home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Місячне сяйво

Декілька днів життя в маєтку Дралєвських протікало без змін, і нова кухарка Зофія навіть не траплялася Іванові на очі. Та вже через тиждень усі прислужники панів Дралєвських відзначили зміну в їхньому харчуванні на краще. Іванові пан Генрик, окрім виїзної карети, доручив ще правити одноконкою для виїздів за провізією на торг.

Одного дня зранку пан Генрик прийшов на заднє дворище з новенькою кухарочкою Зофією і повелів їхати з нею на торг та слухати її в усьому. Однокінка була підготовлена до виїзду і скоро вже заторохтіла з двома панськими посланцями до базару, їхали не розмовляючи, і, зупинившись біля базару, Іван почепив на руки чималі кошелі, а Зофія перекинула через одну руку невеликий лозяний козуб.[39] Увагу торгівців зараз же привернули до себе двоє покупців з порожніми кошелями. Вони наперебій запрошували взяти що-небудь у них, вихваляючи свій крам.[40] Зофія спочатку спантеличено ходила поміж торгуючих та, видячи позаду себе дужого Івана, безбоязно почала приглядатися до всього, що їм пропонували. Кошелі Івана наповнювалися городиною, плодами брукви, капустою та коренеплодами, та ще під руку — куль кропу з лавровим конаром.[41]

Зупинилися побіля торговця м’ясивом, і Зофія вибрала з кабанятини криж — м’ясник задоволено відчахнув шматок та, загорнувши його декількома лопушинами, вкинув у другий кошіль Івана. Добре завантажені кошелі вже нагадували, що час йти до однокінки, але Зофія ще заповнила свого козуба буханцями, лісовими брусницею, чорницею та журавлиною. Іван першим поспішав до воза, аби скинути тягар з обох рук, і, залишивши на возі кошелі, заспішив навстріч Зофії допомогти нести їй козуба. Вона з вдячністю віддала Івану свого козуба і, пригадавши, що не купила солодощів, зупинилася поруч парубійка, який улещував своїми приготуваннями люд, що сунув повз нього.

— Пане гендляре, житніх медяників та цукрових комелів відваліть на півзлотого! — приязно вимовила Зофія.

Той зиркнув на неї з-під чола і, швидко відчахнувши солодкий комель, обгорнув його чистою полотниною та сунув їй у руки. Зофія передала згорток Івану і, відрахувавши гроші, подала гендляру, і тільки тоді той приязно посміхнувся, переводячи очі з неї на Івана.

По дорозі назад вона вже перемовлялася з Іваном, обговорюючи вдалий торг. Він неохоче підтримував розмову, бажаючи скоріше доправити кухарочку до маєтку. Іван швидко допоміг занести до куховарні покупки і заспішив до виходу, ледве не впавши, перечепившись на порозі. Почув позаду глузливий смішок Зофії, але кидати якесь слово у відповідь не було бажання.

Побіля стайні сидів Штефан, неначе чекаючи на повернення Івана, і з якоюсь досадою кинув у його бік:

— Довгий час торги вели, буцімто цілу хуру провіанту гарбали! Коня би пошкодував!

Іван поглянув на Штефана і, махнувши у відповідь на закиди рукою, почав розпрягати коня. Відвідуючи трапезну для челяді, Іван запримітив, що, коли він був там, Зофія ніби ненароком виходила з куховарні, оглядаючи трапезну та наводячи в ній лад. Харчуватися тепер Іван ходив сам, без стайничих, і його потішала поведінка Зофїї щодо своєї особи. Тепер вони двічі на тиждень виїздили на торги і заприязнилися, немов здавна знали одне одного. Іванові раз на тиждень доводилося виїздити й до Варшави з паном Генриком у його справах по маєтку, виконуючи свої повинності.

Буваючи у Варшаві, пан Генрик завжди болісно сприймав події, які відбувалися в сенаті і в усій Речі Посполитій. Після чергової подорожі, пан примостився поряд з Іваном і, видихнувши, важко мовив:

— Гине, гине, Річ Посполита… В сеймі чвари, король уже для шляхти — не король. Війна зі схизматиком Хмельницьким на порозі…

Іван мовчав, легенько підстьобуючи коней, а пан гнівно вів далі:

— Король збирає посполите рушення до війни, а йому докоряють. Невдатний цей Ян Казимир, нікт кров пролити за ролю[42] свою!

