home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Всі дороги — до Збаража

Незважаючи на ранню годину, Санька розбуркав їздовий Набока Мирон і передав наказ — зараз же бути у сотника Назара Гунти. Санько, одягаючись на ходу, не обмившись водицею, заради зняття сонливості заспішив відповідно до наказу, перечіпаючись через сплячих друзів.

Ще далеко до намету стояли зі смолоскипами охоронці сотника. Якісь сумніви почали діймати Санька, коли він побачив цей ряд смолоскипів з мовчазними освітлювачами. «Дідько їх візьми, стоять — немов мерці… А чи помер хто? А може, ґедзь когось укусив!» — обсіли думки Голоту.

Наблизившись до намету, мало не зіткнувся з десятником Кузьмою Полієвцем, який також квапився першим пірнути до намету. «Що сталося?!» — в один голос вихопилось в обох, та, побачивши спантеличені обличчя один в одного, заспішили до намету сотника.

— Спите, бісові діти, а всі вже тут вас піджидають! — невдоволено мовив Гунта і показав рукою на десятників, які стояли півколом, витріщивши заспані очі на свого сотника.

— Довго вас не триматиму, а скажу по суті! — почав розмову Назар Гунта. — Від Богдана надійшов наказ: негайно розпочати вилазки в бік Кременця та Збаража. Йому доконче треба знати — куди збирається ляське військо, — підсумував сотник.

Всі мовчали, і тільки потріскування лоївок нагадувало козакам про правдивість цього дня, який тільки-но розпочинався.

— Є відомості, що ляхи під проводом Фірлея хочуть засісти у фортеці Кременецькій, а інші наполягають на Збараж рухатись… Заради того, аби з меншими жертвами розбити ляхів, треба визначити, де їхні головні сили, і розтрощити їх у дорозі! — оголосив причину поспішності Назар Гунта й оглянув козаків.

Всі мовчки стояли, ще не усвідомлюючи їхньої значимості щодо рішення Хмельницького.

— Ви вже здогадалися, що надибати ляхів під Кременцем, а чи десь у дорозі — треба не одну сотню направити по нишпорках, — доповнив сотник, дивлячись на замислені лиця десятників.

— Тепер усвідомлюємо, що треба знайти ляха, хоч і з-під землі, куди б його нечиста сила не направила! — весело кинув Кузьма Полієвець, десятник з-під Шаргорода.

Десятники загомоніли, що їм усе зрозуміло, вони згодні, тільки чому їх підняли серед ночі? Гунта поглядав на них, червоніючи від чогось такого, що стримувало його, а далі майже закричав:

— Так зараз, саме зараз «згортаємо» табір — і гайда пана ляха дошукуватися!

Козаки закивали головами і, немовби очунявшись від сну, почали товпитися, аби швидше вже підіймати сотню.

Голота швидко дістався до своєї десятки та побачив, що його хлопці вже обливалися холодною водою, лаючись від раннього пробудження.

— Хто це розбудив моїх? — запитав їздового Мирона Санько, зіткнувшись з ним побіля воза.

— Та я… Той вістовий вже мовив, що будемо вирушати, от я і… — почав виправдовуватися Мирон, а Санько, пригрозивши кулаком «самоправцеві», пішов також збиратися в похід.

Схід сонця застав сотню Гунти далеко від нічної зупинки на місці вододілу Дніпра та Південного Бугу. Козаки про це не відали, але їхні очі милувалися красою та надзвичайною величчю краєвиду. Рідколісся чергувалося з обширним, вкритим зеленою травою та розлогими деревами опіллям. У повітрі статечно ширяли великі хижі птахи, а шуліки та яструби каменем кидались донизу і підіймались, тримаючи в пазурах дрібну здобич, не звертаючи уваги на півторасотенний загін верхівців. Меткі соколи ганялися за пташиними зграями, а ті, немов хизуючись своєю спритністю, одночасно втікали, виписуючи карколомні повітряні піруети.

Сонце світило шаргородцям у спину, приємно обігріваючи їх та висушуючи вологу, яку всотав у себе козацький одяг передсвітанням. Санько, пришпоривши коня, наздогнав сотника, який їхав попереду з хорунжим.

— Пане Назаре, воно вже пора і надіслати наперед та з боків по десятці. Щось моє серце не на місці… — заговорив Голота, порівнявшись із ними.

— Твоя правда… Та нам до полудня треба встигнути дістатися Святеців, а там розішлемо козаків по окрузі, — спокійно відповів Гунта.

Санько якийсь час їхав поряд, та щось йому дошкуляло і він знову почав:

— …Пане сотнику! Ми з моїми випередили б сотню за версту та попильнували. Занадто вже ляхи дошкульні стали, навчили ми їх!

Сотник і хорунжий перезирнулись, і Назар недбало махнув рукою наперед, буркнувши у відповідь:

— Так бери своїх і скакайте попереду. Якщо щось там буде — паліть з пістолів і тікайте…

Задоволений Голота зачекав підходу своєї десятки, і з веселої посмішки Санька всі здогадалися, що вони не плестимуться побіля возів, нудьгуючи від бездіяльності. Омелян Таранда, порівнявшись із десятником, весело сказав:

— Мій Буревій ледве не задрімав від такої їзди! Тепер протрясе своє черево!

Хлопці почали виїжджати в бік Санька і зупинялись поруч, кидаючи «докори» сотенцям, що слухняно рухались із обозом.

Підсвистуючи та з веселим гиканням десятка Санька, обійшовши стрій сотні, пішла чвалом уперед і, відірвавшись на версту, стишила хід коней та розтягнулась ланцюгом по шляху. Санько на своєму Воронькові йшов клусом, видивляючись освітлені сонцем без кінця-краю краєвиди, які проглядилися майже до крайнеба. «От земля неосяжна! Скільки тут живності можна тримати! Тьму — і всім буде досить…» — розмірковував Санько. Неначе у відповідь його думкам побіля рідкого гурту дерев щипав траву табунець козуль, а неподалік поважно стояли лосі, позадиравши догори голови, винюхуючи повітря. Санько почув, як Омелян, що їхав позаду, перемовляється з дикими тваринами, і посміхнувся про себе: «От невгамовний… Треба таки приструнити колись, а може, зненацька буцімто, нагаєм зачепити…»

З вибалку на шлях виїжджала гарба на величезних коліщатах, під двома волами, яка була забита сіном так, що візничий сидів нагорі, немов на копиці сіна, і впевнено погейкував на волів, що помалу витягували на шлях важку поклажу. Поряд йшла жіночка, тримаючи на плечах тризубець вил, обмотана шматком полотнини навколо голови. Голота підігнав коня ближче до воза і доброзичливо привітався до господаря:

— Господь у поміч, ґаздо! Добре сінце в зиму!

Той від несподіванки кумедно підняв якийсь ковпак, що ледве тримався на голові, звісившись убік. Жіночка притиснулася ближче до гарби і від хвилювання перекладала тризуб з одного плеча на друге. Ґазда швидко оговтався, поглянувши навколо, і таки обізвався до Санька:

— На добридень панам-козакам! — та гучніше почав озиватися до волів. — Гей, рябі! Ледве тягнетесь… За вами і день короткий! — чувся його невдоволений крик.

Після декількох ударів довгою лозою воли справді зарухались хутчіше і витягли гарбу на шлях. Санько підняв руку, і чолов’яга таки почав зупиняти волів і, хутко зсунувшись з верху, перехопився за ярмо та зупинив гарбу. Санько спішився і, розглядаючи селян, запитав:

— Тут пани ляхи вештаються, не лячно вам на шляху?

Чоловік поглянув на Санька, примруживши очі під густими бровами, і собі запитав у Санька:

— Так, а вам не лячно? Ми пану Сіцінському сінце завозимо…

Санько здогадався, що далі говорити немає сенсу, і, скочивши на коня, повів свою десятку далі.

Попереду виднілося якесь невелике містечко, та Санько вирішив їхати наосліп, надіючись, що ляхи й самі виявлять себе, побачивши невеликий гурт козаків. Він спостеріг, як удалині до містечка звідусіль мчали поодинокі вершники, і вирішив зупинитися на виду в усього містечка, побіля якогось джерельця. Виставили наглядати за виднокругом Омеляна Таранду, а самі заходилися поїти коней. Та насолоджуватися відпочинком їм не судилося. У повітрі зашаркотіло, і від містечка долинув відляск пострілу з гармати. Ядро вдарилося об землю неподалік, і коні шарпнулися вбік. Саньків Воронько, вже звиклий до таких вибухів, тільки нашорошив вуха, та Санько, схопивши його за вузду, потягнув коня під укіс, у неглибокий вибалок. За ним заспішили десятинці, випереджаючи один одного, аби не потрапити на очі ворожим гармашам. Санько скомандував скоріше забиратися звідси, і коні понесли їх назустріч своїй сотні.

Декілька вибухів додали козакам спритності, і вони швидко з’єдналися з похідною головою сотні. Гунта зупинив сотню і чекав на Санькову десятку, що поверталася з вивідування шляху. Санько зупинився біля сотника, а Гунта чекав на нього з усмішкою на обличчі і вдоволено мовив:

— Що, пани ляхи присмажили ваші оселедці?!

Після доповіді про вивідини сотник оглянув десятку Санька і голосно промовив:

— З вас не знімається обов’язок довідатися про сили ляхів! До ранку «язика» треба притягнути — хоч би що не сталося!

Сотня шаргородців зупинилася табором неподалік злощасного містечка, і Голота зібрав своїх обговорити спосіб захоплення «язика». Довго вели раду, та до чогось путнього так і не домовились.

— Все, хлопці, на сьогодні досить просторікувань. Буде день — буде й хліб! — нарешті вгомонив усіх Санько і пішов спати.

Прокинувся посеред ночі і сів, утупившись у непроглядну темінь, стривожено прислухаючись до нічного звучання якихось істот і таємничого шелестіння листя від прохолодного повіву вітру. Десь за обрієм, у бік Збаража, темний небокрай раз по раз осяювався короткочасними спалахами блискавок, удари грому не досягали слуху Санька, і він відчув повну особисту безпорадність перед міццю сил природи. «Сіно треба б забрати до сінника. Затягнуть зливи — попріє…» — промайнула думка. І він пригадав учорашню зустріч з чолов’ягою, що доправляв гарби запашного сіна в маєток свого пана. Та від думки, що блискавично спалахнула, стукнув себе по голові: «Так час і нам сіно відвезти до пана Сіцінського…»

Сон пропав, і в голові вже роїлися питання: «А гарбу де придбати? А сінце де покошене, яке де попало не валяється?..» Та то вже все було пусте. Він тепер знав, як пробратися до містечка та винюхати, скільки ляхів там засіло. Нетерпляче чекав вранішньої зорі, своїм шарканням удосвіта побудив усіх хлопців з десятки. Побурчали на нього десятинці та під натиском Санькових стусанів попід боки почали вставати.

До світанку встигли вже оглянути коней, напоїти та осідлати. Санько ледве діждався, коли вже вигляне сонце, відразу заспішив до сотника. Назар Гунта тільки-но прокинувся, але, почувши про затію Голоти на вилазку, дав свою згоду, додавши:

— Дивись, на твою совість і шию покладаю… У разі чого!..

За якийсь час десятка Голоти, озброєна з ніг до голови, вирушила спробувати розвідницького щастя. Праворуч від Санька їхав їздовий Мирон Набока, який давно вже умовляв десятника взяти його «хоч раз поглянути» на своїх хлопців у бійці та зазнати і собі веремії. Знаючи його спокійну та повільну вдачу, десятинці умовляли Мирона облишити цю затію, та він тільки посміхався у вуса, а коли вже з десятником узгодив, готувався на вилазку, як бувалий вояка.

Ліворуч від Санька рухався на своїй огрядній кобилі Опуці вірний товариш Ілько Титикало. За дві версти від табору досягли місця, звідки вчора вибиралася гарба з сіном, і почали спускатися в придолинок. Сонце не сліпило в очі, бо було приховане пеленою високих хмар, які віщували не сьогодні-завтра негоду.

Незабаром їхньому зору відкрилася велична долина річки Гнєзни, яка брала початок десь неподалік, бо своєю шириною на цю пору літа сягала не більше десяти сажнів. Понад річкою та на схилах долини виднілися копиці сіна, а подекуди побіля них стояли гарби, і селяни закидали сіно, не оглядаючись навкруги. Тільки коли вже козаки були поряд однієї гарби, чоловік зупинився і здивовано поглянув на верхових, а жіночка, яка приймала оберемки сіна та притоптувала його, присіла, поглядаючи на прибульців зверху.

Санько привітався і запитав:

— Люди добрі, а куди це сіно поїде?..

Чоловік здивовано поглянув на козаків та, затинаючись, відповів, показуючи рукою в бік маєтку:

— Звичайно, до маєтку пана Сіцінського… Це його угіддя, тож і сіно звозимо до нього…

— Добре, добре, що його угіддя, ми не забираємо сіно, а прохати будемо вас, аби ми самі йому це сіно й доправили… Так давно вже кортить сінце перевозити та копнувати…

Жіночка, зачувши такі незрозумілі висловлення, обізвалася з верху забитої сіном гарби:

— А ми що — будемо ледарювати? Їдьте собі далі, вам воювати до душі, а наше — аби руки не знали спочинку…

— Та ми вам не будемо заважати, працюйте собі. А сіно це ми відвеземо до маєтку, згода? — впевнено, з притиском мовив Голота.

Тут уже й чоловік не витримав:

— Дідько б вас ухопив, хлопці! На що вам це діло?

Жіночка вже злізла з гарби і стояла, тримаючи руки попід боки та зі злістю дивлячись на козаків.

— Корзун і Головня, стерегтимете цих добрих людей. Підведіть їх до тої гарби, хай купою почекають до полудня… А як вщухне бійня, нехай ідуть з Богом.

Двоє козаків повели до другої гарби селян, а хлопці почали висмикувати в сіні кубла для схованки. Десятник призначив їздового Мирона готувати гарбу до від’їзду, а Таранду примусив огорнути голову жіночою наміткою, прикривши його невеликі чорні вуса, і, залишившись вдоволеним, кинув:

— Сидітимеш поверх сіна… Та коли знадобиться, не забудь, що ти козак. Палитимеш зверху по ляхах!

Мирон, немов і справді був погоничем волів, смикнув за ярмо — і воли слухняно потягли воза догори, а хлопці, полегшуючи волам зусилля, обліпили гарбу, штовхаючи її вперед.

— Гей, рябі, гей, волики хутенькі! Тягніть, козаки з вами! — весело закликав худобину Мирон, відчувши себе потрібним, та ще й при своїй улюбленій справі.

Воли швидко підняли гарбу на рівнину, й козаки почали розміщатися у заглибинах у сіні. Хто не вміщався, так це Титикало, який, чортихаючись, заглибив нішу і, покректуючи, пірнув туди ногами. Санько заліз у свою нішу в сіні попереду гарби.

Мирон, не втримавшись, поглузував:

— Вам, пане десятнику, сумувати не доведеться. Гарба «невеличка», воли з натуги духотами вас будуть опахувати!

Голота поглянув на вдоволеного дотепом Мирона і, пригрозивши кулаком, мовив:

— Ти дивись сам не обдай мене духотами, коли все почнеться! Та лови кожне моє слово на шляху… Вивідувач завзятий!..

Гарба зрушила з місця, а Санько зручно примостився попереду, розглядаючи все довкола через щілину в сіні. Навколо шляху виспівували жайворонки, коли-не-коли він бачив перепелів, що зграєю втікали подалі від шляху, а сімейства байбаків, зачувши умовний посвист вожака, миттєво зникали у своїх незліченних норах. Мирон, звикшись зі своєю повинністю, знай собі погейкував на воликів, та з якоюсь «задумою» поглядав на свою «жіночку», що сиділа наверху, витягнувши шию, аби чогось не проґавити.

Санько, висунувшись, напоумив Набоку, аби він тримався наїждженого сліду від коліс, а то ще заїдуть Бог знає куди. На околиці села сновигали якісь вояки, а побіля шляху гурт селян копав шанці під доглядом якогось товстопузого панка. На гарбу з сіном ніхто не звертав уваги, а копачі, припинивши ритися в землі, якось отетеріло дивились — то на Мирона, то на його «жіночку» наверху. Нарешті гарба проїхала це місце, і Набока, так само завзято погейкуючи, віз сіно до маєтку, тримаючись колії від возів. Минули і сторону маєтку, і гарба попрямувала на дворище з величезними копицями сіна та соломи. Тут уже на сіно чекали селяни, що подавали його наверх, і коли віз зупинився, то вони здивовано поглядали на Мирона, і одна з жіночок, яка притоптувала сіно, запитала у нього:

— Так, а де Малойвани? Воли їхні, ось вони!

Мирон люб’язно вклонився та відповів:

— Та одна гарба зірвалася донизу… Вони всі там, але ніхто не згинув, а ми на шляху нічку поневірялися, вісь на нашому… того — навпіл!

— Підводь волів ближче, будемо кидати, а там… — мовив молодий парубійко і почав видиратися нагору, де чемно сиділа довгов’яза «жіночка».

Видершись наверх гарби, парубійко показав рукою, аби вона злазила донизу та не заважала йому. А «жіночка» поманила його рукою, приставивши долоню до вуха, той подумав, що вона глухувата, і нахилився повторити сказане. Та враз попав у чіпкі руки Омелька і вже лежав на сіні догори пузом, здивовано вирячивши очі. Козаки прожогом повискакували зі своїх кубел у сіні і поскладали всіх побіля копиці догори обличчям. Омелян засунув у рот парубійкові жмут сіна і штовхнув того донизу. Санько вийняв жмут і, приклавши пальця до рота, показав, щоб той не верещав. Усі мовчали, чекаючи від козаків, а що буде далі.

Голота першим почав розпитувати парубійка, запитавши, як того звати. Той уже не бентежився і розповів, що маєток охороняє сторожа панів Сіцінських та Вишгородських з трьома гарматами й трьома десятками верхових, а решта — піші з селян, озброєні келепами[108] та списами.

Козаки позв’язували селян, посадивши їх спинами один одного, а Василь Гуцало, так назвався парубійко, мав провести козаків до гармат. Гармати стояли напоготові, дулами на схід, а побіля них швендяли гармаші та їхня охорона. Санько, роздивившись, де хто є, звернувся до Василя:

— А ти їхнього зверхника знаєш?

Той кивнув головою у відповідь, і Санько запитав вимогливо:

— Підійдеш до нього з одним із наших!

У того злякано забігали очі, та Таранда, дружньо поклавши руку на плече, мовив:

— Удвох підемо… Ми наверху копиці на гарбі вже «породичалися», а це не вода на киселі!..

Василь згідливо кивнув головою, й Омелян почав готуватися до сутички з ворогом. Василь мовчки дивився, як Омелько перевірив пістолі й позасовував до халяв ножі, а за пояса прилаштував ще одного, дещо меншого. Вони вийшли з-поза копиці сіна й попрямували до гармашів.

— Ти, Василю, йди, неначе ми з тобою кревники. Не думай собі втікати… Дупу розтрощу з пістоля!

Василь догідливо кивав головою, і незабаром вони вже були побіля гармашів. Парубійко узрів зверхника, добродушного підляшка з кругленьким черевцем, і вони попрямували до нього. Той запримітив двох парубків і, щось мовивши в їхній бік, рушив назустріч.

Порівнявшись зі зверхником, Омелян відштовхнув убік Василя, а сам, обхопивши того рукою за шию, приставив під бік ножа та почав говорити йому у вухо.

— Накажи скласти зброю! Маєток оточено військом Богдана. Усі будуть живі, якщо не буде спротиву!

Зверхник щось там мугикав, та коли Омелян проколов йому бік вістрям ножа, закивав головою, погоджуючись на вмовляння своїх вояків. До них уже нарізно наближалися десятинці Голоти, й Омелян погрозливо вдруге запропонував скласти зброю.

Панський охоронець переконливо закивав, і Омелян відпустив голову зверхника, а той, рвонувши вбік, заволав:

— Козаки, козаки Хмеля! Паліть, заряджайте!.. — та це були його останні слова, Омелян миттєво досягнув утікача, і його ніж не схибив.

Той селянин Василь, узрівши, куди це діло йде і що запахло смаленим, кинувся бігти назустріч козакам, та його ніхто і не затримував. Козаки валили в першу чергу гармашів, а коли решта оговталась, їхні шаблі вже не одного підляшка заспокоїли навіки. Голота пліч-о-пліч з Титикалом уже підбиралися до гармат, коли з великої клуні вибігло більше десятка вояків зі списами й келепами в руках.

— Омеляне! Біжи, підпалюй якусь хижу, давай знак нашим — нехай виручають… А не встигнеш — не бачити нам Шаргорода!

Таранда, крутнувшись на місці, немов дзиґа, помчався до якихось клунь, звісно, не поласившись на сухі копиці сіна.

— Усі до гармат! Тримайте облогу! — заволав Голота, і вже через мить десятинці згуртувалися побіля гармат.

— Заряджай пістолі! Підпускайте! Бийте безпомильно! — кричав Санько.

