home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Незабутня зустріч

Дві посилені сотні зі Старокостянтинова, влившись до Вінницького полку, покинули містечко перед приходом головного війська Богдана Хмельницького і вирушили в напрямку Кременця. Вінницькому полку ставилась мета вести розвідувальні бої, визволяючи містечка від охоронних дружин польських панів.

Павло Година після визволення з польського полону посланця Хмельницького до Валахії Івана Скали отримав від полковника Данила Нечая арабського рисака на ймення Амир, замість загиблої кобили Купини, та палаша з облямованою золотом рукояттю. Ігнатій Замковий, узрівши незвичного скакуна на високих ногах, якого вів під вузди Павло, прицмокнув язиком і мовив:

— Тепер, Павле, ти для ляхів будеш першою ціллю… Плутатимуть тебе з самим Богданом!

— Тьху на тебе, Гнате! Я коня Богданового бачив, та все ж краще бути орлом, аніж вороною, — весело відгукнувся Година.

— Ти краще на цю штуковину поглянь! — мовив Павло і вихопив важкого палаша.

Тепер уже насправді заздрив Замковий, роздивляючись важку зброю, та не втримався, аби знову не пожартувати:

— Павле, а не важкуватий він для тебе? Ним довго не вимахаєш, а інколи… ого скільки!

Повернув зброю і вже без заздрощів вийняв козацьку шабельку і погрався нею, перекидаючи з руки в руку. Павло поглядав на Ігнатія та потім і собі спробував повигравати палашем, але справді, це зробити було заскладно.

— Добре буде — звикну, та я від своєї рідненької і не відмовляюся. У бійці все згодиться! — сміючись, проказав десятник, і обидва вирушили до свого намету.

У гарній місцині після виступу в похід розбили перший нічний табір, і роботи в кожного козака було досить. Десятинці облаштовували рів перед своїми возами та стягували колеса ланцюгами. Павло роздягнувся і в самих лише холошах заходився допомагати своїм хлопцям. У десятці Години були новоприбулі, і бувалі десятинці втлумачували новакам, як усе треба виконувати надійно та зручно.

Перед походом сотник Мигура Сильвестр сказав Павлу:

— Для підсилення твоєї десятки даємо тобі ще п’ятеро відважних козаків і на додачу Петра Мосьпана!

Так оцей Мосьпан, парубійко майже три сажні зростом, з довгим обличчям, плечима ширшими, аніж у його кобили Штуки круп, стягував ланцюгами вози. Побіля нього крутилися Роман Скиба та Харлан Негрій, про щось його умовляючи.

— Що ви тут не поділите? Крик підняли, ляхів переполошите! — сердито запитав Година.

— Та от наш Петрусь зв’язав так вози ланцюгами, що ми завтра по темному і ладу не дамо! — сердито відказав Скиба.

Справді, вози були щільненько обв’язані так, що поміж ними собака не пролізе.

— Нехай так буде до ранку, завтра Мосьпан їх сам розчіплятиме! — закінчив суперечку Павло і розігнав трійцю далі зводити вал.

Сонце хилилося до обрію, і їздові Бовтун та Глухенький, нервуючи, поглядали в бік Павла, жалкуючи, що куліш почав остигати.

— Хлопці, кінчайте! Дідька лисого хто підступиться до нас, Мосьпан і голови ланцюгами скрутить! — весело проказав Павло, поспішаючи до діжки з водою.

Славно повечеряли, новоприбулі були тямущими хлопцями і за словами до кишені не лізли, відкоша давали навіть десятнику. Розподіляючи нічну варту, Павло жартома мовив:

— На варті не дрімати, у цих краях відьми вночі підкрадаються до сплюх, і коли застають, вже не прокинешся. До півнів на спині їздять, силу до краплі забирають.

Бувалі вояки кивали головами на знак згоди, а Замковий доповнив:

— Під Колками ледве врятувався, коли поверталися з-під Замостя, тільки дерев’яний хрест і врятував!..

Бувалі козаки почали молитися, а молоді, наслідуючи старших, і собі.

— Дозволь мені звечора в дозор заступити з кимось із молоді… Хочу оглянути, чи є змога непомітно підлізти до нашого намету, — вже по суті спитався Стець Коляда.

Домовились про зміни протягом ночі, а молодь причепилася до Замкового, аби розповів про відьомські зазіхання на самого Ігнатія. Той відмахувався на умовляння молодиків, та врешті-решт погодився, коли десятник докинув:

— Розповідай, зачепив їх за живе! Встигнеш у дозор, ще твоя черга не близько.

— Гаразд, але хто на відворіт скаже, від мене більше й слова не почуєте, доки вибачення при всіх не почне благати! — згодився Ігнат та присів на кругляк.[131]

Молодики зараз же попадали навкруг Замкового та щільно притулились один до одного.

— Так-от, пройшли ми Човганський Камінь, прямуючи до Чигирина, опісля тієї облоги недоречної — Замостя. А стояв якраз грудень, і всі ми чекали свята Миколая, хотілося на свята до хати, на теплу піч… Тоді ніякий дідько не настрахає, а бісиця й поготів не страхота! Поспішав наш полк, тому й зупинялися частенько то в полі, то у долині, а добре було все ж по хатах, та хоч і по клунях, все ж добре для зими. Поталанило нашій сотні, зупинилися побіля села, та доки «чухалися», хати всі й зайняли, набилося туди, що і в сінях не було де ступити. Пожурилися ми і давай знову того намету зводити. А тут біжить із криком такий собі Гицель Семен, який пристав до сотні ще після Збаража, мовляв, відбився від своїх.

— Хлопці, клуня гарненька стоїть під ліском, кабиця там ще тепла… Щоправда, собачні туди набралось, та я як пальнув з пістоля — вони по якихось дірках — враз щезли! — радо сповістив гарну новину той Гицель.

Зраділи ми тій звістці, бо вже клацали зубами від холоду, а коні вже прохали бодай соломи якоїсь. Потягнулися ми за Семеном і почали в’язати коней побіля клуні та розбіглися відшукувати оберемок сіна, а як до горя, то й соломи. Копичку сінця таки знайшли і натягали коням корму до ранку, ситі не позамерзають! Швидко й дрівець заготували, і запалала кабичка веселими вогниками, підсвічуючи наші замурзані пики, не вмивані вже хтозна-відколи. Тільки-но, обігрівшись, ми при світлі мигливих вогників побачили себе збоку: Остап Сподинець так обріс бородою, що стрінься з ним поночі і не почувши його голосу — за дідька можна було прийняти…

Почали діставати свої торби з «худим» провіантом, та все ж розклали його на коробі, не криючись один від одного шматком шинки чи таранею. Сидимо, гріємося, жуємо, зубам не сумно! Та тут почулось якесь скиглення, та знову чути тільки, як щелепи у хлопців хрумкотять. А понад стіною клуні наші коні почали вередувати, тупцюють, головами по стінах бахкають, а то й іржати почали невдоволено. Вийшли наші Кирда з Колядою, позаглядали, а навкруг — тільки сіверко[132] зло віє. Вирішили ми по черзі коней вартувати, а то кат його знає — вовки нападуть, зірвуться коні з прив’язі.

Не тільки новаки, а й бувалі вояки зачовгались на лаві, чекаючи, що далі буде, та погоджено підтакували:

— Варта потрібна, так, так…

Замковий трохи задумався, дістав люльку і подав Михайлу Круглику, аби той набив її тютюном. Дехто з козаків також потягнувся до люльок — підпалити, або вибити попіл об підбор чобота. Не чекаючи, доки Михайло наб’є люльку, Ігнатій продовжив:

— Першому випало вартувати тому Гицелю, що і знайшов цю клуню та зграю собак вигнав із клуні. Знайшов він у кутку якусь кожушину, що як підняв її, то таким смородом війнуло, що наш десятник Кирда випхав його межи плечей хутчіше за двері. Та тут знову те ж саме — всі почули скиглення, і не в одне звучання. Уже всім стало моторошно, а як спати? Сидимо всі собі тихо, та поза стіною коні знову як почали копитами вигупувати, біснуватися, а в клуні знову як заскавучало — ми майже головами стелю не пробили! Тут наш Кирда не втримався, ану, каже, запалюйте скіпки, будемо ту собачню шукати, не вигнав їх Гицель, десь вони тут! Тут у мене пика почала пекти вогнем, не зрозумів тільки — від страху чи від тієї скіпки. Огледіли всі закутки, а воно тихо, і ніякої псятини ніде не знайшли. Вмостилися спати, покотом вляглися навколо кабички. Деякі відчайдухи вже й похропували, є й такі, їм байдуже до всіх дідьків. А нас четверо не спить, то дрівець підкинемо, щоби не згасало в кабиці, то деякі вертяться з боку на бік, заснути все не можуть. Так і я, немов той крутько, не спав, а воно вже і північ настала. Бачу, під виблисками вогню до нас, немов привиддя якісь, дівчата йдуть з опущеним аж до ніг волоссям, неначе пливуть, навіть ногами не перебирають. Нас не спало четверо, ми так усі одночасно і піднялися, сидимо, водимо своїми баньками, а кожний ні мур-мур. Почали вони кружляти по клуні, немовби не бачачи нас, козаків! Я хочу щось мовити хлопцям, та з рота киях[133] визирає, а руки не здіймаються витягти його до біса. Одна відірвалася від гурту і наблизилася до нас, одне при пам’яті лишилося, краса її була незбагненна, а тіло біле, так і переблискувало під вогниками з кабиці. Подала вона руку не мені, а Кирюші, і він, не говорячи нам ані слова і не дивлячись на нас, його товаришів, поплив за нею, ледве перебираючи ногами по якомусь світлому мареві.

Тут тільки примітив Гнат, що той Круглик, підпаливши для нього носогрійку,[134] вже викурив її і сидить, тільки губами цмокає та на нього витріщився.

— Оце так, Михайле, ти «притоптав», що ж це ти мою люльку смокчеш, до дна дійшов? — викрикнув, нервуючи, Гнат до Михайла, якому доручив натоптати її для себе. — А я чую — моїм тютюнцем потягує звідкілясь, набий ще раз та поверни, як припалиш… — вже примирливо мовив Гнат і продовжив: — Ледве голову вбік повернув, та вже й покаявся, що такий сором побачив, сидять мої хлопці, в одного серед зими дулею[135] рот закритий, а в другого — карась, та ще й хвостом тріпотить. У Минька з рота не визирало нічого, хоч і розкрив він його, неначе ґав ловив.