Вже наближаючись до свого маєтку, пан Генрик стурбовано глянув на Івана і промовив:

— Кожний оддані[43] поляк повинен йти на війну, захищати віру, Папу Римського від дикунів, схизматиків, холопів.

А після вечері Генрик запросив до себе Івана і, не довго гадаючи, мовив:

— Ти обмаль часу прислуговуєшся в маєтку. З кожного маєтку йдуть на війну… Бронко мій на небесах, підеш з посполитим рушенням в обозі від нас, Дралєвських.

Іван слухав, схиливши голову, не сміючи суперечити панським намовлянням. Він дізнався, що десь за тиждень-другий їх з Дареком з двома хурами відряджають до війська.

Тепер до головних повинностей додалося багато інших турбот. Готували дві хури, переробляючи їх зі старих гарб.[44] Огрядний Дарек поспіль пихтів, немов ковальський міх, але під прискіпливими поглядами Івана та Штефана підсобляв, обливаючись потом. Кидали роботу ще задовго до вечора і, викупавшись у річці за огорожею маєтку, поспішали вечеряти. Після вечері Іван ще встигав зробити виїзди на верховому коневі пана Генрика — Камертоні та молоденькій Клясиці. Потім, майже вже в темряві, виводив Багряного та мчав учвал лугом, пригадуючи козацькі перегони.

Одного вечора Іван затримався у трапезній і біля нього зупинилася Зофія та, благально глянувши, попрохала:

— Іване, візьми мене увечері на вигул коней. Я добра вершниця, зможу вигулювати Клясику, пан дозволяє… Я попрохала в нього.

— Дозволив, так вигулюй. Чекаю на тебе побіля стайні, не барися! — мовив Іван і вийшов з трапезної.

За якийсь час Зофія вже причепурювала Клясику, й Іван допоміг їй сісти в сідло, а сам заскочив на Камертона. Штефан не встиг вимовити щось заперечливе, як двоє вершників уже були побіля задньої хвіртки. Справді, Зофія чудово трималась у сідлі і вже за якийсь час, призвичаївшись до Клясики, припустилася їхати клусом.

— Тобі не куховарити потрібно. Гарно тримаєшся. Не розумію — де тебе навчили цій справі? — кричав на ходу Іван.

А Зофія, побачивши інше ставлення до неї Івана, перейшла на чвал і, вирвавшись наперед, гукнула:

— Спробуй ще наздогнати найкращу наїзницю пана Лащинського!

Іван піддав попід боки Камертону, та все ж не виривався наперед, дивуючись вправності куховарки. Зробивши широке коло лугом, Зофія, стишуючи ходу Клясики, перейшла на легкий поступ і, коли Іван порівнявся з нею, зі сміхом мовила:

— А ти, Стасе, гадав, що, окрім прислуговувати панам, я ні на що не здатна?

Іван, засміявшись, відповів:

— Зофіє, я взагалі нічого про тебе не гадав. Мене життя зім’яло, ще коли пани Важинські пішли на дно озера і мене потягли за ними. Та Бог дав — живий нині!

Вона сумовито повернулася до нього і невесело мовила:

— А я була найкращою в мого пана Лащинського… Та не повернувся він з-під Збаража, навіть не привезли його поховати. Кинули напівживого, втікаючи від холопів.

Іван мовчав, а вона, зронивши сльозу, каже:

— Молода пані Стефанія посумувала, але не забула помститися за його прихильність до мене: віддала мене в дім ката.

Вони зупинились поміж величними березами, і Зофія додала:

— Моторошним стало життя моє, ледве не покінчила з ним. Та де об’явились твій пан Генрик, а з ним і ти…

Іван спантеличено поглянув на Зофію і, обвівши поглядом обрій, вимовив ні до кого:

— Вечоріє вже, час до маєтку, мене ще Багряний чекає, на волю проситься… Поганяй коней.

Зофія, кивнувши головою, знову помчала на своїй Клясиці вперед та, відпустивши повід, підняла вгору руки, і крик радощів вирвався у неї з грудей:

— Нієх зіє Зофія, воля моя!