Козаки сховалися в неглибоких шанцях ворожих гармашів і гарячково перезаряджали пістолі. Та у ляхів очолити напад на козаків не було кому, і вони, добігши на близьку відстань, зупинились, розгублено дивлячись на козацькі голови, що виглядали з шанців. Нарешті один із них несамовито заволав:

— Їх там мало!.. Поклепаємо усіх! До бою! — і першим побіг, тримаючи поперед себе списа.

Санько прицілився і всадив кулю сміливцю прямо в груди. Постріли решти десятинців, що дружно заляскотіли, також поклали на землю декількох з нападників. Та тих уже ніщо не могло зупинити, вони неслися вперед, розмахуючи в повітрі келепами та списами. Санько, вихопивши шаблю, вискочив з окопу навстріч хоробрим охоронцям панського маєтку.

Малодосвідчені вояки військової дружини пана Сірійського зблизились із козаками в рукопашній сутичці, і це нараз вирішило перевагу козаків. Шаргородці за одну мить понівечили половину вояків, а решта, побачивши таке страхіття, коли у їхніх товаришів миттєво відлітали голови, руки, заволали ще дужче і, покидавши примітивну зброю, кинулись урозтіч — хто куди. Деякі з переляку перестрибнули шанці, гармати й понеслися в поле, не озираючись та прибавляючи прудкості.

— Перезаряджай пістолі, а Ілля — готуй гармати… У них є ще й верхові, а наші коні далеко!

Ілля крикнув Санькові, аби той допоміг впоратися з гарматами. Добре натужившись, зуміли повернути їх у зворотний бік. Тепер Ілько з хлопцями виставляли дула в певному напрямку, звідки можуть от-от з’явитися ворожі верхові.

Неподалік маєткового току всі побачили клуби чорного диму, який величезними шматками стрімко тягнувся вгору, підсилюючи страхіття подій, які розгорнулися в маєтку. Почулися зазивні кличі й тупіт верхових. Голота стривожено дивився в бік, звідки повинна була з’явитися сторожова кіннота. Та замість трьох десятків верхових, як свідчив той Гуцало, перед ними з’явилося вдвічі, а то і втричі більше ворожих вершників.

— Готуйсь… Підпалюй! — заволав Титикало своїм новоспеченим гармашам, і через мить гармати одна за одною «плюнули» ядра прямо в гущу вершників, готових змести купку відважних козаків.

Знову почувся голос Титикала:

— Заряджайте хутчіше! Головня — не чухайся… Сип, сип… Укидай, пали!

Після першого залпового вогню, який зупинив запал атаки, Голота з вільними від заряджання гармат козаками пострілами з пістолів звалили з коней тих, хто вискочив з клубів диму і шарварку. З диму та пилу перед козаками вже з’явилися ті, хто залишився живий, але загубили коней і хоробро кинулися в рукопашну бійку. Санько встиг розрядити ще одного пістоля в першого нападника, а з другим зітнувся у двобої.

— Хлопці! Тісніше всі на мій голос! — кричав Голота, відбиваючи випади вправного ворожого фехтувальника.

Та гратися з ворогом не було часу, і Санько козацьким випадом знизу простягнув шаблю по ногах ворога. Той впав лицем уперед і заволав так, що всі на мить зупинилися, дивлячись у той бік, де тільки-но закінчився двобій. Пролунав урізнобіч ще один залп гармат, гуркіт гармат навів страх на нападників, які билися врукопаш, а позад них знову залунали болісні голоси поцілених ядрами. Голота кинувся на наступного ворога, а той, у якого на очах Санько поперебивав ноги його товаришу, недбало відмахувався шаблею, неначе від мух. Санько, зрозумівши, що цей уже не вояка, вдарив по голові плазом шаблі і зчепився з іншим, який завзято став до двобою. «Дідько б тебе вхопив, занадто добре відбивається… А як там мої? Їм ще важче!» — подумав Санько і хотів якнайшвидше закінчити й цей двобій.

Почувся голос когось із десятки:

— Десятнику! Деся… — і враз обірвався голос когось зі своїх.

Думка, що вороги переважають, ще більше розлютила Санька, і він, вимахуючи шаблею, другою рукою вихопив ножа і, зблизившись із ворогом, полоснув його по горлянці. Санько кинувся туди, звідки чувся крик про допомогу, і побачив, що побіля Титикала майже всі десятинці, а їх, немов мухи, обліпили нападальники. Не до жалю було в цей час десятнику, в якого на очах гинули його підопічні, він з диким ревом почав рубати по незахищених спинах та боках, внісши сум’яття у ворожі лави.

Неподалік пробивався Омелян, що уже сидів на коні з нагрудником, якого, звісно, захопив у ворога.

— Бийте їх, тримайтеся! Наші вже недалеко! — кричав Таранда, вправно орудуючи шаблею наліво й направо.

Та сили були надто нерівними, і побіля Іллі почали падати козаки — від удару списа чи довгої ляської шаблі. А Титикало могутніми ударами кришив ворожі тіла, несучи смерть ворогам у помсту за полеглих своїх товаришів.

— Досить! Кидайте зброю, дурні! Усіх зараз покладемо! — уже чулися підбадьорливі голоси ворожих зверхників.

Уже й Ілько Титикало волав до Санька:

— Десятнику! Пробиваймося до лісу, мало нас лишилося — не встоїмо!

Нарешті й Омелян пробився до гурту решток десятки й, рискаючи в боки конем, добре стримував натиск. Невдовзі почулися козацькі кличі та лякливі голоси шаргородської сотні Гунти: «Пугу, пугу… Не щади нікого, бий підляшків!» Маєткову дружину, що тиснула на рештки десятки Голоти, неначе вітром здуло. Та хлопці не кинулись їх переслідувати, а повсідалися на гарматах, чекаючи на появу своєї сотні. З’явилися одні з перших побіля козаків, які залишилися в живих, — десятники Павло Шкіль та Кузьма Полієвець зі своїми десятинцями, — і Санько махнув рукою, мовляв, доганяйте, ми вже тут самі…

Над’їхали сотник Гунта з хорунжим Тадеєм Ганусом, подивилися, посеред якого безладдя сиділи вивідувані Голоти, злізли з коней та почали допомагати живим вибиратися з жахливого місця, всуціль засланого мертвими тілами ворогів та своїх сотенців. З’явилися їздові і почали вишукувати серед безлічі понівечених тіл своїх шаргородських вояків. Санько, вибравшись на незахаращене місце, звернувся до Гунти:

— Пане сотнику! Не знаю, скільки моїх полягло, та треба похоронити по-нашому, а підляшкам дозвольте своїх… Добре билися нечестивці.

Їздові допомагали хлопцям обмивати рани, а важчі ураження обробляв сотенний знахар Юлій Яцина. Принесли тіло їздового Мирона Набоки, і Санько, Ілько та й решта з десятки, дивлячись на понівеченого Мирона, плакали, згадуючи його доброту, турботливість до вивідувачів, неначе він був усім за батька та матір.

Шаргородська сотня, діждавшись підходу передових загонів війська Хмельницького, покинула маєток пана Сіцінського і через декілька миль розбила табір у верхів’ї річки Збруча. Після бійні в маєтку живими лишилося, з Саньком та тими, що залишилися тримати під вартою перевізників сіна, всього шість душ. Санько відбувся малозначущими подряпинами, а от побіля Іллі Титикала та Омеляна Таранди знахару Юлію довелося «повозитися», прикладаючи трави до забоїв та розсічень. Омелян на те не зважав і вже під час вечері розповідав, як йому вдалося здобути коня, та ще й з латами. Побіля вогнища зібралася майже половина з сотні, і Таранда на прохання сотенців, хто пізніше підійшов, раз по раз торочив одне і те ж. Санько сидів у задумі, згадуючи своїх хлопців, які ще толком не бачили світу Господнього, а вже почивали на Небі. Він картав себе за поспішливість та необдуманість своїх дій. І що тепер? Усі знають, як вони згинули, а вони покладалися на нього…

До нього підсів Ілля і, обійнявши за плечі, мовив із сумом:

— Картаєш себе, та не на тобі вина. Ми виконавці волі Господньої, я вже давно зрозумів, що за свою волю потрібна плата. Ми будемо сплачувати — доки борг наш не загаситься. Завинили перед Господом пращури наші, віддавши землю свою на поталу іншому народу за цяцянки та привілеї перед кревниками своїми…

Санько здивовано поглянув на Іллю та мовив:

— Битися за волю вмію, а от грамоти ніхто мені не дав…

Титикало помовчав, а потів у роздумі додав:

— Дід мій писарем був, усе полюбляв мені розповідати про землю Руську. Не було в ній єдності, князі ділили її поміж синами, а ті бузували[109] один одного, виборюючи ласий шматок та верховенство… І от — ляхи, татарва, жидва, литовці… Хто тільки не топчеться на наших нагнутих спинах!

Санько ствердно кивав головою і з сумом додав:

— Так, дуки, шляхта наша вже признають віру папську, бо ляхи їх спонукають привілеями гнобити братів своїх… Тепер сиджу і горюю, яких парубків поклали, а вони — діток би народили, примножили рід людський, козацький. А їхні наречені по долі попадуть у «кігті» ляські, а то ще гірше — гонителів віри Христової, бусурманські! — сумно доповнив свою думку Санько, а все ж усміхнувся, побачивши, як Омелько, стоячи в колі слухачів, розмахує руками, ніби знову стягує з коня іменитого підляшка.

— Коріння моє десь із галицьких країв, у тяжкі часи мій прадід таємно перебрався в Карачаєву Пустинь… Так тоді називалося наше містечко, потім Шаргородом воно почало зватися… Батько був занадто малим…

Санько поглядав на свого вірного товариша, такого знаного і водночас незнайомого, і мовив стиха:

— А загинули б ми, ніколи я не дізнався б про твоє коріння… І про моїх, хто віддав душу Господу, вже не взнаю ніколи…

Оповідачі почали потроху вгамовуватися, і десятники всіх своїх заганяли спати.

— Омельку, годі вже тобі… У десятий раз торочиш, ходімо спати, мало нас лишилося! — з сумом вигукнув Санько, і десятка подалася слідом за своїм зверхником.

Зранку сотня шаргородців, відповідно до вказівки ставки Хмельницького, зрушила з місця і взяла напрямок на містечко та фортецю Збараж. Справа і зліва від них рухалися інші передові сотні, шаргородці інколи перетиналися з ними і, привітавшись, роз’їжджались кожний у свій бік. Інколи зустрічались із ворожими дружинами, які покинули панські маєтки і поспішали до Збаража, де збиралося все ополчення і дружини Остророга, Конецпольського, Вишневецького та його небожа Дмитра. Сюди прямував і Фірлей з польським військом, сподіваючись на міцну фортецю та військову підтримку славного воєначальника Вишневецького, в здібності якого вірила вся шляхта Волині та Правобережжя.

Військо Богдана Хмельницького, яке з’єдналося з татарським ще перед Хмільником, неспішно рухалося також у напрямку Збаража величезною людською силою, не менше ста п’ятдесяти тисяч душ.

Бойових сутичок майже не відбувалося, вояки ворогуючих сторін, неначе відчуваючи, що попереду на них чекають бої з ріками пролитої крові і нелюдські страждання, уникали зіткнень, а похизувавшись силою один перед одним, мирно розходилися.

Через декілька днів сотня зупинилася понад річкою Гнєзною вище по течії від самого містечка Збаража. Вибравши підвищене місце, почали облаштовувати табір. Гунта з Ганусом та сотенним писарем Йосипом Гаркуном вештались утрьох навколо козаків, даючи розпорядження надійно закріплюватися, зовсім поряд стояли ляські війська. Сотенці не шкодуючи рук рили шанці, рови, а де треба — підіймали вали. Посеред табору ставили сторожову вежу, і Санько з десяткою, яка вже поповнилась розторопними козаками, допомагали теслярам носити колоди, копати ями, заготовлювати дошки. П’ятеро новаків були трудящими хлопцями, і вже до вечора основу вежі було закладено. Знову живі думали про насущне: кипіла юшка в казані, а десятинці купали коней у річці та змивали з себе пил після денної роботи.

Зранку виконання роботи з укріплення табору сотник зупинив, і козаки сновигали по табору та заходилися рибалити. Недовго шаргородцям довелося байдикувати — заграли сурми на збір, і сотенці заспішили на поклик, немов кури на заклик півня. Побіля незакінченої вежі, на збитому наспіх помості, стояло до десятка старшин. Вони впівголоса про щось радились поміж собою, і сотня вже стояла навкруг та притихла, прислухаючись, про що це перемовляється старшина.

Сотник Гунта оглянув своїх сотенців і, провівши навкруг рукою, мовив:

— Погляньте… Гарна місцина, але ми йдемо нижче, будемо стояти південніше фортеці, і там нам буде добре під носом у шляхти!

Козаки загуділи, одні сміялися, інші жалкували за табором, де встигли вже пролити піт, риючи шанці та зводячи вали. Хорунжий Ганус підняв руку, мовивши:

— Йдемо щільним гуртом, браття. Сюди стільки війська суне, що чим скоріше займемо наш осідок, тим краще облаштуємося!

— Звісно йдемо. Ми не кури — сидіти на наснаженому гніздищі! — чулися голоси згодних, а деякі журилися за гарною рибалкою в цьому місці.

До обідньої пори Голота вже облюбував місцину для табору, і за якийсь час Санько з десяткою виїхав на розвідини в бік фортеці.

По краю в різних напрямках спішно шугали козацькі роз’їзди, не звертаючи уваги на десятку Голоти, що неспішно рухалась, видивляючись округу. Незабаром їх зупинив посилений роз’їзд. Вітаючись на ходу, ватажок наблизився і, признавши в Санькові старшого, голосно мовив:

— Далі, браття, немає шляху. За отією оболонню уже ляхи засіли, рискають по перелісках сотнями, а то і більше. А ще далі — замок, його вже видно, он звідти! — і показав рукою на гурт дерев сажнів за сто від місця зустрічі.

— Гаразд, хлопці, ми вже осіли тут неподалік та розглядаємося, де ці пани закопалися! — з вдячністю промовив Санько.

Роз’їзди, не гаючи часу, роз’їхались, і Санько повернув на південь, підставляючи праву щоку під останні промені призахідного сонця.

Ніч була задушливою, а тут ще й комарині рої дзижчали над вухами у Санька, та не тільки в нього. Табором, чортихаючись, ходили, немов нічні привиди, сотенці й шукали ліпшого місця сховатися від комариних роїв.

Уранці від ляського табору потягнувся якимись химерними згустками молочний туман, і сотник наказав підіймати козаків, щоб за туманом не посунули на їхній незахищений табір ляхи. Виїздити з табору, не бачачи ні лялечки перед собою, було небезпечно, і Гунта, посиливши дозори, наказав копати шанці. Та після сніданку почало пробиватися літнє сонечко, і вже пасма туману «доживали» свій час поміж лісом та низькими місцинами.

В обідню пору побіля шаргородської сотні почали розміщувати табори сотні Волинського полку, і вже до вечора навколо шаргородців набралося чимале військо. Гунта зібрав сотню і наказав загородити для коней загін, розмістити намети на більшій віддалі один від одного, а завтра закінчувати копати рів навколо табору.

— Хлопці! Поспішайте, а то незабаром не буде куди і до вітру сходити! — закінчив сотник свої настанови.

Правду говорив Гунта, наступного дня увечері, коли все живе в навколишньому світі повинно було вгомонитися, в повітрі стояв надзвичайний гул, складений з людського різноголосся, кінського іржання, передсмертного ревіння худоби на заріз, баранячого бекання та поросячого верещання. А земне буття в цю пору року початку липня справляло свій бенкет: на небосхилі одна за одною запалювалися зорі, підморгуючи невідомим споглядачам непевним блищанням, вільний тихий вітер десь собі бавився у верхів’ї дерев, а то опускався донизу і розпатлував дим від щойно запалених вогнищ, накликаючи у свій бік козацьку лайку. Не всі птахи покинули це залюднене перелісся і, сидячи десь на високих гілках, зрідка заходилися співати про щось своє, пташине.

Десятка Голоти закінчувала вечеряти, бо завтра вже поночі треба було вирушати на пошуки придатних підступів до захисників Збаража. Сотник оголосив, що гетьман обіцяв за тиждень-другий зламати опір ляського війська, разом з ополченням князя Вишневецького та інших землевласників. Союзне татарське військо вже стало табором неподалік під орудою кримського хана Іслам-Гірея, і цим завершилася облога міста та фортеці Збаража.

Задовго до сходу сонця десятка покинула табір і, тримаючись напрямку за Чумацьким Шляхом, сторожко наближалася до ляських шанців. Незабаром небосхил посвітлішав, і Санько почав шукати місце, де можна було безпечно залишити коней. Уже по видному вони, немов вужі, прокрадалися в розташування ворога, та тут не вдалося проникнути непоміченими. Один з молодих вивідувачів, замість того щоб тихо знешкодити ворожі секрети, зчепився в бійці з ляхом.

У вранішньому повітрі всі почули лайку польською та своєю мовою. Санько дав знак плазувати в тому напрямку і серед кущів побачив свого та польського дурнів, що, забувши про зброю, лупцювали один одного кулаками. На гамір уже наближалися ляхи з їхніх залог, і Голота гукнув своїм:

— Перебігайте назад! А я цих дурнів втихомирю!

Ніхто з обох ворогуючих сторін не стріляв, ляхи гадали, що це звичайна штурханина своїх, які щось не поділили. Санько підскочив до задиркуватих «півнів» і заліпив у вухо ляхові, а потім, не роздумуючи, Якимові по вилиці — той так і покотився до ляха.

— Оце вам обом, щоб не скубались!

Титикало швидко підняв Палька Якима на ноги і, штурхонувши в спину, крикнув:

— Біжи скоріше, дурню, звідси! Ми самі незлагоду вирішимо!

Ляхи почали здогадуватися, що це не проста бійка, і зупинились, витягуючи зброю.

— Стійте, пани… Не будемо стріляти. Заберіть вашого, скажіть, нехай не лізе з кулаками! — викрикнув Санько і позадкував з Титикалом назад.

Один з ляхів побачив свого вартового живим і, махнувши рукою козакам, аби вони забиралися геть, почав приводити до тями свого товариша. Мовчки дійшли до місця схованки коней, і Санько дав волю своїм словам, лаючи цього недолугого Якима, та відправив його одного до табору. Треба було якось виправляти цю невдачу, тож, проїхавши декілька миль продовж лівого берега річки Гнєзни, Санько вирішив ризикнути переправитися на правий берег. Знайшли придатне місце ще вище по течії, і Микола Бруквенко з Костем Танцюрою роздягнулися й, тримаючи одяг та зброю вище води, почали перепливати на правий берег. Санько з рештою десятки лежали на животах побіля самісінької води та готові були кожної миті підтримати своїх вогнем з пістолів. Двоє хлопців вийшли на берег і, швидко одягнувшись, заходилися оглядати прибережне довкілля. З’явилися на березі не скоро, та живими і при зброї. Танцюра махнув рукою, що все гаразд, і десятинці по черзі почали роздягатися та входити у воду.

Уже через малий проміжок часу прямували до Збаража, тягнучись ланцюгом та неспішною ходою. З боку містечка долинали рідкі рушничні постріли та ліниві бахкання гармат. Сонце вже дошкульно припікало з лівого боку, і, досягши якогось озерця, неподалік річки, десятник Голота наказав сховати коней, а далі розглядатися на своїх двох. Залишили побіля коней двох молодиків з поповнення, і Санько повів в обхід озера решту своєї десятки. На західній частині озера побачили десятків зо два голозадих людей, що весело бовтались у воді. Тихцем почали підбиратися до веселого гурту, і коли вже було чути їхні голоси, не могли зрозуміти, якою мовою вони перемовлялися.

— Усім залишатися в засідці, а ми з Ільком поліземо поближче. Треба дізнатися, хто це так цвенькає, що і дідько не розбере, — наказав десятник, і почали готуватися плазувати в бік купелі.

Вимазалися глиною і, залишивши старшим на чатах Танцюру, полізли далі по-пластунськи.

Наблизившись до місця купелі, Ілько почекав Санька і шепнув йому:

— Так це угорці, вони ходять найманцями куди завгодно. Добре було б живцем одного взяти…

Санько кивнув на знак згоди, і, підлізши ще ближче, вони почали стежити з кущів за угорськими вояками. Одні з них виходили з води, а інші — спішно роздягалися і з криками кидалися у воду та заходжувалися натирати один одного кужелями прядива. Титикало, пирскаючи в кулак від баченого, зашепотів до Голоти:

— Молодці угорці! Хоч не смердітимуть, коли тягнутимемо когось до табору, якщо після того не…

Санько, не витримавши Ількових жартів, також зайшовся сміхом та озвався:

— Якщо таке лихо станеться, молоді їх пильнуватимуть…

Довго не вистачало часу розважатися, і почали гадати: як же хоч одного з тих чепурунів висмикнути на аркан? У гурті угорців один, неначе переймаючись турботами козаків, після купелі почав збирати лісові ягоди, заглиблюючись до лісу.

— Оцей хоче до нас, полюбляє брусницю, і від нас не відмовиться… Ми йому ганчірку в пельку засунемо, — радіючи ласому до лісових ягід угорцю, шепнув Ілько.