Гнат примовк на хвильку, та цього вистачило Мосьпану, він піднявся з пополотнілим обличчям і, щось пробелькотівши, кинувся геть від гурту. Козаки тільки мовчки провели поглядом Петра, що накивав п’ятами, а Гнат тихо почав продовжувати:

— Тут раптом обізвався бубон і враз опинився в руках того Минька. Затріпотів бубон у його руках, немов він усе своє життя бавився ним. Швидко підпливли до нас дві дівиці неписаної вроди, виграючи стегнами перед нами, запрошуючи у танок. Ну, думаю, зараз я вам натанцюю, нагайкою шмагатиму по сорому вашому, доки не повтікаєте! А воно не так сталося, як хотілося! Понесло нас до них, немов бовдурів, киях вилетів у мене з рота, і пішли в танок, та ще й з підспівом… Я таких триндичків і не чув, не те щоб співав коли-небудь. Витанцьовуємо ми з ними ладком, аж клуня ходором ходить, а за стіною, чую, наші коні тупцюють, немов їх там з сотня буде. Встиг оком кинути на наших сплюх, а в тих очі вирячені, лежать хоч би тобі що, тільки в пельках у кожного по цілій онучі. А вони, ті красуні, такі колінця викидають, і ми тої ж самої, немов жеребці необ’їжджені. Став якось я до тями приходити, бо вже, бачу, не зупинюсь, доки не впаду замертво! Пригадав, що я християнин і в мене хрест є дерев’яний на грудях, а дістатися до нього сили не маю. А ті, немов кішки, плигнули нам на спини і давай нас нашими ж нагайками підстьобувати. Понеслись ми по колу один за одним, та ще й хотілося випередити того Минька чи Кирюшу. Почув крізь шал цих запеклих скачок, як сова пугукає, немов десь під вухом, і стало мені це щось нагадувати, куди мою душу несе!.. Скачу, аж підстрибую, а сам руку мислено посилаю за пазуху, щоби вона за хрест мій взялася. Таки дотягнулася моя вірна правиця до натільного хреста, і відразу в моїй голові душа заспівала… Отче наш, що на небі! Нехай святиться ім’я Твоє!.. Почала моя дівуля на спині вовтузитись, а душа моя надалі співає «Отче наш», тоді вона як заскиглить та як гепнеться зі спини, а моя нагайка випала на долівку. Підхопив я мою зрадливу нагайку та чимдуж по спині огрів мою наїзницю, а сам перехрестився трикратно, звільняючись від чарів.

Ігнатій при цих словах встав і з шанобою наклав на себе хреста, а козаки і собі, один поперед одного, схопились на ноги та почали осіняти себе перстами, примовляючи: «Свят, свят, свят! Відведи і заступи!..»

Та тут знову Замковий узрів у зубах Круглика свою рідну люльку, що вже і не димілася, та знов-таки нагримав на того, аби він за третім разом повернув його носогрієчку. Михайло витяг люльку з рота і давай нею гепати, витрушуючи решту попелу та дивуючись, як швидко тютюн перевівся в жужіль.[136] Ігнат розповідав:

— За стінами почувся спів першого кукурікала — і тих гарненьких дівуль неначе окропом ошпарило, посплигували вони з Минька та Кирюші, на очах у всіх нас перетворюючись на собак, і, заскигливши, шугнули у темний куток клуні. «Скакуни» попадали безсилими на долівку, а роззявляки з онучами в роті повипльовували їх та хутчіше до кабиці — вогню взяти! А вона вже й захолола, давно дрівця вигоріли! Темно в клуні, немов у дідька в пащі, та я дістав кресало і підпалив клапоть, відірвавши знизу від своєї сорочки. Почали ми все, що може горіти, стягувати до вогника, і вже розгорілося в кабиці, потягнуло від неї теплим духом, запалало веселе полум’я. Ми, немов дурні, знову кинулись по кутках шукати те, чого вже давно там не було! Добре, що пригадали наостанок про наших коней, і мені відразу в мою довбешку думка прилинула: «А коней хто цілу ніч вартував? Той Семен Гицель і носа сюди не показував… Не рятував наші душі!» Кирда як закричить не своїм голосом: «До коней, де наші коні?!» Ми, немов горобці з-під стріхи, повилітали з клуні і до наших коників! О Господи праведний, навкруги все вкрито памороззю, а наші коні в милі стоять, пінява з пащ звисає, ми до них, а вони харапудяться, дикими очима зирять на своїх володарів. Я ледве принадив до себе свою Ніку та кинувся її витирати, скинувши з себе сорочку, все одно вже пошматована. Змикитив, кинувся до воза, схопив попону і накрив її, бідолашну. Он вона стоїть, слухає мене побіля возів, пригадала…

І тут пролунало гучне кінське іржання, що хлопці від несподіванки схопились на ноги, збираючись бігти світ за очі! Та всіх осадив Павло, гучно вигукнувши:

— Куди вас несе?! Ану швидко спати всім, завтра до схід сонця в похід! Півні розбудять!

Тут уже навіть молоді отямилися та один по одному почали чмихати, а через мить розкотистий сміх полинув удалину, наганяючи страх перед козаками всього сущого по всій окрузі.

Козаки швидко повкладалися спати, та найбільш розчарованим залишився Замковий — за весь вечір жодного разу так і не затягнувся своєю носогрійкою.

З ранку до вечора десятинці Павла Години торували шлях для сотні Сильвестра Мигури заради швидкого просування полку. Бойові дії з ворогами не точилися, і десятинці, облюбувавши місце ночівлі для сотні, невдоволено заходились облаштовувати табір, так і не вийнявши шаблі за цілий день. Петро Мосьпан відмовився зв’язувати вози, старанно копав рів перед возами, не дивлячись нікому в очі, аби не глузували з його ганебної втечі під час розповіді небилиці Замкового.

Коли поминули верхів’я річки Збруча, козацьким роз’їздам почали стрічатися польські та охоронні роз’їзди панських маєтків. Пожвавішали десятинці, особливо молода хлопці, котрим дошкуляла нетерплячка побитися з ворогом. Відтепер після вечері навколо вогнищ завжди був веселий або сумний гомін, коли хтось гинув у сутичках.

Сотник Мигура вже десятку Павла Години далеко від сотні не відпускав.

— Павле, ти бувалий десятник, а за кожним виїздом ти губиш людей. Доки стрінемося з ворогом у відкритій борні, битися з ляхами та підляшками не буде кому, — після загибелі молодого козака дорікнув Годині Мигура.

Павло слухав з похиленою головою, хотів щось відповісти, виправдовуючись, та тільки махнув головою на знак згоди. Врешті-решт козацьким полковникам стали зрозумілими оборонні дії польських командувачів: усі, хто проти Хмельницького, збиралися до Збаража. Потрібно було дізнаватися, які сили там зосереджені, хто командувач, який стан захисних укріплень. З багатьох полків до Збаража таємно проникали козацькі вивідувані, не минуло це й сотні Мигури.

Полковник Нечай зупинив свій полк за десять верст від замка Збараж і розпочав підготовку до приступу фортеці. Зупинилися побіля мальовничої неширокої річки Синявки, що брала свій початок неподалік у північний бік та впадала вже в значнішу річку Гнєзну. Десятку Павла чекали нічні вилазки до фортеці, і він почав ретельно готувати своїх хлопців до тихої війни. Десятку Хруника Сидіра підпорядкували десятці Години — забезпечувати відступ вивідувачів у разі виявлення їх поляками.

Сьогоднішня ніч подавала надії на щасливе виконання завдань полковника Нечая. Теплий липневий дощ, який скінчився опісля полудня, розквасив землю, і посилена десятка Години неспішно попрямувала в бік фортеці навздогін рожевому сонцю, що от-от сховається за обрієм. Остап Сподинець з Ігнатієм Замковим їхали попереду, прокладаючи шлях поміж озерцями води, яку не встигла увібрати в себе насичена вологою земля. Досягли неглибокого придолинка, на схилі якого тулилося близько десятка хатинок, і Павло послав наперед Стеця Коляду, говоруна і хитрющого на вдачу, розпитати, чи не вешталися тут нещодавно ляхи. Стець швидко повернувся, доповівши, що місцеві не бачили війська ще з того року.

Ближче до півночі вийшли до широкої та повноводої річки Гнєзни і сторожко, в повній темряві, попрямували за течією. Проїхали чимало часу, і Павло почав турбуватися, йому дошкуляла думка, що вони вже в лігвищі ворога і за ними невідривно стежать.

Неподалік несла темні води Гнєзна, і від незвичного вирування води, яке то затихало, то знову загадково булькотіло, в Павла та й решти козаків закрадався в душу якийсь острах.

— Усе, хлопці, всім спішитись і подалі від річки відшукаємо притулок, зайдемо ще дідьку в пашу! — мовив Година до Замкового, і той заспішив зупиняти передніх.

До сутінків укрились у невеликій діброві, збившись докупи, та гріючись об спини коней, які завжди слухняно вкладались по волі вершників.

Невідомо, скільки часу пробув уві сні Павло, та враз прокинувся і лежав, не ворушачись, приходячи до тями та розглядаючись довкола. Побачив обриси козаків, що прийшли до гурту та підіймали на варту свою зміну. Від річки інколи долинало хлюпотіння води, чи від виринання риби, а можливо, якийсь корч, відірвавшись від берега, застряг на мілині, та вода й билась об нього. Поглянув угору, вгадуючи схід сонця, але холодна височінь небосхилу з тьмяними зорями на ньому показала, що не скоро ще сонячне світило підійметься над небокраєм. Примирливо закрив повіки, хотілося подрімати ще якусь часинку. Та коли заплющив очі, вмощуючись зручніше побіля свого Амира, вуха вловили зміну в покриках очеретянок у заплавах та вируванні води в річці. «Невже ляхам не спиться чи якимось іншим нечестивцям?» — промайнула думка в голові Павла. Він швидко став на ноги і, підійшовши до Гната, торкнув його плече долонею. Той швидко схопився на ноги.

Удвох почали сторожко рухатись у напрямку річки і, вибравшись на край діброви, побачили на тлі плеса річки кривий ланцюг невідомих людей, що перепливали на їхній берег. На цьому березі вже стояло декілька коней, а їхні вершники, напівоголені, вовтузились, натягуючи на себе одяг.

