home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Втішні зустрічі

У Чигирині, подалі від храмового майдану, де тільки можна було розміститися, стояли табори різношерстого люду. В кожному таборі містилися кузні серед наметів просто неба, які безупинно коптіли димом, і понад усім цим скопищем людей розносився безперервний ляскіт заліза по залізу. До ковалів стояли довгі черги селюків, які перемовлялись поміж собою, а то ще й сперечались, тикаючи один одному якісь шматки залізяччя. Чулася суперечка коваля з чоловіком, який приніс до нього півкочерги і умовляв зробити з неї йому шаблю. Коваль, покрутивши в руках залишок коцюби,[28] спересердя відкинув її подалі та вилаявся:

— З цього обгорілого шматка можна викувати хіба що штрикалку на жаб. Відійди подалі від гріха!

Чолов’яга відійшов, нахмурившись, та все ж підібрав шматок заліза. В іншому місці попід розлогими деревами робили свою справу теслі, збиваючи докупи пошарпані вози та короби для краму. З усього було видно, що селяни, які відірвалися від своїх обійсть, були майже без зброї, в обшарпаному одязі, а про свого коня не було й мови. Кожний надіявся на перемогу над ляхами, а тоді вже щось перепаде і таким злидарям, яких тут зібралося тисячі. Весь український люд затягнула у свої лабети війна, і ніхто не хотів мислити про завтрашній день, про незасіяні ниви, запустіле господарство.

Андрій з Яремою поволі їхали до замку і в цьому натовпі відчували щось страшне і невідворотне, яке спрямовувало людей в обов’язкову невідомість виконування чиєїсь волі. Андрій чомусь пригадав біблійну оповідь про насичення Ісусом їжею тисяч прочан п’ятьма хлібами та двома рибами. Почав у душі молитися за цих людей, які, немов діти, зібралися на заклик одної людини. Можливо, з цікавості чи то з жадоби, а можливо, справді вірячи, що скуштують і собі повної волі. Ймовірно, щось схоже відчував у душі й Ярема, поглядаючи на людський шарварок, бо, коли їх зупинила охорона замку, він зраділо крикнув:

— Не затримуй нас! Козаки ми, з Гусакової сотні!

Простягнув папір, отриманий ще торік від полкового писаря, і ті, оглянувши його, доброзичливо махнули в бік воріт.

У замку було ще більше безладдя, але відчувалося, що тут зібралися люди, обізнані з військовою справою. Зупинившись біля якоїсь брами, спішились, і, побоюючись за своїх коней та дорожні пожитки, Андрій, залишивши Ярему, пішов дізнатися про розташування Гусакової сотні.

Андрій підійшов до якогось гурту звеселілих козаків і запитав про сотню Гусака. У гурті похитали головами, мовляв, не чули, а один з веселунів змовницьки поглянув на братків, махнув рукою до Андрія і, коли той наблизився, прокукурікав йому на вухо. Андрій відступився від нього і під веселий регіт товаришів веселуна кинув слова невдоволення такими жартами:

— Ось попадешся Гусаку, тоді і кукурікати будеш побіля окоренка! — та й пішов далі.

Обійшовши навкруг стін муру, наблизився до західної брами з підвісним мостом і, побачивши гурт козаків з особистої охорони гетьмана, привітався.

— І тобі хай Бог допоможе! — озвалися приязно охоронці.

— Та знаємо ми вашу сотню, часто-густо з ними перетинаємося, праведні хлопці, — охоче відповів один із них на Андрієве запитання про свою сотню.

— Та не знайдеш їх тут. Частина — поза мурами фортеці, а решта десь по світу розсіялися, повинність у них така… — додав старший із них.

Андрій замислено відійшов од них, та навздогін старший усе ж підказав йому, де шукати сотню:

— В бік Суботова рушай, через Тясминський міст перейдеш, а там підкажуть!

Андрію трішки відлягло від серця, і він з надією розшукати своїх попростував до Яреми.

— Вікторе! Маємо сподівання відшукати сотню, добрі хлопці підказали. Прямуємо в бік Суботова, — весело сповістив Ярему, і вони, взявши коней за поводи, залишили фортецю.

Вийшли на майдан біля храму Спаса і спішилися, побачивши довгі ряди торгівців.

— Підкупимо пороху та розживемось припасами до ладівниць. З пустими руками Гусак нас назад відрядить! — весело мовив Ярема, і вони, примотавши поводи до пасинка, пішли поміж рядами.

Зброярі торгували справно, побіля їхніх возів вертілися ті, що мали гроші і хотіли воювати з ляхами доброю зброєю. Хто вертів новенькою шаблею, радіючи її зловісному блиску, а хто дужчий, тримали мечі, торгуючись із гендлярами до хрипоти, та меча з рук вже не випускали.

— Віддавай уже, все вивернув тобі за цю «штрикалку». Кров іду за вас проливати, а ти за гріш чіпляєшся, — чувся голос дужого чоловіка.

І коли торгівець уже відступився від попередньої ціни, чолов’яга, обернувши зброю в ганчірку, загубився в натовпі. Та друзів цікавила вогнепальна зброя, і вони коротким поступом обходили ряди, прицінюючись до пістолів та мушкетів. Побачили спритного зброяра, що вправно крутив невеликим пістолем, вихваляючись, що його можна сховати і під пахвою. Побіля нього зібралися роззяви і підштрикували його за такого куценького пістоля.

— А чого тоді на борню йти, якщо цю річ у пахві тримати, краще побіля сукні… А краще під нею! — вигукували з юрби.

Андрію припав до вподоби невеличкий пістоль, і він викрикнув:

— Скільки ж тобі відвалити за цього куцого?!

Торгівець, узрівши в юрбі Андрія, викрикнув:

— Тобі молодому ще й куль підкину до нього! Забери, не жалітимеш, плюється добре!

Андрій притиснувся до воза і взяв до рук лялькового пістоля.

— Купив би, так ціни не знаю, не тягни, досить хвастати! — вдаючи з себе байдужого, відповів Андрій.

Той, побачивши в Андрієві «свого» покупця, зіскочив з воза і вмить став перед Андрієм.

— От не гріх і божитися. Цей пістоль майже королівський, ти поглянь, якими вивертами він розцяцькований. А я ще й палив з нього, добра штукенція! — гарячково промовляв спритник.

— Бачу, бачу, що був колись гарним, так ви з нього камінці обідрали й правите майже як за королівського. Йому вже ціна як за звичайний! — промовляв Андрій, крутячи пістоля в руках.

Тут ще підпрягся і Ярема: дивлячись збоку на торги, невдоволено мовив:

— Звичайно, це вже залізяччя, тільки куценьке, годі його й побратимам показувати, засміють!

Торгівець засмикався, невдоволено розглядаючись на боки, але ніхто більше до цієї зброї не проявляв зацікавленості. Невдоволено махнув рукою на знак згоди і кинув:

— Бери як за звичайний, я ж на війну не ходитиму, п’ять злотих виклади.

Андрій, почувши ціну, мало не кинув пістоля на землю і вигукнув:

— Ти що, гендлярику, маєш мене за козака чи за капшук з грошима. Забирай його, будеш горобців ним полохати!

Ярема почав гучно реготати з гендляра, і той з якоюсь образою згодився на три злотих. Ярема черпнув ще дрібних куль з кошика і задоволено кинув Андрію:

— Можеш платити, будемо з нього ляські дули лоскотати!

Розрахувавшись за «куцика», хлопці добрали ладівниць і, розвеселившись від доброго торгу, повернулись до коней.

Поблизу Тясминського мосту хлопці зупинились, бо побіля нього зібралося до сотні люду, чекаючи черги на переправі через хиткий підвісний міст. Зустрічного руху під час переправи не було, і вони змикитили, що доведеться чекати чимало часу в черзі.

— Якого дідька ми будемо тут нюхати попід хвостами не наських коней, знайдемо інший перехід, — невдоволено пробурчав Ярема, й Андрій, кивнувши на знак згоди, направив Орлика в бік декількох плотів.

Плотарі, побачивши справних козаків, підвелися з колоди на березі, й один з них озвався:

— Вадко, що це наші хлопці, по десять грошів — і ви вже на тому боці!