Друзі й собі перелізли навстріч збирачеві ягід та затаїлись, вичікуючи наближення заклопотаного угорця. Тому пощастило знайти багату на ягоди галявину, і він, лігши долічерева, вибирав поживу та пригорщею засипав до рота. Козакам навіть не вірилось у таку безпечність ворога, і вони підозріло озиралися та вслухалися в навколишні звуки. Санько дав знак Ількові, і той, миттєво підхопившись з травостою, опинився на спині угорця і, спритно засунувши ганчірку йому до рота на додачу до лісових ягід, викрутив руки та обхопив мотузком.

Санько сидів неподалік від метушні з полоненим, дбаючи про безпеку свого побратима Ілька. Титикало, не довго думаючи — умовляти бранця чи не умовляти, — звалив його собі на спину і заспішив в умовлене місце, де на них чекали десятинці.

— Тримайте, такий чепурний вояка. Не треба його лупцювати, він і сам йтиме! — віддихуючись, говорив Титикало, і десятка спішно подалася до місця переправи.

Незабаром вони почули позаду голоси угорських вояків, що, напевно, розшукували свого товариша.

— Ти бачиш… Кинулись «дитину» розшукувати, от ґаволови, недогледіли… — жартував Ілько, раз по раз озираючись назад.

Десятинці, пересміюючись, поспішали подалі від небезпечного місця, а бранець і собі поспішав, незграбно ступаючи ногами — ході заважали пов’язані за спиною руки. Через річку в першу чергу переправили бранця, а Санько з Іллею сиділи в прибережних кущах. Коли хлопці сховалися на протилежному березі в заростях верболозу, склали одяг на кульбаки коней і швидко перепливли на лівий берег річки.

До табору дісталися вже пополудні, і Санько відразу повів полоненого до сотника.

— Тримайте, пане сотнику! Угорський піхотинець, сумирний та охайний! — весело доповів Гунті десятник, побачивши того побіля намету.

— Добре, звільни руки бранцю. Негоже з ним так, якщо він не норовистий! — наказовим тоном мовив сотник і обійняв Санька за плечі, дякуючи за «язика».

Почали його розпитувати, але цей полонений не міг втямити нічого, і Санько, пригадавши, що Ілько розуміється по-угорському, подався за Титикалом. Прибігли вдвох, і Ілько почав повторювати питання, які ставив Назар. Коли вже дізналися, що це таки найманці-угорці та скільки їх, полоненого відвели до полковника.

Наступного дня десятка Голоти супроводжувала сотника, хорунжого та писаря до Гадяцького полку, який на той час очолював полковник Бурляй. Санько, прочувши, що він побачить знайомого йому по Січі полковника, зрадів усією душею. Це був герой-богатир походів морем, на Кафу,[110] Трапезонт, Синоп та до самого Царграда.

Старшина в супроводі десятки на вимогу сотника прямувала до Гадяцького полку попереду козацьких шанців. Добре було видно фортецю, містечко, а перед ними князь Вишневецький облаштував укріплену лінію з валами, шанцями та редутами, обставленими з трьох боків фашинами,[111] набитими важкою глиною. У глибині захисної лінії виднілося декілька наглядових веж, на яких можна було розгледіти постаті дозорців. Раптом з козацького табору та неподалік татарського на поле вискочило десятків зо два вершників і почали носитися перед шанцями ворога.

— От дідьки, викликають ляхів на двобої… Та чия візьме?! — схвально вигукнув Гунта і зупинився погледіти, а що з того вийде.

Поляки — умільці у двобоях, і незабаром на полі з’явилося з десяток польських лицарів. Ті козаки і татари, кому не дісталося супротивника, спішились побіля своїх шанців і поглядали на церемонію підготовки до поєдинків. Шаргородці опинилися поміж татарським і козацьким таборами, тому добре все бачили. Татари повилазили на коней, а дехто піхом подався в поле, щоби на власні очі побачити перемогу над невірними ханського богатиря Тренета. Вони несамовито волали, коли при перших сутичках польські гусари були зарубані спритними татарами. З боку татар і ляхів залишилося по одному вершнику. Санько, перекрикуючи гамір татарських уболівальників за свого, мовив:

— Шкода ляхів, не зламали татар. Тепер вони вважатимуть себе непереможними, тьху!

А на полі все ще тривав поєдинок, таки їхній Тренет стрів собі сильного ляського драгуна. Двоє вершників, поламавши списи, вже не раз сходилися на шаблях, і кожного разу ніхто з них не був уражений. Санько, звичайно, в душі вболівав за того ляха, що не піддавався татарському богатиреві. Ось вони знову зійшлися у двобої, ляскіт шаблі й меча долинав до Санька, бо на полі запала тиша. Враз одна і друга сторони зрозуміли, що так довго тривати не може, вороги зійшлися битися до загину. Драбанти[112] двох лицарів то ставали на дибки, б’ючи копитами в груди один одному, то кусали за шию. Їхні гриви були забризкані білою піною, яка вилітала з пащ, неначе від морської хвилі, доносився уже не ляскіт зброї, а скрегіт меча та шаблі. Санько тільки зараз уявив, яка шалена сила у двох протиборців та залізна воля знищити ненависного ворога будь-якою ціною. На місці герців творилося щось неймовірне: два вороги почали кружляти у шаленому танці, меч і шабля блищали над їхніми головами, немов зловісні блискавки перед кінцем світу. Розтріпані гриви коней, шматки одягу, що тріпотіли на вершниках, довершували це страшне видовище, і звідси вже ввижалося, що від коней і людей цебенять цівки крові.

Протиборці почали волати, кожен, мабуть, благав свого Бога про допомогу, бо людські сили вже вичерпувалися. Зіркі очі Санька запримітили, як меч ляха, зблиснувши на сонці, закрутив півколо і скрива поцілив татарського богатиря по незахищеному боці. «Алла Ілляха», — почувся передсмертний крик Тренета, і він кулем звалився з коня та повис на стременах. Кінь все ще не міг зупинитися і метляв його по землі, орошаючи її кров’ю свого володаря. Лях на мить схилив голову та приклав меча до грудей, віддаючи шану загиблому, і поскакав до своїх, тримаючи поставу лицаря. Над полем поєдинку панувала тиша, а коли польський лицар наблизився до своєї захисної лінії, звідтіля почувся тисячоголосий крик, а через мить ляхи вже співали величезним безладним хором, прославляючи Річ Посполиту.

На поле вибігли ханські ратники, одягнені в однаковий чорний одяг та в смушкові шапки, прикрашені хутровою облямівкою. Швидко поклали тіло на великий полог, який був закріпленим за одним із коней, і піший татарин повів цього коня. Тіло Тренета волочилося по землі, підстрибуючи на нерівностях, і здалеку здавалося, що богатир силкується підвестися на ноги, але якась сила заважає йому це зробити. Скорботна процесія закінчила свою ходу побіля величезного білого шатра хана, і коли хан схилив голову над убієнним, склавши долоні докупи, в татарському стані обізвався мулла, супроводжуючи дух Тренета в обителі Аллаха.

Усіх привів до тями Назар Гунта, неголосно, але владно мовивши:

— Що, козаки, нажурилися? Нехай татари оплакують свого… Не за подяку словесну вони долали шляхи, ідучи нам на поміч…

Десятинці, скинувши з себе якусь тимчасову облуду, поспішили до Гадяцького полку, весело перемовляючись поміж собою.

Старшина шаргородської сотні вела перемовини під крислатим дубом, за довжелезним столом, збитим з неотесаних дощок, на товстелезних колодах, замість опор. Охоронці полковника розташувались півколом, не зводячи очей з перемовників, а десятка шаргородців сиділа неподалік, розглядаючи табір гадячан. У високому сухорлявому козакові з козацькою чуприною та чималенькою сергою у вухові Санько миттєво признав Бурляя. Він, з веселою усмішкою стрів шаргородську старшину та особисто запросив до столу. Одяг на ньому нічим не відрізнявся від одежі простих козаків, але все на ньому мало бездоганний вигляд та ладно сиділо на його міцній статурі. Під час узгодження дій з його полком він весь час говорив, широко жестикулюючи руками. Санько сидів, прислухаючись до слів Бурляя, та згадав, що в нього долоні на піввесла, а кулаком він міг забити бичка-однолітка, теленькнувши того помежи рогів.

Під закінчення перемовин він частіше сміявся разом із шаргородцями, відпускаючи дотепні жарти. За його знаком джури подали у дерев’яних високих келихах мед, татарську бастурму. Шаргородці швидко осушили келихи і з шанобою почали відкланюватись.

По сходу сонця полк Бурляя вже стояв неподалік шаргородської сотні, і сотня Гунти повела полк в обхід фортеці на північ. Десятка Санька йшла попереду, а сотня шаргородців була авангардом Гадяцького полку. Переправились через річку Гнєзну, та, залишивши обоз на її лівому боці, військо почало пробиратися поміж численними байраками та озерцями. З боку захисту угорців не відчувалося ніякого занепокоєння, й козаки, обігнувши те саме озеро, на якому купались найманці, несподівано виринули перед самими шанцями угорських вояків.

Угорці встигли зробити декілька пострілів з нечисленних гармат та відповіли безладною рушничною стріляниною, коли козаки вже вдерлися в їхні окопи, і розпочалася рукопашна бійка. Найманці не витримали натиску і кинулись до ляського обозу, який стояв неподалік. Та не вдалося і тут закріпитися, вони пустилися утікати вслід обозникам, які мчалися, хто в чому, подалі звідси. Сотні козаків кинулись переслідувати розгублених вояків, а частина почала грабувати ляський обоз.

Здалеку було чути відгуки бою з другого боку ляської оборони. Там пішли на приступ татарські чамбули, і їхні переможні вигуки долітали навіть сюди, і в угорському таборі також запанували розгубленість та безпорадність. Так би й погнали ворогів до самої фортеці, якби напереріз війську, яке відступало, не кинувся князь Вишневецький зі своїми охоронцями. Вони зупиняли втікачів — де шаленими вигуками, а декого зарубували нещадно, щоб залякати інших. Неподалік від князя поміж піхотою лютував інженер Пршіємський, стріляючи в панікерів, і угорці почали отямлюватися та, присідаючи ланцюгами, палили по тих, хто наступав.

Козаки зазнали втрат і зупинилися зовсім, коли почулися вигуки: «Бурляя вбито! Відступаймо до шанців!» Позасідали в окопах угорців і почали відстрілюватись, але до князя Вишневецького надійшла підмога, і навальною атакою вони змусили козаків утікати далі до озера. На поміч полку Бурляя надійшли сотні Морозенка, і тепер ляхи з угорцями позадкували, ледве не пускаючись навтіки. Та Вишневецький особисто кинувся вперед, утягуючи за собою розгублених вояків, і вони притиснули сотні до озера, а на його березі козаки зазнали ще тяжчих втрат. Частина козаків кинулась в озеро і була розстріляна прицільним рушничним вогнем, а поранений Морозенко не зміг далі керувати битвою і покинув поле бою.

Санько під час наступу швидко узрів бойовий настрій угорців при появі гвардії Вишневецького і, наблизившись до Гунти, заблагав його не вириватися далеко вперед.

— Шаргородці! Гуртуймося навколо свого прапора! — крикнув він, і його наказ передали далі по шеренгах.

Прапороносець Юхим Хапатько розмахував в усі боки прапором синьо-червоного кольору, і сотенці поволі збиралися у щільні ряди. Коли гвардійці Вишневецького разом з угорцями вдарили по правому флангу наступаючих, шаргородці зустріли їх щільною рушничною пальбою. Не здали захоплені шанці і після смертельного поранення Бурляя, а десятка Санька кинулась на допомогу охоронцям полковника, і вони винесли його закривавлене тіло за озеро.

Повернувшись на місце битви, Санько вже бачив, що в перебігу битви фортуна схилилася в бік ворога, і єдине, чим вони могли допомогти, — прицільною пальбою убезпечити відступ своєї сотні. Гадяцький полк безладно відступав, залишаючи на полі битви важкопоранених та вбитих. Тільки за озером старшині вдалося створити оборонну лінію, й угорці та вишневці були зупинені. Своїм наступом з півночі міста Гадяцький полк поставленої мети не досяг, а ввечері дізналися, що сьогоднішній наступ татар з півдня також не досяг цілі — прорвати лінію спротиву ляського війська.

Шаргородці поверталися до табору, втративши вбитими більше десятка товаришів, легкопоранені йшли попереду сотні піхом, а позаду на возах везли покалічених земляків. Такої втрати шаргородці ще не зазнавали, і кожний ступав, опустивши голову, намагаючись відгадати винуватця згуби в їхній сотні. Єдине, що втішало Санька, — з його десятки ніхто не поклав голови у битві з угорцями та вишневцями, а декілька хлопців відбулися незначними подряпинами. Тільки не пофортунило в цьому бою найкращому воякові — Іллі Титикалу, вже під час відступу якась дурна куля влучила йому в ногу, і підбора на його чоботі як і не було. Довелося йому в прямому розумінні «кивати п’ятами», і тепер він сидів на возі, поглядаючи то на того покаліченого чобота, то на хлопців, які в повному мовчанні поспішали за возом. Цвєнтух був невдоволений Титикалом, йому не подобалося, що той, окрім поранених на возі, також примостився на задку воза, а коням треба тягнути. Цей їздовий Архип, замість Набоки, який нещодавно загинув, був ще занадто гонористий і не міг допетрати, що він не у звичайній десятці, а серед розвідників сотні.

Уже присмерком дісталися свого табору і заходилися чистити вогнепальну зброю та готувати ладівниці. У запасниках сотні на Титикала не знайшлося підходящої пари чобіт, і за вечерею він садів у якихось недоносках з розпоротими халявами. Після вечері Санько обійняв побратима і почав умовляти його викинути геть оті шкарбуни, які він натягнув на ноги.

— Ільку, не шкодуй ти за тими чобітьми, буде голова ціла — купимо тобі ще кращі, — розраджував побратима Санько.

— Тобі говорити можна, бо в тебе он у коробі навіть жінкам сап’янці приховані, а я хотів у неношених повернутися до своєї! — з досадою відповів Ілько на умовляння Санька взути чоботи, куплені в Старокостянтинові на торгах.

Вранці Ілько піднявся раніше Санька і, доки той пробудився, вже порався побіля своєї кобили Опуки, вичищаючи гриву та заплітаючи її гриву гарними косами. Санько пішов умиватися, а коли повернувся, поглянув на нові чоботи Ілька і, не витримавши, дошкульно мовив:

— От і на козака схожий став… Вони все одно були в кізяках…

Ілько зареготав і кинувся до Санька, жартома буцаючи його під боки.

— Ти ще й буцаєшся, ледве не зганьбив нас перед ляхами та найманцями у рваних чоботях, жаднюго! — гнівався Санько, захищаючись від Ількових стусанів.

Нарешті Титикало вгомонився і, поглядаючи на свою кобилу Опуку, мовив:

— Ти віриш, приснилося, що моя кобилка запрягати не підпускає, б’є мене копитами, стоїть розпатлана, плаче… Не спалося мені, встав ні світ ні зоря. Знайшов ті зас… чоботи і тільки тоді так її причепурив, що вона навіть сльозу пустила, — весело закінчив він оповідати.

Санько сміявся, тепер він упевнився, що в його побратима зажура канула десь у воду і вони знову здужають разити ворога.

Вранці до шаргородської сотні надійшов наказ підпорядковуватись ставці Хмельницького, і козаки цілий день марнували час, а після полудня шаргородська старшина збирала десятників на раду. Сотник Гунта оповів десятникам, що їхньої вини у вчорашній поразці не вбачають, до сотні прийде поповнення і вони виконуватимуть особливі доручення. Наступного дня сотня поповнилась підривниками та знавцями польської мови, окрім того, до їхнього пушкаря Миколи Джоболди надіслали знаного гармаша Григорія Джогарду разом із ляською гарматою з довгим дулом. У сотні закипіла робота з підготовки таємних вилазок у табір ворога та знешкодження його укріплень. Гармашів Бунта прилучив до десятки Голоти, знову натякнувши йому, що він уже не раз верховодив над ними і знайде спільну мову. Десятинці стиха підсміювались, дивлячись, як двоє пушкарів клопотались побіля такої поважної зброї та просили її перетягувати з місця на місце. Нарешті в суперечках таки знайшли для них місце, зате почали вимагати, щоб насипали на цій місцинці гірку, обклали її дерном. Через день усі їхні забаганки було виконано, і вони, немов чаклуни, тепер вимощували свої гармати.

Санько, дивлячись на гармашів, весь час дивувався їхній схожості один з одним. В обох вилицюваті обличчя з горбатими носами та витягнутим донизу підборіддям. Зелені очі дивились навколо з якоюсь рішучістю та гідністю, а з нешироких вуст хриплувато і впевнено виривалися слова. Пасма волосся в обох звисали майже до плечей, надаючи їхнім статурам незвичності, як на козаків. Помічниками до них приставили Лук’яна Головню та Маркела Притулу, і коли все було готове, аби палити з гармат, Санько подався до сотника просити дозвіл. Назар Гунта прийшов особисто і довго видивлявся в бік ворожого табору, мружачись від сліпучого сонця, яке вже повернуло в бік заходу.

— Погляньте на оту вежу, що стоїть посеред ворожих валів, неначе вона їм знадобиться… Даю вам три дні і чотири… залпи по ній… Далі я її вже не бачитиму! — з притиском у голосі мовив сотник, і гармаші, перезирнувшись, закивали головами, що аж пасма чубів позакривали обличчя.

— Подавай!.. — заволав Джоболда, і помічники піднесли порох та тримали напоготові ядра.

Підправили дула відповідно до цілі, а охочі поглянути на діло своїх гармашів спустилися з гірки.

— По черзі гніт на поличку… Пали! — з жаром у голосі заволав Джоболда, і через мить шаргородська гармата бахнула, аж гірка здригнулась.

Дим знесло вітром убік, і всі сотенці побіля гірки, приклавши до очей руки, дивились, куди влучило ядро. Ядро підняло куряву з пилу, далеко не долетівши до тієї сторожової вежі ляхів.

— Усе, Джоболдо, більше не пали по тій дурній вежі, допомагатимеш нам побіля їхніх затонів пробивати дірки! — сказав невдоволено сотник.

Джоболда почав поправляти свою «польку», як він лагідно її називав, і, взявши у помічника світич,[113] запалив ґніт. Гармата підскочила на піваршина доверху й відкотилася з ніші. Ядро вже повинно було десь гепнутися у ворожому таборі, але підриву не було видно. Гунта тільки-но хотів щось сказати образливе в бік гармашів, як неподалік вежі, на місці, де стояла каруца[114] без упряжі, всі побачили клубок вогню і диму. Через якусь мить долинув звук глухого вибуху, й сотник зраділо обійняв Джогарду, ставлячи його в приклад шаргородському гармашеві. Козаки розійшлися, щойно сотник пішов до свого намету, а Санько дружньо мовив Миколі Джоболді:

— Та не звертай уваги, розтрощили вже ляхам не одне кубло! І тебе ще хвалитимуть!

Цієї ночі десятка Санька збиралася притягнути «язика»: гетьман хотів знати наміри ляхів — чи здаватимуться вони і чи не затівають перемовин із кримським ханом. Звечора Санько намітив місце, в якому вони можуть перебратися на той бік шанців, і опівночі козаки вийшли в бік Збаража. Ще задовго до того, як наблизились до захисних валів поляків, почали лізти на животах, виславши вперед Омеляна Таранду з Миколою Бруквенком. Санько знав, що в облозі ворог добре себе захищає і непоміченим дістатися до його горлянки буде важко. Він наздогнав Омелька і наказав іти впритул за ними з Ільком. Досягши підніжжя валу, Санько не наважувався вилазити на нього, знаючи, що тут на них чекають приготовані несподіванки.

До їхнього слуху долинало звідкілясь бекання вівці чи незрозуміло якої тварини.

— Омельку, повертайся назад! Знайди, що за вівці там серед ночі пасуться, і тягни сюди, — наказав Санько, і вони разом з Ільком причаїлися, вичікуючи на слушну нагоду зробити свою справу.

Позаду почулися вовтузіння й тиха лайка Омелька. Санько відліз назад і, почувши пручання вівці, здогадався, що хлопці таки знайшли «відкупника» за свої дії. Учотирьох почали шептатися, як виманити якогось ляха на вівцю. Прив’язали мотузку до нашвидкуруч зробленого ошийника і, коли все наготували для звільнення зявища[115] вівці від мотузки, відпустили її. Переполохана вівця кинулась бігти, але далеко втекти їй не вдалося, мотузка напнулася, і хлопці почули, як вівця брьохнулась об землю і жалібно бекнула.

— Через цих ляхів і вівці не спиться… — тихо проказав, хихочучи, Омелько, за що й дістав зашийка від Титикала.

Вівця змирилася зі своєю неволею й почала походжати подалі від хлопців та жалібно призивати когось до себе на допомогу.

