home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Пора до Варшави

Цього дня до світання загуркотіла двоколка з Чигирина в бік Білої Церкви з чотирма товаришами на ній: Іваном Яровим, Степаном Кукутою, Олексою Петьком та Овсієм Болботом. До сьогоднішнього ранку не відав ніхто з них, що доведеться бути разом у ворожому лігвищі, й тому вони словесно розважалися, хилитаючись на солом’яній підстилці, яку їм дбайливо облаштував їздовий Григорій Падашуля. Позаду воза чвалали, нудьгуючи, двоє скакових коней, якими сотник Гусак обдарував їх, проводжаючи у далеку путь.

Через декілька днів вони наблизились до Білої Церкви, зіскочили з воза і на радощах побігли попереду нього, вітаючись покриками з містом, яке лежало перед ними на тлі вечірнього небосхилу. Зупинилися перед Замковою горою, й Іван, який уже бував у місті, вирушив підшукати постій.

Через якийсь час вони спали при дворі привітних господарів, виснажені, але нагодовані й упорядковані.

За декілька днів проїхали Чуднів, прямуючи до Ізяслава, і далі на Кременець, але зустрічний люд, який тікав з тих місць, попереджав про великі загони ляхів, які нишпорили навкруг Ізяслава. Їздовий, покумекавши з хлопцями, вирішив далі доправляти північніше — через Острог. Дякувати Богові, не зустріли ворожих роз’їздів і зупинились постоєм в Острозі, а вранці вже вирішували, як мандрувати далі. Вирішили гуртом добиратися до Берестечка, а там один з них (знали, що це Степан Кукута) залишиться по угода з полковником, а чому — ніхто з хлопців його не розпитував.

Після Берестечка, та ще й полишивши в ньому свого товариша, хлопці занудьгували, але ненадовго.

Проминуло ще декілька днів у дорозі, і вже перед ними — містечко і фортеця Замостя. Вирішили до темряви підшукати зручне місце для ночівлі, не заходячи до містечка, як мовив їздовий Падашуля: «Ляське забороло…» — і вилаявся.

Прокинувшись вранці, Яровий побачив, що серед них немає ще одного попутника, — от хитрий Овсій Болбот! Все зрозумівши, він з посміхом поглянув у бік Олекси Петька та запитав:

— Олексо, а ти ще довго будеш за мною тягтися чи теж хутко зникнеш одного дня, а то й ночі?

Той весело засміявся і, поглянувши в бік їздового, мовив:

— Та майже під саму Варшаву, а там…

Тепер вони уже вдвох реготали, а Григорій поглядав на них та посміхався у вуса.

Після аж занадто заправленої сальцем каші, їздовий Григорій невесело мовив:

— Оце, хлопці, я вас і лишаю тут… Заради вас і тяглися позаду верхові коні.

— Добрячий гурт у нас був, а тепер кожен по собі… — невесело вже промовив Іван, і всі троє почали збиратися в дорогу.

Хлопці посприяли Григорію перевірити воза, піднявши спинами то один, то другий бік, і коли той задоволено потер долонями та подякував їм за поміч, попрощалися та роз’їхалися в різні сторони.

Іван з Олексою подалися шляхом на Люблин, тримаючись разом, але незабаром зрозуміли, що на них звертають увагу зустрічні військові та звичайні люди. Зупинившись у густому березовому гайку на спочинок, вони вирішили продовжити шлях окремо, відповідно кожний по своїй легенді. Не хотілося полишати один одного та ще в чужій стороні, але кожний відчував, що так буде безпечніше, і, обійнявшись на прощання, Іван першим виїхав на шлях, озирнувся і привітно махнув рукою Олексі Петьку.

Через тиждень важкого шляху наодинці Іван Яровий зупинився неподалік Варшави, побіля малопримітного містечка Юзефува і перед тим, як заїхати до Варшави, вирішив привести себе до ладу. Знайшов зручне місце неподалік шляху, побіля мальовничої річки Свідер, накупався вволю та зголив вуса й бороду, бо пам’ятав, що Стас, за якого він себе видаватиме, не мав вусів. Під вечір він зі своїм верховим конем мали такий вигляд, ніби щойно з приємного виїзду. Свого нового коня Іван назвав ще по дорозі на свій лад, і той тепер на свою кличку Багряний відзивався, особливо коли він його погладжував попід шиєю. Кінь дуже любив доброзичливе ставлення до себе, і коли новий господар за ним старанно доглядав, він терся об Івана головою та вдячно пофоркував, признаючи його своїм володарем.

