home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Десятник Павло

Весна 1649 року застала Павла Годину далеко від зимового спочинку в Старокостянтинові після бойового походу з військом Богдана Хмельницького під Замостя.

З наближенням весни оживилися ляські ополчення й почали турбувати набігами на навколишні містечка та зривати свою злість на їхніх мешканцях. Виявляли тих, хто ходив за Богданом на війну, вішали на шибениці або саджали на палю, а обійстя пускали з димом. Полилася знову кров селянська, пани ляхи вибивали з голів своїх холопів й думки про волю. До Чигирина потягнулися вістові зі скаргами на звірячі знущання панів над своїми колишніми холопами, які вже, зазнавши волі, не хотіли гнути шиї на остогидлого пана або орендарів маєтків — жидів.

До Старокостянтинова збиралися втікачі від ляської помсти та шукали захистку побіля козацького полку, що стояв на сторожі по лінії миру, яку встановив одноосібно Хмельницький по річці Горині через Старокостянтинів у напрямку Кам’янця.

Павло зі своєю десяткою в склад загону з тридцяти вершників трюхикали в напрямку Купелі, що була у верхів’ї річки Південний Буг. Їхній загін під зверхником Андроном Паталахом вже третій день не полишав кульбак, роблячи спроби захопити знаючого «язика» та вивідати пересування ворожого війська.

— Дозволь мені відокремитися від загону та ходити назирці за вами, — звернувся Павло до Андрона перед нічним відпочинком.

Коли козаки влаштувалися на ніч у затишному ярку, вони відокремились від усіх і, порадившись поміж собою, подалися спати до своїх гуртів.

Прохолодний ранок підняв усіх на ноги ще до вранішньої зорі, і коли навкруги посвітлішало, десятка Години розпрощалась із товаришами та вирушила в бік Старокостянтинова. Проїхавши зо дві версти, Павло зупинив свою Купину і повідомив козаків, що вони таємно йтимуть слідом за своїм загоном, додавши:

— Так треба!

Побродивши околясом, Павло знайшов знайомі місця і впевнено направив свою десятку в напрямку Медина. По обідній порі зупинилися в чагарнику і, розпаливши багаття, зварили собі кулешу, аби хоч раз на день з’їсти гаряченького. Після їжі Павло наказав усім накинути на себе покривки з прилаштованими до них гілками. Тепер неподалік попереду рухалися два найкмітливіших з десятки — Хомула Спиридон та Мандрика Андрій. До вечора ніякої веремії не сталося, а Павло перед тим, як розставити дозорців, повідомив хлопців, що вони ходять слідом за загоном Паталаха, бо є підстави думати, що за загоном весь час стежать.

Вранці неподалік від них почулося іржання коней, і Павло наказав швидко перемотати повіддям морди своїх коней. Сторожко вивели коней з ярка, і, залишивши старшим Стеця Коляду, Павло з Глібом Зайченком піхом вирушили оглянути місцевість.

Невдовзі чутливий нюх козаків привів їх до озерця, де паслися коні, а десятка з півтора невідомих вояків снідали побіля вогнища. За кульбаками, які виднілися на конях, та уривками слів Година здогадався, що перед ними ляхи. Знаючи, що десь неподалік причаїлися їхні дозорці, Павло з Глібом тихцем позадкували і, підвівшись, швидко рушили до своїх. Хлопці здалеку побачили, як квапився їхній десятник з товаришем, і скочили на коней.

— Таки ми їх вистежили, хлопці! Не дамо промаху, затяті вояки — здалеку було видно! — на ходу сповістив Година і хутко скочив у сідло.