Година наказав Замковому підіймати своїх, а сам почав наглядати за невідомими вершниками, намагаючись підрахувати їхню чисельність. Ланцюг з людей, які переправлялися, не закінчувався і Павло гарячково думав, як йому вчинити за таких обставин. Подався до місця ночівлі, заставши десятку, вже підготовлену до сутички. Амир вже стояв на ногах, перебираючи ними, з нетерпінням чекаючи на свого господаря.

— Підводимо коней піхом, з перемотаними пащами, а там, якщо вони не всі дістались нашого берега, вдаримо… Хто скине зброю, того беріть живцем! — розпорядився Павло і повів свого Амира попереду десятки.

Частина, ймовірно ворожих, вершників ще не закінчила перехід на лівий берег Гнєзни, і Година дав наказ своїй десятці нападати на ворога, а десятці Хруника — на якийсь час із запізненням. Не видаючи себе криками, десятинці кинулися до річки, де гуртувалися вороги. Наблизившись до чужинського гурту, Павло на якусь мить розгубився, побачивши на вершниках високі шапки з козацьким верхом, короткі списи, прилаштовані до сідел, і, завагавшись, хто перед ними, хотів зупинити напад. Та враз, побачивши у вершників довгі шаблі, здогадався: перед ними польські козаки, які вірою і правдою служать Речі Посполитій.

— Рубай запроданців! — заволав Павло і першим рубанув польського козака, крайнього від гурту.

Десятинці, які на мить також засумнівалися, що це за одні, не гаяли часу та заходилися стинати голови ворогам, використовуючи мить несподіванки. Та вояками ті виявились розторопними, почулося декілька пострілів, і два десятинці, заволавши, звалилися під копита коней. Від річки піхом наближалося ще два вороги, та десятка Хруника підскочила до води, розстрілюючи тих, хто вже опинився на березі, і тих, що добирались до нього плавом. Тепер перевага була на боці десятки Години, і Павло заволав, підбадьорюючи своїх хлопців:

— Мосьпане, ану покажи свою завзятість. Скибо, насідай, рубай, не відмахуйся — це не мухи!

Хлопці повеселіли і на мить забули про двох своїх побратимів, що впали від куль запроданців. Мосьпан, щось вигукуючи, налягав своєю кобилою Штукою на ворогів, і вже встиг вразити ворога, розрубавши йому плече до грудей, та, побачивши, що він заподіяв ворогові, закричав з переляку до чужинців:

— Скиньте шаблі, порубаю всіх до ноги!

Він піднявся на стременах, і у світанковій пітьмі ворогам привиділось, що на коні якесь страшило з довжелезною головою, а Петрусь також, певно з остраху вбивати живих людей, махнув шаблею на ближнього до нього, і голова того, хто попав під шаблю, злетіла під ноги польським козакам. Але це не залякало ляських козаків, видимо, бувалі стрілися вояки, вони завзято відбивалися, а старший з них заволав:

— Не залякаєте нас, голодранці, вашим опудалом! — і рвонув до Мосьпана.

Петрусь збагнув, що це його порівняли з якимось солом’яним страхопудом, і собі кинувся в бік кривдника, розштовхуючи навсібіч своїх і чужих вершників огрядною Штукою. Чужинські вершники шарахались від такого здорованя, а свої поступалися вбік, вважаючи справедливим, щоби кривдник був покараний Петрусевою шаблею. Сутичка розпалилася на повну силу, а в її колі бився молодий козак могутньої статури, добуваючи собі чесне лицарство з бувалим рубакою, та все ж — ляським пахолком.

Чекати на підтримку польським козакам вже було нізвідки, бо десятка Хруника перебила ще у воді їхню підмогу, всього декілька вояків урятувалися, повернувши коней назад, і вже десь далеко за течією виходили на свій берег. Якось так сталося, що в польських козаків зникало завзяття і вони один по одному скинули шаблі. Та двоє ворогів усе ще не могли змиритися один з одним: Мосьпан насідав своєю силою і люттю від завданої кривди, та не міг дістати напасника шаблею. Вороги стояли, дивлячись на цей поєдинок, який розгорівся при світанковій зорі поміж людською міццю і войовничим умінням. Хмелеві й ляські козаки почали підкрикувати і чомусь більшість крикунів співчували молодому, але ще не досвідченому Мосьпану.

Павло також стояв, чекаючи розв’язки цього суперечливого двобою, та, побачивши недоліки свого козака, почав збуджено волати:

— Петре, виходь з бійки! Я перехоплю його шаблю!

Досвідчений підляшок узрів, що сутичка програна, а вони з молодим козаком неначе веселять одних і других ворогуючих супротивників.

— Досить, козаче! Відчепися від мене, досить махати… Добрячий ти козарлюга, завинив я… Видно ж, що ти не опудало! — голосно вигукнув підляшок і відкинув шаблю.

Петрусь, розгарячившись, замахнувся шаблею на нещодавнього протиборця, та всі козаки невдоволено загули, і він, змирившись, відвів свою кобилу вбік.

Переможці визбирали зброю і, пов’язавши руки польським козакам, зібралися у зворотний бік. Швидко досягли свого табору, а на дивних полонених повиходили погледіти всі, хто не був на варті. Почули, хто ці полонені, і деякі сміливці плювалися на зв’язаних верхових козаків. Ті, опустивши голови, не огризалися, а покірно сиділи на конях.

— Що це за поповнення? — мовив Мигура, побачивши своїх і чужинських вершників.

Павло гордовито виїхав наперед і, спішившись, доповів:

— Взяли побіля річки, плавом Гнезну долали… Так ми їх і стріли!

Сильвестр усе зрозумів і, обійшовши навкруги бранців, мовив:

— Правдиво все розповісте полковнику, а після присяги Хмелю — до його війська, а викручуватиметесь — до татарина на аркан!

Сотник з жалем поглянув на своїх забитих і наказав якнайшвидше відправити підляшків знімати допит, доки він не розсердився.

Через день багатотисячне військо Хмельницького в союзі з татарським взяло в облогу Збараж. До полку Данила Нечая приєдналися посилена Брагільська та Звягільська сотні. Полковник добре знав та довіряв сотникові Мигурі і під час облоги почав доручати шаргородцям виняткові завдання. Перша сутичка з ворогом сталася на початку другої декади липня 1649 року. У суботній день липня полк Нечая закінчував облаштовувати шанці й табір. Після важких земляних робіт козаки з сотні Мигури подалися відшукувати придатне озерце для купання, назавтра була неділя, і сотенці готувалися приймати причастя та слухати богослужіння. Багато з них надіялися, що, замкнувши ворожі війська в облозі, Богдан Хмельницький не стане поспішати з приступом.

Ранок почався з молебню, і святково одягнені козаки сумирно слухали літургію Господню. Святі отці ще не встигли прибрати похідного аналоя, як почулися голоси вістових про збір старшини до полковника.

— Час переодягатися, хлопці, помолилися, віддали Богові шану, подякували літові, а зараз ідіть за порохом до Глухенького!.. — намовляв своїх невеселим голосом Павло.

Повернувся сотенний від полковника, і з його посмішки здогадалися про гарні новини.

— Чекаєте, не до бійки сьогодні нашій сотні, а полки йдуть, разом з татарами. Хан наполіг, мовляв, доки ляхи не зарилися шанцями, зробити їм секір башка!

Старшина і десятники понурили голови, та Мигура з радістю додав:

— А ми напоготові сидимо!

Усі задоволено посміхалися та дякували Богові за Його милість до їхньої сотні. У татарському таборі загриміли барабани і зчинився тисячоголосий гамір, посилюваний іржанням коней: татари готували свої чамбули до приступу.

Брацлавський полк також гуртувався перед своїми шанцями і під заклики сурми та барабанне дріботіння з ходу ринувся уперед, де у ляхів ще залишалися діри в захисних валах та ровах.

Молоді козаки повсідалися на валах і, оглядаючи майбутнє поле битви, почувалися якщо не верхівцями, то полковниками. Замковий, Сподинець, Коляда прилаштувались поряд з Павлом і мовчки спостерігали за полем бою.

Козацькі полки й татарські чамбули одночасно досягали редутів та валів, частина війська залишилась брати вали, а решта ринулась у діри новозведених захисних споруд, змівши там захисників. Козацькі ряди, немов довжелезні ящірки, почали втягуватись до ляського табору. Звідти долинали переможні вигуки: «Слава! Слава!» Але тим, хто залишився, брати високі вали було значно гірше.

Під час наступу забиті та поранені купами скочувалися з них, а через забитих лізли інші та за мить і самі відкочувалися донизу, створюючи своїми тілами згромадження людської плоті. Тепер уже молоді й бувалі вояки не могли поглядати байдуже на загибель у них на очах сотень своїх побратимів. Замковий почав гасати табором, вишукуючи сотника, та коли і знайшов того, окрім словесного «окропу» на свою голову нічого не домігся. Павло обійняв свого друзяку і, всадивши на траву, мовив:

— Ти присядь, Гнате, там ще багато ляхів… І ми кров проллємо, куди поспішаєш? А ще вивірений козак!

Молоді хлопці, побачивши шалений опір захисників Збаража, теж гарячково тупцювали та штовхалися в суперечці. Один Петрусь Мосьпан сидів на валу, розглядаючи небувалу бійку, раз по раз вкидаючи сухарі до рота. Скиба узрів, що Петра не хвилює бійня, яка зчинилась неподалік них, підбіг і, вихопивши торбу, жбурнув її подалі від валу. Мосьпан якусь мить очманіло дивився на нього знизу вгору, а тоді, заревівши, немов недорізаний бугай, кинувся на Романа. Довго чубитися їм не дозволив Павло, не один раз огрівши по черзі по спинах нагаєм. Ті розбіглися врізнобіч, шукаючи для спин прохолодного місця…

— Хто ще невдоволений наказами сотника?.. Сидіть і глипайте, решта вас не стосується! Накажуть йти… і підемо! — сердито, водячи очима по десятинцях, висловився Година.

Аж до заходу сонця точилися бійки, і навіть вже поночі побіля шанців чулося, як ляскають пістолі та кричать затяті суперники.

