на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



Райська пташка (I)

Кінець настав швидко, та перед тим був іще знак, який його провістив; принаймні у тому, що то був таки знак, хотіла переконати себе пані А. в останні місяці. Так, наче попередження могло надати якогось сенсу тому, що насправді було просто нещастям.

Отже, останній подих літа за півтора року до похорону: пані А. працює в садку за будинком. Вона саме витягує з коренем непотрібне вже квасолиння, аби розчистити місце для савойської капусти, коли за кілька кроків від неї на один із каменів, якими позначено межі її прямокутної ділянки, сідає пташка.

Пані А. як стоїть, зігнувшись, попри свої шістдесят вісім років, до самої землі, так і завмирає, щоб не злякати пташку, а та дивиться на неї проникливим поглядом. Такої вона не бачила ще ніколи. Завбільшки десь із сороку, але забарвлення цілком інакше. Під голівкою пробивається лимонно-жовте пір’я, що переходить на груди і губиться у блакитному оперенні спини і крил, а ще у неї є хвіст із довгих білих пір’їн, які мають подібні на бавовняні ниточки кінці, закручені, мов гачки на рибу. Присутність людини пташину, схоже, не турбує; навпаки, вона, таке враження, й прилетіла сюди для того, щоб нею можна було помилуватися. Серце у пані А. раптом хтозна-чому починає шалено калатати, коліна мало не підкошуються. Їй спадає на думку, що та пташка належить, певне, до одного з рідкісних тропічних видів, а тому дуже цінна; втекла, мабуть, якомусь колекціонерові з клітки, бо в околицях Рубіани такі точно не водяться. Хоча, наскільки їй відомо, колекціонерів птахів у Рубіані теж немає.

Раптом пташка рвучко схиляє набік голівку і береться шпортати дзьобом собі під крилом. У її рухах є щось зловісне. Ні, зловісне — не те слово... радше зверхнє — ось, так краще. Причепурившись, вона знову впивається своїми чорнющими оченятами просто у вічі пані А. Притиснуті до тулуба крила якусь мить легенько тремтять, пташина двічі дуже повільно вдихає повітря, і груди у неї надимаються, а тоді врешті відривається від каменя і безшумно злітає. Пані А., прикриваючи очі від сонця рукою, стежить за нею; вона охоче поспостерігала б іще, але пташка невдовзі зникає поміж дубами, що ростуть на довколишніх теренах.

Зустріч із тим подібним на папугу птахом наснилася їй потім уночі. Мені вона розповіла цю історію лише згодом, коли хвороба стрімко прогресувала і було вже неможливо відокремити реальні факти від витворів уяви чи просто навіювання. Втім, те, що зранку пані А. взялася шукати зображення тієї пташки у книжці про фауну долини Сузи, яку мала вдома, гадаю, таки правда, бо ту книжку вона мені показувала. Правда, безперечно, і те, що, так нічого й не знайшовши, вона вирішила звернутися до свого приятеля-художника, який захоплювався орнітологією: хроніку цього візиту було розписано до найменших подробиць. Який характер мали її стосунки з тим митцем, я так ніколи і не зрозумів достеменно. Пані А. не схильна була надто розводитися на цю тему: можливо, через свою сором’язливість, бо то був таки знаний художник — без сумніву, найвідоміша особа поміж тими, з ким вона підтримувала контакт після смерті Ренато, а може, просто не хотіла його ні з ким ділити та й годі. Знаю лише, що час від часу вона для нього куховарила і виконувала всілякі доручення, та загалом була просто такою собі компаньйонкою, приятелькою, з якою можна у цілком безневинний спосіб збавити годинку-другу. Як на мене, бачилися вони частіше, ніж вона воліла зізнаватися. Щонеділі після літургії пані А. заходила до нього й залишалася до обіду. Яскраво-червоний фасад художникової вілли ховався поміж височенними буками лише за три хвилини на авто або десять хвилин пішки від її будинку; туди можна було дістатися асфальтованою дорогою, що описувала широке півколо.