Стишили коней біля хвіртки, та тепер уже Іван загорівся бажанням носитися на конях одне за одним:

— Зофіє, почекай тут, зараз Багряний буде виїзним… — і, засміявшись, докинув: — Побачимо ще, хто кого!

Вона помахом голови дала згоду, і вже через хвильку Іван на своєму Багряному з’явився у проймі хвіртки та, порівнявшись із вершницею, вигукнув:

— Не відривайтесь, Зофіє! Кращий кінь Важинських піді мною!

Коні з ходу перейшли на рись і понеслися лугом навстріч сонячному колу, що вже, не осліплюючи вершників, неохоче лягало за обрій, невідривно дивлячись на це надзвичайно гарне видовище буяння життя. Гадалося, що вершники мчать за ним, сподіваючись настигнути його до схованки за ближнім гайком. Уже в сутінках їхні натомлені коні наблизились до маєтку і неподалік хвіртки вони обоє спішились та посідали на пригорку, мислячи щось своє. Першим озвався Іван, сумовито сповістив, що він з Дареком виїздить на війну з військом Казимира, але обозним, звичайним їздовим. Зофія промовчала, а за хвильку вже зізналася, що через те і напросилася вигулювати коней.

— Не бачу у своєму житті радощів. Ти трапився і знову ця війна розлучає нас, а тут дворові пхаються, любощів від мене чекають… — з тугою в голосі зізналась вона.

Іван перейнявся смутком Зофії і мрійливо відповів:

— От якби я повернувся з війни… Не хочу паплюжити долю твою, тримайся за краще…

Поряд посилювалися пташині співи, зорі заблимали, чаруючи своїх споглядачів, і Зофія, наблизившись до Івана, поклала голову йому на коліна. Іван застиг, не чекаючи такої ніжності, а вона, примостившись зручніше, тихо попрохала:

— Стасе, не відштовхуй мене… Хоч трішки дай порозкошувати поряд з тобою…

Іван хотів звестися на ноги, але замісто того почав гладити руками її волосся, лице, і великий сум найшов на нього, пригадалася в Зофі! його кохана Марія…

Заходячи спати до своєї комірчини, Іван наткнувся на кадуб з водою і, чортихнувшись, вилаяв Штефана:

— Якого біса ти мені перепони ставиш? Ще раз так зробиш — розтрощу голову цим кадубом!

Той хотів щось сказати у відповідь, але, відчувши Іванову лють, лише кахикнув і затих, посапуючи у своєму кутку.

Так минув тиждень, і хури були вже на ходу, а пан Генрик мовчав. Іван з Зофією кожного дня об’їжджали коней, і дворова челядь звикла вже до їхніх вечірніх прогулянок, от тільки пан Генрик кожного разу, зустрічаючись зі своїм слугою Стасом, хитрувато погрожував йому пальцем. Іван при цьому сумирно хилив голову і, ніяковіючи, розводив руками.

Одного дня, по обіді, побіля головних виїзних воріт зупинилась карета і поштовий служник передав для пана Генрика якесь послання. Через якийсь час було вже відомо, що днями посполите рушення виходить на війну і від пана вимагають, аби він надав дві хури. Ще не знаючи про швидкий від’їзд, Іван збирався на об’їзд верхових коней, коли до нього зі щасливим виглядом наблизився Штефан, який почав здаля розповідати гарну для нього новину:

— Готуйся, Стасе, на війну вже йдеш. Годі тобі наших панночок розбещувати, гультіпако!

Іван стиснув кулаки та вирішив за краще змовчати. А після швидкої вечері він не встиг й отямитися, як побіля Клясики вже поралася Зофія, готуючи її до виїзду. Злостивий Штефан стояв, обіпершись на нижню половинку дверей стайні, та кинув навздогін двом вершникам:

— До заходу щоби коней до стайні! Опісля не впущу, пройди огудливі!

Іван не міг відмовитися від походу на війну і замислив щось нездійсненне з першого погляду, але можливе. Він засвітла вирішив показати Зофії таємне місце схову послання з Варшави невідомого вивідувача при королю Казимирові. Швидко перетнувши річку Свідер, Іван зупинився, підчікуючи на Зофію. Вона спішилась і, здивовано глянувши на Івана, запитала:

— Стасе, а що ми втікаємо від панів, можливо, ти мене викрадаєш?