У ляському таборі також не всі спали, і козаки почули нагорі валу якісь тихі голоси. Титикало прислухався і шепнув Санькові, що ляхів жаль бере за вівцю, яка втекла від вівцеїдів татар. Санько хмикнув і, штурхонувши в бік Титикала, шепнув:

— Так скажи, нехай забирають бідну овечку… Це їм дарунок…

Вівця вже заспокоїлась і лише зрідка озивалася своїм манливим беканням, і Санько вже подумував, що й до табору незабаром. Нагадав Омелькові, щоб він частіше теліпав мотузкою, а то вівця засне і ляхам буде м’ясо, а нам — ніщо. Усе ж знайшовся в ляхів любитель баранячого м’яса, бо Санько почув шурхіт і сопіння одного, а може, й двох людей.

— Підтягуй вівцю поближче… Не чекай, доки вони її злапають, — шепотів Голота на вухо Таранді.

— Упирається бісова вівця, до ляхів хочеться, — шепнув Омелько, й вони вдвох потягнули мотузку до себе.

Вівця жалібно забекала неподалік, і хлопці побачили дві темні постаті, які нишпорили схилом валу. Санько підштовхнув Титикала, й вони вдвох поплазували ближче до примани ляхів. Тепер залишилось тільки чекати, доки ляхи вовтузитимуться з вівцею, їх можна самих безпечно прибрати до рук. Було вже видно світлу пляму вівці, вона жалібно бекала, неначе просила ляхів на поміч. Дочекалася, побіля неї з’явилося двоє ляхів, і через мить вона затихла назавжди. А Санько з Ільком навкарачки поспішили до місця розправи з бідною вівцею і, нагадуючи собі павуків, кинулись на згубників їхньої принади. Стусани по шиї забили ляхам памороки, а ганчір’я, засунуте в їхні пельки, не дало змоги покликати на допомогу своїх товаришів. Залишалося без втрат доправити двох бранців у свій табір через нічийний луг. Підскоками наблизились хлопці, і, схопивши полонених, вся десятка козаків вмить побігла в бік своїх шанців.

Ранок середини липня розпочався як звичайний день. Десятка Голоти заслужено відсипалася опісля нічних походеньок до ляського стану за «язиком». Сонце вже почало припікати боки, знаходячи сплячих вивідувачів під возами та в інших місцинах — де кого зморив сон. Та враз всі схопилися на ноги від одночасного залпу десятків гармат. Ошаліло хапалися за зброю і десятники, перекрикуючи бахкання гармат, скликали до себе своїх козаків.

Самочинно зібралися біля намету сотника, а сотник зі старшиною з посмішками поглядали на хвилювання сотенців.

— Тихо будьте, шаргородці, Богдан вирішив прикінчити ляхів з гармат, не хоче проливати крові козацької! — заговорив сотник.

Хорунжий Ганус виступив наперед і також почав говорити:

— Ми вже немало пролили крові наших земляків, нам відповідати перед матерями за дітей їхніх… Нехай палять, а ви чекайте свого, на вашу долю ворогів є й переє!

Козаки мовчали, сподіваючись ще щось почути, а Таранда, не витримавши мовчанки, вигукнув:

— Так оце і все… Незабаром домувати будемо…

Козаки розсміялися, та почулися вигуки:

— Ми — домувати, а ти, Омельку, будеш вести війну одинаком!

Титикало не витримав і, штурхонувши того під бік, зі сміхом, доповнив:

— Поб’єш усіх ляхів — нам нікого не лишиться…

Гунта підняв руку і доповнив:

— Готуйтеся добивати ляха, звісно, нам не проминути!

Перед Саньком неначе з-під землі виринули Микола Джоболда та Григорій Джогарда.

— Десятнику, побратиме! Поклопочи за нас хоч з десяток разів пальнути. Не забули ми про вежу, нам її трощити! — благали дозволу в Голоти.

— Готуйтеся, під цей гуркіт і ми чимось дошкулимо ляхам! — згодився Санько і знову побіг до Гунти.

У цей час загули гармати ляхів і їхні ядра щільними вибухами вкрили табір козаків. Та ляхи швидко пристрілялися, і ядра почали падати далеко від табору шаргородців, звідки по ляхах палили гармаші. Гунта був не проти дати своїм гармашам «побавитися», але з притиском мовив:

— Дозволяю, але якщо хоч одне ядро впаде у нашому таборі, твої гармаші підуть на приступ попереду сотні!

— Ми «поладимо» з ляхами, не помітять, звідки по них ще палитимуть, — відповів Санько і подався спробувати удачі з гармашами.

Десятка Голоти натягала до гірки галуззя, і вже коли Григорій з Миколою приготувалися до пострілу, підпалили, навкруги заволокло димом. Гармати одна за одною випустили ядра, а Ілько, сидячи на дереві, не зводив погляду, видивляючись місце, куди вони гепнуться. Почули його голос:

— Григорія «полька доплюнула» до вежі, але лівіше. Підправте… А Микола нехай поки не палить. Десь за валом гепнулась!

Григорій з Миколою тепер удвох чаклували побіля чужинської гармати, і знову ядро полетіло в бік вежі.

— Дідьки ви, а не пушкарі! Тепер справа бахнули, вбили якусь конячину! — невдоволено заволав Титикало і хотів уже злазити з дерева.

— Та посидь ще, разочок бахнемо — та й годі! — попрохав Голота, і той залишився на дереві.

Завзяті гармаші почали сперечатися поміж собою, і Санько, не втримавшись, вигукнув:

— Паліть уже! Он хмиз догорає, ляхи помітять, звідки по них стріляють, і підете першими, а ми — за вами!..

Двоє гармашів на гірці поспіхом перехрестилися, як уже припалили ґніт і застигли в очікуванні. Через мить Титикало заволав:

— От дідьки! Таки влучили, на друзки рознесло ту вежу! Ляхи, немов грушки, посипались на землю!

Зліз із дерева і прибіг та протиснувся до гармашів, що вже спочивали на лаврах козацької поваги. А тих усе стискали в обіймах та кричали так, що перекрикували гармидер перестрілки. Омелян Таранда стояв, дивуючись радощам сотенців, і крикнув з досади:

— Чого ви так тішитеся? Тепер ляхи точно будуть змушені скласти зброю!

Титикало знову почав втішати Омелька, у якого ледве не потекли сльози з очей:

— А я радий, їм з тої вежі нас було видно, немов мурашок. Так їм і треба, нехай не заглядають!

Стрілянина з боку козаків припинилася, поляки й собі перестали гатити у відповідь. Та невдовзі шаргородці побачили, як численне козацьке військо пішло на приступ польської оборони. Зліва на ляхів посунуло татарське військо, попереду якого йшли тисячі лучників. Поляки знову палили з гармат і по козаках, і по татарських рядах. Шаргородці немов зачаровані дивилися, що з того вийде, і всі були впевнені, що поляки зараз уже почнуть здаватися. Санько з Ільком та гармашами сиділи на гірці побіля гармат, нервуючи, що битва скінчиться без них.

Нараз над татарськими рядами утворилася дивовижна хмара, яка якось дивно застигла на мить у вишині і немовби під впливом чудодійної сили опустилася над ляськими валами.

— Лучники випустили стріли. Хоч би одна жива душа лишилась від тої зливи стріл! — вигукнув Омелько, який на цей час опинився на гірці.

Тепер чорна хвиля обгорнула вали захисників, що них долинули переможні кличі: «Алла, алла!..» Одночасно над валами з’явились сотні постатей, і Санько побачив розсіяні аж до вигину валу вервечки рушничного вогню. Сюди долинув дивний тріскучий гуркіт, і чорна хвиля нападників похитнулася і загойдалася то назад, то вперед. Тепер уже долинули й сотні передсмертних скриків. Знову зблиснула безжальна суцільна лінія вогню, і щось дивне почало коїтися на оборонних валах ляхів. Татари, втративши сотні передових бійців, зупинилися, мабуть чекаючи на накази своїх мурз, а ті вже лежали мертві. Пролунав з рокотанням ще один залп, і його відлуння полинуло на багато миль вдалину. Побіля ханського намету замайорів білий прапор відступу, і татари немов очманілі кинулись униз, напираючи на тих, хто ще не встиг зрозуміти суті подій.

Ляхи вже не роздумували, а одностайно палили, вибираючи собі жертв із сотень ворогів перед ними. Козаки, що сподівались на негайну поразку ляхів, заціпеніли від побаченого, і тепер невідривно спостерігали за оргією пекла, що спалахнула перед ними в одну мить. До всього цього пекла ще й ляські гармати додавали вогню. До татарських укріплень чимдуж бігли тисячі щойно впевнених у своїй перемозі вояків. Кожен хотів якнайшвидше досягти схову за укріпленими валами, але не всім це вдавалося, поле перед ляськими валами засівалося тілами татар.

До гармашів та сотенців приєднався й сотник Гунта. Санько поглянув на нього і здивовано помітив розгубленість у його очах.

— Та не жалкуйте, сотнику… їх там немов отих мурах. Погляньте туди, вже наші підходять з того боку! — швидко мовив Санько, показуючи вправо на північ, де козацька піхота вже дерлась на оборонні вали ляхів.

Там бахнули ляські гармати і змели перший ряд наступу — лави козаків. Та тих гармат бракувало, і козаки лізли наверх, перелізаючи через убитих та поранених. На валах зав’язалася кривава січа. Одні вбиті котилися вниз, а замість одного вбитого на вали видиралося декілька живих. Козаки майже всі йшли на приступ оголеними, і коли вони вже «обліпили» вали, немов якісь дивні істоти, звідси ввижалося, що на ляхів повзуть довжелезні плазуни. Козаки, ховаючись один за одного, повзли вервечками і на узвишші оборонного валу зникали в таборі ляхів.

— Кінець ляхам! — вирвалося з вуст Омеляна, і тепер всі ствердно закивали головами.

Назар Гунта додав, погоджуючись із Тарандою:

— Вдале місце вибрали для прориву… Готуйтеся, може, й ми знадобимося, стрічати полон хтось таки має…

Сотенці заметушилися, багато з них кинулось до возів запасатися мотузками, і Голота з декількома своїми десятинцями сиділи, очікуючи переможного кличу козаків та появи білого прапора поразки. Та замість цього козаки почали гуртами скочуватися з валів і утворювати перед валами захисні лінії. На валу знову з’явилися ляхи, й навіть звідси було видно постать якогось знатного воєводи, побіля якого майорів прапор. Санько побачив прапор князя Вишневецького і навколо нього численну дружину в лискучих панцирах. Санько заволав донизу:

— Сотнику! Погнали наших, пальнемо з гармат. Там Вишневецький зі своїми!

Гунта швидко вискочив на гірку до гармат і, побачивши, що вишневці женуть козаків назад, заволав:

— Заряджайте, собачі голови! Паліть через голови наших, глядіть, не в своїх!

Гармати швидко повернули, й гармаші, немов під страхом смерті, швидко лаштували приціл під залп. Кожний порався побіля своєї «шанувальниці», і майже одночасно гармати були готові вдарити по гвардії Вишневецького. Сотник ще раз поглянув у той бік, де ляхи тіснили козаків, і зрозумів: ті от-от кинуться навтьоки.

— Пали! Сто бісів їм у печінки! — крикнув Гунта, і гармати від пострілу шарпнулись назад.

— Заряджайте скоріше, песиголовці! — закричав сотник, тільки-но розвіявся дим.

Ядра вибухнули неподалік прапора князя, але ляхи не звернули уваги на слабкий вогонь з гармат і переслідували козаків. Та після другого пострілу ядра вибухнули в самій гущі ляхів, а тут «гахнуло» іще декілька гармат, закидаючи вишневців ядрами. Наступ захлинувся, і гурти латників поверталися до своїх шанців.

Козацькі гармати загуркотіли десятками, ядра почали падати одне побіля одного і шматувати гвардійців Вишневецького.

— Кінчай лупити по ляхах! — закричав Гунта, коли ляхи у відповідь зробили декілька пострілів та влучили в якогось воза і козаки почали шукати порятунок, кинувшись із табору.

Гармаші невдоволено зупинили стрілянину і, люто лаючись у бік ляхів, взялися вичищати дула гармат, покрикуючи на своїх помічників.

Наступного дня літо нагадало, що воно повністю володіє в краю. Бойові дії не велися через надмірну спеку. З обох ворогуючих сторін відбувалися якісь ліниві перестрілки, інколи навіть обмінювалися пострілами з гармат. Зібравши свою старшину разом з десятниками, Гунта розповів, що кримський хан сильно розлютився після невдалого приступу його війська на ляхів. Їхньому гетьману ледве вдалося втихомирити хана, який погрожував облишити посилати своїх воїнів Аллаха на смерть. Мовляв, це не його справа проливати кров правовірних за землю Речі Посполитої, він прийшов узяти борги і ясир. Санько, як і інші старшини, сидів, слухаючи сотенного, а душа кипіла від люті. Всі старшини вже давно відчували в ханові ненадійного споборника їхньої священної війни за своє визволення з-під ярма Польщі, та це все одно всіх зачепило за живе.

— Чого доброго, він ще й нам у спину вдарить, я їхні манери добре запам’ятав! — вирвалися стурбовані слова у Голоти.

— Довірятимемо своїм очам і вухам, посилимо нічну сторожу — і ні пари з вуст! — закінчив розмову Гунта та попрохав Санька затриматись на хвильку.

Присів на траву, аби їх менше чули, і розповів, чого від нього ще чекають у ставці Богдана. Санько буде тепер під час облоги вдвох з Титикалом більше опікати татар, аніж поляків. Вони щоночі проникатимуть у табір, видивлятимуться та вслуховуватимуться у розмови поміж ханськими вояками.

Сотенці вкладалися спати, а двоє побратимів, озброївшись самими лиш ножами, подалися в бік татарського табору. Табір гудів, немов бджолиний вулик, вогнища ще палахкотіли, й побіля них, схрестивши ноги, сиділи воїни хана, жуючи постряму, попиваючи кумис та неквапливо перемовляючись.

Побратими навмисне знайшли одяг, схожий на татарський, а Санько прикрив свій оселедець тюрбаном. Проникнути в табір було нескладно, і вони, вдаючи з себе заклопотаних розмовою друзів, ходили поміж гуртами татарських воїнів, що відпочивали. Та вже мула відспівав молитву і татарське воїнство вкладалося спати. Хлопці на якийсь час затаїлись у темряві і, вибравши охайне шатро якогось мурзи, підкралися якнайближче й принишкли, ловлячи кожне слово.

У першу ніч їм не поталанило почути щось цікаве, і вже далеко за північ вони на животах відповзли за межі табору. Два дні Санько з Іллею марно витрачали час, та все ж третього дня татари вели жваві розмови про завтрашній наступ, а в разі невдачі, казали вони, козацький гетьман вилизуватиме ханові черевики.

Уночі друзі доповіли сотнику про якісь зловорожі задуми хана в разі невдалого завтрашнього наступу. Одразу після сходу сонця в козацькому таборі все військо під молитви душпастирів сумлінно молилося за перемогу над ворогом. Молитовний гомін долинув від польського табору, і поляки під молитви ксьондзів молилися на свій лад. Над майбутнім бойовищем знову стояв молитовний гул… Важко було в цьому гулі розібрати праведні слова, що мали долинути до Творця.

Наступ козацьких військ розпочався пальбою з гармат, і після цього тисячі козаків пішли на приступ, штовхаючи поперед себе величезні гуляй-городини на колесах, обшиті двома пластами дерев’яного тесу.[116] За ними і всередині цієї вежі на колесах безпечно наступали козаки, ведучи стрілянину з бійниць та з облаштованого майданчика наверху гуляй-городини.

Хоч шаргородська сотня й не брала участі в цьому приступі на ляхів, козаки сиділи зі зброєю в руках, дивуючись такому химерному знаряддю для бою. Гуляй-городини підкотили до валів і почали вистрілювати у ворога з-під їхнього прихистку на захисних валах.

У польській обороні зчинився переполох, ляхи мляво відповідали на стрілянину козаків, і сотні козаків почали дертися на вали, майже не стрічаючи опору. Та враз захисники пожвавилися і пальба з їхнього боку залунала залпово. Шаргородці бачили, як з гуляй-городин сипалися униз забиті козаки, а над валами знову замайорів прапор Вишневецького. Під його прапором оборонці об’єдналися і шаленим натиском зім’яли козаків, які насідали, та відігнали від фортець на колесах. Вишневецького можна було навіть відрізнити від його гвардійців та простих польських вояків.

— Знову цей диявол у золочених латах… А вони лізуть за ним, немов комашня! — заволав Таранда.

Усі мовчали, з важким серцем дивлячись на ще одну невдачу козацького війська.

— Пане сотнику, відпустіть мене, я за мить буду там… На своєму Урагані посічу його на друзки! — знову заволав Омелян.

Назар поглянув на нього і з досадою вигукнув:

— Скачи, порубай їх усіх, вітрогоне безголовий!

Омелько, нічого не сказавши, побіг до обозу, і вже незабаром всі побачили, як він квапив свого Урагана, піддаючи тому острогами попід боки. Шаргородці вже не так стежили за перебігом бою, як видивлялися за Тарандою, що от-от досягне арени битви. Його було добре видно: на сірому коні, помітно майорів червоний башлик.

— Невже зарубає князя? Оце так диво буде! — радіючи, вигукнув Петро Колодій.

На його вигук ніхто не відповів. А побіля гуляй-городин йшла рубка, перемагали ляхи, і вже невдовзі одна з махин почала горіти. Було видно, як у той бік пробивався Таранда, бо там майорів прапор князя і вже неподалік червонів Омельків башлик. Княжий прапор заколихався і поволі почав рухатися в бік другої гуляй-городини, і там-таки мигнув червоний башлик Таранди. Та тут запалала друга фортеця на колесах, третя, четверта… Тривожно заграли козацькі сурми на відступ, і всі побачили, як козацьке військо неспішно почало відходити. Гунта розпорядився відправити декілька возів на поле битви — вивозити поранених та вбитих. У таборі залишилися самі лиш вартові, а решта шаргородців поквапилася за возами — допомагати братчикам після поранення та ховати забитих. На полі ще палахкотіли гуляй-городини, а живі вже підбирали мертвих та відвозили подалі від валів. Копали ями просто на полі. Санько з Ільком Титикалом наблизилися до валів, де востаннє бачили Омелька Таранду.

— Понесло його смерть шукати, лицар задрипаний! — бубонів Титикало, ходячи поруч із Саньком.

Поряд ляхи забирали своїх забитих та поранених, але кожен займався сумною справою, не звертаючи уваги один на одного. Неподалік, поміж тулубами коней, Санько побачив Омелькового Урагана, і вони з Титикалом хутко подалися туди. Відразу побачили Таранду, що лежав обличчям до землі. Гукнули ще когось із сотенців і, піднявши забитого Урагана, витягли Омелька. Санько почав оглядати його, шукаючи рану, та Омелько жалібно застогнав, хапаючись за голову. Санько помацав голову, заспокоюючи того, аби він не сіпався. Збоку голова була розсічена, і величезна гуля кровоточила тоненькою цівкою.

— Несіть до воза його. Після такого пускання крові тільки мудріший стане! — зраділо вигукнув Санько, допомагаючи покласти пораненого Омелька Колодію на спину.

До пізнього вечора козаки «прибирали» поле, рясно вкрите козацькими та повстанськими тілами. Святі отці справно чинили заупокійні відспівування, живі підспівували і ввечері козацька братія пом’янула своїх побратимів келихом оковитої.

Після трагічного завершення ще одного приступу Хмельницький вирішив змусити ляхів здатися, ще тісніше зімкнувши кільце облоги. У поляків не ставало води, здихали коні, помирали люди від різних болячок та поранень. Багато з ляської прислуги та іноземці перебігали на бік козаків, і їм зла не чинили. Польські воєводи весь час зменшували свій табір, аби тіснішими рядами воювати проти козаків під час приступів.

Настав час і шаргородцям переміщати свій табір ближче до ляхів. Три дні сотня Гунти облаштовувала нове місце, і хлопці жартували, що рити треба глибше — до зими стоятимемо. Голота з Титикалом щоночі ходили до татарського табору, неначе на панські відробітки.

Пішли чутки, що посполите військо Яна Казимира йде на допомогу обложеному польському війську під Збаражем, і засумували козаки, а ляхи, навпаки, з великою нацією чекали на визволення їх з облоги.

А гетьман Хмельницький замислив щось незбагненне. Шаргородська сотня однієї ночі без поспіху здійнялася з насадженого місця і на ранок зупинилася у верхів’ї річки Гнєзни. Облаштували тимчасовий табір, і протягом дня сюди прибували все нові й нові козацькі полки. Майже вся сотня день у день перебувала в роз’їздах, відшукуючи посполите військо, що з боку Любліна рухалося на чолі з самим королем Яном Казимиром.

Омелько Таранда за ці дні став на ноги, й особисто сотник призначив йому повинність — допомагати їздовим та кухарям. Омелько спочатку бурчав, жаліючись своїм десятинцям, що сотник належно не оцінив його відчайдушності, і коли б не гепнули його по голові ззаду, він би розітнув того князя одним помахом шаблі. Звісно, десятинці тільки кепкували з нього, та декілька днів він усе ж почувався лицарем.

Десятинці поверталися з вивідин, зморені важкою дорогою та непевністю, а Омелько вже дошкуляв Санькові, щоб він замовив за нього слівце, аби дозволили від’їжджати разом з усіма в роз’їзди. Гунта, розгніваний на Таранду, вже почав відходити і відповів Голоті:

— Звісно, нехай не сидить на вашому горбі, пора і йому тягнути вужа,[117] каша і без нього звариться!