Наступного дня супротивники збирали тіла загиблих, а коли на північ від фортеці долинало відлуння далекого бою, сторожко поглядали в тому напрямку та готові були хоч зараз йти далі вбивати один одного.

Павло був негайно запрошений до Мигури і, зайшовши до його намету, здивувався, що на нього чекає сотник з якимось значним козаком немолодих літ, але жвавим у рухах, котрий, незважаючи на простецьку одежину, вражав якоюсь вищістю над його сотником. Козак якусь мить оглядав Годину, тримаючи правицю на руків’ї розкішно оздобленої шаблі. Обходячи навколо Павла, начебто ненароком штовхнув його плечем, і коли Павло, злегка похитнувшись, залишився на місці, задоволено усміхнувся.

— Ти, Павле, торік у сотника Гусака перебував. Чи це брехня? — швидко запитав чоловік.

— Воював, аякже! З-під Пилявців і до холодів, звісно, про це і сотник відають… — розгублено мовив Павло.

— Як тобі було з Гусаком, говори, по-божому все велося?.. Чому лишився при Старокостянтинові в зиму? — далі провадив добродій.

Година стояв, поглядаючи то на свого сотника, то на незнайомця, розмірковуючи, куди це все приведе і що за клопіт на його потилицю…

— Хтось повинен був залишатися… Кордон оберігати, тоді і крикнули: хто піде? А в мене свого притулку немає… — сказав Павло і затих, глипаючи очима.

— А пішов би до Гусака сьогодні? — голосно запитав лукавий незнайомець.

Павло, поглянувши на Сильвестра, поміркував і опустив голову донизу.

— Добре, годі тобі вже, чув я про вас усіх. Добряча четвірка була, та усіх вас доля розвела, на те воля Божа! — з примирливою інтонацією закінчив опитувати Павла цей зверхник.

— Присядьмо, сотнику, і ти, козаче. Слухайте мої словеса, — почав говорити по суті приходько.

— Маю ім’я Лаврін, та це щоб Павло знав, а дію від Богданового імені, — промовив Лаврін і на хвильку примовк. — Чув ти, Павле, про Вишневецького, а може, про Конецпольського чи інших воєвод знатних? — провадив далі зверхник Лаврін.

Павло, почувши високі ймення ляських воєвод, стиха почав підійматися з лавки, не розуміючи, куди гне цей Лаврін. А той, замислившись, статечно промовив:

— Присядь, присядь, доведеться тобі їх вивуджувати для нашого Богдана, вони тут неподалік…

Щось із мовленого почало доходити до Павла, і він уже сидів на лавці не соваючись, а слухав від цього прискіпливого чолов’яги, що його з десяткою чекає найближчим часом. Ішов від сотника, вже осмислюючи сказане, готуючись виконати доручену справу, та пригадував цього дивного Лавріна.

Павлові було дозволено заради виконання таємних доручень переглянути кожного десятинця та поповнити десятку козаками під його особисту вибагливість. Поповнивши десятку виконувачами задумів Лавріна, Година за два дні виділив гурт найбільш ярих хлопців, а інші будуть за оборонців десятки під час ускладнень при завданні при відступі.

У Павла згуртувалися хлопці, які або досконало володіли польською мовою, або добре знали навколишню місцевість. Павло вирушив до сотника сповістити, що він може вибиратися в стан ворога за розпорядженням Лавріна. Полк Нечая ще раз ходив на приступ ворожих валів, але окрім ще сотні загиблих повстанців жодної користі це не дало. Посилена десятка Павла вправлялась у стрільбі з пістолів, луків, жбурляла безперестанку ножі, набиваючи руку. Година приглядав за тими, хто вправлявся, ходячи з Ігнатієм Замковим довкола та інколи підсобляючи в тому чи іншому вмінні.

Година уважно приглядався до новаків, особливо тих, що володіли польською мовою. Андрій Лабур та Кирило Батюк були родом з містечка Залистя, що неподалік Кременця, та швидко оволоділи навичками влучати в ціль з пістоля чи кидати ножі.

— Оце, хлопці, по-нашому! То й гляди, вже кращі козаки вам не рівня будуть! — весело мовив Павло, побачивши, як вправно вони володіють зброєю.

А Замковий, узявши ніж у Батюка, став спиною до виставленого солом’яного діда і, рвучко повернувшись, кинув ножа. Усі не зводили з нього очей, дивуючись, куди подівся ніж, та Батюк, кинувшись до опудала, побачив ледь примітну рукоять ножа. Почав виколупувати його, примовляючи:

— Та то вже добре, дайте час… Ми з Андрієм зможемо іще ліпше!

Павло з Гнатом задоволено реготали, вбачаючи в молодиках справних козаків, горе буде вражим ляхам!

Соколику-сину! Вчини мою волю:

Продай коня, щоби не їздить по чистому полю!

Соколихо-мати! Не хочу продати:

Треба мому кониченьку вівса й сіна дати!

Соколику-сину! Хто буде робити?

Вже прийдеться мені, сину, голодом сидіти!

Соколихо-мати! Пусти погуляти!

Буду гулять поденеду, доленьки шукати.

— Таки діждалися ждаників з перцем! — мовив Павло своїм хлопцям, що після вечері вже сиділи колом біля вогню, розважаючи один одного.

Замковий занепокоєно підвівся, звертаючись до десятника:

— А що, вже до діла завтра?

— Звісно, скільки ж можна хлібець незароблений наминати? — не зовсім весело відповів Павло та присів побіля вогню.

Тут Роман Скиба, порушивши мовчанку, прохальним голосом звернувся до Замкового:

— Пане Гнате, та ви так і не сказали, куди подівся той Гицель, що коней ваших вартував, там, побіля клуні?..

Замковий здивовано поглянув на Романа і протяжно мовив:

— А вам так і не дійшло, що до чого, що то був за один?

Павло втрутився, розглядаючи великий гурт своїх десятинців:

— На ніч таке й розповідати лячно, мо,’ іншим разом, Гнате?

— Пане Павле, нехай розповість, завтра йдемо, а там… Так і не взнаємо про того Гицеля! — попрохав Михайло Круглик.

Та всі зареготали, пригадавши, як той Михайло припалював Гнатову носогрійку. Замковий розповів про того перевертня Гицеля, який мордував козацьких коней цілу ніч, а хлопці озиралися на Петруся Мосьпана, що сидів позаду всіх, вдаючи з себе байдужого слухача. А після розповіді Гната задоволені розійшлися по своїх місцинах дивитися молодецькі дивовижні сни.

Їздові Бовтун та Глухенький, тільки-но Волосожари перевалили на темному небосхилі до заходу, з жалем будили козаків. Коли неподалік забовваніли захисні вали поляків, Павло послав наперед Лабура та Батюка. Залишивши частину хлопців з гурту очікувати їхнього повернення, Павло повів, не ховаючись, своїх «пробивних» козаків прямо на один з ляських редутів.

Від редуту почувся покрик вартового з вимогою сказати умовне гасло. Павло почув, як Лабур, не стишуючи ходи, перемовляється з вартовим:

— Жовніре, гасло відав тільки наш товариш, а його несуть позаду… Забили холопи…

Вартовий якусь мить вагався, та все ж відповів:

— Чекайте хвильку, спрошу дозволу!

Андрій Лабур уже досяг відстані прицільного кидка ножа і, махнувши в той бік, рукою «вгамував» пильного жовніра. Швидко заполонили редут з усіх боків, і за мить більше десятка його захисників уже не прокинуться, війна для них скінчилась…

Без вагання попрямували в бік фортеці, несучи на ношах немовби «забитого» товариша, за якого гойдався Стець Коляда, удостоївшись честі бути хоч і «мертвим», але важливим ляхом. Поміж польським обозом походжали вартові, та, почувши, що їхні розвідники втратили свого старшого, пропускали далі, не питаючи нічого. Павло запримітив неподалік розкішний намет, а побіля нього близько десятка охоронців, які ходили навколо і, стрівшись, розходились урізнобіч. «Оце так птаха там на спочинку, та й обліпили той намет, немов блохи собаку шолудивого», — подумав Павло, спідлоба поглядаючи на принадний намет. Пройшли собі далі та вже незабаром узріли неподалік мури замку і, наздогнавши Лабура, звернули вбік та присіли до землі.

— Оце, хлопці, і прийшли самі в пащу до ляхів, а назад вороття немає! — вирвались у розпуці невідомості сумні слова з Павлових вуст.

Усі мовчали, понуривши голови, один тільки Коляда підняв голову з-під покривки і, покрутивши нею, недоречно ляпнув:

— Таки, бачу, вляпались ми, мені-то нічого не буде, я «забитий» товариш… Весь у перев’язях, а ви, бісові діти, самі на дибу приперлись.

Година піднявся з землі і хотів стукнути Коляду по чолу за злі жарти, та щось зупинило його кулак. Стець уже заховався під покривку, чекаючи гарного стусана, та замість цього Павло помалу почав говорити. Хлопці сиділи в зажурі і спочатку не сприймали слів Години, та тут Гнат почав підпрягатися до Павла, додаючи те чи інше. Не дочекавшись духопелика, Коляда висунув голову і собі почав щось патякати, а тоді вже встав із «мертвих» і гарячково втрутився в розмову бувалих.

— Так, так і зробимо… Перележимо, виберемо місцину затишну, ох якби ще наші вдарили сьогодні, їм би було не до нас, на валах сидітимуть! — заторохтів Коляда.

Зорі на небосхилі вже щезали, в повітрі запахло дощем, і хлопці кинулися рубати віття та стягувати під величезний конар старого дуба й рихтувати курені «для поранених». Розвиднялося, і Павло, озирнувшись навколо, здивувався, побачивши неподалік намети та курені, побіля яких метушилися жінки — доглядальниці за пораненими поляками. Козаки швидко роздяглися, зробили на тілі порізи, кому з якого місця не шкода було пускати кров, та вималювали, як цвенькнув Коляда, вавки.

Невдовзі до них підійшов якийсь жовнір і, не кажучи ні слова, втупився, дивлячись, як «поранені» хутко облаштовують курені. Павло непомітно кивнув головою Лабурові, і той, наблизившись до ляха, про щось почав розмовляти з ним. Павло за деякими виразами та крикливим голосом ляха зрозумів, що він чимось невдоволений, і показав Батюку взяти ляха на ножа. Кирило непомітно наблизився до невдоволеного, і вже за мить той лежав побіля куреня в перев’язях, виконуючи посмертну повинність приховувати справжніх ляських ворогів. Павло почав «вкладати» своїх так званих поранених і не міг зрозуміти, чому серед них немає Мосьпана. Доглядачі за «пораненими» Лабур з Батюком запропонували, аби вони понишпорили в пошуках якоїсь посудини для води, і Лабур, діставши згоду, заспішив роздобувати її.