Він, озирнувшись навколо, весело відповів:

— Ніц, хочу тобі красоти показувати, аби ти запам’ятала мене… Не на вигул коней завтра, а чи не на загибель, один Бог відає…

Передихнувши, він знову погнав Камертона вперед, і скоро вони опинились побіля знакового місця передачі послань з Варшави. Шлях був безлюдним, і Іван, прив’язавши коней, ступив на узбіччя, тягнучи за собою Зофію. Вона з радісною усмішкою подала йому ніжну ручку, і за мить вони стояли біля дерева з дуплом вище голови.

— Що це за імените дерево, коли ти мене до нього припровадив? — змовницьки запитала паняночка і прилинула до грудей «свого» Стаса.

Постоявши певний час, втішаючи одне одного, Іван, піднявши вверх руку, показав їй порожнину в дереві. Вона, ставши навшпиньки, також потягнулась і, діставшись отвору, весело засміялась:

— От буду тут чекати, доки ти повернешся з війни і зів’єш там наше гніздечко, — кепкуючи зі Стаса, мовила Зофія та притиснулась до нього всім тілом.

Іван, занепокоєно прислухаючись, почув торохтіння воза та, крикнувши: «До коней!», допоміг їй забратись у сідло Клясики, і двоє коней понесли своїх верхівців до мосту.

До задніх дверцят маєтку добралися вже по-темному, й Іван спішився, щоби зайти всередину маєтку. Дверцята не піддавалися, і він, повернувшись до Зофії, кумедно вилаявся:

— Таки зачинив дверцята, ревнивець задрипаний… Бачиш, Зофіє, як всі марять любитися з тобою!

Він погукав на той бік, але у відповідь тільки загавкала якась приблудна собачня.

— Не ломися, Стасе! Нечистий з ним, тим Штефаном. Він як тільки видить мене — так бульбашки з носа пускає і пихтить… А з Дареком вони геть ворогами стали!.. — сказала глузливо Зофія.

Іван засміявся і, підійшовши до Камертона, повів його під вузди до лугового сінокосу. Зофія, не зронивши жодного слівця, заспішила за Іваном, не злазячи з Клясики. Незабаром вони опинилися серед свіжого сінокосу — звідусіль долинали пахощі нещодавно скошеного різнотрав’я. Зофія самостійно залишила сідло Клясики і, тримаючи її за повід, збентежено мовчала, стоячи позаду Івана.

— Що ж, від долі не втечеш! — якось дивно вимовив Іван і повів до невеликого деревця припнути Камертона.

Зофія також знайшла підходящий стовбур берези і обмотала повід навколо нього.

— Я тут і потічок знаю. Пізніше напоїмо коней, нехай одійдуть від перегонів! — турботливо вимовив Іван, підійшовши до Зофії.

— Звичайно, звичайно, не будуть вони обділені, Стасе. Я також за тобою — немов за горою! — стиха вимовила Зофія і змовкла, похнюпивши голову.

Іван розмірковував, як йому діяти далі, різні думки й сумніви не давали йому спокою, тоді він присів до стіжка і, махнувши рукою, запросив сісти поряд із собою Зофію.

— До ранку роса очей не виїсть… От лиш би тобі було затишно, — стиха мовив Іван, підгрібаючи попід боки сіно.

Зофія кумедно копошилася, радіючи турботам Івана, і вже коли зручно вмостилися, зронила вдячне слово:

— Не турбуйся за мене, я давно ніким не обласкана. Звикла до життя призвичаюватись.

Іван від цих слів якось несподівано і для нього самого душевно тріпнувся, і його рука пригорнула Зофію до себе.

— Ти не гадай про мене лихе, моє життя належить іншим людям… Я також немов стеблина під вітром…

Зофія щільніше пригорнулася до Івана і якось тихо, слово за словом, почала відкривати таємниці свого буття. Слухаючи Зофію, Іван все більше переймався повагою та співчуттям до цієї мужньої серцем жіночки. Майже не перепитуючи її ні про що, слухав і слухав, часом подумки порівнюючи її долю зі своєю. Коли вона скрикнула, показуючи рукою на яскраву падаючу зірку, Іван ніби інакшими очима поглянув на неї і, обійнявши по-справжньому, почав виціловувати її ще мокре від спогадів обличчя. Тепер душа Зофії відчула в ньому оборонця і співчувальну доброту його серця.