Цього дня не було куди поспішати, й Іван, прокинувшись від вранішнього співу птахів, відв’язав повід з руки і лежав на спині, слухаючи пташине різноголосся. Думкою полинув до своєї любої Марії, що залишилась у Чигирині без його опіки й ласки. Хотілося підглянути, якби те було можливим, що зараз робить його жіночка, а чи згадує про нього, і так щемливо стало під серцем, захотілося пригорнутися до неї і послухати штовхання їхнього маляти…

Та раптом він почув, що пташиний спів змінився, а сороче скрекотання перебивало заспокійливі пташині голоси. Швидко схопившись, за одну мить досяг коня і, взявши його за вузди, завів у кущі, причаївшись в очікуванні. Пролунало декілька пострілів, і Іван, забувшись, потягся рукою, де мав бути пістоль, та, спохопившись, що він без зброї, хутко замотав поводом морду Багряному. Незабаром почулися вигуки, зовсім поряд загупали ноги, й на галявину вискочив гарно одягнений панич, та не встиг він сховатися, як постріл звалив його на землю. На краю галявини з’явився якийсь чолов’яга, на вигляд розбійник, побачив, що куля зробила свою справу, задоволено вигукнув і зник у напрямку шляху. А на шляху чулися жіночі жалібні крики та плач. Тільки зараз Іван пожалкував, що не мав із собою зброї, окрім звичайного ножа, і сидів, прислухаючись, що буде далі. Та коли від шляху почулися вже не плач, а моління про помилування і зловтішні чоловічі голоси, він не витримав. Залишивши Багряного в прихистку, кинувся до забитого панича, забрав у нього шаблю й мушкета і подався до шляху, сторожко оглядаючись навкруг. Побіля шляху стояла панська коляса під чотирма кіньми, а з неї викидали якісь речі двоє грабіжників. Третій стояв поряд, тримаючи оголену шаблю, загрожуючи нею панянкам, які застигли перед ним на колінах, тримаючи голови в покорі. Ніхто не помітив, як Іван легким бігом беззвучно опинився поряд з грабіжниками. Один з них раптом побачив Івана і застиг з роззявленим ротом та коробом у руках, видавивши з себе якийсь загрозливий покрик. Той, що стояв із шаблею побіля панянок, повернувся в бік Івана і порухом руки хотів відбитися від нападу, але від разючого удару Івана звалився, немов сніп.

Панянки все ще стояли на колінах головами донизу і почули тільки глухе гупання тіла забитого їхнього ката. Не второпавши, що скоїлось, вони заверещали так, що в одного грабіжника вивалився з рук короб і гепнув його по ногах. Він заволав від болю та переляку від побаченого, а його поплічник кинув торбу і, завивши з жаху, пустився навтіки, аж п’яти заблищали. Іван підбіг до того, що звалив собі на ноги короба, бо побачив, як його рука потягнулася до пістоля, але не встигла і висмикнути його з-за череса, як Іванова шабля випередила його наміри. Огледівши місце події, Іван підійшов до заціпенілих панянок і кінцем шаблі перерізав сиром’ятину, якою в них були пов’язані за спиною руки. Від несподіванки вони обидві попадали лицем вниз і витискували з себе якесь схлипування, не зовсім схоже на жіночий плач. Іван підняв одну з них, роблячи спроби поставити на ноги, але вони в неї підкошувалися, і він несподівано навіть для самого себе вигукнув:

— Проше, пані, тримати ноги, скоріш до дома!