Тепер попереду їхали Павло з Остапом Сподинцем та Андрієм Мандрикою, а позаду за ними рухались решта, поділившись по двоє. Павло відчував, як бентежились його хлопці, а в самого від невідомості аж у горлянці пересохло та час від часу витирав холодний піт, який заряснів на чолі. «Добре було мені з моїми побратимами, де вони зараз, Андрій з хлопцями?.. А тепер усе на мені, схиблю — всі тут і поляжемо», — роїлись думки. Хто-хто, а Павло добре пам’ятав, чим закінчуються зустрічі з ворожими вивідувачами. «Іван наперед вислав би одного, а хто піде попереду? Хай спробує Марко Пелих, попадеться, так затуркає макітру будь-кому», — вирішив Павло, завернувши на узбіччя.

— Марку! Злазь з коня та зніми сідло, поїдеш немовби якийсь неборак, а ми назирці. Не переймайся, в біді не залишимо! — наказав Павло розгубленому Маркові.

Хлопці глузливо поглядали на Пелиха, який без зброї та на неосідланому коні справді був схожий на злидня.

— Ти так схожий на нашого їздового Панька, аби ще тобі його сіряк, то куди тому Панькові, — посміявся з нього Коляда, та всім зараз було не до жартів.

Але Пелих уже вжився в образ того їздового і, піднявши з землі хворостину, покульгав до свого коня. Нахилившись, загріб п’ятірнею свіжого кізяка та й вимазав свого вороного попід хвостом, не забувши витерти руки об свою одежину. Хлопці поглядали на його збори, але ніхто не дивувався з «духмяних» приготувань, а Стець Коляда, неначе повинився за свої жарти, мовив:

— І я би так зробив, а то ще й макітру вимазав би в кізяки…

Кивнувши головою хлопцям, Марко весело піддав коню попід боки, і той учвал поніс Пелиха попереду десятки. Павло подав знак рухатися далі, й десятка чвалом рушила позаду своєї «принади» для ляхів.

Пелих давно вже не носився на коні охляп[23] і через якийсь час стишив ходу свого Лилика та пустив його клусом.[24] Занепокоєність минула, і він безтурботно їхав, милуючись гарними місцинами. Шляху на Медин немовби і не існувало: то натрапляв на добре наїжджений путівець, а то в якомусь ліску і зовсім зникав, розгалужуючись стежками. Напівсвідомо він, немовби прощальник, милувався щедротами цього краю і в куточках краєвидів шукав схожості з його краєм побіля Корсуня — понад Россю.

Так, не зустрічаючи жодних перепон, Марко проїхав чимало шляху, і душа його повеселішала, а на думку весь час навіювалась козацька пісня.

Не жур мене, стара нене,

Бо я журбу і сам знаю;

До Дунаю приїжджаю,

З кониченька не вставаю,

В піхви шаблю не ховаю…

Назустріч виїхав віз, а невдовзі й другий, на яких сиділи за поводами жіночки, а на возах — дітлахи та старі люди. Марко чемно посторонився і радо привітався до подорожніх. «Помагайбіг приязному панові!» — відгукнулись на возах, їдучи далі, не зупиняючись, Марко перечекав, коли його мине другий віз, і поїхав собі далі, мугикаючи під носа одну й ту саму пісню. Та раптом позаду почув якийсь тупіт багатьох коней та злякані вигуки людей: «За що, пани шановні? Ми з дітьми до домівок! Пробачте нам, ми без вини!..» Марко на мить здивовано застиг, а через мить уже був ладен шмигнути до лісу, але з узлісся вигулькнув вершник та недбало звернувся до Пелиха:

— Злазь на землю, злидень!