Невдовзі повернувся й розповів, що поцупив цеберку з водою у нерозторопного польського їздового. Від замку показалися вершники, і коли вони наблизились, Павло ледь не помер від страху. Поміж десятком гвардійців, на світлої масті арабському скакунові, велично сидячи у сідлі, їхав сам граф Вишневецький. На ньому сяяли золотаві лати, і тільки на голові був крислатий капелюх, оздоблений коштовностями та павичевими пір’їнами. Через плечі навскоси перетягнено широку стрічку, і на ній виднілися якісь нагороди, ознаки лицарської доблесті князя. Арабський аргамак також ступав велично, зовсім не обділений увагою свого власника. Голову в скакуна було захищено сталевими лускатими латами, а з боків очі прикрито заборольцями на подобу невеликих віял. Нагрудник скакуна сяяв сріблястою крицею, і Павло, мимоволі розглядаючи князя та його аргамака, шукав у його лаштунках слабке місце, щоби завдати одного смертельного удару. Ввижалося, неначе сама смерть їде на коні: ще одна мить — і беззахисні козаки сконають під списами гвардійців, не встигши дати гідної відсічі.

Вишневецький, порівнявшись із куренями, звідки визирали ноги «поранених», завернув свій супровід і зупинився, розглядаючи прихисток «поранених» козаків.

— Чому окремим гуртом лікуєтеся? — запитав один з гвардійців.

Лабур, покірно ставши на коліно і не підводячи голови, шанобливо відповів:

— Ваша княжа милість! Уночі постраждали від нападу холопів, доглядаємо, доки прийде лікар!

Гвардієць поглянув на забитого жовніра, який лежав побіля куреня, і кивком голови поспівчував, а решта в шанобі також схилили голови.

— Княже, найгідніший войовнику, цієї ночі був напад на один з редутів, забито багатьох, а дехто потрапив у руки холопам, — освідомив князя все той же гвардієць.

Павло ледве втримався, щоби не схопитись на ноги і всією силою навалити на князя та заподіяти йому смерть, а далі — воля Божа. Але через мить було вже запізно, князь повернув свого аргамака і весь почет боржій[137] помчав у бік захисних валів. Павло якийсь час лежав, завмерши, і йому знову подумалось: а куди подівся той Мосьпан? Почувся заспокійливий голос Лабура:

— Уставайте, пане десятнику, князь із почтом уже далеко!

Павло підвівся і поглядав, як з куреня з’явилися Замковий та Коляда.

— Гнате, собачий хвіст, хутчіше вилазь, я тобі справді дірку в голові проломлю… Куди ти подів того Мосьпана?

Замковий, притискуючи долонею «забите» місце на голові, став перед Павлом.

— Десятнику, Павле! Вчора ми перекришили всіх жовнірів, а повертатися необхідно. От я і намовив Мосьпана, він був би нам тягарем, повернутися до наших…

— Та добре, що повернув, сказати потрібно було! — сердито, але вже примирливо мовив Павло.

— Так це ще не все — намовив, аби наші гармидеру наробили в редуті, немов бійка була. Частину забитих прибрати подалі, мовляв, забрали в полон! — провадив далі Замковий.

— Добре, добре втіяв, міг би і повідомити мені, та вже годі! — знову погодився Павло.

— А декількох забитих кинути в полі головами до нашого війська, хай думають, що ми втікали, а герої-ляхи гналися за нами… — далі розповідав Гнат.

Тут уже Павло, не втримавшись, зиркнув на Гната:

— Ти, друже, вже налаштовуєшся на моє місце, поза спиною розпоряджаєшся, мені — ані мур-мур!

Замковий стояв, опустивши голову, та вже потім присів навшпиньки і тихо мовив:

— Не волай, Павле, ми ж «поранені»… Ляхи почують…

Десятник махнув спересердя рукою і ліг на другий бік куреня, роздивляючись життя-буття ляхів в облозі. Якось відразу налетів холодний вітерець, закрапотів дощ, а вже як грякнув грім, з неба полилася справжнісінька злива. Усі забралися в курені, як мовив той же Коляда:

— У тісняві, та без кривди.

Павло лежав під прикриттям конара, та вже невдовзі вода з нього почала накрапати, а через мить потекла холодними цівками.

З куреня з’явилася голова Замкового, і він благально голосом почав прохати Павла:

— Павле, прости, десятнику наш… Усе якось завертілося, призабув я, відчуваю провину…

Павлові, чи то від холодних струменів води, чи від винуватого голосу побратима, відлягло від серця, і він з радістю шугонув до теплого куреня, а хлопці обліпили його, вже промоклого, зігріваючи своїми тілами.

Дощ почав надвечір вщухати, і двоє побратимів поміж молодиками тихо обговорювали плани повернення до свого табору. Цілоденний дощ умиротворив супротивників, а можливо, не залишилося сухого пороху, та за цілий день десятинці не чули жодного пострілу.

Швидко стемніло, і вітер гнав густі чорні хмари, які, ввижалось, летіли понад землею. Десятинців уже покинули думки полонити когось із польських воєвод, у Павла була одна думка — вивести своїх хлопців живими. Вишикувавшись на ляський манер, десятинці попрямували до своїх, тримаючись східного напрямку. Назустріч інколи траплялися вози, вершники, але невеликий загін жодних підозр не викликав. Лабур зачекав Годину із Замковим та запропонував викрасти коней і на них швидко перебратися на нічийний луг. Павло на це не погодився, коні, застрягаючи в багнюці, будуть їм тягарем. Вирішили просто рухатися поміж редутами. Андрій Лабур попереду відповідатиме ляхам, але треба було знати гасло, аби без сутички пройти сторожу.

Знайшли непримітне місце, і Лабур з Батюком прожогом кинулись поспитати у якогось ляха сьогоднішнє гасло. Павло, відчуваючи, що хлопці мають ось-ось повернутися, сидів немов на ножах.

— Гнате, бери з собою Негрія, і одна нога там, а друга тут. Вивідай, куди поділися хлопці! — бентежачись за долю хлопців, мовив Павло.

Та вже через хвильку з темряви вигулькнув цілий гурт темних постатей, десятинці рвучко схопились за шаблі, та Павло серед них признав Замкового.

— Павле, оці дуже ревні молодики встигли залигати гарного ляха, — стиха мовив Гнат, порівнявшись із десятником.

— Та біс із ним, піде з нами… Ганчірку прилаштуйте надійно, — кинув скоромовкою Павло, і козаки відкрито рушили в бік польських укріплень, відповідаючи умовним гаслом на окрики польських дозорців.

Незабаром десятка Павла Години, перемовившись зі своїми вартовими, опинилася в таборі своєї сотні. Павло до своїх повернувся пізно від сотника, але десятинці чекали на свого зверхника, і той, відхиливши полог, здивувався, що хлопці підняли голови і запитувальними поглядами дивились на десятника.

— Хлопці, всім спати, лях справді говіркий нам дістався! — весело мовив Павло, і звідусіль почулися радісні вигуки.

Вмощуючись спати побіля Гната, Павло стиха мовив:

— Дякую тобі за те… За те, що мою промашку виправив, не лежати б нам зараз серед своїх.

Замковий мугикнув щось у відповідь, і побратими поснули, поринувши у молодецькі сновидіння.

Літо непомітно вже починало поступатися місцем осені, а Збараж так і не було завойовано. Козаки вже не так часто турбували ляхів приступами. З табору поляків та і з самого міста щодня прибували втікачі — через брак харчів, води, поширення хвороб. Хан тримав військо у таборі, і зрідка декілька чамбулів підтримували козаків під час атак захисних валів поляків.

Поляки відбивалися від ворогів, уже майже не стріляючи, здебільшого застосовували холодну зброю та обливали їх з валів окропом і смолою.

Частина війська вирушила навстріч війську Яна Казимира, а облогу тримала половина козацьких полків і татарських чамбулів. «Язиків» добувати десятці Години не доводилося, бо їх і так було надміру, щоранку побіля табору полку чекали на свою долю перекинчики, траплялись серед них і шляхтичі, які, боячись голодної смерті, ставали клятвопорушниками. Тож десятка Павла вранці завжди збирала ці гурти і відводила до облаштованого табору.

Десятинці весь час ремствували і доймали Годину, скаржачись на нудне життя. Усе змінилося опісля того, як надійшов лист про мир, підписаний Богданом Хмельницьким, Яном Казимиром та кримським ханом Іслам-Гіреєм. Татари зняли облогу і вирушили не у свої землі, а грабувати Волинь, Червону Русь та інші терени України. Хмельницький виділив хану для супроводу його війська три полки, які попрямували через Бар і далі на південь. Рухаючись Поділлям, татари грабували містечка й села, а часом і самі козаки пособляли грабіжникам. Татари розорили до сотні містечок, беручи в ясир українських жінок, а часом не гребували полонити й тих, з ким вони нещодавно тримали облогу Збаража. Збулися пророкування обложених поляків, що у відповідь на збиткування знахабнілих козаків і руси зазнають татарських канчуків та підуть разом з ними, поляками, ясиром на невільницькі ринки до Кафи, Кизикерменя,[138] Кінбурна.[139] 3 ханом Іслам-Гіреєм на війну проти Речі Посполитої виступили й деякі мурзи, що не підкорялися його волі, і після укладення миру кинулись грабувати, палити, брати ясир.

Богдан Хмельницький з головним військом подався в Чигирин, удруге завітавши до Києва у славі й почестях. Ян Казимир з рештками недобитого війська пішов через Львів на Варшаву, а козаки з полків Небаби, Донця та Головацького допомагали татарам забирати худобу, зганяти полонених та супроводжувати їх до Криму. Окрім неврожаю нинішнього року, постійних поборів, що чинило військо, та нашестя сарани, Правобережжя України-Русі обезлюдніло, а лишилися переважно злиденні, мусили помирати голодною смертю. Купити чвертку жита за два карбованці для бідняків було недосяжним. Ті, хто повертався до домівок і не зміг збагатитися за рахунок війни, не мали чого навіть самим поїсти, а не те щоб нагодувати родину. Тисячі родин полишали рідні містечка, села й прямували на північ, у московські володіння, й осідали з дозволу воєвод на південних землях Московського князівства, засновуючи цілі поселення. Побори на утримання війська геть очистили засіки селян, а за Зборівським договором українська шляхта мала повернутися до своїх маєтків, і хто не потрапив до козацького реєстру, знову мусили йти гнути спини на панів.