Хлопці перезирнулися, і тут Андрій невдоволено мовив:

— Що за Чигирин? На кожному кроці обдирають козака! Везіть двох за десять!

Бородатий перевізник невдоволено поколошматив бороду і, поглянувши на решту плотарів, сказав як відрубав:

— Дванадцять плати!

Андрій дав згоду, і тепер плотарі заспішили взяти коней та заходилися заводити до плота.

— А ви будете в байдаку, несіть торби! — розпорядився бородань.

Річка Тясмин о цій порі ще була повноводною і хутко несла свої води в Дніпро. Байдак на середині річки підхопив потік, і весляр з великою потугою вивів його до берега. Веслярем був молодий ще чоловік, і Андрій звернувся до нього:

— А не чули, пане кормовий, про сотню Гусака? Зимувала в Чигирині…

Той, лаштуючись до зворотної переправи, кинув:

— Стояло військо взимку, а зараз аж ген майже під Суботовом… Стільки зібралось, не чув…

Пліт з кіньми вже наближався до берега, й Андрій з Яремою заспішили забрати з нього своїх коней — Орлика та Зірочку.

Їх підстьобувати не доводилось, вони неначе і самі хотіли знайти Гусакову сотню, раз по раз пускаючись навскач. Перед самим Суботовом хлопців зупинив козацький роз’їзд, і їхній десятник почав прискіпливо розпитувати, що вони за одні. Почувши, що вони з сотні Петра Гусака і явились продовжувати повинність, задоволено засміявся і мовив:

— Вас самих туди ніхто не допустить, сотня стоїть під обійстям гетьмана. Дам вам двох поводирів…

Далі, оглянувши свою десятку, вигукнув:

— Карпе! Справ з Рублєвським оцих хлопців до Гусака!

Андрій вдячно підняв руку, і вони попрямували за двома верховими, що зараз же хутко пришпорили своїх коней. Перед містечком звернули зі шляху й натрапили на ошатний табір на околиці вільхового гаю.

Назустріч вийшли два молодики та запитали, чого це вони тут швендяють. Той поводир, котрого звали Карпом, вигукнув:

— До сотенного двох ваших доправили, переймайте їх у нас, а ми повертаємось до свого роз’їзду!

Дозорці погодились і з цікавістю звернулись до хлопців:

— Ми тут у сотні з самої зими, а вас щось не бачили. Щось плутаєте?

Тут уже Ярема не витримав і з громом у голосі звернувся до дозорців:

— Ваше діло доправити до Гусака, а там буде видно, хто з зими, а хто вже й більше залив сала за шкуру панам ляхам!

Тим нічого не лишалося, як шанобливо попрохати спішитись, і один з них, супроводжуючи козаків до сотника, пішов попереду. Побіля намету сотника він зупинився і, кивнувши хлопцям, аби вони зачекали, шмигнув до намету.

Через хвильку поли намету розчахнулися і перед Андрієм та Яремою вигулькнув Петро Гусак та, побачивши своїх бувалих вояк, з розпростертими обіймами підійшов до них. Хлопці зраділи зустрічі, розгублено стояли, тримаючи поводи коней і не знали, чи кидатись в обійми сотника, чи втримувати коней.

Обійнявши по черзі кожного, Петро підізвав одного зі своїх охоронців і наказав:

— Коней ввечері на випас, напоїти, дати фуражу, доглянути!

Радо запросив хлопців до намету, пропускаючи їх поперед себе, і ті ще не встигли отямитися, як він уже гучно оголосив:

— Зараз до ставу викупатися і вечеряти до мене. Будемо мислити гуртом, є справи!

Добре накупавшись, Андрій з Яремою заспішили до табору. В першу чергу оглянули коней і, залишившись вдоволеними, попрямували до намету Гусака. Побіля намету вже стояв стіл, сколочений з необроблених дощок та на ніжках, збитих навхрест, і до нього кухарі стягували вечерю. Раптом Андрій побачив, як до намету простує їхній десятник Макар Пилипенко. Простоволосий, з уже помітною сивизною, високим чолом із залисинами, в легкій сорочці, на яку опускалась сива борода, підперезаний червоним поясом, з-під якого виглядала рукоять пістоля. Андрію хотілося зараз же кинутися до нього, та вони з Яремою зупинились, очікуючи, а чи помітить їх всевидющий Макар?

Макар, кинувши погляд в їхній бік, прискорив ходу, і не встигли хлопці щось мовити, як він уже стискав їх в обіймах.

— Живі та здоровенькі, бачу, чекали ми вас. Та щось ви забарились, та то пусте, надолужите! — скоромовкою говорив Макар, радіючи зустрічі.

— Надолужимо, за нами буде! — гомоніли хлопці, радіючи теплій зустрічі зі своїм десятником.

Допоки вони перемовлялися, розпитуючи один одного про всілякі дрібниці, до них почали підтягуватися інші десятники. Не помітили, як навколо них зібралося коло людей, які знали хлопців і чекали своєї черги, аби привітатися з ними. Та ось почувся голос сотника Петра:

— Що ж ви стоїте, вітайтеся та до столу, там і розповідатимуть, як зимували!

Макар з хлопцями, угамувавшись, вкупі всілися до гурту. Молодий джура[29] наповнив келихи медом,[30] і Петро, підвівшись, звернувся до застольників з деяким пафосом та проникливістю:

— Побратими, козаки! Знову зібрав нас Богдан завершити справу, заради якої полягли наші брати. Не сьогодні, так завтра вирушаємо добивати ляха, будемо гнати його із землі нашої споконвічної заради прийдешніх поколінь, щоби вони володіли цією землею, доки існуватиме світ! Утвердимо віру Христову на теренах наших, не дамо спаплюжити душі наші, не станемо потерчатами[31] з волі ворогів наших. Піднімемо келихи за силу нашу, за віру та любов до землі нашої. Амінь!

Піднялися з лави козацькі зверхники і в один голос вигукнули: «Будьмо!»

Андрій затримався випивати трунок, стояв, милуючись справними козаками, які завтра поведуть на борню тисячі таких, як він, заради роду свого, заради слави козацької. Загомоніли козаки опісля випитих келихів, чулися вже і вигуки шукачів правди та рівності, і Макар шепнув на вухо Андрієві:

— Спочивайте, Андрію! Ви з дороги, ми тут поміж собою погомонимо.

Андрій з Яремою підвелися і тихцем попростували готуватися до сну в розташуванні десятки Макара.

Не довелося Андрієві з Яремою відлежувати боки під Суботовом. Уранці вже заграли сурми, закликаючи козацький табір в похід, і їхні душі перейнялися козацьким духом та ладом. Знайшли своїх коней на нічному випасі, приготували їх у дорогу та заспішили почастуватися козацьким кулешем. Багато кого з козаків признали вони в гурті, але всім було не до люб’язностей, і, нашвидку поївши, козаки займали свої місця в похідних рядах. Незабаром побачили сотника Гусака, який об’їжджав свою сотню, де гримаючи на недбалих, а де жартував та наставляв до дії під час пересування. Ще раз заграв сурмач, і рухомий табір, підбадьорений голосами зверхників, вирушив у напрямку Білої Церкви.

Через декілька днів військо зупинилося побіля Білої Церкви і простояло під містом два дні, а потім сотня Гусака відокремилась від провідного війська і розмістилася поблизу резиденції гетьмана неподалік Замкової гори, на якій височів дитинець, або замок. Звиклі до незатишних умов життя, козаки за короткий час облаштували свій табір, як завжди ближче до води. Вже надвечір козаки по черзі купали коней у мальовничій річці Росі і самі втішалися свіжістю й прохолодою.

Петро Гусак, зібравши неповну сотню з тих козаків, які ще не розбрелися у розвідницьких починаннях, оголосив про спільні об’їзди навколо Білої Церкви разом з ватагами Буджацької орди Антимира-мурзи.