Марко, зволікаючи, поглядав на нього спідлоба, а сам зирив навкруги, чи не принесе нечистий ще одного такого хвацького кривдника. Той наблизився і, замість шаблі, так батогом уперіщив Марка по плечах, що той аж зігнувся, та, коли нападник хотів ще раз його полоснути, Пелих перехопив пужално[25] і, вмить обернувши його навколо руки, смиконув за нього й вершник гепнувся на землю через кінську голову. Спритним виявився цей вершник, бо зараз же схопився на ноги, силкуючись вихопити шаблю. Та Марко зістрибнув зі свого Лилика і щосили зацідив кулаком у пику напасникові. Той впав, але знову швидко підвівся і, забувши про свою шаблю, кинувся до Марка в бійку. Пелих встиг його уперіщити батогом, а тоді, відкинувши його вбік, накинувся на ворога. Зчепилися два дужих вояки і, тягаючи один одного за барки, воліли добратися до горлянки супротивника. Марко відчув силу ворога, та тим потужніше почав натискати, змушуючи його нахилятися до землі. Та якось враз вони розчепилися і, не зводячи очей, метикували, як дошкульніше дістати один одного. Раптом нападник згадав про свою шаблю, і коли його рука вже встигла її вихопити з піхов, Марко вихопив з-за халяви чобота ножа і, метнувши у ворога, вразив його нижче горлянки. Той, не зрозумівши, що вже з ножем у грудях, кинувся на Марка з піднятою рукою. Тому нічого не лишалося, як кинутися від нього бігти, а супротивник, вигукуючи щось незрозуміле, кинувся доганяти.

Тут за своїми володарями побігли й коні, і Марко, коли забігав до лісу, озирнувшись, побачив дивину. Сили почали залишати нападника, і Марко зупинився, дивлячись, як той пробував витягти ножа з груднини, кинувши шаблю. Коні також зупинилися і, нервово перебираючи ногами, поглядали на своїх господарів. Ворог завалився головою вперед, і Марко, швидко повернувшись, підібрав шаблю та перевернув ногою забитого, висмикнув свій ніж і забрав черес зі зброєю.

А на шляху не стихали крики про пощаду, і Пелих, забувши все на світі, скочив на свого Лилика і, заволавши бойовий клич, кинувся на кривдників простого люду. Побіля возів уже лежало декілька забитих літніх чоловіків, а решту вояки стягували з возів. Щоби коні на возах не понесли, на голови їм були одягнені торби, і вони мотали головами, роблячи спробу позбавитися свого осліплення, та торсали вози.

Через загальне сум’яття Марка відразу не помітили, і він з усією відчайдушністю використав свою перевагу — прожогом вилетівши й забивши двох ворогів. Та ляхи були спантеличені тільки на мить, і вже на нього накинулося декілька ближніх до нього вершників. Малеча на возах скористалася з ворожої розгубленості, повискакувавши з возів, кинулась до лісу, мов ховрашки. Пелих побачив, що декому таки він зумів допомогти і вони врятуються, і закричав щосили:

— Брешете, ляшки! Всіх не переб’єте!

Тепер уже його вірний кінь був затиснений декількома чужими кіньми, і Марко не мав нагоди ухилятися від разючих шабель ворога. З шиї Лилика вже цебеніла кров, і він, відчуваючи свою кончину, все ж став дибки і передніми ногами відбивався від нападників. Його володар теж був уже посічений шаблями, та все ж тримався, десь у глибині душі сподіваючись на поміч своєї десятки. Його шабля зуміла зачепити ще одного ворога, але разючий удар в передпліччя вибив його з кульбаки, і Марко завалився на спину, встигнувши прокричати подумки: «Прости, отче, — за волю гину!..»

Смерть вірного товариша Марка сталася на очах десятки Години, що, мов вихор, налетіла на ляхів, оскаженівши від побаченого горя, яке настигло безвинних людей, забитих на землі старих. Це спонукало до дій, що заглушили всяку жалість до ворога.

Козаки, немов на перегонах, повідтинали голови ворогам, які не встигли захиститися своїми шаблями. Решта, витримавши перший наліт десятки Павла Години, почали відчайдушно захищатися, бо вже відчували, що не буде прощення за їхній злодійський напад. Через якийсь час нещадної січі на боці поляків лишилося два сміливці, що вже встигли покласти на землю Хомулу Спиридона та Загревегу Івана. Павло, побачивши, що от-от не лишиться в ляхів жодного, закричав:

— Годі вам, ляхи! Киньте зброю! Не вбиватимемо!