Здобувши перемогу у війні під гаслами «Земля селянам!», «За православну віру!», Богдан Хмельницький не зміг дати українському народу бажаних свобод і вольностей. Окрім того, польський сейм усупереч договору, відмовив митрополиту Київському Сильвестру Косову засідати в сенаті, виборовши це право величезною кров’ю русичів грецького віросповідання. Ян Казимир наприкінці року все ж видав апробацію, яка утверджувала права грецької релігії. Київському митрополиту поверталися Луцька, Холмська, Вітебська, Мстиславська єпархії, а в Перемишльській повернули всього декілька монастирів. Поверталися православним церкви в різних містах Королівства Польського, де служба велася за грецьким обрядом.

У Великому князівстві Литовському відбувалося те ж саме: з допомогою комісарів, обраних православним духівництвом, дозволялося відбудовувати православні церкви, спалені та зруйновані раніше, організовувати православні братства. Духовні школи знову підпорядковувались Київському митрополиту, друкарні та цензура також покладалися на духівництво грецького віросповідання. Церковне та монастирське майно залишалося в колишніх правах, священництво підкорялося лише своїм митрополитам та звільнялося від сплати повинностей, виконання робіт.

Але державні можновладці Польщі вже збиралися якнайшвидше скинути із себе зобов’язання Зборівського договору. У королівському палаці відбувалися таємні наради, де йшлося про те, як би зашкодити Хмельницькому, зменшити довіру народу до нього й послабити в зародку українські здобутки на шляху державотворення. В угоді Хмельницький повертав дворянам колишні права, але, доки цього не сталося, віддавав землі козацькій старшині, щоби знесилити панський стан. Відбирав у панів садиби, міста, села з усіма угіддями під приводом, що це були коронні маєтності, де мали жити козаки. На початку 1650 року панство все ж вступило в українські маєтки. Король видав універсал, що ті холопи, котрі не ввійшли до реєстру, мають знову відробляти панщину. Холопи навідріз відмовлялися служити панам, і чимало з панів заплатило життям за спробу знову поневолити молодецькі голови. «Як же це так? — обурювався люд. — Де ж обіцянки гетьмана? А хіба ми не були козаками?» Холопи почали гуртуватися у ватаги, а гетьман страчував непокірних, і тепер його ім’я, яке ще недавно руси вимовляли з побожністю, ставало для багатьох дедалі огиднішим. Знову почалися вбивства, і пожежу повстання очолив полковник Данило Нечай.

Народний улюбленець полковник Нечай швидко збагнув, до чого приведуть статті Зборівського договору, і повів свої сотні на Поділля, сподіваючись завадити всеохопним грабункам та руйнації свого краю вчорашніми союзниками.

Десятка Павла Години у складі сотні з перших днів миру, поминувши Старокостянтинів, пішла назирці за буджаками в напрямку Меджибожа. Сильвестр Мигура заборонив вступати в сутички з татарськими чамбулами, навіть тоді, коли вони гнатимуть ясир. Але вимагав стежити за буджаками і, заставши їх зненацька, вирубувати до ноги, а звільненим бранцям наказувати мовчати під страхом смерті про своє визволення.

Уже другу добу сотня Мигури йшла слідом за пожадливим чамбулом, який на шляху до своїх стійбищ обтягувався ясиром, чередами худоби. Тяжко навантажені збіжжям верблюди здалеку були схожі на тригорбих велетів на тонких ногах, і за чамбулами було легко стежити, перебуваючи на великій відстані. Врешті-решт великий чамбул розділився на два, і сотенний, зібравши десятників, відправив одних за тим, що вирушив південніше, а з цим, що зібрався переправлятися через річку Бужок, вирішили покінчити миттєвим нападом.

Повеселішали козаки, готуючись до сутички, вкотре вже підгострюючи шаблі, пересипали порох, щоби не брався грудочками, готували ладівниці, жбурляли ножі, вивіряючи око. То тут, то там заходилися вправлятись на шаблях, дошкуляючи один одному випадами, виборюючи перемогу до сьомого поту. Мигура задоволено поглядав на своїх козаків і, зустрівшись поглядом з Годиною, мовив:

— Що, Павле, пробуджуються наші хлопці? А зараз ти зміниш десятку Охотного. Добери собі ще хлопців та очей не зводь з бусурманів. Почнуть переправлятися, тоді і вдаримо!

Почувши про виїзд, призначений назирати за буджацьким чамбулом, десятинці миттєво зібрались і незабаром уже сиділи на конях.

— Гнате, будете попереду з Лабуром та Батюком нашими очима та вухами! — додав Мигура.

Взявши вчвал, відірвалися від сотні і помчали в умовне місце зустрічі з попередніми спостерігачами. Десятник Охотний уже чекав на свою зміну і, побачивши козаків, подався назустріч.

— Здорові були, хлопці! А ми вже за варивом заскучали. Готуються бусурмани переходити на той бік, та течія швидка… На той бік перейшло до десятка, мотуззя перекидають! — веселим голосом доповів Давид.

Павло обійнявся зі своїм попередником, кинувши йому ще раз:

— Давиде, сотник швидко має прислати ще десятку, бо я своїх з половину на той бік переправляю!

Невдовзі знайшли прихисток для коней, і Павло почав налаштовувати Ігнатія Замкового таємно переправлятися через річку Бужок на її правий берег. У скорому часі Гнат, взявши з собою декількох молодиків та досвідченішого Негрія, заспішили до річки.

Поріділа десятка пробиралася в бік переправи татар з ясиром та награбованим добром. Ще здалеку почули незвичні для козацького слуху крики верблюдів, іржання коней та людський ґвалт. Павло, залишивши своїх у кущах верболозу, проліз ближче до річки і ледве не опинився біля прив’язі коней. З півсотні коней стояли, стрижучи вухами та розмахували хвостами, відганяючи дошкульних ґедзів. Павло почув млосно-кислуватий запах від татарських коней і, зірвавши декілька листків васильків, натер ними верхню губу та розім’яв на долонях. «От дідьки, попід сідлами в’ялять м’ясиво… Вже, либонь, і зачервивіло…» — подумав про себе Павло, ледве стримуючи нудоту. Та вже швидко викинув з голови все, побачивши, що верблюди вже стояли ланцюгом перед водою, а їхні погоничі тягли вожака у воду.

Повернувшись до своїх, відправив двох вістових сповістити про початок переходу чамбулу через річку. Вище за течією до води підганяли бранців, і звідти чулися розпачливі крики жінок та вереск дітей. Серце в грудях Павла закалатало від жалю до бранців та невимовної ненависті до поневолювачів. Десятинці сиділи позаду один за одним ланцюгом і чекали від Павла наказу, готуючись ринутись, не шкодуючи за коротку мить перемоги віддати своє життя.

Неподалік нього безпечно вийшов з кущів кривоногий татарський вартовий і, попорпавшись побіля одного з коней, вже мав намір повертатися назад. Від близькості ворога в Павла ледве не замакітрилось у голові, та, переборовши в собі бажання кинутись на вартового, він опанував себе й відповз назад. Позад нього Сподинець також угледів вартового і мовчки простягнув Павлові шматок обротьки,[140] показавши порухом руки до шиї. Павло взяв обротьку й поліз у бік засідки татарського вартового. Швидше відчув, аніж побачив місце, де сидів вартовий, склавши ноги калачиком, та безтурботно їв, відрізаючи смужки м’яса від прив’яленого видовженого кавалка. Біля вартового не було більше нікого, і Павло, прудко схопившись на ноги, вмить обвив його шию обротькою. Той нещасний сіпнувся і від раптовості нападу потягнув руки до рота, певно подумки припустивши, що вдавився шматком м’яса. Та вже через мить його руки опустилися, й він, підкоряючись злій силі Павла, розпластався на землі, вирячивши очі до неба.

До Години підліз Сподинець, і вони вдвох підняли задушеного буджацького вояка та притулили труп до стовбура деревини, склавши біля нього зброю, мовляв, заснув, бідолашний. Навколо них за мить уже зібралися всі, хто лишився з Павлом, тихо радилися, що б затіяти такого татарам, аби дошкульнішим був напад їхньої десятки.

— Одягніть мене… татарчуком. Яка користь з того, що він тут сидить?.. Краще я піду поміж конов’язі, попруги поріжу до біса. А там — скільки встигну… легко в руки не дамся… — наполягаючи мовив Стець Коляда, і Павло, кивнувши головою, дав згоду.

Коляда натягував на себе одяг буджацького вояка і відразу, вийшовши із заростей, попрямував до ворожих коней. Стеця, який дістався до конов’язі, не стало видно, і Павло, давши наказ десятинцям розтягнутися ланцюгом, поліз у бік переправи бранців на голосіння полонених та верескливі голоси буджаків.

Павло визирнув з верболозу, поглядаючи, як уміло переправляють буджаки свій ясир. Бранці трималися за напнуту мотузку, а через плечі по декілька душ були пов’язані жердинами, а на спинах нечисленних чоловіків сиділи діти. «Добре дбають про ясир, он як забезпечили… Набрід, щоб їм у пеклі пектися!» — вилаявся про себе Павло, не знаючи, як їм далі діяти. Люди спотикалися через каміння, яке лежало на дні, та, пов’язані однією жердиною, тягли за собою слабких, не дозволяючи підкоритися плину течії. Перша ланка полонених русичів уже досягла середини річки, коли там, де переходили Бужок верблюди, почулося дике ревище татар та переможні кличі козаків сотні Мигури.

Павло кинув погляд у той бік і побачив, що козаки гасали вздовж берега, немов чорні вихори, рубаючи шаблями буджаків, заклопотаних переправою. Павло почув, як позаду десятинці закликали Павла йти в атаку. Якусь мить Павло вагався, та враз згадав слова загиблого зверхника Андрона Паталаха: «Козак виходить із січі живим або мерцем…» Година вихопив пістоля і, випроставшись, крикнув:

— Періщте бусурманів до ноги!

