home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Вільні лови

Ляхи панували на теренах західніше та південніше Старокостянтинова. Їхні роз’їзди, не остерігаючись нападу козаків чи татар, раз по разу змушували трійку вивідувачів разом з Павлом Годиною ховатися в лісі, заростях очерету чи верболозу. За два дні вони наблизилися до місця скупчення польського війська так близько, що Павло вирішив приховати коней, залишивши для догляду за ними Остапа Сподинця, а самим далі вести спостереження піхом. Трійка козаків: Павло Година, Ігнатій Замковий та Андрій Мандрика, убирали свій одяг та обличчя, щоби бути непомітними під самісіньким носом у ляхів. Окрім примощування гілок, ще й заличкували обличчя рудою глиною і тепер старанно вимащували один одному вуса. Домовившись, як діяти при всіляких пригодах, по черзі обіймалися з Остапом та підходили до своїх коней. Павло обійняв за шию Купину і, обійшовши її зусібіч, переглянув підкови, подумавши: «Втікатимемо — не до того буде, щоби глядіти». Закинули торби, мотузки за плечі, вибралися з байраку і попрямували далі, не випускаючи з виду один одного. Хлопці націлились розшукати розташування ляських вивідувачів, злісних своїх ворогів, і помститися за смерть свого зверхника Андрона Паталаха та двох десятків товаришів. Павло добре розумів польську і, почувши голоси ляхів, прилаштувався неподалік, вслухаючись у розмови ворога.

Уже закінчувався другий день їхніх поневірянь, а гурту вони так ніде і не здибали. Цю ніч Павло вирішив провести майже в стані ворога, знайшовши неглибоку яругу, порослу низькорослими колючими дичками. Обгорнувши обличчя й руки покривкою, вони в одну стежку закотилися на дно ярка й опинилися на сирому та прохолодному дні. З-під старої трухлявої груші дзюркотіла цівка води, що напоїла вивідувачів, і вони вимостили собі лігвища на підвищенні ярка та почали вкладатися до сну. Внизу швидко темніло, хоча небо над ними ще було світле, бо сонце не встигло лягти за небосхил. Ще ніхто не встиг і задрімати, коли на гребені ярка почулися голоси і тупіт багатьох коней.

За якийсь час потягло кислуватим димком, і вже швидко всі відчули пахощі смаженого м’яса. Люди наверху говорили притишеними голосами, і Павло не міг розібрати, що за верхові знайшли собі тут нічний прихисток. Та коли повітря зволожилось після вечірньої прохолоди й ранньої роси, Павло почав розрізняти слова, а після вечері незнайомці заговорили гучніше й жвавіше. Трійка козаків тільки прислухалася, боячись виявити себе словом або необережним порухом, від хлопців чути було мимовільне цмокання губами на пахноти від чужої вечері. Тут до Павла долинув владний голос із тих, що перебували наверху:

— Погодуйте холопа, а то здохне і до диби не дотягне!

Почувся стогін якогось чоловіка, і до Павла долинули уривки лайки та незрозумілих слів: «…вас взяли, пранці[46] б на вас напали… лисого… світу Божого!»

Павло зрозумів, що наверху ляхи і в їхніх руках хтось із полонених козаків. Він наблизився до Ігнатія і шепнув йому у вухо:

— Хтось із наших там, це, може, і є ті, кого ми розшукуємо!

Ігнатій кивнув головою, й вони почали вже втрьох радитися, щоби таке утнути, аби знищити їх до ноги. Вирішили напасти, тільки-но засяє небосхил, по собі знаючи, що тоді найсолодший сон, а пильність приспано. Тепер треба комусь із них чатувати вранішню зоряницю, і першим на чатах зголосився бути Година. Навкруги затихали денні голоси, і скоро вже все наповнилось нічним різноголоссям. До Павла долинало поклацування збруї на чужих конях, а частіше невдоволене форкання, якщо хтось із них наближався до чужої паші. Інколи кричали сичі, неначе нагадуючи тим, що були на чатах, аби вони не дрімали. У траві шаруділи якісь дрібні істоти, близько не наближаючись до Павла. Щербатий місяць впевнено хилився до заходу, і Павло легенько штовхнув палицею Ігнатія, просячи підмінити його.