Ті продовжували відбиватися, ставши спинами один до одного, волаючи: «Не візьмете нас, смерди хлопські!» Тут Година вже не витримав і, гукнувши: «Врозтіч!», пальнув з пістоля. Один з ляхів впав на коліна і випустив шаблю, а другий, піднявши голову до неба, викрикнув: «Проще мне!» та загнав шаблю в свій живіт на очах у козаків.

— Дідько! Оце так ляхи!.. — з досади вилаявся Година і кинувся до пораненого кулею ляха.

Той був живий і, дивлячись на Павла, попрохав:

— Забіця мне, нехай жиє Польська…

Та Павло дістав перев’яз і заходився швидко перемотувати ляха, примовляючи:

— А дідька лисого помирати, а де я ще «язика» знайду?

Поховали своїх нашвидкуруч, склавши всіх в один рівчак, прочитавши заупокійну. Забитих ляхів склали поряд, а селян поклали на вози, примотавши поводи до дерева, сподіваючись, що рідні повернуться та виконають обряд.

Поріділа Павлова десятка після втрати своїх товаришів, сторожко рушила далі в надії з'єднатися з загоном зверхника Паталаха. Пораненого ляха підв’язали на його ж коні, та вже через декілька верст Павло почув благання пораненого стишитися та покінчити з ним. Швидко підшукали зручне місце та спішилися, аби передихнути та підкріпитися харчами. Обережно зняли з коня пораненого ляха, і Павло заходився допитувати його про дії їхнього загону. Давши слово ляху, що лишать його на догляд у ближньому на шляху людському житлі, Годині вдалося дещо дізнатися у ворожого вивідувача.

Продовжили шлях, і коли попереду виринуло містечко, Павло підігнав коня пораненого ворога, і той пустився вперед. Звільнившись від не зовсім зручного полоненого, десятка Павла заспішила шляхом до Купеля. Вже під самий вечір натрапили на одного з вивідувачів головного загону зверхника Андрона Паталаха, який чекав їх в умовленому місці.

Павло узрів Ігнатія Замкового, що сидів на колоді, опустивши голову, з недобрим відчуттям кинувся до нього. Підняв його голову і побачив знекровлене, виснажене обличчя Гната, що, не дивлячись йому в вічі, вимовив:

— Усі наші полягли… Засідка була в нас на шляху… забийте мене, не пощадить мене сотник Мигура.

Виставивши дозорців, Павло з Карпом Дроботом заходилися побіля виснаженого Ігнатія, і коли той прийшов до тями, розповідав, раз по раз хапаючись руками за голову:

— Ваша десятка відокремилась від загону Паталаха і буцімто заспішила до Старокостянтинова, як про те мовив Паталах. Вивідавши розміщення ворожих загонів у напрямку Збаража та зробивши вдалу вилазку в одне з містечок, де розміщалися ляхи, захопили «язика» й вирушили у зворотному напрямку. «Язик» виявився охочим до розповідей і весь час клявся, що його силоміць затягли до ополчення. Гушпит Зосим охоче підказував шлях повернення загону навпростець, і за день загін здолав близько тридцяти верст. Маючи надію завтра здолати шлях до Старокостянтинова, ми добре повечеряли, аби вранці раніше вирушити в дорогу без гарячої їжі. Біля зверхника Паталаха примостився спати Дмитро Годун, а полоненого Андрон залишив спати поряд зі мною, бо я добре чую уві сні.