Та потім, примруживши очі, додав:

— А коня нехай сам добуває — де хоче… У мене немає скакунів.

Санько погоджувався із сотником і, коли прийшов до своїх, послав Лук’яна Головню розшукати Омеляна Таранду. Попереду посильного примчав Омелько і запевнив, що він нарівні з ними нестиме важку ношу розвідувача. Але де він візьме коня? І не було б ще довго в Омелька свого коня, замість втраченого Урагана, та десятці Санька Голоти трапився ляський роз’їзд на невиморених, справних конях.

Десятка Голоти виїхала в роз’їзд, і, як на щастя Таранди, занедужав Микола Бруквенко, врівноважений козак, зате знаний «важким» кулаком та вдумливим поглядом на всілякі події. Микола зі сльозами на очах доручав свою кобилку Найду неврівноваженому Таранді.

Омелько поспішав об’їздити Найду, а Бруквенко все напучував Таранду, як поводитися з такою сумирною кобилкою. Дійшло до того, що вони посварилися. Миколі не подобалося, що Омелько, знічев’я об’їжджаючи Найду, приострожував її під боки, натягував непомірно вудила — так, що Найда аж дибки ставала. На гнівні викрики зібралося вже декілька козаків, і покликали десятника Голоту залагодити обопільний спір. Санько, якраз побувавши в сотника, явився на своєму Воронькові, у ролі миротворця, гарцюючи перед сварливими головами, та владно прикрикнув:

— Чути вас обох не хочу, але за Найду Таранда відповість перед усіма нами. Огляньте боки… І не дай Бог після походу будуть забоїни! Особисто відшмагаю Омеляна батогом!

Титикало оглянув кобилку і, залишившись вдоволеним, ляснув її по крупу та мовив:

— Гарна, що й казати! Микола, немов за дитиною, наглядає, а після походу поглянемо!

Почали збиратися в нічний похід, який часто перетворювався на кількаденний.

Наступного дня частина війська, яка таємно покинула облогу Збаража, вирушила на захід, а сотня шаргородців вела передову розвідку і мала наказ не відходити від головного війська більше ніж на п’ять верст. На вечір сотня повернулася на ночівлю до величезного табору, який розташували побіля селища Добрі Води на березі річки Гніздечної. Добре відпочивши, на ранок вирушили далі торувати дорогу на захід. До шаргородської сотні доставили поводиря Дмитра Бухвака, який взявся вести військо межиріччям, знаючи безпечний перехід через річку Серет на її правий берег без побудови мосту.

Петляючи межиліссям, сотня раптово опинилася на якійсь височині, зарослій рідкими кущами глоду та дикими, понівеченими від вітру маслинами. Санько, повернувшись до поводиря, невдоволено роззирався навсебіч:

— Дмитре! А це куди ти нас завів? Ми ж тут у всіх на виду, саме каміння дибиться та деревця-калічата!

Дмитро не розгубився і проказав на виправдання:

— Та ви, десятнику, погляньте навкруги. Видно звідси майже до Серету, а нас ніхто й не помітить через це каміння!

Санько дав наказ спішитись та перепочити, а сам, взявши з собою Дмитра, заспішив до Гунти. Сотник уже стояв з хорунжим Ганусом на горі велетенської каменюки, і обоє дивилися на захід, у бік переправи. Голота вибрався з поводирем нагору і, ставши поряд, показав рукою на Дмитра, мовивши:

— Ось Дмитро каже, що гарної днини можна й річку розгледіти!

Дмитро на знак згоди махнув головою та доповнив слова десятника:

— Місцина ця зветься Крайнім Каменем, ось цей, на якому ви стоїте, можливо, він і є. А далі під укіс — прямісінько до річки. А там — кам’яний затон, вода швидка, та здавна там люди переходять…

— Добре, Голото! Підкріпіться і — до того броду. Ходи до нього мало, пильнуватимете побіля нього та вістових надсилай. Там і на ніч зупинимося! — розпорядився сотник, і Санько заспішив до своїх.

Нашвидку «заморили черв’ячка», і Санько повів свою десятку до броду через річку Серет. Заради безпеки Гунта виділив Голоті ще одну десятку, очолювану Шкілем Павлом, і козаки, розтягнувшись на добрих сто сажнів, простували за поводирем Бухваком.

Шлях завів їх у ліс, і Голота, захвилювавшись, зупинив козаків. Підскакав десятник Шкіль і підтримав Санькову думку послати попереду двох метикуватих козаків. Титикало, зачувши, що тут відбирають тих, кому їхати з поводирем попереду, сердито мовив:

— Що там відбирати! Поїду я з Притулою. Бухвак від нас не втече, якщо щось не так!

Десятники на це погодились. Усі в сотні знали, що Ілько промаху не допустить ніде. Довго не було часу радитися, й от уже трійця вершників, піддавши коней учвал, відірвалась від сотні. Довго коней не гнали, стояла ще денна спека. Стишили ходу коней і їхали, петляючи лісостепом. Попереду завидніли прибережні яскраво-зелені луки з купками дерев та кущів. Як дивно поміж зелені трав золотавим цвітом чарувала своєю неповторною променистою красою вербена заввишки до черева коней! Вони перейшли на повільну ходу, та вершники на те не зважали, а в непідробній красі природи очима шукали відмінності, які в гармонію степу могли вплести люди. Та прибережна рівнина озивалася співом жайворонків, метушнею ластівок, які передвіщали зміну гарної години на захмарення.

Нарешті натрапили на непримітний шлях, і Титикало відправив Притулу посильним у бік сотні — сповістити про своє місцеперебування. Зупинилися біля декількох тополин, які росли осібно від інших дерев та кущів. Звідкись повіяло прохолодою, і Бухвак, здогадавшись, що попереду річка, почав діймати Ілька, аби той прямував до неї втамувати спрагу самому та коням. Якесь нелюдське відчуття небезпеки стримувало Титикала, і він наказав Дмитрові спішитись та йти далі самому оглянути перехід. Дмитро припнув свою Шпичку до тополини і весело заспішив до річки. За якийсь час Титикало почув людський гомін і, взявши Опуку за повід, завів подалі та змусив її лягти на бік. Сховавшись біля тополини, виглядав, кого це чорти несуть. З’явився Дмитро Бухвак, наспівуючи якусь коломийку, та, коли побачив свою одиноку кобилку на прив’язі, завертів головок) і присвиснув.

З’ясувалося, що побіля броду зробили зупинку перевізники харчу, який збираються доправити до війська самого короля Казимира. Титикало, почувши таку дивну новину, аж підскочив і спитав у поводиря:

— А коли вони вже перейдуть на другий бік, ти дізнався?

Дмитро, дивлячись на сердитого Ілька, похитав з боку в бік головою.

— От телепню, їдьмо до них, будемо якимось чином їх тримати, доки не під’їде Голота.

Титикало видав якийсь звук, і його Опука з’явилася поряд, буцімто виросла із трави. Невдовзі були вже біля річки. Титикало побачив, що візничі вже готувалися переходити на правий берег річки.

— Стійте, стійте, машталіри![118] Дещо маємо у вас сторгувати, два дні вже нічого на зуби не потрапляло! — закричав Ілько, і візничі почали з цікавістю дивитися на вершників.

— Ми маємо, пане, вже надвечір бути при ляхах, провіант доправляємо, допіру вже перепочили, — озвався один з візників.

Титикало зупинився поблизу однієї з чотирьох хур і чемно привітався, кланяючись у бік візників.

— Це недовга справа: шинки нам по шматку та овечого качковалу[119] в дорогу! — почав умовляти Бухвак, поглядаючи на візничих, аби йому поспівчували.

— То беріть з моєї, все в мене є. Ще й до того є покладки[120] та солонина, шкварки та буханці. Дарма що спека, все зранку з льоху…

Титикало, почувши про такий харч, ледве язика не проковтнув, та все ж, не витримавши, мовив:

— І це все добро ляхи з’їдять? Сто бісів їм попід боками!

Чоловік знітився, та все ж дістав з-під повстянки[121] смачні харчі. Інші чоловіки й собі підійшли до воза, де йшли торги. Титикало не поспішав, поважно розглядав харч і уподобаний складав на простелену покривку. Вдовольнившись торгом, підштовхнув вибирати і Дмитра, шепнувши на вухо:

— Бери, я розплачуватимуся…

Дмитро, второпавши, що за нього оплачуватиме щедрий Ілько, почав гребти без розбору все, що бачив. У Титикала очі весь час розширялися від жадібності та Дмитрового невміння вчасно зупинитися. Та коли він зазіхнув на горщик з ковбаскою під сальцем, а той чолов’яга назвав завелику ціну, Ілько не витримав і гаркнув на того Бухвака:

— Годі тобі, віддай назад горщика. Через твою жадібність у мене не буде за що купити пороху та куль!

Дмитро здивовано поглянув на розгніваного Ілька та з досадою мовив:

— Та ти ж сам дозволив брати скільки душі забажається! А тепер… Ти ж козак…

Ілько знітився і вже по-доброму мовив:

— Гаразд, горщика бери, а оту бринзу та солонинку поверни пану машталяру.

Торговець невдоволено взяв повернутий харч, і Ілько знову відрахував гроші, бубонячи щось собі під носа. Хурщик упорядковував вантаж, а Титикало тільки тепер опам’ятався, що він у розвідці, і не збирався відпускати селян до ляхів. Стукнувши себе по голові, сердито вигукнув у бік Дмитра:

— Баранячі наші голови! А десятнику і не взяли харчу, накаже — заб’ють нас киями! Він такого не стерпить…

Дмитро, який уже встиг витягти зі смальцю ковбаску та гризнути шматок, так і застиг, роззявивши рота.

— Пане шановний, машталярику! Не дайте загинути душам нашим через нашу жадобу, іще горщик ковбаски зі смальцем та сирівцю… У вас там сулія є в куточку! — чемно почав прохати Ілько.

Візничі, які вже повинні бути на другому березі, ошаліло дивилися на здорованя-козака, що ледве не плакав.

— Та вже зачекаємо! Чули ми про Хмеля, заб’ють простацьких файних хлопаків ні за цапову душу! — поспівчував козакам один з візничих.

Той торгаш знову почав підіймати повстянку та відшукувати горщик зі смакотою — ковбаскою під смальцем. Дістався-таки горщика і підкликав одного з друзів з іншої хури:

— Допоможи, Овсійку, той сирівець дістати!

Дістали чималеньку сулію, обплетену лозою, та подали Ількові. Той, узявши в руки, потряс нею і задоволено мовив:

— Тепер житимемо, нехай п’є… Спека несамовита, тут не менше цеберки буде!

Господар краму почав все охайно накривати, перемовляючись із Титикалом:

— Так-так, пане козаче… В ній десять штофів,[122] питиме, доки не нап’ється…

Титикало знову вишукував гроші в кошелі і подав господарю краму. Той порахував і образливо поглянув до Ілька:

— Пане, шанований, так, а за цю сулійку? Вона теж чималенько коштує, я задля вас не пошкодував… Докиньте, дай Бог вам не хворіти!

Ілько якось недоброзичливо подивився на розгубленого селянина і протяжно мовив:

— Так і ляхи не розрахуються, а то ще й розіб’ють, а я поверну… От вип’ємо сирівцю, а сулійку віддамо!

Селяни захвилювалися та почали розглядатися на всі боки, аби чимсь уперіщити зухвалого козака. Кинулись до возів і, взявши в руки ціпи, швидко повернулися, а один з тих, кого звали Овсійком, вигукнув:

— Не зашкодимо, якщо розрахуєшся. Ти знай, ми солтиси,[123] нас ще ніхто не підкоряв. Одного встигнеш забити, решта — замолотить ціпами вас на порохню!

— Оце тобі й на, я до них з торгом, а вони — ціпами! — здивовано мовив Титикало.

А Дмитро вже стояв, тримаючи ногу на стремені своєї Шпички, та все ж озвався:

— Я віддам за сулію, маю трішки грошей. Облиште, знаю я цих солтисів!

Титикало задоволено показав рукою в бік Бухвака, і той Овсійко підійшов до Дмитра і взяв гроші за сулію. Солтиси швидко розійшлись по хурах, та перед бродом майданчик враз заповнило десятків зо два верхових козаків.

Санько Голота гарцював на Воронькові перед хурами, а Павло Шкіль перегородив зі своїми підхід до річки.

— Стривайте, хлопці, ми з вами сперечатися не станемо, а погомоніти конче потрібно! — крикнув Санько.

Солтиси озлоблено поглядали на Санька, та все той же Овсійко заспокійливо підняв руку і підійшов до Голоти. Титикало залишив коня проводарю Дмитру і наблизився до перемовників. Мовчки слухав Голоту і, коли той закінчив говорити, мовив:

— Десятнику! Хлопці — це не простаки і за своє добро загублять своє життя і когось із наших… Нащо гріх на душу брати?

Санько зиркнув на свого побратима, а Ілля провадив далі:

— Будемо з ними домовлятися добром, є в мене така думка — на їхніх хурах замість них до ляхів у табір проникнути.

Голота відійшов убік, і Титикало виклав свої наміри: оплатити їхній крам та притримати селян під охороною до їхнього повернення з вивідин. Ця думка і Санькові припала до душі, але був чималий ризик не повернутися назад. Погукали радитися Шкіля, той також був відчайдухом і загорівся бажанням хоч зараз прямувати до ляхів у пашу.

— Вам би скоріше на палі повисіти, говоритимемо з цими сміливцями, згодяться вони за сплачений крам дожидатися своїх хур чи накивають п’ятами і — прямісінько до ляхів… — виклав свою думку Голота.

Чекати не було часу, тож послали за їхнім старшим візничим Овсійком. Санько виклав перед ним їхній задум, а той слухав, невідривно поглядаючи співрозмовнику у вічі. Недовго тривала розмова, і він дав згоду: взяти за крам гроші, а коней з хурами дати в борг.

На трьох хурах збиралося виїжджати п’ятеро козаків. Титикало залишався за головного, хоч як він не ремствував, а доведеться якийсь час старшувати.

Селяни переносили особисті пожитки на одну зі своїх хур, а козаки обмінялися з ними чимось з одягу, готуючись у дорогу. Раптово до переходу з правого боку наблизились декілька хур, і Павло Шкіль кинувся через перехід до них. Мандрівники готувалися і собі переходити річку, не звертаючи уваги на козаків. Через якийсь час мандрівники вже обіймалися зі своїми краянами, що прямували на схід з крамом. Козаки чекали, доки вони вгомоняться, не зовсім розуміючи тієї мови, якою вони розмовляли скоромовкою. Та Бухвак повідомив Голоту, що вони домовляються про торги їхнім крамом у Вишнівці та чим можна завантажитися, ідучи назад. Врешті-решт мандрівники уговталися, і Санько розпитував, звідки і куди вони прямують. Один зі старших цієї четвірки хур, Бойко Стефан, жваво відповідав на запитання Санька. Виходило так, що вони, прямуючи через Зборів на Залізці, ніде не зустріли польського війська і хотіли б далі їхати до Кам’янця, аби спродати свій крам та вироби зі шкіри. Овсійко стояв, слухаючи своїх краян, і розгублено мовив:

— А нам у Вишнівці було наказано спродати харч побіля Олієва війську короля Казимира та дістати добрий куш!

— Не сумуй, Овсійку, ми вже дали тобі гарні гроші, а хто з’їсть цей харч — тобі що з того? — сказав, сміючись, Санько, і всі гуртом зареготали.

Козаки розпрощалися з солтисами, котрі поїхали далі на Вишнівець, а Овсійко зі своїми перейшли вбрід Серет, знайшли придатну місцину й зупинились на ночівлю, спільно з козацькими вивідувачами.

Наступного дня аж до вечора Санько з Омеляном Тарандою, Маркелом Притулою, Давидом Корзуном та Ільком Титикалом, який умовив десятника взяти і його з собою, тряслися на шляху в бік Злочева. Під вечір відіслали вістових до сотні Назара Гунти і зупинилися на ночівлю побіля містечка Підлипців.

Зранку заїхали до містечка розпитати у місцевих про ляське військо і натрапили на кінний роз’їзд. Голота, учувши у вершниках ляхів, спритно зіскочив з воза і рушив їм назустріч.

— Великодушні панове, провіант доправляємо з Вишнівця. Велено тільки для королівського війська… Ваша мосць, дозвольте без перешкод… — улесливо мовив Санько до пишно вбраного вершника в срібляних латах.

Вершник на коні, до якого звернувся Санько, мовчки дивився на послужливого холопа, свердлячи його очима, і підняв руку вгору. З коня поряд з ним зіскочив якийсь княжий пахолок[124] і, кинувшись до Санька, штурхонув його по спині.

— На коліна, бидло! Перед тобою сам князь Корецький! — заверещав слуга, і Санько схилив перед ляхами голову, підставивши покірно козацьку засмаглу шию.

«От тобі й кінець, Санику… Не козацькою смертю помру, а може…» — пролетіло в голові Санька.

— Ви знаєте свого гетьмана, призначеного королем, якому зобов’язані підкорятися? Знайте Забуського, а за бунтівника Хмельницького забудьте навіки! — гнівно висловився князь і підстьобнув коня.

Санько стояв на колінах, а дехто з вершників задля розваги огрівав по плечах Санька нагаями. Та Санько вже не раз був битим і після декількох ударів навмисне звалився на живіт: лежав нерухомо, доки вершники не минули його. Тупіт копит стихав, і Санько, піднявши голову, поглянув у бік своїх возів. Його козаки вже стояли поряд з хурами, чухаючи побиті місця, — і їх не минули канчуки!

— Оце тепер знаємо, де королівське військо! — почувся скривджений голос Титикала, який наближався до свого побратима.

Санько вже стояв на ногах. Крізь біль його розпирав сміх. Він дивився на молодцюватих козаків, яких відшмагали ляхи. Таранда навіть свитину скинув і заглядав собі на спину, кумедно крутячи головою.

— Похрестили нас ляхи, та шкіра витримає, зліші будемо. А ми їм ковбаски, вощанки,[125] сирівцю… От тепер від мене пощади не буде! — загрозливо вигукнув у бік ляхів Омелян.

Голота поспішив з Титикалом до возів, регочучи з цієї події. Із-за клуні виглядав дідусь, махаючи рукою, щоби хтось із хурщиків підійшов до нього. Санько наказав своїм швидше «прочухатися», а сам наблизився до старого й чемно привітався.

— Ви прямуйте на Поляни, там, кануть, того ляха — тьма. Розторгуєте свій крам, а ці… тільки батогом оперіщать! — швидко напутив Санька старий і почвалав до хатини.

Яким шляхом вибиратися на Поляни, показали хлопчаки, попрохавши за це проїхатись на довгих дишлах, що випирали позаду хур, і гомінкою ватагою вивели їх на Бережанський шлях.

Голота надіслав Притулу вістовим до умовного місця зустрічі з сотнею, і троє хур з козаками загуркотіли шляхом з вибоїнами, маючи надію натрапити на королівське військо. Об’їхали чималеньке озеро і через греблю попрямували наїждженим шляхом. Незабаром їм зустрівся ще один ляський роз’їзд, і вивідувачі розминулися з ними, поскидавши капелюхи та низенько кланяючись. Ці вершники не проявили до них жодної зацікавленості, а от через якийсь час їх уже спинила сторожова охорона і, оглянувши вози, показала, де знайти інтенданта Мілєвського та передати йому провіант.

Посполите військо рухалося не поспішаючи. Санькові навіть здалося, що вони от-от зупиняться та полягають спати.

— Що за вояки? Одягнені як на війну, а їдуть неначе за смертю?! — шепнув на вухо Санькові Ілля.

Санько промовчав, та враз до них підскакав вершник у червоному нагруднику і закричав:

— Геть, геть зі шляху!

Швидко від’їхали подалі від гріха та почали чекати, що буде далі. З’явився цілий почет з гвардійців у таких же червоних нагрудниках, і замайорів королівський білий прапор. Санько, сидячи на возі, за широким крислатим капелюхом з павичевими пір’їнами та білої масті аргамаком на високих ногах здалеку вгадав, що то Ян Казимир. З боку війська, яке він випереджав, лунали вигуки вояк: «Слава королю! Слава королю!» За королівським почтом їхала неймовірної краси, при чотирьох м’язистих перістих конях, королівська карета, а на її приступках стояли пахолки, одягнені в яскраві кунтуші, як для літнього дня не зовсім зручні.

Король поскакав уперед, і напруження у війську спало. Санько вйокнув на коней і знову наблизився до безмежно довгого похідного війська. Цього разу вони не виявляли жодного інтересу у польських вояків, і Санько закляк у роздумах: «Як же вчинити надалі? Війська — не злічити, короля своїми очима бачили, а тепер?..» Та їм допоміг один з пахолків якогось поважного вояка.

— Що це ви, холопи, товчетеся тут? Чи не задля торгу припхалися?! — спитав він веселим голосом і почав обходити вози, заглядаючи під пологи та принюхуючись.

Титикало залишився на передній хурі, а Санько йшов за зухвалим слугою, слухняно опустивши голову.

