злегка хитнулися.

Її запах хвилював, будив чуттєвість; я вмирав від бажання. Мені було досить простягнути руку, щоб торкнутися її шкіри, і досить нахилитися, щоб притиснутися до неї губами…

Вона відсунула зошит, потягнулася до квадратної коробки, що стояла на столі, і дістала звідти величезну сигару.

Залишивши коробку розкритою, незнайомка, на превелике моє полегшення, повернулася до дверей, затиснувши в тонких пальцях призначену для господаря будинку сигару.

Перш ніж поворухнутися, я відрахував двадцять секунд. 22:29. А що, як Дюбрей захоче випустити пса, поки дама вирушила за сигарою? Що ж робити?

Випробовувати долю далі або залишитися в палаці на ніч і вийти рано-вранці, коли собаку знову прив’яжуть?

Фортепіано знову заграло… Я зітхнув із полегшенням. Швидше, не гаяти ні хвилини… Іти просто через вікно. Я відчинив вікно, підтягнувся й виліз назовні. Порівняно із задухою кабінету повітря здалося мені дуже свіжим. Я був на першому поверсі, але в мене під ногами була стеля вестибюля, і я опинився на карнизі чотириметрової висоти. Повільно йшов карнизом, розкинувши руки, як канатоходець або сновида, намагаючись вигнати з пам’яті неприємні спогади. Мені довелося дійти таким робом до рогу, а там можна було вже з’їхати вниз водостоком. Рухаючись швидкими перебіжками, я обійшов сад кругом і біля собачих будок зітхнув із полегшенням: Сталін усе ще гриз баранячу кістку. Побачивши, що я вилажу з кущів, він моментально схопився і нашорошив вуха. Я ласкаво покликав пса на ім’я, намагаючись його заспокоїти, щоб він не переполошив увесь квартал. Він злобно загарчав, роздимаючи ніздрі й оголивши гострі ікла, потім знову зайнявся кісткою, але очей з мене не зводив. Невдячний.

У палаці спалахнуло світло. Хутчіш! Я кинувся до хвіртки, потягнув її… і вона виявилася замкненою: язичок був щільно вставлений у замок. Металевий прямокутник валявся на землі перед дверима. Ввійшовши, я необережно пустив двері, оскільки відразу заходився коло собаки…

Я опинився в пастці, як щур. Мене ось-ось викриють, це питання кількох секунд. Тривога і безсила лють охопили мене. Іншого виходу немає! Сад оточений ґратами понад три метри заввишки, із гострими списами по верху. І ні деревця, ні бодай якоїсь стіни біля огорожі, щоб можна було скористатися нею, як підставкою, — нічого… Я перевів погляд на Сталіна. Він підвів голову, не випускаючи із зубів баранячу кістку, і грізні ікла на мить блиснули в темряві… А за ним виднілися чотири собачих будки, що вишикувалися в акуратний ряд саме вздовж паркану…

Я гикнув…

Дюбрей говорив, що у світі бізнесу мисливці ніколи не вибирають дичину навмання. А у світі собак? Нападе на мене Сталін чи ні? Адже під час першої зустрічі з ним я дуже злякався… Як він поставиться, якщо я піду на штурм його будок абсолютно спокійно, без паніки і навіть… довірливо? У мене немає іншого виходу…

Усередині мене зазвучав слабкий голос, він ледве чутно шепотів, що я мушу піти на цей ризик. Звичайно, металевий прямокутник вискочив із дверей абсолютно випадково, але ще Ейнштейн говорив, що випадок — це Бог, який завжди подорожує інкогніто… У мене було таке відчуття, що життя посилає мені випробування, щоб дати шанс змінитися, і що, якщо я не скористаюся випадком, який мені випав, — я назавжди лишуся в полоні власних страхів…

Мої страхи… Сталін нагонив на мене жах. Цікаво, чи надто він розсердиться, коли зрозуміє, чого я від нього хочу? І що завдасть мені страху — його агресивність або стрибок сам по собі? Чи стане мені мужності перемогти страх, приборкати його і вийти йому назустріч? Кажуть, сміливий помирає один раз, а боягуз — тисячі, зо страху.

Я глибоко втягнув у себе ласкаве вечірнє повітря і повільно видихнув. Потім іще і ще раз, похиливши плечі й розслабляючи всі м’язи. Із кожним вдихом я дедалі більше розслаблявся й заспокоювався. І настав момент, коли я відчув, що пульс дійсно сповільнився.

Сталін — друг, чудовий пес… Я почуваюся чудово, я вірю в себе… І я вірю в симпатичного собаку… Я його люблю, і він теж мене любить… Усе чудово…

Я потихеньку почав просуватися до першої буди, дихаючи рівно й дедалі більше заспокоюючись… Усе йде добре…

Я йшов, не звертаючи уваги на пса, цілком зосередившись на кольорі його будки, на теплому вечорі, на мирному спокої саду…

Жодного разу не глянув я на Сталіна, хоча боковим зором і зауважив, що він стежить за мною. Я намагався зосередитись на дрібницях навколишнього середовища, щоб підживити відчуття впевненості та спокою. І, коли я спокійно поставив ногу на дах буди, наймиліший пес навіть не підвів голови. Я переліз через ґрати, зістрибнув зі зворотного боку і щез у нічній темряві.