Після одного з таких об’їздів Андрію з Яремою надавалося три дні відпочинку. Відпочивши добре нічку, хлопці розважались, кидаючи ножі, та вправлялися, стріляючи з лука. Під вечір Ярема, змовницьки віддаливши Андрія від розвеселілого гурту козаків, оповів йому, що весь час думає про Ольгу і таки кортить йому хоч краєчком ока побачити дівчину. Андрій співчутливо вислухав його, а потім, глузуючи, запитав:

— Вікторе, а як же «твої» діти Станко з Мілком, а Розена?

Ярема, посміхаючись, дивився на Андрія, а тоді, зареготавши, випалив:

— А я і не відмовлявся від дітей, а на Ольгу таки хочеться подивитися. Прикипів я тоді до неї, та життя нас розвело!

А тоді, опустивши голову, замислено мовив:

— Що ти розумієш, Андрію, в козацьких справах… Он у тебе вже синок, незабаром — і оком не моргнеш, ба — і він козаком буде, тебе замінить… А мене хто?

Та Андрій, притиснувши за плечі побратима, вимовив:

— Вікторе, вільному воля, а спасенному — рай. Слухай своє серце, я завжди буду поряд з тобою!

До сотника Гусака таки пішли вдвох прохати відлучки до міста, і коли Петро невдоволено поглянув на Ярему, Андрій також замовив за нього слово, отож сотник погодився, покладаючись на Підлужного. Тож вже за хвильку вони купалися в річці, а коли почали голити щетину, Ярема пригадав свічадо, яке Ольга тримала перед ним колись, і він уже, хоч і неголений, готовий був бігти до любої його серцю Ольги. Андрій оглянув з усіх боків квапливого залицяльника і, залишившись вдоволеним його козацьким виглядом, ляснув по потилиці, промовивши:

— А це тобі, щоби не зазнавався!

Заспішили в напрямку храму, який стояв поза замком у місті. Вийшовши на соборний майдан, відразу дали собі раду, де шукати будиночка Меланки та її доньки Ольги. Після майдану Ярема так припустився йти, що Андрій мусив бігти за ним підтюпцем. Зупинилися побіля хатини, і тут Ярема застиг у нерішучості, а тоді, ніяково посміхнувшись, попрохав Андрія:

— Піди все вивідай, ти ж мій побратим, а я за тебе піду хоч на край світу, от божуся! — і перехрестився.

Андрію вже нічого не лишалося, як йти дізнаватися, чи вільна його мила, що найбільше хвилювало Ярему.

Підійшов до хати Меланки, і тільки хотів тарабанити у віконце, як почув жіночий голос:

— Кого це лиха година носить? Добрі люди вже ночувати збираються!

Андрій, озирнувшись, побачив тітку Меланку, яка стояла позаду нього, взявшись у боки.

— Ми до вас, тітонько! Це ми з Віктором того року на постої були, — промовив Андрій, посміхаючись.

— Знаєш, хлопче, скільки люду у нас на постої було, і що, всі тепер знову до мене в хату? — майже прокричала Меланка й рішуче пішла до дверей.

— Та я не сам і прийшов, там на вулиці Віктор… Йому б Ольгу вашу побачити, летів до неї як на крилах! — швидко випалив Андрій.

— Летів, летів, та не долетів. Запізно вже, Ольга відмовилась від мирського життя… При монастирі вона, послушниця… — сумно мовила Меланка і зайшла до хатини.

Андрій, не знаючи, що далі казати, стояв, дивлячись, як за Меланкою зачинились двері. Аж тут на подвір’ї де не взявся Ярема, ніби відчувши, що коїться щось не так. Поглянувши на нього, Андрій спустошено вимовив:

— Вікторе, Яремо! А Ольги немає вдома, зовсім пішла до монастиря. Отакої…

Ярему ці слова вразили, немов на льоту чужинська стріла, і він незрушно дивився то на Андрія, то на зачинені двері Меланчиної хатини. Андрій, відчувши тугу і спустошеність побратима, взяв його за плечі, примовляючи:

— …Пішли, брате, не доля твоя, кажуть, у монастир пішла… Вертаймося до сотні.

Ярема слухняно почвалав за Андрієм, та коли вже були побіля коней, неначе прокинувшись, вигукнув:

— Піду до тіточки Меланки… Дізнаюсь, у якому монастирі вона, а якщо нагода трапиться, піду в монастир, погляну на неї, може, слово мовить!

Андрій безпорадно розвів руками — мовляв, як знаєш. Ярема жваво перетнув подвір’я й загрюкав у двері. Меланка таки відчинила двері й з мовчазним питальним виразом обличчя дивилася на Ярему.

Андрій також наблизився до дверей, вичікуючи, що воно буде далі.

— Тіточко Меланіє, я Віктор, той, що ви не проти були мене за зятя мати… От я і повернувся, — почав говорити Ярема.

— Та бачу, Вікторе, що це ти, дорогенький мій, бравий та любий доньці моїй. Але не я її примушувала життя своє молоде затворити за мурами монастирськими! — зі сльозами на очах мовила Меланка.

Тут Ярема, не витримавши материнських сліз, прихилив, погладжуючи, Меланчину голову до себе і почав утішати. Андрій стояв, розгублено дивлячись на це сумне видовище.

— Тіточко, ви скажіть, де той монастир, я розшукаю її. Вона побачить мене та повернеться в мир… — бубонів Ярема.

Меланка рвучко відірвалася від Яреми і якось дивно запитала:

— А що, Вікторе, по-справжньому вона люба тобі? Не надіялась вона, що ти повернешся, нікого не жадала бачити біля себе, окрім тебе. Така вона в мене…

Віктор стояв, похиливши голову, і було по його статурі видно, як крається його серце, боїться він загубити своє кохання.

— Що ж це ми стовбичимо, немовби ви не наські. Заходьте до господи… З дороги вже й зголодніли, — заговорила люб’язніше Меланка, і хлопці один за одним зайшли до хатини.

Запалила аж дві лоївки, і господа постала перед ними так, неначе вчора тільки вийшли звідси. Так само майже не було вільного місця, бо стояв ткацький верстат, закуток Ольги завішений мальовничою завісою.

— От тепер одна-однісінька, немов у мене ні роду ні племені немає. Живу згадками про Ольгу мою, донечку, та мужа мого, орла сизокрилого… — похлипуючи, примовляла Меланка.

— Та, тітонько, ви тільки повідайте нам, де Ольга. Повернеться до вас, не можна матір лишати в тяжкий час… Це також гріх, — втрутився Андрій, і Ярема підтримав його, киваючи головою.

Так, перемовляючись із хлопцями, Меланка накрила стіл і запросила хлопців потрапезувати з нею. За вечерею всі мало-помалу заспокійливо почали обговорювати, як би знайти Ольгу. Мати крізь сльози назвала монастир, в якому була послушницею її донька. Це був монастир під Узином, і, почувши назву, Ярема зраділо вигукнув:

— Так ми військом повз нього проходили, недалеко він. Правда, Андрію?

Звичайно, монастир Андрій бачив, та в нього потрапити годі було й думати, тим паче — жіночий. Бачачи, що хлопців нічим не залякаєш і вони вже міркують, як би туди забратися, Меланка промовила:

— Я вхожа в монастир, бо вона тільки на послуху, пустять до неї!

Висохли сльози на материнських очах, і вона хоч зараз рада би бігти зі звісточкою для доньки, що її жаданий прибився до їхньої хатини. Андрій намовляв тітку Меланку, щоби вона готувалася до виїзду, а вони владнають цю справу зі своїм сотником.

Поспішали до свого табору, і Ярема вже вкотре розповідав Андрію, як він умовлятиме сотника на відлучку, головне, аби той не здогадався, що заради дівчини. Андрій тільки посміхався на Яремині просторікування, бачачи, що думки про Ольгу геть збили з глузду доброго козака. Вирішено було натякнути про це Пилипенку, все ж Макар їм ближчий, зрозуміє парубоцьку душу.

В табір дісталися присмерком, та Макар ще не встиг прилягти на спочинок, і хлопці повсідалися з обох боків побіля нього, напроти кострища, яке жевріло.

— Пане Макаре, нам би завтра відлучитися до темряви, та віз потрібний на додачу, — почав перемовини Андрій.