— Пахне смаковито, якщо нюхнути. А якщо спробувати? Чую, чую, є все, що пан мій полюбляє!

— Та нам би до пана заготовлювача. Маємо такий загад від управителя… — несміливо мовив Санько.

— То добре, що слухняні. Холопи такі й потрібні нам, щоб навіки голови у ясла всунути! — провадив пахолок.

Голота зметикував, що без цього хвалька їм не обійтись, швидко заліз до хури і дістав той самий смаковитий горщик з ковбаскою в смальці.

— Паночку бажаний! Спробуйте, немовби для вас приберігали… Підсвинок на днях ще верещав. Свіжина! — улещував зухвальця Санько.

— Добре, холопе, приймаю… Для пана, — задоволено мовив пахолок, зачаровано заглядаючи в горщик.

— Маю вам також творити добро… Питайте Мілєвського, в гарній кареті їде, під двійною тягою, а карета… Золотава, розкішна, ресори має, немов у короля! — сказав панський сіпака.[126]

Поїхали навстріч ляському похідному війську, та незабаром заграли труби і військо спинило хід. Звідусіль долинав сміх, запалали вогнища, в повітрі запахло їжею. Попереду Санько угледів золотавий ридван, побіля якого юрмилися панські слуги. Зупинилися, і Голота й собі пішов до військового інтенданта. Слуги брали до рук якісь папірці і швидко розбігалися отримати провіант. Санько незабаром залишився сам, і пан Мілєвський, поглянув у його бік.

— Базарювати приїхав, то добре, маєш гарний харч — заберу все, ходімо! — поспіхом мовив пан Мілєвський і попрямував у бік хур.

Голота поспішав за ним, на ходу вихваляючи свій провіант, перераховуючи харчі. Побачивши поважного панка, що швидкою ходою прямує в їхній бік, хлопці почали піднімати покривки, готуючись до торгу. Той підійшов до Санькової хури і, показавши на торбу з шинкою, мовив:

— Швидко шматок куштуватиму!

Через хвильку шматок копченої шинки був у роті панка. Примруживши очі, він пережовував, потім, поплямкавши губами, виплюнув пережоване, а Санько, побачивши таке, ледве не звалився з ніг, а рука хапнула за те місце, де зазвичай висіла шабля.

— Гарна шинка — беру! — вимовив панок і поспішив до іншої.

Так само тицьнувши на короб, узяв поданий хлібець і, відкусивши шматок, пожував.

— Забираю… Смачний хлібчик! — сказав і пішов далі.

Тут спробував овечої бринзи, скривив губи, а побачивши сулію, мовив:

— А це що там у вас?

Голота кинувся до хури і, взявши келишок, налив сирівцю.

Мілєвський запив бринзу прохолодним трунком і простягнув келиха ще раз. «Селяни» посміхнулися, а той випив і вже приязніше мовив:

— Таки ви, холопи, коли хочете грошей, вмієте готувати. Добре, беру все… Гроші опісля приймальника, нехай рахує… Везіть іще, але вже до Збаража!

Санько завзято ступав поряд з паном, а той, ще не дійшовши до свого ридвану, вже волав:

— Вітовський! Хутко перевантажити провіант! Уже скуштував!

З’явився догідливий панок і, зиркнувши на Санька, крикнув:

— Чого стовбичиш? Підганяй до того биндюга… Через таких… покласти до рота немає коли!

Доки ляхи та козаки перевантажували харчі, Голота дочекався Мілєвського і, вибравши хвильку, мовив:

— Пане шановний, нам би в дорогу папірця… Провіант війську доправили, а тепер до себе їдемо…

Той сердито поглянув на улесливого Санька і, швидко витягши якийсь лист, махнув своєму слузі. Той умить приніс перо з каламарем, і пан просто на спині Голоти підписав його, повернувши Санька спиною до себе та штурхонувши, аби він нахилився. Уже через якийсь час Санько рахував гроші, а коли ховав до торби, Вітовський весело підморгнув йому і підставив кишеню. Голота поглянув на нього і, також посміхнувшись, вкинув туди декілька грошів…

Ляське військо вирушило далі, а хлопці, від’їхавши трішки, припустили коней бігти, шмагаючи їх батогами. Та вже скоро стишили коней, бо ті не винні в тому, що козаки були за крок від свого смертного часу. Навіть Таранда і той помовчував аж до самого вечора, і тільки тоді, як перед заходом сонця зустріли свій сотенний роз’їзд, реготали один з одного до самого табору.

Цього вечора сотник відправив іншу десятку до Богдана Хмельницького — сповістити напрямок та чисельність посполитого рушення Яна Казимира.

Уранці шаргородська сотня Назара Гунти вирушила в напрямку Зборова — вистежувати пересування королівського війська. Санько, натрусившись по колодовбинах на хурі, на спині у вірного Воронька почувався немов на перині. Таранді, за вдалу вилазку до ляхів у пашу, отаман виділив коня, і той, час від часу нахиляючись, підгодовував його сухарями. Таранда називав його Сухарем — за те, що весь час прохав сухариків у свого нового господаря.

Голота знову очолив дві десятки, які Гунта ще й зміцнив молодими хлопцями, що служитимуть вістовими. Санько, оглянувши десяток вістових, не витримав, щоб не похвалити:

— Бачу, ви як оті вужі… Від вас залежатиме, чи дійдуть наші вісті до полковників, а чи попадетесь спритнішим за вас ворогам нашим!

Гурт Санька Голоти відірвався від своєї сотні і попрямував прямісінько на Захід. Санько розраховував, що його шлях усе одно перетнеться з військом Яна Казимира, що прямувало в бік Збаража.

Сонце, яке мало допомагати тримати напрямок, сьогодні й не визирнуло з-за хмар. Та то була не біда, з ними знову був проводир Дмитро Бухвак, а от густий дощ, що розпочався, тільки-но вони виїхали від сотні, перешкоджав визирювати більш як на чверть милі наперед, та й швидко вони промокли до нитки.

Невелика річка, яка трапилась їм на шляху, виявилась заглибокою, щоб перейти її вбрід. Бухвак, насупившись, поглядав на Санька, коли вони рухались берегом проти течії.

— Дмитре, будемо перепливати! От відшукаємо тиху течію — і гайда на той бік! — весело мовив Санько.

Незабаром придатне місце знайшлося, й козаки, відправивши вістових, зі сміхом почали входити у воду. Після переправної купелі щільним гуртом продовжили шлях, відшукуючи вороже військо. Дощ перестав лити аж під вечір, і Санько, узрівши привабливий гайок, вибрав його для нічного прихистку. З горем пополам розпалили вогнище, та одного було замало, і незабаром у байраку палахкотіли багаття, а козаки, геть скинувши з себе одяг, голими витанцьовували перед ними, чекаючи, доки одяганка висохне. Та пильності не втрачали, на пригорках чатувала десятка козаків, а Голота зі Шкілем сиділи, чекаючи, доки висохне одяг десятинців та реготали з їхніх витівок.

Таранда відзначився знову вже гологузим. Посперечався з Притулою, що він за декілька перескоків за один розгін перестрибне всі вогнища. Дехто з десятинців підтримали Притулу, який обіцяв віддати Омелькові ніж, на який той зазіхав, якщо перестрибне, а якщо ні — Притула відрахує йому десять разів шмагонути лозою по голому задові. Омелько, майже не задумуючись, погодився, занадто вже уподобав того ножа, що як його не кинь, а він лезом устрягає так глибоко в дерево, що Титикало ледве витягував його назад. Хлопці притихли, коли Омелько щось міряв та метикував, і от він побіг, висвічуючи дупою, й почав перестрибувати вогнища. Лишилося останнє, та боса нога послизнулась і він каменем упав побіля самого вогнища, тицьнувшись пикою в жар. Швидко підхопився, а товариші, миттєво підскочивши, схопили його під руки й відвели вбік. Голота сплюнув під ноги і, вилаявшись, мовив:

— От тобі й маєш, Омельку… Голову ще не вигоїв, тепер пику будеш… Гукніть Чачета, нехай займеться скакуном!

Товариші допомогли натягти Таранді одяг, та й усі вже одяглися у висохлий одяг. Чачет оглянув «скакуна» Омелька і, давши запотиличника, гукнув до гурту:

— Ану, підбурювачі, хутко глинки копніть на схилі. Чистеньку беріть, нижню!

Притула швидко приніс вологу глину і сів, співчутливо дивлячись, як Чачет робить глиняні кавалки та обліплює все обличчя Омелька.

— Ти витівник, от і сиди, міняй кавалки, доки й не поснете, а на ніч також нехай залишаться, гірше не буде! — напутив Маркела знавець Ніл та й пішов спочивати до свого гурту.

Уранці крізь мереживо хмаринок виглянуло сонечко, і Санько повів свій гурт далі. Омелько Таранда їхав неподалік Голоти з Титикалом, шукаючи нагоди стати в пригоді своєму десятнику. Титикало поблажливо посміхався до Омелька: мовляв, десятник довго зла не тримає, трапиться нагода — виправдаєшся.

До вечора дісталися до повноводної річки Стрипи, і Санько, порадившись зі Шкілем і Титикалом, вирішив сьогодні переправлятися на другий берег. Під час переправи знову почав дріботіти дощ і вже не закінчувався. Розіслані врізнобіч козаки знайшли прибережні луки з копицями сіна, і незабаром весь Саньків гурт спав, зарившись у пахуче сіно. Козацькі коні стояли купою під дощем, притулившись один до одного боками, а вартові, повкладавши своїх чотириногих, гріли спини об їхні гарячі тулуби.

Задовго до сходу сонця Санька розтормошили дозорці і повели до високого дуба, що царствено вивищувався над навколишніми деревами. На ньому вже сидів дозорець, і вони обоє почали видиратися аж на верховіття. Опинившись понад кронами переліску, Санько побачив на заході в декілька рядів безліч ланцюгів з багать.

— Оце й маєш, вони до нас ближче аніж за півмилі. Хутчіш додолу… — чомусь шепнув дозорцю Голота і поліз донизу.

Швидко відправили вістових та почали шукати надійний прихисток, від якого можна здійснювати піші вилазки в бік ворожого війська. На чолі козацького загону залишився Шкіль, а Голота з Титикалом і Тарандою подалися відшукувати надійне місце схованки. Сонце уже на чверть піднялося над небокраєм, коли вони, попрямувавши від Стрипи якоюсь луговиною, опинилися на днищі глибокої балки. Закінчувалася вона прямовисною кручею, з якої навесні, ймовірно, стікав водоспад.

З гущавини терну та колючих заростей грушок тягнуло сирістю та здохлятиною.

— Фу, тхне… Пане десятнику, там щось здохло, мо’, знайдемо щось придатніше? — озвався Омелько.

— Може, і знайшли б, так часу вже обмаль, а хто за ляхами поглядатиме? — зле вирвалося у десятника.

Титикало, поглянувши на Омелька, дорікнув йому:

— Оце тут ти і виправляйся після вчорашнього. Пильнуй, ми гаятись не будемо!

Таранда залишився пильнувати місце схованки, а побратими повернулися до свого загону. До обідньої пори облаштували схованку. Багато клопоту було з конов’язю, та місце для коней обладнали краще, аніж для себе. Піддашшя вкрили метр затовшки віттям та різнотрав’ям, а побіля них призначили фуражників, які годуватимуть та поїтимуть коней.

Надходила ніч, треба було вирушати за «язиком», і Голота, взявши перевірених вояків, повів їх до ворожого табору. Невдовзі Санько почув тисячоголосий людський гомін. Видершись на дерево, він побачив неподалік велетенські кола ляського табору. На мить його охопив якийсь жах. Поляки поводилися так, ніби й не на війну привів їх король. Долинали співи, веселі голоси бенкетарів і навіть жіночий сміх. Санько зліз додолу і, замислившись, мовив до своїх:

— Щось мені не до вподоби все це. Ми майже в їхньому таборі, та жодного роз’їзду не стріли!

Помовчав і, оглянувши всіх, продовжив:

— Що робити будемо? А не хитрість це незбагненна?

Усі мовчали, навіть Таранда з Титикалом сиділи, мовчки опустивши голови донизу. Санько, не дочекавшись якоїсь поради, махнув рукою і заявив:

— Ми втрьох ліземо попереду, а ви — сажнів за сто за нами. Заглянемо до них та дещо, можливо, і винюхаємо.

Таранду послали попереду, а коли той хотів щось заперечити, Ілько штурхонув його ліктем під бік та прошепотів:

— Лізь, менше коників викидатимеш!

Та Омелько плазував всього на декілька сажнів попереду, і що ближче було до ляського табору, то невпевненіше почував себе Голота. Незабаром їх поглинуло різноголосся людських голосів, звуків музики на різний лад, кінське іржання, ревіння худоби. Омелян зупинився, і всі троє застигли за сотню сажнів від наметів та вогнищ побіля них. Титикало почав від нетерплячки смикатися, штурхаючи Санька по ногах.

— Чого смикаєшся? Хочеш — лізь… Погрієшся побіля них, а то ще й оковитої дадуть… — процідив крізь зуби Голота.

Уже вся десятка зібралася побіля Санька, і козаки, немов зачаровані, поглядали на ворогів, дивуючись їхній безтурботності. Та ляхи вже встигли випити й оковитої, і від вогнищ почали відлучатися в особистій потребі поодинокі постаті.

— Оце зараз якийсь панок навалить мені на голову, то я йому… — нервував Таранда.

— Омельку, дочекався ти свого часу… Підводься і йди прямісінько до отих возів, вдаючи з себе захмелілого, а трапиться хтось із «нужденних» — ти його по загривку — і тягни сюди! — впевнено мовив Голота, а Титикало ще й підштовхнув Омелька.

Той підвівся і, мугикаючи два-три слова польською мовою, петляючи ногами, пішов до табору. Коли його вже не стало видно, Титикало схопився на ноги і майже побіг за Тарандою. Санько наказав усім розтягнутись ланцюгом і відступитися назад. Попереду все було так, як і раніше, тільки голоси польських старших кликали на відпочинок. Почулися важкі кроки, й перед ними з темряви виринули Титикало з Тарандою. На спині в Ілька була важка ноша — ляський полонений. Козаки, не криючись, «тарабанячи» по черзі непритомного поляка, побрели до своєї схованки. Уже в таємному прихистку Санько допитав ляха і, дізнавшись про задуми війська короля, одразу ж почав споряджати бранця для доправлення до головного війська.

Наступного дня загін Санька сидів у балці, не висовуючи з неї й носа. У дозорі чатували обачні та витримані козаки, а що коїться нагорі, передавалося ланцюгом до десятника. Не раз поряд з ними проїжджали польські роз’їзди, та ніхто не розгледів козацької хованки.

Уночі повернулися вістові з пильним наказом від сотника Гунти. Голота, вислухавши Притулу, зібрав усіх до гурту й оголосив під страхом зневаги: в разі полону — заподіяти собі смерть, без наказу на ляхів і не дихати, в разі зіткнення з їхніми роз’їздами — не випускати жодного з рук! Козаки здогадалися, що тут розпочалася гра Хмельницького з Казимиром, тільки щось вона ставала схожою на те, як кіт бавиться мишею.

Таранда, почувши жорсткий наказ, ображено озвався:

— А я ще позавчора на розвагах вузла зав’язав…

Козаки тихо похихикали в кулаки, але кожний зробив собі зарубку в пам’яті.

Наступного дня загін Санька Голоти з’єднався зі своєю сотнею в дубовому гаю неподалік містечка Зборова. Радіти зустрічі довго не довелося, вороги не чекали. Навколо Зборова швендяли польські роз’їзди від десятка до сотні, а то і двох сотень вершників. Шаргородська сотня, зіткнувшись із численними польськими гуртами, могла миттєво загинути.

Сотник Гунта, немов рідний батько, опікувався своїми козаками і, розділивши сотню по два-три десятки вершників, направляв в усі боки на вивідини, забороняючи вступати в бійку з ляхами.

Другого дня до дубняку почали збиратися козацькі полки й тихо, хоч мак сій, осідали в лісі. Десятка Санька Голоти шукала місце для татарського табору і, визначивши його, зустрілася з татарським Джаум-мурзою та провела його чамбул до визначеного місця побіля одного з рукавів Стрипи. Далі десятка Голоти заспішила до свого табору в дубовому гаю, і на шляху до табору його досвідчене око запримітило, що вся місцевість навколо Зборова кишіла озброєним людом. Шаргородська сотня збиралася стати на ночівлю — одні привозили бранців, інші поверталися з рештою свого загону. Увечері Гунта отримав наказ стежити за греблею через річку Стрипу та визначити початок переправи війська Яна Казимира на її лівий берег.

Наближалося велике свято християн — і для католиків, і для православних — Успіння Божої Матері. У переддень свята святі отці приймали від козаків сповідання, воїни каялись у своїх гріхах і приймали святе причастя. Після нічного поневіряння понад містечком та річкою, мокрі від частого дощу та заляпані багнюкою, козаки впорядкували в першу чергу коней і викупувались у невеликому озерці, вочевидь, утвореному від густих злив цього літа.

— Вимили багнюку, якби ще душі обмити, а їх не так швидко очистиш! — весело примовляв Титикало, натягуючи на себе мокрий, щойно випраний одяг.

Тут і Таранда докинув жартів:

— Воно правда, на вас гріха багато, а я ще молодий. Який на мені гріх? Хіба що ляхів чималенько згубив.

— Ти, Омельку, не плети, дурню, гріхи над нами тяжіють від роду нашого, а втім, в тебе їх уже немов на приблудному собаці реп’яхів, — посміхаючись, мовив Ілько.

Десятинці, почувши незлу суперечку своїх друзів, погоджувались, що каятися потрібно всім.

— І старий, і малий у гріхові первородному! — напоумив усіх Притула.

— А я не згоден, відмолюватиму свої… Я ж не знаю гріхів рідні моєї! — чогось гарячково відповів Таранда.

Санько мовчки слухав суперечку своїх десятинців-грішників, а потім мрійливо мовив:

— А я серцем відчуваю, де я перед Господом згрішив, і душа моя часто вилітає з мене і летить до Почаєва молитися… Добре, затишно там їй. Почаївські ченці загоїли рани мої тілесні, і душа моя прагне весь час на поклін до того святого місця, до монастиря, — задумливо завершив розмову Санько.

— А зараз ходімо послухаємо молитов, вклонимось Спасителю нашому! — запросив Голота своїх, що вже починали збиратися побіля польового вівтаря.

— Ти, Богомати, при породженні залишилась Дівою і в Успінні своєму не полишила світ… — полинули слова Тропаря завтрашнього свята, виспівувані тихими голосами Божих слуг…

Десятинці наблизились до гурту поряд молитовні і з’єдналися з козаками, які натхненно молились. Після урочистої літургії ті, хто розкаювався в гріхах своїх, приймали святе причастя.

Після покаянних молитов і дійств десятка Голоти заспішила відпочивати: вночі — знову на чати.

Задовго до заходу сонця вирушили до греблі, сподіваючись, що день Успіння Божої Матері мине в спокої й блаженній тиші. Коней розмістили у добросердечного Дядька, що жив неподалік греблі з чималенькою родиною, мав огрядну дружину і шестеро доньок, дві з яких уже були на виданні. Одному з козаків потрібно було залишатися при конях, і от, на диво, озвався все той же невгамовний Омелян Таранда.

— Пане десятнику! Задощило під вечір, а в мене ще на обличчі від опіків не загоїлось. Дозвольте при конях, а вже як почнеться… я тут як тут! — випалив Омелько, узрівши при обійсті двох гарненьких дівчаток.

Титикало хотів щось заперечити, та Санько махнув рукою на знак згоди, але наказав:

— Ти засвітла напої коней та сінця підкоси. У дядька Веретенюка косу візьмеш, а на ранок приготуєш коней до виїзду!

Омелько догідливо кивав головою, а очима водив убік, де дорослі дівки вправлялись по господарству. Накинувши на плечі покривки, десятинці побрели в бік греблі через річку. Уночі дощ перестав дошкуляти дозорцям, і Голота, розмістивши дозор у межах неподалік греблі, сидів під розлогою липою, вслухаючись у розмаїття нічних звуків. На небі то з’являвся, то зникав місяць, і коли хмари відігнало вбік, гребля висвітилася всією повнею нічного світила. На правому березі Стрипи Санько помітив якийсь жвавий рух, немов якась комашня обліпила берег річки, і почулося шавкотіння пил, стукіт сокир, та зрідка залунали команди.

— Оце тобі й на… Гребля поряд, а ляхи міст будують, — мимоволі вирвалось у Голоти.

До них підібрався навкарачки Притула і, показавши рукою в бік річки, мовив:

— Що робитимемо? Греблею йти не хочуть, міст будують.

— Бачимо, що їх нетерплячка доймає. Завтра Успіння, а вони мордуються… — відповів Санько.

— Так, Маркеле. Береш із собою ще Танцюру і — до коней та чимхутчіше до сотника, а ми собі тихцем наглядатимемо! — рішуче наказав Голота, і Притула заспішив до Танцюри.

Незабаром побачили, як через греблю рухався великий гурт ляхів і, не криючись, поспішали до місця напроти зведення мосту. Потяглися вози з колодами дерев, і теслі почали зводити міст навстріч будівельникам з того берега.