Прокинувся він від дотику того ж Ігнатія і, враз отямившись, поглянув на північ. Там уже виднілася світла смужка — час вставати до кривавої бійки…

Почали готуватися, мовчки допомагаючи один одному, і Павло поглядав на своїх хлопців, та відчуття страху не було видно, але в душі відчував, що кожного гнітила неминучість смертельного бою, а тоді як Бог дасть…

— Не скигліть, немов собаки перед закланням… А де наші хлопці зараз, де Андрон?.. Ви лишилися жити, щоби відомстити за своїх убієнних?! — розпалюючись, шептав Павло у вуха хлопцям.

Ігнатій з Андрієм, готуючи ножі, кивали зі згодою головами. Та врешті всі були готові до шалу братовбивства і заходилися обмацувати один одного зусібіч, перевіряючи надійність закріпленої зброї. Присіли на хвильку, вдивляючись востаннє в обрійні риси світанку і, помолившись, наперед просили Всевишнього простити за братовбивчі гріхи. Павло попереду продирався наверх через колючі кущі, а позаду безшумно йшли хлопці, тримаючи в зубах ножі. Павло обережно висунувся із-за гребеня, і перше, що побачив, — чіткі обриси коней і двох вартових, що тихо сиділи спинами один до одного. Це був ще не ранок, але ніч минала, і Павло побачив зовсім поруч вогнище, яке ще димілося. Його лінивий дим, стелячись, долучався до шматків туману, який тихо перекочувався кудись в інший бік, ніби вишукуючи для продовження свого існування інші місця. До вартових було сажнів двадцять, і Павло порухом руки, підізвавши одного зі своїх, показав, хто куди метатиме ножа. Поруч нього тихо присів Мандрика, і вони, попідводившись на ноги, одночасно метнули ножі. Неначе за наказом, вартові одночасно здійняли руки до місця враження, але схопитися чи навіть закричати вже не вистачило сил.

Завалившись у різні боки, вони водили руками навколо себе, хапаючись за повітря, а хлопці застигли на мить, дивлячись на діло своїх рук. Один зі спочивальників швидко підвівся та сидів, роззираючись довкола, а Павло, немов дикий звір, кинувся до нього і, схопивши за голову, умиротворив помахом ножа. Далі вже хлопців не треба було вчити, що робити. Вони, немов на косовиці, кидались у різні боки і прикінчували сплячих ворогів. Хтось із них якимось чином, зачувши смертний час, схопився на ноги просто перед Андрієм і, відхилившись від ножа, схопив його за горлянку. Обоє гепнулися на землю і почали качатися в різні боки, штовхаючи сплячих ворожих вивідувачів. Година із Замковим встигли знешкодити ще декількох сплячих, але вже подекуди підіймали голови за мить до цього приречені на смерть вороги.

Перед Павлом піднявся із землі лях і сонними очима очманіло дивився на нього. Павло, піднявши ножа, закляк від здивування — просто перед ним сидів той, заради кого вони і вирушили у ворожий стан. У нього мимоволі вирвалося з вуст:

— Годун… Це ти, вовкулако, виродку?!

Далі його рука нестримно, неначе і чекала цієї митті, полоснула попід підборіддям зрадника Дмитра. Розглядатися було запізно, Павло кидався врізнобіч, де він більш відчував порухи ворогів, аніж бачив. Краєм ока він примічав, що дехто зі сплячих мовчки схоплювалися на ноги і неслися чимдуж невідомо куди — аби подалі від вранішньої різанини. За коротку мить живих ворогів побіля вогнища не лишилось і Павло стояв, роззираючись довкола озвірілими очима.

Подалі від нього з двома ножами в руках крутився на одному місці Ігнатій, вигукуючи голосом, схожим на клекіт:

— Андрія вбили, Андрія… Де вони… поховалися?

Павла до тями привів панічний голос пов’язаного чоловіка:

— Братчики, братчики… Розв’яжіть мене, я свій, свій!