Пані почала приходити до тями, а за нею і її служка, як здогадався Іван. Служка зараз же кинулась до своєї пані і повела її до коляси. Іван зрозумів, що тут він поки що не потрібний, і заспішив на галявину дізнатися про стан того пана, що в нього палили з пістоля. Піднявши його з землі, побачив, що пан уже віддав Богу душу і, зваливши важке тіло на спину, заспішив до шляху. З розчинених дверцят карети виглядала служка і, коли побачила, що Іван несе закривавлене тіло пана, злякано заховалася всередину. Поклавши ношу побіля карети, Іван швидко оглянув коней, які при наближенні до них схвильовано косили на нього очима. Упряж була непошкодженою, і, повернувшись у кущі, Іван забрав свого Багряного та прив’язав позаду карети. Заглянув усередину карети і, побачивши, що пані все ще не при собі, запитав служку, яка перелякано дивилась на нього:

— Куди єхац?

Та махнула невизначено рукою, не проронивши ані слова. Поклавши тіло пана позад місця візничого, Іван, взявши віжки, вйокнув на коней, і вони зрушили з місця. І вчасно. Збоку почулися тупіт коней та погрозливі крики. На шлях навперейми вискочило декілька вершників з пістолями в руках. Зрозумівши, що спасіння тільки у скорій втечі, Іван піддав батогом по крупах коней, і вони понеслися, набираючи швидкість.

Декілька вершників, що вискочили на шлях, побачили, що на них щодуху несеться карета під чотирма кіньми, і звернули зі шляху. Та серед них виявився і відчайдух, який спрямував свого коня навстріч, та віжки тримав не звичайний візничий — і Іван, піднявшись на ногах, без промаху «всадив» кулю в цього сміливця. Кінь забитого, відчувши себе вільним від свого володаря, звернув убік, і карета пронеслася повз нього. Позаду почулися постріли та перелякане іржання коня.

Іван поглянув назад і побачив, що переслідувачі зупинились, а Багряний слухняно чвалає за каретою. Попереду замигтіли будиночки, і незабаром карета вкотилася в якесь містечко. Натягнувши віжки, Іван зупинився на майдані побіля невеликого костьолу. Зістрибнувши з підніжки, примотав віжки до стовпа, який і стояв тут для того, щоб прив’язувати до нього вози та карети. Широко відчинив дверцята карети і, побачивши, що обидві пані вже отямилися, мовив, роблячи рукою запрошення:

— Проше, панночки, на вільне повітря!..

Служка простягнула руку до Івана, і він допоміг їй зійти сходинками на землю, а тоді вони вдвох, ставши з боків побіля дверцят, допомогли зійти вниз блідій, немов полотно, пані. Вона роззирнулась навкруг і з якоюсь пересторогою запитала:

— Мій Бронко докад подетіся од мене?

Служка стояла, понуро опустивши голову, а Іван зрозумів, що доведеться йому говорити правду про її чоловіка. Він узяв її під руку і, підвівши до місця візничого та вантажу, кивнувши головою в бік покійника, відійшов назад. Зрозумівши, що її Бронек лежить мертвий, вона заголосила з невимовною тугою за любим їй мужем. Зачувши голосіння пані, на майдан почали збиратися люди, а до неї підійшов ксьондз і, заспокійливо взявши її за плечі, відвів подалі від карети. Двоє дужих хлопців опустили пана Бронека на землю, а потім поклали до однокінки, яка під’їхала невдовзі. Осміліла служка наказала Іванові їхати каретою за ними до обійстя. Весь люд, що зібрався, зупинився побіля садиби з двоповерховим кам’яним будинком і високим муром. Відчинилася залізна брама, і звідти миттю вийшли дворові побігачі, один з них узяв провідного коня за вузду і, кивнувши Івану головою, аби той залишався на місці візничого, повів карету в глибину двору до стайні.

Іван чув, як у дворі заголосили люди, оплакуючи смерть пана, а коли карета зупинилась, він із сумом поплескав по крупові одного з коней та заходився одв’язувати свого Багряного, аби їхати далі у своїх справах.

В обійстя набилося люду, бо, вочевидь, пан був значущою людиною, й Іван, не привертаючи до себе уваги, повів Багряного до воріт. Вже побіля воріт його зупинила служниця і, залопотівши щось, махнула рукою, щоби Іван прямував за нею. Знову повернулися до стайні, і наймичка, сказавши, щоб Іван залишив коня при стайні, запросила його йти за нею. Опинилися побіля невеличкого кам’яного будиночка. Служниця голосно промовила:

— Проше пана, лаштуйтесь до ютра, вєчєряті тутзє!