Художник був карликом: вона не вагалася так його й називати, ба навіть вимовляла це слово з відтінком якогось жорстокого вдоволення. Минуло вже стільки років, а їй ще й досі, зізналася якось мені, приходили до голови різні дурні думки про нього. Наприклад, пані А. так і не перестала запитувати себе, як це — сидіти, ніколи не торкаючись ногами землі. І завжди мимохіть стежила поглядом за його руками, за тими оцупкуватими, трохи кумедними пальцями, з-під яких, попри те, виходили справдешні дивовижі. То був єдиний чоловік, якого пані А. зі своїми метром і неповними шістдесятьма сантиметрами зросту могла розглядати згори, проте від нього віяло такими щедрими, потужними чарами, що вона завжди почувалася так, наче згори дивиться все ж він. Навідуватися до нього, сидіти у переобладнаній під майстерню вітальні, поміж усіма тими картинами і порожніми ще рамками — все це ніби переносило у ті часи, коли Ренато охоче брав її з собою, вирушаючи нишпорити підвалами й горищами у пошуках рідкісних предметів, які чомусь ще не впали нікому в око.


— То, напевне, був одуд, — припустив того серпневого ранку митець.

Він був не в гуморі та й узагалі останнім часом сильно змарнів, проте пані А. вже звикла і не надто цим переймалася. Колись, розповідала вона мені, у тій віллі яблуку ніде було впасти, бо там вічно товклася купа власників художніх галерей, приятелів та оголених дівчат, які приходили позувати господарю. Тепер же туди навідувалися тільки четверо жінок, котрі по черзі трохи допомагали йому по господарству; то були іноземки, і жодна не була аж такою вродливою, щоб її можна було увічнити на полотні. Пані А. знала: художник мало не цілими днями тільки те й робить, що думає про минуле; знала, що він уже майже не малює, що почувається самотнім. Власне, як і вона.

— Я чудово знаю, як виглядає одуд. Відпадає, — сухо відповіла пані А.

Дрібним стрибком митець спустився з крісла додолу і зник в суміжній кімнаті. Пані А. заходилася тим часом прочісувати поглядом вітальню — так, наче ще й досі все там як слід не вивчила. Її улюблена картина стояла трохи віддалік на підлозі, не завершена. На ній було зображено оголену жінку, яка сидить на столі: повні груди ледь-ледь розходяться в боки, великі соски вирізняються на тлі шкіри насиченим рожевим кольором. Перед нею — чотири вогненно-червоні персики і ніж, яким вона, мабуть, збиралася зняти з них шкірку. Проте не робила цього і знай сиділа нерухомо, чекаючи слушної миті.

— То була його найгарніша картина. І от того дня він за півгодини закінчив її просто в мене на очах. А тоді сказав: «Ти ж тою своєю машиною приїхала? То можеш її собі забрати». Зробив так зі співчуття, це ж ясно. Якби я попросила, то не дав би. А він уже тоді збагнув, у чому річ. Швидше за всіх, швидше за лікарів. Збагнув завдяки тій пташці. Повернувся тоді до вітальні зі шкіряною текою, поклав її мені на коліна і запитав: «Оця?» Я впізнала її відразу, через ті закручені білі пера ззаду. Він не бачив їх уже багато років, ще десь від 71-го. Думав, вони взагалі щезли. І тут ота райська пташка прилітає — і то власне до мене. Так її називають — райською птахою, або ж дивоптахом, але вона приносить нещастя. Я сказала йому: «Ми ж обоє уже в літах, що нам зробить нещастя?» Ще б пак, я ж буквально за кілька днів перед тим розбила дзеркало. Так-то воно так, але художник розлютився. «Яке ще дзеркало?! — кричав він. — Ця птаха віщує смерть!»


Якось я запитав Нору, чи вона бодай один-єдиний раз поставилася до тієї історії про знак серйозно. Дружина відповіла запитанням на запитання:

— А ти?

— Звісно, ні.

— Ну, а я, звісно, так. Гадаю, тут між нами завжди буде різниця.

Був пізній вечір. Емануеле вже спав, а ми спокійно наводили лад на кухні. На столі стояла ще майже наполовину повна пляшка вина.

— Якої Бабеттиної риси тобі бракує найбільше? — запитав я.

Нора не потребувала часу на роздуми; видно, обміркувала відповідь вже давно.

— Мені бракує того, як вона нас підбадьорювала, додавала нам сил. Люди насправді такі скупі на ці речі... переважно їм кортить лише переконатися, що сили у тебе ще менше, ніж у них.

Дружина змовкла. Я ніколи не можу сказати напевне, спонтанні у неї паузи чи вона свідомо, ніби актриса, відмірює їх одну по одній.

— А вона — ні, — вела далі Нора, — вона завжди за нас уболівала.

— Ти ніколи не розповідала, про що ви двоє розмовляли весь той час, коли ти лежала у ліжку.