Їхні перемови і спогади Зофії розтопили якийсь холоду їхніх стосунках та зруйнували невидимі перепони в серці Івана. Він стримано, але гаряче почав пестити її тіло, а Зофія, душа якої весь час линула до нього і чекала цієї хвильки, забувши все у цьому світі, пила благодатні любощі коханого «свого» Стаса.

Невідомо, скільки минуло часу їхнього забуття про світ навколишній, але вони прийшли до тями від настійного дзенькання кінської упряжі та невдоволеного форкання коней. Іван роззирнувся навкруги, і йому здалося, що вони в якомусь срібному мареві. Місяць, давно вже висячи у них над головами, був всевидячим свідком земних утіх і тепер посріблив своїм сяйвом довкола все, ніби славлячи земне єднання. Зофія, також підвівшись, зачаровано дивилася на цю неймовірну красу і, пригорнувшись до Івана, разом з ним милувалася незвичайним дарунком небес.

Та коні не бажали чекати, їх турбували більше справи життєвого існування, і в цій благодаті небесного й земного пролунало іржання Камертона.

— Чую, чую… Так, Зофіє, людям — своє, а коні пити захотіли. Йдемо до потічка, — вирвалися слова в Івана, і він, підвівшись, простягнув руку панночці.

Зофійка жваво підвелася, міцно вхопивши руку Івана, і з якимсь смутком оглянулась на таке щасливе містечко, ніби жалкуючи полишити його. Повели коней до невеликого потічка, який зустрів їх тихим дзюрчанням та, продовжуючи казковість цієї ночі, весело гойдав на собі сріблястого місяця, свідка подій цієї ночі.

Коні одночасно вмочили свої морди у воду потічка, зігнавши відтіля лик місяця, і невідривно пили прохолодну воду. Через якийсь час вони один за одним відірвалися від води і, глянувши на своїх володарів, задоволено форкнули й знову почали цідити, втягуючи в себе життєдайну вологу.

— Годі вам, животи пообдуває. Ладні всю воду випити! — гримнув Іван і, сіпнувши за вузду Камертона, відвів назад.

Клясика не підкорялась гриманню Зофії і, тільки коли Іван рішуче потягнув вузду, відійшла вбік. Невдовзі коні вже були припнуті до своїх місць, а їхні верхівці знову вмостилися на теплому та пахучому сіні. Обоє мовчали, інколи поглядаючи в бік висвітленого небосхилу, де вже зароджувався новий день, який започаткує неймовірні зміни в їхньому житті.

Першим озвався Іван, звертаючись неначе до третьої розумної істоти побіля них:

— Настає день, а ми надолужуємо старе, боячись щось тут лишити важливе та необхідне, а доки він не настав, волів би тобі дещо розповісти.

Зофія, погоджуючись слухати Івана, закивала головою та примовляла:

— Слухаю, слухаю тебе, любий…

Іван почав оповідати, що він служить королю Речі Посполитої, в якого безліч явних і потайних ворогів, котрі не дозволяють йому виконувати королівську волю, а це і є воля Божа. Шляхта, сенат, просякнутий старими поглядами на переміни в їхньому житті, не дають покінчити з ворогами, холопськими повстаннями. Патріоти Речі Посполитої вимушені таємно служити королю, приховуючи свої діяння від навколишніх і навіть кревників. Спочатку Зофія слухала Івана з усмішкою на обличчі, а вже далі їй передалося хвилювання Івана і вона здивовано дивилася на нього, не розуміючи, куди заведе їх ця розмова. Він замовк і, чекаючи від Зофії бодай слова, мимоволі гладив її по шиї, милувався рисами гарненького обличчя. Навкруги почали озиватися птахи, чекаючи на скору появу небесного світила, і Зофія, ніби прокинувшись, тихо мовила:

— Шкода губити зібрані такими важкими потугами крихти любощів. Прийдешній день забирає чари ночі. — А потім, важко зітхнувши, додала: — Хто в цьому винен?