Поспішати не було куди, і він поволі пішов подивитися, як конюх облаштував його Багряного. Той якраз порався з виїзними кіньми з панської карети, й Іван, назвавшися Стасом, запропонував підносити воду з криниці, зруб якої виднівся на причілку конюшні. Конюх радо кивнув головою і кинув на ходу, не перестаючи очищати голінки коня від багнюки:

— Штефан назвисько маю.

До вечері впорались зі Штефаном з усією роботою, та найважче було порядкувати побіля заплямованої кров’ю карети. Штефан попрохав зробити це Івану і, коли закінчили обмивати, із вдячністю поплескуючи по плечу, мовив:

— Дзенкую, Стасе! Лячно мені було!

Незабаром прийшла служниця Сташка, як її назвав конюх, і повідомила:

— Вечером всі побіля пана Бронека, канонік заказані праца!

Нові знайомі обмили один одного від бруду і заспішили до панського будинку, де отець канонік відспіває загиблого Бронека.

Три дні Іван пробув у Дралєвських, допомагаючи в панських клопотах. Їздив зі слугами на пошук тіл забитого візничого та супровідного на тому нещасливому виїзді до рідні пані Павліни, знайшли та поховали з честю, відповідно до католицького обряду.

На четвертий день слуги прийшли проводити Івана до старого Генрика Дралєвського, який чекав на нього у себе в будинку. Старий Дралєвський вигляд мав молодцюватий, але було видно, що події останніх днів підкосили його здоров’я. В довгій розмові він розпитав про смерть сина, Івану довелось прикрашати обставини останніх хвилин життя його сина. Далі розмова пішла про Іванове життя, і він впевнено розповів про життя Стаса, який був слугою у панів Важинських у Бондижі під Замостям. Іван відчув, що розмовою пан Генрик залишився задоволений, і наприкінці звернувся до пана з проханням залишити їхню садибу та їхати до Варшави, де він сподівається влаштувати своє життя як фахівець з верхових коней. Пан Генрик доброзичливо кивнув головою і мовив, що завтра він усе вирішить по-доброму.

Після вечірнього облаштування стайні та доглядання коней Іван зі Штефаном полягали на траву побіля криниці, і Штефан несподівано сказав:

— Стасе, а пан наказав пильно оглянути збрую і сідло на твоєму Багряному.

Іван замислився, а тоді ніби знехотя запитав:

— То і що ти там угледів на моєму Багряному?

Штефан хитрувато посміхнувся і задоволено відповів:

— А що було глядіти? Збруя польська, і сідло на наш лад, а кінь у тебе добрий, панський…

Через якийсь час, помовчавши, додав:

— Пана бере сумнів, ти ж русин…

— Русин. То й що? Я з малолітства при Важинських, бо сиротою лишився, а вони мене прихистили, — сумно відказав Іван, і обоє замовкли.

Другого дня пан Генрик робив огляд обійстя після кількаденної перерви і сам підійшов до Івана, який саме порядкував коло верхового жеребця.

— Стасе, застоялись мої верхові, час уже прогнати їм кров… А ти відклади дорогу до Варшави, у мене пропало двоє гарних помагачів, а коні мають потребу в людських руках… — сумно мовив пан, дивлячись поверх голови Івана.

Від цих слів Іван внутрішньо напружився, гарячково думаючи, як йому відповісти.

— Воно можна було б, заробіток мені он як потрібен. Уже багато часу, як панів моїх не стало, нікому дбати за мене, — відповів Іван і перехрестився, бо згадав небіжчиків.

— Добже, добже, зайди вечором до мене, говорити будемо! — сказав пан і пішов далі оглядати свої маєтності.

Увечері пан був привітнішим, ніж того разу, і за догляд за двома верховими кіньми, та ще при нагоді бути візничим під час вояжів каретою, призначив платню в чотири злотих на місяць. Почувши це, Іван вдячно став на коліна і подякував панові Генрику, а той, підвівшись, поклав руку на схилену Іванову голову і розчулено мовив:

— Ти заслужив таку мою благість, не кинув сина на поталу вбивцям і синову жону врятував… не зобиджу такого хлопа.