— Саньку, дозволь мені, я хоч одного притягну та гарненько допитаємо його. А чому вони не бояться ніякого дідька, а бачачи нас, і за вухом не ведуть? — сердито мовив Титикало.

— А скрутиш непомітно? Нам наказано лишень наглядати, а не зчиняти ґвалт, — схвильовано запитав десятник. А потім, поміркувавши: — Пошли ще одного до Гунти, мовляв, будують міст у нас на очах з двох боків, та спробуй… Але живим сам у руки ляхам не давайся…

Титикало кивнув побратимові і, пригинаючись, побіг виконувати задум. Ілля тайкома наблизився до працюючих ляхів і, підійшовши до воза з колодами, взяв одну з чималеньких і поніс до води. Скинув її з плечей, і вона добряче гупнула — так, що один із теслів підняв голову і мовив:

— Таку дровиняку потрібно вдвох носити…

Ілько кивнув головою і знову поспішив до воза, але колод уже не було. Візник кивком запросив присісти до воза, їхати за колодами. Ілько вмостився позаду і, щойно візничий від’їхав на сотню сажнів, дав йому добрячого запотиличника та заспішив у бік містечка. Доїхавши, зупинився біля хатини Веретенюка.

— Омельку, де тебе носить? Хутчіше приймай воза та пригляди за цим ляшком! — заволав Ілько, побачивши занепокоєного Омелька, що з неохотою наближався до воза.

Незабаром бранця повезли до сотні, а залишки десятки з цікавістю спостерігали до самого ранку за будовою мосту. Десятку Голоти змінили інші вивідувачі з сотні, і козаки втомленою ходою зайшли на подвір’я за своїми скакунами. Санько, побачивши, що Таранда носить цеберки не до коней десятки, а в хлів господаря, отетерів.

— Ти що це, Омельку, в зяті втелющився? А наші коні напоєні? — загорлав Голота.

Той, радісно посміхаючись, відповів:

— І напоєні, і нагодовані, я вже давно на ногах! Ілько сон прогнав, так я тут уже Мотрині воду до діжі тягаю…

— Іди до Мотрини, скажи, що виїжджаємо… Нехай тікають звідси, незабаром тут усе палатиме. Ляхи переправу за одну ніч навели!

Хлопці порозбирали коней, і тут з’явився Таранда з господарем, а за ним — дружина і старші дівчата.

— Що, пан мовить, аби ми покинули свій дім? А як же живність? — злякано звернувся до Санька господар.

— Я вас на краще намовляю… Війна буде тут, а як же ви лишитеся живими? — ще раз сказав Санько і кивнув головою Таранді — пора виїжджати.

Козаки неспішно виїхали в напрямку містечка, а Омелько довго ще оглядався, милуючись котроюсь із дочок Веретенюка.

На галявині дубняка козацьке військо вже шикувало наступальні ради. Тепер тільки Санько узрів, яка величезна сила до часу була прихована цим дубняком. Таранда їхав останнім, а побачивши полки, що готові були рушити в бік переправи, жалібно звернувся до Санька:

— Десятнику, а чи повірили Веретенюки. Мо’, я туди й назад? Ще раз скажу!

Голота поглянув у бік Омелька і співчутливо мовив:

— Нікого ти вже не врятуєш, один Господь може їх врятувати, ти поглянь навколо…

У сотні десятку чекала каша, заправлена салом, та по шматку м’яса. Куховар, подаючи миски, співчутливо говорив:

— Сьогодні всі наїдаються, тріскають, неначе востаннє, а нам велено — нехай лопають!

Козаки мовчки поїдали пшоняну кашу, напрочуд смаковиту.

Хто хотів, тому куховар кидав щедро з усім добросердям, не забуваючи примовляти:

— З’їдайте все, он уже дощ заходить, пропаде харч!

Голота подався до Гунти, і той обійняв його, немов сина, примовляючи:

— Дякую, Саньку, ти перший про переправу доповів… Богдан цілу ніч не спав, все вісті збирав, дякував нашим усім, і тобі також!

Санько знітився від такої похвали, а Гунта вів далі:

— Ти відпочинь, поки що наша сотня на винятковому розрахунку, встигнете хоч очі зімкнути, доки воно там закрутиться…

Козаки вже дрімали в наметах, а їздові турботливо доглядали коней, доки Голота звітував перед сотенним. Почався дощ, і Санько, забравшись у затишний намет, приліг побіля свого побратима Ілька, притулившись до його теплої спини.

Прокинулись десятинці одночасно від гуркотіння гармат та якоїсь невловної стривоженості на серці. Дощ уже перестав дошкуляти, але б краще він періщив, змиваючи пролиту кров та, можливо, загасив войовничий настрій козацького й татарського війська. Гунта почав приводити сотню до войовничого ладу. Чия буде перемога в сьогоднішній битві, ще ніхто не відав, окрім Всевишнього… Козаки зосереджено оглядали зброю, раз у раз виймали шаблі з піхов, щоб допевнитися вкотре, що лезо нагострено. Багато хто припасовував на груди панцирі та кольчуги, раніше взяті у боях.

Санько натягнув на голову металевий шлик, а доверху припасовував козацьку шапку, та в нього це не виходило. Титикало, поглянувши на Санька, мовив:

— А що це ти згадав про цю залізяку? Нахились, допоможу тобі шапку надіти…

Довелося обідрати облямівку шапки, і тепер Санько став схожим на козацького десятника. Ілько Титикало на себе залізяччя не одягав, а на свою кобилу Опуку почав налаштовувати металеву кірасу, як у ляських драгунів.

— Тепер ти допомагай на мою Опуку прилаштувати… У ляхів списи довгі, боюся, щоб вона не напоролась… Гаряча кобилка! — виправдовував себе і кобилку Титикало.

Один Таранда з десятки був байдужий до майбутнього бою, він підходив то до одних, то до інших, допомагаючи готуватись до сутички з ворогом.

— Омельку, а піди порийся у возі, там ще чималенько є ляських цяцянок… З драгунами стрінемося сьогодні! — напоумляв Таранду Голота, та той тільки рукою махнув.

Коли вже сотня була підготовлена до бою, козаки повеселішали і тицькали один в одного пальцями, надриваючись від сміху. Найбільше глузував Титикало, походжаючи поміж козаками у звичайному вбранні. Побачивши Чачета, всього у залізних латах, запитав зі сміхом:

— А що ти діятимеш, коли вигляне сонечко? Спечешся, немов яйце на пательні.

Той відмахнувся від нього, немов від дошкульної мухи, і відказав:

— Яйце не яйце, а шкаралупи не проб’єш!

Ті, на кому були теж залізні панцирі, задоволено реготали, постукуючи кулаками собі в залізні нагрудники.

— Сотня, в сідло! — гучно пролунав голос сотника Назара Гунти, і десятники й собі заволали на повні груди, додаючи впевненості у своїх силах.

Десятка Голоти йшла двома рядами, а за ними гармаші та десяток пустих возів, щоб прибирати забитих та вивозити поранених. Виїхавши на луки перед річкою, вони не признали цього місця, де ще зранку зеленіла трава, цілими стояло декілька хатинок, була гребля і стояв новозведений місток. Гармати вже не палили, бо на велетенських луках неможливо було розгледіти, чиї ватаги вершників гасають одна за одною або нищать одна одну, зійшовшись у стрічному герці.

Гунта повів свою сотню ближче до хатинок, якщо так можна було назвати ці охоплені полум’ям обійстя. Дерев’яна ґонта, якою були криті хатини, палала, немов смолоскипи, незважаючи на те що останні дні майже безперестанку йшли рясні дощі. Санько впізнав те обійстя, де стояли на нічній прив’язі їхні коні і, поглянувши на Омеляна, відвів погляд.

Таранда не помічав навкруг нічого, він безвідривно дивився на охоплене вогнем обійстя Веретенюків, і сльози котилися з його очей. «Який з нього рубака, загине, а я тягар вини на собі нестиму, нехай утішиться. Відпущу я його з Притулою, нехай погляне… Може, вони десь недалеко», — подумав Голота і почав шукати очима сотника.

Гунта, вислухавши Санька, мовив:

— Відпускай, поглянь, он тисячами лягають. Впораємось без нього, зате гріха не буде на наших душах!

Омелько відчував, що десятник бідкається за нього, і, коли Голота під’їхав до нього з веселим настроєм, усе зрозумів:

— Мушу їхати, бодай хоч дізнаюсь, а чи живі. Ми з нею вечір постояли, вона жива, я туди й назад… — схвильовано вимовив Таранда.

— Бери Притулу, вдвох воно надійніше. Живий будеш — повертайся… — напутив Омелька Санько, і незабаром двоє вершників заспішили до охопленого полум’ям обійстя Веретенюків.

Незабаром Санько побачив, як у бік переправи ринулись декілька хоругв і зім’яли козацькі сотні й татарські чамбули. Голота зі своєю десяткою наблизився до сотника і гукнув йому:

— Бачу, і нам не минути чаші сії!

Той почув і кивнув головою.

— Підемо спільно з Подільським полком! — крикнув Гунта, і сотня застигла в напруженні, доки сотні полку вишикуються у бойовий ряд.

Ляські вершники прочищали шлях до переправи, і передні лави от-от мали досягти мосту та греблі.

Почувся голос полковника:

— За кров братів наших, безкарно пролиту, гайда! До бою!

Тепер уже ніщо не могло спинити козаків, які почули клич до бою. Один поперед одного, вириваючись уперед, мчали козацькі коні навперейми польським хоругвам. Польські загони почали відвертати одним крилом кінноти від переправи, а ті, що не досягнули річки, стишили ходу, і от уже майже підготовлена до сутички з кіннотою козаків польська кіннота зіткнулася з першими лавами Подільського полку.

Десятка Голоти йшла в один ряд, і Санько, поглядаючи навсебіч, підбадьорював криками:

— Хлопці, бережіться списів, а на шаблях вам рівних немає!

Луки були вщент напоєні вологою, і коні не могли набирати швидкості при зближенні, але у ляхів їхні важкі бахмати також вгрузали ногами у багнюку, і вершники дивились уже один одному в обличчя, а досягнути зброєю не могли. З обох боків лунали загрозливі вигуки, кожна сторона хотіла залякати іншу ще до схрещення зброєю.

З обох сторін заляскали постріли з пістолів та мушкетів, а над головами козаків прошавкотіли ядра і глухо грякнули посеред ляської хоругви. Козаки, відчувши підтримку гармашів, з шаленим ревом зіткнулися з передніми лавами драгунів. Тепер уже був кожний немов один, вершники поділилися на гурти, десятки і, місячи кіньми багнюку, крутилися довкола один одного, вбивали, ранили, кололи списами. Прошавкотіли ще ядра, але до того вже не було нікому діла, кожний дивився у вічі ворога, маючи тільки одне на думці — заюшити кров’ю ненависне обличчя свого супротивника.

Міцні польські драгуни стрілися сотні шаргородців. Багато з них були озброєні рапірами, і в цьому місиві багнюки важко було уникати колючих випадів драгунів. Та й польські шаблі були довшими за козацькі; Санько бачив, як падали заюшені кров’ю козацькі вершники. Уже не раз Голоту рятував від удару збоку Титикало, та й побратим не залишався в боргу перед ним.

На їхню десятку накинулась численна ватага драгунів зі списами, роблячи спроби «виколупувати» з гурту козаків одночасною спробою декількох списів одного вершника. Голота знав ці ошуканські випади і закричав до своїх:

— Рубайте рукояті, трощіть списи!

Під сотником Гунтою забили кобилу Долю, і Назар ледве встиг зіскочити на землю. Санько побачив, як сотник метушиться поміж своїми та чужими вершниками, підрізаючи на чужинських конях попруги та розпорюючи їхні черева. «Попав, попав поміж двох вогнів сотник!» — майнула безрадісна думка.

— Усі до мене, пробиваймося до сотника! Натискайте! — закричав Санько, та замало було сил, щоби відтіснити ляхів.

Як на біду, у Гунти загрузла в багнюку нога, і він висмикнув її, а чобіт застряг. Назар зчепився з одним ляхом, стягуючи його з коня, але неподалік нього прудкий драгун довгим списом проткнув спину сотнику, і він, не випускаючи ляха з рук, почав опускатися, тягнучи того донизу. Голота, угледівши того злощасного драгуна, вихопив пістоля і пальнув йому помежи очі. А той лях, який не зміг відірватися від сотника, став жертвою Титикала. Дотягнувшись до ворога шаблею, Ілля розрубав його вздовж спини, і він тихо опустився обік конаючого Гунти.

Хорунжий Тадей Ганус бачив загибель сотника і, віддавши прапора шаргородської сотні Лук’яну Головні, заволав:

— Шаргородці, за кров сотника — смерть ляхам!

Почувши його могутній крик, козаки відгукнулися залізними голосами: «Смерть ляхам! Трощи! Кров за кров!» Гучніше почали виляскувати шаблі, частіше чулися передсмертні вигуки ляхів: «Матка Найсвятенша!», «Нехай жиє Річ Посполита!», «Сень[127] Марися!» Санько Голота, Ілля Титикало, Яким Палько, Петро Колодій, Лука Лінський вирівнялись в один ряд і потіснили ляхів назад. Ляські коні застрявали, задкуючи, і вже не один звалився на круп, скинувши вершника. Голота побачив, що на допомогу ляхам поспішає польський шеренговий[128] на важкому драбанті, а за ним потягнулося до десятка вершників.

— Ілля, хлопці! Знатні ляхи пруться сюди, стрінемо! Гуртуйсь! — кинув заклик Санько, і побіля них швидко утворилася купа своїх вершників.

Ляхам вдалося вибити з сідла двох козаків, і от перед козаками Голоти постав сильний загін ляхів. Шеренговий узрів Санька за старшого межи козаками і направив коня в нагруднику з блискучими бляхами прямісінько до десятника. Його посіпаки допомагали якнайскоріше дістатися козацького старшого та відрубати йому голову, посіявши сум’яття в лавах козаків. Титикало зметикував, до кого так із запалом рветься цей видний лях, і, вдало перетнувши прохід, зарубав двох драгунів.

— Січіть ляшків, губителів нашого брата, той, на розцяцькованому коні, мій… Іди, іди, пихатий!.. — кричав розгарячений бійкою Голота.

А тому ляхові таки вдавалося наблизитися до Санька, вже не одного козака він розсік своєю незвичайно довгою шаблею-корабелою. Титикало, узрівши, що він не встигає перейняти польського шеренгового, закричав:

— Саньку, побратиме! Я йду, відступися, він мій, під мою шаблю!

Та вже було запізно, шабля десятника Голоти і довга корабела ляха схрестилися у двобої. Тепер козаки дбали, аби ніхто з ляхів не вдарив їхнього десятника збоку, і бійка розгорілася ще з більшою люттю. Яка незрозуміла воля звела на оцю ошалілу бійку, справжнє панування криці, залізної волі супротивників! Скрегіт шабель змішався з тріском шабель та рапір, що ламалися. Репались ляські панцирі на грудях, розсікалися на головах шоломи разом з головами, ляхи помирали, немов мученики, не проронивши ані крику, ні стогону. Падаючи пораненими або із забитого коня, вороги билися поміж гарцюючими вершниками голими руками або ножами і часто обидва були затоптані ошалілими кіньми.

Санько після першого схрещення шабель відчув тверду крицю шаблі та руки її володаря. Уже не раз його непроста шабля схрещувалась із мечами й рапірами, а тут передався на його руку дошкульний разючий удар. «Гарна шабелька у ляха!» — подумав Санько з передчуттям лиха, та зараз же сумління зникло з його серця, душа жадала одного — перемоги!

Цей шеренговий був старшим за віком від Санька й огряднішим статурою і, відчувши з першого зіткнення зброї свою перевагу, добродушно вигукнув:

— Геть шаблю з рук — і житимеш, не чіпатиму!

— Скидай свою — і я не чіпатиму! — зухвало відповів Санько, і шаблі знову схрестилися у двобої.

Завертілася важка шабля-корабела з більш зручною, але легшою козацькою шаблею. Тепер уже двом супротивникам ніхто не заважав, ляхи були впевнені в перемозі їхнього шеренгового, а козаки зайняті своїми супротивниками. Навіть побратима Ілька ляхи таки відтіснили від поєдинку десятника з шеренговим польських драгунів. Як не намагався Санько дошкулити ляхові, той рішуче та без жодного сумніву відбивав усі випади. Залишалися ще про всяк випадок татарські задуми, які Голота використовував у разі крайньої загрози своєму життю. Відчував, що вже час спіймати слушну хвильку, пірнувши під черево Воронька, дістатися черева ворожого коня та перерубати попруги кульбаки.

Санько вже бачив цю мить, як шеренговий підняв свого драбанта на диби і той, навалившись передніми копитами на Воронька, звалив його на круп. Воронько безпорадно заіржав, відбиваючись передніми копитами від навали важкого ворожого коня, і Санько опинився майже на землі. Якусь мить він дивився знизу на ворожого коня з вершником. Шеренговий нахилився, з єхидною посмішкою заглядаючи в розгублені очі Голоти. Десятник у миттєвому рухові ворога постеріг частину відкритої горлянки і, рвонувшись уперед, устромив свою шаблю в незахищене місце. Ворог як нагнувся, так уже й не розігнувся, простягнувшись своїм велетенським тулубом поряд із Саньком, заливаючись кров’ю, яка юшила із горлянки. Його обличчя повністю поглинула змішана з кров’ю лугова багнюка, а кінь, опустивши передні ноги прямо на спину своєму володареві, заіржав, немов при забої.

Минула якась мить по цьому, і козаки, побачивши цю дивовижну поразку, кинулись до Голоти, сподіваючись порятувати свого старшого. Титикало з ревом відсік руку драгунові, що насідав на нього, але не встиг перейняти занесену над Саньком ворожу рапіру — і вона зі свистом опустилась на голову десятника.

Під час поєдинку від містечка чулося подзвіння церковних дзвонів, немов по небіжчику, і тоді Санькові спало на думку: «А по кому це подзвіння?» А зараз це подзвіння шугнуло йому в голову, і він поринув у ньому в невідомість…

Омелян Таранда з Маркелом Притулою махнули на прощання побратимам і, приостроживши коней, помчали до охоплених полум’ям обійсть. Господарство Веретенюків уже догорало, і хлопці зупинилися, не знаючи, як їм діяти далі. Омелько, злізши з коня, почав кликати одну з шести дочок господаря.

— Мотрино, обізвися! Мотрино, я повернувся! Мотрино, вночі був у вас, про Шаргород розповідав. Омелько я! — ходячи згарищем, волав Таранда.

Притула прив’язав коней і також кружляв навколо згорілого обійстя. Відійшов на інше згарище, де стояла клуня; серед обгорілих колод побачив кабицю, над якою височів димар. Побіля неї валялися почорнілі глечики та величезний залізний казан.

— От тобі й маєш. Учора по світі ходили, обійстя мали, жито стояло невимолочене… Гарні копи он тамечки стояли, — бурмотів про себе Притула, розглядаючи місце невимовного лиха.

Омелько наблизився до товариша і став поряд, водячи очима по згарищу.

— Отам наші коні стояли, а поміж снопами вели розмову, неньо дозволив, доки місяць сяятиме, — сумно мовив Омелько.

Та тут Притула почув гупання, яке глухо долинало від згарища. Вони вдвох кинулись у той бік, перестрибуючи через ще не згаслі колоди клуні. Стукіт долинав неподалік од кабиці, і хлопці почали розкидати головешки, хапаючи їх голими руками. Унизу їх почули й почали гупати ще гучніше. В Омелька тріпотіло серце від нетерплячки, він відкидав розжевріле дерево, відштовхував убік ногами жар, і от вони очистили від попелу й приску те місце, звідки чулася стуканина. Таранда вихопив шаблю і, знайшовши якусь щілину, підняв обгорілу ляду погреба. Через мить там з’явилася голова господаря Ореста Веретенюка, та Омелько, побачивши його, відсахнувся від несподіванки. На нього дивився ненько Мотрини, але голова його була білою, як молоко! Притула швидко подав йому руку, і дядько Орест вибрався наверх.

— Дядечку, а де всі? Мотрина з вами була? — закричав не своїм голосом Таранда.

Орест дивився на козаків очманілими очима, та все ж вимовив:

— Вони всі внизу, там вони всі лежать…

Омелько швидко стрибнув у льох і вже через мить заволав:

— Усі тут, подаватиму, Маркело, приймай!

Повитягували всю родину із задушливого льоху, і хлопці хутко принесли по цебру води й почали поливати їх, плескаючи на обличчя та груди. Першою отямилася тіточка Одарка і, схопившись на ноги, кинулась до найменшенької дочки. Так потроху отямились усі дівчата, окрім старшої, Мотрини, побіля якої, не втрачаючи надії оживити, чаклували Омелько з Маркелом. Орест уже присів поряд з хлопцями, понуро схиливши голову, підкоряючись Господній волі. Та Омелько не вірив у кончину своєї обраниці і, піднявши її із землі, почав трясти її за плечі, роняючи сльози невимовної туги. І тут майже нежива Мотрина закашлялась й відкрила повіки, поглядаючи навколо невидющими очима. Тіточка Одарка схопила донечку за руки і благальним голосом заголосила:

— Жива моя першенька! Дихай, дихай… Ми всі тут, і ти дихай!