Тільки після цих слів Іван, неначе отямившись, зрозумів, що йому нікому доручити забирати послання та доправляти їх в умовлене місце. Він відтепер чимскоріше повинен після виїзду на війну дістатися своїх та сповістити про своє повернення. В перших променях вранішнього сонця вони добралися до задніх дверцят, які вже були відхилені навстіж, та спішились побіля самої стайні. Зі стайні на мить з’явилася скривлена пика Штефана та, зустрівши злісний погляд Івана, відразу сховалася. Зофія, залишивши Клясику на опіку Іванові, хутко задріботіла до кухні.

Упоравшись з верховими кіньми, Іван почав готувати свого воза до виїзду. У нього все було підготовлено до від’їзду, коли звідкілясь виринув Дарек і почав також завантажувати мішки зі збіжжям, і доки Іван чекав сніданку, також устиг приготуватися до від’їзду.

— А ти, Дареку, моторний хлопак! Дарма що ситий, добре буде нам на возах воювати, бачу, поб’ємо холопів! — весело озвався Іван, коли той присів поряд з ним на перепочинок.

— Нам, Стасе, гуртом триматися потрібно. Хлопів здолати і повернутися лицарями. То вже проти мене та Зофія не встоїть! — підтримав розмову Дарек і обійняв Івана за плечі.

Під час сніданку Зофія відкрито піднесла їжу Іванові на очах в усієї прислуги та, побачивши кислу гримасу на обличчі Дарека, все ж принесла і йому велику тацю з їжею та люб’язно виставила ніжку в реверансі. Опісля на дворищі на Івана з Дареком уже чекав пан Генрик з пані Халиною і, напутивши їх у дорогу, простягнув кожному папір та гроші. Халина також підступилася ближче та, наклавши хресне знамення, зашморгала, і на очі їй набігла сльоза. Пан розчулено мовив:

— Зараз би і наш Бронко гарцював би на своєму Камертоні… На згадку вручаю вам шаблі й пістолі з набоями. Бороніть Річ Посполиту, не шкодуючи живота свого!

Наставала черга прощатися челяді з вибувальниками, і кожний приязно обіймався, підбадьорюючи обох хлопців. А Штефан обійняв тільки Дарека, встигши щось шепнути йому на вухо, що той аж відсахнувся, і це не минуло поза увагою Івана. Зофія, не соромлячись нікого, прилинула до Івана і так палко поцілувала його у вуста, що він, ніяковіючи, відсторонив її від себе та мовив:

— Слугуй панам справно, ми повернемось. Бережи тебе Бог!

Пани задоволено перезирнулись, а хлопці забрались на вози і рушили до виїзних воріт. Пан Генрик дозволив Іванові взяти з собою й Багряного, і той задоволено побрів за возом, вимахуючи хвостом.

На Люблинський шлях вони з’явилися вчасно, сотні возів уже стояли на узбіччі, чекаючи, доки пройде коронне військо, яке очолив, за словами пана Генрика, сам Ян Казимир. Іван розглядав верхових драгунів, які його зацікавили найбільше. Це була велика сила, і коли нескінченні колони драгунів проносились поряд, гула земля під копитами важко озброєних верхових. Бувалому вояці дивитися збоку на своїх ворогів було навіть моторошно, і він, внутрішньо напружившись, ледве не зараз міг би кинутись у бійку. Та, вдивляючись у лиця цих вершників, які велично сиділи у сідлах, він не помітив сильних, обвітрених облич загартованих вояків. З королем справді йшла на війну майже сама знать, шляхта, бачачи перед собою величну і славну перемогу над холопським гетьманом Хмельницьким — безкровно та швидко. Деякі колони ополченців проходили повз них, виспівуючи бойові пісні про перемогу польської зброї над ворогами.