За ним на татар кинулись десятинці і за хвильку розрядили пістолі в кінних та почали кришити наліво й направо. Налаштовані на перехід через річку, татари ошаліло дивилися, як їхніх єдиновірців безжально рубають козаки. Мурза з перших пострілів звалився з коня, і нікому було згуртувати буджаків. Вони в якомусь шалі кинулися з голими руками назустріч козакам, волаючи про допомогу до Аллаха. Але тут на них чекали гострі козацькі шаблі, які блискотіли перед очима, мов незбагненне нагле полум’я, миттєво обезголовлюючи очманілих від раптовості метушливих татар.

Павло вперто робив козацьку справу, і жодного разу його рука не здригнулася перед лицем ворога. Та за мить, бачачи згубу мурзи і вже більше десятка своїх, татари почали вигукувати: «Пек![141] Пек! Барабар![142] Барабар!»

Павло почув, як загудів поряд нього Сподинець:

— Ось вам барабар, за кров нашу! Гиля, гуси, до води! Гиля! — кричав на всю горлянку Остап.

Буджаки, неначе зрозумівши Сподинця, почали відходити до річки, а деякі вже побігли і, кинувши зброю, стрибали у воду в надії перепливти на той берег. Та тут оговтались полонені і, хто ще не був нашпигований на жердини, хапали каміння, кілки, а то й руками переймали буджаків, чіплялись за горло і, зваливши на землю, вдвох-втрьох добивали чи душили, поки ті не переставали подавати ознаки життя. Розпука охопила ще численний загін татар, і живі, угледівши розправу над ними козаків, утямили, що на прощення тут їм чекати не треба. Звідусіль лунали вигуки озвірілих перед очевидною кончиною буджаків: «Аллах акбар! Секим, секим, башка улус!»

Павло понадіявся, що ось-ось підійде поміч, та, побачивши, що татари гуртуються і вже рішуче підступають до січі, захвилювався.

— Усі до мене! Гуртуймося, хлопці, татарва отямилась! — заволав Година.

Почувши заклик, до нього кинулося й багато з полонених, підбираючи татарські шаблі та ятагани.

— Козаки! Ми з вами, все одно… помирати було! — кричали бранці, відмахуючись від ворогів, що насідали.

Павло побачив, що серед бранців, які взялися за зброю, були й дівчата, та вже не один татарин, кинувшись до них, упав з перерізаною горлянкою.

— Десятнику! Ти поглянь, які дівки біжать до нас… Тепер буджакам і рак свисне! — радісно загорланив Роман Скиба.

А Остап Сподинець, вперіщивши ще одного ворога по макітрі, здивовано крикнув:

— Павле, а серед буджаків є потурнаки![143]А нумо я декому з них голову відітну!

Павло хотів заперечити, але Сподинець вже пробивався до двох чоловіків слов’янської зовнішності, що були у вбранні гайдуків. Вони відчайдушно захищалися від колишніх бранців, що наступали на них. Татари, немов здогадавшись, куди нестримно поспішає козак, відступилися, й Остап опинився перед двома запроданцями.

— Ах ви ж поросячі хвости, облизні бусурманські! Свій люд у рабство женете! — загримав Сподинець, насідаючи на потурнаків.

— Сам прибіг, і тебе нашпигуємо на паличку, спробуєш наших канчуків! — обізвався один із них і кинувся навстріч Остапу.

Ніхто з татар не став на заваді поєдинку чужинських їм слов’ян, і Остап з люттю добивався кончини запроданців. Ці двоє чудово володіли шаблями, і Година побачив, як стає непереливки навіть дужому Остапу. Відірвавшись від свого супротивника, крикнув:

— Ану пригнись, Остапе!

І коли той прудко присів, з пістоля всадив кулю в груди одному зі спритників. Остап, скориставшись цією миттю, шарахнув з усією люттю плашкою шаблі у вухо іншому супротивнику, і той звалився неначе від удару молота.

— Хлопці, до річки тисніть! Дівчата, годі вам, відходьте подалі! — закричав Сподинець, закінчивши бійку з потурнаком.

Та дівчата виявилися неслухами а чи, може, накипіло вже на цих чужинців, і вони вперто перлись до борні. Татари щось там заджеркотіли по-своєму і двоє дужих вояків кинулися збоку на дівчат. У тих дівок і так було по одному ворогу, а тепер стало видно, що не минути їм удару шабель по дівочому тілі… У Павла в цю мить серце ледве не вискочило з грудей від побаченого, і він, кинувши герцювати з двома буджаками, крикнув:

— Остапе, підтримай позаду! — і кинувся до гурту дівчат, які щомиті могли бути розсічені кривою татарською шаблею.

Але таки в останню мить котрась із білявок зойкнула і, немов під косою трава, повалилася на землю.

— Ах ви ж душогубці! Смерть вам до ноги! — закричав Година та розітнув вояка, котрий вразив дівчину, якусь мить розгублено зирив, як конає колишня бранка.

— Це вам не дівки, зараз без макітер лишитеся! — почувся голос Сподинця, і вони вдвох, відтіснивши дівчат, розправились з татарами.

З боку нижньої течії річки прискакало десяток верхових із сотні, і татари, попавши поміж двох вогнів, хто кинувся в річку, а хто впав на коліна, квилячи про пощаду. Та була пересторога не брати полону, і верхівці швидко вирубали ворогів, які без своїх коней не могли чинити належного спротиву.

На тому боці річки все ще чулися голоси козаків і відчайдушний лемент буджаків, які гинули під ударами козацьких шабель. Десятинці кинулися звільняти з пут полонених, які ридали від щастя визволення, такого жаданого й несподіваного. Павло звернувся із закликом до козаків та колишніх бранців поховати убієнних християн, а ворожі тіла прикопати в одній могилі, щоб і сліду не лишилося. Люди хто чим зміг рили могили, а Сподинець кинувся відшукати місце для схову ворожих трупів.

Настала година погребати забиту дівчину. Павло підійшов до жінок, що сиділи навкруг своєї сільчанки, співаючи заупокійні молитви. Вони з Остапом постояли хвильку, з сумом опустивши голови, молячись за убієнну Килину. Двоє подруг стояли, обійнявшись одна з одною, не проливаючи сліз за своєю подружкою. Одна з жіночок підійшла до них, стиха промовивши:

— Погорюйте, дівчата, пролийте сльозу, зарадите собі…

Одна з дівчат, піднявши голову, мовила:

— Виплакали ми сльози, тітонько… Уже не течуть, а ще скільки лити…

Година зі Сподинцем підступалися до дівчат. Помовчали, а тоді Павло й каже:

— Моя вина… Не встиг… У кого мені прощення вимолювати?

Одна з дівчат, піднявши до нього сумні очі, мовила:

— Не вини себе, козаченьку, за смерть нашої подруги. Господь бачив, не грішний ти…

Росла трава, росла

Та й похилилася;

Ждала, ждала мати дочку

Та й зажурилася.

Росла трава, росла

Та й посихать стала;

Ждала, ждала мати дочку

Та й плакати стала.


Визволивши сотні людей з полону, Сильвестр Мигура зібрав козаків і звернувся до них:

— Козаки, визволителі, захисники люду по волі Божій! Слава вам за збереження роду нашого! Не пошкодували ви живота свого заради визволеного люду нашого, заради грядущого… З цієї миті ми оборонці визволеного люду і беремося супроводжувати їх до рідних домівок!

Козаки стояли, вслухаючись у кожне слово неговіркого отамана, а коли він закінчив, звідусіль почулися схвальні голоси, а вгору полетіли козацькі шапки.

Наступного дня сотня Мигури зі сходом сонця вирушила супроводом люду, оберігаючи їх від татарського наброду, що безкарно розгулював на теренах Правобережної України.

Врятовані дівчата — темноока Уляна та зеленоока Павлина — якось непомітно для хлопців і себе почали приростати до десятки. Узяли на себе нехитрі повинності разом з візничими Глухеньким та Бовтуном готувати вариво, коли зупинялися на відпочинок, доглядати за пораненими козаками та впорядковувати татарських коней, що йшли прив’язаними за возами.

Під кінець серпневого дня Павло, не знайшовши поглядом Уляни, шукав її очима, крадькома розглядав стрункий дівочий стан, милувався легкою ходою, наближався до їхнього гурту, аби почути грудні нотки її голосу. Він гадав, що дівчата не помічають його захоплення однією з них, та й не самі лиш дівчата. Одна з сільчанок-дівчат, угледівши, що Павло іде неподалік них, гукнула:

— Ти, козаче, біля нас не крутися… Он татарви по байраках скільки, ой проґавиш ворогів!

Павлові нічого не лишалося, як приострожити свого арабського скакуна та прилучитися до своєї десятки. Гнат Замковий, не витримавши дивних манер свого побратима, під’їхав до нього і співчутливо мовив:

— Що, Павле, дівчат з полону вирятував, а сам попався!?

Нічого було мовити на Гнатові слова, і він, вилаявшись, послав його… подалі від валки оглянути місцевість. Павло уже не міг дочекатися зупинки та облаштування табору, і коли з голови валки почулися крики: «Звертай праворуч! Готуємось до ночі, тісніше!» — серце радісно закалатало в грудях. Дівчата, угледівши, де розташувалася десятка Години, вже порядкували з їздовими, розпалюючи багаття. Козаки швидко закріпили вози поміж собою, прикликаючи на поміч Мосьпана, і він охоче стягував ланцюги під схвальні вигуки козаків.

Зашавкотіли пилки, цюкали сокири, рискалями та заступами обкопували вози, створюючи перепони на випадок ворожого нападу. Десятинці добре попрацювали і до заходу денного світила облаштували захист. Ті, кому випало вартувати, вирушили в засідки, а вільні повсідалися вечеряти. Мабуть, у багатьох козаків уперше в житті було так, що поміж них були дівчата. Уляна ділила кашу, а Павлина розносила десятинцям до їхнього кола, і Павло примітив, як його хлопці міняться з лиця, переймаючи тарілку у свої руки. «Оце тобі й козаки… Кожний норовить доторкнутися дівочої руки, і всі немов на шпикачках…» — подумав Година, спостерігаючи за хлопцями. Та вже коли черга дійшла й до нього, дивно затремтіли пальці, але Павло, стримавши себе, голосно мовив:

— А хто захоче, тому ще дістанеться? А то такі духоти від каші — боюсь, і миску згризу!