— Хіба ми так багато розмовляли?

— Еге ж, немало.

Нора ковтнула вина з пляшки. Іноді вона дозволяє собі забути про манери, лише ввечері, коли ми наодинці, — так, наче втома і близькість спонукають на якийсь час викинути з голови всілякі заборони. На губах залишилася темно-червона пляма.

— Говорила вона, я слухала. Розповідала про Ренато — він був у центрі кожної розповіді, ніби й не помирав ніколи. Я певна, що вдома, на самоті, вона взагалі зверталася до нього вголос. Бабетта зізналася якось, що й досі накриває для нього на стіл, хоч і минуло вже стільки років. Я завжди думала, що це дуже романтично. Романтично і трохи патетично. Але ж усе романтичне водночас і патетичне, хіба ні?

Такі розмови у нас із Норою відбувалися чи не щовечора, особливо у перші місяці після смерті пані А. То була стратегія, до якої ми вдавалися, щоб не піддатися непевності: повертатися до цієї теми знову і знову, розчиняти її у діалозі, аж доки з рота, здається, не виходить уже нічого, крім чистого повітря. Пані А. була єдиним справжнім свідком починання, яке ми здійснювали день за днем, єдиним свідком уз, які нас поєднували; розповідаючи про Ренато, вона ніби хотіла запропонувати щось нам, дати поради, оперті на досвід стосунків досконалих і незіпсованих — байдуже, що вони виявилися приреченими та нетривалими. Врешті-решт кожному коханню потрібен хтось, аби його споглядати і визнавати, а ще — оцінювати; інакше воно ризикує рано чи пізно збитися на манівці. Без її погляду ми почувались у небезпеці.

На похорон, утім, ми таки запізнилися. Зібралися вчасно, але потім загаялися через якісь дріб’язкові клопоти, ніби те, що чекало нас попереду, було лиш іще одним із багатьох завдань, до яких треба докласти рук. Емануеле того дня був страшенно неспокійний та дратівливий і знай діймав нас розпитуваннями, бо конче хотів дізнатися, що, власне, означає «піти до неба» і чому звідти не можна повернутися. Відповіді на ці запитання він знав, і саме ця обізнаність й породжувала хвилювання (перший похорон: хіба ж не дивина для дитини?), та ми не надто схильні були йому потурати, а тому здебільшого просто не звертали на нього уваги.

Дорогою сімейні непорозуміння лише посилилися. Нора звинувачувала мене в тому, що я обрав довший шлях, а я взявся перераховувати всі ті нікому не потрібні дурниці, через які вона й забарилася вдома. Наприклад, макіяж: невже на похорон обов’язково треба фарбуватися? Якби пані А. була з нами, то неодмінно знайшла б у своїй колекції відповідну приповідку і нас утихомирила б, але вона вже спокійно лежала на відправі під прихистком соснової домовини.

Трохи збентежені, ми зайшли до церкви; людей там зібралося більше, ніж я сподівався. Проповідь я слухав неуважно, бо ніяк не міг викинути з голови думки про авто, яке в тому поспіху припаркував просто на узбіччі вузької вулиці. Мені уявлялися всілякі транспортні засоби на кшталт тих великих автобусів, що їздять у провінції: ось такий автобус мусить чекати на нас, бо не може проїхати, пасажири висипають на вулицю і голосно дивуються, де ж той ідіот, через якого вони тут застрягли. Проте вийти і перевірити я так і не наважився. Від останнього прощання ми утрималися: у храмі не було нікого, хто б потішився нашою присутністю, а якась потіха, можливо, не завадила б і нам самим.

Емануеле хотів супроводжувати гріб аж на цвинтар. Ми подумали, що то просто забаганка, дурна цікавість, і на цю ідею не пристали. Похорон узагалі — не дитяча справа, а цей, чесно кажучи, і не наша. Бувають ситуації, які треба залишити на сім’ю і найближчих друзів, а ким були для пані А. ми? Працедавцями, не надто більше. Смерть перерозподіляє ролі відповідно до формального порядку вагомості і миттєво усуває ті винятки з правил емоційної прив’язаності, які допускалися за життя. І вже не має особливого значення те, що Емануеле був для пані А. мало не внуком, бо своїх у неї не було, а нас, мене та Нору, вона охоче вважала би своїми названими дітьми. Бо її дітьми ми не були.


Пані А. | Чорне і сріблясте | Сироти