Отямившись від задухи, родина кинулась витягувати зі згарища рештки хатнього мотлоху. Сюди долинав ґвалт бійки, і незабаром неподалік почали проноситись поодинокі вершники, а то й гурти драгунів.

Таранда з Притулою від нещодавно баченого під час порятунку цілої родини не звертали уваги на відступ невеликих гуртів польських вершників. Та відступаючих ставало дедалі більше, і от один гурт, угледівши побіля згарища козацьких коней в упряжі, звернув так швидко, що хлопці ледве встигли вскочити в кульбаки. Мотрина в запаморочливому стані залишалася сидіти біля кабиці, а козаки, вихопивши шаблі, тупцювали на місці, чекаючи на ворога. Польські драгуни були змучені нещодавнім боєм, у багатьох з них ще кровоточили рани, коні були по самі очі в багнюці, але в усіх їхніх рухах відчувалася збудженість, а в коротких виразах — злість і жадоба крові.

— Чому не билися з нами? Холопи, байдикуєте, тож зараз ми вам пустимо кривавої юшки, якою тільки-но вмивалися ми! — вигукнув один з них, і драгуни з боків почали обступати козаків.

Козаки водномить виставили пістолі і пальнули по зухвальцях. Два ляхи, скрикнувши, звалились на землю, і доки панувала певна розгубленість, Омелян першим кинувся на ворога, а за ним і Маркел. Зав’язався двобій, і козаки відчували, що ляхи не в захваті від цієї халепи. Після виснажливого бою їхні коні ледве перебирали ногами, а драгуни не так хутко відбивали удари козацьких шабель. У першу мить від зіткнення на шаблях поплатилося життям ще двоє ляхів, а решта вже була не проти того, щоб піддати коням та забратися геть. Та, на біду хлопцям, сюди прискакало ще декілька вершників, угледівши неподалік бійку, що раптово спалахнула. Побачивши, що тут всього-на-всього два козацьких вершники, вони зі злорадним реготом встряли в бійку. Безжально колючи острогами[129] попід черевами своїх коней, вони змушували їх з останніх сил кружляти навколо козацьких коней, вимахуючи шаблями один перед одним. Кожному вважалося, що ще декілька змахів — і голови ворогів полетять їм під ноги. Та вдача ляхів сьогодні їх зрадила, козацькі вершники, ставши до бою спинами один до одного, уражали на смерть і ранили не одного ляха. Не один лях відступився, омитий своєю кров’ю.

— Кланяйтесь, холопи, то пощадимо. Посічемо на шинку, коли не скинете шабель! — знову заволав той балакун.

Омелько і Маркел вже мали на тілі незначні порізи, але схиляти чола перед ворогом не збиралися, затято фіґлюючи[130] на козацький манер, коли вже нагла смерть витає перед очима.

— Настав час — закис квас! — закричав весело Маркел, а Омелько гучно озвався:

— А добре пиво — заграло на диво! — та ще з сильнішою люттю відбивалися від ворога.

Ще раз хтось із ляхів полоснув Омелька по груднині, але він уже не зважав на ураження, бо знав, що битиметься, доки вся кров не виточиться з його ран. Зойкнув Маркел від болю — той задерикуватий лях таки проколов йому груди. Не випускаючи шаблі з рук, Маркел погрозливо крикнув у бік ляхів:

— Заплутаєтесь у хмелю, пани задри… — і безсило опустився на шию своєї кобили Пройди.

Драгуни повеселішали, та той занадто задерикуватий захопився своїм успіхом, за що й поплатився: Омелян проколов йому горлянку, і він, затуляючи рану рукою, поскакав невідомо куди. Одночасно дві рапіри кольнули в плече, й Омелько від різкого удару та болю повалився навзнак. Його кінь Сухар від напнутого повода став на задні ноги, й Омелько через голову брьохнувся на землю. Відкілясь іздалеку він почув розпачливий крик Мотрини:

— Омелечку мій, не покидай мене!..

Поквитавшись із козаками та лаючись через невдалий бій, драгуни збиралися сідати на коней, та тут Омелько застогнав, силкуючись підвестися…

— Живучий холоп, немов щур… Треба добити, клятий ворог! — мовив один з них, та старший з виду зупинив його.

— Він за згарище оце скільки наших поклав, укинемо його до жару, нехай собі печеться за те, за що він став на герць!

Узяли Омелька за ноги і, відтягнувши до згарища, вкинули туди, де ще димілися жарини. Драгуни хутко посідали на коней і миттєво щезли в напрямку річки, бо почули переможні вигуки козаків, які добивали жалюгідні рештки драгунів. З’явилися розгарячені боєм козаки, а їм назустріч повибігали Орест та Одарка, незграбно вимахуючи руками.

Ілько Титикало побачив, як до них біжать двоє людей, вимахуючи руками, і направив свій гурт у їхній бік. Побачивши розкидані побіля згарища тіла забитих драгунів та Притули, все зрозумів та закричав:

— А Омелян де? Шукаймо!..

Хлопці хутко спішились, і Орест покликав їх до згарища.

— Сюди, сюди, січовики рідненькі! Вони жбурнули його он де! — та показав місце, де лежав Омелько.

Титикало з Колодієм кинулись туди і, схопивши Омелька, винесли з жару. На ньому вже тлів одяг, а обличчя та поранене плече взялися струпом. Яким Палько побіг за водою, а Ілько, притулившись до грудей, відчув ледь чутні удари серця.

— Живий наш Омелько! От лице почорніло, та він — козак! З лиця воду не пити! — жваво відгукнувся Ілько, радо озираючись на товаришів.

Мотрина після побаченого нею, сполохавшись, знепритомніла, а зараз, оговтавшись, тужила та припадала до нього.

— Не лежатиме він тут, а подіти його нікуди… Хатина димом пішла, господарю, куди самі подінетесь? — звернувся Ілько до Ореста.

— То, пане, не лишається більш нікуди — знову до льоху, — розпачливо мовив Орест, показуючи на чималеньку рідню.

А доньки стояли рівненьким рядочком, дивлячись, як їхня старша сестра побивається за якимсь дядьком.

— Заберете його та виходжувати візьметесь. Ми грошей дамо! — закінчив розмову Титикало.

Петро Колодій суворо поглянув на Ореста й додав:

— Заради вас постраждав! Головою відповідатимеш, Оресте!

Примчав знахар Юлій Яцина і, препарувавши поранення на плечах, мовив:

— За лице потерпаю… Боюсь, очі від жару стекли… Нелегка це справа — відживляти опіки, але якщо хтось візьметься, за п’ять-шість тижнів уже й цілуватися мож…

Мотрина, почувши, що потрібний пильний догляд, не питаючись татуся, мовила до Яцини:

— Пане знахарю! Я візьмуся, розтлумачте, як чинити? Він же нас рятував, то як же ми?!

Козаки почали допомагати лаштувати курінь над льохом та кабицею, а Омелька гуртом опустили до погреба. Титикало сам допомагав та стежив, щоб усе робилося як слід. При від’їзді до своєї сотні Титикало підізвав до себе Мотрину і скрушно мовив:

— Дякую тобі, доню… Та чула, що сказав знахар? Знай, де кобзарі у світі беруться, а за похованням побратима Омелькового приглядай, Бог тобі щастя пошле!

Мотрина стояла, схиливши голову, неначе підкоряючись своїй гіркій долі, а матінка, притуливши її голівку до себе, згідливо докинула:

— Не журися за свого приятеля. Виходимо. Воюйте ляха, скоріше зганяйте з землі нашої.

Титикало й козаки, що примчали до місця сутички з драгунами, встигли постояти в задумі біля могили товаришів та побратимів, помолилися за їхні грішні душі. Поранених уже відвезли возами до табору, й Ілля заспішив дізнатися про Санька Голоту. Наздогнав вози вже побіля самого табору і, побачивши на задньому возі поранених, ледве не впав зі своєї Опуки. Позаду на возі сидів Голота з обмотаною головою. Угледівши Ілька, замахав рукою. Титикалу немов заціпило, він якусь мить їхав за возом немовби онімілий і тільки поглядав на свого побратима. Та все ж розгледів добре Санька, хоч у того були попід очима синці й розмовляти було ніяк, бо підборіддя було підв’язане через голову, та він помахував руками з радощів, що Ілля також живий. Титикало порівнявся з возом і, нахилившись, поклав на плече побратима руку, а очі його зволожилися сльозами радощів.

— Санику, а як же ти вцілів? Я ж не встиг тебе захистити, а той… Ти і вивалився на землю, — говорив, виправдовуючись, Ілько.

Санько весело махав руками, а тоді показав йому татарський шлик з увігнутим на товщину пальця верхом. Ілля роздивлявся Санька і вже почав посміюватися, дивлячись, як кумедно його побратим «говорить» руками. Титикало допоміг Санькові дістатися намету, залишивши його під опікою їздових.

Поховавши забитих, увечері шаргородська сотня рахувала забитих та поранених. Замість Назара Гунти сотником вибрали Тадея Гануса, а хорунжим мав стати Санько Голота, та відклали обрання на завтра, нехай Голота оговтається за ніч. Завтра буде знову бій, король встиг переправитися до містечка з частиною війська та особисто його очолив.

Уранці противники знову готувалися до бою, й вершники шаргородської сотні мали виступати поряд з ординцями. Титикало тимчасово, доки не вирішиться доля Санька, став десятником і зранку поспішив у намет з пораненими. Санько вже також був на ногах, та видно було ще його слабкість у рухах, але, вгледівши Іллю, рушив до нього.

— Поправишся — хорунжим будеш, всі за тебе… Та й бачили, як ти їхнього шеренгового, немов вепряка, проколов! — поспішив сповістити Санька його побратим.

— Коня ми тобі підберемо чистокровного, коней ляських гарних багато є. Шаблю видамо замість поламаної! — тихцем переказував Ілля хороші вісті.

Санько помовчував, то кивав головою, погоджуючись, то дивився на Ілька, крутячи головою, сумніваючись щодо того чи іншого. Час було вже збиратися, готуючись до переправи на лівий берег Стрипи — добивати королівське військо, — і побратими, обійнявшись, розлучились у надії на швидку зустріч.

Десятка Титикала переправлялась через Стрипу плавом, залишивши важкі речі на возах. Їздові поїхали вверх по річці туди, де було наведено переправу, і вже незабаром сотня зібралася вкупі. До цього часу розсіявся туман, який на цю пору року оповив своїм покровом військо Хмельницького та Тугай-бея. Якось раптово пасма туману розігнав вітерець, і обидва ворожі війська опинились віч-на-віч один перед одним. До містечка було рукою подати, але за ніч польські реґіментарі зуміли вирити шанці та захисні рови. Шаргородська сотня опинилася поміж пішими повстанцями, з одного боку, та татарською кіннотою — з другого.

До цього часу не було видно ані ворога, ані своїх союзників, і численне військо стояло собі тихо та мирно, не підозрюючи своєї вражаючої чисельності. Тепер над полками здіймався гамір, що своєю незбагненністю й сутністю походження змушував стискатися серця навіть у бувалих воїнів. Почулися гортанні окрики татарських мурз, і величезне військо почало розростатися в бік міста, заповнюючи зелені луки страшною чорнотою. Війську Хмельницького жодних наказів не надходило, і Титикало разом зі своєю сотнею дивився, як татари наближаються до оборони поляків. Не поспішаючи, військо Тугай-бея сунуло вперед, а з боку ляхів не було чути жодного пострілу. Та коли вони наблизилися на відстань досягнення гарматних ядер, клуби чорного диму враз піднялися над польськими редутами і ядра почали рвати живе тіло татарських лав. «Алла! Алла!» — татарський клич тисячоголоссям заполонив, здавалося, весь світ. Та коли передні лави наблизились до шанців, рушничний вогонь звалив з коней сотні верхівців. На розкислих луках низькорослі татарські коні не могли швидко досягнути шанців і незграбно борсались перед прицільними залпами польських стрільців.

— Зараз і ми підемо! — крикнув до своїх Титикало, схвильовано поглядаючи, як злагоджено відбиваються поляки.

Звідусіль покотилися закличні голоси: «Повстанці, вперед! За віру православну!» — і Лисенківський та Нечаївський курені пішли на таран разом з повстанцями, озброєними чим попало. Верхове військо залишалося на місці, дотримуючись якогось військового задуму Богдана Хмельницького. Те ж саме сталося і з повстанцями та курінними козаками, що наступали в іншому порядку. Спочатку їх шматували гарматними ядрами, далі — залпами з рушниць, а потім проти них пішла верхова хоругва. Деякі завзяті повстанці досягли шанців, але в рукопашному бою були перебиті. Почулися залізні голоси сотенних козацьких верхових полків — і сотня шаргородців нестримною лавою помчала назустріч польським драгунам. Полки повстанців застигли, збившись купами, пропускаючи повз себе навстріч драгунам козацьких вершників. Сотня шаргородців зіткнулась посеред поля з драгунами, і Титикало заволав:

— Хлопці, заради наших братів, сотника — смерть за смерть!

Поряд Ілька завзято рубалися Колодій, Лінський, Чачет, Палько. Звиклі до січі та злагоджені в діях, вони швидко «очистили» собі шлях уперед та почали пробиватися до польських шанців. Шаргородці билися в складі Миргородського полку під проводом полковника Гладкого, і Титикало бачив прапор полку, який весь час просувався вперед.

— Шаргородці, не відставати! Тримайте ряди, рівняйтесь на прапор! — лунав голос сотенного Гануса.

Почулися збуджені голоси шаргородців: «Чуємо, разом йдемо! Не схибимо перед миргородцями!» Коли козаки майже досягли шанців, на поле вискочило дві-три сотні королівських гвардійців, яких король завжди тримав при собі. На них був яскравий одяг, коні значною статурою відрізнялися від козацьких, бо мали довгі ноги. Гвардійці й самі були високого зросту, а на конях та ще з довгими шаблями мали грізний вигляд. «Б’ємо й червоних! Шаргородці, гуртом нападайте!» З новою силою заляскотіли шаблі, і десятці Титикала зараз же було непереливки. Дужі гвардійці спочатку потіснили шаргородців, козаки почали валитися з коней. Та в цей час задзвонили церковні дзвони православної церкви, яка була в місті, й звідти почулися переможні вигуки козаків і забахкали гармати. Ядра розривалися на польських шанцях та позад них. Гвардійців короля це збентежило, і їхній войовничий запал почав стихати. Титикало, відчувши зміну у настрої дужих королівських гвардійців, закричав:

— Шаргородці, піддаймо ляхам червоногрудим!

Веселіше відгукнулись козаки, заляскали пістолі, шаргородці «утихомирювали» занадто дужих гвардійців, і ті позадкували під захист своїх шанців.

Ілько зіткнувся у двобої з немолодим, але дужим, з мужнім обличчям ляхом. Вони вдвох, зчепившись та не звертаючи уваги на те, що діється довкола, нещадно рубалися шаблями. Товариші відтіснили ляхів назад, а тут билися двоє дужих статурою та войовничим умінням супротивників, які шаблями доводили свою перевагу, і їх могла роз’єднати тільки нагла смерть. Обоє, можливо, вже й жалкували, що доля звела їх один проти одного в рівновазі могутності, та вже було запізно. Вершники, позмагавшись у ближній бійці, розійшлись півколом і, постоявши хвильку, свердлячи очима один одного, приострожили коней, зближаючись неспішним клусом. Перед зіткненням Титикало намірився заколоти ворога прямим ударом шаблі, та вона сковзнула лезом ворожої рапіри, а її гостряк ледве не досяг Ількового горла. Знову вороги розійшлися, не досягши своєї мети. Титикало припустив коня на ворога, скрегочучи зубами від напруження, а його шабля, немов блискавка, закружляла над головою, відбиваючи сонце, яке нараз визирнуло з-за хмар. Гвардієць також приострожив свого бахмата, і двоє ворогів, немов чорні круки, помчали, шукаючи собі перемоги або смерті. Титикало випростався в сідлі і перед зіткненням, нахиливши тіло вперед на татарський манер, викинув руку з шаблею далеко вперед. Відчув, як шабля пронизала щось піддатливе, а в самого в цю хвильку запекло побіля шиї. Коні знову розбіглися врізнобіч, і Ілько, озирнувшись, побачив, що гвардієць робить тепер значно ширше коло, готуючись до атаки. Відчув на шиї пекельний біль і, побачивши, як на шию коня крапотить його кров, поквапився повернути свою Опуку. Обидва поранені, супротивники поспішали завершити двобій до того, як почнуть танути сили від втрати крові. Цього разу вони помчали вчвал. Звитяга або смерть! — було на їхніх обличчях.

На мить їхні очі стрілися поглядами, повними шалу та жадоби побачити скоріше смерть ненависного супротивника. Титикало намірявся використати те метке завзяття, з яким вони змагалися у дружній борні з побратимом Голотою. Сидячи високо в сідлі, він нібито знову хотів повторити тогоразовий випад, але в останню мить пірнув униз, і ворожа рапіра пронизала порожнє місце. Шабля Ілька таки знайшла слабке місце і розсікла всією своєю міцністю сталі гвардійцеві захисну сітку на боці. Ілько випірнув з-під черева своєї Опуки і, не випростуючись, оглянувся. Кінь гвардійця, залишившись без управління, мчав уперед і десь сажнів за сто згубив свого забитого господаря. Титикало, швидко спішившись, відірвав шматок від уже закривавленої сорочки і приклав до шиї, спиняючи кров.

Шаргородська сотня була вже біля польських шанців, а тут на лузі цілими рядами лежали вбиті та поранені поляки. Звідусіль чулися стогони поранених страдників, серед яких було чимало й козаків. Ілько вперше залишився на полі бою опісля сутички і зараз розгублено дивився на понівечені людські тіла, на страждання тих, хто ще живий садів на землі, очманіло дивлячись на те місце, де була рука, чи загрібав до своїх рук розгублені по землі кишки…

У голові запаморочилося, і він, боячись, що втратить тяму, перехопив перев’язом розсічення від ворожої рапіри. Знайшов у собі сили повернутися до щойно переможеного супротивника і, схиливши голову, постояв хвильку перед убієнним. Кінь загиблого гвардійця, пофоркуючи, наблизився до Ількової Опуки і став поряд, дивлячись сумними очима на бездиханне тіло свого господаря. Ілько підібрав шаблю, яка лежала неподалік, і, накривши лице гвардійця його шоломом, підійшов до коня.

— Журишся, жеребчику, за своїм володарем? Та це ж війна… Носитимеш на собі мого побратима, така доля ваша — коней, — невесело звернувся Ілько, погладжуючи шию чужинського коня.

Дістав з кишені сухаря і простягнув своїй Опуці, і та з жадобою забрала його з долоні. Та коли простягнув руку із сухарем жеребчикові, той не поласився на гостинця, відвернув голову вбік. Та Опука хутко підібрала не свого гостинчика і жваво захрумкотіла зубами. Ілько прив’язав повід коня гвардійця до сідла Опуки і неспішно рушив у бік містечка.

Побіля Зборова ще точився пекельний бій, але вже було видно подекуди на польських редутах полкові прапори козаків. Титикало запримітив редут, де вже майорів прапор, і, зібравшись до нього, почав роззиратися на те, що коїлося довкола містечка. Зовсім не відчуваючи ворожнечі до оборонців містечка, водночас із якоюсь байдужістю дивився на козаків і татар, котрі наступали. Йому було добре видно синьо-голубий прапор короля неподалік ошатного намету, метушню посланців, служителів віри — ксьондзів, що стояли окремим гуртом, читаючи молитви Матері Божій. Чорні гурти татар і козаків швидко заполонили околиці містечка, поглинули пістряві мундири поляків.

Біля королівського намету почали збиратися недобиті гурти німецьких піхотинців, які навіть здалеку вирізнялися своїми сталевими шоломами, що виблискували на сонці. Недобитки драгунів, гвардійців і всіх, хто ще був живий, сходилися, збігалися, злазилися на поклик сурми, що безперервно вигравала, віщуючи збір та неминучу поразку.

Чорна людська хмара обволікала місце перебування короля, і тоді сурма заграла до бою. Вірнопіддані короля Яна Казимира, навіть ксьондзи, кинулись обороняти Божого помазаника. Оборонці короля падали, немов снопи, під козацькими й татарськими шаблями вже побіля самого намету. Але враз якісь голоси долинули звідусіль, Титикало не розчув, що саме кричали. Та вже через мить усе збагнув, бо бій побіля намету короля почав ущухати і чітко лунало звідусіль: «Згода! Згода!» Сотенні метушилися, втихомирюючи занадто розгарячених козаків, і вже швидко січа почала стихати, сотенні відводили своїх від королівського намету.

Ще якусь хвильку Ілько Титикало поглядав на те, як затухала битва, і коли вже до його свідомості дійшло, що це перемога, сонце в його очах заграло райдугою, голова похилилася набік, а свідомість спурхнула до чарівного небесного видіння і, злившись з усіма кольорами всесвіту, полинула до світла…


Шлях на Лоївський рубіж | Вітри сподівань | Незабутня зустріч