Макар і вухом не повів, мовчки попихкуючи люлькою. Тут Ярема жалісливо звернувся до десятника:

— Пане десятнику, чутки дійшли до нас, що шастають ляхи попід носом у війська. Хочемо з Андрієм розгледітися в боки, а то і «язика» приженемо…

Макар здивовано повернув голову в бік Яреми і хитрувато мовив:

— А як же звати того «язика»?

Ярема понуро опустив голову, та Андрій продовжив розмову:

— Та звати її Ольгою, прошу не за себе, за побратима прошу. Люба вона йому.

Макар скрушно похитав головою, примовляючи:

— Мало тобі, Андрію, що свою жону лишаєш самотою, так ти і побратима — туди ж!

Хлопці змовкли, копирсаючи чобітьми в піску, та Ярема все ж знову звернувся до Макара:

— Пане десятнику, пропаде вона, а матір її вже геть скніє, печеться за донькою… А де візьмуться козаки, коли дівки по монастирях сидітимуть?

Макар посміхнувся, примовляючи:

— Так, це ти слушно мовив, козаки необхідні будуть і завтра, і через сто років… Тільки справа непроста, не було б святотатства.

— Пане десятнику, ми до монастиря і ногою… Матінка її піде доньку вмовляти, а ми тільки заради захисту, — твердо мовив Ярема.

— Що тепер мене вмовляти — йдіть до Гусака. А якщо без нього — наші голови полетять з плечей. Зараз підемо, — невесело завершив розмову Макар і загасив свою люльку…

Петро сидів побіля свого намету, тримаючи в руках чобота й вертячи його з усіх боків. Побачивши Макара з хлопцями, невдоволено кинув:

— Ще щось вигадали твої, Макаре? Ведуть тебе, немовби попід руки, через вас і чобота ніколи застьобати. Добре, що вже впорався!

Макар, кахикнувши в кулак, стиха почав говорити:

— Така справа, пане сотнику… Є гарна дівка, що гріха таїть, казатиму, як є!

Петро від такого переднього слова навіть підвівся з колоди, тримаючи в руках чобота. А Макар вів далі:

— Та що гарна — добре. Та пішла послушницею до монастиря, не відаючи, що наш Ярема любить її праведно… Воно буцімто і не козацька справа, а втім, люд повинен плодитися. Правда, сотнику?

Петро присів на колоду, щось мугикаючи собі у вуса, а далі махнув до них рукою, аби вони розсілися, а не стовбичили перед ним. Усі мовчки присіли, чекаючи, що їм скаже сотник, та Ярема не зміг всидіти, соваючись по деревині. Нарешті Гусак, мугикнувши знову щось собі під носа, почав говорити:

— Козаки ви мої дорогенькі, радий би вам підсобити, звісно, діло молоде… Не буду таїти, і в мене двійко без батька, десь під Ромнами, але монастир!..

Андрій з Яремою заклякли, почувши, що в їхнього сотника десь ще є діти, на якийсь час обоє навіть забули, з чим вони прийшли. Помовчавши, Петро поклав таки чобота на землю та почав уголос розмірковувати:

— От хай підказку зробить наш духівник. Завтра вранці піду помолюся та пораду слухатиму від отця Ігоря. Він не дозволить вершити гріховно.

Макар підвівся, а за ним — друзі, і всі пішли на відпочинок, а прощаючись, Макар мовив:

— Ранок завжди мудріший!

Та вранці обом друзям не спалося. Першим прокинувся Ярема й розбуркав Андрія, крутячись побіля нього з боку на бік.

— Давай, Андрію, швиденько вмиватися та й собі підемо до отця Ігоря. Він знає, як ці справи залагоджувати, — мрійливо сказав Ярема і побіг до річки.

Через якийсь час хлопці вже стояли, слухаючи утреню, та старанно молилися за вдале вирішення сердечної справи Яреми. Гусак запримітив посеред козаків двох друзів і після молитов підізвав їх до себе, посміхаючись у вуса.

— Не велика в тебе біда, Яремо. Послушниця має діяти на свій розсуд, вона ще не служка Божа. А от чи ти зможеш її вмовити вернути на мирське, ото вже твоє.. — сказав Петро.

Ярема мало не стрибнув обіймати Петра, та, вчасно спохопившись, попрохав:

— Пане Петре, а нам би воза на одній тязі та з їздовим. Є в нас вірний товариш, дозвіл потрібно.

— От дідьки волохаті, їм ще й воза подавай! Та беріть, а завтра вранці щоби обоє стояли немов снопи посеред поля!

Їздовий Панас швидко упріг коня, і вже незабаром Меланка сиділа на возі з вузликом на руках та загорьованим виглядом.

Невдовзі вже двоє вершників та однокінний віз хутко рухалися шляхом на Узин. Меланка сиділа у возі поза спиною Панаса і час від часу перемовлялася з ним, розпитуючи про козацьке життя. Панас був веселої вдачі і, озиваючись на її запитання, звичайно, прибріхував щодо козакування. Та коли до монастиря залишилось їхати мало часу, Меланка примовкла, думаючи якусь свою материнську думу.

Зупинились перед брамою монастиря, поряд з декількома селянськими возами. Хлопці залишили коней побіля облаштованої конов’язі з коробами для підгодовування коней і, сумирно перехрестившись у бік монастирської брами, наблизились до Меланки.

— Тіточко, ми тут пильно будемо побіля коней. Вмовляйте Ольгу… Ми без неї звідси ні на крок, так і перекажіть, — напучував матір Ярема.

За мурами монастиря чувся благоговійний багатоголосий молитовний спів, і Меланка, ставши на коліна перед брамою, натхненно била поклони. Піднявшися з землі, вона рішуче загупала в браму. Довго стояла перед брамою, час від часу гупаючи по ній, але ніхто звідти не озивався. Від чужого воза підійшла жіночка та щось довго їй тлумачила, а тоді, підтримуючи Меланку за плечі, підвела до хлопців.

— Сьогоднішнього дня в монастирі чиниться над послушницями мала схима… Це ті, які вже пройшли іскус і дають обітницю служити Богу нашому, — пояснила жіночка.

Хлопці мовчки дивилися то на жіночку, то на Меланку, а жіночка, бачачи, що вони щось не тямлять, додала:

— Свято в них сьогодні, не відчинять брами. Будемо чекати дня завтрашнього.

Після цих слів друзі ані пари з вуст і, перезирнувшись поміж собою, пішли до конов’язі. Андрій першим порушив мовчанку, звертаючись ні до кого:

— Діло воно святе, і як на нього знайти раду, а якщо на неї вже одягли намітку чернечу?

Ярема і без того блідий, а після слів Андрія і геть пополотнів та бездумно пішов поміж деревами подалі від людей. Мати Меланка викарячкалась на воза, незграбно задираючи ноги, і, нахилившись обличчям на оберемок сіна, безголосо заридала. Андрій співчутливо поглядав на неї, сидячи на корчі. Через якийсь час з гущавини з’явився Ярема і, наблизившись до Андрія, відрубав:

— Андрію, я звідси не рушу, допоки не узрію Ольгу мою… Ти вирушай до табору, не переймайся.

— Отакої, Вікторе, схаменися… Вона вже не твоя, якщо дала обітницю. Остуди своє серце, не накликай на себе знегоди, побратиме мій! — вирвалися з грудей Андрія слова розпачу.

Та Ярема став якийсь невблаганний, навіть їздовий Панас і той після умовлянь Яреми безпорадно розвів руками, примовляючи:

— Оце так уляпався! Улещувати — то діло просте, а тут смалятиною засмерділо!..

Мовчала тільки мати Меланка, вона безпорадно сиділа на возі, поглядаючи на метушню козаків. Тут до їхнього воза підійшов кремезний селянин і, поклавши руку Яремі на плече, мовив:

— Ти, синку, не втрачай надії… Он наша донька цілий рік послушницею слугувала за цим муром і тільки сьогодні прийняла схиму, нехай матінка все допитається, а там що Бог дасть!

При цих словах Ярема якось почав приходити до тями і звернувся до Меланки:

— Тіточко, давно вже Ольга затворницею? То матимемо надію!

Меланка, неначе прокинувшись від сну, кволо відповіла:

— З того часу, як трава зазеленіла, вона й полишила матінку свою.