Дарек, який був увесь час у зажурі, бачачи перед собою велетенську силу королівського війська, повеселішав і гордо вітав драгунів, немовби це він проводжає в бій воїнів Речі Посполитої. Та вже скоро за помпезним військом потягнулися вози, й Іван з Дареком, уклинившись поміж ними, опинилися в нескінченній валці супровідного обозу. Віз Дарека рухався попереду, і юнак час від часу озирався, задоволено посміхаючись Івану. А Івану, звісно, було не до веселощів, його віз котився у ворожому обозі, а він, думаючи свою невеселу козацьку думу, уявляв свою безрадісну будучність. Тепер йому було лячно являтися на очі своєму сотенному, товаришам. Що він мовить на свій захист? Згадав, що тільки декілька разів зумів передати послання з Варшави, а тепер йде з ворожим військом. «Не бачити мені добра, не видіти мені Марії, не бавитися мені чадом своїм… Заб’ють мене киями свої сотенці…» — роїлися нерадісні думки.

Наступного дня зранку довжелезний обоз об’їжджав Ляндскоронський з почтом та дуже суворо намовляли їздових годуватися в дорозі купівлею харчу по містечках та селах, а панські припаси приберігати для війська. Ночувати зупинилися поблизу маленького містечка Пожече і, доки налаштовували вечерю, встигли заприятелювати з іншими їздовими та, побоюючись витрачати харч для війська, зварили собі їжу в складчину. Тепер, вечеряючи, нові приятелі розговорилися, і кожний розповідав щось кумедне про своїх панів та вихвалявся, які вони вмілі та дужі, а пани без них ніщо. Дарек сидів поряд з Іваном, вважав його майже за брата, та почав оповідати, підморгуючи Іванові, про гарну кухарку пана Генрика. Він так вихваляв її вроду, що всі щоразу перепитували, чи є це правдою. Тоді Дарек повертав голову до Івана і гарячково допитувався:

— Підтверджуй, Стасе. Маткою Боскою присягаюся, таких і панянок немає, окрім Зофії.

Іван кивав головою, і той далі розповідав, що повернеться з війни багатієм і викупить Зофію. Та вже почулися звуки сурми до сну, і всі хутко розійшлися до своїх хур.

Через декілька днів досягли Люблина та зупинились на тривалий відпочинок, як їм оповістили, чекаючи на ополчення Волинського та Малопольського. Посполите рушення і надвірні команди панів сходилися дуже повільно, незважаючи на те, що король видав третє віці[45] на збір. Більше десяти днів рушення відсиджувалось під Люблином, і обозні так добре пристосувалися до польового життя, що вже їм думалося, що це і є вся війна. Гурт їздових, яких «очолив» Дарек, добре був облаштований, і вечорами було чути веселий гамір, а подекуди і жіночий сміх. Багатші вояки з рушення, навтішавшись жіноцтвом, яке настирливо проникало в табір, відганяли повій подалі від себе, а облюбовували кращих. Ці звабливі жіночки опинялись в обозі і знову знаходили собі шанувальників. Підгодовували таких кокеток і обозні з Дарекового гурту, і вже поночі ті віддячували їм своїми принадами. Кожної ночі було чутно Івану від сусідніх возів вовтузіння та стогони полюбовників. Дарек також не згубив чоловічого щастя і кожного разу, зустрічаючись з Іваном уранці, загадково підморгував.

Продовження цієї військової насолоди закінчилось, коли надійшли чутки, щодо холопа Хмеля приєдналось татарське військо з усього Криму. Рушення збиралось йти далі, й наляканим обозникам було не до любовних утіх. Цього вечора у таборі ляського війська де-не-де співали, але вже сумних пісень, а ті з вояків, що вже раніше зустрічалися з татарами, розповідали страхітливі оповіді.

Зранку посполите рушення рушило в бік Збаража через Краснистав і Сокаль, ще не маючи ніяких звісток про ляське військо, яке перебувало на Волині. Потягнувся обоз рушення, й Іванові треба було радіти, що вже він на Руській землі, а він тремтів від думки, як йому діяти під час зустрічі з ворогами-товаришами. Новим обозним приятелям Івана та Дарека також було сумно, і на перепочинках вони виявляли своє занепокоєння. Нові приятелі, Мілко з Тадеушом, після вечері прохали Івана помуштрувати їх у бійці на шаблях, а за розрахунок тягали харч зі своїх хур. Дарек не лякався нічого, сподіваючись на силу та спритність Івана, а харчі приймав залюбки та із задоволенням уминав за обидві щоки сир чи шинку під час муштри нових приятелів.