Гнат знову попрохав у Павла випити води і через силу вів далі:

— Почув я ще поночі якесь шарудіння, та, добре вслухавшись у ніч, недоброго не запідозрив і, перевіривши ґудзь[26] на бранцеві, відкинувся спати. Та згодом якась незрозуміла сила підняла мою голову, і прямо над бранцем помітив згорблену постать. Тихцем намацав ножа і дивився, що ж воно далі коїтиметься. Той чолов’яга в мене на очах всадив ножа в бранця і, зачекавши, доки той уклякне, ступив крок у мій бік. Коли він хотів нагнутися до мене, аби затулити мені рота, я викидом руки полоснув по ньому. Він скрикнув, і коли відскочив від мене, я пізнав Дмитра Годуна та й застиг на місці. А той вовкулака кинувся від мене, плигаючи через наших хлопців, та і я вже отямився й заволав: «Тримай убивцю Годуна, вовкулака він!» Посхоплювалися козаки, та вже було запізно: з кущів до нас, немов привиди, дерлися ворожі постаті з оголеними шаблями. Встигли ми «погуляти» і своїми шаблями та багатьох поклали ще сонних. А Паталаха ніде й чутно не було, так я тоді і заволав: «Браття, б’ємося за Андрона, всі до мене… Насідаймо в один бік!» Збилося побіля мене до десятка своїх, і добре ми почали насідати на ляхів, але їх, дідьків, було більше, і один за одним падали хлопці, а мені удача була цим ранком. Вже засіріло, коли переді мною випірнув вершник, я згадав про батіг та висмикнув його з-за череса, одним помахом вибив ляха з кульбаки та прикінчив шаблею. Не встиг і сам збагнути, як був уже верхи на ляському коні, й тільки кущі зашелестіли — так утікав з тої пастки. Поблукав лісом, а таки натрапив на умовлене місце, тут і ви не забарилися…

Година з хлопцями слухали оповідь Замкового, і їхні душі краялися за убієнними товаришами. Одразу ж гарячі голови почали вимагати від Павла повести їх навздогін вбивцям їхніх побратимів і пустити вражу кров — заради помсти. Та через якийсь час прийшли до одної думки — добиратися до своєї сотні з добутими великою пожертвою відомостями, а завтра вирушити невеличким гуртом на пошуки перекидника[27] до ворогів — Дмитра Годуна.

До містечка дісталися лише надвечір, і Павло із Замковим заспішили до сотника у фортецю — доповісти про наслідки вивідин на ворожих теренах.

Наступного дня Павло Година разом з Остапом Сподинцем та сотником Сильвестром Мигурою вирядились до полковника Дмитра Кривоносенка, аби той дав дозвіл четвірці вивідувачів повернутися під Купіль заради продовження нагляду за рухом ляського війська й одночасно знищення запроданця Дмитра Годуна. Довелось Годині все оповідати про їхні поневіряння, і полковник таки відступився.

— Воно було б добре і по-нашому звичаю відомщати перекидникам, та жалію ваші молоді літа… Чи повернетеся і не спостигне вас ляська безжальна розправа…

Хлопці мовчали, покірно слухаючи полковника, а тоді Павло з притиском мовив:

— Пане полковнику! Не візьмуть вони нас живцем, ми клятву дамо один одному!

Побачивши міцну волю козаків, Кривоносенко підвівся і, обійнявши їх, благословив козаків до дії:

— Завтра раненько до отця Меня, нехай вас благословить на успіх.

Вранці четверо козаків, уже приготувавшись до виїзду, залишили коней та попрямували до намету духівника Якима Меня.

Стали на коліна та посхиляли голови в покорі, й отець Яким, читаючи молитви, прикладав до їхніх маківок хреста та обкурював ладаном, вимахуючи кадилом.

Після закінчення молебню поцілували святого хреста і впевнено пішли до коней. Павло Година, Ігнатій Замковий, Остап Сподинець та Андрій Мандрика виїхали з табору і, розтягнувшись ланцюгом, вирушили на захід. Вранішнє сонце допомагало розглядатися далеко наперед, та вже за версти три козаки звернули зі шляху — манівцями тримали напрямок на Купіль, де зібралося вороже військо, готуючись до війни з українськими козацькими полками.


Пора до Варшави | Вітри сподівань | Втішні зустрічі