Вранці Іван уже осідлав панського верхового коня Камертона і виїхав на ньому в бік прилуки, не підганяючи його зірватися на чвал, хоч він і робив спроби відчути лет стрімкого бігу опісля застою. Сонце наразі тільки виглянуло з-під ближнього гаю, і стояв чудовий ранок, який обіцяв погожу днину. З гайків доносилися запізнілі солов’їні співи, про себе також заявляли безліч голосів інших птахів, та коли-не-коли чулося кування зозулі.

В чудовій місцині стояло обійстя Дралєвських, і, від’їхавши на значну відстань, Іван оглянувся, а примітивши якесь узвишшя, піднявся на нього і почав розглядатися. Вловив себе на думці, що він чужий у цьому краї і більше милується не красотами довкілля, а розглядається — куди він втікатиме, якщо доведеться. Почав повертати до обійстя пана Генрика і вже через якийсь час сідлав до вигулу Клясику, сріблясту кобилу в чорних цяточках. Вона сприйняла Івана як свого володаря, і він легкою риссю об’їхав прилісну прилуку, а зворотний шлях подолав, не поспішаючи, намовляючи граціозній кобилці ласкаві слова.

Все в Івана складалося буцімто добре і заспокійливо щодо подальшої долі, але він пам’ятав, заради чого полишив свою родину і опинився тут — під самою Варшавою. Почав мислити, якби йому час від часу навідуватися до Варшави і в умовному місці забирати звістки до Хмельницького від його таємних підтримувачів.

Та невдовзі трапилася нагода й навідатися до Варшави. Пан Генрик наказав назавтра готувати карету для поїздки до Варшави, й Іван з радістю сприйняв це доручення. Пораючись побіля карети, він мугикав про себе якусь козацьку пісню, коли до нього наблизився Штефан і мовив:

— Знаю, ти завтра до Варшави, а пан у справах може бути там до вечора. Зайди до кухарки Клавди, візьми харч… Так завжди до тебе було…

Іван вдячно кивнув йому і по закінченні справ заспішив до Клавди. Кухня була з причілку панського будинку, і коли Іван з’явився на порозі кухні, Клавда зустріла його досить холодним поглядом:

— Не ходи до кухні, я сама поставлю вранці побіля дверей на тримутці[18] твій харч! — випередила його прохання кухарка.

Йому нічого не залишалося, як кивнути головою на знак вдячності й повернутися до нічного притулку.

Прокинувшись раніше звичайного, Іван вибіг через задню хвіртку до плеса і, збадьоривши себе, поплавав декілька разів на той берег і назад. Звеселілий, заходився перевіряти упряж.

Через якийсь час прибігла схвильована гувернантка Марися і переказала, щоби він не зволікаючи підкочував карету до фасаду будинку.

Іван чомусь захвилювався, бо хотілося все робити так, аби панові сподобалась його обхідливість як візничого.

На ґанку з’явилися пани: пан Генрик і невеличка приємна пані Халина, за ними повискакувало душ із п’ять челяді, й Іван, відчинивши дверцята карети, чемно вклонився, запрошуючи панів усередину.

Дорога до Варшави видалася Іванові недалекою, бо ще й сонце не почало припікати, як карета вкотилася до міста. Іван почув, як його в спину штовхнув через отвір позаду пан Генрик, і він зупинився та хутко зіскочив з лавки на землю й запобігливо відчинив дверцята.

— Буду поряд з тобою, Стасе, перший твій виїзд буде показовим, щоби місто добре опанував! — промовив Генрик і забрався поряд з Іваном на лавку візничого.

— Споглядай не поспішаючи, — гордовито мовив пан і в міру руху карети розтлумачував здивованому Івану, показуючи на ті чи інші споруди, які вразили того своєю величчю та розмірами.

Карета загуркотіла бруківкою, а навстріч почало з’являтися більше карет та хур при двійній упряжі.

— Це, Стасе, і є головним Королівським трактом, по ньому ми завжди будемо приїздити до міста, — мовив пан і взявся показувати маєтки литовських магнатів Радзивіллів.

Далі пан Генрик вказав на величний маєток польського короля і додав, що при ньому є школа польських лицарів, де з часом навчатиметься його внук Янек.