Павло підбіг до пов’язаного чолов’яги і полоснув ножем, перерізавши мотузки на руках та ногах. Той почав виплутуватися з обрізків мотузок, а Павло, наблизившись до Ігнатія, заволав до нього:

— Мовчи! Всі вже вбиті. Звалюй Андрія на спину, я позаду!

Ігнатій отямився і, сховавши ножі за черес, почав рознімати Андрія Мандрику з ворогом. Два вороги у смертному часі так зчепилися один з одним, що їх рознімати довелося втрьох, призвавши сюди звільненого полоненого.

Павло встиг деінде визбирати зброю, і втрьох вони заспішили подалі від цього місця, прямуючи на схід. Відійшовши на кількасот сажнів, Павло вирішив поховати забитого Андрія Мандрику, а то в разі нападу Ігнатій не встигне й захиститися. Нашвидкуруч прикопали побратима у канаві, вимитій по весні водою, та сотворили молитву по убієнному.

Година поділився зброєю зі звільненим чолов’ягою, спитавши його:

— Як звешся, чи християнином будеш? Правду говори — де вони тебе злапали?!

Вже втрьох, разом зі звільненим чолов’ягою, Іваном Скалою, присіли перепочити побіля горбика землі над тілом товариша, і Павло вперше поглянув на звільненого. Той скидався на висушену рибу, а ще по тілі видно було незліченні забиття, порізи, виразки, з яких сочилася кров. Та по статурі в ньому вгадувалась якась могутність та непримиренність до свого становища. Він поглянув на Павла і, не відповідаючи на всі запитання, розглядав щойно взяту до рук зброю.

— Давай, хлопче, виберемося звідси живими, все тобі розповім, усе. І не тільки тобі… є про що оповісти, — нарешті вимовив чоловік, і всі підвелися із землі.

По обіді забралися в гущавину байраку, де завжди на самому низу обов’язково знайдеться джерельце і, діставши похідний харч, взялися за їжу. Хоча звільнений від ляхів Скала і мав за плечима якусь пошматовану торбу, але він у неї навіть і не заглянув, а присів на землю, обтершися спиною об стовбур.

— От і я серед козаків став оглухом.[47] Понівечений, у тілі смага,[48] все палає. Навіть кістки пеком печуть… — обізвався Іван Скала ні до кого, коли хлопці повитягували харч із торбин і розіслали покривку.

Павло, хитнувши головою з боку в бік, повеселілим голосом промовив:

— Не цурайся, братчику, сідай, підкріпляйся. Ти не на волі бував, а в пащі немилосердних ворогів наших… Нещодавно вони наш роз’їзд вирізали вночі, ми з помсти їм віддячили.

Треба було перечекати денну спеку тут, щоби дійти до своїх коней сповна сил, і Павло дозволив двом задрімати, лишившись на чатах. Відійшовши подалі, він примостився під старим пнем і сидів, слухаючи денне звучання. У траві, куди не доходила денна спека, кричали деркачі, до них інколи долучалися якісь інші істоти. Десь неподалік голосно і приязно воркотіли голуби і навіть у прохолоді байраку де-не-де виспівували сойки, а дятли знай собі торохтіли, видовбуючи зі стовбурів дерев поживу. Окрім лісового гомону, Павло нічого не чув. Та зовсім поруч він побачив Скалу, котрий стояв збоку поблизу нього і, показавши пальцем знак мовчати, помахом голови спитався присісти поряд. Павло теж без єдиного слова показав йому місце побіля себе, далі несучи повинність вартового. Якийсь час обоє сиділи, витримуючи мовчанку, яку порушив Скала, наблизившись до Павла:

— Буду тобі вдячним, коли по приходу в полк передаси мою торбу до полковника Нечая.

Павло зиркнув на нього здивовано, та все ж, кивнувши головою, відповів:

— Передам, якщо не жартуєш…

— Які жарти, братчику… Один я лишився від посланців Богдана до трансільванських князів… Тільки я один та ця саква,[49] її конче треба отримати Богдану, — повторив він стиха.