Ярема, відчувши надію на повернення коханої Ольги, обійняв Меланку, примовляючи:

— Я знав, я серцем відчував, вона ще не прийняла схими. Треба її повідомити, що ми поряд!

Андрій відчув, що затівається щось неблагопристойне, бо Ярема жваво потягнув Андрія подалі від людей. Залишившись наодинці, він швидко оповів йому про свій задум: проникнути до монастиря, знайти Ольгу і таємно забрати її звідти. Богобоязкий Андрій стояв мовчки, слухаючи Ярему та картаючи себе за нерішучість відмовити Яремі допомагати в неподобних діях.

Помолившись у бік монастиря, хлопці почали діяти рішучіше, по-козацькому. Тут Панасу не вдалося уникнути, як він мовив, гріховної справи. Діждавшись, допоки за муром ущухли молитовні співи, козаки залишили при конов’язі Меланку, а самі почали об’їжджати мури монастиря, приглядаючись, де б ліпше проникнути всередину. Оглядаючи, виявили, що не такий вже і неприступний монастирський мур, на зворотному боці він уже був нижчий, та й назвати його муром було важко, бо це вже була загорожа з дерев’яного частоколу із загостреними верхами.

Хлопці приготувалися, аби непомітно проникнути в монастир. Побіля частоколу ріс столітній величавий дуб, і Андрій, перекинувши мотузку через розлогу гілку, ладнався пересадити Ольгу на цей бік. Ярема, хутко накинувши скрут[32] на вістря частоколу, за одну мить забрався наверх і, прив’язавши ще одну мотузку, спустився по ній униз.

Опинившись за частоколом, Ярема, розпластавшись на землі, довго розглядався, видивляючись, чи немає небезпеки для нього. Не примітивши загрози, обережно рушив до будівель, що виднілися неподалік. Не було чути ні людських голосів, ані вдалося бодай побачити хоч якусь людську тінь. Затаївшись побіля однієї з будівель, Ярема вирішив дочекатися появи хоч би якої істоти.

Через якийсь час почулися людські голоси і з монастирських келій повиходили черниці, одягнені в чорні ряси, й почали розбрідатися монастирським подвір’ям. Дві черниці, одягнені у звичайну одіж, але закутані в чорні намітки, зайшли в піддашшя, побіля якого ховався Ярема, та заходилися сукати[33] прядиво. Ярема старався розгледіти в них Ольгу, але ніщо її в тих дівчатах не нагадувало. Та незабаром він помітив, що до них наближається молода черниця, і він за статурою впізнав Ольгу. Забувши про все на світі, ледве не вискочив їй навстріч, але зміг себе стримати, видивляючись далі. Ольга була одягнена по-селянському, але також з чорною наміткою на голові. Вона забрала від черниць мотки і, відійшовши під друге піддашшя, присіла побіля ткацького верстата.

Ярема душевно краявся, бачачи перед собою жадану Ольгу, поривався кинутись до неї і в одну мить схопити її в обійми та вирвати її з монастиря. Але внутрішнє відчуття невідомості, як це сприйме Ольга, утримувало його від рішучих дій. Роззирнувшись довкола, він побачив неподалік на гілках дерев вивішене після прання чернече вбрання. Непомітно підкрався до вивішених шат і, здійнявши одну з одежин, забрався в кущі та почав одягатися. За якийсь час він би й не впізнав самого себе і, набравши єлейної статури, почав походжати в кущах, роздумуючи, як би пристойніше з’явитися на очі Ользі та не викликати в неї сполоху. Призвичаївшись до свого нового образу, Ярема озирнувся довкола і поважною ходою пішов у напрямку, де працювала Ольга. Він уже був майже поряд з дівчиною, коли запримітив, як просто до них рухаються поважні черниці. Яремі нічого не лишалось, як шмигнути в якісь причинені двері клуні. Заскочивши до клуні, він помітив у темряві, що, окрім валків з прядивом, тут нічого немає, і швидко, немов черв’як, протиснувся поміж ними і застиг, затамувавши подих. Почулися жіночі голоси, і Ярема збагнув, що зверталися до Ольги:

— …Хтозна-хто це побіля тебе з послушниць вештається. Працювати треба, а не гомоніти. Послух виконувати!

Ярема подумки вже уявляв себе викритим і гарячково думав, що казатиме на своє виправдання. Та його присоромила думка, як він постане перед очима Ольги. Цієї ж митті почув її сумирний голос:

— Паніматко, я над міру чиню послух, сьогоднішнього дня сукатиму, доки сонце не зайде…

Якесь незбагненне відчуття заполонило всю Яремину сутність, коли він почув грудний голос Ольги на своє виправдання. Він вже відхилив куль прядива, яким прикривався, і ступив крок у бік дверей, та тут почувся голос ігумені:

— Гаразд, дитино, слугуй. Ти угодна Господу, ми не заперечуємо…

У нього відлягло від серця, і Ярема знову затаївся у своїй хованці. Голоси стихли, і Ярема чув тільки виск прялки, за якою не покладаючи рук трудилася послушниця Ольга. Він тихцем вибрався зі своєї засідки і за декілька кроків від себе побачив Ольгу, яка сумлінно працювала. Ноги в нього скам’яніли від близькості до неї, а коли вона ненароком повернула голову в бік Яреми, то він ледве не впав. Вона здивовано дивилася на незнайому черницю, а тоді, посміхнувшись, мовила:

— Так от хто побіля мене вештається, підходь, служко.

Ярема, нахиливши голову, підступився до Ольги і присів біля неї на дзиґлика.[34]

— Розповідай, яка доля занесла тебе до монастиря? Сиротина ти а чи, боронь Боже, скривдили? — прихильно мовила Ольга, не перестаючи сукати.

Ярема мовчав, схиливши долі обличчя, а коли Ольга ще раз перепитала, лише махнув рукою. Ольга перестала розпитувати, і тоді Ярема тонким голосом озвався до неї:

— Служко… А ти з чиєї волі при цьому монастирі?

Ольга якось дивно поглянула в його бік і задумливо мовила:

— Звісно, не зі своєї, життя так повернуло… Не маю привабливості в миру.

Ярема мовчав, боячись виявити свою чоловічу сутність, а Ольга, піднявши голову, мовила:

— Матку лишила на самоті, в цьому докоряю собі, а моя доля тут…

Ярема, не втримавшись, перепитав:

— А що, тільки матку, а судженого теж залишила?

Помовчавши якусь мить, Ольга з гіркотою в голосі відповіла:

— Був єдиний у мене, та, схоже, згинув. Не відала від нього звістки, вже давно б об’явився.

Ярема затріпотів усім тілом, немов осінній лист при негоді, й видавив з грудей:

— От якби з’явився твій жаданий, то зуміла б прийняти у своє серце?

Ольга відчула в голосі Яреми якісь тверді нотки, як для дівчини, і здивовано запитала:

— Служко, яке твоє діло до мого жаданого, хто ти будеш, аби питати мене про задушевне?

Критися від Ольги Яремі було вже ні до чого, і він, не відкриваючи обличчя, стиха мовив:

— Ольго, ніяка я не послушниця, а Віктор. Прийшов, аби ти повернулася до миру, хочу загладити свою провину. Знати тебе єдину до скінчення віку…

Після цих слів він підняв вище намітку, і Ольга побачила лице свого коханого. Неначе якимось сяйвом засліпило її, і вона, непритомніючи, почала хилитися вбік і на очах у розгубленого Яреми впала на землю.

Тут Ярема вже не розгубився, жага вирвати Ольгу з чернечої обителі затьмарила йому глузд, і він не вагаючись підхопив Ольгу і, взявши її на руки, хутко кинувся до місця перелазу. Схоже було на те, що цю коротку мить зникнення Ольги в монастирі не помітив ніхто. А він уже стояв під гілкою дуба, з якого звисала довга мотузка з заплетеним під сидіння кінцем. Андрій сидів зверху на гілці й, коли Ярема обв’язав мотузкою непритомну Ольгу, махнув на той бік Панасові, аби той витягував дівчину. Мотузка натягнулася, і Ольгу почали підіймати догори, а коли вона опинилася вище частоколу, Андрій помахом руки дав знак Панасу зупинити коня, до якого була прив’язана мотузка, і, запаливши її, махнув, аби Панас відв’язував другий кінець, прив’язаний до кульбаки. Тепер уже спокійно опустив Ольгу донизу, і Панас обережно взяв її на руки та поніс до воза. В цю мить уже і Ярема опинився на гілці, і обоє почали спішно відв’язувати мотузки та, немов коти, злізли з дерева по стовбуру.