Від баченого Іван так здивувався, що на пояснення, де що розташоване, тільки кивав головою. Попереду постав незвичайний пам’ятник, Іван випередив пана, вигукнувши:

— Пане Генрику, а кому сей так високо поставили, мабуть, королю?

— Так, так, дивись, яку славу має король Сигізмунд, ревний католик та приборкувач смути, — захоплено вигукнув Генрик, а потім додав: — Така буде і Яну Казимиру, що от-от подавить хлопів разом з їхнім хлопським Хмельницьким, скоро буде вже, чекає на нього паля на Пекельці[19] побіля муру.

Проминули плац Замковий, на якому стояв королівський замок, і пан наказав виїжджати на Ринкову площу, запруджену возами, каретами і людом, що сновигав під самими копитами коней. Звідусіль чулися крики візничих та голоси тих, хто торгує. Пан Генрик наказав зупинитися побіля резиденції міського голови — війта і, злізши з лави візничого, сам від чинив дверцята карети і чемно запросив зійти пані Халину. Іван догідливо підтримав під руку пані, й вона, зійшовши на бруківку, впевнено оглянула площу, а тоді під ручки з паном Генриком вони попрямували до будинку війта.

Примотавши віжки до окоренка, Іван почав оглядати чуже для нього місто та гадати, як же це йому вдаватиметься забирати послання від людини Хмеля у Варшаві. Треба відшукати костьол Святого Хреста і там у відомому йому місці, про яке йому розповів полковник Лаврін Капуста, в одній з ніш поміж цеглою треба буде забирати дорогоцінні папірці, в яких будуть послання до гетьмана.

Поряд стояла небагата карета, і при ній обертався круглолиций, з повними губами молодик. Іван дружньо з ним привітався і також почав оглядати свою карету. Через якийсь час заліз під карету і, погойдавши її ногами, виліз із-під неї та, скрушно хитаючи головою, ні до кого не звертаючись, мовив:

— От бісова вісь, чи витримає зворотний шлях. Пан заб’є…

Молодик співчутливо поглянув на Івана. Тоді Іван, спитавши молодика, як його звати, звернувся до нього невдоволеним голосом:

— Зденеку, доглянь за моїми вороними, а я хутко пригляну десь металевого пакола та підсилю вісь. Мислю, що доправлю панів до Юзефува!

Той співчутливо кивнув головою, а Іван, накинувши на дверцята карети колодку,[20] швидко рушив у напрямку королівського палацу. В голові стугоніло від людського гомону, до якого він не звик, та й від хвилювання: а чи знайде він заповітне місце схову того послання?

Через якийсь час він уже був побіля Королівської резиденції і, наблизившись до собору Святого Хреста, побожно перехрестився та, постоявши недовго, благоговійно схрестивши руки, почав обходити собор навкруг, пригадуючи місце схову послання. Як йому й було мовлено, на одному з кутків підніжжя він запримітив щілину і, піднявши якусь друзку, хвилюючись, знову наблизився до відомого місця. Іван не міг себе перебороти, щоб швидко видовбати того папірця і піти геть. Знову благоговійно постояв зі схрещеними руками і, озирнувшись навколо, нагнувся та копирснув зі щілини невеличку штуку. Та вже більш стримано відійшов від стіни, судомно стискаючи в руках здобуту річ. Далі все хутчіше віддалявся від собору, а тоді і зовсім заспішив підтюпцем, раз по раз вигукуючи причіпливе слово-ім’я: Святко! Святко!..

Попереду вже видно було залюднену Ринкову площу, і, стишивши ходу, Іван підійшов до залишеної ним карети. Побачивши Івана, його новий знайомий зраділо махнув рукою та заспокійливо мовив:

— Пана твого не було. Я бачив, як вони ішли до війтового дому і ще не вертали…

Іван радо кивнув йому, мовляв, добре, а тоді, немов виправдовуючись, каже:

— Далеко не зміг відійти, застрахався… по дорозі заїдемо до коваля, нехай гляне під колясу…

Тепер у Івана був час розгледіти Ринкову площу та придивитися, чим люд торгує, послухати настроєність юрби. Відійшовши від карети, Іван дістав добуту річ і, зробивши вигляд, що це гроші, розглянув її. Це був маленький згорточок, обв’язаний ниткою, і він на ходу надійно заштовхав його за черес у потайну кишеню.