Почувши такі речі, Павло сидів у задумі, не знаючи, куди хилить розмову Іван Скала. Він ще вранці збагнув, що це не звичайний козак, захоплений у полон, і тепер зрозумів, що розпитування тут недоречні. Довго сиділи мовчки, та Павло вже відчував, що пора піднімати товаришів.

Вони піднялися із землі, й Година, поглянувши на Скалу, побачив у ньому вже справного козака, готового до всього.

— А ти, Іване, швидко оклигав. Добрих козаків Богдан підбирає. Не втямлю тільки, як ляхи таких вправних козаків відлупцювали? — мовив Павло і поглянув знизу на рослого Скалу.

Той зрозумів його натяк і, махнувши розчаровано рукою, рушив услід за Годиною.

Через хвильку-другу трійця козаків сторожко вирушила далі. Павло йшов попереду, весь час озираючись на Івана, але той уже рухався впевнено і на погляди Павла тільки посміхався у вуса. Невдовзі показалися знайомі місця хованки коней, і Павло, піднімаючи руку, стишував ходу та дедалі частіше присідав навпочіпки, роздивлявся та вслухався довкола, але нічого підозрілого не відчував. Раптом якась важка рука лягла на його плече та притиснула до землі. Павло, озирнувшись, побачив Скалу, який, немов згорблений звір, закляк на одному місці. Година, не пручаючись, присів, й Іванова рука показала вбік — він зрозумів, що поряд ворог, і не один. У переліску якогось занепокоєння не відчувалося: так само умиротворено виспівували птахи, в небі, видивляючи здобич, шугали коршаки та шуліки, навіть допитливі сороки не піднімали ґвалту. Та зараз уже й Павло якось внутрішньо відчув, що поряд з ними люди, і навшпиньках попрямував до якогось приямка. За мить побіля нього, немов тінь, розпластався на землі Іван, і вони обоє, нагостривши вуха, вслухалися в переголоси довкілля.

Кроків за кільканадцять від них відхилилося з ялини лапате віття, і перед ними постало двоє невідомих, чудернацьки одягнених, зі списами в руках, а за спинами стирчали луки. Оглянувши місцину і не помітивши нічого підозрілого, вони швидко перетнули галявину. Враз за ними виникло декілька постатей, озброєних уже по-іншому, з пістолями напоготові та з довгими піхвами для шабель при боці. Сторожко видивляючись у різні боки, вони гулькнули за передніми поводирями.

Трійця козаків лежали, припавши до землі, боячись викрити себе навіть подихами. У Павла заледеніло серце від близькості спритного ворога, вже вкотре він побачив смерть у людській подобі. За манерою пересуватися незвичною ходою, не викликаючи занепокоєння звірів та птахів, вгадувалися бувалі вояки. До Павла перекотився Скала, і враз побіля них об’явився Ігнатій Замковий. Його подоба нагадувала скоріше малай з вусами та відвислою нижньою губою. Він дивився на Павла і не міг нічого вимовити, та вже через мить його очі витріщилися і з грудей вирвалась гикавка. Та йому більше не дозволили цього робити: глухий стусан по спині привів його до тями.

— Це по наші душі, — ледве чутно вимовив Павло, й Іван з Ігнатієм кивнули головами.

Роздумувати довго не було часу, і Година почав шептати, щоби вони скоріше рушали за незнайомцями.

— Павле, дозволь мені попереду, я їхні вихватки знаю… Та й боржок за ними немалий, — стиха шепнув Іван Скала, благально дивлячись на Павла.

Павло відчув у його проханні якусь невимовну згагу зустрітися з ярими ворогами і шепнув йому:

— Порахуймося з ними… Багато крові на них.