Залишалося непомітно від’їхати від обителі, і Панас з Андрієм рушили до шляху на Білу Церкву, а Ярема вскач подався забирати матір Меланку. Невдовзі він уже наздогнав їх на шляху, і Меланка, побачивши на возі непритомну Ольгу, ледве не злетіла з коня. Зупинилися, і лише тоді, як, прихилившись до грудей Ольги, відчула її подих, мати утихомирилась, прилігши поряд з донькою.

Перед містом Ольга прийшла до тями, а узрівши поряд свою неньку, заплакала й застигла, притулившись до неї, немов дитинча. До темряви дісталися міста, і через якийсь час віз із матір’ю та донькою був на своєму подвір’ї.

Панас, по-батьківському опікуючись дівчиною, допоміг їй підвестися з воза й турботливо обізвався до неї:

— Ти, донько, не піклуйся про минуле при обителі. Там завжди буде люд, багато на нашій землі знедолених дівчат… А Віктор гарний козак, бачиш, заради тебе на що пішов…

Ольга вже опанувала себе, але не наважувалась дивитися в бік Яреми. Віктор також мовчав, немовби в рот води набрав, боячись бовкнути не те, що потрібно в цю мить.

Настала темрява, і козакам треба було вирішувати: поспішати до табору чи до ранку спочити просто на подвір’ї Меланки. Тут хлопців узявся опікувати Панас, приготувавши їм постіль під возом та «причастивши» нехитрим харчем.

Раненько матір Меланка поспішила подати їм гаряченького кулешу прямо до воза. Наминаючи куліш, Панас задоволено поглядав на Ярему, а коли вже всі наситились, весело кинув:

— Угодив ти, Яремо, тещі. Куліш із сальцем обігрів наші пусті пузця, а коржі добряче зуби порадували… Не прогадав я, що з вами подався. А тепер принеси водички джерельної.

Ярема, радіючи, що хоч чимось догодив Панасу, подався до криниці по воду. Та, видно, перехвалив Панас Ярему, бо вже треба було готуватися виїздити до табору, а його і духу не чутно було.

Взявши два цебра в руки, Андрій подався на розшуки Яреми, і, спустившись до криниці, побачив, як вони з Ольгою стоять, милуючись одне одним.

— Вікторе, годі тобі милуватись. Знай, отримаєш духопеликів від сотенного!

А коли побачив, що Ольга знітилась при цьому, вже люб’язніше озвався до неї:

— Гарній дівці добрий ранок та парубка спозаранок!

Ольга схопила на коромисло дві цеберки і швидко заспішила до своєї хатини.

— Лихий тебе приніс, Андрію! Не встиг і розгледіти мою голубку, а тільки й запримітив, що і сонце засліплює її лик, — сердито озвався Ярема і також подався під горбок.

Треба було поспішати, всім було не до суперечок. Через якийсь час уже були в таборі, і Андрій подався до Гусака, аби об’явитися йому на очі. Побіля сотникового намету товпилися десятники, і Андрій, узрівши Макара Пилипенка, поспішив підійти до нього.

— Пане Макаре, а ми вже й тут, як і домовлялися. Без нас справлялися? — грайливо запитав Андрій, потискуючи руку десятникові.

— Аби добре, синки, — мовив Макар та додав: — Гадаю, довго в Білій Церкві не затримаємось. Палає захід, тиснуть наших ляхи, та не тільки там, скоро про все дізнаєшся!

Андрій, збентежений словами Макара, заспішив до свого гурту, аби доглянути Орлика та налаштувати зброю до можливого виступу.

День минув у клопотах, хлопці й не примітили, як сонце почало хилитися на захід.

— Сонце до заходу, а парубки до дівчат ходу! — підбивав Панас хлопців, що прийшли щойно з річки та давали лад своїм коням.

Ярема, посміхнувшись у відповідь до свого їздового, мовив:

— А ви, дядьку Панасе? Вже й стежка заросла, якою бігали до своєї Килини?

Панас доброзичливо зареготав:

— Було, було, хлопці! Та ген-ген моя Килина і гадки не має, де сьогодні чи завтра буде мріти її Панас…

По цих словах і пішли хлопці до сотенного, умовляти, аби хоч одну нічку Ярема навтішався побаченням з Ольгою, а Андрій за ним як для сторожі. Петро в наметі був сам і, угледівши козаків, сумно промовив:

— Могли б сьогодні до мене й не ходити, звісно, що вночі вас як дідько злиже!

А тоді вже невесело додав:

— Надолужуйте, скоро не до втіхи, покладатимусь на вас… Вранці до каші щоб поспіли, — кивнув їм головою, і їх немов протягом виперло з намету.

Через якийсь час Орлик та Зірочка мчали до міста.

Що тут на них чекали, було помітно, бо тільки подвір’ям загупали кінські копита, з будиночка вибігла Ольга, а за нею — мати.

— До стайні, діти, до стайні! Там травичка коням. А ви вечеряти будете, от під грушкою й посідаємо! — радісно загомоніла Меланка.

Ярема багатозначно поглянув у бік Андрія, і вони заспішили прилаштовувати коней. Закінчивши справу з кіньми, хлопці повагом рушили до столу під грушею, щоправда, Ярема все ж випереджав Андрія. На столі вже парували галушки, присмачені салом, та стояв штоф якоїсь мутнуватої рідини.

— Сьогодні по чарчині, потрішки — не гріх. Не погребуйте, ще з мужем готували заради сватів.

Андрій жартома і мовив:

— Тіточко Меланко, так я і за свата здатний слово мовити, аби лишень ще кого на поміч!

Меланка застигла на мить, а тоді, не даючи хлопцям оговтатись, коли слівце вже вилетіло з вуст Андрія, радісно оповістила:

— Так у мене ж сусід, Олекса. Тільки-но повернувся з обителі… просила його сповістити ігуменю, гріха побоялась!

Ольга, узрівши до чого це все «хилиться», хутенько шмигнула до хатини, війнувши косою. А її матір вела далі:

— Немає на доньці моїй гріха, благословила її ігуменя для мирського буття… Олекса не відмовить підсобити!

Андрій винувато поглянув на Ярему, але не помітив невдоволення побратима і вже весело підхопив розмову:

— Так ми до Олекси гайнемо на перемови. Чекайте сватів, тіточко, готуйте рушники, будемо свататись, доки сонце ще не зайшло!

Олекса сидів причепурений, неначе чекав на запрошення бути сватом і, угледівши хлопців, заметушився та швидко накинув на Андрія якийсь сіряк і дав у руки кілок заради поважності головного свата.

— Гарні ви хлопці, правильно чините, дівка прегарна, я за вас горою! Хай віддає Меланка, йдемо! — загомонів Олекса, і свати вирушили до Меланчиної хатини.

Свати загупотіли ногами перед дверима Меланки, а коли почули її голос, то Олекса «прогудів» у відповідь:

— Відчиняйте, відкривайте, красну куницю віддавайте. Ми по сліду йдемо, у вас її відберемо!

Та Меланку довго вмовляти не довелося, вона з радісною посмішкою відчинила двері й ще з порога підхопила традиційні перемови:

— Є куниця, а як втікала від мисливців — стала дівиця. А де ваш молодець, за спинами мисливців завзятець? Нехай іде до хати — дівицю умовляти!

З веселощами зайшли до хати, і Ярема позаду всіх усівся побіля дверей на ослоні. Коли сватам вдалося «виманити» дівицю у світлицю і вона дала згоду видіти жениха, Ярема сміливо підійшов до Ольги, і Меланка, осінивши їх обох іконою, з’єднала руки докупи.

Добре повечерявши, свати зрозуміли, що пора залишати молодих наодинці, й Олекса заспішив до свого двору, а Андрію та Яремі Меланка облаштувала постіль побіля стайні на сіннику. Андрій почав укладатися спати, задоволений тим, що поряд стояли і їхні коні, які давали про себе знати форканням і тупцюванням на місці.