Іван, глузуючи з Дарека, викликав його на герці шаблями, а той показував на два пістолі за чересом і млів у блаженній посмішці.

— Мене ті холопи, чи навіть степовики, не дістануть. Пістолі сильніші від криці, — впевнено казав Дарек і, вихоплюючи пістолі, цілився в уявного ворога.

Мілко з Тадеушом, підігруючи Івану, падали на руки і повертали дупами до Дарека. Той не ображався і, сідаючи на землю, знову щось там собі жував, примовляючи:

— Ви ще побачите! Знатимуть усі Дарека!

Десятого серпня військо зупинилося неподалік містечка Топорева, де було намічено ночівлю. Ще не встигли обозні приятелі розікласти вечерю, як пролетіла звістка про прибуття посланця від Вишневецького. Швидко дізналися, що якийсь Стемпковський приніс звістку про облогу Збаража та скору поразку без хуткої допомоги Казимира.

Вранці військо спішним маршем попрямувало до Злочева, й Іван здивувався та хотів уже чкурнути тихцем з обозу, аби попередити про обхідні маневри королівського рушення. Та увечері розмістили стан навколо містечка Білий Камінь, і всі вже дізналися, що це маєток князя Вишневецького.

— От гарно тут, а стави які, риби тут стане до кінця життя, — говорив, хвилюючись, Мілко.

— Тобі що до князевої риби? — їдко спитав Дарек, розкладаючи наїдки на покривці.

— Мені-то нічого, а якби я наловив, то і ти жер би, Дареку, — по-злому відгризнувся Мілко.

А під час їжі Мілко почав умовляти товаришів порибалити тихцем уночі: у возі в нього є зручний невід. Спочатку всі відмовлялися, та згодом Дарек згодився розсипати невід, але решта приятелів повинні бути поряд. Всім закортіло свіженької рибки, і навіть у Івана засвербіли руки потримати коропів та лящів з князівського ставу. Що б там не було, почали готувати тенета і при слабкому сяйві місяця почвалали до ставу. Наблизившись до широченної водойми, Іван почув голоси і плескіт води. Він присів навшпиньки і махнув своїм донизу рукою. Всі тихо присіли, а Іван почав сторожко підходити до водяного плеса. Та, побачивши гурти людей, зрозумів, що вони не одинокі у своїй затії. Швидко повернувся до принишклих приятелів, і скоро вже всі були на березі та підготовлювали неводи для ловлі. На них ніхто не звертав уваги, і, вже обійшовши два кола, ловці повитягували по мішку риби — радощів було без межі.

Розіклавши рибу по торбах, зібралися до обозу, та тут почулися вигуки і гавкіт собак. Іван одразу зметикував, що це охоронці із замку Вишневецького помітили рибалок-крадіїв, і гукнув усім своїм швидко бігти подалі звідси, а сам рвонув першим. Чув, як позаду нього пихтів Дарек, і зупинився глянути, де горе-приятелі. Всі швидко збилися докупи, і не встигли вони відсапатися, як з боку обозу замигтіли вогні смолоскипів і почулися людські голоси.

— Швидко ховаймо торби і врозтіч! — вигукнув Іван і, запримітивши місце, почав рити приямок і, швидко примостивши туди мішок, озирнувся.

Дарек сидів на землі, тримаючи перед собою торбу з рибою.

— Я не кину вилову, заберуся подалі, а вранці непомітно дістануся до своєї хури, — сповістив він Івана, на що той тільки махнув рукою.

Троє без торбин кинулися врозтіч, а Дарек побрів собі в інший бік з торбою за плечима. Наблизившись до ланцюга тих, що прямували в його бік, Іван визначив, звідки не було чути гавкотіння, і, знайшовши канаву, заліг, накрившись гілляччям. Незабаром побіля нього прогупали ноги шукачів і почулися веселі голоси людей та глузливий сміх. Переждавши, коли шукачі віддалилися, Іван без поспіху дістався обозу і почав умощуватися спати. Невдовзі з’явилися переполошені Мілко з Тадеушем і нарешті, коли все минуло, розреготалися один з одного, згадуючи нові й нові свої пригоди під час втечі.


Втішні зустрічі | Вітри сподівань | Вільні лови