Відтепер вони були немовби пов’язані одним налигачем,[50] далі рухатися їм, жити чи не жити — залежало вже від їхньої снаги до життя, і, мабуть, не в одного Павла підступився до горла якийсь щем невідворотності подій. Всі відчули, що їхня доля у цій сутичці тепер залежить від Скали, зуміє він непомітно наблизитися до ворога, то вони будуть панувати на кривавому бенкеті, а ні — то…

Крок за кроком козаки наближалися до неминучої розв’язки їхньої вилазки в стан ворога. Павла дивувало, що сліди ворога ведуть до місця їхньої хованки коней, і він бентежився від думки, що Остап Сподинець буде захопленим зненацька, коні дістануться ворогам разом з його вірною Купиною. Скала рухався кроків за десять попереду і не виявляв ніякого неспокою, та все ж що далі вони долали невизначені сажні, тим частіше калатало серце і кров стугоніла у скронях. Нарешті всі почули, як десь попереду з дерева зірвалася птиця і, залопотівши крилами, подалася подалі з цього місця. Наблизилися до якоїсь купи безладного каміння, і Павло побачив, як Іван швидко приліг на черево і поліз до тієї купи. Павло відчув приємний повів диму, змішаного з якимось засмаженим варивом. «Остап вечерю варить, на нас чекає… Він смачно готує», — подумав Павло і Побачив, як Скала, немов звір, кинувся вперед і зник за камінням. Павло також у декілька стрибків вмить виринув із-за каміння і побачив, як один з ворогів лежав на землі, а Іван сидів позад нього, тримаючи його за голову. Павло стояв, озираючись навкруг себе та тримаючи напоготові пістолі. Скоро вже ворожий вартовий перестав совати ногами по землі, й Павло присів поряд зі Скалою. Той перевернув вартового, обшукав його з усіх боків і, невдоволено похитавши головою, тихо мовив:

— Можливо, що це і не з тих, та вже все одно…

До них приєднався Замковий, і вони сиділи втрьох побіля забитого вартового, вслухаючись у переголоси лісу. Десь заіржав кінь, і всі троє повернули голови в той бік, та Павло вже не міг чекати в невідомості: він схопився на ноги й побіг на кінське іржання. Широкими стрибками, немов тарпани,[51] вони неслися, бажаючи тільки скоріше зустрітися з ворогами й битися з ними на смерть.

Враз їм відкрилося страшне видовище: Остап сидів побіля вогнища весь закривавлений, на вогнищі все ще висів казан з варивом, а двоє ворогів допитували його. Руки в Остапа були вивернуті назад, і через палю мотузкою також були пов’язані ноги. Ті ляхи, що були неподалік, кинулися до козаків, вихоплюючи шаблі, та двома пострілами враз були повалені на землю. Пролунали ляські вигуки: «Кроши холопів», і з краю галявини до них понеслося ще троє ворогів. Скала першим кинувся навперейми і, штрикнувши переднього з них ножем, приступився битися з іншим. Ті, що допитували Остапа, хутко схопилися за шаблі і зустрілися з Павлом та Ігнатієм, вимахуючи шаблями. Від вогнища почувся відчайдушний крик Сподинця:

— Ріжте їх, Павле! Смерть ляхам…

Перетнувшись із ворогами, Павло відчув при перших зустрічних ударах шаблі, що перед ним здібний фехтувальник, та і статурою набагато вищий від нього. Лях насідав на нього чимраз дошкульніше, роблячи спроби вибити шаблю з рук Павла. Поряд вертівся Ігнатій, очевидно, також маючи вправного ворога, бо від їхнього місця сутички чулися вдоволені вигуки ворога. «Невже гаплик нам?» — пронеслося в голові Павла, та, напружуючи м’язи, він усе ж відбивав удари стрімкої ворожої шаблі.

З боку Ігнатія знову почулися бадьорі вигуки ляха та задушливий голос Ігнатія:

— Брешеш, не візьмеш! Наша правда сильніша!

Павлові від сутужності теж хотілося кричати, і він заволав:

— Це ти вбив Андрона, тепер твоя черга, сучий сину! Я — смерть твоя!..

Він спробував битися лівою рукою, та ляхові було байдуже, він також перекинув шаблю і почав ще дужче насідати на Годину. Його удар пройшовся понад самим підборіддям Павла і розітнув сорочину від рукава до рукава. Супротивник весело крикнув:

— Скоро тобі нічого не треба буде, кидай шаблю!