Усі весело зареготали, а від казана, відірвавшись від куховарення, жваво обізвалася Уляна:

— Задля спасителів наших немає жалю, і свою віддамо!

Сміялися вже всі, а Павло, скуштувавши ложкою каші, мовив примирливо:

— Каша знатна, та воно й зрозуміло: чиї руки це вариво готували… Не всім так!

Застукотіли ложки козаків, і на якийсь час запала тиша. Павло, уминаючи кашу, спідлоба зиркав на дівчат, які неквапливо їли, поглядаючи в бік козаків — може, хтось попросить підкинути ще черпачок. Та хлопці мовчки доїдали, сором’язливо відвертаючись убік, поспішали сполоснути миски та запити кашу прохолодною водицею.

Павло приніс вже помиту миску і простягнув Уляні, ледве виговоривши слова вдячності:

— Ще раз за вечерю велика вдячність від… нас усіх. Мо’, допомога яка потрібна, ми на вогнище і хмизу натягаємо. Уранці не треба буде метушитися.

Уляна поглянула на нього, і чи від вогнища, а чи від чогось незрозумілого чорні очі дівчини спалахнули вогнем, і неначе аж димком від такого пекельного вогню повіяло. Він стояв, не прибираючи простягнутої руки, і коли Уляна вже опустила голову, якийсь дивний вогонь охопив його єство. Павлина, побачивши, як Павло ярився вогнем, співчутливо мовила до Уляни:

— Ти, подруго, хоч пісню заспівай для хлопців. Вони ж, певно, вже забули, коли й чули дівочі голоси, а ти перша співачка на селі!

— Та заспівати можна, а ти поклич до нас Варку, втрьох і заведемо нашої… — озвалася Уляна і попрямувала за хуру причепуритися.

Десятинці, радіючи, почали вмощуватися колом, перешіптуючись поміж собою. Павло присів збоку від десятинців, а Замковий вже тут як тут — привів до їхнього гурту двох музик. Не забарилася і підспівувачка Варка.

Варка була серед дівчат найстаршою. Рішуче підійшовши до музик, мовила:

— Хлопці, ми затягнемо, а ви вже під наші наспіви лаштуйтесь!

Дівчата, взявши одна одну попід руки, затягнули пісню про дівоче кохання.

Ой там за яром

Брала дівка льон,

Та нічим пов’язати.

Ой недалечко

Мій милий від мене,

Та ніким наказати.

Гей, або прийди,

Або прилинь,

Моє серденько, до мене!

Гей, б’ється, б’ється,

Ще й побивається

Моє серденько без тебе!

Потроху до десятки Години зібралася майже вся сотня, окрім вартових та тих, що сиділи в таємних засідках. Козаки, немов якісь школярики, слухали пісні про дівочу тугу, зрадливе кохання, правдиве чекання милого з війноньки. Статечні їздові тихцем витирали сльози, згадуючи своїх жіночок та дітей, що чекають їх скоріше до рідної хати.

Сотенний Мигура вийшов до кола, підняв правицю і мовив:

— Красно дякуємо вам за пісню, дівчата! А завтра в дорогу, необхідно спочивати всім, а вам тим паче!

Якесь молодецьке відчуття підштовхнуло Павла наблизитись до Уляни, і він мовив:

— Провести вас мушу до гурту — ніч темна, місяць ще не піднісся до небосхилу. Каратимусь думками, а чи все добре.

Біля нього з’явився Гнат Замковий і, здогадавшись, про що говорить Павло, теж обізвався:

— Я з вами, мені Павла самого лишати не можна… — і весело засміявся.

Павло махнув рукою на знак згоди і додав:

— Отак, дівчата, все й стелиться за мною… Оженитися через нього не виходить…

Тепер усі зайшлися сміхом і веселим гуртом заспішили до місця спочинку.

Величезні гурти колишніх бранців сиділи навколо вогнищ, поділившись за одноземством, відчуваючи себе безпечно під опікою козаків. Діти ганялися один за одним верхи на палицях, бавлячись у козаків. Подекуди співали, виводячи тужливими голосами, про долю жіночу. Дівчата зупинилися біля свого гурту, і якийсь молодик, поглядаючи на мужніх козаків, схвально почав про них відгукуватися, не забуваючи нахвалювати Уляну та Павлину. Запросили присісти до гурту, звільняючи місце для чотирьох. Павло сів біля Уляни, з вдячністю кивнувши головою молодикові.

Його обличчя почало пашіти, чи то від жару вогню, чи від близькості дівчини, і він, підвівшись, подякував за гостинність.

— Завтра цілий день у сідлі, пора йти. Правда, Гнате? — мовив Павло, і за ним зараз же схопився і Гнат.

— Ми з Павлиною супроводимо вас недалечко! — голосно мовила Уляна, і обидві дівчини пішли поряд, не сміючи про щось говорити.

— Отак і дійдемо до нашого намету безсловесно? — порушив мовчанку Гнат.

— Та ні. Я хочу вам сказати, що завтра ми вже гуртом повертаємо в бік Чорного Острова, а там і Іванівці наші неподалік понад річечкою Грабаркою, — чомусь невесело відгукнулась Уляна.

— Там наші дороги і розійдуться, Уляно. А ми вирушимо на Бар, будемо під Нечаєм ходити… — підтримав розмову Замковий, відчувши, що Павлові не хотілося говорити.

Прощаючись, Уляна першою простягнула свою ручку, і Павло відчув лагідну дівочу долоню, що своєю теплотою мало не спопелила міцний козацький п’ястук. Не хотілося Павлові відпускати зі своєї руки ніжну і тремтливу правицю дівчини, і він мимоволі підніс її вверх, поцілував та притулився щокою. Уляна стояла, опустивши голову, і тоді Павло ще й ще раз прилинув до її долоні, забувши, що поряд стоїть побратим з Павлиною. Про це раніше пригадала Уляна і зробила порух, аби вивільнити долоню з дужої лабети Павла.

— Та ми підемо… далі ви й самі знайдете путівець до своїх… — мовила з придихом Уляна і, круто повернувшись, пішла.

— Я з тобою… Куди ти побігла? — почувся голос Павлини, і дуже швидко обидві дівчини розчинилися в пітьмі…

Другого дня табором зупинилися понад річкою Бугом, течія якої вигиналася луком навкруж невеличкого ліска, який і став прихистком на ніч виснаженим дорогою людям. Сотник Мигура не зупиняв протягом дня вервечки, що помалу рухалася степом, і зараз для всіх було винагородою скупатися в річці, вимити водою зморене тіло. Їздові заходилися куховарити, а хлопці, викупавши коней, борсались у воді, поглядаючи в бік, де за очеретяними заростями купалися дівчата. Звідти линув принадний дівочий сміх, гамір дітлахів та чулися сердиті голоси матерів, котрі намагались приборкати своїх невтримних непослухів. Десятинці веселою ватагою почали устатковувати захист табору і, зробивши справу, присіли до їжі. Тут і з’явилися дівчата, метушливо кинулись допомагати Бовтуну та Глухенькому порядкувати побіля десятинців Години.

Швидко стемніло, і Павло з Гнатом знову зголосилися бути проводарями дівчат. Якось непомітно для самих попрямували понад річкою вчотирьох, розділившись попарно. Зорі де-не-де тьмяно виглядали крізь хмари, неначе ховаючись від очей зачарованих усамітненістю двох пар, що блукали понад крутим берегом.

Павло взяв руку Уляни і, переплівши її через свою, йшов, вслухаючись у різноголосся серпневої ночі та калатання свого серця, котре заглушувало плескіт річки, що нестримно несла свої води аж до синього моря. Невгамовні та різноголосі співи птахів вчувалися так далеко, і коли у них з-під ніг зірвалася дрохва, вони обоє від ляку прилинули одне до одного та застигли нерухомо, втішаючись відчуттям близькості. Повіяв вітер, огортаючи прохолодою розпашіле обличчя Павла, і він, охопивши руками стан дівчини, запитав:

— Уляно, тобі прохолодно? Зажди, кунтуш накину.

Вона від його слів чи від холоду справді затремтіла, і скоро тепло Павлового кунтуша вгамувало тремтіння Уляни. Так обоє, зігрівшись під одним кунтушем, перестали цокотіти зубами, і, розговорившись, Павло розповів про своє недовге життя, а Уляна повідала, як її з подругою полонив загін буджаків, що немов грім серед ясного неба з’явився в селі.

Оповідаючи жахіття полону, вона знову почала тремтіти від спогадів, і Павло притулився губами до її вуст, нездатний стриматись від принадної близькості. Слова втопилися в пломенистому цілунку, а її руки несміло обвили за шию першого в її житті чоловіка. Козак від любові увесь запалав, ярився, пломенів, неначе розпечена штаба.[144] Душа його вилетіла з грудей і, злившись з її душею, полинула аж до неба, неначе шугаючи поміж зірок. Від незбагненного щастя і радощів обох душ зорі перед ними засяяли та звихрились, немов свічки від подиху вітру.

Ніхто не бачив, окрім самого Творця, якою силою палахкотів вогонь любові, і час немов спинив свій нестримний одвічний хід. Знову війнув передсвітанковий вітерець, та вже немов і теплий, запашний, з гіркуватими запахами полину та тонкими пахощами чебрецю. Молодий ріжок місяця освітив лице Уляни, охолоджуючи його своєю сріблястістю. Павло дивився на дівчину, не сміючи тепер і доторкнутися її лиця, аби не загубити чарівності миті.

Помалу прокидалися денні істоти, і вже неподалік декілька жайворонків повисли над вічними травами, виспівуючи вранішні пісні та чатуючи свої гнізда. Невеликі зграї качок і гусей поспішали знайти кращу пашу для своїх виводків. А десь ближче до того берега снували по воді лебеді, витягуючи шиї один до одного, неначе запитуючи: «Ну як я тобі?»

Яро зачервоніло за лісом, який тулився до річки, і нарешті з’явилося червоне коло сонця, яке величним і рівномірним рухом попливло небосхилом. Починався новий день, день розлуки, надії й сподівань у нескінченності людського буття…



Всі дороги — до Збаража | Вітри сподівань | Примітки