Невдовзі пани Дралєвські з’явилися, задоволено перемовляючись поміж собою, і коли Іван відчинив дверцята, пані Халина одна зайшла до карети, а Генрик знову вмостився побіля Івана, махнувши рукою, мовляв, вперед.

— Звертай до вузького потічка, рухаймося по Подвалє, навкруж міського валу. Маю справу в будинку ката, — заговорив пан Генрик і загадково поглянув на Івана.

Зупинилися побіля цього нещасливого будинку, й Іван весь напружився, коли пан хутко полишив карету і зник за порогом непоказного будиночка. Довго не з’являвся, й Іван сидів, занепокоєно перебираючи віжками. «Невже мене вистежили?.. Живим не дамся клятому кату… Матір Божа, відведи від мене сокиру губителя душ людських!» — думав про себе Іван. А коли на порозі з’явився пан з якоюсь дівчиною зі скринькою в руках, він ледве не пришпорив коней від несподіванки та закричав на коней, а можливо, самому собі:

— Тпру, скажені! Стак![21]

Коні схарапудились від крику і ледве не зірвалися в біг, та Іван опанував себе і, натягнувши віжки, примирливо мовив:

— Добже, добже, спокожнє…

Пан з молодою дівчиною підійшли до карети, і Генрик здивовано поглянув на Івана та, відчинивши дверцята, запросив молоду панянку всередину. Знову забрався на лаву поряд з Іваном і вони рушили далі. Пан задоволено розглядався та показував Іванові визначні місця Варшави, а побіля монастиря єзуїтів наказав зупинити карету і щось прошепотів про себе, й тільки тоді рушили. Далі їхати не стали, бо пан мовив, що попереду Гнойні місця, й Іван, повернувши карету у зворотному напрямку, із задоволенням підігнав коней.

Знову виїхали на Ринкову площу, і побіля одного з будинків, ошатного на вигляд, пан мовив:

— Тут мешкає лікар самого короля, я бував у нього… Справжній Авіценна, вилікував мене…

Тепер Іван зворотний шлях добре второпав і, поминувши королівський маєток та собор Святого Хреста, виїхав у напрямку панського маєтку — на Королівський тракт.

За містом знову зупинилися, і пан, лукаво посміхаючись у свої закручені доверху вуса, мовив:

— Видів панночку? Буде працювати в маєтку кухаркою. Зофією звати. Клавда стає неповоротка та одутлувата…

Іван кивав головою, погоджуючись з паном, і той в доброму гуморі вмостився в кареті, й знову патика[22] штовхнула Івана в спину, щоби їхав далі. Невдовзі вже були у маєтку, й карету повибігала стрічати вся панська челядь. Дворовий допоміг Івану притримати коней, допоки пан Генрик з панною Халиною не вилізли з карети, а коли за ними з’явилася молода чепурненька служниця, Штефан розплився в усмішці й аж подався вперед, розглядаючи її.

Паняночка вийшла і, тримаючи поперед себе скриньку з речами, з цікавістю роззирнулася довкола. Цього вечора всі чоловіки з обслуги маєтку обговорювали, яка гарна в них буде кухарка Зофія, і кожен, звичайно, марив заволодіти її серцем.

Здобувши послання у Варшаві, Іван тепер нетерпеливився, аби скоріше доправити його в умовлене місце під Вульку, що на шляху до Люблина. Він оглянув свого Багряного, підсипав йому фуражу та напоїв удосталь водою. Увечері догодив Штефану, коли той із піною на губах вихваляв Зофію: Іван почав нахвалювати і Штефана, недвозначно натякаючи на те, що рівного новій кухарці, окрім нього, він не бачить. Той аж сяяв від передчуття скорих душевних зносин з гарненькою паняночкою. Коли Іван мовив йому, що хотів би вигуляти свого Багряного, який уже декілька днів застоявся в стайні, той махнув рукою, мовляв, звичайно, не до тебе…

Впевнившись, що панам він сьогодні не знадобиться, Іван вивів свого застоялого коня і виїхав через задню хвіртку на луговину. Теплий безвітряний вечір обіцяв бути вдалим для Іванової справи, і, легенько піддавши шпорами попід боками коня, вирушив завершити справу, заради якої він тут і був…

Допоки сонце ще не заховалося за обрій, встиг вибратися на шлях, який вів до Люблина, і коли кінь розім’явся, пустив його учвал. На шляху стрічалися верхові й карети, але наставав вечір і всі поспішали до своїх нічлігів, не звертаючи уваги на одинокого вершника.