Запах сіна та вечірнє різноголосся безлічі живих істот навертали його думки до домівки. Вслухаючись у ці голоси, розпізнавав, що за істоти заводять той чи інший наспів.

Зоряне небо мало вигляд такий самий, як і на рідній стороні. Андрій укотре вже уявляв, як Даринка з сином у цей час також вглядаються в ці самі зорі, думаючи про нього. Спати не хотілося, бентежили його серце й далекі співи дівчат. Час від часу чулися й голоси Яреми та Ольги, інколи переходячи не в зовсім теплі нотки. Під пісні дівчат та голоси закоханих Яреми та Ольги Андрій заснув.

Уранці, нашвидку зібравшись, хлопці помчали до свого табору. Сотня вже зібралася побіля куховарів, і, розсівшись гуртами, козаки снідали. Макар, побачивши друзів, приязно махнув рукою, аби вони йшли до свого гурту.

У таборі після сніданку всі почали займатися козацькими справами, і хлопці зрозуміли, що похід далі на Захід поки що відкладається. Хитрющі хлопці запропонували Макару взяти на сьогодні до вишколу декількох молодих парубків, аби підучити майстерності захоплення «язика» та зв’язування мотузками. Навчальники в особі Андрія та Яреми відійшли від сотні до зручної галявини і, поділивши вихованців навпіл, запропонували взяти живими один одного та зв’язати руки. Хлопці почали борюкатися трійка на трійку. Андрій на боці одних, а Ярема — за інший гурт носилися поміж ними, підбурюючи до борні. Молодь ніяк не могла подолати один одного, і навчальники злилися, ба вже почали й покрикувати один на одного.

Почувши метушню та вигуки тих, що вправлялись, до гурту почали підходити роззяви та підігрівати своїми окликами парубків. Андрій, побачивши, що вишкіл стає схожим на шарварок, намагався зупиняти розгарячілих парубків, і вони, виморені, посідали прямо на місці борні, відхекуючись. Зусібіч почулися розчаровані голоси роззяв, які неохоче розходилися у своїй справі.

— Ходімо зараз до Гусака, тут усе зрозуміло, молоді не подужають спритного ляха. Хай сотник надає вас до нашого вишколу, будемо вправлятись, — підбив риску Андрій, і, залишивши молодь, разом з Яремою подались до сотника.

Петро наразі сидів побіля свого намету з декількома старшими і, угледівши друзів, вигукнув:

— От добре! На ловця і звір біжить! Загляньте до нас, козаки!

Друзі підійшли, чемно привітались та чекали, чим тепер Петро їх потішить або засмутить. А той не поспішав розповідати, знову й знову уважно придивлявся до друзів, неначе не впізнавав.

— Таки саме ви мені і знадобилися, Підлужний з Яровим, не бачу у своїй сотні інших, хто може достеменно відгадати загадку самого гетьмана, — заговорив нарешті Гусак.

Друзі стояли, переминаючись з ноги на ногу, чекаючи на подальшу розмову.

— Усідайтеся, хлопці. Розмова буде довгою, — і помахом голови дав знак всім розходитися, а сам каже: — Вирішимо про все вчотирьох.

Запросивши Макара присісти поряд, Петро почав розповідати про Богданові сумніви. По лінії перемир’я від Старокостянтинова і до Бара, а далі до Кам’янця ляхи вже прибрали землі до своїх рук. Повстанські українські полки зазнали декілька нищівних поразок, і наступ головного війська гетьмана під загрозою. Андрію з Яремою треба сумлінно понишпорити в тих місцях, щоби виявити, якими силами дає Річ Посполита. Для цього їх готуватиме полковник Лаврін Капуста, і завтра вранці — до нього.

Поговорили ще трохи про минувшину, згадуючи важкий похід з Києва, загиблих товаришів. Андрій якось сумно пригадав свого побратима Івана Ярового, бідкаючись необізнаністю щодо його долі. При згадці про Ярового Петро посміхнувся собі у вуса і весело мовив, звертаючись до Андрія:

— Не жури свою голову, синку, живий твій побратим… Тільки далеко доля козацька закинула його.

Тепер з недомовок Петра Андрій здогадався, що Іван десь там побіля ворога пильнує. Від такої звістки хлопці повеселішали, і Ярема, хитрувато посміхнувшись, звернувся до Петра:

— Пане Петре, добре було б навідатися до міста, обіцяв до виступу заглянути. Чекає…

Гусак співчутливо мовив:

— То йдіть, коли обіцяли, лишень голови не згубіть! — і засміявся разом з Макаром.

Не роздумуючи, друзі відкланялись і заспішили до річки купати коней та самим освіжитися.

Виїхали з табору неспішним клусом, а вже надалі приострожили коней, і скоро вже показалося дворище Меланки. Ярема перед самим дворищем, знітившись, зізнався Андрію:

— Оце їдемо, а мене можуть випхати з хати задрипаним віником. Вчора я розповів Ользі про Розену…

Андрій помовчав, а вже коли спішилися, співчутливо мовив:

— А воно, можливо, й так і треба, нехай знатиме, все одно це твій гріх…

Коней припнули поряд будиночка і, дивуючись, що їх ніхто не зустрічає, загупали у двері. Клацнув засув і на порозі постала заклопотана Меланка:

— Дорогенькі мої, ми чули, що ви гарцюєте на дворищі, та нездужає моя Ольга зраночку… Лежить, тільки стогне, не їла ані крихти… — сумно сповістила хлопців матір.

Андрій побачив, як Ярема аж побагровів від такої звістки і, ринувшись до хати, гарячково мовив:

— Хотів би попрощатися з Ольгою. Лихі часи йдуть, не вільний я, завтра в похід.

Мати схвильовано сплеснула руками і, покрутивши скрушно головою, зникла в хатині. Через хвильку вона знову об’явилася на порозі й звернулася до Яреми:

— Синку, Вікторе! Зачекайте при дворищі, вона от-от оговтається… Вийде до тебе, вийде!

Хлопці повернулися до коней і, одвівши їх до стайні, припнули проти неба до окоренка. Андрій поглядав на Ярему і вже запримітив, як оживилося його лице, та рухи ще були неврівноваженими, і Андрій перервав мовчанку:

— Яремо, Вікторе! Вона кохає тебе і пробачить… Вгамуйся, брате.

Ярема непевно махнув головою, і обоє почали поратися побіля своїх коней. Так минуло немало часу, але зарипіли двері, й у двір вийшла Ольга. Друзі обоє повернули голови в той бік і побачили, як до них впевненою ходою йшла Ольга. Віктор застиг, тримаючись за віжки своєї Зірочки, а вона й собі повернула голову в бік Яреминої обраниці, а тоді з вдячністю закивала головою. Голівку Ольги облягав ніжного кремового кольору чепець, з якого спереду звисали гронові китиці, а вище бавила погляд хвилеподібна крислатість. Через плече на груди звисала важка попелястого кольору коса з уплетеними в неї стрічками. На граційній шиї проглядалися вишневого кольору перли завбільшки зі смородину, облягаючи основу шиї. Її статуру обтисла світлого тону блуза, помережена ледь темнішим кольором попереду, на рукавах з широкою проймою внизу, стегна вирізнялися розгалуженою звивистою лінією. Цегельного кольору довга сукня, гаптована різнобарвними витонченими квіточками, надавала їй зросту та гідності. Дрібно ступаючи, вона наблизилась до хлопців і привіталася до обох одразу, не подаючи нікому з них ручки, яка ховалася в проймі з мережива.