Та Павло, розізлившись ще дужче, відірвав шматок сорочки і продовжив бійку з подвійною силою. Проте не простий ворог дістався Павлові, він відступився від нього, а тоді раптовим випадом таки дістав його руки. Година ледве встиг перекинути шаблю в праву руку, а з передпліччя лівої руки цівкою зацебеніла кров.

— От тобі і кінець, сволото! — закричав лях, та збоку від них почувся передсмертний крик враженого й одночасний переможний вигук Скали:

— За козаків — згинь!

На хвильку шаблі ворогуючих зупинилися, та вже знову шалено завертілися в повітрі. Не гаючи часу, Іван Скала підступився до Павлового супротивника, і на дві шаблі вони почали тіснити його до вогнища. Той відчайдушно відбивався, і це йому вдавалося, аж доки він не наблизився до вогнища.

Остап, лежачи на спині, побачив поруч ворога, що відбивався від Івана з Павлом, підкотився до нього кулем та підбив попід ноги. Той упав на спину, задравши ноги, і враз Скала, приставивши шаблю до горла, вольовим голосом крикнув:

— Кидай шаблю! Проколю горлянку…

Лях лежав, дивлячись знизу на Скалу, і процідив крізь зуби:

— Поки що — твоя взяла, недобитку!

Павло стусонув його під бік чоботом, і лях, скривившись від болю, випустив шаблю.

А поряд ще точилася запекла бійка поміж Ігнатієм та одним із ворогів. Вони обоє вже були закривавлені, в обірваних сорочках, але ніхто з них гору так і не взяв. Та коли відкинув шаблю супротивник Павла, Ігнатій заволав:

— Скидай, ляше! Годі!

А той, скориставшись послабленням уваги, рвонув назад та чимдуж помчав до лісу. Ігнатій стояв, розкривши рота й опустивши шаблю, дивився, як його ворог, немов вухатий, несеться подалі звідси.

— Доганяй! Не впускай його! — крикнув Павло, й Ігнатій, отямившись, кинувся за ляхом. За якийсь час ляснув постріл і до них швидко повернувся Ігнатій, опустивши винувато голову.

— У річку стрибнув… Я цілив у нього, а втім — не знаю, влучив чи ні… — виправдовувався він.

Швидко звільнили з пут Остапа, і той підскочив до пов’язаного ляха та почав його товкти стусанами, доки Павло не гримнув на нього:

— Відв’яжись від нього. Ти що, хочеш на спині його тягнути? Переможець!

Зібравшись, швидко рушили подалі звідси, поближче до своїх. Та скоро вже почало сутеніти, а на небі подекуди замиготіли блискавки. Знайшлася підходяща місцина для ночівлі, й доки зовсім не стемніло, швидко вичерпали з казана кашу, залишивши декілька ложок для бранця.

— Оце так, Остапе, ти зварив кашу! Навіть і ляху дісталося! — підшпигнув Павло, але вже все минулося і козаки зареготали, не до смішок було тільки полоненому.

Ніч минула спокійно, якби не дощ, але на ранок уже виглянуло сонце, і Павло повів усіх у бік Старокостянтинова. Попереду ще було безліч небезпек, і маленький загін, дотримуючись заходів безпеки, чимдалі ближче підступався до місця свого розташування. Павло їхав останнім, захищаючи своїх зі спини. Іван Скала нікому не довірив свого полоненого, і зараз він у нього лежав позаду на спині Андрієвої кобили Любки. При знайомстві її зі Скалою кобилка повибрикувала, але зрозуміла, що новому володарю треба підкорятися, за що й отримала шматок плескача[52] з ляських запасів.

По виїзді з хованки лях позаду Івана почав борсатись, та він «пригрів» його рукояттю палаша по голові, і той тепер чемно лежав обвислим тулубом, не завдаючи нікому незручностей. Так вони і натрапили на козацьку залогу, а після нечемних перемовлянь їх усе ж прийняли за своїх та доправили до міста.


Місячне сяйво | Вітри сподівань | Програні битви з литовцями і перемога