Добрався Іван до Бульки вже майже в темряві і знайшов прикмети, де було те умовлене дерево з дуплом, щоби в нього опустити послання.

Довелося довгенько поблукати, водячи за повід Багряного. Ще раз впевнившися, що це те дерево, вражене блискавкою, Іван намацав отвір дупла вище від своєї голови та, витягнувши звідти округлий камінь, поклав послання, притиснувши ним. Трішки постояв, прислухаючись до навколишніх голосів птахів та звірів і, не відчуваючи жодного занепокоєння, повів під вузди Багряного подалі від умовленого місця.

Зворотний шлях виявився набагато важчим, але Іван зрозумів, що надолужати час у темряві, підганяючи коня, не можна. Розміреною ходою добрався до переправи через річку Свідер, але, знаючи, що на ній може бути якась охоронна залога, вирішив знайти мілке місце і перейти річку вбрід. Наблизившись збоку, подалі від переправи, до річки, він зрозумів, що про це не треба навіть і мислити: річка була наповнена водою по самі верхи берега, і було чути швидкоплинний плескіт води.

Знову вибрався на шлях і, набравшись духу, неспішно рушив до мосту. Обмірковував на випадок зупинення його сторожовими вояками, що говоритиме, аби виправдатися за нічний переїзд. Ось уже кінь затупотів копитами по дощаному настилу, і при неясному світлі місяця він не побачив на переправі нікого. Багряний перейшов міст, й Іван підігнав його, аби хутчіше відійти від мосту. Не встигли вони віддалитись й на п’ятдесят сажнів, як позаду почувся нервовий оклик заспаного охоронця:

— Повротем до мне, кто там?!

Іван від несподіванки хотів зупинити коня, але від чуття його вразливості від незрозумілої мети нічного вояжу змусило пришпорити Багряного, і той слухняно взяв з місця вчвал. Позаду заволали: він чув якісь незрозумілі слова, але кінь уже набрав швидкість, і вони помчали в темряву, подалі від небезпечного місця.

Дякувати Богові, шлях освітлювався місяцем, і коли позаду бабахнув постріл, Іван був уже на безпечній відстані. Проскакавши про всяк випадок близько одної милі, він стишив лет Багряного і, вглядаючись у темряву, лугом заспішив до маєтку пана Генрика. Знайшовши примітне місце, де вже треба було звертати зі шляху до луговини, він полегшено зітхнув і по вранішній росі на густому травостої попрямував до маєтку пана.

До хвіртки під’їхав, коли вже на сході небо підсвітила вранішня зоря. Ставши на спину Багряного, перебрався через високу огорожу та, зсередини відсунувши засув, завів забрьоханого коня до садиби. Причепурив свого вірного товариша й підсипав йому вівса, а сам вклався спочити після бурхливих подій минулої ночі.

Розторсав його Штефан, боляче піддаючи попід боки та примовляючи:

— Піднімайся вже, Стасе, дідько б тебе вхопив, я всякій худобині дав харчу, поїти її треба!

Іван швиденько впорався зі своїми повинностями і з бурчання Штефана зрозумів, що той на нього особливо не гнівається.

— Друже Штефане, заблукав звечора, довелося в переліску чекати, доки місяць зійде, щоб утрапити до маєтку. Вже віддячу тобі за турботи! — весело звернувся він до конюха, і той задоволено засміявся.

Тільки зараз Іван відчував задоволення від виконаного ним завдання і в доброму гуморі провів увесь день, виконуючи забаганки Штефана, а тому, звичайно, подобалось підганяти свого товариша.


Чигиринська весна | Вітри сподівань | Десятник Павло