Хлопці, кивнувши головами, привіталися і втупили погляди донизу, позираючи на чарівні ніжки в малинових черевичках, які визирали ледве-ледве з-під сукні. Віктор, ніяковіючи, підвів голову і поглянув Ользі просто у вічі, намагаючись відгадати у їхньому блиску свою подальшу долю. Ольга не опустила донизу очей, і голуб’ята застигли, дивлячись одне на одного. Темні з прозеленню великі очі Ольги пильно дивились на Віктора, а він мимоволі почав милуватися її вродою. Вона злегка нахмурила чорні крилаті брівки, та це не налякало Віктора, і він, посміхнувшись, не зводив з неї очей. За мить Ольга вже не витримала напруги і її рожеві пелюстки губ розійшлися в лукавій посмішці. Вона протягнула до Віктора ненадійно приховану ручку і мелодійним голосом привіталася ще раз:

— Вітаю, вітаю славних козаків…

Віктор затиснув обома долонями її ручку і, забувши, що поряд стоїть його товариш, нахилившись, поцілував. Стривожено висмикнувши з його рук свою долоню, вона засміялась і запитала:

— Від’їжджаєте передчасно, а хто вберігатиме наше містечко? Лячно жити буде.

Віктор не розгубився, давши відповідь:

— То ми і пильнуватимемо містечко, тільки ще здалеку, далі сюди вертатимемо, коли одним лячно!

Після такої гідної відповіді всі троє весело засміялись і кожний відчув, як скресла крига у стосунках поміж закоханими.

Сонце вже завершувало свій плин на небосхилі, і довгі тіні з дерев та домівок нагадували про те.

— Мамця запрошує вас до столу, у нас сьогодні линочки, дядько Олекса подбав… Свіженькі, щойно смажені, — вже іншим тоном мовила Ольга і, крутнувшись на місці, пішла до хати.

Андрій запитливо поглядав на Ярему, а той, зачарований красою та вдалим заворотом у їхніх стосунках, невідривно дивився вслід коханій.

— Чому стовбичиш? Хутчіше до столу, а то твоя ще зметикує, що ми не на линочки явились, — весело сказав Андрій і стусонув Ярему під бік.

Під грушею уже стояв стіл, на якому видно було велику тацю зі смаженими линками, сулію оковитої та сирівець.[35]

— Хутчіш до столу, синочки, а я гукну Олексу, тут всім вистачить досхочу попоїсти, — на ходу мовила Меланка і понеслась до Олекси.

Та вони за столом самі не лишились, вийшла Ольга, але вже в накинутому нагруднику,[36] і заходилася розливати оковиту по келишках. Почулися голоси Меланки з Олексою, і хлопці поручкались із ним, немовби з товаришем старшим, не тільки за віком.

Після гарної вечері Андрій з двома застільниками присів на колоду, а молодята тихою ходою рушили в напрямку криниці. Поговоривши про життєві справи, Андрій попрохав Меланку постелити йому там, де і вчора:

— Вельми сподобалось! — додав наостанку.

Коли пізній місяць освітив Меланчине дворище, Андрій уже бачив не перший сон.

Двоє закоханих після вчорашніх взаємних прикрощів, забувши про докори одне одному, ладні були стелитися шовковистою травицею. Непомітно для самих себе залишили далеко позаду вибалок з криницею і опинилися в мальовничому дубовому гаю. О цій порі року солов’ї ще розливалися своїми співами, і вже під них налаштовувались іволги та безліч інших птахів і цвіркунів. Тут їх і накрила ніч, чаруючи все навкруг і навіть їх самих. На галявинці знайшлася наразі копичка з молодим сіном, і закохані повсідалися рядком, підібгавши під себе ноги. При такому чарівливому оточенні розмови були зайві, і Віктор з Ольгою озивалися одне до одного, вгадуючи, яка птаха заводить свої трелі.

Ольга схилила голову Віктору на коліна, і він почав ніжно перебирати пальцями її волосся. Поряд шугнув якийсь хижий птах, і Ольга, зойкнувши, схопилася на ноги. Віктор підвівся, і вони застигли в обіймах, дякуючи подумки птаху. Віктор почав пестити її личко, ніжно доторкаючись його обрисів. Десь поміж деревами посвітлішало, і Ольга радісно вигукнула:

— Дивись, дивись, який місяць гарний зійшов! Тепер я бачитиму твоє обличчя… я так за ним сумувала.

Після цих тихих слів вона, відсторонившись, почала навзаєм милувати своїми вустами його чоло, навмисне прикривати очі, зрідка стогнучи при цьому від такої насолоди.

Милуючись од не одним, вони якось природно злились у поцілунку, і їхні пекучі вуста бажали ще й ще продовжувати пити насолоду злиття. Довго закохані втішали себе цілунками, і, нарешті, Вікторові вуста знайшли ще принадніші нерозгадані таємничості. Його вуста невідомими манівцями проникли під сорочку і відчули на собі прохолодні тверді перса. Віктор ніжно дотикався омріяної жіночої принади, а Ольга, не тямлячи себе, гарячими вустами-пухлинками цілувала його міцну шию, торкалася, де змогла тільки дістатися, ронячи коли-не-коли у простір стогін дівочої втіхи. Від цього нечуваного дівочого стогону Віктор шаленів, і йому хотілося чути його ще й ще. Непомітно вони опустились на сіно, і Ольга, підкоряючись чоловічій волі Віктора, опинилася нижче від нього. Її тіло від такої незвичності запротестувало, і вона спробувала підвестися, але чоловіча наснага Віктора вже не дозволила цього. Дівчина не тямила, чому її тіло затрусило від якоїсь дивної остуди, а зуби почали цокати, як під час холоднечі. Вона вже ледве відчувала своє тіло, яким цілковито володарював однісінький у цілому світі її милий. А він, немов у якомусь забутті, блукав руками скрізь, куди тільки штовхала його чоловіча несамовитість. Інколи Ольга приходила до тями і знеможено благала його зупинитися, не доводити її до дівочого гріха. Здавалося, що ніяка сила в цьому світі не змогла б зупинити козацький запал Віктора…

Ольга лежала, закинувши голову на духмяну траву, та нараз з-поза спини Віктора побачила величезне яскраве кружало місяця, а з нього дивився прямо їй у вічі лик її батечка. Вона хвильку дивилася просто в обличчя, та вже через мить у неї з грудей вирвався шалений крик: «Батечку!.. Я тут!» Віктора неначе ножем пронизав цей несамовитий вигук, і він пружно підхопився на ноги та рвучко повернувся назад. Позаду велично і яскраво світив місяць, а тіні від дерев лежали на травостої довгими ляпками.[37] Єдине, що вдарило на сполох, то це нічні птахи залопотіли крильми, втікаючи з цього непевного місця. Ольга також підхопилася з ложа кохання і, випроставши вперед руки, сиділа нерухомо, вдивляючись у небесне світило.

— Боженьку мій… А де батечко поділись, Вікторе? — вимовила вона відсторонено.

Віктор присів побіля неї, ставши на коліна, і, обхопивши долонями її личко, почав голубити його, погладжуючи по щоках, які були мокрими від сліз.

— Голубонько моя, крихітко, ластівочка, вгамуй своє серденько, я твій навіки… Немає тут батечка твого, я з тобою… Не тремти… — умовляв Ольгу її суджений.

Чуючи його голос та дотики пестливих рук, вона потроху приходила до тями, і кількамиттєва луда[38] відійшла в темінь ночі.

Ольга потягнулася до Віктора і, довірливо схиливши голову йому на груди, дала волю своїм сирітським сльозам. Довго ще їхні споріднені душі раювали близькістю одне до одного без слів. Та вже коли яскравий лик місяця піднявся високо над обрієм, мало-помалу, не випускаючи одне одного з обіймів, почали розмовляти про їхнє прийдешнє.

Поверталися до батьківської оселі неохоче, нерідко зупиняючись та знову й знову зливаючись вустами в цілунках і пестощах.

Коли поставала перешкода для ходи, Віктор з шанобливістю брав на руки Ольгу та ніс, доки вона не починала примхливо вимахувати ногами, прохаючи опустити її додолу.

Опинилися побіля криниці у вибалку, коли вже засяяв північний небосхил, нагадуючи молодятам про початок нового дня.

Ярема розторсав Андрія від солодкого вранішнього сну, і вони тихцем, вивівши коней за обійстя, подалися до козацького табору.

Доля подарувала Яремі ще пару днів намилуватися своєю коханою, і їхні душі раювали від злиття. Ольга неначе відчувала, що військова повинність поведе її любого далеко на Північ…


Десятник Павло | Вітри сподівань | Місячне сяйво